Урочистості почалися 17 квітня на околиці села Розумівка, що в Олександрівському районі Кіровоградської області. Тут, в урочищі Чорний Ворон, представники Історичного клубу “Холодний Яр”, Історичного товариства “Чорні запорожці”, Козацько-стрілецького братства з Луцька, партії “Батьківщина”, Всеукраїнського об’єднання “Свобода”, ОУН, “Щирого братства” та козацьких формувань вшанували отамана Чорного Ворона (Миколу Скляра) і триста його козаків, які полягли в бою з будьонівцями 1920 року.
Урочистості відкрив кобзар Василь Литвин піснею “Ой умер козак”.

Ой умер, умер та й козаченько,
Та не вмерла честь і слава.

Василь Литвин сказав: “Приємно бачити тут знайомі обличчя, але ще радісніше бачити обличчя незнайомі. Якщо нас все більше тут сходиться, значить ці жертви не були даремні”.
За кобзарем виступив патріарх боротьби за Українську державу, герой України Левко Лук’яненко. “Московські окупанти хотіли стерти пам’ять про боротьбу на Східній Україні, – почав він. – Червона галайстра хотіла забрати в нас пам’ять про цих хлопців, але ми тут, отже їм не вдалося відібрати в нашого народу історичну пам’ять. Ми вертаємо собі велику історію, а значить і велике майбутнє. Нація, яка готова жертвувати за свою свободу, здобуде її”.
Організатор урочистостей Роман Коваль сказав: “Для цих хлопців бій за Україну був способом буття. Відстоюючи рідну землю в бою, вони могли показати кращі свої прикмети – хоробрість, силу, витривалість, кмітливість, хитрість, часом і гумор. Люди, які десятки разів були в пеклі боїв, боїв за Самостійну Україну, для мене є святими, тому і смислом мого життя стало вшанування їх як праведників нашого народу”.
Присутніх привітав голова Олександрівської ради н. д. Станіслав Степанов, який уже багато років сприяє вшануванню борців за волю України. З його ініціативи в урочищі Чорний Ворон встановлено новий дубовий хрест із мистецьки оформленою табличкою, викопано та освячено колодязь, поставлено дубові столи та лави. А ще він пообіцяв побудувати тут капличку.
Промовляв і представник Історичного товариства “Чорні запорожці” Олександр Стець із княжого міста Перемишль. Висловивши впевненість, що польська нація після національної катастрофи під Катинню вийде сильнішою, Олександр Стець поставив гостре питання: “А чи ми стали міцнішими після втрати наших провідників – Петлюри і Бандери, чи стали ми згуртованішими після втрат у двох світових війнах, після голодоморів? Чи підемо ми з цього місця міцнішими, чи стане міцнішою Україна?”
На це питання відповів письменник Василь Шкляр, який своїм романом “Чорний Ворон” на кілька легіонів збільшив ряди борців за волю України. “Нас тут триста як скло товариства лягло, – почав Василь Шкляр словами Тараса Шевченка. – Цей вислів Кобзаря став магічно-пророчим, похмурим символом української боротьби за свободу. Число 300 стоїть перед очима, коли згадуєш Берестечко, з цим числом пов’язана боротьба під Крутами. Витає ця цифра і тут, над цією могилою в лісі Раєвського. Хлопці, які тут лежать, були колись у війську Махна, але вийшли з нього і стали під синьо-жовті прапори, бо понад усе любили Україну. Як живого бачу я Чорного Ворона – повільного велета, який став для мене уособленням спокійної сили, певної себе, сили, яку вже ніщо не похитне у виборі. Саме такі вважали найвищою доблестю смерть у бою. Саме на їхніх могилах проростає правда. Тут, у могилі, біля якої стоїмо, спочиває один з найзапекліших вояків України – Чорний Ворон. Ми прийшли сюди не лише вшанувати його пам’ять та його побратимів, але й набратися їхньої сили та мужності, зачерпнути у свої серця холодноярського вогню й зухвалого молодецтва, яким дихає оцей ліс, що жене зело із їхньої козацької крові. І в тому, що нас тут рік у рік більшає, я бачу благословенний знак. Ще розростеться наша щопта в легіони нових борців за українську волю і долю!”.
Представник партії “Свобода”, письменник Сергій Коваленко сказав, що вперта 400-річна боротьба українського народу за вільне життя у власній державі є свідченням його величі і запорукою того, що Україна таки стане українською.
Верховний отаман “Великого козацького кола” Володимир Присяжнюк, який привіз чималу делегацію з Луцька, закликав берегти пам’ять про українських героїв. “Тоді вони постійно будуть з нами”, – мовив він.
Поетеса Антоніна Литвин з болем говорила про те, що українських лицарів волі криваві переможці нарекли бандитами, але висловила впевненість, що “встане гетьман, зблисне булава”. Антоніна Литвин закликала “в серцях нести пам’ять про хлопців Чорного Ворона, щоб у наших серцях розквітла слава”.
Поет Павло Вольвач скептично оцінив політиків з патріотичного табору, котрі свою бездіяльність і яловість котрий рік ховають за зручною формулою: “Вся надія на нові, прийдешні покоління”. Павло Вольвач висловив переконання, що на тривожні виклики доби, на крижані вітри початку ХХІ століття мусимо реагувати саме ми, нині сущі, не перекладаючи відповідальність на заобрійні покоління. Павло Вольвач прочитав вірш, написаний ним після першого відвідування Холодного Яру 10 років тому.

Росте трава крізь очі смілі
В блакить нових тисячоліть.
Лежать отамани зотлілі
І не дають комусь зотліть...

