Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Жовтень 2008

    > Співець непримиренності
    > ЖОВТЕНЬ
    > Мрій і готуйся до боротьби за Україну
    > Помер Ренат Польовий
    > На згадку про козака-болбочанівця
    > Юрій Дмитрович Бедзик
    > “Хмельницький Галицької землі”
    > Розвідниця Надя Ковальчук
    > Тривожна роздвоєнність обухівського мера
    > Диво у Трипіллі

Співець непримиренності

13 жовтня ц. р. виповнюється 60 років від дня смерті старшини Армії УНР, видатного науковця і письменника Леоніда Мосендза. Дмитро Донцов назвав його “одним із найкращих, коли не найкращим – із наших... новелістів”.

Сюжети своїх оповідань, опублікованих у 1930-х рр., Леонід Мосендз взяв із доби Визвольної боротьби проти московсько-більшовицьких загарбників. “Усі вони просякнуті мотивами рішучого спротиву українській покорі, непримиренності до ворога і до всякого року відступництва та закликів до завзятої боротьби з окупантами України”. У новелах Мосендз зобразив “постаті суворих, завзятих і вольових людей, готових до кінця, всупереч усьому й усім, до відплати, до вирівняння своїх рахунків з оточенням і долею”.

1941 року виходить його перша збірка поезій “Зодіак”. Помічено її не було – йшла війна і найбільш популярною “літературою” були інформаційні повідомлення з фронтів. Із наближенням “червоних визволителів”, проти яких воював чверть століття тому, Леонід Мосендз змушений перебиратися далі на захід. У Зеефельді пише поему “Волинській рік”, яку присвятив “доньці Марійці на спомин і пригадку”.Невдовзі поет перебирається до Інсбрука. Тут у нього загострюється туберкульоз. Але він продовжує активно творити, зокрема у спілці з Юрієм Кленом написав збірку “Діяболічні параболи”. Продовжує писати новели, повісті, оповідання. Перекладає Едгара По, англомовних поетів, перекладає на українську із французької, німецької, староєврейської та інших мов.

Тяжка хвороба знесилює письменника. Друзі оплачують його перебування в одному з найкращих протитуберкульозних санаторіїв Швейцарії – “Мотекс”, що у місті Бльонав. Тут, після повторної операції на легенях, він і помирає. “В останню путь провели його двоє земляків, лікарі й санітарки... А молитву над могилою прочитав протестантський пастор: від послуг священика Російської православної церкви Леонід Мосендз відмовився ще за життя”.

Напередодні смерті Мосендз про своє покликання написав так: “Письменником бути та ще в наші часи, – це щось більше, ніж пером водити по папері. Це покликання Боже. Як колись Джотто перед початком картини молився й постив, – так і тепер дух письменника мусить бути чистий, вартий тих високих слів, що комбінує на папері його вправлена рука”.

Якщо нинішнє покоління хоче ошляхетнити себе, мусить звернути увагу на творчість старшини Армії УНР Леоніда Мосендза, головною ідеєю якої була Визвольна боротьба – найсвятіше, що є в історії будь-якого народу.



ЖОВТЕНЬ

1 жовтня 1665 р. Петра ДОРОШЕНКА обрано Гетьманом Правобережної України.
1 жовтня 1858 р. народився Адріан КАЩЕНКО,  письменник.
1 жовтня 1894 р. народилася Харитина ПЕКАРЧУК, начальник санітарного потягу Запорозької Січі Юхима Божка, учасник 1-го Зимового походу Армії УНР.
1 жовтня 1894 р. народився Ананій ВОЛИНЕЦЬ, командир 61-го Окремого гайсинського пішого полку, підполковник Армії УНР.
2 жовтня 1648 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ зруйнував фортецю Кодак.
2 жовтня 1882 р. народився Андрій ВОВК, генерал-полковник Армії УНР.
2 жовтня 1990 р. почалося голодування українських студентів з радикальними політичними вимогами.
3 жовтня 1884 р. народився кубанський бандурист Конон БЕЗЩАСНИЙ, учасник антибільшовицького руху на Кубані.
3 жовтня 1930 р. померла письменниця Олена ПЧІЛКА, мати Лесі Українки.
4 жовтня 1890 року народився Йосип МАНДЗЕНКО, генерал-хорунжий Армії УНР.
5 жовтня 1883 р. народився Петро БОЛБОЧАН, командувач Лівобережним фронтом Армії УНР.
5 жовтня 1940 р. помер Володимир САЛЬСЬКИЙ, Генерального штабу генерал-хорунжий Армії УНР.
5 жовтня 1941 р. на Волині постали загони самооборони, які заклали основу УПА.
6 жовтня 1646 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ та Іван СІРКО вступили у боротьбу проти іспанців під Дюнкерком на боці французів.
6 жовтня 1648 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ, оточивши Львів, бере з поляків викуп.
6 жовтня 1701 р. Києво-Могилянській колегії надано статус академії.
7 жовтня 1253 р. Данила ГАЛИЦЬКОГО короновано на короля Руси.
7 жовтня 1905 р. у Катеринославі засновано “Просвіту”.
8 жовтня 1938 р. в Ужгороді створено перший автономний уряд Закарпаття.
9 жовтня 1596 р. відбулася злука православної і католицької церков (Берестейська унія).
10 жовтня 1882 р. народився Павло КРАТ, діяч РУП, поет, священик.

12 жовтня 1957 р. московський агент убив Лева РЕБЕТА, ідеолога українського націоналізму.

13 жовтня 1877 р. народився Кузьма БЕЗКРОВНИЙ, міністр внутрішніх справ Кубанської Народної Республіки, професор Української господарської академії в Подєбрадах.
13 жовтня 1948 р. помер Леонід МОСЕНДЗ, письменник, перекладач, науковець, старшина Армії УНР.
14 жовтня 1942 р. оформилась Українська повстанська армія.
15 жовтня 1615 р. коштом Єлизавети ГУЛЕВИЧ (Галшки ГУЛЕВИЧІВНИ) засновано Київське братство, а при ньому школу, яка перетворилась на Києво-Могилянську академію.
15 жовтня 1893 р. народився Андрій ДОЛУД, генерал-хорунжий Армії УНР, начальник штабу Армії УНР 1-го Зимового походу.
15 жовтня 1959 р. московський агент Богдан Сташинський убив Степана БАНДЕРУ.
16 жовтня 1648 р. Максим КРИВОНІС взяв приступом Високий Замок у Львові.
16 жовтня 1657 р. Іван ВИГОВСЬКИЙ підписав угоду зі шведами, яку підготував Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ.

