22 червня 1941 р. Німеччина без оголошення війни напала на СССР. Почався новий період 2-ї Світової війни, який відгукнувся трагедіями в мільйонах українських родин.
Керівництво СССР повною мірою використало факт нападу Німеччини для прикриття своїх зазіхань на світове панування під вивіскою “перемоги пролетарської революції в усьому світі”. Напад Німеччини дав підстави комуністичним пропагандистам створити сонячний ореол диким московським ордам – як визволителям Європи.
22 червня 1941 р. має свою передісторію.
1933 року за підтримки СССР (через систему Комінтерну, до складу якого входила Комуністична партія Німеччини) до влади в Німеччині прийшов Гітлер. Москві це було на руку, бо в Гітлерові вона побачила силу, яка дестабілізує Європу. Це, за її розрахунками, мало роздмухати там “пожежу світової революції”.
Того ж 1933 року, коли українське селянство гинуло з голоду, на Харківському паровозному заводі було випущено 1005 танків БТ. Вони відзначалися високою швидкістю. Їх легко було переобладнати з гусеничного на колісний хід для прискореного руху шосейними магістралями. В СССР автобанів не було, зате вони були в Європі: Москва почала підготовку до її “звільнення”.
У вересні 1939 р. СССР та Німеччина розділили між собою Польщу. В такий спосіб Москва домоглася спільного кордону з Німеччиною. На той час у німецькій армії на озброєнні було 3195 танків. У Москви – близько 16 тисяч. Мобілізаційні ресурси Німеччини з населенням у 80 млн. осіб також суттєво поступалися мобілізаційним можливостям СССР з населенням у 170 млн. осіб. Отже, у спільному кордоні більше був зацікавлений СССР.
Перше попередження німці отримали в листопаді 1939 р., коли СССР напав на Фінляндію. У сусідній з Фінляндією Швеції були залізорудні копальні – єдине джерело заліза для німецької військової промисловості. І хоча фіни відстояли свою незалежність, все ж загроза втрати Німеччиною сировинної бази не минула. Тим більше, що в Балтійському морі діяв потужній московський флот, який міг висадити десант безпосередньо у Швеції.
Другим попередженням для Берліна стало захоплення СССР Бесарабії у червні 1940 року. Московське військо зупинилося тоді на відстані якоїсь сотні кілометрів від нафтових родовищ Румунії, що були єдиним джерелом пального для німецького війська. Наміри Москви стали очевидними: позбавлена пального й заліза Німеччина довго би не протрималася. Вихід був один: несподівано напасти першими. Тільки це давало шанс здолати потужнішу державу. І все ж німецьке керівництво вагалося. Але коли в Берліні дізналися про переміщення Красної армії до кордону з Німеччиною, вибору вже не лишалося. Або пан, або пропав…
Отже, попри намагання московських істориків приховати, що Другу світову війну почав СССР, попри наполегливі спроби зобразили його жертвою німецького нападу 22 червня 1941 р., істини не викривити: Другу світову замислили у Кремлі, ця війна продовжила загарбницьку політику московського уряду, який прагнув панувати в усьому світі. Тому нам, українцям, святкувати його перемогу 9 травня, чи відзначати 22 червня ні до чого. У нас свої дати, і свої герої.
Вклонімося воякам УПА, дивізії “Галичина”, протипанцерної бригади “Вільна Україна”. Не забуваймо й козаків інших бойових формацій українського народу. Їхні перемоги піднімають нам дух, а поразки викликають тугу за реваншем.

Сергій КОВАЛЕНКО
Київ

Холодний Яр кличе

Митці та аматори! Потрібні ваші голоси для озвучення аудіо-п’єси “Холодний Яр” за мотивами однойменного роману Юрія Горліс-Горського. Якщо ви підтримуєте ідею популяризації цього твору і хочете, аби вас почули тисячі людей, є чудова нагода.
Озвучте на вибір один або декілька невеликих діалогів із роману “Холодний Яр” тривалістю до 2 хв. й надішліть демо-версію записаного голосу на електронну скриньку: holodny.yar@gmail.com
Проект здійснюється ентузіастами і на сьогоднішній день не є комерційним.
Деталі на сайті: http://kindijka.livejournal.com/ або за тел.: 097-929-94-14 (Денис Тимошенко).

Про Росію коротко

Країна тисячолітнього рабства розчарувалась у демократії.
Російський народ піде за тим, хто пояснить кого треба мочити і в якому сортирі.
Путіна і Медвєдєва перебивати можна тільки оплесками.
Росія потоне в мороці тоталітаризму? Що ви?! Просто буде зміцнення демократії – щоб не здалося мало.
У Російській Федерації свобода слова є – тут кожний може мовчати про своє.
Кремль завжди обіцяє шашлики баранам.

“Питання дня”

Невже ж калюжою Росії
Завмре твоя широчина?