І не дають себе позбутись,
Летіть за хмарами вдогонь.
І – підступає незабутість
До обезшаблених долонь.

Над могилою героїв пролунала сальва, після чого сільський голова Розумівки Микола Христенко запросив присутніх до поминального обіду.
Людище довго не розходилися, бо для них і козаків Чорного Ворона співали повстанські пісні кобзар Тарас Силенко, лідер гурту “Тінь сонця” Сергій Василюк та бард Володимир Гонський.

Вшанування у Соснівці, Цвітній та Цибулевому

Надвечір суботнього дня члени Історичного клубу “Холодний Яр”, партії “Батьківщина” та Всеукраїнського об’єднання “Свобода” вшанували жертв більшовицької розправи під селом Соснівка, що в Олександрівському районі, при трасі Київ – Дніпропетровськ. Тут, на полі під Соснівкою, у вересні 1920 р. червоний ескадрон курсантів Єлисаведградської кавалерійської школи порубав близько 70 хліборобів Соснівки, Девятки, Скаржинки і Тирнавки, які виступили із протестом проти свавілля червоних продзагонів.
“У людей були порубані обличчя, шиї, руки, плечі, спини, – розповідав свідок тих жахливих подій. – Люди кричали від болю, засохлі рани розривались, кровоточили. Рядна – хоч викручуй від крові… Очі відкриті, в них застиг жах… Голови покладені на праве плече, на одній шкурочці держаться…” Червоні довгий час не давали поховати цих людей, обстрілюючи похоронну процесію з гармат, а тоді, “щоб покарати Соснівку, червоний бронепоїзд із гармат, прямою наводкою, розстрілював селянські хати, – розповідала Марія Кирилівна Павловська, 1913 р. нар., із с. Соснівки. – А двох наших сільських хлопців укинули в топку паровоза…”
До майже розораного кургану, де колись зібралися на нараду люди, які виступили проти диктатури чужинців, було покладено квіти, запалали свічки. Молодь, взявшись за руки, слухала кобзаря Тараса Силенка, який співав полеглим старовинну пісню, яку, напевно, і вони колись співали…

Ой у полі могила з вітром говорила:
“Повій, вітре буйнесенький, щоб я не чорніла.
Щоб я не чорніла, щоб не марніла,
Щоб по мені трава росла та ще й зеленіла”.

Після того було вшановано чорноліського отамана Пилипа Хмару – в селі Цвітна квіти лягли до монументу, встановленого на подвір’ї, з якого він пішов у світ широкий воювати за Україну. Гості поспілкувалися з нащадком отамана, Юрком Хмарою, та старим козаком Карбалою – Олександром Ромащенком, батько якого був козаком Чорноліського полку. Ці світлі і тверді козаки, духовні нащадки отамана Хмари запали в серця тим, хто приїхав у Цвітну вклонитися захисникам Батьківщини.
А велика делегація на чолі з Олесею Коваль у цей час у Цибулевому та Чорнолісці вшановувала отамана Миколу Кібця-Бондаренка та його родину, закатовану червоними москалями.
Коли стемніло, на берегах Гайдамацького ставу, що біля Мотриного монастиря, чорношличники при світлі смолоскипів провели обряд прийняття до своїх лав. Свідком містичного дійства став і Левко Лук’яненко.

