Історичний клуб “Холодний Яр” чверть століття вшановує українських героїв.
18 червня в Холодному Яру плануємо відкрити Меморіал козакам-добровольцям, які загинули в боротьбі за Українську державу, – Олегові Куцину-“Куму” (“Карпатська Січ”), Андрієві Жованику-“Татарину” (V Легіон), Герою України Дмитрові Коцюбайлу-“Да Вінчі” (ДУК “Правий сектор” і 67-ма ОМБр), Герою України Тарасові Бобаничу-“Хаммеру” (ДУК “Правий сектор”). Вшануємо і могилу Героя України Георгія Тарасенка.
А на хуторі Буда біля дуба Максима Залізняка, поруч із пам’ятником кобзареві Тарасові Силенку, постане ще один пам’ятник – Олегові Куцину, багатолітньому співорганізаторові вшанувань холодноярських героїв.
В околицях Грушківки буде поставлено два меморіальні знаки – на честь Юрія Горліса-Горського, Андрія Чорноти, які знищили залогу москалів на Майданах, та козаків 3-ї (Грушківської сотні) полку гайдамаків Холодного Яру. Отже, за один день ми разом з нашими однодумцями з “Правого сектору”, V Легіону, “Карпатської Січі”, Легіону Свободи, 93-ї ОМБр, чигиринськими та кам’янськими козаками хочемо поставити 7 пам’ятних знаків!
А ще буде освячення зброї святих борців за волю України!
Усе це відбудеться в рамках 27-х вшанувань героїв Холодного Яру, які відбудуться 17 – 18 червня 2023 року.
А на Покрову будуть вшановані інші наші товариші. Тож закликаємо вас жертвувати за реквізитами: ПриватБанк, 4731 2196 4692 0573, Оксана Герасимюк (секретарка проєкту); PayPal (Романа Коваля): kovalroman1@gmail.com

На побудову Меморіалу козакам-добровольцям на холодноярському плато та побудову пам’ятника командирові 49-го батальйону ЗСУ “Карпатська Січ” Олегові Куцину на хуторі Буда станом на 27 травня вже зібрано 344605 грн та 110 амер. доларів.

Сердечно дякуємо невідомим благодійникам – 298,5 грн,  500 грн, 447,75 грн та 4975 грн, невідомому благодійнику із с. Рокитного – 495,51 грн та 993,01 грн, а також оцим добрим людям:
Книш Руслан – 9,95 грн, Чучко Артем, Іщук Діана по 49,75 грн, Лазука Назарій, Солтер Галина по 50 грн, Радченко Ілля – 80 грн, Хвост Олександр – 99,5 грн, Монастирський Володимир, Лінецький Сергій, Полякова Оксана, Ледяєв Андрій, Давиденко В’ячеслав, Духович Леся, Михальченко Валерій, Якуша Олександр, Коцюбайло Ангеліна по 100 грн, Мошон Людмила – 199 грн, Федорчук Наталія, Масляк Андрій, Куліков Олександр, Лаповець Євген, Єгорова Тетяна, Корнієнко Світлана, Гребіник Володимир, Соляр Олексій – по 200 грн, Крамар Вікторія – 250 грн, Дика Людмила – 298,5 грн, Кудімова Тетяна, Чернов Юрій, Рудаков Костянтин, Крамар Людмила, Улянич Лідія, Бевзенко Микола – по 300 грн, Дзюбан  Любов – 10$, Друк Олександр, Олексяк Ольга, Рибаков Володимир, Купріянець Тетяна – по 400 грн, Бутрик Олександр – 497,5 грн, Баран Андрій, Заноз Олена, Блажчук Станіслав, Чепурний Олександр, Терновий Дмитро, Моргун Лідія, Мазурок Віра, Халецький Станіслав – по 500 грн, Харченко Євген – 600 грн, Качурик Іван, Сорочан Максим – по 700 грн, Балюк Анатолій, Новосельська Лілія – по 995 грн, Ковтун Владлен, Мохник Андрій, Ковтун Василь, Коршунов Сергій, Черніга Роман, Макарчук Н., Іваненко Дмитро, Шарий Роман, Веремієнко Ірина, Шевчук Юлія, Малявчик Валерій, Зав’язун Василь – по 1000 грн, Сульжук Микола – 1500 грн, Криворот Любов, Скрицька Тетяна, Томаш Томаш – по 2000 грн, Чубук Євген – 3000 грн, Зетченко Валерій – 3015,08 грн, Шевченко Ольга – 5000 грн, Легіон Свободи – 80000 грн.
Запрошуємо наших однодумців узяти участь у 27-х вшануваннях героїв Холодного Яру та героїв нинішньої війни.
Програма першого дня
11.00. Мельники-цвинтар. Покладання квітів на могилу Василя Чучупака і братську могилу холодноярців.
12.00. Мельники-центр. Покладання квітів до пам’ятників козакам і козачкам села Мельників, Юрія Горліса-Горського та родині Чучупаків.
13.00. Кресельці. Покладання квітів до пам’ятника гайдамацькому отаманові Гнатові Голому.
14.00. Мотрин монастир. Покладання квітів на могилу сотника Івана Компанійця.
15.00 – 15.50. Хутір Буда. Літературно-музична сцена.
16.00 – 16.30. Відкриття туристичної стежки на хуторі Буда та в його околицях.
16.30 – 21.00. Хутір Буда. Літературно-музична сцена. Презентація книг. Виступи військових і громадських діячів.
Програма другого дня
10.00. Урочище Майдани (при дорозі м. Кам’янка – с. Грушківка). Встановлення меморіального знака старшинам полку гайдамаків Холодного Яру Андрієві Чорноті та Юрієві Горлісу-Горському, які знищили тут у 1920 р. червону  російську залогу.
11.00. Урочище Тартак (при дорозі з Грушківки на Холодний Яр). Встановлення меморіального знака на місці збору козаків і козачок 3-ї (Грушківської) сотні під проводом отамана Сидора Темного (у 1919 – 1922 рр.).
12.00. Холодноярське плато (біля Мотриного монастиря). Відкриття Меморіалу козакам-добровольцям – героям нинішньої війни Олегові Куцину-“Куму” (“Карпатська Січ”), Герою України Дмитрові Коцюбайлу-“Да Вінчі” (ДУК “Правий сектор” і 67-ма ОМБр), Андрієві Жованику-“Татарину” (V Легіон), Герою України Тарасові Бобаничу-“Хаммеру” (ДУК “Правий сектор”).
Панахида за полеглими. Освячення меморіалу. Громадське вшанування. Покладання квітів до могили Героя України Георгія Тарасенка. Освячення зброї.
14.00 – 14.50. Хутір Буда. Літературно-музична сцена.
15.00. Хутір Буда. Відкриття пам’ятника Олегові Куцину, першому командирові 49-го Окремого стрілецького батальйону “Карпатська Січ”, 1-му віцепрезиденту Історичного клубу “Холодний Яр”.
15.30 – 19.00. Хутір Буда. Літературно-музична сцена. Презентація книг. Хутір Буда. Виступи військових і громадських діячів.
Хто має намір долучитися до справи увічнення героїв, може це зробити за реквізитами: ПриватБанк, 4731 2196 4692 0573, Оксана Герасимюк (секретарка проєкту); PayPal (Романа Коваля): kovalroman1@gmail.com
Щиро дякуємо всім жертводавцям! Козакам-добровольцям слава!

