Сотенному УПА Мирославові Симчичу“Кривоносу” 26 грудня минулого року виповнилося 90 літ. Урочистості в Коломиї призначено на 5 січня 2013 р., бо в документах записано, що він прийшов у світ 5 січня 1923 року. Дату народження змінили батьки, щоб відтермінувати службу у польському окупаційному війську. З Мирославом Симчичем я познайомився в середині 1990-х років на Конференції українських націоналістів у Запоріжжі, де він тоді мешкав. Потім було кілька коротких зустрічей у Києві та виступ пана Мирослава у листопаді 2001 року на вечорі пам’яті героїв Базару, який організував Історичний клуб “Холодний Яр”.
Запальний то був виступ!
Чітка, впевнена мова, голос твердий, молодечий, хребет прямий, обличчя відкрите, думка ясна, логічна, справедлива. Ще б чуба запорозького, і був би кошовий з далекого минулого!
– Хужого чоловіка за москаля у світі нема, – казав вояк. – Раніше я думав, що серед них, як і серед інших народів, є люди хороші і погані, але як потрапив серед них на довгі роки, то побачив, що помилявся.
Це вже Мирослав Симчич сказав іншим разом – під час нашого спілкування в його родинному селі Березові Вижньому.
Взнавши, що пан Мирослав ще в 1930-х роках виховувався на книзі Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр”, я вирішив запросити його на Холодноярщину.
І ось у травні 2008 р., на 86 році життя, Мирослав Симчич уперше ступив на святу холодноярську землю. Пройшов стежками своїх улюблених героїв – Василя Чучупаки, Андрія Чорноти, Чорного Ворона, Пилипа Хмари, Юрія Горліса-Горського... Побував на Мліївській гайдамацькій січі отамана Голого, де вшанував трьох орловецьких дівчат, зарубаних 1920 року будьонівцями.
Вклонився дубові Максима Залізняка, пригорнувся до нього. 1200 років! Навіть 85-літній Мирослав Симчич виглядав біля нього хлопчиком!
Мотрин монастир, Гайдамацький став, де в різні віки козацтво освячували свою зброю… В центрі с. Мельники квіти лягли до пам’ятника героям Холодного Яру. А в Медведівці, де почалася Коліївщина, Мирослав Симчич поклав квіти до пам’ятника Максимові Залізняку.
Наступного дня на хуторі Кресельці ми відвідали місце останнього бою Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака. У Мельниках на цвинтарі вшанували молитвою та букетами бузку могили Василя Чучупака, його матері Оксани та закатованих козаків.
Вклонився сотенний і гетьманові нашому Максимові Залізнякові біля його пам’ятника у його родинних Івцівцях (скульптурний образ створив Іван Гончар).
У Суботові сотенний помолився у церкві Богдановій, пройшовся замчищем гетьмана Хмельницького, поспілкувався з молоддю, яка відчула святість моменту – адже перед нею стояв чоловік, який здобув з півсотні перемог над ворогом лютим, зажерливим, московським.
Побував ветеран Визвольної боротьби і в Чигирині. Відвідав Богданову гору, форт Дорошенка та пам’ятник Богданові Хмельницькому. А у Цвітній (родинне село отамана Чорноліського полку Пилипа Хмари) сотенний УПА поклав квіти до пам’ятника отаманові Хмарі, поспілкувався з його двоюрідним племінником Юрком Хмарою.
У Цибулеві Знам’янського району Кіровоградської області Мирослав Симчич вшанував гайдамацького ватажка XVII ст. Марка Мамая, а також Євгенію й Миколку Бондаренків – дружину та сина отамана Миколи Кібця-Бондаренка, закатованих більшовиками. Вгамував спрагу із 300-літньої гайдамацької криниці, з якої пили воду козаки Кібця-Бондаренка, Пилипа Хмари та інших отаманів, може й Горлісові-Горському вона надала сил.
Останнім пунктом нашої подорожі було село Розумівка Олександрівського району Кіровоградської області. В урочищі Чорний Ворон, вклонившись братській могилі козаків загону Чорного Ворона, Мирослав Симчич прочитав молитву. 
Враження від поїздки у всіх було світле. Старий вояк не раз повторював, що чекав від цієї подорожі багато, але дійсність перевершила сподівання. “Тут не тільки є могили наших героїв, але й люди, які за ними доглядають”, – радів він.
Мене ж вразив сам пан Мирослав. Попри неймовірно тяжке життя (6 років збройної боротьби та 32,5 роки московських тюрем і таборів), він залишився доброю, чуйною, делікатною і скромною людиною.
Я радий, що він здійснив поїздку на святі місця, поїздку, яка наповнила хоробре серце великого воїна тихою радістю і теплим світлом.
За півтора місяці вже Мирослав Симчич приймав мене на рідному Прикарпатті…
1 липня 2008 р., забравши його з коломийської лікарні, ми стареньким “Фольцвагеном-Джетта” вирушили в с. Рушір – на місце бойової слави сотенного “Кривоноса”. Страшні вибоїни вправно оминав Любомир Хамуляк, праворуч од нього розповідав про свій “коронний” бій пан Мирослав, а на задньому сидінні я і Роман Пастух слухали й нотували.
За даними московських спецслужб, сотенний УПА Мирослав Симчич-“Кривоніс” у 40 боях здобував перемоги над військами НКВД і лише у двох противники розходилися, хоч і не мирно, але не здобувши успіху.
– Насправді тих боїв і перемог було більше, – додає з легкою усмішкою Мирослав Симчич.
У бою під селом Рушір, що неподалік Космача, його сотня (212 – 220 стрільців) 15 січня 1945 р. розбила батальйон 256-го конвойного полку НКВД. Загинув у тому бою і командир підполковник Олексій Дергачов (часом його називають генералом).
– Скільки ж ви поклали там москалів? – запитав я.
– Та рахувати не було часу. До того ж я був поранений розривною кулею у праву руку. Лише прикинув, що загиблих було близько двох сотень. Так і написав у звіті. Вже 1968 року, на дослідстві, дізнався, що москалі перехопили моє донесення.
– Ти нє 200 чєлавєк у нас убіл, – шипів слідчий, – только на полє боя паґібло 375 челавєк. І 50 ещьо у госпіталях паґіблі ат ран...
У кабінеті слідчого зустрівся арештант Симчич із сином та дружиною підполковника Дергачова. Слідчий запропонував їм “пасматрєть в ґлаза” тому, хто відіслав до дідька “іхнєґо атца і мужа”. На питання каґебіста, якої кари заслуговує підсудний, вдова ката одповіла рішуче:
– Только висшая мєра, только висшая...
У липні 2012 року Мирослав Симчич разом з Михайлом Андрусяком і Тарасом Силенком узяв участь у презентації моїх книг на Прикарпатті, зокрема виступав у Коломиї, Рожнятові та Калуші. Ми знову могли напитися радістю спілкування.
І ось завчасно купую квиток на потяг Київ – Івано-Франківськ, щоб приїхати на вшанування 5 січня у славне місто Коломию, почесним громадянином якої є Мирослав Симчич. У наступному числі нашої газети сподіваюся розповісти як вшанували людину, яка з друзями відправляла в пекло московську чортівню.
Слава Мирославові Симчичу і його вірним друзям! Роман КОВАЛЬ
Київ На світлині
Мирослава Симчича вітають ліцеїсти Одеси. У центрі Мирослав Симчич і Олександр Навроцький, обидва члени Історичного клубу “Холодний Яр”. |