У столиці Холодного Яру

У неділю 18 квітня від самого ранку скликав козацтво до Мельників, столиці Холодноярської республіки, величезний тулумбас. “Бандура чи не вперше поступилася правом відкривати наші заходи, – розпочав вшанування Роман Коваль, який разом з журналісткою Лідією Титаренко вів меморіальний мітинг. – Поступилася ввічливо. Адже тулумбас – її давній друг-товариш. Ще ж часів козацьких походів.
Тулумбас, яким нас скликали Чорні запорожці, власними руками сотворив Роман Боровик, козак із княжого міста Перемишль”.
До Мельників приїхали козаки і козачки з Києва і Київщини, Галичини і Волині, Харкова і Херсона, Одеси і Житомира, Кіровограда і Кіровоградщини, Черкас і Черкащини, Закарпаття, Запоріжжя, Рівного, Нікополя та багатьох інших міст та сіл.
“Окупанти століттями нищили українську провідну верству, – продовжував Роман Коваль, – мужів довір’я, отаманів, українську шляхту – нашу аристократію. Окупанти розуміли, що військо без отамана – зграя, що народ, позбавлений еліти, – отара.
Тому й перед нами стоїть надзавдання – створити нову українську еліту, когорту мужніх, що послідовно і наполегливо відстоюватиме національні інтереси, національну честь, плекатиме національний дух. Створити і привести цих людей до влади.
Саме тут, у Холодному Яру, і в минулих століттях, і тепер панує національний дух, до наших могил збираються українці, які мають національну честь і готові в боротьбі відстояти її”.
Промовляли на меморіальному мітингу і Левко Лук’яненко, Василь Литвин, Олександр Стець, письменники Володимир Яворівський, Іван Драч та Василь Шкляр, який, зокрема, сказав: “Більшовицька Росія вже перемогла Антанту, перемогла поляків, Денікіна, Врангеля, Махна та нічого не могла вдіяти з Холодним Яром. Холодний Яр чекісти називали “чєм-то вродє Пєтлюровской Сєчі”. Це справді була Січ, Січ українського духу, Січ української звитяги. А для ворога це був киплячий казан на жовто-блакитному вогні. І в цьому вогні повстань, у цьому киплячому казані згорали тисячі московських окупантів та їхніх прислужників”.
Павло Вольвач зазначив, що в Україні останніми роками відбулося щось незвичайне, глибинне, на рівні тектонічних зсувів і розламів. “Попри неувагу високочолих політологів і переважно куцочолих політиків, на поверхню сучасного українського буття, наче затонула Атлантида, виринає Центральна Україна, – сказав він. – І це невипадково. Адже саме тут, у цій старожитній, гетьманській, козацькій Україні, а ще вужче беручи, – на Черкащині, коріниться наше Слово (Тарас Шевченко) і наша Шабля (від Богдана Хмельницького до Юрка Тютюнника та братів Блажевських). У цьому ж ряду – і герої-холодноярці. Про це свідчать не лише цей пам’ятник і наші вшанування. Про це свідчить оце небо, в якому іскрить героїчна енергетика і витають козацькі тіні. Вони й зараз спадають вниз, до нині сущих, стають плече до плеча й розширюють коло до безмежжя. З ними українці непереможні”.
І знову співали прекрасні пісні лідер гурту “Тінь сонця” Сергій Василюк та Володимир Гонський, координатор оргкомітету свята від БЮТ, публіцист і бард, який чимало зробив для організації цьогорічних вшанувань у Холодному Яру. Він, зокрема, сказав: “Ми перебуваємо в центрі ще до кінця не пізнаної галактики української величі, героїки, доблесті й честі. За своєю силою Національно-визвольна боротьба в Наддніпрянській Україні в 1917 – 1920-х рр. має небагато аналогів у світовій історії – це була організована, суцільна війна українства зі всіма окупантами – від Збруча до Кавказу, від Одеси до Чернігівщини. Тепер я розумію, що УПА зродилась не на Волині і не в Карпатах. УПА зродилась тут, у Холодному Яру. А через 20 літ нове покоління борців – вже під проводом Романа Шухевича – продовжило кривавий змаг за право нашого народу на буття. Пам’ять про Холодний Яр покликала нові легіони для боротьби за волю України”.
У вшануваннях взяли участь нащадки повстанських родів, зокрема гайдамацького ватажка ХVIII ст. Семена Неживого, Дем’яна Чучупака, Олександра Кваші, козака Армії УНР Олексія Здоровецького та сотника Армії УНР Юрія Городянина-Лісовського.
Наприкінці урочистостей своє слово сказали нащадки Чучупаківського роду – правнуки братів-повстанців – Владислав Чучупак, Артем та Даринка Горбаченки. П’ятилітній Владик у мікрофон мовив лише чотири слова: “Чучупаківському роду нема переводу!”
Виступила на меморіальному мітингу і Леся Янг, дочка Юрія Горліса-Горського, автора знаменитого роману “Холодний Яр”. Влітку 1943 року тут, у Мельниках, він організував велелюдні вшанування Василя Чучупака. І ось тепер, через майже 70 літ, приїхала з Великобританії вшанувати головного отамана його дочка Леся.
За півгодини на мельничанському кладовищі на могилах Василя Чучупака та братській могилі холодноярців відбулися панахиди, які провів панотець Олександр із Галаганівки. Свою молитву заспівали Головному отаманові Холодного Яру кобзар Василь Литвин, а козакам-холодноярцям – бандурист Тарас Силенко. Виступали Іван Драч, поетеса Антоніна Литвин та голова Кіровоградської обласної організації “Свобода” Олександр Ромащенко.
На високий мистецький рівень підняв урочисті заходи хор зі Сміли “Заграва” (художній керівник Володимир Голубничий). Хор співав гімн України, “Червону калину”, “Заповіт” Тараса Шевченка, “Галайду” з “Гайдамаків” Тараса Шевченка та інші пісні, які лунали і на могилах, і на місці останнього бою Василя Чучупака, і на мітингу.
Завершальним акордом вшанувань стало освячення зброї на берегах Гайдамацького ставу. Обряд здійснив священик Української православної церкви Київського патріархату Олександр.
Ініціатором урочистостей у Холодному Яру як і в минулі роки виступив Історичний клуб “Холодний Яр”. Активну участь взяли партії “Батьківщина” та “Свобода”, Історичного товариства “Чорні запорожці”, Козацько-стрілецького братства з Луцька, а також ОУН та організація “Бойовий гопак”. Режисером дійства став відомий український режисер Сергій Архипчук.
В цей день силами українського козацтва в Чигирині було поставлено меморіальну дошку наказному отаманові Вільного козацтва Іванові Полтавцю-Остряниці.
Слід зазначити, що про перший день вшанувань було знято репортаж однією з кіровоградських телекомпаній (оператор Валерій Лебідь), а про другий день підготували репортаж Житомирська обласна телерадіокомпанія (режисер Наталка Дехтієвська). А ось із Черкас не було жодної телезнімальної групи, хоч у попередні роки репортажі про вшанування в Холодному Яру завжди готували два-три телеканали з Черкас. Оцінюємо таку байдужість як перші “історичні” кроки нової влади на чолі з черкаським намісником Сергієм Тулубом, фахівцем з донецького вугілля. Тим вагоміша робота телеоператора Сергія Губенка, який на прохання Історичного клубу “Холодний Яр” зафільмував урочисті події на Чигиринщині та Олександрівщині.
Дякуємо щиро і Богданові Легонякові, який чимало зробив для організації світа в Холодному Яру.

