| Передплата |
Untitled Document
“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.
Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.
|
|
| Отаман Роман Самокишин |
Навесні 1932 року неподалік мальовничого села Торське Заліщицького повіту
оселилася велика сім’я Романа Самокишина з Гуцульщини. Був це вже немолодий
чоловік. У його очах, рухах, поставі відчувалася велика і добра сила.
Самокишин купив 12 моргів поля за дорогою, що вела на Тернопіль, побудував
хатину, посадив яблуні. Родина швидко заприязнилася з селянами, які радо
прийняли її до своєї громади. Та не довго тривало спокійне життя – 1939
року знову прийшли “совіти”. Щоб не потрапити до Сибіру, Роман Самокишин
повернувся на Коломийщину. А дітей війна розкидала по всьому світу. Хата
з часом розвалилася. Залишився тільки старий сад, плодами якого ласувало
не одне покоління торщинських дітей…
Роман Іванович Самокишин народився 28 березня 1885 р. у старовинному
прикарпатському селі Печеніжині, з якого походив славний опришок Олекса
Довбуш. Життя Романа нічим не відрізнялося від ровесників: навчався в 4-хкласній
школі, пас корову, допомагав батькові возити ліс для орендарів. А ще Самокишин
мав чудовий голос. Співав у церковному та просвітянському хорах, грав у
аматорських спектаклях. Про це згадує професор В. Грабовецький у книзі
“Історія Печеніжина” [3, с. 70]. Коли настав час, Роман пішов до австрійського
війська. В унтер-офіцерській школі, крім доброго вишколу, вивчив німецьку
мову. Після демобілізації одружився з красунею Анною. В них народилося
двоє дітей. Але Світова війна зруйнувала щасливе родинне життя…
Напередодні чергового бою командування наказало підрозділу Самокишина
зайняти позицію, яка звідусіль обстрілювалося. Помилка коштувала життя
не одному жовнірові. Зрозумівши, що відділ приречений на загибель, Самокишин
наказав підлеглим кинути ранці. Ярами та видолинками вивів їх з пастки,
врятувавши від неминучої смерті понад 30 чоловік. Але назад вороття не
було – їх всіх чекав трибунал. Тож Самокишин разом з жовнірами здався росіянам.
У полоні працював санітаром у кам’янець-подільському шпиталі. Швидко здобув
повагу як персоналу, так і поранених.
Якось до Кам’янця-Подільського на гастролі приїхав український театр
Івана Мар’яненка (Петлішенка). У неділю актори пішли на літургію. У церкві
й почули незвичайної краси чоловічий голос. Це співав Роман Самокишин.
Артисти мимоволі повернулись у бік хорів, а Мар’яненко тихо промовив: “Цей
чоловік поїде з нами”.
Після відправи познайомились. Мар’яненко запропонував увійти до складу
трупи. Однак полонений не мав права відлучатися за межі міста. Тоді корифеї
української сцени звернулися до генерал-губернатора з проханням дозволити
співакові поїхати разом з театром на гастролі. Той не відмовив, розпорядившись
видати необхідні документи. І Роман вирушив у мандри Україною…
В експозиції Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва
України збереглись афіші вистав, на яких, поряд з такими корифеями, як
Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Іван Мар’яненко, Ніна Горленко,
Любов Ліницька, є і прізвище Романа Самокишина…
Після більшовицького перевороту Україна опинилася у складному становищі.
Центральна Рада не контролювала ситуацію в країні. Вона “втратила риси
вищого законодавчого органу країни, обернувшись на своєрідний політичний
клуб з доволі обмеженим колом учасників... Властиво відбулася її самоізоляція”
[6, с. 51]. Хтось мусив перебрати владу, щоб врятувати Батьківщину. Це
ризикнув зробити генерал Павло Скоропадський. 29 квітня у Києві хлібороби
проголосили його гетьманом України. Однак і Скоропадський не зміг усунути
протиріч, що роздирали українське суспільство. Його діяльності всіляко
перешкоджала соціалістична опозиція. Вже у вересні створений нею Національний
союз почав готувати повстання.