Євген МАЛАНЮК

У Києві на книжковому ринку “Петрівка” працює книгарня Історичного клубу “Холодний Яр” (10 ряд, 4 місце). Тут можна купити книги про Визвольну боротьбу українського народу та газету “Незборима нація”.
Книгарні надаватиме послугу “Книга напрокат”. Довідки: моб.: (050) 755-67-21 (Наталія Миколаївна); e-mail: v.stiks@gmail.com

23 травня голові Братства вояків 1-ї дивізії УНА Леонідові Мусі виповнилося 84 роки. Радіє серце, коли бачиш, що він все на коні, – то у Холодний Яр заскочить, то до Чернівців чи Львова, а то і до Харкова. І скрізь його вітають, українці радо, а москальня – ревищем. Так було і 7 травня у Херсоні, де він разом з істориком Ярославом Сватком презентував книгу “Дивізія “Галичина” в запитаннях і відповідях” (співавтори Роман Колісник, Богдан Маців, Леонід Муха).
Дивізійника Муху помітили вже і провідні українофоби, один з них, Д. Корнілов, розродився статтею “История фальшивая. Нацисты настоящие”, де зображує борця за волю України Леоніда Муху “справжнім нацистом”.
– Нас продовжують лякати коричневим фашизмом, – говорить на те вояк, – відвертаючи увагу від набагато жахливішого – комуно-червоно-російського. Але не той час – і річка не та. Щось таки змінюється. Оприлюднюються таємниці з архівів ЧК-ҐПУ-НКВД, що дає можливість пізнати правду.
Леонід Муха народився в сім’ї сотника 3-ї Залізної дивізії Армії УНР Юхима Мухи, який походив із вільних козацьких поселень на Катеринославщині. Народився Леонід у Варшаві, де по виході з таборів для інтернованих оселився батько.
Над дитячим ліжком свого сина сотник написав: “Не словами, а ділами, не плачем, а мечем”. І пісень навчав своїх синів патріотичних:

Скажемо вам веселу новину,
Що ми любим рідну Україну,
Славного ми роду – українці зроду,
Любимо свій край, рідну мову і звичай.
Діди наші на турка ходили,
Бо Вкраїну над життя любили.
Брати наші по тюрмах конали,
Бо Вкраїну над життя кохали.

В історію України Леонід Муха увійшов як кулеметник дивізії “Галичина”, а згодом 1-ї дивізії Української національної армії. Стріляв він добре. Його важкий МГ-42 випускав на хвилину 3600 куль.
Яка пам’ять залишилася в Леоніда Мухи про німців?
– Дивізію “Галичина” перед тим як кинути на фронт, німці рік вишколювали, – відповідає він, – а московські генерали кидали українців на форсування Дніпра чи на карпатські перевали беззбройних та невишколених. А чого їх жаліти? Адже завдання було не тільки німців перемогти, але й українців вигубити. Німці ж за рік вишколили до 600 старшин і 2000 підстаршин – ідейних, свідомих патріотів України.
Та пізно німці побачили в українцях союзників, відтак деспотична Росія у співпраці з “розвиненими демократіями” свого досягла – сморід її “пабєди” чуємо й досі. Англійці, в зону відповідальності яких потрапив Леонід Муха, протизаконно передали пораненого юнака (мав тоді Леонід 19 літ) на муки злочинному смершу. На якій підставі?! Він же ніколи не був громадянином СССР!
Чому?
Бо Леонід назвався українцем. Саме це і стало причиною депортації з англійської зони окупації у совєтську.
Що заважало йому, народженому у Варшаві, прикинутися поляком? Адже назватися поляком означало залишитися на свободі. Але б яке це було пониження!
Леонід відповів, не хитруючи:
– Українець.
Сказав тому, що був патріотом, тому, що не міг відцуратися рідної матері-України. Сказав, хоч і знав, що кара за це неминуча.
Таке мав виховання, таким був. Таким і залишився.
– Цікаво, – усміхається Леонід Муха, – а ким би назвався Корнілов, попавши в руки бандерівців?
– Розкажіть, як вас приймали в Херсоні? – питаю я про презентацію книги “Дивізія “Галичина” в запитаннях і відповідях”, яка відбулася в Херсоні напередодні одіозного “праздніка”.
– Було, як і сподівалися, багато крику і галасу комуністичних ортодоксів, кричали “нє пазволім, нє дапустім”. Ніяк комуністи не можуть примиритися з фактом соборності України, з тим, що українець хоче і може бути господарем у своїй хаті. І все-таки залишилися незабутні враження, особливо, коли підходили незнайомі люди, тиснули руку, дякували.
– Комуністи зустрічали нас із червоними прапорами, – додав упорядник книги Ярослав Сватко, який разом зі старим кулеметником їздив на презентацію, – робили нам рекламу скандальною поведінкою. Поки Леонід Муха тримав удар комуністів, які намагалися зірвати презентацію, я розповів журналістам про цей проект. Потім ми помінялися ролями, і журналісти вдовольнили професійний інтерес, розпитуючи Муху.
Тепер уже доповнив Леонід Муха:
– Коли вони кричали, я, щоб оволодіти їхньою увагою, запитав голосно: “А Ви знаєте, що в таких випадках говорив Ленін?” Вони замовкли, бажаючи почути точку зору “вождя пролєтаріата”. Ленін казав: “Якщо ваш ворог казиться, значить ми, товарищі, на правильному путі”. Так що я на “правильному путі”. Комуністи не знайшли, що відповісти, і далі поводилися вже більш спокійно.
Слід зазначити, що гостей із Західної України охороняли два міліціонери та активісти Всеукраїнського об’єднання “Свобода”. Та навіть і без охорони козак Муха казав би, що думає.
– Я пройшов дивовижну школу виживання на Колимі і залякати мене просто неможливо, – сказав він.
А Корнілову, який аж надривався, паплюжачи дивізійників, називаючи їх фашистами, Леонід Муха відповів словами українського письменника XVII ст. Івана Вишенського:
– Той, хто не був у бою й подвигу ратному і не бачив змагання ратних, як може інших навчити?..
Ось такий він кулеметник Муха, член Історичного клубу “Холодний Яр”.
З роси й води! Довгих років життя та нових герців!