Відповідаючи на питання поручника чорношличників Олександра Стеця на могилі Чорного Ворона, чи підемо ми з цих святих місць міцнішими, відповідаємо однозначно: “Так!”
Бачили б ви, як горіли очі людей, коли вони від’їжджали у рідні місця, які просвітлені обличчя були в них, яке бажання працювати, яка впевненість, що ми таки виборемо національну  свободу на рідній, та поки не своїй землі.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

1 травня 1653 р. Тиміш Хмельницький розгромив молдавсько-семигородське військо під Яссами.
1 травня 1915 р. загинув Іван ЛАВРУК, організатор січового руху, стрілець 2-го куреня УСС.
1 травня 1922 р. створено Подільську повстанську групу на чолі з Яковом ОРЛОМ-ГАЛЬЧЕВСЬКИМ.
2 травня 1512 р. князь Костянтин ОСТРОЗЬКИЙ розбив татар під Вишневцем.
2 травня 1848 р. в Галичині створено Головну Руську Раду.
3 травня 1074 р. помер Теодосій ПЕЧЕРСЬКИЙ, письменник і релігійний діяч.
3 травня 1873 р. народився Павло СКОРОПАДСЬКИЙ, Гетьман України.
3 травня 1905 р. помер Іван РОТАР, керівник Чорноморської громади РУП, голова катеринодарської “Просвіти”.
3 травня 1924 р. загинув Микола МІХНОВСЬКИЙ.
3 травня 1946 р. вояки УПА знищили генерал-полковника НКВД Москаленка.
4 травня 1733 р. помер запорозький кошовий отаман Кость ГОРДІЄНКО.
4 травня 1838 р. викуплено з кріпацтва Тараса ШЕВЧЕНКА.
4 травня 1949 р. народився Володимир ІВАСЮК.
5 травня 1877 р. народився Михайло ВОЛОШИН, командант куреня УСС, диригент хору, віце-президент Союзу українських адвокатів.
5 травня 1880 р. народився Олександр ПИЛЬКЕВИЧ, член Центральної Ради, генерал-хорунжий Армії УНР.
5 травня 1898 р. народився Георгій ТКАЧЕНКО, старосвітський кобзар.
5 травня 1900 р. Кирило ТРИЛЬОВСЬКИЙ заснував товариство “Січ” у с. Завалля на Снятинщині.
5 травня 1917 р. у Києві почався 1-й Всеукраїнський військовий з’їзд.
5 травня 1917 р. створено Український генеральний військовий комітет.
5 травня 1920 р. проголошено автокефалію УПЦ.
5 травня 1984 р. в російських концтаборах загинув Олекса ТИХИЙ.
5 травня 2005 р. помер поет Іван ГНАТЮК, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка.
6 травня 1910 р. помер письменник Борис ГРІНЧЕНКО.
6 травня 1920 р. переможно завершився Перший зимовий похід Армії УНР.
7 травня 1840 р. народився Марко КРОПИВНИЦЬКИЙ, драматург, режисер і актор.
7 травня 1900 р. народився Юрій ЛИПА, філософ, поет, лікар УПА.
8 травня 1895 р. народився Петро ВАСКУЛ, сотник УГА, член Проводу ОУН.
9 травня 1890 р. народився Кирило ОСЬМАК, президент УГВР.
9 травня 1921 р. від московської кулі загинув Кость ПЕСТУШКО (СТЕПОВИЙ-БЛАКИТНИЙ), отаман Степової дивізії.
9 травня 1933 р. москалі розстріляли українських підпільників Сергія КЛЕПАЧА, Андрія ЧЕРЕП’ЯНОГО, Феодосія ЧЕРЕП’ЯНОГО та Павла ВЕЛИКОГО.
9 травня 1959 р. помер Григорій ТРУХ, командир сотні УСС, редактор часописів “Наш Приятель” і “Світло”.
9 травня 1984 р. помер козак Армії УНР, письменник Борис АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ.
9 травня 2010 р. – День Матері.
10 травня 1879 р. народився Симон ПЕТЛЮРА, Головний отаман Армії УНР.
10 травня 1940 р. москалі розстріляли Якова ВОДЯНОГО, черкаського полковника Вільного козацтва.
12 травня 1895 р. у перемишльській гімназії почали викладати українською мовою.
12 травня 1901 р. в родині вченого Івана ПУЛЮЯ народився Олександр ПУЛЮЙ, січовий стрілець, хорунжий УГА та Армії УНР, винахідник.
12 травня 1920 р. у Кривому Розі постала Степова дивізія.
13 травня 1849 р. народився письменник Панас МИРНИЙ.
13 травня 1933 р. застрелився письменник Микола ХВИЛЬОВИЙ.
14 травня 1871 р. народився письменник Василь СТЕФАНИК.
14 травня 1895 р. народився Василь ГОЛИНСЬКИЙ, стрілець Гуцульської сотні УСС та Гуцульського куреня УГА.
14 травня 1941 р. від московської руки загинув Ананій ВОЛИНЕЦЬ, повстанський отаман, підполковник Армії УНР.
15 травня 1857 р. народився письменник Андрій ЧАЙКОВСЬКИЙ.
15 травня 1859 р. народився Панас САКСАГАНСЬКИЙ, один з основоположників українського професійного театру.
15 травня 1939 р. помер Павло КОВЖУН, художник, редактор газети “Козацька думка”, працівник інформаційного бюро Сірої дивізії Армії УНР.
15 травня 1981 р. помер Максим (Тарас) БУЛЬБА-БОРОВЕЦЬ, отаман УПА “Поліська Січ” (1941), командир Української народно-революційної армії (1943).
16 травня 1036 р. народився Теодосій ПЕЧЕРСЬКИЙ.
16 травня 1638 р. запорозький гетьман Яків ОСТРЯНИН на р. Стариці розбив польське військо.
16 травня 1648 р. Богдан Хмельницький розгромив річпосполитське військо під Жовтими Водами.
16 травня 1954 р. вибухнуло повстання політв’язнів у Кінгірі.
16 травня 1960 р. в російській неволі загинув Кирило ОСЬМАК, президент УГВР.
18 травня 1876 р. Емським указом російський уряд заборонив українське письменство, видання і ввезення з-за кордону української літератури, заборонив театральні вистави українською мовою.
18 – 20 травня 1979 р. загинув композитор і співак Володимир ІВАСЮК.
21 травня 1892 р. народився Кость СМОВСЬКИЙ, командир 1-ї бригади Окремої кінної дивізії, генерал-хорунжий Армії УНР.
22 травня 1861 р. Тараса ШЕВЧЕНКА перепоховали на Чернечій горі біля Канева.
22 травня 1919 р. поляки розстріляли композитора Остапа НИЖАНКІВСЬКОГО, члена Української Національної Ради ЗУНР.
23 травня 1920 р. помер графік Георгій НАРБУТ.
23 травня 1938 р. від руки московського агента загинув полковник Армії УНР Євген КОНОВАЛЕЦЬ, командир корпусу Січових стрільців, начальний командант УВО, голова ПУН.
24 травня 1742 р. помер Гетьман України Пилип ОРЛИК.
25 травня 1630 р. Тарас ТРЯСИЛО під Переяславом розбив польських загарбників.
25 травня 1709 р. москалі зруйнували Чортомлицьку Січ.
25 травня 1926 р. у Парижі Самуїл Шварцбард убив Симона ПЕТЛЮРУ.
26 травня 1648 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ під Корсунем розбив польську армію.
28 травня 1916 р. помер Іван ФРАНКО.
29 травня 1653 р. Тиміш ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ зазнав поразки під Торговицею.
29 травня 1915 р. помер Клим ГУТКОВСЬКИЙ, командант Гуцульської сотні УСС, редактор часопису “Праця”.
29 травня 1952 р. помер Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО, начальний комендант УГА, командувач Армії УНР.
31 травня 1896 р. народився Іван ПОДЮК, січовий стрілець, поручник УГА, лікар.
У травні 1125 р. помер Великий князь київський Володимир МОНОМАХ.
У травні 1921 р. загинув Максим ТЕРЕЩЕНКО, начальник Холодноярського повстанського штабу).
У травні 1992 р. помер Антін КУЩИНСЬКИЙ, сотник Вільного козацтва, командант Гуцульського коша Карпатської Січі, редактор журналу “Українське козацтво”.