Не стояв осторонь і Роман Самокишин. Ще 1917 року він взяв участь у
творені сотень Вільного козацтва на Катеринославщині та Херсонщині. А в
листопаді 1918 р., під час повстання, Симон Петлюра призначив його командиром
полку.
Однак не всі повстанці стали під прапор Директорії. Наприклад, Нестор
Махно вважав, що петлюрівщина є рухом національної буржуазії і з нею необхідно
рішуче боротися. Та повстанців на якийсь час об’єднали денікінці: 15 грудня
1918 р. представники штабу Махна і катеринославський губернський комісар
Горобець домовилися разом боротися проти білогвардійців. Махновці обіцяли
не перешкоджати проводити мобілізацію до Армії УНР. Петлюрівці зобов’язувались
допомогти зброєю. Того ж дня анархісти отримали вагон патронів, піввагона
гвинтівок, вибухівку. Але Махно не збирався дотримуватись угоди – захопивши
ст. Синельникове, він вирубав відділ Республіканського війська, а 27 грудня
повів свої ватаги на Катеринослав. До них приєдналися більшовицькі відділи,
яких перед тим вигнали з міста петлюрівці.
Наступ на губернський центр розпочався вранці 27 грудня. Бої тривали
чотири дні. Республіканці відступили, а Катеринославський губернський ревком
оголосив “відновлення” у місті совєтської влади. Вже “28 грудня Махно приступив
до реалізації своєї головної мети. Він наказав вантажити гармати і все
спорядження… в ешелони і відправляти до Гуляйполя “ [2, с. 131].
Під приводом пошуку петлюрівців махновці вдиралися до помешкань і грабували
жителів. Конкуренцію їм створювали злочинці, яких Махно випустив з міської
в’язниці. Пізніше гуляйпільський “батько” розповідав: “З усіх тюрем і будинків
ув’язнення ми випустили арештованих, думаючи, що хлопці наші, але через
день довелося самому трьох розстріляти за грабунки” [1, с. 44].
Недовго махновці “порядкували” в місті. 31 грудня на допомогу Катеринославському
кошу залізницею прибув полк Романа Самокишина (стрільці називали його батьком
Самокішем. – Авт.), на озброєнні якого була артилерія. Він з маршу атакував
махновсько-більшовицькі війська, які в паніці кинулися врозтіч. Яскраво
описав ті події письменник Олексій Толстой у трилогії “Хождение по муках”:
“...Мчались всадники, хлеща нагайками направо и налево... Кони, тяжело
обремененные узлами в заседельных тороках, спотыкались на обледенелой мостовой,
– и конь, и всадник, и добыча катились к черту под копыта... Скакали груженные
награбленным добром телеги, разметывая все на пути, мчались четверни с
тачанками… Бежали пехотинцы, не успевшие вскочить в телеги… Все это с дикими
воплями, грохотом и треском устремлялось вверх по проспекту, к нагорной
части города, потому что полковник Самокиш уже захватил железнодорожный
мост и вокзал…
Бегущая без единого выстрела батькина армия при выходе из города неожиданно
наткнулась на петлюровские заставы, заметалась в панике и повернула коней
к Днепру на явную гибель. Берег здесь был крут. Ломая кусты и заборы, перевертываясь
вместе с телегами, махновцы скатились на лед. Но лед был тонок, стал гнуться,
затрещал, и люди, лошади и телеги забарахтались в черной воде среди льдин.
Лишь небольшая часть махновской армии – жалкие остатки – добрались до левого
берега” [7, с. 241].