Роман КОВАЛЬ

Наприкінці 1980-х та на початку 1990-х рр. його ім’я в багатьох було на устах, адже він у перших лавах боровся за Самостійну Україну – організовував найрадикальніші тоді формації – Львівську філію УГС і Львівську обласну організацію УРП, де завідував ідеологічним відділом. Був Юрій Микольський прихильником радикальних дій, проповідником націоналізму. За що й поплатився. Богдан Горинь, прихильник створення “мільйонної УРП”, тобто партії з людей різних національностей на основі демократичних принципів та толерантності до наших історичних ворогів, організував кампанію цькувань Микольського і врешті виключив його з УРП. Відтоді Юрій Микольский пішов у більш радикальні організації – став заступником голови Української міжпартійної асамблеї, яку тоді очолював Юрій Шухевич, головою секретаріату Антибольшевицького блоку народів на чолі зі Славою Стецько, членом Проводу ОУН, членом Головної булави Братства вояків УПА.
Юрій Микольський був палким трибуном. Хто бував на львівських чи київських мітингах тих революційних часів, мабуть, і досі не забув запальне слово безкомпромісного і по-юнацькому задерикуватого Юрія Микольського. Він справді запалював людей, підштовхував їх до революційних дій з метою змести всю постколоніальну погань, розчистити майданчик для будівництва величної Української держави.
Він ніколи не приховував своїх поглядів, часто загострених до некоректності. Його полемічний жар інколи переходив у шал – він навмисно не збавляв швидкості, коли віщував правду чи намагався спровокувати її виверження в інших. Там, де хтось би промовчав, щоб не нариватися на неприємності, щоб не наживати собі ворогів, пан Микольський по-козацьки рубав із плеча, безпардонно випихував із трону тих, хто безцеремонно намагався влізти на нього.
Так бурхливо Юрій Микольський поводив себе не тільки на мітингах чи в телевізійних студіях. І вдома теж. Наприклад, на кухні, під час вечері, яка заповідалася як тиха розмова про сокровенне... Ні, пан Микольський, по-юнацькому завзятий, імпульсивний, гарячий, вскакує з табуретки і починає рубаними фразами, голосно, як на мітингу, вправляти мізки... Інколи складалося враження, що він навмисно провокував співрозмовника, прагнучи вивести його з рівноваги – щоб той на хвилину перестав себе контролювати і зопалу й сам сказав правду.
Коли на вічно прохолодній кухоньці вілли-музею Микольського в Карпатах, куди він запрошував легіони своїх друзів “відпочити”, зчинявся гармидер і пекельна суперечка, пан Юрій раптово заспокоювався і як ангел тихий мирно і уважно слухав. Він свого досяг. Він почув правду від людини, яка не збиралася її промовляти. І пан Юрій стає ввічливим, коректним, москалі сказали б “уміротворьонним”.
Він і мене запрошував не стільки, щоб я відпочив, а щоб поспілкуватися-подискуватувати. Так і сказав:
– Спілкування зі мною – це Ваша плата за перебування тут.
– Пане Юрію, – несміливо подав я голос, – мені ж треба рукопис вичитати…
Але побачивши ультимативний блиск очей, я капітулював. І починалися розмови “про Юлю”, якої, до речі, пан Юрій був вірним прихильником.
– Тільки Юля, і все, – альтернативи немає.
До речі, він мав рацію.
Хоча від активної політичної діяльності пан Юрій відійшов, але політика ніяк не відходила від нього: його вілла притягує до себе багатьох політичних діячів: прем’єр Віктор Ющенко, віце-прем’єр Микола Жулинський, Ігор Юхновський та інші політики бували в музеї у Славському на вул. Січових стрільців, 2.
А головне, гостювали в нього не раз діячі Визвольного руху: Василь Кук, Марійка Савчин, Зеновій Красівський, Іван Кандиба, Юрій Шухевич, Петро Дужий, В’ячеслав Чорновіл, родина Тараса Кузьо з Великобританії, Ірина та Ігор Калинці, Тимофій Яцук, Михайло Зеленчук, родина Омеляна Коваля з Бельгії, Григорій Приходько, Веніамін і Донка Дужинські, син патріарха Мстислава Ярослав Скрипник із дружиною та багато-багато інших.
Юрій Микольський – чи не найобізнаніша людина у всьому, що стосувалося українського життя та його проблем. Попри те, що пан Юрій жив у горах, він краще орієнтувався в політиці, ніж його численні гості – з Києва чи Львова, Франції чи Австрії, Австралії, Польщі, Словаччини, Чехії, Німеччини, Бельгії, США, Канади чи Росії. І запорукою цьому – його потужна антена, яка давала можливість слухати новини в різних редакціях, інтерпретаціях та різними мовами (пан Юрій, окрім рідної та “общепонятного”, знав ще й німецьку та польську). І пан Юрій втішався своєю всеобізнанністю...
Останні 15 років, а може, й більше, Карпатський музей Визвольної боротьби, який він створив у своїй оселі, та повстанська криївка, вхід до якої був майстерно прихований за кладкою із дровами, стали місцем паломництва для тисяч і тисяч туристів зі всієї України, Росії та багатьох країн світу. Сам не раз був свідком як пан Юрій у футболці, на якій був зображений Степан Бандера чи Роман Шухевич, вправляв мізки делегаціям учителів зі східної України, читав лекції школярам, студентам, пластункам, родині Чучупаків та багатьом-багатьом іншим, хто приходив до його гостинної оселі. Проводили на його території конференції різні організації, зокрема, і ДСУ.