18 жовтня 1922 р. загинув городищенський отаман Антін ГРОЗНИЙ.

18 жовтня 1997 р. загинув народний артист України Павло ГРОМОВЕНКО.
18 жовтня 2005 р. помер Микола МАРИЧЕВСЬКИЙ, редактор і видавець.
20 жовтня 1814 р. народився Яків ГОЛОВАЦЬКИЙ, вчений і письменник, член “Руської Трійці”.

20 жовтня 1886 р. народився Яків ВОДЯНИЙ, смілянський полковник Вільного козацтва, драматург.

20 жовтня 1930 р. москалі вбили Юрка ТЮТЮННИКА, генерала-хорунжого Армії УНР.
21 жовтня 1897 року народився Дмитро СТОПКЕВИЧ, бандурист, підполковник Армії УНР.
21 жовтня 1921 р. Василя ЛИПКІВСЬКОГО висвячено на митрополита УАПЦ.
21 жовтня 1933 р. Микола ЛЕМИК виконав атентат у російському консульстві у Львові на знак протесту проти Голодомору в Україні.
26 жовтня 1971 р. помер полковник Армії УНР Роман САМОКИШИН (САМОКИШ).
22 жовтня 1894 р. народився Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ, командувач Подільської повстанської групи.
23 жовтня 1926 р. помер Гаврило ЧОРНИЙ-КУРЕДА, переяславський отаман.
23 жовтня 1894 р. народився Дмитро СОКОЛОВСЬКИЙ, повстанський отаман.
24 жовтня 1884 р. народився Микола ЧЕБОТАРІВ, начальник контррозвідки Головного отамана Армії УНР.
25 жовтня 1625 р. відбувся щасливий бій козаків під проводом Марка ЖМАЙЛА проти поляків.
25 жовтня 1657 р. Гетьманом України обрано Івана ВИГОВСЬКОГО.
25 жовтня 1859 р. почалася “Азбучна війна” в Галичині (протести проти примусового введення латинського шрифту).
26 жовтня 1612 р. запорожці спільно з поляками здобули Москву.
26 жовтня 1901 р. народився Іван ГАВРИШ, кубанський бандурист.
27 жовтня 1979 р. помер Євген ОНАЦЬКИЙ, член Центральної Ради, діяч ОУН.
28 жовтня 1989 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон про державний статус української мови.
28 жовтня 1936 р. помер історик Кубані, ректор Українського вільного університету Федір ЩЕРБИНА.
29 жовтня 1794 р. помер Григорій СКОВОРОДА.
29 жовтня 1914 р. Українські січові стрільці здобули перемогу над російськими частинами на горі Ключ.
29 жовтня 1922 р. загинув Іван ЧЕРНОУСОВ (повстанський отаман ЧОРНИЙ ВОРОН), командир Лебединського полку Холодноярської організації.
30 жовтня 1919 р. смертельно поранено отамана ЗЕЛЕНОГО (Данила ТЕРПИЛА).
30 жовтня 1922 р. загинув голованівський отаман Роман БАБІЙ.

Передплачуйте “Шлях перемоги”

Тижневик “Шлях перемоги” – єдина всеукраїнська газета, що незмінно видається вже понад 50 років, дотримуючись принципу “Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за неї!”
“Шлях перемоги” – офіціоз Організації українських націоналістів з-під стягу Степана Бандери – є надійним дороговказом як в українському історичному минулому, так і в нинішньому суспільно-політичному житті.
Передплатний індекс 30504.
Передплачуйте “Шлях перемоги” – газету для українців!



Мрій і готуйся до боротьби за Україну

Передмова до книги Романа Коваля “Таємниця отамана Зеленого”

У цій книзі я звертаюся до юного читача як до дорослого, адже в багатьох питаннях молодь краще орієнтується, ніж батьки, дідусі та бабусі. Часом і знає більше. Але хочеться, щоб юне покоління розбиралося краще нас не лише у комп’ютерних програмах, інтернеті та модифікаціях мобільних телефонів, а й ще краще знало історію нашого народу.
Прочитавши цю книгу, ти, друже, станеш не тільки духовно багатшим, а й зможеш стати суворим, а краще поблажливим екзаменатором своїх батьків та дідусів-бабусь. Прочитай спершу сам, а тоді, посміхаючись очима, запитай у своїх рідних: “Дідусю, а яке справжнє прізвище отамана Зеленого? Бабусю, а де він народився? Мамо, і ти не знаєш? Ну, тоді я вам розкажу. Сідайте навколо мене...”
Ти не тільки втішишся, що раніше від них дізнався правду про отамана Зеленого, а ще й станеш учителем своїх батьків. Отож вимикай телевізор і комп’ютер, вмощуйся і бери до рук цю книгу. Тільки не показуй сестричці та її подругам, бо книга ця не для тих, у кого слабкі нерви, в ній – про час, коли історію України писали шаблями, коли заходилися смертельним сміхом “Максими“ і “Люїси”, коли хизувалися кривавим умінням “Маузер” і “Наган”. То був 1919-й, рік, коли поля пшениці витоптували закривавлені коні, коли піт змивав з облич кров і бруд, а села перетворювалися на кладовища. То був час, коли в Україну прийшли москалі із суворими і вилицюватими обличчями. Вони хотіли “жрать і насіловать, рєзать і жечь”. Вони хотіли відібрати у нас Батьківщину, перетворити її на свою комору.
І Україна, підпалена ними, зайнялася тисячами пожеж. У хмарах диму і пилу можна було побачити велетенські тіні коней і вершників, які мчать прямо на тебе. Чи буревій гнав ті хмари, чи пориви “Ура!”, які були сильніші за вітер?
Нам будь-що треба було зупинити криваву московсько-татарську орду. Тому за зброю бралися всі, тому вояками ставали діди, жінки і діти.
І ти, друже, можеш помріяти про те, як у шабельній атаці стинаєш голову пикатому москалеві, як списом із блакитним прапорцем проколюєш китайця зі щілинами замість очей, як вишиваєш на своєму шликові хрестики, червоний – за вбитого більшовика, білого – за денікінця, якого спровадив у пекло влучним пострілом.
Мрій і готуйся до боротьби за Україну.