Махно мав свій погляд на події. “Переодетые санитарами белогвардейцы
и петлюровцы, – стверджував він, – ревкомовские дружины стреляли по нас
из домов в спину, а Самокиш напирал все сильнее. Я с группой своих отбросил
серпуховцев от моста и перешел его по верхний части с кавалерией и тачанками,
по нижней части удалось вывести два ешелона пехоты. Остальные, сдерживая
противника, вели бой в городе и были отрезаны от моста. Отступая по льду
на левый берег Днепра, они попадали в полыньи от разрывов снарядов и расстреливались,
точно утки, стрелками Самокиша” [1, с. 45, 46].
А ось думка дослідника махновського руху В. Волковинського: “І коли
31 грудня петлюрівські війська під командуванням Самокиша перейшли в наступ,
вони легко розгромили махновців і революційні загони. Кинувши напризволяще
своє військо, головнокомандувач разом з Щусем першим утік за Дніпро” [2,
с. 133]. Це підтверджує і Олексій Толстой. “Батько Махно, выбежав тогда
из ревкома, – зазначав письменник, – в бессильной злобе затопал ногами,
заплакал, говорят, кинулся в тачанку, которую Левка (Задов) пригнал к гостиннице,
накрылся с головой тулупом, – от стыда ли, не то для того, чтобы его не
узнали, – и ушел из проклятого города в неизвестном направлении” [7, с.
241].
Окремі махновські частини намагалися ставити опір. “…Крестьянскому
полку пришлось в неравных условиях принять весь удар петлюровских куреней
полковника Самокиша. Полк был окружен близ вокзальной площади и истреблен
почти весь в штыковом бою, лишь немногим удалось пробиться и уйти через
проходные дворы и возвратясь в деревни, рассказать про страшное дело, где
легло три сотни добрых хлопцев, пришедших в Екатеринослав, чтобы ставить
Советскую власть” [7, с. 241, 242].
Вояки Самокишина атакували й червоногвардійців губернського військревкому,
що засіли у Федосіївських казармах. Значна частина їх потрапила в полон.
“Командирів червоних розстріляли, рядовим всипали шомполів і відпустили
по домівках” [5, с. 22].
До Гуляйполя Махно повернувся лише з двома сотнями. На запитання одного
з командирів, де решта бійців, Махно з люттю відрубав: “У Дніпрі” [2, с.
133].
Гуляйполе було приголомшене. Жінки вголос проклинали Махна, який занапастив
їхніх дітей, а сам цілий і неушкоджений повернувся.
Полк Самокишина став запорукою спокою в Катеринославі та його околицях.
Але над Україною нависла загроза російської окупації. Ще 11 листопада Совнарком
РСФРР зобов’язав Реввійськраду здійснити інтервенцію в Україну. З цією
метою було створено групу військ т. зв. Курського напрямку, невдовзі реорганізованого
в Український фронт. Командувачем став Антонов-Овсієнко. Ленін у конфіденційних
листах та у вузькому колі визнавав факт окупації України російськими військами
[6, с. 146].
Після захоплення Харкова було створено групу військ Харківського напрямку,
до якої увійшов загін Дибенка. 26 січня Дибенко і Махно уклали угоду про
спільну боротьбу проти петлюрівців і Денікіна. Об’єднані війська, захопивши
Ларіоново і Нижньодніпровськ, готувалися до штурму Катеринослава. Їм протистояли
війська, ядром яких був полк отамана Самокіша.
Увечері 26 січня напасники, скориставшись тим, що українці билися з
червоними біля Кам’янки і з боку Нижньодніпровська, перейшли по кризі на
правий берег Дніпра північніше Катеринослава. Одночасно більшовицькі частини
повели наступ на залізничний міст. Захищаючи переправу, полковник Самокишин
перейшов у контрнаступ. Зав’язався запеклий бій, що проходив з перемінним
успіхом. Однак під натиском переважаючих сил Січові стрільці відійшли.
Було це 27 січня. Невдовзі полк увійшов до Південно-східної групи військ,
штаб якої розташувався у Бірзулі.