Організатор вшанування – Історичний клуб “Холодний Яр”.
Співорганізатори: Історико-культурний заповідник “Чигирин”, Музейно-етнографічний комплекс “Дикий хутір”, Національний природний парк “Холодний Яр”, підрозділ ССО ЗСУ Legio V, Національно-визвольний рух “Правий сектор”,  Легіон Свободи, ДУК “Правий сектор”, Благодійний фонд “Glory UA”, “Туристичний рух Чигиринщини”, газета “Незборима нація”.

Роман КОВАЛЬ, голова оргкомітету, президент Історичного клубу “Холодний Яр”
Київ, 27 травня 2023 р.
На світлинах – Дмитро Коцюбайло-“Да Вінчі”, Олег Куцин-“Кум”, Андрій Жованик-“Татарин”, Тарас Бобанич-“Хаммер” і Георгій Тарасенко.

Два роки, як ти перейшов до іншого виміру і дивишся на нас із небес. Але всі твої слова живі. Твої пісні лунають. Твої життєві принципи переймають інші. А я повсякденно відчуваю твою любов. Тарасе, ти вічний, бо вічна твоя справа, яку обрав на своєму шляху. Вічні твої цінності. Тому і вічна твоя слава не згасне! Як і любов твоїх друзів, а особливо – моя до тебе. Два роки – ніщо перед вічністю. І дві тисячі двісті двадцять два роки – не захмарять нас одне від одного і від усіх, з ким зріднило нас життя.
Я вдячна за все світло, яке ти віддав світу, а водночас і мені. І зараз продовжуєш його віддавати.

Надія ВІННІК

У видавництві Марка Мельника щойно вийшло 2-ге видання праці Романа Коваля “Філософія сили” (1-ше видання у 2016 р. теж видав Марко Мельник).
Це роздуми про причини минулих поразок і шляхи майбутньої української перемоги.
В основу “Філософії сили” лягли праці Романа Коваля “Підстави націократії” (1994), “Філософія українства” (1995) та деякі неопубліковані статті початку і середини 1990-х років.
У книжечці 144 стор., наклад 1000 пр., половина йде у військо. Ось відгук одного з перших читачів книжечки – капітана патрульної поліції Максима Лободзінського: “Читаю вашу книжечку «Філософія сили»... 1993 рік – і Ви вже передбачили все, що далі сталося: чому мовчить етнічний господар, причини українського пораженства та комплексів, які наслідки від того, що ми не плекаємо своє, культ своїх героїв. Бачили вже тоді наскрізь «авторитетів» влади... Ось я тільки відкриваю для себе все це, а ви вже тоді це бачили, знали і говорили! Коли ж то наш народ пробудиться належно?!”
Ось назви деяких розділів книжечки: “Причини української поразки”, “Влада національного духу”, “Почуття кровної спільноти”, “Турнір націй”, “Воля до Батьківщини”, “Мир чи війна?”, “Формула духовного визволення українців”, “Авторитет влади”, “Творімо українську легенду”, “Оспівуймо українське насильство!”, “Стати народом-переможцем!”, “Творіть українську історію!”, “Українці – нація героїв”, “Образ бажаного українця”, “Про дер­жа­во­т­вор­чий ри­ту­ал уша­ну­ван­ня ге­ро­їв”, “Че­рез па­м’ять про ге­ро­їв – до пра­в­лін­ня ге­ро­їв”.
Ці розділи написані в 1993 – 1995  рр., але актуальності не втратили.
Рекомендовано Історичним клубом “Холодний Яр” для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах Міністерства оборони України, МВС та Національної гвардії і Патрульної поліції. Придбати можна тут: http://otamania.in.ua

Відтворюючи біографії борців, ми з повагою пишемо: учасник бою під Крутами. Невдовзі писатимуть: учасник боїв під Бахмутом.
Так уже пишемо про Ігоря Гаврищишина, козака Історичного клубу “Холодний Яр”. У травні у Бахмуті він дістав численні осколкові поранення в ноги та обличчя, прооперований, тепер на реабілітації. Можливо, візьме участь у 27-х вшануваннях героїв Холодного Яру
Козакам слава!

Роман КОВАЛЬ

Міністерство культури України стверджує, що у 2022 р. в Україні перейменували майже 10000 топонімів, які пов’язані з Росією: перейменовано 9859 топонімів та демонтовано 145 пам’ятників російським діячам: 28 – Олександру Пушкіну, 4 –Олександру Суворову, 4 – Миколі Островському, 9 – Максиму Горькому, 1 – Катерині ІІ та ще понад 20 пам’ятників та пам’ятних знаків на честь московських “визволителів”.
Якби мінкульт не тільки рахував, а й ініціював, то було б ще більше гарних новин!

