“Оскільки нещодавно в Україні відзначали перемогу СССР у Другій світовій війні, – почав Роман Коваль, – то гріх сьогодні не згадати мого батька, Миколу Федотовича Коваля-П’явка, учасника цієї війни. В одному з його нагородних листів зазначалося, що у наступальних боях з 17 березня по 14 квітня 1945 р. за міста Секешфехервар, Дьєр та Відень він “показав зразки мужності та відваги. Вміло організовував і використовував розвідку полку, чим сприяв виконанню поставлених завдань”. У бою 13 квітня 1945 р. особисто сам був у розвідці, вміло керував нею, внаслідок чого було взято в полон 80 солдат ворога. Далі зазначалося, що в період боїв за Відень він “весь час перебував у бойових порядках піхоти, очищав будинки і підвали від ворога. Неодноразово виконував накази штабу полку з командування підрозділами в бою”. Далі мовою оригіналу: “Своим личным примером мужества и отваги воодушевлял бойцов на подвиги. Благодаря его повседневной работе разведка полка поставлена на должную высоту… Заслуживает правительственной награды орден “Отечественной войны” 2-й степени”. Нагородили ж мого батька орденом “Вітчизняної війни” 1-го ступеня.
А тепер давайте задумаємося, чи була ця війна для мого батька і мільйонів його земляків Великою вітчизняною?
Миколу Коваля-П’явка мобілізували до Красної армії у вересні 1939 року і кинули воювати проти фінського народу, який нічого поганого українцям не зробив. Так завжди робила Москва – мобілізованих українців кидала воювати за свої інтереси у Фінляндію, Прибалтику, на Кавказ, в Афганістан, а Україну у 1917 – 1920-х роках для Москви завойовували латиші, татари, китайці, чуваші, калмики, звичайно ж росіяни та євреї… Хіба поневолений народ, якого мобілізували на боротьбу проти нового агресора, бореться за свою національну свободу? Ця війна була Великою вітчизняною боротьбою для росіян. Вони відстояли свою імперську державність, а що здобули українці? 9 травня 1945 року ми своєї держави не здобули, а знову опинилися в мороці сталінсько-беріївського режиму – напередодні нового Голодомору…
А почалося 3 грудня 1917 р. все з ультиматуму Совнаркому РФ на чолі з Леніним і Троцьким Центральній Раді… Центральну Раду було звинувачено в “неслыханной измене революции” і в тому, що вона “вынудила… нас объявить без всяких колебаний войну ей”. З 1917 року і починається період моїх зацікавлень. Почав я з дослідження Вільного козацтва та повстанського-партизанського руху, фактично козаччини ХХ століття. Звичайно, я не міг оминути й Армії УНР, бо ці явища між собою поєднані. Сьогодні ти партизан, а завтра – козак Армії УНР. І навпаки.
В одній зі своїх книг – “Гуцули у Визвольній боротьбі” – я разом з Юрком Юзичем дослідив історію Гуцульської сотні УСС. Тепер підійшов уже і до Другої світової війни, бо завершую роботу над книгою про Івана Ремболовича, підполковника Армії УНР, учасника Другого зимового походу, а від 1944 року – сотника дивізії “Галичина”, учасника битви під Бродами”.
Далі Роман Коваль представив свої нові книжки – “Отаман Зелений” (2-ге, розширене, видання), “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” та “Тиху війну Рената Польового”.
Під час презентації кобзар Силенко проспівав дві пісні про отамана Зеленого (слова Миколи Щербака і Бориса Списаренка, музика Тараса Силенка) та пісню про чорноліського полковника Пилипа Хмару.

На завершення було показано документальний фільм Романа Коваля та Олександра Домбровського “Отаман Ільницький”, в якому розповідається про командира Марківської сотні та Окремого Наддністрянського куреня Армії УНР полковника Семена Ільницького.
Від імені ректора Національної академії СБУ, доктора юридичних наук, генерала-майора Євгена Скулиша письменника Романа Коваля і кобзаря Тараса Силенка було нагороджено грамотами “За активну участь у патріотичному та культурному вихованні молоді України, визначні досягнення у висвітленні героїчного минулого українського народу та плідну громадську діяльність”.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

“Літературна Україна”
Газета письменників України.
Передплатний індекс 60974.

“Українська літературна газета”
Передплатний індекс 49118.

Підтримай газети українських письменників!

Щиро вітаємо!