Музейна збірка Микольського розміщена у двох будинках. Дві третини експонатів – військової тематики: ордени, шоломи, шаблі, гвинтівки, снарядні гільзи (найбільша – від страшної австрійської мортири “Merzer” калібром 30,5 сантиметри), автомати, гранати, міни, люфи, фляги, радіостанції Красної армії, Вермахту та американська U.S. Army, багнети, шоломи німецьких та австро-угорських вояків з написом на гербі “З Богом – за короля і Батьківщину”…
На стіні музею – стенд із військовими відзнаками, починаючи від нагород січовиків Кирила Трильовського, УСС, карпатських січовиків Августина Волошина, поліських Тараса Бульби-Боровця, вояків Армії УНР Симона Петлюри і УПА. Найбільше речей належало воякам УПА.
“Мирна” експозиція: книжки (на почесному місці – раритетні “Кобзарі” видання 1862, 1907 та 1912 років), різноманітні знаряддя праці, медальйони, горнятка, ножі, виделки, відро ґудзиків тощо. Багато оригіналів підпільних видань УПА і серед них – самвидавний некролог на смерть Романа Шухевича. Є різні давні речі з побуту бойків, гуцулів та лемків. Велика скриня, яку його дід привіз з еміграції до Америки.
Про кожну знахідку чи подарунок із колекції Юрій Микольський міг оповідати й оповідати.
Екскурсію до криївки пан Юрій зазвичай починав так:
– Таваріщ палковнік, в радіусє пяті мєтров абнаружен бункєр банди буржуазних націоналістов. Папробуйте єґо найті.
Людина здивовано роззирається. А пан Юрій, витримавши паузу, підходить до кладки із дровами і тихо, по-змовницьки промовляє:
– Степане, Степане – це я.
Невелика ділянка кладки виявляється дверима, зі схованки витягується ключ.
– Заходьте.
У криївці все так, як було насправді: криничка, пічка-буржуйка, гасова лампа, радіоприймач і рація, зброя, друкарська машинка, протигази, мапи і ще багато потрібних речей. Всі експонати – оригінали. Муляжами є тільки фігури Романа Шухевича, Василя Кука та радистки – криївка задумана як штабна. Юрій Микольський каже, що ця екскурсія справляє неабияке враження на іноземних туристів, особливо німців та французів, а група жінок-учителів із Донецька, побувавши в музеї та криївці, промовили хором: “Ще не вмерла і не вмре!”.
Пан Юрій принципово не брав грошей за відвідування свого музею, ніколи не брав коштів з товаришів, які жили у нього тижнями. Зокрема, я не один рукопис вичитав у нього у Славську… Але потім став шукати затишніших місць, бо все ж пан Юрій – буйний і неспокійний дух, який весь час викликав мене на політичні суперечки, а я хотів заглибитися в минуле. Та й гостей у нього стільки… Не приїхав до нього 30 вересня минулого року на 85-літній ювілей, бо вичитував у Сімеїзі рукопис книги про отамана Орлика – подалі від нього та легіонів його гостей і друзів (одного разу до пана Микольського приїхало 187 школярів зі Львова, довелося розділяти їх на три групи).
Пан Юрій був енергійним і веселим чоловіком – як справжній отаман. Я і називав його карпатським отаманом. Без кінця сипав дотепами та повстанськими анекдотами.
На знак поваги та вдячності за гостинність впродовж 20 літ я висилав йому “Незбориму націю”. В невеличкому списку осіб, яким я висилав нашу газету, навпроти його прізвища, було зазначено – “до кінця”.
І ось тепер цей кінець настав.
Більше не висилатиму газету до Славського, на вулицю Січових стрільців, 2.
До речі, це пан Юрій назвав так свою вулицю задовго до офіційного рішення. Ще на початку 1990-х я запитав:
– На яку адресу висилати газету?
– Січових стрільців, 2.
– Так вулиця ж має іншу назву.
– Нічого. Пишіть, як я сказав. Звикнуть…
Так і сталося.
Юрій Микольський був окрасою Славська, його найголовнішим “туристичним об’єктом”. Адресу його музею було зазначено у всіх можливих проспектах та туристичних довідках.
Хто замінить його?
Хто нестиме українську ідею – гаряче і безкомпромісно? Хто відчинить двері його багатого музею і проведе екскурсію місцями бойової слави українського народу?
Не будуть вже на СТБ, ISTV, Першому національному, Новому каналі, 5-му, російських ОРТ і ВТБ та інших телевізійних каналах показувати Юрія Микольського та його унікальну криївку, не буде вже інформаційного приводу сказати щось добре про Україну.
Бо пан Юрій відійшов.
І учасники щорічних святкувань на Маківці вже не побачать експозицію його музею, яку він щороку демонстрував біля Меморіалу полеглим, щоб побільше людей доторкнулися до історії Визвольної боротьби.
Для нього це було важливо, адже пан Юрій – син сотника Армії УНР Миколи Микольського, і через все життя він проніс Визвольний ідеал свого батька, Визвольний ідеал нашого народу.
Вічна пам’ять і щира подяка за все добре, що Ви зробили, дорогий друже Юрію!