3 травня 2023 р. в Києві в Музеї революції гідності відбувся вечір на тему “Від повстанців Холодного Яру – до звитяги 93-ї ОМБр”. Ініціював його Інститут національної пам’яті.
Участь взяли Наталка Позняк-Хоменко (модераторка), Роман Коваль (президент Історичного клубу “Холодний Яр”), керівник пресслужби 93-ї ОМбр “Холодний Яр” Владислав Гвідз і кобзар Святослав Силенко, який проспівав пісні “А вже років двісті” (сл. Анатолія Свидницького), “Гей, браття козаки” (пісня Богдана Хмельницького, сл. Степана Руданського), “Про комарика”, “Про Тараса Бульбу-Боровця”. На відеозв’язку були військовослужбовці-холодноярці Костянтин Лютенко-“Гайдамака” та Ірина Рибакова.
“Усе коштовне має свою передісторію: має її і полк гайдамаків Холодного Яру, – почав Роман Коваль. – Витоки полку, а отже й 93-ї ОМбр, слід шукати в ХI ст. у дружині смілянського воєводи Мирослава, у добі Богдана Хмельницького, гайдамацьких рухах XVIII – ХIХ століть, «Київській козаччині» середини 1850-х рр., «Чигиринській змові» й «Таємній дружині» 1870-х рр., «Чіґірінскіх аґрарних волнєніях» 1905-го, Українській народній обороні в добу т. зв. Першої російської революції та у Вільному козацтві, відродженому одразу після Лютневої революції 1917 року… У простих селянських серцях інстинкт до боротьби був природним, а ненависть до окупантів та бажання знищити їх – щирим і чистим почуттям. У холодноярців не виникало й думки поступитися природним правом бути господарем на своїй землі, вони не могли не відповісти, коли принижували рідних, коли чоботом завойовника топтали найсвятіше – українську землю, пропахлу хлібом, залізом і кров’ю… Перший вечір пам’яті холодноярських героїв ми провели в Чигиринському будинку культури 27 жовтня 1995 року. А наступного дня, на хуторі Кресельці, урочисто відкрили меморіальний знак на честь холодноярських героїв. Освятив його Святійший Патріарх Київський і всієї України-Русі Філарет… 25 років Історичний клуб «Холодний Яр» вертає із забуття святих героїв України. Наш клуб ініціював перейменування 93-ї ОМбр іменем «Холодного Яру», на подання нашого клубу 72-га ОМБр стала називатися ім. Чорних запорожців, саме ми підказали комбригові Геннадію Шаповалову взяти на прапор бригади ім’я генерала Якова Гандзюка… А найменування частин назвами українських історичних формацій започаткував Олег Куцин, створивши у 2014 р. Окрему добровольчу чоту «Карпатська Січ», тепер 49-й стрілецький батальйон ЗСУ «Карпатська Січ». Нагадаю, що Олег Куцин – 1-й заступник президента Історичного клубу «Холодний Яр».
Найбільше ми співпрацювали з Дмитром Брижинським, комбригом-93 з березня 2019 року. Він не раз присилав до нас у Холодний Яр делегації, які брали участь у вшануванні героїв Холодного Яру, освячували зброю, неодноразово приїжджав і сам у Холодний Яр, планував поставити пам’ятник Юрію Горлісу-Горському в частині, дислокованій у Черкаському, звертався до мене з проханням знайти скульптора, який зробив би проєкт. Дмитро Бур’ян такий проєкт зробив, але справу до кінця не доведено.
Дмитро Брижинський організував презентацію моїх книжок у Будинку культури в Черкаському перед особовим складом 93-ї бригади. Разом зі мною тоді виступали народний артист України Тарас Компаніченко та Володимир Самайда, обидва козаки Історичного клубу «Холодний Яр». Брали ми участь у святі повернення частини на ротацію додому. Особливо пам’ятною була участь у вузькому прийнятті з нагоди підвищення у званнях командного складу бригади. Тоді просто зробив фурор Тарас Компаніченко…
Помітну роль у нашій дружбі з бригадою відіграв капітан «Серпень», козак нашого Історичного клубу «Холодний Яр».
У 93-й бригаді служили козаки Історичного клубу «Холодний Яр» Олег Куцин та Андрій Жованик (обидва загинули торік), тепер у бригаді виконує вояцький обов’язок перед Батьківщиною Юрій «Небокрай», козак Історичного клубу «Холодний Яр». Серце радіє, що відновлено духовний зв’язок між нинішнім поколінням борців та їхніми войовничими предками! Впевнений, що це допоможе в нашій неминучій перемозі!”
Під час вечора було проведено вікторину на знання образів отаманів Холодного Яру. Перемогла п’ятнадцятирічна школярка Ярина Позняк-Хоменко, дочка модераторки зустрічі. У нагороду вона дістала книгу Романа Коваля “Жінки у Визвольній війні”. А одразу після завершення вечора Ярина написала заяву про вступ до історичного клубу. Тепер вона наймолодша козачка Історичного клубу “Холодний Яр”. 17 травня їй виповнилося 16…
Бажаємо Ярині щасливої долі в Самостійній Україні!
У вечорі взяли участь козаки Історичного клубу “Холодний Яр” Марко Мельник, Максим Лободзінський, Микола Гребенюк та Анатолій Зборовський.

Історичний клуб “Холодний Яр”
На світлині Богдана Пошивайла – Святослав Силенко, учасник зустрічі. Київ, 3 травня 2023 р.

