У травневий розмай, на Юріїв день, 6 травня 2010 р., минуло 90 літ трагічних подій в історії нашого міста. Занадто довго ця подія замовчувалась. А в архіві Бориспільського музею є чимало красномовних документів, що відтворюють цю трагедію…
Бориспільців більшовицька влада грабувала нещадно. “Продотряди” налітали на садиби і забирали все, що потрапляло під руку: майно, хліб, фураж, а ще вимагали, аби їх частували, напували і годували коней. Це обурило жителів тодішнього містечка. І в Борисполі було створено підпільний комітет самооборони.
Ось спомин про ті дні Івана Козуба, 1896 р. н.: “Щойно я повернувся до Переяслава, як дізнався про наближення до Києва білополяків (союзні Симонові Петлюрі польські війська. – Ред.). Поляки вже захопили Дарницю, наближалися до Борисполя, де були осередки найсвідоміших українців-петлюрівців та прихильників Центральної Ради. Якісь Чепілка та Литовка підняли повстання проти радвлади, проти червоного російського війська, яке підтягувалося із фронту. Вони обстріляли ешелон і мали намір його роззброїти, але кількісна перевага, згуртованість та дисципліна червоних частин зробила своє діло – повстання було придушене. Сам Бориспіль на дві третини спалили і розстріляли кожного п’ятого мужчину з його мешканців. Повстанці повтікали. Втекли і ватажки Чепілка та Литовка”.
А ось рядки з Народної книги-меморіалу 1991 року: “1920 року жителі Борисполя на Київщині та навколишніх сіл підняли повстання проти радвлади, що провадила непосильну хлібовикачку. Під час придушення повстання було спалено до 500 дворів, розстріляні всі повстанці, а всі поранені були добиті в лікарні… За подібні злочини проти людства і людяності нацисти сіли на лаву підсудних у Нюрнберзі”. Ми й по сьогодні не можемо назвати число страчених під час тієї розправи, настільки багато було вбито людей.
Червоноармійці напали на місто вранці 6 травня. Стрілянина розпочалася з боку Дударкова, але основні сили наступали від Мартусівки та Рогозівського шляху. Повстанці не могли стримати противника. Згадував про те мешканець Борисполя І. С. Логвин, 1891 р. н.: “Люди тікали на Кучаків, Сеньківку, ховалися в болотах, очеретах. Були такі, що співчували їм (червоним. – Ред.), ждали їх, виходили на вулиці привітатись, а більшовики без розбору вбивали їх... Були ж такі аполітичні, що ні в які справи не втручалися, та, вдягнувшись, ішли в церкву (бо ж неділя була, свято Георгія), а їх на вулиці вбивали, заскакували в лікарню – звідти витягували поранених та й убивали…”
А ось розповідь бориспільця І. А. Момота, 1911 р. н.: “Бачив, як ішли солдати од Беживського кладовища на Яцютовку (зараз Чапаєва). Їх стріли люди з Борисполя зі зброєю, яка в них була. Але солдати Червоної армії їх убили, окружили Бориспіль, спалили Яцютовку... Хто не втік і не заховався, всіх половили і погнали через агрошколу, де зараз військове підсобне господарство, на Бровари через місток залізниці. Там була викопана канава... поставили в два ряди, порахували: перший, другий, третій, четвертий, п’ятий... П’ятий! Виходь! Повиходили... Тут же перед ямою і розстріляли... Це вже мені ті розказували, що не попали під розстріл. Родичі на другий чи на третій день стали забирать своїх близьких, хоронить”.
П. К. Йова, 1905 р. н., згадував: “Спочатку в місто зайшов загін червоноармійців, який роззброїли бориспільці. Потім червоноармійці почали палити Бориспіль. Спалили Яцютовку, Коломичівку, Беживку. На Броварському шляху розстріляли людей. Мій батько вийшов до них із хлібом-сіллю і просив, аби не палили вулицю Йовивку. Причиною повстання було несприйняття бориспільцями радянської влади. Зачинщиками повстання були Сіренко, Чепілко, Кондратенко з Олексянки, Литовка. У 1937 р. репресували бориспільців – Луценка, Бахмата, Пішковича (вчитель), Котка, Безбородька та інших. Повернувся десь у 1950-х роках тільки Іван Бондар, але вже безрукий.
Зі спогадів Михайла Паціри, 1903 р. н.: “Народ підбурювали Литовка і Чепілко. По місту дзвонили дзвони, скликаючи людей на сходки. Червоноармійці просили пропустити їх через Бориспіль, але з усіх кутків Борисполя ніхто на це не погодився. З Коломичівки строчив кулемет. Горіла Яцютовка, від неї вогонь перейшов і на Беживку. Обстріл тривав добу. На Коломичівці бориспільці тримали оборону два дні”.
Бориспілець Михайло Кошман, 1907 р. н., згадував: “У 1920 році, коли почалося повстання бориспільців проти Червоної армії, мені було 13 років. Повстання почалось тому, що євреї-активісти підкупили бориспільців Чепілка Миколу (офіцер), Воронуху, Литовку, щоб не пустити Червону армію через Бориспіль…
Я їхав на конях. Раптом побачив, що від Глибокого в напрямку Борисполя мчить червона кавалерія. Було це біля рогозівського кладовища. Кавалерія повернула до урочища Гнилуша. Там уже рвалися снаряди. Коли я приїхав додому, то вся рідня, злякавшись наступу червоних, переховувалась у чагарниках. Наступного дня погрузили на підводу одяг і цінні речі і поїхали до Глибокої долини, щоб там пересидіть.