Роман КОВАЛЬ

У травневий розмай, на Юріїв день, 6 травня 2010 р., минуло 90 літ трагічних подій в історії нашого міста. Занадто довго ця подія замовчувалась. А в архіві Бориспільського музею є чимало красномовних документів, що відтворюють цю трагедію…
Бориспільців більшовицька влада грабувала нещадно. “Продотряди” налітали на садиби і забирали все, що потрапляло під руку: майно, хліб, фураж, а ще вимагали, аби їх частували, напували і годували коней. Це обурило жителів тодішнього містечка. І в Борисполі було створено підпільний комітет самооборони.
Ось спомин про ті дні Івана Козуба, 1896 р. н.: “Щойно я повернувся до Переяслава, як дізнався про наближення до Києва білополяків (союзні Симонові Петлюрі польські війська. – Ред.). Поляки вже захопили Дарницю, наближалися до Борисполя, де були осередки найсвідоміших українців-петлюрівців та прихильників Центральної Ради. Якісь Чепілка та Литовка підняли повстання проти радвлади, проти червоного російського війська, яке підтягувалося із фронту. Вони обстріляли ешелон і мали намір його роззброїти, але кількісна перевага, згуртованість та дисципліна червоних частин зробила своє діло – повстання було придушене. Сам Бориспіль на дві третини спалили і розстріляли кожного п’ятого мужчину з його мешканців. Повстанці повтікали. Втекли і ватажки Чепілка та Литовка”.
А ось рядки з Народної книги-меморіалу 1991 року: “1920 року жителі Борисполя на Київщині та навколишніх сіл підняли повстання проти радвлади, що провадила непосильну хлібовикачку. Під час придушення повстання було спалено до 500 дворів, розстріляні всі повстанці, а всі поранені були добиті в лікарні… За подібні злочини проти людства і людяності нацисти сіли на лаву підсудних у Нюрнберзі”. Ми й по сьогодні не можемо назвати число страчених під час тієї розправи, настільки багато було вбито людей.
Червоноармійці напали на місто вранці 6 травня. Стрілянина розпочалася з боку Дударкова, але основні сили наступали від Мартусівки та Рогозівського шляху. Повстанці не могли стримати противника. Згадував про те мешканець Борисполя І. С. Логвин, 1891 р. н.: “Люди тікали на Кучаків, Сеньківку, ховалися в болотах, очеретах. Були такі, що співчували їм (червоним. – Ред.), ждали їх, виходили на вулиці привітатись, а більшовики без розбору вбивали їх... Були ж такі аполітичні, що ні в які справи не втручалися, та, вдягнувшись, ішли в церкву (бо ж неділя була, свято Георгія), а їх на вулиці вбивали, заскакували в лікарню – звідти витягували поранених та й убивали…”
А ось розповідь бориспільця І. А. Момота, 1911 р. н.: “Бачив, як ішли солдати од Беживського кладовища на Яцютовку (зараз Чапаєва). Їх стріли люди з Борисполя зі зброєю, яка в них була. Але солдати Червоної армії їх убили, окружили Бориспіль, спалили Яцютовку... Хто не втік і не заховався, всіх половили і погнали через агрошколу, де зараз військове підсобне господарство, на Бровари через місток залізниці. Там була викопана канава... поставили в два ряди, порахували: перший, другий, третій, четвертий, п’ятий... П’ятий! Виходь! Повиходили... Тут же перед ямою і розстріляли... Це вже мені ті розказували, що не попали під розстріл. Родичі на другий чи на третій день стали забирать своїх близьких, хоронить”.
П. К. Йова, 1905 р. н., згадував: “Спочатку в місто зайшов загін червоноармійців, який роззброїли бориспільці. Потім червоноармійці почали палити Бориспіль. Спалили Яцютовку, Коломичівку, Беживку. На Броварському шляху розстріляли людей. Мій батько вийшов до них із хлібом-сіллю і просив, аби не палили вулицю Йовивку. Причиною повстання було несприйняття бориспільцями радянської влади. Зачинщиками повстання були Сіренко, Чепілко, Кондратенко з Олексянки, Литовка. У 1937 р. репресували бориспільців – Луценка, Бахмата, Пішковича (вчитель), Котка, Безбородька та інших. Повернувся десь у 1950-х роках тільки Іван Бондар, але вже безрукий.
Зі спогадів Михайла Паціри, 1903 р. н.: “Народ підбурювали Литовка і Чепілко. По місту дзвонили дзвони, скликаючи людей на сходки. Червоноармійці просили пропустити їх через Бориспіль, але з усіх кутків Борисполя ніхто на це не погодився. З Коломичівки строчив кулемет. Горіла Яцютовка, від неї вогонь перейшов і на Беживку. Обстріл тривав добу. На Коломичівці бориспільці тримали оборону два дні”.