До 1941 року за могилкою Миколи Міхновського доглядали Віра Шемет та її син Ждан.
1941 року їх заарештували і вивезли до Сибіру.
До Києва Ждан Володимирович Шемет повернувся в 1964 році.
І знову став доглядати за могилою Міхновського – друга його батька Володимира.
Напередодні смерті Ждан Шемет (помер у 2007 р.) показав місце поховання Романові Ковалю і Леонідові Череватенку. На той час на ньому уже поховали інших людей – поховання Міхновського фактично було ліквідоване.
Ждан Шемет не хотів, щоб українці забули про місце спочинку Міхновського.
Роман Коваль не раз водив “до Міхновського” людей, зокрема ректора МАУП Георгія Щокіна, професора Василя Яременка, журналіста Юрія Бондаря… А потім працівники кладовища прибрали два велетенські пеньки, які служили орієнтирами, всохло й дерево, на яке радив орієнтуватися Ждан Шемет…
Але в січні 2007 р. (під час відвідин кладовища Георгієм Щокіним) були зроблені пам’ятні світлини. Їх зберіг журналіст Юрій Бондар, колись заступник редактора газети “Молодь України”, і переслав Романові Ковалю. Марко Мельник їх роздрукував. Завдяки сусіднім пам’ятникам, зафіксованим на світлинах, 6 травня 2023 р. місце поховання Міхновського було віднайдене.
Пошуки провадили Роман Коваль, Марко Мельник та Оксана Герасим’юк – представники Історичного клубу “Холодний Яр”.
На місці поховання Миколи Міхновського вирішено поставити меморіальний знак, вказати геолокацію – щоб громадяни України, шанувальники Миколи Міхновського, знали, де покласти квіти.
Для орієнтування вказуємо, що пам’ятник Миколі Міхновському, який встановлено на центральній алеї Байкового кладовища, височіє за 20 – 25 метрів від його могили.
Бронзове погруддя Міхновського на центральній алеї встановлено у травні 2008 р. коштом Міжрегіональної академії управління персоналом – на місці, яке запропонував Роман Коваль. Але вандали бронзове погруддя вкрали. У 2016 році.
Понад два роки Микола Міхновський був обезголовлений.
Інститут національної пам’яті, який тоді очолював В. В’ятрович, нічого не зробив, щоб відновити пам’ятник, – попри мої публічні звернення. Голова інституту навіть не повідомив правоохоронні органи, не зробив і заяви з цього приводу, щоб привернути увагу громадськості до вандалізму на Байковому кладовищі в Києві.
8 вересня 2018 р. Історичний клуб “Холодний Яр” разом з партнерами відновив погруддя, його виконав у камені Дмитро Бур’ян, козак Історичного клубу “Холодний Яр” (тепер у війську). Але вже за два тижні вандали знову “приступили до роботи”. І знову Інститут національної пам’яті “делікатно” промовчав. І знову Історичний клуб “Холодний Яр” відновив.
І ось нові плани…
Розпочинаємо збір коштів на проєкт Історичного клубу “Холодний Яр” на встановлення меморіального знака на віднайденій могилі Миколи Міхновського.
Партнером виступає видавництво markobook. Закликаємо до співучасті в добрій справі!
Посилання для донату: https://send.monobank.ua/5AWeBck1ts

Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”
На світлині Марка Мельника – Роман Коваль показує, де поховано Миколу Міхновського.

Помер старий козак Історичного клубу “Холодний Яр” Юрко Хмара, двоюрідний племінник отамана Пилипа Хмари, двоюрідний дід Максима Хмари, вояка ЗСУ, який загинув за Україну 19 травня 2022 р., фундатор пам’ятника отаманові на його обійсті в родинному селі.
Юрко подав заяву до нашого клубу 10 червня 2011 р., але я вирішив уважати його  учасником нашого товариства від дня заснування організації – від 3 січня 1997 року.
Називали ми його старим запорожцем, як і його друга – діда Карбалу із Цвітного, також козака нашого клубу. 10 червня 2011 р. дід Карбала під час вшанування отамана у Цвітному сказав, що хоче померти членом Історичного клубу “Холодний Яр”, тож і подав заяву до нашого товариства. І Юрко тоді також написав заяву. Вважали його і діда Карбалу (Олександра Ромащенка) почесними козаками Історичного клубу “Холодний Яр” від дня заснування, – адже десь 1997 року ми й потоваришували. Тоді ми з Галею Яблонською і Ярославом Чорногузом приїхали в село, щоб провести перший вечір пам’яті славного отамана Хмари, чорноліського полковника (так його називав Юрій Горліс-Горський).
Щороку навесні ми зустрічались у Цвітному біля пам’ятника отаманові. Я привозив із собою шляхетне товариство – Тараса Силенка, Олега Куцина, Сергія Василюка та багатьох інших щирих і небуденних українців.
Для Юрка і діда Карбали це був поцілунок долі, щирий поцілунок від українського народу – за вірність козацькій традиції, за дієву любов до борців за Самостійну Україну. Всі з Юрком обнімалися, цілувалися, фотографувалися, слово тепле промовляли.
А цього року, 18 березня, я забув привітати Юрка з 85-літтям. А він, мабуть, чекав…
Колись про наших цвітнянських дідів я написав: “Як поговориш із ними, ніби води з криниці нап’єшся! І серце наповнюється радістю, що такі діди є по селах”.
Тепер зможемо обняти тільки діда Карбалу, який досі мотає Цвітним на своєму “карбалеті” – химерному авто з деталей різних автомобілів.
Ми щиро сумуємо!
Вічна пам’ять козакам Юркові та Максимові Хмарам – вірним нащадкам отамана Пилипа Хмари!
Козакам слава!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “’Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ
Київ, 17 травня 2023 р.

Газета “Незборима нація” десятиліттями боролася проти святкування 9 травня – свята перемоги російського народу у Другій світовій війні. Часом накочувався розпач: які аргументи ще треба навести, щоб українці не празникували цей день разом з катом?!
І ось 9 травня – вже не відзначаємо. Не чути бадьорих московських пісень, не видно червоних прапорів і прапорців. Не видно озвірілих совєтських патріотів.
Цю нову, радісну реальність я чомусь сприйняв спокійно. Може, тому, що за останній рік сталося стільки позитивних подій, що вже почав ставитися до них як до буденності?
Живемо в історичний час. Коли керівник приватної армії “Вагнер” Пріґожин публічно матюкає міністра оборони РФ і начальника генштабу. І Пріґожина за це Москва не покарала, ба більше, йому йдуть на поступки.
Кожний день у Росії щось горить, вибухає та весело палає. Зокрема і Кремль. Бої відбулися і на її території – на Брянщині.
На параді на Красній площі на честь переможців немає російського народу, самі військові та ветерани спецслужб – Путін боїться свого народу, який так радісно його ніби підтримує… Отже, крах Росії неминучий.
От зараз намрію про спільний парад ЗСУ, Бундесверу, Війська Польського та армії США на Красній площі 9 травня 2024 р., у День Європи, який уперше святкуватимуть у Росії на державному рівні.
Мрії збуваються – ми це бачимо кожного дня.
Слава ЗСУ! Пошана нашим шляхетним союзникам!
Слава Україні, яка здолає Росію!