“Цитата дня”

Перемога чекістів над гестапівцями – великий день для СССР і Східної Європи.
Валерія НОВОДВОРСЬКА

20 квітня виповнилося 70 років чудовій українці, Антоніні Литвин, поетесі, художниці, матері 6 дітей, вірній подрузі кобзаря Василя Литвина, учасниці багатьох національних заходів, у тому числі й Історичного клубу “Холодний Яр”, багаторічній передплатниці “Незборимої нації”. Ми приєднуємося до вітання вчительки Надії Коваленко і бажаємо довгих років, наповнених творчою працею на добро нашої Батьківщини.

У квітневу провесінь, коли життя перемагає сонну знемогу, на березі прадавнього Дніпра, в лоні старовинного козацького села з міцного кореня Гармашів, народилася дівчинка, якій доля дарувала козацьку звитягу захищати духовний суверенітет українського народу. Її дитинство пересноване сивими легендами, піснями, казками, які щедро перекладав у юну душу дід Трохим, добрий дух Дніпра і зела. З дитинства незнищенним ростком розцвітала любов до слова, України, Дніпра-Славути. Без усього цього не уявляла свого життя. Перший гіркий біль вразив юне дівча, коли колиска її дитинства, з щедрими луками, де процвітали дивовижні квіти незайманою красою дивуючи світ, з чистими озеречками-струмочками, із священними козацькими могилами – пішла під воду. З часом цей біль перелився в поетичне слово, несучи данину шани рідному народу.
Три поетичні збірки видала Антоніна Литвин. Вони увібрали весь всесвіт життя, з горем і щастям, любов’ю і працею, з красою вірності і ницою зрадою. А її книга “Голос утопленого села” експертною комісією ХІ Всеукраїнського рейтингу названа одною з кращих у номінації етнологія (етнографія) фольклор, ввійшла в десятку кращих книг.
Разом з чоловіком Василем Литвином вона була серед тих, хто плекав Стрітівську кобзарську школу.
Активна українка, щира патріотка Антоніна Литвин непомітно двигає важкий камінь громадсько-патріотичної роботи, проводить цікаві зустрічі, літературні вечори, презентації, духовно гартуючи юнь – майбутнє України. А ще невтомно піклується про публікації творів духовних побратимів, допомагаючи зупинити мить істинної історії. Вся в пошуку, в дерзновенній праці, повертає в життя спотворені народні пісні з першоджерел, що замулені часом, чи тенденційними діячами. Цикл радіопередач за участю Антоніни і Василя Литвинів кличуть блудних синів до материнського лона.
А ще Антоніна Гармаш-Литвин – пристрасний поборник виховання майбутніх поколінь на основі етнонаціональної педагогіки, має в цьому напрямку багато доробок,  зокрема “Програму виховання майбутніх батьків-матерів”.
Антоніна та Василь Литвини пустили у світ широкий 6 дітей, мають вони вже й 7 онуків та одного правнука.
З роси і води Вам, зичимо, здоров’я і творчих дерзань, сили від землі і шани від побратимів.

Надія КОВАЛЕНКО, вчитель
Київська обл.