“Таємниця отамана Зеленого”

9 жовтня о 18.00 в Національному музеї літератури України (вул. Богдана Хмельницького, буд. 11, біля метро “Театральна”) відбудеться презентація нової книги Романа Коваля “Таємниця отамана Зеленого”. У ній йдеться про трипільського отамана Зеленого (Данила Терпила) та його юного помічника Василька Лемешка із с. Халеп’я, який разом із друзями допомагав бити червоних окупантів.
Книга рекомендована для старшого шкільного віку. Запрошуємо школярів та їхніх батьків, дідусів і бабусь.



Помер Ренат Польовий

(6.10.1927, м. Москва – 17.09.2008, м. Київ)
Його винаходи впроваджували в багатьох розвинених країнах світу,
лише не в Україні

Ренат Петрович Польовий народився 6 жовтня 1927 р. в м. Москві.
Батьки походили з козацького села Комісарівка, що на Дніпропетровщині.
1945 року на Колимі Ренат Польовий зійшовся із членами ОУН та вояками УПА. Завдяки їм пізнав невідому історію Визвольної боротьби українського народу.
1951 року, відбувши покарання, поселився на Кубані, де побрався з козачкою Вірою Денисенко, мама і тітки якої своїми розповідями зацікавили Рената Петровича історією Кубанської України.
1953 року молода родина переїхала на Донеччину, у Костянтинівку, де на заводі скловиробів Ренат Польовий влаштувався скловаром. Закінчивши вечірній інститут за фахом інженера-механіка, працював конструктором, механіком, технологом. Розробив і впровадив кілька високоефективних винаходів з технології виробництва скляного волокна. Працюючи на заводі, зазнавав критики начальства за вживання української мови.
Проживаючи на Донеччині, Ренат Польовий часто відвідував у Києві скульптора Івана Макаровича Гончара.
1972 року Ренат Петрович перейшов на роботу до Київської науково-дослідної лабораторії базальтових волокон, де розробив удосконалену технологію виробництва волокон. Не знайшовши в лабораторії підтримки своїх технічних ідей, 1975 року влаштувався на Ірпіньський комбінат “Прогрес”, де розробив високоефективну технологію виробництва базальтового супертонкого волокна, яку згодом було впроваджено на десятках заводів країни.
1982 року Рената Петровича спіткало лихо – на будівництві кінотеатра “Київська Русь” трагічно загинув його єдиний син Микола...
З дитинства Ренат Польовий любив українську пісню, тож логічно, що 1982 року він став учасником народного хору під керівництвом Леопольда Ященка. Цей колектив приваблював не тільки любов’ю до української народної пісні, але й можливістю перебувати в середовищі споріднених душ. 1987 року Польовий став членом Українського культурологічного клубу, засідання якого відвідували ті, кого не задовольняло офіційне висвітлення української літератури, мови, історії, філософії та релігії. На таке не кожний міг наважитися, бо всі члени УКК перебували під пильним наглядом і пресингом КҐБ.
27 квітня 1988 р. Ренат Польовий разом з іншими членами Українського культурологічного клубу, дружиною Вірою та малолітніми онуками взяв участь у першій екологічній (і політичній!) демонстрації на Хрещатику, яка була брутально розіграна міліцією. А за кілька днів, 1 травня, на стадіоні “Динамо” під час офіційних партійних заходів Ренат Петрович разом з іншими активістами УКК публічно протестував проти замовчування масштабів чорнобильського лиха.
Восени 1988 р. Ренат Петрович стає членом Української гельсінкської групи – найрадикальнішої в той час організації. КҐБ діяв проти неї жорстко, без гальмів. Членами УГС могли стати тільки сміливці. Таким і був Ренат Польовий.
Наприкінці квітня 1990 р. УГС перетворилася на УРП. Ренат Петрович як делегат установчого з’їзду, став членом-засновником УРП. Уже в лавах цієї організації він продовжив боротьбу за волю України. У складі УРП і хору “Гомін” він узяв участь у найважливіших подіях Української революції 1989 – 1991 років, яка завершилася проголошенням самостійності.
1994 року Ренат Польовий написав заяву до Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, заснованого політв’язнями-бандерівцями Зеновієм Красівським та Іваном Кандибою. Авторитет пана Рената в ДСУ був високий, тому невдовзі й погодився він очолити Суд честі.
У 1995 – 1997 рр. Ренат Польовий розробляв технологію виробництва базальтового неперервного волокна в Ізраїлі, на основі якої мав бути збудований завод. Але побачивши, що його хочуть ошукати, залишив Ізраїль, розірвавши контракт. Завод так і не був побудований. Роботу винахідник закінчив в Україні 2001 року. А вже наступного року він виїхав впроваджувати цю розробку в Південну Корею. Працював і в японській компанії, фахівці якого належно оцінювали геній українського науковця. За своє життя Ренат Польовий здійснив 93 винаходи, написав 72 технічних статей у галузі виробництва скляних волокон. Його винаходи впроваджували в багатьох розвинених країнах світу. Лише українська держава, для якої й тільки хотів працювати пан Ренат, не виявила інтересу до винаходів свого вірного сина...
З 1997 р. Ренат Польовий – член Історичного клубу “Холодний Яр”. Написав і власним коштом видав книги “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті”, “Моя боротьба (спогади)”. Він автор багатьох публіцистичних статей в українських виданнях, насамперед у “Незборимій нації”. Його спогади – прозорі, м’які, наповнені щемом втраченого. Читаєш – і входиш у тиху та чисту річку української сільської мови.
Ренат Петрович – дивовижно скромний і водночас твердий та дієвий український патріот, сповідник Рунвіри, козак сотні звичаєвого козацтва ім. князя Святослава. В ньому гармонійно поєдналися моральна чистота, талант і щедрість.
Отримуючи чималі кошти за раціоналізаторсько-винахідницьку діяльність, Ренат Польовий щедро жертвував їх на охорону пам’ятників української архітектури, потреби УКК, УГС, УРП, Українську міжпартійну асамблею, ДСУ, редакцію газети “Незборима нація”, Історичний клуб “Холодний Яр”.
Коштом Рената Польового вийшло й чимало книг. Окрім власних, він видав “Історію Смілого” Феодосія Сахна, “Республіку козаків” Григорія Нудьги, “Нариси з історії Кубані”, “Багряні жнива Української революції”, “Операція “Заповіт” Романа Коваля. Жертвував Ренат Петрович і на видання збірника “Героїзм і трагедія Холодного Яру”, роману “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського, мемуарів “З воєнного нотатника” Якова Гальчевського, “За волю і честь” і ”Коли кулі співали” Романа Коваля. У цьому його завжди підтримувала вірна дружина – кубанська козачка Віра Омелянівна, з якою він у мирі і злагоді прожив 55 років.
Ренат Петрович увесь свій вік прожив долею нашої Батьківщини. Наважуся сказати, що в нього переселилась ідеальна душа нашої козацької Прабатьківщини: тиха та маломовна, кришталево чиста і чесна, принципова, спокійна, талановита й щедра, непоступлива та відважна.  
Інженер-винахідник, громадський діяч і письменник Ренат Польовий чесно прожив своє життя. Прожив його для України.
Поховано Рената Петровича у Бучі (старе кладовище на кутку Яблунька), біля сина Миколи.
Щирі співчуття – дружині Вірі Омелянівні, дочці Любі та іншим членам родини.
Вічна Пам’ять і Слава!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”
і редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ



На згадку про козака-болбочанівця

Коли командир 2-го Запорозького полку Петро Болбочан призначив вісімнадцятилітнього козака 1-ї сотні 1-го куреня Бориса Давидіва комендантом станції Мелітополь, той здивовано відповів:
– Але ж я не старшина, а козак, і не знаю обов’язків коменданта.
– Любов до України підкаже вам ваші обов’язки, – коротко відповів полковник Болбочан.
Ота “любов до України” підказувала козакові впродовж усього тернистого шляху як потрібно жити, боротись і перемагати... Зі зброєю в руках студент Борис Давидів відстоював незалежність молодої УНР. Коли ж зброю вороги вибили з рук, взяв у руки перо. І став письменником Борисом Антоненком-Давидовичем. Вирок не забарився: “Розстріл”. Згодом вищу міру замінили на каторгу... 22 роки російських тюрем і таборів “збагатили” його життя. Після “реабілітації” знову взяв у руки перо. Творчий успіх знову призвів до гонінь...
Помер письменник-воїн 9 травня 1984 року. Поховали його на Лісовому цвинтарі в Києві. І от 8 вересня 2008 р. на могилі, коштом рідні (не держави!), було встановлено козацький хрест, який вирубав з рожевого пісковика відомий скульптор Микола Малишко. Освячення провів протоієрей УПЦ Київського патріархату, онук Бориса Антоненка-Давидовича Богдан Тимошенко. І це знаковито...
Під час громадської панахиди згадували батька добрим словом дві його доньки – дві Ярини. Письменник Євген Сверстюк визнав, що Антоненко-Давидович не був для нього, як, напевно, і для Івана Світличного духовний вождем, але він “розкріпачував дух і дарував дерзновення”. Це і притягувало до нього людей.
Письменник Леонід Бойко нарікав, що вже років з десять у пресі майже не згадується ім’я Бориса Антоненка-Давидовича, а його твори виключено зі шкільної програми. Промовляли й Атена Пашко, Володимир Яворівський, Олександр Шугай. На могилу письменника лягло багато квітів. Олесь Шевченко і Мирослав Горбатюк поклали вінок від УНП. Серед присутніх можна було помітити Василя Овсієнка, Євгена Пронюка, Михайлину Коцюбинську, Олексу Ющенка, Євгена Обертаса та Миколу Малишка із дружиною Ніною.
“Я весь у майбутному, в тих гомінких роках, що прийдуть пізно або рано...” – казав Борис Антоненко-Давидович. А ще він заповідав своєму побратимові по зброї Петрові Кузику, щоб той виголосив на його могилі такі слова: “Сьогодні ховаємо не тільки письменника, а й козака 1-ї сотні 1-го куреня Запорозького полку...”
Переконаний, що Борис Антоненко-Давидович заповів би, щоб такі слова не тільки виголошувались, а й карбувались у камені.
На жаль, на хресті немає інформації, що в могилі спочиває козак Армії УНР. Це не докір авторам прекрасного пам’ятника. Це докір усім нам... Обійшовши всі кладовища Києва, навряд чи знайдеш хоч один подібний напис. А не одна ж сотня Лицарів України спочиває під трафаретними написами совєтської і постсовєтської доби!
Пухом земля Тобі, славний сине України!

Петро ШКЛЯР



Юрій Дмитрович Бедзик

(25.11.1925, м. Харків – 17.08.2008, м. Київ)

16 грудня 2003 р. в Київському міському будинку вчителя відбулася презентація моєї книги “Ренесанс напередодні трагедії” та Віктора Рога “Життя для України”. Вшанував авторів своєю присутністю і ветеран письменницького цеху Юрій Бедзик. Виступаючи, він сказав: “Ми тільки зараз відкриваємо для себе, що в 1917 – 1920-х роках Україна була великим ристалищем. Це була революція лицарів, ніжних і відданих найсвятішим ідеалам. Вони боролися за свободу нації”.
Як своєрідно і точно висвітлив Юрій Дмитрович те, що сталося в 1917 – 1920-х роках!
Окрім таланту, Юрій Бедзик дарував читачам і друзям теплоту й лагідну посмішку. Він був дуже добрим чоловіком, у тому числі і до мене. Привітним і сонячним. Називав мене своїм другом.
А ще... Ще його батько Дмитро Бедзик у романі “Дніпро горить” із великою симпатією вивів образ мого дядька – Романа Курила, в честь якого мене і назвала моя мама. Щоправда в романі автор змінив його ім’я на Степан. “Курило не з тих, що падають на коліна, – писав Дмитро Бедзик. – Степан Курило – герой! Таким пам’ятники по війні ставитимуть”.
Звичайно, я розповів про цей епізод панові Юрію. Йому було приємно, що праця його батька відгукнулася вдячністю в моєму серці...
Юрій Бедзик написав понад 40 книг, сценаріїв і п’єс, поставлених у різних театрах. Він автор романів “Альма-матер”, “Полки йдуть на переправу”, “Над планетою – Левіафан”, “Сильний помсти не жадає”, “Кожна хвилина життя”, “Довга дорога на Альпи”, “Честь мені дорожча”, “Розкрилля”, “Гіпсова лялька (Голод)”, “Остання ніч імператора інків”, “Сім таємниць великої війни”, “Берлін, 22 червня”, “Сильний помсти не жадає”, “Любов, президент і парадигма космосу” та ін. Його романи і повісті перекладено англійською, угорською, іспанською, латиською, молдавською, польською, російською, словацькою і французькою мовами.
Він – лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка та літературної премії ім Андрія Головка, заслужений працівник культури України, президент Товариства “Україна – Німеччина”. За його бутність на посаді головного редактора кіностудії ім. Олександра Довженка знято найцікавіші фільми, зокрема “Тіні забутих предків” та “Білий птах з чорною ознакою”.
Юрій Бедзик надавав перевагу пригодницькому жанру. “Один з останніх його романів – “Меч Торквемади” – дає уявлення не тільки про високу майстерність у побудові гострого сюжету, а й небуденну ерудицію; вміння наситити твір цікавим пізнавальним матеріалом, – писав про нього журналіст. – У романі “Гіпсова лялька” він розповів про Голод 1933-го року, коли його колеги замовчували цю тему; останній його твір – “Дім сумних душ” – це задокументовані спогади дитинства про трагічні події в харківському будинку письменників “Слово” часів сталінських репресій, зокрема про самогубство Миколи Хвильового. Осяйна усмішка, стрімка хода й теплі очі – вікна у світ вічно юної, майже дитинної душі, яка до останнього відкривала для себе світ. Таким він запам’ятається і таким його нам не вистачатиме”.
Вічна пам’ять!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”
і редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ



“Хмельницький Галицької землі”

360 років тому український народ повстав за правду і волю, за свою незалежність і державність. Почалася Національно-визвольна війна під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. За волю і правду повстали Покуття й Галичина. На Прикарпатті боротьбу проти польських окупантів очолив наш земляк Семен Височан, 15-тисячне військо якого практично оволоділо цілим краєм. Центром і столицею повстанців стала Отинія.

Блискуча перемога військ Богдана Хмельницького під Пилявцями відкрила дорогу військам гетьмана на Західну Україну. Під кінець літа 1648 р. до Галичини підійшли козацькі війська. Похід Богдана Хмельницького на Львів восени 1648 р. сприяв пожвавленню селянського руху в Галичині.
Боротьбу проти поляків на наших теренах очолив полковник Семен Височан. Семен Височан, син Гната, уродженець с. Вікторів, що поблизу Галича. Ось що писав про нього В’ячеслав Липинський: “Семен Височан, знатний шляхтич, який мав маєтності також і у Брацлавському воєводстві, син осадчого і побережника Ігната Височана, славного у своєму часі на сусідуючому з Поділлям і на боротьбу з татарами виставленім Покутті... Височан більше від інших здібний і щасливий, і йому вдалося зробити більше від інших”. В історичних джерелах про Семена Височана сказано як про “вождя повсталого плебсу”, “проводиря повсталої черні”.
За короткий час Семен Височан сформував із селян і міщан великий загін повстанців. Значну роль у народному русі відігравала українська шляхта. Джерела називають прізвища Березовських, Грабовецьких, Витвицьких, Голинських, Драгомирецьких, Княгиницьких, Угерницьких, Чайковських та інших. Вони прибули до табору Височана із гуртами соратників, на чолі яких уже боролися проти поляків. У таборі ватажки отримували звання сотників чи полковників, в залежності від кількості повстанців, яких привели. А шляхтич Лесь Березовський став “головним ад’ютантом і керівником штабу Височана”.
В армії Височана було чимало сільських панотців. Вони мали великий вплив на повстанців. У Руському воєводстві учасниками руху стало понад сто священиків (деякі з них були сотниками, підполковниками, полковниками). Перебування у повстанських загонах значної кількості священиків невипадкове. На тлі соціального і національного знущання над селянами, особливо дикими виглядали релігійні побори жидів-орендарів – власників церковних ключів. За потреби здійснення християнського обряду в церкві (хрещення, вінчання, відправа літургії, посвячення паски та інше), посполиті мусіли платити жидові, ще й чекати зі священиком приходу “церковного ключника”. Cумним свідком того часу лишилася обрядова веснянка-гагілка “Їде Зельман”, яку ще порівняно недавно співали дівчата на Великдень біля церкви по всій Галичині і Поділлю.
Повстанці ділилися на сотні, полки, мали свої хоругви, прапори, військовий музичний супровід. На озброєнні у Височана були гармати, рушниці, мушкети, самопали, шаблі, ножі, коси, ціпи, обухи. Арсенал постійно поповнювався після боїв, здобуття фортеці чи замку. “З великою масою повсталих, які мали артилерію, Височан почав справжню війну проти (польської) шляхти”. Здобувши Отинійський замок (збудований 1645 р. за наказом Станіслава Потоцького), Семен Височан перетворив його на свою штаб-квартиру. “Височан зумів зібрати 15-тисячну армію повсталих, обравши столицею своєю місто Отинію”.
“Перший вождь”, “Хмельницький Галицької землі” (вислови сучасників та істориків) розіслав соратників, керівників загонів, здобувати міста й села Покуття і Галичини.
Височан невипадково вибрав Отинію своїм центром – місто знаходилось у центрі основних вогнищ селянського руху Галичини. На півночі діяли повстанці Товмаччини, на сході – Коршівщини і Городенківщини, на півдні – Делятинщини і Заболотівщини, на південному заході – Солотвинщини й інших гірських (гуцульських) сіл. Отже, Отинію оточували райони, переважно звільнені від польсько-шляхетського панування. Це мало важливе значення для збереження основних сил і безпеки у випадку раптового нападу поляків.
У загони об’єднувалися селяни кількох сіл. Так виникли відділи Височана в Отинії, Криниці, Держові й інших місцях. На Товмаччині повсталих очолив сотник Яремко Попович. “Він провадив відділ, поділений на сотні, з коругвами й музикою, по містах і селах, чинячи всюди спустошінє, грабуючи і проливаючи кров шляхти. Сюди прилучувалися селяни з Озерян, Олеші, Грушки, Бортник. Межи іншими, напали вони на двір у Живачові і знищили до тла”.
На Обертинщині рух очолив Літус з Обертина, жуківський панотець, і його син Грига. 18 жовтня 1648 р. повстанці здобули замок в Обертині. Його власник Мартіян Селецький у позивній судовій скарзі скаржився: “Дня 18 жовтня збунтувалися наперед камінчани (с. Кам’янка). Війт Кушнір зі своїм сином, присяжний Джога, присяжний Дмитро із сином, піп Кадьовський із двома зятями і багато інших зібралися з містечка (Обертина) і села Камінок і піднесли своєвільні розбійницькі коругви, наперед пішли до замочку в Обертині, пограбували мої комори і добром поділилися, брали що їм лише подобалося... Я втік від всього лише на коні, а жінка з дітьми колясою ледви втекла до Пнів’я...”
На Делятинщині ватажком обрано священика Андрія з Делятина. “Літературно-науковий вісник” (Львів) за 1923 рік подає: “Головно на Гуцульщині всюди убивано поляків і нищено панські двори. Делятинський піп Андрій, що вів артилерію Белзецького, тепер брав участь у грабленні поляків”. Власник Турківської і Делятинської волостей Еварист Белзецький у січні 1649 р. писав із Кракова своєму намісникові в маєтку: “Шкодую, що мені так багато слуг і підданих загинуло, але то вже воля Божа, трудно було супротивлятися, мусить все піти в забуття, бо треба знати, що за гріхи наші пан Біг покарав”.
До армії Височана входили і повстанці Заболотівщини. Керував ними полковник Іван Кравець. Він сформував полки, сотні й десятки. Старшину обирали за козацькою традицією. В Заболотівський полк входили селяни Тулукова, Олешкова, Любківців, Димидча, Задубрівців, Залужжя, Семаківців, Перерова, Трійці, Підгайчиків, Рожнева, Новоселиці, Соколова, Іспаса. Серед них були панотці із Семаківців, Залужжя, Перерова, Трійці, Рожнева. Рожнятівський священик Коритко мав титул полковника. Заболотівська група здобула замок у Заболотові та замок дідича Стржемеського в Городенці. “Добувши замка, пограбували все добро, решту пустили з димом”. Цілковито зруйнували замок польського магната Станіслава Потоцького у Печеніжині, завдавши збитків на 40 тисяч злотих. Також знищено замки магнатів Яблуновських у Дебеславцях і Лючі, панські двори в Крехівцях, Ключеві, Підгайчиках, Турці та інших селах. Таким чином було звільнено значну територію.
Повстанці із Цуцилова, Тисменичан і Ворони спустошили двірські маєтки в Цуцилові, двір і корчму в Лядськім, замок дідича у Волосові. Селяни з Камінної, Велесниці, Гостова, Волосівської Слободи, Лядського під проводом українських шляхтичів Олександра і Андрія спустошили панські двори у с. Переросль. Повстанці з Монастирчан, Крички, Порогів, Яблінки цілковито знищили панський двір у Струпкові.