У моїй книжці “Батькам скажеш, що був чесний” є розділ “Родинна трагедія сотника Будзила”. Починається він так: “Після здобуття Гайсина отаман Волинець дістав наказ вирушити на Літин, Летичів і Меджибож «для припинення анархічних виступів селян проти уряду Директорії, які перервали зв’язок між Києвом і Західною Україною».
У Літині до Гайсинського куреня приєдналися національно свідомі старшини, серед яких були колишні вчителі – сотники Яків Гальчевський, Василь Будзило і хорунжий Яків Шепель.
Встановивши владу УНР у Літині, підсилений курінь рушив на м. Летичів, де більшовики мали досить міцні позиції. Летичів визволили напередодні Різдва. А за кілька днів перед тим, 3 січня 1919 р., загін Ананія Волинця було перейменовано на курінь ім. отамана Симона Петлюри. Рішуче загасивши братовбивчий конфлікт, який намагалися розпалити чужинці Мушлін і Лайнер, Гайсинський курінь ім. отамана Симона Петлюри виконав завдання. У телеграмі, яку 27 січня отаман Волинець послав із Меджибожа до 19-ї дивізії Дієвої армії УНР, зазначалося: «На місці справи гаразд, спокійно, селяне здають зброю. Курінь смерти наробив добрих діл, почуєте». Придушення більшовицького повстання в районі Літина – Летичева – Меджибожа переконливо продемонструвало, що отаман Волинець та його старшини були запеклими ворогами більшовиків і палкими прихильниками національної армії”.
Родинну інформацію про сотника надали мені його онучка сл. п. Інна Устименко та її син Олег Заварзін, завідувач кафедри дизайну середовища Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв, кандидат технічних наук, доцент, член Національної спілки архітекторів України, майор ЗСУ, а тепер – козак Історичного клубу “Холодний Яр”.
Олег пішов до війська, щоб продовжити родинну традицію служіння Батьківщині. До речі, Олег Заварзін підписав звернення  Історичного клубу “Холодний Яр” на захист бійця 92-ї ОМБр Андрія Луб’яного-“Чорного”, який нині перебуває в ув’язненні – за рішенням Ленінського суду (яка іронія долі!) м. Харкова. До слова, й Андрій – правнук вояка УНР, чорноліського повстанця отамана Мефодія Голика-Залізняка.
Вітаємо, друже Олеже, у нашому товаристві! Сподіваємося, що й Андрій повернеться до нашого товариства. Козакам слава!
Андрієві Чорному волю!

Роман КОВАЛЬ
Книга “Батькам скажеш, що був чесний” тут: http://otamania.in.ua

27 лютого 2007 р. тринадцятилітній Данило Мельник узяв участь у вечорі пам’яті кубанського кобзаря, учасника Визвольної боротьби в лавах Армії УНР Михайла Теліги.
Данило заспівав пісню “Любіть Україну” на слова Володимира Сосюри (музика Бориса Мельника, Данилового батька). “Юнак співав з таким почуттям, з таким тремтінням і переживанням, що публіка просто вибухнула, бурхливо вітаючи талановитого юнака, – писав я у звіті про той незабутній вечір. – Із впевненістю стверджую, що серед бандуристів засяяв новий смарагд. Якби ж наша держава опікувалася талантами, то цей хлопець уже мав би світове ім’я!”
Данило мав хворобу ніг і до війська міг не йти. Але він був серед перших добровольців, які стали на захист нашої Батьківщини. Він – учасник українсько-російської війни від літа 2014 р. у складі батальйону “Донбас”. На бойовій розвідувальній дозорній машині Данило був стрільцем-навідником. На БРДМ із братом Устимом (також музикантом) воювали в Лисичанську, Попасній та Іловайську. Вони, зовсім юні, відчули на собі усі страхіття нинішньої війни, адже пережили жах Іловайського “котла”, з якого завдяки фермерові-українцю вдалося вийти.
Участь у Визвольній війні, окрім Данила й Устима, взяли також їхній батько Борис та  старші брати Богдан і Дмитро. Богдан важко поранений, зараз лікується у шпиталі.
“Данило виріс у співочій родині, – писала Лариса Громадська. – На бандурі грав дід Олексій. Мама, Марія Олексіївна, має дивовижний голос, пише чудові вірші й музику до них; чимало з її творів узяв до свого репертуару кобзар, заслужений артист України Василь Литвин. Батько, Борис Антонович, – бандурист-самоучка, закоханий в Україну, є автором низки патріотичних пісень. Старші брати Дмитро і Богдан закінчили Стрітівську кобзарську школу, середній, Устим, майстерно грає на кларнеті, а сестра Яринка, також бандуристка, працює викладачкою музики в школі. Зростання у творчій родині, де у великій шані завжди було українське слово, панувала любов до української мови і рідної землі, і вплинуло на світогляд Данила”. 
Данило Мельник – переможець численних всеукраїнських і міжнародних мистецьких конкурсів. Не раз брав участь у вечорах пам’яті Історичного клубу “Холодний Яр”, зокрема і у вшануванні героїв Холодного Яру.
Улюбленими піснями Данила були героїко-драматичні народні твори, зокрема “Ой не пугай, пугаченьку”, “Ой у полі могила”, “Добрий вечір тобі, зелена діброво”, “Ой у лузі червона калина”…
“Я вважаю, що поганий мир не кращий за хорошу війну, – сказав Данило в інтерв’ю Ларисі Громадській. – Тому що полон і окупація – це теж мир. Але кожна з цих речей, на мою думку, неприпустима”.
“Все буде добре! Ми обов’язково переможемо!” – впевнено сказав він. І знову пішов у бій за Україну. І загинув. Під Бахмутом. 10 травня 2023 року.
Його дружина Інна написала: “Він дав мені стільки щастя, турботи і кохання, що я не уявляю, як і навіщо жити далі без нього”.
А ось мамині слова: “Я ніколи не хвалилася своїми дітьми перед людьми, завжди вчила їх скромності й хотіла, щоб вони були перш за все справжніми й чесними, – написала Марія Гармаш. – Якоюсь непомітною наче була для мене їхня зовнішність. А тепер, коли один з них загинув, я ніби побачила їх усіх збоку. І мене наповнює величезна вдячність Богу, який дарував мені ТАКИХ дітей! Дивлюся тепер на фото, слухаю пісні Данила у записі і дивуюся: який же ти, сину, красивий! Який ти сильний, мужній, благородний! Яка могутня твоя пісня і як її не вистачатиме всім, хто тебе знав!”
А ось прощальне слово кобзаря Тараса Компаніченка: “Плачу і ридаю... Ще одна втрата! Втрачаємо щире золото. Справді золоту молодь, молоду парость нашу. Найкращих. У неділю, 21 травня 2023 р., у Михайлівському Золотоверхому соборі – прощання з нашим лицарем, козаком-бандуристом Данилом Мельником. Великий біль і сум. Знав змалку. Він малим хлопчиком брав участь у вечорах у Будинку вчителя, що їх організовували світлої пам’яті Євген Сверстюк та Роман Коваль. Він завзято та якось особливо зосереджено-заглиблено грав на бандурі. Грав з розумінням, дуже по-дорослому, а водночас незахищено, по-дитячому, світло й прозоро... Данило став мужем. У 2014 р. воював в АТО в добровольчому батальйоні «Донбас». Виходив з оточення під Іловайськом. З перших днів повномасштабного вторгнення московщини знову став до лав оборонців Рідного Краю. Востаннє ми бачилися влітку минулого року в «Правому секторі». Говорили про мистецтво та про військові пісні. Данилко радив, як на його думку слід співати мою пісню про Азовсталь. Справжній герой і щирий чоловік”.
Втрата Данила – це національна катастрофа.
30-ліття козака-бандуриста 10 липня відзначатимемо без нього.
Подяка Матері Марії! Подяка за сина Данила – щирого і хороброго українця, за його братів, які продовжують боротьбу.

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ

Андрій Луб’яний-“Чорний” родом з Харкова. Це місто він любить. І завжди захищав його. Завжди!
Наш Харків – жорстке місто, у якому бути правдивим українцем дуже непросто. Сепаратистів у нас було хоч греблю гати. Мусиш мати характер, щоб вижити, бо інакше зломлять. Пригадую, як одного осіннього вечора я та Андрій їхали в метро. Було мені з ним комфортно і затишно! Дехто з місцевих сєпарів погано реагує на національний стрій. Їх просто плющить, коли бачать наш стрій. Можна легко нарватися на пару “компліментів”, а битися з ними дуже незручно – коли ти в сорочці, керсетці, хустці, намисті. А того вечора я була щаслива! Бо на такого козака навіть очі боялись підняти недруги! Щоб щось сказати, то хіба що самогубець мав би бути.
Я завжди позиціонувала себе “тіткою” Андрія. Родичкою! Декілька разів зустрічалися ще в мирному Харкові. На цих зустрічах я гризла Андрія: “Одружись та одружись уже! Батьки твої онуків так хочуть! А ти на війні весь час, не дай Боже, вб’ють, що залишиш після себе?! Гріх не мати продовження роду від такого козака!”
Андрій – мовчазна людина, з ним багато не наговоришся!
Мовчить, слухає та думає собі щось...
Одного разу він поділився зі мною світлиною свого діда, яким неймовірно пишався! Що то за дід був! Ото козацюра! Чесне слово, старшим жінкам можна запросто захопитися таким! Але дід Андрія, на жаль, уже помер. Одним словом, кров не водиця!
Найбільш притягує Андрієва сила духу! Він запальний, краще промовчати, коли він сердиться, бо можна потрапити під “роздачу”. Але серце він має добре! Він щедрий! Справедливий! Добрий! Чесний! Відчайдушний! Хоробрий! Сильний! Упертий! Надійний друг! Він уміє відповідати за свої слова. Не виносить фальші та улесливості. Людей бачить наскрізь. Андрій Україну любить сильно... всім серцем.
На фронті він майже 10 років. Мирне життя дається Андрію важко. Його справжнім життям стала війна за визволення України! Живе жагою помсти за загиблих друзів, смерть яких він тяжко переживає. Казав: “Усе менше нас залишається, все менше”.
Тільки завдяки таким надзвичайним воїнам, як Андрій, Харків вистояв. Чорний пишався тим, що звільняв Харківщину, що, у буквальному сенсі, бився за свій район! А весну цього року він провів у Харківському СІЗО, на Холодній Горі… Ось така доля! Зарештований за надуманими звинуваченнями. Що сталося з Андрієм, можна прочитати в дописі Романа Коваля в минулому числі “Незборимої нації”.
Вірю, що завдяки великій підтримці людей Андрій Чорний вийде на волю! Сила силенна людей вже підтримали петицію-звернення Романа Коваля до Валерія Залужного. Вірю, що скоро Андрій повернеться бити ворога до нашої перемоги! А ще вірю, що я таки погуляю на його весіллі, а Андрієві батьки дочекаються маленьких козачат!
Свободу Андрієві “Чорному”!

Інга ЛЕВИЦЬКА
Харків – Львів
На світлині – Андрій “Чорний” (на передньому плані) з побратимами. 2018 р.

“Війна дуже боляче і підступно вдарила по нашій родині. Захищаючи рідну землю, загинули мій рідний брат Олег Хомюк-“Хома” та його син, мій небіж, Микита Хомюк-“Турист” (“молодший Хома”). Добровольці з перших днів повномасштабного вторгнення, разом служили, в одну мить разом і загинули”, – повідомив воїн Юрій Самсон.
Жаль висловив і Дмитро Христюк. “Уся чоловіча частина сім’ї пішла на фронт з перших днів, – сказав він. – Ми разом воювали ще з часів окупації Київщини. Далі був спільний херсонський фронт. Вони загинули під Бахмутом. Батько накрив собою сина, але снаряд розірвався біля їхніх голів… Неймовірні хлопці, які хотіли розвиватися, боротися, перемагати і жити. Вони тепер з Господом, і знаю, вже тримають небо над Україною”.
Вічна слава!

“Незборима нація”

Молодший син... Під Бахмутом. Перший бій.
На щиті.
Честь, синочку!
Я знаю, Господь радіє тобі, бо ти Його дуже любив і вірно служив.

Алла МЕГЕЛЬ

16 травня загинув завжди веселий, людяний, хоробрий і чесний ужгородець Іван Гутай-“Баракуда”, 1990 р. нар. “Він вважав за свій обов'язок битися до перемоги за будь-яку ціну”.
Вічна слава!

Іван БЕЛЕЦЬКИЙ

Віктор Рубан – наш давній товариш, син письменника-політв’язня Василя Рубана, неодноразовий учасник холодноярських вшанувань та вечорів пам’яті Історичного клубу “Холодний Яр”. Добра і хоробра людина!
29 червня ц. р. – річниця від його загибелі на українсько-російській війні. І ось нарешті його подвиг вшановано державою. Про це свідчить Указ Президента України №203/2023 “Про відзначення державними нагородами України”.
“За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку постановляю: нагородити орденом «За мужність» ІІІ ст. Рубана Віктора Васильовича (посмертно) – солдата. Президент України В. Зеленський”.

“Незборима нація”

Світлої пам’яті Василя Сліпака

Серце плаче навзрид, в ньому рани незгоєні...
Розхитай небозвід своїм голосом, Воїне!
Під всіма, хто закляк, в кого совість потьмарена, –
Хай здригнеться земля, хай їх буде покарано!

На Героя шляху кружать зграями ворони,
Їм не вистачить куль, дух козацький – нескорений,
Бо Герой – не мішень. Тобі, Братику, жити б ще...
Не діждуться прощень ті, що з бід наших ситяться!

Біль утрати пече. Сльози, квіти, овації.
Не прозріли ми ще, не дозріли до Нації...
Глянь, Василю, з небес, озовись громовицями,
Не забудем Тебе! Честь – за Тебе помститися!!!

Наталія КРІСМАН
Примітка. Василь Сліпак-“Міф” загинув 29 червня 2016 р.

У Military Media Center відбувся круглий стіл на тему “Пантеон Героїв: як увіковічити пам’ять тих, хто віддав життя за Україну”. Виступали спікери заходу – доктор історичних наук Ігор Гирич, представники Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль, Євген Букет (модератор), Віктор Моренець, Андрій Ковальов (речник Генштабу ЗСУ), а також 1-й заступник голови Держкомтелерадіо Богдан Червак, учасник російсько-української війни Богдан Матківський, кандидат історичних наук Богдан Скопенко, доцент Києво-Могилянської академії Леонтій Шепілов, дослідник козацьких цвинтарів в Україні Роман Малинков, політичний діяч Степан Брацюнь, історик Олександр Скрипник та інші.
Учасники зійшлися на тому, що Пантеон і Військове меморіальне кладовище – це різні поняття, вони мають розглядатися окремо. Щодо місця розташування Пантеону, то висловлювалися різні думки: Биківня, Аскольдова могила, київські пагорби в районі “арки дружби народів”, Холодний Яр, Межигірський монастир (пропозиція професора Ігоря Гирича). Згадували Щекавицьке і Звіринецьке кладовища в Києві…
Круглий стіл був цікавий. Вів його Євген Букет, працівник “АрміяInform”.
Роман Коваль розповів про працю Історичного клубу “Холодний Яр” у Холодному Яру, який ми перетворили на меморіальну територію. Сказав, що слова “Пантеон” і “Биківня” не пасують одне до одного, тобто наш Пантеон не може бути в Биківні однозначно, категорично. Це всі запам’ятали. І погодились.
Ось тези виступу Романа Коваля…
Про необхідність створення Пантеону Історичний клуб “Холодний Яр” говорив із 1997 року. Не тільки говорив, а й творив його. Своєрідним Пантеоном став Холодний Яр, що розкинувся на землях заповідника “Чигирин” та Мельничанської сільської ради, а тепер і Національного парку “Холодний Яр”.
Тут ми та наші партнери відродили могили гайдамацького ватажка ХVІІІ ст. Гната Голого,  Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака, братську могилу в Мельниках, у якій поховано козаків-холодноярців Петра Оверковича Токовенка, Прохора Івановича Деркача, Руденка, Гаврилка “Полтавця”, могилу сотника полку гайдамаків Холодного Яру Івана Компанійця – у Мотриному монастирі. Поставили пам’ятники загиблим отаманам та повстанцям у Мельниках (два на місці останнього бою Василя Чучупака та три в центрі Мельників, серед них поручнику Юрієві Горлісу-Горському, родині Чучупаків та козакам і козачкам Мельників, які полягли за волю України), спорудили меморіальний знак полеглим воякам 93-ї ОМБр “Холодний Яр” – на холодноярському плато, а біля дуба Максима Залізняка – кобзареві Тарасові Силенку.
За участі Історичного клубу “Холодний Яр” на холодноярському плато (меморіальний знак полеглим воякам 93-ї ОМБр “Холодний Яр”) поховано командира “Фрайкора” Героя України Георгія Тарасенка.
Роман Коваль сказав, що 18 червня біля пам’ятного знака полеглим воякам 93-ї ОМБр “Холодний Яр”, що неподалік Мотриного монастиря, Історичний клуб “Холодний Яр”  планує відкрити Меморіал козакам-добровольцям, які загинули в боротьбі за Українську державу, – Олегові Куцину-“Куму” (49-й батальйон “Карпатська Січ”), Андрієві Жованику-“Татарину” (5-й Легіон), Герою України Дмитрові Коцюбайлу-“Да Вінчі” (ДУК “Правий сектор” і 67-ма ОМБр), Героєві України Тарасові Бобаничу-“Хаммеру” (ДУК “Правий сектор”) – горельєфи вже виготовлено.
Відкриття Меморіалу козакам-добровольцям відбудеться під час 27-х вшанувань героїв Холодного Яру.
На Покрову маємо намір розширити меморіал – поставити пам’ятні знаки воякові 72-ї ОМБр Чорних запорожців Олегові Собченку, воїнові-поету Юрієві Дадаку-“Руфу”, айдарівцю Євгенові Войцехівському-“Чеху”, Павлові Собку-“Папаю”, воякові 118-го батальйону тероборони старшому лейтенанту Олексію Рубцову-“Солдату” (“Карпатська Січ”, 5-й Легіон, 72-га ОМБр)… Співголови оргкомітету – Роман Коваль, Леся Островська, Богдан Легоняк.
Історичний клуб “Холодний Яр” має надію, що Меморіал козакам-добровольцям перетвориться на Пантеон українських героїв.
Круглий стіл було організовано Інформаційним агентством “АрміяInform” за сприяння Державного комітету телебачення і радіомовлення України.
На жаль, не було представника Інституту національної пам’яті, а законом визначено, що це його коло обов’язків.

Історичний клуб “Холодний Яр”

У Міжнародний день письменника, 3 березня, під стінами Міністерства освіти і науки на заклик Лариси Ніцой зібралися письменники, журналісти, студенти, науковці, члени Історичного клубу “Холодний Яр”. Вимоги – повернути до ЗНО предмети “українська література” та “історія України”.
“Історія вчить розпізнавати ворога”, “Любітєлєй руzкіх пісатєлєй в МОН – за кораблем!”, “МОНстр”, “Вичистіть МОН від агентів Кремля”, “УКРліт формує українську ідентичність” – такими були наші гасла.
На наші вимоги вийшли представники МОН. Їхні “відповіді” були ні про що. Вони не приховували глузування.
І все ж крапля камінь точить! Шкарлета усунено з посади міністра освіти.
Новим міністром освіти став науковець, вояк 95-ї бригади ЗСУ Оксен Лісовий!
Оксен з родини репресованих, він змалечку знав, що таке репресії московської окупаційної влади проти нашого народу, проти його родини.
З його батьком – Василем Лісовим – ми приятелювали з 1991 року, коли разом творили Українську республіканську партію. Василь Семенович – урівноважений, шляхетний і хоробрий чоловік. Борець за правду і справедливість. Він для всіх нас був авторитетом.
1979 року, перебуваючи на засланні в Бурятії в поселенні Нова Брянь, Василь Лісовий заявив протест у зв’язку із введенням російських окупаційних військ до Афганістану. І його знову заарештували – за декілька годин до приїзду дружини Віри з дітьми.
 Літо 1981 р. Лісова з дітьми провела в Новій Бряні в очікуванні суду, де виступила як захисниця. Улітку 1982 р. родина знову приїхала в Бурятію і два роки жила на засланні в селищі Ілька, де Василь Лісовий працював токарем, донька закінчила середню школу, а син Оксен – 3 і 4 класи.
Оксенова мама Віра – така ж тиха і хоробра, як і її чоловік. У нас багато років були з нею теплі стосунки. Пані Віра не раз бувала в мене вдома. Вона захопилася книжками Історичного клубу “Холодний Яр”, активно поширювала їх, бувала на вечорах пам’яті українських героїв, які організовував наш клуб. Вона добра, щира і тепла людина!
У такій шляхетній родині борців за волю України і зростав Оксен. Не дивно, що й він став борцем за волю України – в лавах 95-ї десантно-штурмової бригади ЗСУ бився за нашу волю і долю.
Звичайно, ми покладаємо на Оксена Лісового великі надії. Віримо, що тепер в освітніх закладах не репресуватимуть українську мову та українську історію. Він цього не допустить.
Бажаємо панові Оксену створити дієвий колектив освітян – борців за українську освіту!

Депутат Держдуми Андрєй Гурульов, який торік у вересні запропонував завдати ядерний удар по Великій Британії і перетворити її на марсіанську пустелю, відзначився новим “креативом”. Роздратування депутата викликало те, що якісь його співвітчизники несли квіти та дитячі іграшки до пам’ятника Лесі Українки в Москві.
От депутат і запропонував включити поетесу до списку іноагентів і демонтувати її пам’ятники в Росії. “Народилась і жила в Російській імперії, а ставилася до Росії, скажемо прямо, погано”, – мотивував ідею депутат…
На думку Гурульова, пам’ятник слід знести, а на його місці встановити інший – Кадирову, Пригожину або комусь із “вагнерівців”. “А можна взагалі композицію: Пригожин і кілька його бійців”, – цитують російські ЗМІ Гурульова, якого не бентежить, що запропонована ним кандидатура на іноагенти померла майже 100 років тому. Мовляв, у російському законі “ніде не сказано, що іноагент неодмінно має бути живий”.
Що ж, коли так, перед російськими спецслужбами та законодавцями відкривається нове широке поле діяльності.
“На противагу всім законам людського співжиття, Росія рухається лише в напрямку свого власного уярмлення та уярмлення всіх сусідніх народів”, – це слова кандидата в іноагенти Петра Чаадаєва. А ось інше його міркування: “Бог створив російський народ для того, щоб показати іншим народам, як не можна жити... Населення Росії, як і сама Росія, існує суто як урок для світу”.
З Чаадаєвим мовби перегукується Олександр Герцен: “Ми не можемо звикнути до цієї страшної, кривавої, потворної, нелюдяної, зухвалої на язик Росії, до цієї літератури фіскалів, до цих м’ясників у генеральських еполетах, до цих квартальних на університетських кафедрах”. Теж іноагент. Та ще й прихований бандерівець, цитую: “Єлизавета і Катерина запровадили там (в Україні. – Ред.) кріпацтво... Нещасна країна протестувала, та чи могла вона встояти перед цією невблаганною лавиною, що котилася з півночі до Чорного моря і вкривала все… однаковим крижаним саваном рабства”.
До іноагентів можна зарахувати і визначного “скрепоносця” Петра І. “З іншими європейськими народами, – говорив він, – можна досягти мети людинолюбними способами, а з російським не так... Я маю справу не з людьми, а з тваринами, яких хочу переробити на людей”). І Достоєвського, який писав: “Росіяни – народ, який блукає Європою і шукає, що можна зруйнувати, знищити лише заради втіхи”.
І навіть Солженіцина. Ось його думки: “Немає в цьому світі особини дрібнішої, більш наволочної та хамовитої, ніж кацап. Народжений у нацистській країні, відгодований пропагандою нацизму, цей виродок ніколи не стане Людиною. Його країна не має друзів: або холуї, або вороги. Його країна здатна лише погрожувати, принижувати та вбивати”.
Список іноагентів із числа померлих можна множити до нескінченності, починаючи від Наполеона І Бонапарта і заборонивши принагідно однойменний торт.

Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ, письменник

Письменниця Валентина Овод народилася 18 травня 1947 року. 18 травня 2023 р., у свій день народження, вона мала намір вийти на харківські вулиці у вишиванці. Я ще встиг її привітати через ФБ. Написав: “Слава незламним харківським козачкам!”
А в обід на її сторінці з’явилося дивне поетичне повідомлення: “Дорогі друзі, з Днем вишиванки вас. Сьогодні в мене день народження. Так сталося, що не тільки народження… Я померла, не сумуйте. Мені тепер краще. Я буду з вами. Мій телефон – у мого чоловіка Григорія Бурхая. Моїми словами зараз пише до вас Ігор Алексєєв. Я буду з вами. У книжках, спогадах, моїх архівних матеріалах і в тій науці, яку я все життя передавала. Дякую всім, з ким ми були знайомі. «Життя – це дорога, якою душа людини прямує до Бога». Я пройшла важливий етап, і ми всі його пройдемо. Дуже дякую за привітання, я зараз у кращих світах, ми не прощаємось. Згадуйте мене та цінуйте все, що я за це життя напрацювала. Будьте щасливі. Валентина Овод”.
Потім у месенджер прийшов лист: “Вельмишановний пане Романе! