Ініціатором виступив педагогічний колектив школи та Київський обласний археологічний музей, насамперед вчитель курсу Києвщинознавства, старший науковий співробітник музею Катерина Буренко. Участь у вшануваннях взяли сільський голова Володимир Терпило, заступник голови Обухівської районної адміністрації Олександр Клименко, краєзнавці Юрій Домотенко, Михайло Карасьов, Катерина Петриченко, письменники Роман Коваль і Василь Трубай, члени Національної спілки художників України Михайло Горловий та Олександр Ігнатуша, режисер Олексій Зотіков, член проводу УНА-УНСО Петро Хмарук, представник Київського братства вояків ОУН-УПА Тарас Усатенко, журналісти з Києва та Обухова, вишгородські козаки, викладачі та учні (члени краєзнавчого гуртка) Євген Назаренко, Олег Романченко, Микола Бобовський, Вадим Косенко, Оксана Хора, Юрій Чигирин, Геннадій Романченко, Тетяна Нелепенко та Юлія Білоконенко.
Зібралися й нащадки Ілька Терпила, батька десяти дітей, одним з яких і був отаман Зелений: Катерина Іллівна Булавин і Петро Сергійович Друзенко – онуки рідної сестри отамана Галини; Оксана Іванівна Цедик (онучка рідного брата отамана – Григорія, репресованого 1938 року) та двоюрідна правнучка отамана Галина Омелянівна Носар, а також Олег Терпило – онук командира 2-го полку Дніпровської дивізії Максима Терпила.
Слід зазначити, що рід Терпил зазнав страшних спустошень. Окупанти оголосили йому справжню війну – лише трьом чоловікам з колись великого роду Терпил вдалося вижити під час репресій.
І ось нащадки славного отаманського роду дочекалися дня, коли громадськість та влада сказали про нього правду – як про одного з видатних організаторів Визвольної боротьби українського народу проти загарбників. Вперше за 85 років у Трипіллі вголос, без страху, заговорили про подвиг земляків-трипільців у боротьбі проти російських окупантів та їхніх немилосердних найманців – китайців, латишів, євреїв-комсомольців та інших катів-покидьків.
Початок конференції поклав учень Андрій Литвиненко, який зачитав вірш заслуженого артиста України Сергія Олексієнка (1917 р. н.) “Попіл”, присвяченого отаману Зеленому.

…Зведися-ж Терпило Дапило-земляче,
Та стань на майдані, щоб ясно побачить,
Твоя Україна і вільна й велика,
За що ти боровся, до чого ти кликав.

Цікава деталь: того ж дня до Трипілля здійснив візит і митрополит УПЦ Московського патріархату Володимир Сабодан. Як повідомив на конференції сільський голова, митрополит Володимир благословив зібрання на пам’ять про борця за Самостійну Україну отамана Зеленого…
Висловлюємо надію, що 2007 року в козацькому селі Трипілля буде вулиця отамана Зеленого, на якій і постане пам’ятник визначному діячеві Визвольного руху доби УНР.
Скульптура вже готова. Її зробив Михайло Горловий, онук Петра Стрільця – козака отамана Зеленого. Та, як завжди, забракло коштів на завершальні роботи. Але віримо, що ми здолаємо цю перешкоду і в Україні з’явиться ще одне місце, куди вдячні нащадки зможуть покласти квітку пам’яті.