19 березня 2012 р. у родині наших друзів – співака гурту “Рутенія” Гриця Лук’яненка та співачки Нелі Франчук народилася донечка Мар’яна. А Грицеві вже виповнилося 52 роки! Ось такий він козак!
Вітаючи Нелю та Гриця з народженням доньки, бажаємо їй щасливої долі, а нам усім – брати приклад з Нелі та Гриця, які наважились і зробили добре діло.
Молодці!

Редакція газети “Незборима нація”

“Шлях перемоги” в Інтернеті
http://www.ukrnationalism.org.ua/publications/?n=2178

Новий сайт, радимо звернути увагу!
http://unknownwar.info/
“Невідома війна. Незакінчена війна”.

27 квітня відійшла у вічність Катерина Ільківна Булавин (Глобенко), онука легендарного отамана Зеленого по сестрі Софії. Відійшла, не доживши кілька місяців до свого 90-ліття.
Катерина Ільківна народилася 22 серпня 1922 р. у містечку Трипілля. В 1940 році, закінчивши Трипільську середню школу, працювала у Трипільській обсерваторії. В 1942 р. разом з іншими трипільськими дівчатами та хлопцями була вивезена до Німеччини. На військовому заводі виготовляла деталі для німецьких літаків. Здійснила втечу. Її впіймали. Страшно побивши, відправили до концтабору Равенсбрюк (її табірний номер №34968). Від німців зазнала багато принижень і знущань.
Визволили Катерину американці. 1946 року вона повернулася додому. Закінчивши Київський педагогічний інститут, 40 років працювала вчителькою української мови та літератури у Трипільській середній школі. Рідну мову та літературу викладала цікаво. Учні любили її.
До останніх днів Катерина Ільківна залишалася палкою патріоткою і ревною захисницею української правди. Була живою скарбницею усної народної творчості, знала багато українських народних пісень. Її розповіді увійшли до книги Романа Коваля “Отаман Зелений”.

Катерина Ільківна дуже переживала, що у Трипіллі, вже і за незалежної України, за яку боровся отаман, чимало хто продовжував називати його бандитом. Скаржилася, що серед односельців мало з ким можна поспілкуватися про те, що хвилює.
На Різдво ми приїздили до неї колядувати. Катерина Ільківна щиро раділа. А з якою радістю слухала вона пісню про “Отамана Зеленого” у виконанні кобзаря Тараса Силенка!
Як і заповідала Катерина Ільківна, проводжав її в останню дорогу священик Української православної церкви Київського патріархату отець Мирон Кардаш.

Похорон відбувся 28 квітня 2012 р. у Трипіллі, на Дівич-горі. Навколо кладовища буяли пишно цвітом сади, щебетали солов’ї. Добра людина була і день золотився сонячно.
Зі словом виступила заступник директора з виховної роботи Трипільської ЗОШ Катерина Буренко; колишні учні Катерини Ільківни – Михайло Горловий та Марія Трав’янко. На похороні був присутній і голова сільської ради Анатолій Петрович Дегтяр.
Пам’ять про Катерину Ільківну Булавин житиме в серцях рідних та близьких, усіх її учнів, яким вона несла знання і ласку-добро!
Нехай з миром спочиває її душа.

Михайло ГОРЛОВИЙ, скульптор
Олена АРТЮШЕНКО, редактор газети “Обухівські вісті”
Роман КОВАЛЬ, письменник

Володимир Яцюк

Ще півроку тому, у його шістдесят п’ять, ніхто й подумати не міг, що він ось-ось відійде від нас. Як енергійно Володимир Яцюк компонував виставку “Тарас Шевченко. Мозаїка цілості”, упоряджену з власної колекції!
Виставка відбулася в Національному музеї Тараса Шевченка, якому Володимир віддав 36 років життя, залишивши по собі наукову спадщину зрівні роботи цілого наукового інституту. Не дбаючи про наукові звання, посади, не переймаючись преміями (подання колег на Шевченківську ігнорував). Вивчення малярської спадщини Тараса Шевченка увінчалося успіхом – 1989 року вийшла праця Володимира Яцюка “Живопис – моя професія”. Вона одразу висунула автора в ряд провідних шевченкознавців. Як справедливо відзначив професор Юрій Ковалів, Яцюк володів непомильною інтуїцією, проте довіряв лише фактам, а не авторитетам, усталеним уявленням про творчість Шевченка. Далі були книги “Рукою власною”, “Малярство і графіка Тараса Шевченка: спостереження, інтерпретації”, “Віч-на-віч із Шевченком. Іконографія 1838 – 1861 рр.”, “Святий Київ наш великий”.
Окрема тема – дослідження Шевченкових світлин. До Володимира Яцюка їх вивчення мало епізодичний характер, він же здійснив ґрунтовні пошуки, відображені у книзі “Таїна Шевченкових світлин”. Про авторство світлин та ідентифікацію зображених на них осіб з Шевченкового оточення, обставини, місце і час фотографування читаєш із захопленням – як прозу із цікавим сюжетом.