Бориспілець Михайло Кошман, 1907 р. н., згадував: “У 1920 році, коли почалося повстання бориспільців проти Червоної армії, мені було 13 років. Повстання почалось тому, що євреї-активісти підкупили бориспільців Чепілка Миколу (офіцер), Воронуху, Литовку, щоб не пустити Червону армію через Бориспіль…
Я їхав на конях. Раптом побачив, що від Глибокого в напрямку Борисполя мчить червона кавалерія. Було це біля рогозівського кладовища. Кавалерія повернула до урочища Гнилуша. Там уже рвалися снаряди. Коли я приїхав додому, то вся рідня, злякавшись наступу червоних, переховувалась у чагарниках. Наступного дня погрузили на підводу одяг і цінні речі і поїхали до Глибокої долини, щоб там пересидіть.
Червоноармійці запалили Коломичівку та Олексянку. Згоріла клуня в Кондратенка (Гринька). Потім червоноармійці зібрали все чоловіче населення і розстрілювали кожного п’ятого. Було це неподалік від дороги на Дударків. Мій брат стояв п’ятим, але за кілька хвилин до розправи його попросив один чоловік помінятись місцями, щоб стати поруч свого товариша. Брат залишився живим, а того чоловіка розстріляли. Перед початком повстання керівники його проводили підготовчу роботу, підбурювали бориспільців проти Червоної армії, виставляли пости. Вночі можна було почути: “Стій! Хто йде?”. Повстанці хотіли самостійності… Серед учасників повстання були Бахмат Олексій, Безбородько Василь, Бондар Яков.
Одночасно відбувалися повстання у Требухові та Зазим’ї. Більшовики вже палили ці села, тому організатори повстання говорили, що треба повставати проти більшовиків і не пустити через Бориспіль червоноармійців”.
Уродженець Борисполя Микола Галактіонович Клещенко у свої 90 так згадував про ті дні: “Головна фігура в повстанні – Сіренко, капітан. Керував повстанням його друг Семенко, письменник, Чепілко Микола з Олексянки – його розстріляли (20.06.1921 р. вбили чекісти. – Ред.), Воронуха Іван Іванович – учасник повстання з вул. Козирівки. Брав участь у повстанні Клещенко Андрій Галактіонович (писав вірші), за фахом, фельдшер, студент Полтавського філологічного факультету, ідеолог повстання. Момота Михайла тричі арештовували, він тікав, був убитий біля Воронькова… Говорили, що Момот спалив синагогу, але то неправда. Грабовського теж вважали націоналістом, петлюрівцем, він навчався в Києві, в Бориспіль приїздив, тут його і вбили”.
Надія Василівна Коротя жила в Борисполі на Старокиївській. Вона тікала до сестри в Малу Старицю. Бо на той час убили двох їхніх сусідів... “Червоноармійці палили хати, розстрілювали людей. Біля лікарні була плантація табаку, куди ховалися також бориспільці. Там багато з них були розстріляні”.
Це літопис минувшини, згорьовані долі наших співвітчизників.
На Беживському (нині вул. Дзержинського) цвинтарі зберігся великий дерев’яний хрест із написом: “1920. 26 апреля. Здесь покоится раб Божий Федор Иванович Бубон. Убит во время восстания” (26 квітня за ст. ст. був похований, а розстріляний 24 квітня, за н. ст. 6 травня).
Не можемо не згадати про лист тодішнього комсомольського активіста Дмитра Мартиновича Зайцева: “В 1920 р. розпочалася війна з панською Польщею. В той же час петлюрівськими агентами і куркулями в Борисполі було організоване повстання проти радянської влади, в якому брали участь понад 1000 осіб… Не пам’ятаю точно числа й місяця. Але знаю, що це було православне свято. Навкруги Борисполя розпочалася кулеметна і гарматна стрільба. Бій тривав до 2 годин дня і припинився лише тоді, коли бронепоїзд зі станції Бориспіль дав кілька гарматних залпів запальними снарядами, які підпалили близько 500 дворів. Кілька сот повстанців були захоплені й розстріляні десь біля Броварської дороги. Цілий місяць військовий трибунал розглядав справи повстанців і виносив вироки по заслугах. Так було придушено це повстання, під час якого загинуло багато невинних людей, а також залишилися без стріхи над головою”.
Жертв повстання 1920 року в Борисполі офіційно вшанували 1990 року, коли на Книшовому кладовищі Бориспільський осередок НРУ встановив хрест на пам’ять про загиблих за волю України. Тоді й відбулася вперше по багатьох роках панахида.
Ми бажаємо нинішньому і прийдешнім поколінням стати достойними своїх дідів, які виявляли гордість і мужність у боротьбі за Самостійну Україну.