Особливу роль відіграло повстання на Калущині. Воно охопило 20 сіл староства. Очолив його православний священик Іван із с. Грабівки. В період піднесення повстання (жовтень – листопад 1648 р.) число повстанців Калущини сягнуло п’яти тисяч. Активну допомогу у здобутті Калуша надав православний о. Дунець із передміської церкви св. Миколая, який організував міщан “проти патриціїв”, допомігши прибулому козацькому відділу. Здобувши Калуш, повстанці встановили в ньому український уряд. Тогочасна шляхта називала Калуш “столицею всіх лотрів, гультяїв і бунтівників” .
Очистивши від поляків майже всю Калущину, повстанці Івана Грабівського перейшли у Долинське староство, де зруйнували майже всі польські замки і дворища.
Апогеєм діяльності Височана стало здобуття фортеці у с. Пнів, у якій зібралося багато поляків-утікачів з охоплених повстанням місцевостей. Після кількох тижнів облоги, не зважаючи на запеклий опір, Семен Височан з козаками Хмельницького здобув пнівський замок. “Народний рух набрав дійсно великого розмаху. За даними сучасників, армія Височана нараховувала 15 тисяч чоловік. Такої великої ударної сили, об’єднаної під одним керівництвом, не було в цей час у всій Західній Україні, навіть на Поділлі. Якщо в селянському русі на Галицькому Підкарпатті в період його найбільшого піднесення восени 1648 р. брало участь близько 30 тисяч чоловік, то половина з них припадає на армію Височана”.
Наприкінці 1648 р. під владою Семена Височана перебувала більша частина Галицької землі – за винятком міст Галич, Коломия, Солотвино, де зібралися великі польські загони й чужоземне міщанство.            
У час повстання Отинія відігравала роль не тільки координуючого центру, але й ще як судова управа над кривдниками з боку шляхти і жидів-орендарів. Так, до Отинії на розправу привели шляхтичів Шимона Корчинського із Живачова, Тиміцького із Коршева та інших. Після захоплення Галичини польськими військами шляхтич Шимон Корчинський 29 березня 1649 р. подав судовий позов на “бунтівників” з Озерян, Олеші, Грушки, Бортників і товмацьких міщан за те, що восени 1648 р. вони “пограбували” його майно у Живачові і над ним знущалися. У позові подаються прізвища повсталих, а саме: Михайло Черемхівський, Іван Баб’юк, Тиміш Притуляк, Антон Кугутяк, Левко Муха, Гринь Пеш, отаман Павло Шевчук із Грушки, гайдук Іван Заєчук з Бортник, Левко Капустишин, отаман Капустка, Василь та Іван Богаки, Максим та Василь Мельники, Федір Капустин, Жураківський та інші. А Гаспер Островський у судовому позові від 28 березня 1650 р. скаржився на Григорія Угерницького (Угодницького) й інших руських шляхтичів за провід у покутських “бунтах” і завдання йому збитків на суму 40 тисяч злотих.
Повстанці не лише виганяли поляків, але і створювали українське самоврядування, зокрема в Теребовлі, Рогатині, Калуші, Городку, Долині, Дрогобичі. Творилася українська держава... Але наприкінці 1648 р. війська Хмельницького залишили Галичину. Семен Височан мусив відступити з Покуття на Брацлавщину (територія cучасної Вінницької обл.), де воював у складі військ Івана Богуна, пізніше – на Правобережній Україні, у складі повсталих В. Варениці. Був полковником у гетьмана Івана Брюховецького.
1666 року Височан арештували москалі. Подальша його доля невідома. Деякі дослідники припускають, що він заподіяв собі смерть.
На початку 1649 р., після вступу польських військ у Галичину, значна частина покутських повстанців, рятуючись від переслідувань, перейшла на Поділля, Волощину, інші разом з опришками подалися в Карпати, звідки ще довго давали про себе знати. Зокрема, 1 травня 1649 р. повстанці із с. Тюдів наскочили на маєток управителя Снятинського староства в Кутах та забрали панське майно. 1650 року збройний загін із с. Молодинча напав на панський маєток у с. Новосілка. 1653 року на Волощині (Молдові), у війську Тимоша Хмельницького було 2000 опришків під орудою Харачка.
Опришківський рух тривав п’ять століть. Перша письмова згадка про опришків була 1498 року, а останнім опришком можна вважати Миколу Шугая, якого стратили  у 1921 році. Але вже через 20 років з’явились сотні тисяч опришків під назвою УПА.
У часи бездержавності опришки були імунною системою нації (“Наше не руш, а вашого не треба”!) Від них завжди діставалося лихим орендаторам, економам, управителям, корчмарям, лихварям-“інвесторам”, зайдам і приблудам. Саме на Гуцульщині, опришківському краї, найбільше збереглася духовність і національна самобутність. Зокрема, в середині XIX ст. краєзнавець, греко-католицький священик Жаб’є (Верховина) Софрон Витвицький у праці “Rys historyczyny o Huculah…” [lwow, 1863] дивувався: “Як відомо, на Поділлі і Покутті (на Великдень) молодь на цвинтарі коло церкви танцює і співає: “Іде, іде Зелман, іде, іде його брат, іде, іде Зелманова і братова ціла родина”. Поміж гуцулами цієї пісні (я) не чув…” А чому тут дивуватися? Адже на Гуцульщині завжди були опришки, легіні, в якого “в чересі кріс, а в руках топір”. Спробуй у такого забрати ключі від церкви, або застав його заплатити за відмикання церкви. Тут, як мовиться не допоможе Зельманові ні брат, ні Зельманова, ні братова родина...
В Отинії, столиці покутського повстання 1648 року, про полковника Височана побутують перекази, пов’язані з місцевою церквою Cвятої Трійці (її 1849 року перенесли в центр Отинії). В одному переказі йдеться про те, що в цій церкві Семен Височан брав шлюб. Але чи так це? Адже відомо, що станом на 1626 р. Височан уже був одружений. З іншого переказу взнаємо про прийняття Височаном у цій церкві присяги на вірність повстанцям. В Отинії про минувшину свідчить топоніміка: вул. За валом (там, де були замкові вали), ріка Опришина, місцевість Опришина, а також теперішні назви вулиць – Богдана Хмельницького, Семена Височана і Козацька.
1989 року отинійська ініціативна група звернулася до вищих владних структур із пропозицією встановити пам’ятну дошку на честь Семена Височана, героя Національно-визвольної війни 1648 року, але хіба глухий і байдужий почує?! Пізніше за цю справу взявся місцевий осередок Союзу українок (голова Стефанія Данилець), але зібраних грошей вистачило тільки на проектну документацію під пам’ятний камінь. Потім були знову безплідні звернення до владних структур... І все ж пам’ятник Семену Височану в Отинії було споруджено – восени 2001 року завдяки нашому землякові, тодішньому депутату Верховної Ради Володимиру Кафарському. Зробили пам’ятник скульптор Микола Тимків та архітектор Михайло Ходан. Початкове місце розташування пам’ятника було напроти Будинку культури. Однак це місце чомусь не сподобалось тодішньому керівництву Коломийської районної ради, яке вирішило перенести пам’ятник. Сьогодні єдиний, хто опікується пам’ятником, – це вчитель-пенсіонер, колишній селищний голова – Петро Данилець.
Нині виповнюється 360 років від початку Національно-визвольної війни 1648 року. 1 лютого 2008 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ про відзначення цієї дати. То може хоч тепер територію біля пам’ятника буде належно впорядковано і урочисто відкрито пам’ятник в Отинії герою Національно-визвольної війни полковнику Семену Височану?!