Його науковій роботі дуже допомагало велике захоплення – збирання колекцій. Мабуть, так – у множині, бо філокартія – це окрема тема. Володимир Яцюк зібрав шевченківську листівку в такому обсязі, що збірки листівок, присвячених одній особі, на думку фахівців, немає не лише в Україні, а й у світі. Недарма розкішне видання “Шевченківська листівка як пам’ятка історії та культури. 1890 – 1940” одразу по виході у світ стала бібліографічною рідкістю. Як і видання “Україна в старій листівці”, як і, зрештою, всі книги Володимира Яцюка.
І зовсім інша тема – фалеристика. Мусимо визнати, що якби не наполегливе збирання Володимиром Яцюком шевченківських жетонів, значків, медалей, цього багатющого матеріалу Шевченкіани в такому обсязі ми б сьогодні не мали. Чомусь навіть фахівці-шевченкознавці (чи й насамперед фахівці) вважали це дріб’язком, вартим уваги хіба що аматорів, хоча в Росії, наприклад, персоналія “Медалі на честь О. С. Пушкіна” вийшла друком ще у 1901 році! Володимир Яцюк пильно досліджував те, що збирав. Його розвідки з Шевченкової фалеристики друкувалися в різних виданнях, він готував книгу, але не встиг довершити. Сподіваємося, що колеги допоможуть їй вийти у світ.
Рукописи, рідкісні видання, книги з автографами чи таки не всіх видатних і помітних діячів культури ХIX – початку XX століть зі збірки Володимира Яцюка стали матеріалом для його досліджень не лише життя і творчості Тараса Шевченка, а й висвітлюють сторінки біографії і діяльності Ганни Барвінок, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова, Івана Липи, Бориса Грінченка, Михайла Гаврилка… Врешті, як уже я зазначив, тут довелося б складати список усієї культурної, діяльності еліти нації того періоду. А ще зібрав він Шевченка у малій пластиці, портрети авторства художників-аматорів…
Недалекі людці й недоброзичливці дорікали Володимирові Яцюку колекціонерством, не думаючи про те, що це збирацтво було корисним для нашої нації, недаремно ж раритети з його збірки не раз експонувалися у Львові, Каневі, а в рідному музеї по кілька разів річно допомагали упоряджувати локальні виставки до ювілеїв Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, інших кирило-мефодіївців, письменників і дослідників Шевченкіани. Він щедро давав свій матеріал для ілюстрування наукових і художніх видань, до нього часто приходили на консультацію дослідники історії та культури України не лише XIX століття, а й доби УНР, т. зв. радянської доби, Світової війни й до наших днів.
Працюючи у музеї, Володимир став фаховим музейником, насамперед – експозиціонером. Творив експозиції виставок в Україні й поза Україною, став співавтором експозицій Меморіального музею-гауптвахти в Оренбурзі й Національного історико-культурного заповідника “Батьківщина Тараса Шевченка”.
А ще Володя, або Макарович, як його звали колеги, друзі, був приязним чоловіком, красенем, міцним і жилавим поліщуком (у юності “грався із залізом”), умілим до всього господарем – майже власноруч збудував дім на тихій вуличці в Ірпені, звідки й долав щодня шлях на роботу.
Садиба Яцюків сусідує з домівкою Кочурів. Прилегла до них вулиця названа іменем Григорія Порфировича. Та ж, на якій обидва будинки, носить ім’я В. Маяковського. Звичайно, вона мусить бути перейменована. Володимир Яцюк на це заслужив.

Василь ПОРТЯК

Історичний клуб “Холодний Яр” та редакція газети “Незборима нація” щиро сумують із приводу смерті Володимира Яцюка, талановитої, працьовитої і щедрої людини, яка допомагала нам під час роботи над книжкою про скульптора Михайла Гаврилка – в колекції пана Володимира були роботи Михайла Гаврилка. Володимир Яцюк ділився всім, що мав, без усяких умов і передумов.
Під час презентації книжки про Михайла Гаврилка в Національному музеї ім. Тараса Шевченка влітку 2011 року він організував і представив першу посмертну виставку робіт видатного митця.
Вічна пам’ять цій світлій і добрій людині!