Наталія ЙОВА, директор Бориспільського державного історичного музею,
Валентина САЙКО, старший науковий співробітник музею.

У заяві Бориспільської міської організації ВО “Свобода” зазначається: “2010 рік бориспільська міська влада оголосила роком історії міста Борисполя. Та чи є він таким? Який, наприклад, стосунок до Борисполя мають імена більшовицьких діячів, що закарбовані в назвах його вулиць? А наше місто і нині рясніє цими кривавими іменами. І це на 19 році незалежності України! А як оцінити нехтування міського голови А. Федорчука рішенням громадських слухань про перенесення статуї В. Леніна?.. Чому б в рік історії нашого міста не відновити історичну справедливість і вшанувати полеглих повстанців?
А як оцінити спробу міського голови А. Федорчука на сесії 25 лютого ц. р. поставити на голосування питання про включення статуї кривавого вождя до списку пам’яток і пам’ятних місць Борисполя? Цю спробу він здійснив, незважаючи на те, що цей бовван уже не вважається пам’ятником: 20 вересня 1991 р. київським обласним управлінням культури та представниками профільної інвентаризаційної комісії “бориспільський залізобетонний Ленін” №1039 знято з обліку як такий, що не має художньої цінності (акт №53)“.
Бориспільська міська організація ВО ”Свобода” вимагає декомунізувати рідне місто, повернути історичні українські назви вулиць міста, демонтувати статую В. Леніна і вшанувати бориспільських повстанців пам’ятником, назвавши їхніми іменами центральну площу міста та його центральних вулиць”.

У червні 1660 р. московське військо на теренах Литовсько-руського великого князівства в Білорусі зазнало низки невдач. Особливо тяжкою стала поразка на ріці Полонка 28 червня в битві з річпосполитським військом Руського воєводи Степаном Чарнецьким.
У стані переможців перебував і 2-тисячний полк колишнього Гетьмана Івана Виговського (на час битви – річпосполитського Київського воєводи). Внаслідок поразки москалі змушені були зняти облогу Ляховичів і поспіхом відступити до Борисова.
Саме тоді стався кумедний випадок, який демонструє справжню ціну “набожності” москалів. Командувач московського війська на ріці Полонка князь Іван Хованський, розгніваний за свою поразку, зірвав із себе оберег – образ святого Михайла – і наказав бити його киями. Недарма москалі про святі образи кажуть?: “Ґадіцца – маліцца, нє ґадіцца – ґаршкі накривать”.
Отже, весняний наступ Москви на Річ Посполиту провалився. І в цьому чимала заслуга українських козаків Дениса Мурашка, що шарпали москалів, які облягли Ляховичі, допомігши його оборонцям втримати місто.
Денис Мурашко мав на меті не допустити замирення Речі Посполитої з Московським царством і, скориставшись війною між ними, повернути Українській державі втрачені восени 1659 року терени Білоруського полку. Після блискучої перемоги Речі Посполитої на ріці Полонка її делегація так і не поїхала на переговори з московським посольством, що чекало в Борисові. Замість цього річпосполитські війська почали наступ на Борисів. Московське посольство мусило рятуватися втечею. Перша частина задуму Дениса Мурашка вдалася. Тепер він хотів відвоювати в Москви землі Білоруського полку. Але Українська держава перебувала у стані миру з Московським царством, укладеного в жовтні 1659 року в Переяславі.
Щоправда, цей договір обидві сторони не раз порушували. Гетьман Юрій Хмельницький до Москви на затвердження так і не поїхав, пояснюючи це військовою загрозою від Кримського царства. Продовжувалися й дипломатичні стосунки України з Річчю Посполитою та Кримським царством, заборонені договором. Данина з України до московської скарбниці, передбачена договором, не надходила. Московський уряд у свою чергу порушував договір, демонстративно приймаючи в себе українських старшин, які через голову Гетьмана зверталися до нього у всіляких справах, що підривало владу Гетьмана.
А тут ще почастішали напади на Україну кримських татар, яких до цього підбурював Іван Виговський, який розраховував з їхньою допомогою здобути собі гетьманську владу. Проти передачі влади не заперечував уже й Гетьман Юрій Хмельницький, який все більше виявляв нехіть до булави, що обтяжувала його.
Звичайно, договір з Москвою Україні безпеки не гарантував. Між ними знову назрівав конфлікт. Вже було чути брязкіт зброї.