Михайло ХАВЛЮК
смт Отинія Коломийського р-ну

Джерела
Будзиновський В. Хмельниччина в Галичині. – Львів, 1906. – С. 13 – 17.
Грабовецький В. Семен Височан. – Івано-Франківськ, 1995. – С. 9, 17, 28.
Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1901. – Т. V. – С. 5, 116, 117.
Собко Т. Партизанка – FOREVER



Розвідниця Надя Ковальчук

“Долі жіночі”

Десь у березні 1921 р. вона прибула з далекої Катеринославщини до Тарнова, де в той час перебував уряд УНР, як зв’язкова від пов­станського комітету і привезла із собою цінні інформації про те, що діялося в Україні після того, як уряд і військо залишили рідні терени. Задеклярувала вона також підлеглість урядові УНР повстанського комітету, який її послав.
У Тарнові її скерували до Львова до полковника Олександра Кузьмінського (нині генерал-хорунжий), що був начальником Повстансько-партизанського шта­бу і у своїй діяльності підлягав генералові Юркові Тютюнникові. Цей штаб мав завдання налагодити зв’язки з Україною, виробити відповід­ний плян повстанської акції, висилав людей в Україну, призначав людей на начальників пов­станських груп і т. ін.
Надя з’явилася до полковника Олександра Кузьмінського та, поінформувавши його про ситуацію в Україні, заявила, що буде зв’язковою між штабом Тю­тюнника і повстанським комітетом. Кілька разів вона ходила в Україну, повертаючись назад і за кожним разом приносячи цінні ситуаційні зві­ти.
На прохання Олександра Кузьмінського вона од­ного разу привела із собою його дружину і си­на, що тоді ще залишалися за залізною засло­ною. Крім функцій зв’язкової, Надя виявила і досконалі здібності розвідниці. Була розумна, інтуїтивно відчувала, які саме інформації мо­жуть бути цікавими і придатними до використан­ня. Дуже часто, якщо не переважно, ці її інфор­мації (про розташування совєтських військ, про різні розпорядження совєтських влад і т. п.) во­на підтверджувала різними документами, які та­кож приносила із собою. Тим самим її ситуа­ційні звіти не викликали сумніву і завжди ста­вали у пригоді. З другого ж боку, з докладною прецизією виконувала вона і ті завдання, які час від часу давав їй Повстансько-партизанський штаб генерала Юрка Тютюнника.
Надя ніколи не брала грошей чи допомоги, які не раз пропонував їй штаб. Говорила, що працює для ідеї і Українського народу. По кіль­кох місяцях цієї вірної служби, коли вона дов­го не поверталася, ППШ дістав відомість, що большовики її знищили. Напевно, зрадили її ті різні документи, які вона завжди так ретель­но збирала, щоб ними удоводнити в ППШ правдивість своїх інформацій і які під час арешту могла мати при собі. Її змушувано по­дати відомості про діяльність ППШ, але даремно. Вона спокійно прийняла смерть як героїня, що добре знала, яку нагороду можна сподіватися від ворога за ту працю, що їй во­на себе присвятила.
Син генерала О. Кузьмінського, св. пам. Олександер Кузьмінський, скінчив гімназію у Львові, учився в університеті, був учасником бою під Бродами (командир батарії, його ко­мандиром був св. пам. майор М. Палієнко). 3-під Бродів йому вдалося пробитися. Вступив в УПА і в її лавах у 1947 р. згинув, оточений комуністами в Західніх Карпатах. Він і його по­братими висадили себе в повітря, щоб не діста­тися живими до рук ворога.
Вічна пам’ять незабутнім Героям!