Моя бабця Олена, 1910 р. нар., до Другої світової війни проживала в Києві.
1938 року НКВД арештував її батька, Федора Рабінчука, а сім’ю вислав на Кубань. У родину Федір Федорович уже не повернувся – загинув в ув’язненні.
Під час Другої світової війни Олена Рабінчук, очевидно, повернулася до Києва. Скоріше за все саме тут вона познайомилася з Яковом Семеновичем Голюком.
В історію Визвольної боротьби він увійшов як повстанський отаман “Байда”-Голюк. У 1920-х роках воював проти московської комуни на Поділлі. Діяв у Летичівському, Проскурівському, Могилівському та Кам’янецькому повітах. У 1922 р. був комендантом 1-ї Подільської кінної бригади Подільської повстанської групи. Командир групи полковник Яків Орел-Гальчевський писав про нього у своїх спогадах “Проти червоних окупантів” так: “Характеристичними рисами вдачі Голюка були енергія, рішучість та велика відвага. Інтелект Голюка розвинутий, він здібний і спритний, має хист на провідника. При всіх цих позитивних рисах блідне від’ємна риса, що не хутко він узнає над собою чийсь авторитет, який може з іронією критикувати. Та у відношенні до мене був усе карним (дисциплінованим. – Ред.) старшиною і одним з найцінніших повстанчих отаманів. Коли б у будуччині цей старшина пройшов вищий фаховий курс, то з нього був би і добрий командант полку”.
Отамани Орел і Байда продовжували збройну боротьбу на Поділлі до 1925 року...
У 1941 – 1942 роках сотник Яків Голюк, уже під прізвищем Малинівський, консультував отамана Поліської Січі Бульбу-Боровця у питаннях партизанської тактики. У своїх споминах “Армія без держави” Тарас Бульба-Боровець згадав нараду у Варшаві 2 січня 1942 р. з Андрієм Лівицьким, в якій взяв участь і “сотник Малинівський”, неофіційний спостерігач Андрія Лівицького в окупованому німцями Києві, з якого сотник повернувся у грудні. Участь у нараді також взяли полковники Михайло Садовський, Микола Чеботарів, Аркадій Валійський та сотник Шевченко.
Свідчення Бульби-Боровця про перебування Якова Голюка в Києві збігається з родинною легендою, що мої бабця і дід взяли шлюб в Андріївській церкві в Києві. Напевно, під час відступу німців у 1943 році Яків Голюк і вивіз свою молоду дружину в Галичину, – Олена була молодша від свого чоловіка приблизно на 20 років.
Про мого діда писали й сучасні дослідники повстансько-партизанського руху Роман Коваль та Костянтин Завальнюк. Вони з’ясували, що Яків Голюк уже був одного разу одружений, – з Олександрою Феофанівною Киряченко, 1890 р. нар. (1922 року вони розлучилися).
Зі слів моєї бабці Олени Яків Голюк-“Малинівський” змінив прізвище на Галак-Малинівський. Причини зрозумілі: “визволителі”, які рвалися в Європу, прагнули криваво поквитатися з усіма, хто проти них боровся зі зброєю в руках. І моя бабця стала Галак-Малинівською.
У 1942 – 1943 рр. молоде подружжя жило неподалік Львова, у м. Комарно, де Олена Федорівна працювала провізором та завідувала аптекою.
30 червня 1944 р. в їхній родині, в Дрогобицькому пологовому будинку, народилася донька Оксана – в майбутньому моя мати. Якось вона мені сказала, що мій дід Яків був “курінним отаманом”. Помер він у Львові 1963 року. Коли його ховали на Личаківському цвинтарі, обличчя покрили малиновою китайкою.
У мене збереглися фотографії діда, його побутовий щоденник, вигадана біографія, листи за 1959 – 1960 роки.
Дякую всім, хто зберіг пам’ять про мого діда, хто допоміг мені збагнути якого діда я онук!

