Рецензія на збірку віршів Антоніни Гармаш (Литвин) “Вогонь і тління”
(Кагарлик: Просвіта, 2006)
Ця книга, наче квітка папороті, що розпустилася серед кагарлицької диво-природи
й осяяла все навколо. Від віршів віє особлива енергетика слова. Кожний
рядок виважений, виболений (не вимучений!) і по-селянському мудрий. Недавно,
проїжджаючи через село Стрітівка, де живе пані Антоніна зі своїм чоловіком,
відомим кобзарем Василем Литвином, я подумала: “Так от які неозорі обрії
виколисали поезію Антоніни!” А вона ж не тільки поетеса, а насамперед українська
мати, яка викохала шістьох дітей (Валентина, Романа, Богдана, Веселку,
Купаву і Радомира). А книга поезій, то вже нова, мистецька, дитина залюбленої
в Україну душі.
Читаючи вірші, помічаєш, що деякі слова поетеса пише з великої літери:
“Світло”, “Дух”, “Слово”, “Мати-Земля”, “Смерть-Життя”, “Правда”. Навіть
слово “Людина”, бо це поняття в світогляді Антоніни не знецінилось, бо
“людська душа – крилата птиця.”
Антоніна Литвин має дар волхвині бачити крізь перепони та віки. Вона
чує дзвін князівських харалужних мечів, бачить козацькі бої й тризни на
могилах, трагічні поразки й доленосні перемоги... Перо поетеси торкається
світлих постатей українського Буття – Григорія Сковороди, Богдана Хмельницького,
Івана Сірка, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Василя Симоненка, Івана Гончара,
Василя Стуса. А ще перед духовним зором поетеси проходять наші славні сучасники
– Ніна Матвієнко, Борис Олійник, Надія Коваленко, Олесь Бердник, Анатолій
Єрмак... У цей ряд хотілось би поставити й учнів Стрітівської кобзарської
школи (єдиної на всю Україну!), яким пані Антоніна присвятила Гімн-славень.
В осіянні віршів відчувається, що Антоніна – щаслива жінка й мати,
талановитий митець, хоч які життєві випробування поставали на її стезі!
Вона все здолала, бо поруч неї була чесна родина, друзі. Мистецьких барв
і натхнення додає їй “родинний” кобзар – Василь Литвин. Він на своїх благословенних
струнах окрилив чимало віршів дружини – “переклада пісням на крила, спліта
вінок із рідних слів”. Пригадую, як нещодавно під час Холодноярської експедиції
у Чорнолісці Литвини біля гайдамацької криниці проспівали свою пісню “Крапелька
води”. То лився не просто спів – то було язичницьке священнодійство. З
вуст Антоніни й Василя промовляло чарівницьке заклинання.
Лагідність води – ласка матерів,
Сили у воді – океан,
Пісня у води – колисковий спів,
Загадка води – туман.
Хто несе в собі клич ясний добра, –
Станьте на землі, як вода.
Хай земля під сонцем не згора,
А вінком веселковим розцвіта!
Окремо колись напишу про участь подружжя Литвинів у самодіяльних виставах,
адже в їхньому репертуарі значаться “Назар Стодоля” Тараса Шевченка, “Москаль-чарівник”
Івана Котляревського, “Мартин Боруля” Івана Карпенка-Карого, “Будка ч.
27” Івана Франка, “На перші гулі” Степана Васильченка, “Мина Мазайло” Миколи
Куліша... Це ще одна важлива грань двох невичерпних подружніх талантів.
Перечитую книгу “Вогонь і тління”… У ній – філософія людської сутності,
повита в образи природи. Ось про життя:
Хай воно коротке, ніби спалах,
Вміститься в зерниночці малій, –
Лиш би тільки впало й проростало
Колоском для рідної землі!
А ще безумовно знайдуть відгук у серцях слухачів і вірші-заклинання:
“Ярило”, “Пісня Незнан-Дива”, “Величальна Сонцю”, “Боже всемогутній!”
Творча сила пані Антоніни – від народної пісні й від рідної природи,
де поетеса весь час перебуває. Колись я читала анкету Катерини Білокур,
і в ній було запитання: “Ваш рід занять?” І що ж відповіла геніальна народна
художниця? “Сільське господарство”. У моїй творчій уяві ці дві діячки –
Катерина Білокур та Антоніна Литвин – стоять поруч. Хоч їхні жіночі долі
й несхожі, але вони посестри в мистецтві та в сприйнятті світу, в уболіванні
за Матір-Україну.
Талант поетеси – тематично різнобарвний, багатий ритмомелодикою пісенного
звучання, наприклад:
Хилить вітер билиноньку в полі
До землі,
Котить хвилі по траві шовковій
Степ в імлі...
Антоніна – дбайлива Берегиня роду, вона беручка, завзята й своїм поетичним
натхненням прагне обійняти цілі обшири ген-ген далеко за кагарлицькі лани!
Не пройде повз увагу читачів, наприклад, її переспів з Горація, отого відомого
вірша “Пам’ятник”. За його переклад бралось багато корифеїв від Олександра
Пушкіна до Григорія Кочура. А ось він зблиснув у новому сяйві з-під пера
Антоніни.
Хочеться ще й ще вихоплювати, наче перлини зі скарбниці, вірші з книги
“Вогонь і тління”, загораючись від її духовних спалахів: “День-ніч”, “Пісня
Громовика”, “Ніжна сутність Буття”, “Здравиця”, “Василеві Литвину на 60-ліття”,
“Народження вогню”, “Пісня про Анатолія Єрмака”, “Цвіт палає”...
У своїй творчості поетеса палахкотить, закликає до вірності й честі,
оспівує наш край:
Ой Україно, зелен-сад,
Колиско дум, пісень крилатих!
Твоя Любов, Добро, Краса
Пітьму віків змогла здолати!
І кожне слово поетеси Гармаш б’є в ціль, а ціль у неї – боротьба супроти
всього, що застилає шлях поступу Незалежній Україні.
Ольга СТРАШЕНКО,
член Національної спілки письменників України |