Чого вимагали поляки від СССР і Росії у зв’язку з Катинню? Не вимагали вони грошей. І газу безкоштовного не просили. Вони вимагали історичної справедливості. Очікували від росіян покаяння. Приблизно такого: “Простіть нас, окаянних. Ми не кращі за гітлерівців. Ми вас скривдили, ми вас розтерзали. Ми не достойні вважатися переможцями фашизму, тому що наш режим був не кращим за фашистський. Сталінізм дорівнює фашизму, Гітлер дорівнює Сталіну, СССР рівнозначний Третьому рейху. Скажіть, куди нам іти на Нюрнберзький процес. Ми просимо у Східної Європи, Балтії, Фінляндії прощення на колінах”.
Але на Катинь-1 лягла Катинь-2… Туман – алібі надійне. Доказів немає і не буде. У мене є замість них абсолютна впевненість. Президент Лех Качиньський був більмом у чекістському оці.. Його як і президентів Ющенка і Саакашвілі, ганьбили совєтські телеканали. Качинський розплатився відразу за все: за підтримку Грузії, за героїчний рейс у Тбілісі; за стипендії й місця в університетах для білоруських студентів; за прихисток чеченських сайтів і чеченських біженців; за спроби засудити Ярузельського; за антисовєтизм і антикомунізм; за західну орієнтацію; за фільм “Катинь” і за питання щодо Катині; за активну роль у НАТО…
Я не вірю в такі випадковості. В Катині-2 слід звинувачувати або Москву, або святе Провидіння. Я християнка і не можу звинувачувати святе Провидіння в роботі на чекістів…
Чому польські патріоти не лягли у Варшаві на злітній смузі? Та якби ж я знала про цей рейс, я б кинулася в ноги польському послові й заклинала його зателефонувати й попередити. Як можна летіти в тил ворога, в руки ворога, на милість ворога?!
Не вірте мені, дорогі європейці, але в такому складі і в такі місця до нас не літайте. А то проминуть десятиліття, проминуть ще 65 років, і на місце аварії польського літака полетить нова порція польських політиків. І також розіб’єтьтся.
Концерн “Льодоруб-інтернешнл” працюватиме, поки є КҐБ. І якщо не ліньки було ганятися по Європі за 90-літнім Красновим і труїти полонієм Литвиненка, пригощати цукерками з отрутою й колоти парасолькою, то хто мені доведе, що не можна безкарно і з гарантією прибрати антисовєтчика, ворога Луб’янки і Кремля Леха Качиньського?
Польща все пам’ятає, вона на хорошому шляху, але чекісти раді вкусити й відскочити. Собаче плем’я, починаючи від опричників…
Боляче, що ніхто не відповість. Як і раніше. Сталін – і той не відповів. І за нього, невинного агнця, його онук тягне до суду “Новую газету”. Пішли на той світ кати з НКВД і ВЧК. Ті, кого не розстріляли колеги по цеху, пішли непокараними. Перестаріла вохра отримує персональні пенсії, Ленін позує в мавзолеї, і залишаються дійсними нагороди за Афган, Чечню та Грузію. А хто заплатив за загублені життя пасажирів південнокорейського лайнера?..
Антисовєтчик Качиньський помилився лише один раз – коли полетів совєтським літаком на совєтську територію, довірившись совєтській владі.

Валерія НОВОДВОРСЬКА
Москва

Переклад Сергія Коваленка.
Подається зі скороченнями.

Для моєї матері 9 травня було святом. Якось я запитав у неї: чому? Вона відповіла: “Бо тато живим повернувся”. В діда Василя я, на жаль, не встиг запитати, чи 9 травня було для нього святом. Мабуть, що так. Бо він повернувся живим. А мільйони не повернулися.
Чи відчував він себе переможцем? Напевно, ні.
Відбувши строк на Біломорканалі за жменю колосків, підібраних ним 1932 року на відійнятому в нього полі, він повернувся калікою. В нього не розгиналися пальці правої руки і, крім того, він мав пахову грижу. Попри це, його визнали “ґодним к страєвой” і 1941 року погнали на бійню – Москва хотіла не тільки німців перемогти, але й винищити українців, яких не догубила голодоморами і не домучила в ГУЛАГу. Але Василь Прохорович і на цей раз вижив.
1941 року його участь у бойових діях виявилася короткою. Він згадував як їх, неозброєних, погнали на німецькі кулемети. На Волині потрапив до німецького полону, з концтабору його невдовзі випустили. Повернувся до своєї Великої Бугаївки під Васильковом пізньої осені 1941-го. В рідному селі порядкували німці. Саме тоді йому і вдалося насолодитися звичайним селянським життям.
Проте восени 1943 року прийшли “асвабадітєлі”. Всіх великобугаївських чоловіків похапали й погнали під Корсунь. Василя Прохоровича, оскільки він перед цим був у полоні, записали до штрафбату. Але й на цей раз він вижив. Врятувало тяжке поранення (осколок повибивав зуби). З його односельців під Корсунем не вцілів ніхто… Підлікувавшись, воював аж до 1945 року.
По війні мій дід знову потрапив до колгоспного рабства і замалим не вмер під час Голодомору 1946 – 1947 років. Така його історія. Чи міг він почуватися переможцем?
А таких як він в Україні були мільйони. Дідові ще й пощастило: руки і ноги цілі й було до кого повернутися. А чи відчували себе переможцями обрубки-фронтовики, які тисячами лазили по вокзалах та по ринках із простягнутими руками, або обрубками рук? Чи відчували вони себе переможцями, коли їх у лютому 1947 р. похапали, вивезли на острів Валаам на Ладозькому озері й кинули там вмирати?
Другу світову війну Сталін не вважав переможною, – Москва, одержима маніакальною ідеєю “міравой пралєтарской рєвалюціі”, не змогла втілити своїх планів загарбання всього світу. Тому за життя тирана 9 травня не вважалося Днем перемоги.
Переможцем виявився Захід, бо зумів захиститися від “коричневої” і “червоної чуми”. Щоправда, для цього йому довелося відкупитися від Москви свободою деяких народів і, зокрема, й українського.
Українці ж, зазнавши у Другій світовій війні жахливих втрат за чужі їм інтереси, повернулися в московське ярмо, радіючи, що вижили. Вони ще не знали, що їх чекає новий Голодомор, і новий виток репресій.
“Свято перемоги” не відзначалося на державному рівні до 1965 року. Згодом московська пропаганда таки втовкла в голови злидарям, що вони переможці.
Чи багато совєтській людині потрібно для щастя? Головне, щоб було що їсти й пити, де переспати та щоб начальник не дуже матюкав.
Були, щоправда, й інші українці, які по Другій світовій війні продовжували воювати за свободу своєї Батьківщини.
Мова про Українську повстанську армію.
Ось кого треба вшановувати!