Роман КОВАЛЬ

Мій батько – Петро Іванович Лістовничий-Лістовський – народився 20 серпня 1892 р. в м. Остер на Чернігівщині. Ще підлітком усвідомив себе українцем. Читав українські книжки, серед них й “Історію України” Михайла Грушевського.
1915 року в Києві закінчив школу прапорщиків. Воював на Румунському фронті за Росію, а потім – за Україну. Захищав Київ під час навали Муравйова. Востаннє побував в Острі в січні 1919 року. Більше йому не судилося повернутися до родинної оселі. А його рідним ще довго не давали спокою окупанти, зокрема мого дідуся не раз били різками і червоні, й денікінці, питаючи: “Ґдє син?!”
А той воював у лавах Армії УНР. Знаю, що 6 липня 1920 року він був учасником бою під Чорним Островом, в якому отримав смертельне поранення генерал Армії УНР Євген Мешківський. 9 липня в Тернополі генерал помер. А батько восени 1920 року разом з українською армією відступив до Збруча. У листопаді товариші залишили його, хворого, на хуторі у добрих людей. Уже наступного року, в ніч на 10 травня 1921 року, під час сильної грози, він перейшов Збруч, залишивши рідну землю.
Згодом знайшов роботу посильного в якійсь канцелярії в Чорткові. В неділю соромився вийти до міста, бо, крім полотняного селянського одягу, не мав нічого. Хотів переїхати в ЧСР, щоб вступити до Української господарської академії в Подєбрадах. Але 1922 року знайшов непогану посаду – бухгалтера у відділенні кредитного банку містечка Підволочиськ, що на Збручі. Хоч за річкою була його Україна і вітер доносив її дихання, все ж невдовзі батько виїхав до Варшави, оскільки саме там проживало чимало його побратимів, серед яких він почувався не таким самотнім. У Варшаві батько влаштувався на роботу в централю, напевно, того ж кредитного банку. Він став добре заробляти, тож мав можливість матеріально допомагати рідним в Україні – доки московська влада дозволяла отримувати громадянам УСРР допомогу з-за кордону.
У мене є фотографія, зроблена в Торуні 1926 року, на ній поруч з моїм батьком – Харитон Лебідь-Юрчик, заступник міністра фінансів і директор департаменту національної скарбниці УНР, отой, що в добу революції підписувався на українських грошах. Товаришував батько і з Нілом Хасевичем, відомим графіком. Вони у Варшаві були членами мистецького гуртка “Спокій”. У мене залишилася обкладинка батькового посвідчення гуртка з печаткою і фотографією. А колишній вояк Армії УНР Петро Мегик, випускник Варшавської академії мистецтв, 1934 року намалював портрет батька.
1937 року Петро Лістовничий-Лістовський переїхав до Галичини, у Тернопіль, де купив дім із садом. Тут, 1939 року, одружився з молодою тернополянкою Станіславою Фуртак.
За часів СССР батько жив з вигаданою біографією, залишивши другу частину свого прізвища – Лістовський. У його документах було записано, що народився у м. Холм Люблінської губернії. Оскільки до приходу совєтської влади він недовго прожив у Тернополі, то про нього мало що було відомо. Напевно, тому і вцілів під час масових репресій у 1939 – 1941 роках та після війни.
У післявоєнні роки я зі своїм братом і батьком часто ходили до знищених вже за совєтської влади могил січових стрільців та УГА на Микулинецькому кладовищі. Завжди відвідували поховання генерала Мешківського, якого батько знав особисто. Видно, хотів переконатися, що могилу не знищено. Батько завжди хрестився, проходячи повз надгробок, а на запитання малолітнього сина Володі казав: “Тут похований мій знайомий”. Взагалі, батько мало що розповідав, бо відразу наверталися на очі сльози. Та й часи тоді були такі, що дітям намагались нічого не говорити.
На початку 1950-х батька послали на курси бухгалтерів-ревізорів до Києва. Це був перший приїзд до української столиці після трьох десятків років. Часи ще були страшні, тож родичів він вирішив не шукати – попри те, що вони мешкали в цьому ж місті. Лише 1956 року, після відомої промови Хрущова, батько зустрівся в Києві зі своєю наймолодшою сестрою. А розсталися вони в січні 1919 року. Зустрівся і з родиною найстаршого брата Григорія, репресованого 1937 року (загинув у неволі).
Врешті все спливло – в КҐБ з’ясували хто такий насправді Петро Лістовський і почалося... Попри переслідування, 1959 року, після 40-річної розлуки, батько зустрівся зі старшим братом Федором, який із Дружківки приїхав до Києва на зустріч.
Каґебісти взялися ретельно перевіряти роботу мого батька з 1944-го до 1959 року – хотіли щось “розкопати”, знайти якусь зачіпку, напевно, щоб посадити. Але нічого не знайшли, бо тато був винятково чесною людиною. Та все одно влаштували на роботі так званий громадський суд, насправді судилище, де окремі співробітники, насамперед ті, що приїхали з Росії, ображали його, кричали, плювали. Знайомі казали моїй мамі, що це важко було витримати, навіть спостерігаючи збоку. Батько вдома нічого не хотів розповідати, щоб не травмувати нас. У коридорі установи, де він працював, висіла російськомовна стінгазета з карикатурою на нього. Його обзивали “изменником Родины, предателем, волком в овечей шкуре”… Хотіли звільнити з роботи без права на пенсію.
Помер батько від інсульту в ніч на 10 травня 1972 року, рівно через 51 рік відтоді як перейшов Збруч… Дехто з колег хотів провести його в останню дорогу, але начальство заборонило їм під загрозою звільнення з роботи. Не прийшов ніхто. Зате з’явилися каґебісти. Вони вивчали тих, хто наважився прийти на похорон. Навіть після того як батько упокоївся в тернопільській землі, до слова, неподалік могили генерала Мешківського, каґебісти ще якийсь час крутилися навколо нашої родини…
Важко збагнути, але в Україні досі діє закон УРСР від квітня 1991 р., за яким боротьба за УНР вважається злочином. Коли не визнається боротьба тих, хто воював за незалежність своєї держави, то начебто і не визнається сьогоднішня незалежність.
З другого доку, Віктор Ющенко підписав Указ “Про увічнення пам’яті видатних діячів УНР і ЗУНР”. Але чому в указі йдеться лише про видатних, а не про всіх учасників цієї боротьби?
Учасників Визвольної епопеї 1917 – 1920 рр. вже немає живих. Їм не потрібні пільги, ордени, матеріальна винагорода. Їм потрібна була Українська Україна, а її, на жаль, ще нема. Я не раз думала: “Добре, що батько не бачить такої України”.
Нащадків учасників Визвольної війни 1918 – 1920 рр. залишилося мало. Всі вони вже люди немолоді й поступово відходять в інший світ, не дочекавшись, щоб справа, за яку воювали їхні батьки, перестала вважатися злочином.