Під впливом більшовицької агітації на бік червоних повстанців почали
переходити підрозділи Республіканських військ. 2 березня повстав кінний
полк під керівництвом Кіршула, який дислокувався у Слобідці. Ця частина,
а також партизанський загін на чолі з отаманом Дячишиним завдали ударів
по Бірзулі, захопивши бронепотяг. Вони прагнули полонити штаб Південно-східної
групи на чолі з *Янівим. У тяжких оборонних боях взяв участь і полк Самокишина.
Оскільки сили маліли, отаман відправив у штаб Республіканських військ телеграму
такого змісту: “У всіх селах Ольгопільського повіту більшовицьке повстання.
Ми цілий день в бою, прошу вислати один курінь на допомогу” [4, с. 667].
Через кілька днів його звалив тиф. Товариші відвезли непритомного командира
на хутір, де ним заопікувалися мати і дружина старшини полку.
Коли отаман видужав, щиро подякував жінкам і рушив додому. В Печеніжин
Самокишин прибув на чолі загону (12 стрільців на добрих конях). Одразу
зібрав на майдані односельчан і звернувся з палкою промовою, закликаючи
йти на Велику Україну боронити свою державу. А сам… знову захворів. Наслідком
важкої хвороби легень стала астма, що супроводжувала Самокишина все життя.
Наприкінці 1940-х і в 1950 роках, коли лишалася небезпека арешту, Роман
Самокишин не раз змінював місце проживання. Як правило, перебирався до
когось із своїх дітей, а мав їх шестеро (Марія, Параскевія, Оксана,
Василь, Іван та Микола – останні двоє на той час вже жили у США). Про ставлення
до батька свідчить те, що всі його діти одного зі своїх синів називали
Романом.
Полковник Самокишин помер 26 жовтня 1971 року в с. Микитинці Івано-Франківського
району (тепер вул. Сеченова, 40 м. Івано-Франківська). Похований на цвинтарі
цього села. Всупереч народному звичаю (родичі не несуть домовину) до останнього
місця спочинку його несли онуки. Шість юнаків, нікому не довіряючи, не
змінюючись, провели свого діда від хати до місця останнього спочинку.
Могила Романа Самокишина збереглася – її дбайливо доглядають рідні.
А продовжили рід отамана понад п’ятдесят його нащадків. Хоч і розкидані
вони по світу, але не забувають, що вони козацького роду.
Любомир НИКИФОРІВ, краєзнавець,
онук отамана
Джерела
1. Белаш А., Белаш В. Дороги Нестора Махна. Историческое повествование.
– К: РВЦ Проза, 1993.
2. Волковинський В. Нестор Махно: звивисті стежки політичного
авантюриста // Український історичний журнал. – 1989. – № 9.
3. Грабовецький В. Історія Печеніжина. – Коломия: Світ, 1993.
4. Гражданская война на Украине. 1918 – 1920. Сборник документов и
материалов. В 3-х т., 4-х кн. – К.: Наукова думка, 1967. – Т. I. – Кн.
I.
5. Дубовик В. Бандит Сова і чекіст Рац // Борисфен. – 1992. – № 11.
6. Історія України: нове бачення . – К.: Україна 1996 . – Т.
2.
7. Толстой А. Хождение по мукам. Трилогия в 2-х т. – Т. 2. – Кн. 3.
Хмурое утро. – М.: Правда, 1983. |
|
| Подяка |
Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”! Сердечно дякуємо за підтримку
газети “Незборима нація”!
Людмила АНДРУСИШИН – 300 грн.
Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (м. Калуш) – 340 грн
Іван КАЧУРИК – 400 грн
Михайло КОВАЛЬ (Черкащина) – 2000 грн
Сергій ТЕЛЯТНИК (м. Первомайськ) – 2000 грн
Олександр РИЖЕНКО (Київ) – 3000 грн.
Передплачуйте газету “Незборима нація”
Передплатний індекс – 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна – 95 грн на рік.
Читайте, передплачуйте!
|
|