Червоноармійці запалили Коломичівку та Олексянку. Згоріла клуня в Кондратенка (Гринька). Потім червоноармійці зібрали все чоловіче населення і розстрілювали кожного п’ятого. Було це неподалік від дороги на Дударків. Мій брат стояв п’ятим, але за кілька хвилин до розправи його попросив один чоловік помінятись місцями, щоб стати поруч свого товариша. Брат залишився живим, а того чоловіка розстріляли. Перед початком повстання керівники його проводили підготовчу роботу, підбурювали бориспільців проти Червоної армії, виставляли пости. Вночі можна було почути: “Стій! Хто йде?”. Повстанці хотіли самостійності… Серед учасників повстання були Бахмат Олексій, Безбородько Василь, Бондар Яков.
Одночасно відбувалися повстання у Требухові та Зазим’ї. Більшовики вже палили ці села, тому організатори повстання говорили, що треба повставати проти більшовиків і не пустити через Бориспіль червоноармійців”.
Уродженець Борисполя Микола Галактіонович Клещенко у свої 90 так згадував про ті дні: “Головна фігура в повстанні – Сіренко, капітан. Керував повстанням його друг Семенко, письменник, Чепілко Микола з Олексянки – його розстріляли (20.06.1921 р. вбили чекісти. – Ред.), Воронуха Іван Іванович – учасник повстання з вул. Козирівки. Брав участь у повстанні Клещенко Андрій Галактіонович (писав вірші), за фахом, фельдшер, студент Полтавського філологічного факультету, ідеолог повстання. Момота Михайла тричі арештовували, він тікав, був убитий біля Воронькова… Говорили, що Момот спалив синагогу, але то неправда. Грабовського теж вважали націоналістом, петлюрівцем, він навчався в Києві, в Бориспіль приїздив, тут його і вбили”.
Надія Василівна Коротя жила в Борисполі на Старокиївській. Вона тікала до сестри в Малу Старицю. Бо на той час убили двох їхніх сусідів... “Червоноармійці палили хати, розстрілювали людей. Біля лікарні була плантація табаку, куди ховалися також бориспільці. Там багато з них були розстріляні”.
Це літопис минувшини, згорьовані долі наших співвітчизників.
На Беживському (нині вул. Дзержинського) цвинтарі зберігся великий дерев’яний хрест із написом: “1920. 26 апреля. Здесь покоится раб Божий Федор Иванович Бубон. Убит во время восстания” (26 квітня за ст. ст. був похований, а розстріляний 24 квітня, за н. ст. 6 травня).
Не можемо не згадати про лист тодішнього комсомольського активіста Дмитра Мартиновича Зайцева: “В 1920 р. розпочалася війна з панською Польщею. В той же час петлюрівськими агентами і куркулями в Борисполі було організоване повстання проти радянської влади, в якому брали участь понад 1000 осіб… Не пам’ятаю точно числа й місяця. Але знаю, що це було православне свято. Навкруги Борисполя розпочалася кулеметна і гарматна стрільба. Бій тривав до 2 годин дня і припинився лише тоді, коли бронепоїзд зі станції Бориспіль дав кілька гарматних залпів запальними снарядами, які підпалили близько 500 дворів. Кілька сот повстанців були захоплені й розстріляні десь біля Броварської дороги. Цілий місяць військовий трибунал розглядав справи повстанців і виносив вироки по заслугах. Так було придушено це повстання, під час якого загинуло багато невинних людей, а також залишилися без стріхи над головою”.
Жертв повстання 1920 року в Борисполі офіційно вшанували 1990 року, коли на Книшовому кладовищі Бориспільський осередок НРУ встановив хрест на пам’ять про загиблих за волю України. Тоді й відбулася вперше по багатьох роках панахида.
Ми бажаємо нинішньому і прийдешнім поколінням стати достойними своїх дідів, які виявляли гордість і мужність у боротьбі за Самостійну Україну.
Наталія ЙОВА, директор Бориспільського державного історичного музею,
Валентина САЙКО, старший науковий співробітник музею.
У заяві Бориспільської міської організації ВО “Свобода” зазначається: “2010 рік бориспільська міська влада оголосила роком історії міста Борисполя. Та чи є він таким? Який, наприклад, стосунок до Борисполя мають імена більшовицьких діячів, що закарбовані в назвах його вулиць? А наше місто і нині рясніє цими кривавими іменами. І це на 19 році незалежності України! А як оцінити нехтування міського голови А. Федорчука рішенням громадських слухань про перенесення статуї В. Леніна?.. Чому б в рік історії нашого міста не відновити історичну справедливість і вшанувати полеглих повстанців?
А як оцінити спробу міського голови А. Федорчука на сесії 25 лютого ц. р. поставити на голосування питання про включення статуї кривавого вождя до списку пам’яток і пам’ятних місць Борисполя? Цю спробу він здійснив, незважаючи на те, що цей бовван уже не вважається пам’ятником: 20 вересня 1991 р. київським обласним управлінням культури та представниками профільної інвентаризаційної комісії “бориспільський залізобетонний Ленін” №1039 знято з обліку як такий, що не має художньої цінності (акт №53)“.
Бориспільська міська організація ВО ”Свобода” вимагає декомунізувати рідне місто, повернути історичні українські назви вулиць міста, демонтувати статую В. Леніна і вшанувати бориспільських повстанців пам’ятником, назвавши їхніми іменами центральну площу міста та його центральних вулиць”.
|