Сергій КОВАЛЕНКО   

13 квітня в Києві в Києво-Могилянській академії Історичний клуб “Холодний Яр” презентував книгу Романа Коваля “Отаман Орлик” та документальний фільм “Семен Гризло, звенигородський кошовий Вільного козацтва” (“Культура”, 2009; автор сценарію Роман Коваль, режисер Олександр Домбровський, оператор Михайло Іванов).
Оскільки всі заходи Історичного клубу “Холодний Яр” починаються з бандури, то кобзар Тарас Силенко заспівав повстанську пісню “Марш сотні Орлів”.
Завдяки членам клубу “Холодний Яр” створено вже не одну пісню про отаманів, написано й чимало віршів. Один з них, про отамана Орлика та його побратимів, презентувала поетеса Ольга Страшенко, лауреат літературної премії ім. Василя Стуса. А письменниця Алла Диба розповіла як отаман Орлик врятував життя її діда, власне, всю її родину.
Виступив і письменник Василь Шкляр, який намагається художньо осмислити драматичну історію Української революції. Його роман “Чорний Ворон” – тому яскраве підтвердження. Три літературні премії за півроку від виходу у світ свідчать не тільки про майстерність автора, але й про інтерес нинішнього покоління українців до історії Визвольної боротьби 1917 – 1920-х років. Василь Шкляр, зокрема, сказав: “Книга “Отаман Орлик” несе в собі не лише історичні відкриття, але й емоційне потрясіння. Вихоплюючи із забуття героїчні постаті отаманів, автор понад усе ставить його величність документ, однак історичний фактаж тут зігрітий таким почуттям, який твою віру підносить до сакрального переконання у правдивості лицарів лісу і чину”.
Одним з тих, хто оспівує Визвольну боротьбу у ХХ столітті є кобзар Ярослав Чорногуз, зокрема в його репертуарі є пісня про подільського отамана Якова Гальчевського. На цей раз Ярослав Чорногуз, до слова, учасник Національної капели бандуристів, заспівав пісню “Гей літа Орел”.
Про Визвольну боротьбу нашого народу в ХХ столітті співає і учасник гурту “Рутенія” Гриць Лук’яненко. В цей вечір він виступив зі своєю дружиною – прекрасною співачкою Нелею Франчук. Вони виконали відому пісню “Рутенії” “Десь за Дніпром гремить гроза”.
Чудово співав у той вечір і лідер гурту “Тінь сонця” Сергій Василюк.
Промовляв і видатний український скульптор і поет Михайло Горловий, онук козака Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого.
Розповів про свою мрію організувати туристичні маршрути бойовими стежками отамана Орлика військовий журналіст Сергій Губенко.
А молодий скульптор Дмитро Буря презентував прекрасно виліплене погруддя Михайла Гаврилка – художника, скульптора, четаря Українських січових стрільців, повстанського отамана, героя майбутньої книжки Романа Коваля.
Усі промовці високо оцінювали книгу, зокрема Андрій Мохник, перший заступник голови Всеукраїнського об’єднання “Свобода”, зазначив, що члени його партії, начитавшись книг Романа Коваля і Василя Шкляра, палають бажанням переможно завершити справу отаманів Гайдамацького краю.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

В “Ріднім краю” звісний адвокат з Харкова М. Міхновський подав лист, який дістав від Миколи Стасюка, ув’язненого в ізюмській тюрмі. Стасюк жалується, що заступник прокуратора ізюмського участка звернув йому чотири його листи, писані по-українськи, а також повідомив, що не пропустив і до нього листів, писаних “на непонятномъ малороссійском языкъ”. Ув’язнений уважає сей вчинок незаконним і, хотячи виступити против заступника прокуратора правною дорогою, питається про закон, на підставі котрого можна се зробити.
М. Міхновський довідався, що Стасюк засуджений до кріпости за участь в селянській спілці в Катеринославщинї, і пише від себе ось-що: “Сей дрібний епізод з листами д. Стасюка – скорбна сторінка з нашого національного життя. Політичного в’язня Українця замикають до тюрми і до кари додають зайву жорстокість: забороняють йому зазнати єдину радість – прочитати солодкі слова рідної мови в листї від своїх кревних. Дарма, що не має такого закону, щоб забороняв писати й одержувати приватні листи в мові українській: сю заборону з власного призволу чинить заступник прокуратора, значить, людина, що стоїть на стороні закону. І чим уґрунтовується та заборона? Лист, бачте бо, написаний незрозумілою українською мовою. Коли звернути увагу, що заступник прокуратора доглядає власне ізюмський участок, себ-то участок, залюднений Українцями, що, виконуючи свої обов’язки прокуратора, він ніколи не вимагав перекладчика, то погірдлива заява, що мова тубольців краю йому невідома і незрозуміла, набирає подвійної гіркої ваги. Коли-б заступник прокуратора справді не розумів української мови, то міг би звернутись до перекладчика, згідно з 410 ст. уст. уг. суд., а не повертати в’язневі його листи та не допускати до його листів від родичів, аж поки всі вони не вивчаться росийської мови! Сей росийський промисл – з усіх людий робити Росиян – має своїх прихильників усюди: фїльольоґи і юристи, крамарі й поліцаї, поміщики й духовенство – усї поділяють думки ліберального депутата Родічева і по мірі сил своїх проводять їх в жите. Гірко лунало проханє д. Стасюка, щоб я провадив його справу про внесенє важкої заборони, бо на успіх майже нема надії. Адже визнати таке справедливе, але так знехтоване право людини і знести заборону – залежить від “доброго серця” прокураториї, а прокуратория мала історичний прецедент в забороні Шевченкови писати по-українськи.
Обставини не змінилися!