Олег МАЙБОРОДА
Львів

Відкриваючи пам’ятник полеглим за волю України в селі Соснівка Олександрівського району Кіровоградської області, Роман Коваль сказав: “Що таке совєтська “власть”, найкраще знали села при залізниці. Не хочеш віддавати хліб – підійде бронепотяг і запалить село гарматами та кулеметами. Пилип Хмара із сусіднього села Цвітна навесні 1920 року казав: “Щодо самого села, то зброї є достатньо, але впливає близькість Знам’янки та Цибулевого із залізницею. На загальне повстання село може піти, або як дуже вже допечуть, або якби хтось гнав уже червоних з України”.
Допекла совєтська “власть” хліборобам Соснівки, піднялися вони на повстання і страшно поплатилися за це. Понад 50 селян порубали червоні на полі перед Соснівкою.
Поля Ващенко зі Скаржинки згадувала: “Дядина Олена, плачучи, запитала мене: “Хочеш дядька побачить?”. Я кивнула головою, і ми пішли на кладовище. Я як глянула – ой Боже мій, скільки їх там лежить! Біля дядька – двоє сусідів. В одного скривавлено все, порубано руки, плечі, лице. Очі відкриті, в них застиг жах. Голови покладені на праве плече, на одній шкурочці держаться. В того, що лежав по правий бік, голову розрубано пополам. Дядька проткнули шаблею, він був весь у крові. Як я це все побачила, то я вже не плакала, а страшенно кричала. Постелили ми в яму рядно, положили всіх рядом і рядном накрили. Так і поховали. Засипати могилу не встигли, бо почався обстріл із бронепоїзда. Могилу засипали аж вночі. Мене на кладовище більше не пускали. А люди ще кілька вечорів збиралися там, бо вдень тільки почнуть хоронить, як із бронепоїзда: гу-гу, гу-гу! Снаряди рвуться – то ближче, то далі”.
Роман Коваль запросив сільського голову Соснівки Ларису Лебідь, автора пам’ятника Дмитра Бур’яна і народного депутата України Тараса Стецьківа розрізати стрічку. Загуркотіли тулумбаси Чорних запорожців, покривало скинено, звучить Гімн “Ще не вмерла Україна”.
“Ви уявляєте, – продовжив Роман Коваль, – підходить бронепоїзд до села, наводить страшні жерла на стріхи і прямою наводкою б’є з гармат і кулеметів… А двох соснівських хлопців більшовики спалили живцем у топці локомотива.
Оголошую хвилину мовчання по невинно убієних земляках наших…”
Пам’ятник освятив Василь Цириль, священик Української православної церкви Київського патріархату. На пам’ятнику – напис: “На пам’ять про хліборобів Соснівки, Дев’ятки, Скаржинки і Тирнавки, які у вересні 1920 р. підняли повстання проти більшовиків і загинули під шаблями червоного ескадрону”. Викарбовано і слова поета Василя Симоненка: “Поля мої! Досвітні таємниці Я відчуваю в плескоті хлібів!”

Далі виступали письменник Василь Шкляр та представники Холодноярської ініціативи Тарас Стецьків та Андрій Юсов, коштом яких і постав цей прекрасний пам’ятник.
Батько скульптора Дмитра Бур’яна походить з Кіровоградщини, із села, Глодоси, яке 1917 року виставило полк в обороні Центральної Ради. Напевно, і дід Дмитра воював за Україну. Тепер бореться за Україну його онук.
Поетеса Ольга Страшенко, автор великого поетичного циклу про Визвольну боротьбу українського народу в 1917 – 1920-х роках, прочитала вірш про Соснівську трагедію 1920 року.

Прямою наводкою били снаряди,
і сіяли трупом дядьки-сіячі,
шаблі їх стинали, гула канонада,
загиблих ховали… не вдень, а вночі.
Ще довго шниряли роз’їзди червоні,
“пабєда” далась – по коліна в крові.
Ось пам’ять нащадків стоїть в обороні
в Соснівці стражденній на вольній землі.

Промовляли і голова ВО “Свобода” Олег Тягнибок, який чимало зробив для відновлення справедливості до борців за волю України, та Олег Островський, отаман Вільного козацтва Холодного Яру.
Співали на честь хліборобів Соснівки кобзарі Тарас Силенко та Василь Лютий, Сергій Василюк та Володимир Гонський, які вже не перший рік вшановують загиблих на Полі смерті під Соснівкою. Заспівав і Василь Панченко.
Далі промовляли Олександр Ромащенко, голова Кіровоградської обласної організації ВО “Свобода”, член Координаційної ради Асамблеї громадянських організацій малого і середнього бізнесу України Ігор Гурняк, організатор автопробігу та Руслан Андрійко, голова Молодіжної організації ВО “Свобода”.