Ларіон ЛИПОВЕЦЬКИЙ, старшина Армії УНР

І. Л-ий. Надя Ковальчук // Дороговказ: орган вояцької думки і чину. – Торонто, 1966. – Березень – квітень. – Ч. 10 (29). – С. 12 – 13.



Тривожна роздвоєнність обухівського мера

У липні ц. р. до Обухова завітала голова Київської обласної державної адміністрації Віра Ульянченко. Тоді й висловилась вона іронічно-зневажливо про скульптуру вождя, яка й досі бовваніє на центральній площі Обухова. Віра Іванівна спрямувала закид насамперед голові Обухівської районної адміністрації Вікторові Остринському, який пообіцяв нарешті виконати Указ Президента України. Клятвено пообіцяв Вірі Іванівні перенести осоружний пам’ятник з центрального майдану і мер Обухова Володимир Мельник. Тим більше, що міська рада першого скликання ще у вересні 1992 р. ухвалила рішення про демонтаж пам’ятника Леніну.
Проїжджав містом і Віктор Ющенко. Побачивши знайомий до болю образ, зателефонував своєму сусіду по Безрадичах Вікторові Остринському, той – Володимиру Мельнику. Обидва виправдовувались, обіцяли.
Але ось надходить День незалежності, чиновники штурмують виконання заходів на відзначення 75-ї річниці Голодомору, в тому числі й спорудження в місті меморіального комплексу, а обухівський більшовицький ідол спокійно стоїть на своєму місті.
Голова РДА раптом каже, що цей пам’ятник внесений до реєстру “визначних” монументальних пам’яток, що й досі охороняються державою. Навіть міськрада не має такого права його демонтувати, доки спеціальне державне управління не дозволить. А в тому управлінні наполегливо відмовчуються...
Голова РДА Віктор Остринський, затиснений між вимогою президента і формальною стороною справи, все ж таки наважується і наймає будівельну організацію. О п’ятій ранку 21 серпня зварювальники від’єднують підошви Леніна від постаменту, накидають на шию петлю і краном намагаються підняти, щоб потім ваговозом перевезти на приготовлене за сто метрів місце у нашвидкоруч розбитому сквері. Тут вибігає з мерії розлючений міський голова і кричить зупинити демонтаж, оскільки місто – “територія його відповідальності і він нікому не дозволить безчинствувати”. Робітники знову приварюють бронзові ніженьки ката до постаменту, знімають петлю з шиї і від’їжджають під зливою погроз мера, який обіцяє позбавити будівельну організацію ліцензії.
Та найдивовижніше відбулось на позачерговому засіданні виконкому міської ради, яке тут же скликав рішучий мер. У присутності запрошеного голови РДА Остринського Володимир Мельник майже голосом Левітана, із “благородним” гнівом на палких устах, звинувачує районну державну владу “у безпрецедентному злочині проти громади, у порушенні її законних прав”. Надається слово “свідомим членам виконкому”, які “обґрунтовують” позицію мера з точки зору “нерозпалювання ворожнечі в місті”, “цивілізованого вирішення питання” і т. і. Палає гнівом і запрошений голова ветеранської організації, який очолює і районну організацію компартії.
Остринський... виправдовується, закликає до співпраці у виконанні обіцяного президентові демонтажу пам’ятника, але виконкомівці закидають його звинуваченнями в ігноруванні волі громади. Мер же обіцяє разом із сусіднім містом Українкою провести спільну сесію про зміну статусу міст, тобто вийти з підпорядкування районної влади…
На День незалежності обухівський мер Мельник вийшов урочисто до громади і палко говорив “про борців за незалежність”, про “виплекану дідами-прадідами волю”, урочисто піднімав державний прапор… за тридцять метрів від врятованого ним скульптурного символу найжахливішого в історії кривавого більшовицько-імперського рабства, який тільки-но скинула зі своїх плеч Україна.

Ольга НЕБУВАЙЛО



Диво у Трипіллі

З виступу Романа Коваля під час відкриття
пам’ятника отаману Зеленому 24 серпня 2008 р.

На Покрову минулого року, знімаючи фільм про Вільне козацтво, заїхали ми в родинне село чорноліського отамана Ларіона Завгороднього Йосипівку.
Напередодні, на в’їзді в село, було поставлено меморіальний знак легендарному отаманові. Коли я запитав його рідного племінника Петра Загороднього, як він оцінює відкриття цього пам’ятника, немолодий уже козак відповів коротко: “Як велике диво”.
Свідком такого дива у Трипіллі є сьогодні і ми.
Чому дива?
Тому що світ несправедливий, празнує не правда, а брехня.
В Україні на 17 році незалежності ми ходимо вулицями, названими на честь катів нашого народу, проходимо мовчки повз пам’ятники організаторам Голодомору, паліям-комсомольцям, чекістам... І мало кого хвилює ця кричуща несправедливість...
Символом її і є оця осоружна стела катам нашого народу, яка височіє у Трипіллі. Вона нагадує нам, чия влада нині в Україні...
Шановні трипільці! Це ж пам’ятник убивцям Ваших дідусів і бабусь. Це пам’ятник людям, для яких невависними були стріхи, бо стріхи були символом України, бо під ними жили і продовжували свій рід українці. Тож і палили чужаки їх, де тільки бачили...
Сьогодні у Трипіллі відновлюється справедливість до оборонців цього села – отамана Зеленого та його козацтва, власне, місцевих дядьків, які й будували оті хати під стріхами і обороняли їх. Але не відновлено справедливості до катів нашого народу, до тих, хто палив це село, обстрілював його з гармат та кидав бомби з літаків. Це ганьба всім нам, що досі у славному козацькому Трипіллі бовваніє пам’ятник паліям, мародерам і ґвалтівникам.
Не забувайте, що це їхніми однопартійцями-комуністами було організовано Голодомор. Не забувайте, що саме організатори Голодомору поставили цей пам’ятник своїм попередникам.
Закликаю владу демонтувати цей монумент поневолення до відзначення 75-х роковин Голодомору.
Слава трипільцям, слава їхньому отаманові Зеленому і всім оборонцям України!





Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