Сергій КОВАЛЕНКО
Київ

Вл. кор.

29 травня 2010 р. о 16.00 в концертному залі Києво-Могилянської академії (вул. Іллінська, 9).
Участь беруть: рок-гурти “Рутенія”, “Мандри”, “Мертвий півень”, “Самі свої”, “Ворождень”, “Тінь сонця”, “Артіш”, “За вікном”, “Оркестр Янки Козир”; автори-виконавці Олександр Веремчук, Сергій Шишкін, Олександр Ігнатуша, Кока Черкаський, Неля Франчук, Володимир Самайда, Ігор Білий, Олег Король, Кирило Булкін, кобзарі Едуард Драч і Тарас Силенко, поети і письменники Олег Караташ, брати Капранови, Оксана Яблонська, Борис Гуменюк, Сергій Пантюк, Олександр Данилюк. Ведучі Лірник Сашко, Кирило Булкін та Сергій Пантюк.

Проводиться збір коштів на пам’ятник отаману Орлику (полковнику Федору Артеменку). Гроші акумулюються на рахунку Ірпінського міського об’єднання осередків “Просвіта”: МФО 322498, р/р №26002443117301, код 20579344 у ПАТ АКБ “Київ”, що в м. Буча. У повідомленні зазначати “На пам’ятник отаману Орлику”.
Нещодавно мешканець Бучі В. Олексюк пожертвував 500 грн., а землячка отамана, Галина Осадча, 1920 р. нар. – 2600 грн.!
Вносьте і Ви свою частку на святу справу!
Спільними зусиллями спорудимо пам’ятник борцю за волю України!
Імена жертводавців будуть оприлюднені в газеті та занесені до Книги подяки, яка довічно зберігатиметься в місцевому музеї.

Історичний клуб “Холодний Яр”

У Києві в Центральному державному кінофотофоноархіві України ім. Г. С. Пшеничного зберігається кілька фотоальбомів зі збірки Музею Визвольних змагань у Празі, серед них і альбом №178 “Життя української громади в м. Везін і м. Шалетт (Франція)”. Я не раз гортав цей альбом, вбираючи в себе образи українців, які після краху УНР опинилися на чужині. Серед них була і дорога мені Любов Гаряча-Бацуца, сестра жалібниця Армії УНР, дружина сотника Павла Гарячого, про драматичну історію якого я писав у книзі “Багряні жнива Української революції”.
Сотні українців, багате культурне життя… Де ж це все поділося?
Вони померли в різний час, брали участь у похованнях один одного, але так сталося, що багато з них зійшлися ще раз – у спільній могилі на кладовищі Везін-Шалет.
У 1970 – 1980-х рр. стараннями ентузіастів, зокрема літературознавця Павла Плевака та старости парафії православної церкви в Парижі Дмитра Екчинського, до братської могили було перенесено тлінні останки кількох українців, первісно похованих в інших місцевостях Франції. На великій могильній бронзовій плиті викарбовано прізвища 45 осіб. Це переважно діячі й політики періоду УНР.
1994 року стараннями української громадськості тут встановлено надгробний пам’ятник роботи львівського скульптора Івана Самотоса. Спочивають тут прем’єр-міністр уряду УНР В’ячеслав Прокопович (1881 – 1942); генерал-хорунжі Олександр Осецький (1877 – 1936), Микола Удовиченко (1886 – 1931), Еспер Башинський (1884 – 1947), контр-адмірал Володимир Савченко-Більський (1877 – 1954), Вадим Богомолець (1874 – 1936), полковники Микола Таратуля (1872 – 1936), Антон Якубівський (1884 – 1950), Григорій Якимаха (1984 – 1940), Володимир Григораш (1880 – 1953), підполковники Тимофій Серга (1887 – 1950), Кирило Міщенко (1894 – 1952), Петро Пашин (1885 – 1944), перший директор Бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі Іван Рудичів (1879 – 1956), церковний діяч, настоятель православної церкви в Парижі священик Іларіон Бриндзан (1885 – 1946)…
Ось така історія. Сумна.
А хіба у емігрантів доля весела?

Роман КОВАЛЬ

Київська міська організація КУН оголошує збір коштів на користь борця за волю України Миколи Коханівського, проти якого сфабриковано нову кримінальну справу після провокації, вчиненої під час акції протесту проти антиукраїнської політики міністра Д. Табачника під Міністерством освіти. Кошти можна перерахувати (у гривнях) на вказані р/р: МФО: 322012, ОКПО: 09322018, транзитний рахунок: 29242010260011, КМФ АКБ “Укрсоцбанк” № 26255700033957 для Миколи Миколайовича Коханівського.

.