Юліана ДЕРЕХ (ЛІСТОВСЬКА)
м. Тернопіль

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

Віктор РОГ, Історичний клуб “Холодний Яр”

Придбати книгу можна, зголосившись за адресою:
 01034, м. Київ, вул. Ярославів Вал, 9, МНК. Вартість з пересилкою 47 грн.

Любомир НИКИФОРІВ, краєзнавець,
онук отамана

Джерела
1.  Белаш А., Белаш В. Дороги Нестора Махна. Историческое повествование. – К: РВЦ Проза, 1993.
2.  Волковинський В. Нестор Махно: звивисті стежки політичного авантюриста // Український історичний журнал. – 1989. – № 9.
3.  Грабовецький В. Історія Печеніжина. – Коломия: Світ, 1993.
4. Гражданская война на Украине. 1918 – 1920. Сборник документов и материалов. В 3-х т., 4-х кн. – К.: Наукова думка, 1967. – Т. I. – Кн. I.
5. Дубовик В. Бандит Сова і чекіст Рац // Борисфен. – 1992. – № 11.
6. Історія України: нове бачення . – К.: Україна  1996 . – Т. 2.
7. Толстой А. Хождение по мукам. Трилогия в 2-х т. – Т. 2. – Кн. 3. Хмурое утро. – М.: Правда, 1983.

Ця книга, наче квітка папороті, що розпустилася серед кагарлицької диво-природи й осяяла все навколо. Від віршів віє особлива енергетика слова. Кожний рядок виважений, виболений (не вимучений!) і по-селянському мудрий. Недавно, проїжджаючи через село Стрітівка, де живе пані Антоніна зі своїм чоловіком, відомим кобзарем Василем Литвином, я подумала: “Так от які неозорі обрії виколисали поезію Антоніни!” А вона ж не тільки поетеса, а насамперед українська мати, яка викохала шістьох дітей (Валентина, Романа, Богдана, Веселку, Купаву і Радомира). А книга поезій, то вже нова, мистецька, дитина залюбленої в Україну душі.
Читаючи вірші, помічаєш, що деякі слова поетеса пише з великої літери: “Світло”, “Дух”, “Слово”, “Мати-Земля”, “Смерть-Життя”, “Правда”. Навіть слово “Людина”, бо це поняття в світогляді Антоніни не знецінилось, бо “людська душа – крилата птиця.”
Антоніна Литвин має дар волхвині бачити крізь перепони та віки. Вона чує дзвін князівських харалужних мечів, бачить козацькі бої й тризни на могилах, трагічні поразки й доленосні перемоги... Перо поетеси торкається світлих постатей українського Буття – Григорія Сковороди, Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Василя Симоненка, Івана Гончара, Василя Стуса. А ще перед духовним зором поетеси проходять наші славні сучасники – Ніна Матвієнко, Борис Олійник, Надія Коваленко, Олесь Бердник, Анатолій Єрмак... У цей ряд хотілось би поставити й учнів Стрітівської кобзарської школи (єдиної на всю Україну!), яким пані Антоніна присвятила Гімн-славень.
В осіянні віршів відчувається, що Антоніна – щаслива жінка й мати, талановитий митець, хоч які життєві випробування поставали на її стезі! Вона все здолала, бо поруч неї була чесна родина, друзі. Мистецьких барв і натхнення додає їй “родинний” кобзар – Василь Литвин. Він на своїх благословенних струнах окрилив чимало віршів дружини – “переклада пісням на крила, спліта вінок із рідних слів”. Пригадую, як нещодавно під час Холодноярської експедиції у Чорнолісці Литвини біля гайдамацької криниці проспівали свою пісню “Крапелька води”. То лився не просто спів – то було язичницьке священнодійство. З вуст Антоніни й Василя промовляло чарівницьке заклинання.