Діло. – 1909. – 3 травня.
Публікація Володимира Семеніва.

Президент України Віктор Янукович нагородив Богдана Бенюка орденом “За заслуги” ІІ ступеня. Братові Богданові було трохи незручно приймати нагороду з рук людини, проти якої офіційно боролася його партія, та все ж спокуса перемогла.
Щоб якось прикрити сором, Богдан Бенюк, приймаючи нагороду з рук людини, яка продає нашу Батьківщину, заявив, що нагороди дає не президент, а народ. Забув друг Богдан з’ясувати, чи народ і претендентів на нагороди пропонує. Не пояснив, чи народ тільки нагороджує орденами, чи ще й забирає їх.
Усі знають, що Віктор Янукович та його суди нещодавно відібрали звання Героя України у Степана Бандери. І у Романа Шухевича теж. І ось тепер друг Янукович тією ж рукою нагороджує друга Богдана, уродженця бандерівської Надвірнянщини.
Як зрозуміти це?
Всім відомо, що Богдан Бенюк належить до продовжувачів великої справи Степана Бандери. Хто б сумнівався в цьому! Все ж виникає питання: Віктор Янукович нагородив Бенюка до перегляду фільму “Кандагар”, де Бенюк на догоду російській публіці переконливо зіграв роль українця-недоумка, чи після? А ще дивує, що організація, яку ми всі любимо і членом якої є знаменитий лицедій, Швейк і бандерівець в одній особі, офіційно привітала його з цією нагодою.
Прес-службу цієї шанованої організації просимо з’ясувати, хто помиляється: Швейк-Бенюк, керівництво його партії чи редакція нашої газети, яка посміла кинути тінь на видатного українського патріота, стопроцентового бандерівця Б. Бенюка, заступника голови партії, за яку голосували майже всі читачі нашої газети.

Редакція “НН”

Видавництво “Стікс” випустило у світ нову книгу Сергія Коваленка – “Останній чин великого Гетьмана”, якою започатковано серію “Події та звершення”.
У книзі йдеться про останні два роки (1655 – 1657) життя та діяльності Гетьмана Богдана Хмельницького. Події відбуваються на просторах від Стокгольма до Царгорода, від Парижа до Москви. У книзі розповідається про видатних державних діячів тогочасної Європи, друзів та ворогів України, про соратників Гетьмана: Данила та Івана Виговських, Самійла Богдановича-Зарудного, Івана Богуна, Данила Грека, Антона Ждановича, Івана Золотаренка, Івана Ковалівського, Григорія Лісницького, Івана Нечая, Юрія Хмельницького та інших. У книзі 90 кольорових ілюстрацій, а також 9 кольорових мап із зазначенням подій. У додатках вміщено 223 статті про події та 82 статті про особи.
Формат книги 150х210. Обкладинка тверда повноколірна. Обсяг – 368 сторінок. Ціна – 50 грн. з пересилкою.
Адреса видавництва “Стікс“: 04073, Київ, Московський пр., 16, оф. 216; тел.: (044) 390-17-29; моб.: (050) 755-67-21 (Наталія Миколаївна); e-mail: v.stiks@gmail.com.

Президент України Віктор Янукович оголосив подяку з врученням іменного годинника заступникові голови Ради “Правозахисний громадський рух “Російськомовна Україна” Руслану Бортнику. Віктор Янукович побажав Руслану Бортнику “міцного здоров’я, життєвого добробуту, особистого щастя і нових звершень на благо Української держави”.
“Російськомовна Україна” запам’яталася організацією скандальної виставки в “Українському домі”: “Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН-УПА”.
Нещодавно ідентичну подяку отримав від Президента України пастор Посольства Божого Сандей Аделаджа.
Слава Україні?

Київська міська організація КУН оголошує збір коштів на користь борця за волю України Миколи Коханівського, проти якого сфабриковано нову кримінальну справу після провокації, вчиненої під час акції протесту проти антиукраїнської політики міністра Д. Табачника під Міністерством освіти. Кошти можна перерахувати (у гривнях) на вказані р/р: МФО: 322012, ОКПО: 09322018, транзитний рахунок: 29242010260011, КМФ АКБ “Укрсоцбанк” № 26255700033957 для Миколи Миколайовича Коханівського.

У Києві на книжковому ринку “Петрівка” працює книгарня Історичного клубу “Холодний Яр” (10 ряд, 4 місце). Тут можна купити книги про Визвольну боротьбу українського народу та газету “Незборима нація”.
Книгарні надаватиме послугу “Книга напрокат”. Довідки: моб.: (050) 755-67-21 (Наталія Миколаївна); e-mail: v.stiks@gmail.com.