Роман Коваль на завершення сказав: “Попри героїзм українського народу, не вигнали ми російських окупантів зі своєї землі. Московська влада знову утвердилася на нашій землі. Одразу відновила Москва кріпацтво – під назвою радгоспів та колгоспів. І досі головна вулиця села Соснівки називається Колгоспною. Не іменем великомученика Івана Павловського, уродженця цього села, митрополита Української автокефальної православної церкви, розстріляного в Харкові 1935 року, а символом московського ярма – колгоспів. Звертаюся до сільського голови з пропозицією перейменувати вулицю Колгоспну на вулицю Івана Павловського. Якщо треба наша допомога, скажіть, ми допоможемо. Готові ми й меморіальну дошку виготовити на його пам’ять”.
А завершив вшанування виступ Романа Хмари з Цвітної, керівника Східного загону ВО “Тризуб”. Його прадід, Пилип Хмара, водив у бій за Україну свій Чорноліський полк, в лавах якого, напевно, були й уродженці Соснівки.
Вшанувавши полеглих у Соснівці, громада переїхала до сусіднього села Цвітне, де поклади квіти до монументу отаманові Пилипові Хмарі та його козацтву. На меморіальному мітингу виступили письменники Роман Коваль та Василь Шкляр, Олег Тягнибок, племінник отамана Юрко Хмара, кобзар Тарас Силенко і бард Сергій Василюк.
Делегація Історичного клубу “Холодний Яр” і ВО Свободи” поклала квіти на могилу отамана Чорного Ворона та його козаків у с. Розумівці Олександрівського району Кіровоградської області.
Наступного дня, 30 квітня, у центрі села Мельники Чигиринського району Черкаської області біля пам’ятника Героям Холодного Яру та пам’ятника поручникові Армії УНР письменникові Юрію Горлісу-Горському відбувся меморіальний мітинг.
“Заправляв” на святі традиційно Роман Коваль – президент Історичного клубу “Холодний Яр”, письменник, який повертає із забуття славні імена звитяжців, що боролися за волю України. Виступали на мітингу в Мельниках, освячували прапори і зброю біля Гайдамацького ставу, відкривали Музей історії Холодного Яру на хуторі Буда безліч людей – зі столичного Києва, з хранителя традицій Львова, з приморської Одеси, поліського Чернігова, з усієї Наддніпрянщини, Галичини, Слобожанщини, Сіверщини… Звісно ж – і Чорні запорожці погуділи своїм тулумбасом – старі добрі друзі нашого краю.
Ведучий мітингу Роман Коваль сказав: “Шановні друзі, вітаю вас усіх з національним святом вшанування холодноярських борців за волю України. Нехай енергія, яку нам подарує сьогодні Холодний Яр, трансформується у нашу перемогу, і не тільки на виборах. Мусимо здобути національну державу, інакше який сенс нашого існування. Половецько-хазарська орда мусить битою відступити в донецькі степи. І бадьорість нашого духу, зухвалість і весела усмішка стануть запорукою нашої національної перемоги. Набирайтесь сил та енергії в Холодному Яру, очистіть помисли і стисніть вороже серце у своїх руках! Отамани є, лицарське військо формується, не за горами випробування. Здолавши їх, станемо сильнішими! Слава Україні та тим, хто здобуде для неї волю!”
Після того як настоятель храму Петра і Павла УПЦ КП у Чигирині Василь Цириль благословив меморіальні заходи в Холодному Яру, промовляли Василь Шкляр, голова ВО “Свобода” Олег Тягнибок, заступник голови Верховної Ради України Микола Томенко; голова Львівської обласної ради Олег Панькевич; заступник голови Конгресу українських націоналістів Євген Лупаков; заступник голови Народного руху України, голова “Молодого руху” Іван Крулько; отаман Вільного козацтва Холодного Яру Олег Островський; капелан Львівського крайового братства вояків УПА о. Михайло, голова секретаріату Конгресу українських націоналістів Володимир Манько, народний депутат України Олесь Доній, заслужений артист України Олексій Заворотній, голова Всеукраїнського об’єднання ветеранів Львівщини, доктор медичних наук Богдан Винничук та голова Білоруського руху солідарності “Разом” В’ячеслав Сівчик.
Про повстанців Холодного Яру та інших земель співали кобзарі Тарас Силенко, Василь Лютий та Андрій Сілецький, лідер гурту “Тінь сонця” Сергій Василюк, бард зі Львова Роман Ковальчук, співочі гурти зі Сміли.
Делегація від громади на чолі з Василем Шкляром і Богданом Легоняком поклала квіти на могилу Василя Чучупака та братську могилу холодноярців на кладовищі села Мельники. Біля вояцьких могил пролунала сальва пам’яті та пошани до борців за волю України.
Цікавою була історична реконструкція бою між гайдамаками і загоном червоних окупантів – організатором її, як і торік, був отаман Вільного козацтва Холодного Яру Олег Островський. Оригінальним було місце, де бій відтворювали – широкий яр неподалік від Креселівського лісництва – за кілометрів два від місця, де в квітні 1920 року загинув Чучупака.
З одного боку яру козаки отамана Островського розгорнули холодноярське величезне чорне знамено з написом “Воля України або смерть”, а навпроти хлопці депутата Черкаської міськради Миколи Булатецького так само вкрили схил жовто-блакитним знаменом рекордних розмірів. Тут, у холодноярській “ущелині”, між синьо-жовтим і чорним “берегами” загін червоних грабіжників зробив свій останній “пролетарсько-експропріаційний заплив” і втонув у морі ненависті гайдамаків до окупантів… Москалі були биті!
Картинка, звісно символічна, і ніхто цього дня не помер, бо учасники історичної реконструкції з обох сторін були як один патріоти свого козацького краю.
О 15.00 тулумбас Чорних запорожців сповістив про освячення зброї та прапорів на берегах Гайдамацького ставу, яке здійснив панотець Василь Цириль.
Допоміг організувати дійство В’ячеслав Стасенко, режисер Київського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Панаса Саксаганського, лауреат літературно-мистецької премії ім. Івана Нечуя-Левицького.

На завершення Дня полеглих, о 17.00, на хуторі Буда, на території історично-етнографічного комплексу “Дикий хутір” Олег та Леся Островські урочисто відкрили першу експозицію нового Музею історії Холодного Яру, створену лауреатом Шевченківської премії Володимиром Недяком та заслуженим художником України Миколою Теліженком. Першу екскурсію музеєм провів Роман Коваль.
А поруч з музеєм, біля нової церкви, яку Вільне козацтво Холодного Яру зводить на честь святого праведного Петра Калнишевського, останнього кошового отамана Запорозької Січі, приймали в козаки-холодноярці. Новопосвячених козаків біля скульптури Святої Покрови зустрічали отаман Островський з шаблею, отець Василь (Циріль) із хрестом і кам’янський сотник Юрій Ляшко, який зі свистом розсікав повітря нагайкою і прикладався нею до спини козаків – щоб не забували традицій свого народу… Оригінально підійшов до посвяти в козаки народний художник, скульптор Микола Теліженко – перед отамановими очима він постав з персональною зброєю – гігантською сокирою з клеймом на лезі “Холодний Яр”.

Потім був концерт за участю співаків, які присвячують свою творчість Визвольним змаганням. Співали Гриць Лук’яненко, Володимир Самайда, Володимир Гонський, Сергій Василюк, Тарас Силенко, юний співак з Кам’янки Максим Конверцев.
Пролунав того вечора й “Марш холодноярців” Миколи Моцика, козацького осавула з Корсуня:

Шикуйтесь, хлопці, під Чорнеє знамено!
Людського гніву повна чаша вщерть.
За рідну землю – вільную державу,
Воля України – або смерть!

Здається ці слова вже лунали в Холодному Яру – і в часи Козаччини й Гайдамаччини, і в добу Визвольною боротьби 1917 – 1920-х років. Нині ж марш єднає тих нащадків “славних прадідів великих”, які не забули, що воля нації, збереження традицій і зрештою самої державності, здобутої нашими предками, має бути для українця понад усе!..
У меморіальних заходах, попри перешкоди і саботаж влади, взяло участь близько 5 – 7 тисячі осіб.
Від імені організаторів фінансову допомогу надано Медведівському краєзнавчому музею, Музею “Гайдамацька Січ у Цибулевому”, Мельничанській школі, Мельничанському будинку культури, храму Петра і Павла в Чигирині, Соснівському сільському клубу, історично-етнографічному музею “Дикий хутір”, кобзарів і бардів, на організацію щорічних травневих Гайдамацьких ігор в Холодному Яру, на лікування племінника отамана Пилипа Хмари Юрка Хмари і Володимира Дем’яновича Чучупака – старійшини Чучупаківського роду.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

На світлинах
Промовляє Роман Коваль. Село Мельники, 30 квітня 2012 р.
Бориспільська організації ВО “Свобода” вшанувала Юрія Горліса-Горського.
Малий козак Святослав Черкас, Олег Островський, Василь Лютий, Роман Коваль і Тарас Силенко

Кость Вротновський-Сивошапка брав участь у Визвольних змаганнях від 1917 року. Обіймав високі адміністративні та військові посади в установах УНР та Української Держави. З 1920 року мешкав на Волині. Працював ветлікарем у Рівному. Здобув пошану серед ветеранів Армії УНР, адже надавав скаліченим козакам та старшинам матеріальну допомогу, дбав про облаштування їхнього життя. Брав активну участь у громадському житті Рівного, зокрема став ініціатором створення “Мистецького товариства”, що дало можливість організувати виставки праць українських митців. Був головою батьківського комітету Рівненської української приватної гімназії.
Проживаючи далеко від рідного Миколаєва, полковник старався бути максимально корисним для рівненської громади. Його зусиллями постав пам’ятник на могилі командувача Дієвої армії УНР Василя Тютюнника. Саме біля цієї могили, на Дубенському кладовищі Рівного, поховали й Вротновського-Сивошапку – згідно з його заповітом.
У період радянської окупації могила Костя Германовича занепала. Українці боялися навіть наближатися до поховань воїнів Армії УНР. Сьогодні над похованням полковника стоїть старенький хрест, зварений з водопровідної труби. Активісти “Героїки” вирішили його замінити на традиційний для воїнів Армії УНР пам’ятник – Хрест Симона Петлюри. Для реалізації задуму необхідно близько 3000 грн. Кошти збирають на малій батьківщині Вротновського-Сивошапки – в місті Миколаєві.
До благородної справи може долучитися кожен, переказавши гроші на картковий рахунок ПриватБанку: 4149 6050 5112 4386, Слабоспицький Олег Олександрович.
Докладніше довідатись про встановлення пам’ятника можна за тел. 066-342-13-88 (Олег).
Довідка. Благодійна ініціатива “Героїка” – громадський рух, мета якого відродження українських військових поховань, встановлення пам’ятників та пам’ятних знаків на честь борців за незалежність України. Від 2010 року “Героїка” встановила понад півтора десятки монументів та пам’ятних знаків у Києві, Херсонській, Рівненській, Черкаській, Тернопільській та Київській областях.

20 травня 2012 р. за ініціативи пароха парафії Св. Рівноапостольного Князя Володимира УПЦ Київського Патріархату (Франкфурт-на-Майні, Німеччина) отця Олега відбулося вшанування пам’яті українців, похованих на православному кладовищі у місті Вісбаден. Вірні парафії та члени Спільноти прихильників Всеукраїнського об'єднання “Свобода” під орудою Олексія Ємельяненка відшукали та впорядкували 17 українських могил.
Серед відомих українців, які знайшли тут свій останній притулок, – бабуся гетьмана Павла Скоропадського, Єлизавета Петрівна Скоропадська, та її сестра баронеса Юлія Петрівна; двоюрідний дядько дружини гетьмана Скоропадського – князь Віктор Сергійович Кочубей (11.10.1860, Алупка — 21.11.1923, Вісбаден); священик УАПЦ отець Леонід Попов; Ольга Володимирівна Шульга, дружина сотника Армії УНР; палкі українські патріоти Володимир Нестеренко, Євген Велицький, Олекса Руденко, Гаврило Наконечний та ін. На багатьох могилах викарбовано тризуби та епітафії, сповнені тугою за Україною.
На могилах отець Олег відслужив панахиди та виголосив проповідь, у якій закликав присутніх бути вірними Богові та Україні та бути гідними пам’яті предків та надалі опікуватися українськими пам’ятками, бо народ, який пам’ятає про минуле, має майбутнє.

Прес-служба ВО “Свобода”

Петро БИЛИНА

Низка громадських організацій звернулася до міністра культури Михайла Кулиняка з вимогою заборонити прокат фільму “Матч” на території України. Активісти вважають, що сюжет фільму грубо перекручує історичні факти та зневажливо показує українців як націю. Зокрема, брехливо висвітлено життя киян під час німецької окупації – всі негативні герої розмовляють українською та носять жовто-блакитні пов’язки. У фільмі перекручено болючі для народу теми мінування Хрещатика, розстрілів у Бабиному Яру і так званого “матчу смерті”. Показ подібних фільмів – це наруга над українським народом.
Звернення підписали СУМ в Україні, Молодий народний рух, Молодіжний націоналістичний конгрес, громадянські рухи “Відсіч” і “Простір Свободи”.
Для координації ініціативи створена сторінка у соціальній мережі facebook: https://www.facebook.com/againstmatch