Лагідність води – ласка матерів,
Сили у воді – океан,
Пісня у води – колисковий спів,
Загадка води – туман.
Хто несе в собі клич ясний добра, –
Станьте на землі, як вода.
Хай земля під сонцем не згора,
А вінком веселковим розцвіта!

Окремо колись напишу про участь подружжя Литвинів у самодіяльних виставах, адже в їхньому репертуарі значаться “Назар Стодоля” Тараса Шевченка, “Москаль-чарівник” Івана Котляревського, “Мартин Боруля” Івана Карпенка-Карого, “Будка ч. 27” Івана Франка, “На перші гулі” Степана Васильченка, “Мина Мазайло” Миколи Куліша... Це ще одна важлива грань двох невичерпних подружніх талантів.
Перечитую книгу “Вогонь і тління”… У ній – філософія людської сутності, повита в образи природи. Ось про життя:

Хай воно коротке, ніби спалах,
Вміститься в зерниночці малій, –
Лиш би тільки впало й проростало
Колоском для рідної землі!

А ще безумовно знайдуть відгук у серцях слухачів і вірші-заклинання: “Ярило”, “Пісня Незнан-Дива”, “Величальна Сонцю”, “Боже всемогутній!”
Творча сила пані Антоніни – від народної пісні й від рідної природи, де поетеса весь час перебуває. Колись я читала анкету Катерини Білокур, і в ній було запитання: “Ваш рід занять?” І що ж відповіла геніальна народна художниця? “Сільське господарство”. У моїй творчій уяві ці дві діячки – Катерина Білокур та Антоніна Литвин – стоять поруч. Хоч їхні жіночі долі й несхожі, але вони посестри в мистецтві та в сприйнятті світу, в уболіванні за Матір-Україну.
Талант поетеси – тематично різнобарвний, багатий ритмомелодикою пісенного звучання, наприклад:

Хилить вітер билиноньку в полі
До землі,
Котить хвилі по траві шовковій
Степ в імлі...

Антоніна – дбайлива Берегиня роду, вона беручка, завзята й своїм поетичним натхненням прагне обійняти цілі обшири ген-ген далеко за кагарлицькі лани! Не пройде повз увагу читачів, наприклад, її переспів з Горація, отого відомого вірша “Пам’ятник”. За його переклад бралось багато корифеїв від Олександра Пушкіна до Григорія Кочура. А ось він зблиснув у новому сяйві з-під пера Антоніни.
Хочеться ще й ще вихоплювати, наче перлини зі скарбниці, вірші з книги “Вогонь і тління”, загораючись від її духовних спалахів: “День-ніч”, “Пісня Громовика”, “Ніжна сутність Буття”, “Здравиця”, “Василеві Литвину на 60-ліття”, “Народження вогню”, “Пісня про Анатолія Єрмака”, “Цвіт палає”...
У своїй творчості поетеса палахкотить, закликає до вірності й честі, оспівує наш край:
 
Ой Україно, зелен-сад,
Колиско дум, пісень крилатих!
Твоя Любов, Добро, Краса
Пітьму віків змогла здолати!

І кожне слово поетеси Гармаш б’є в ціль, а ціль у неї – боротьба супроти всього, що застилає шлях поступу Незалежній Україні.

Ольга СТРАШЕНКО,
член Національної спілки письменників України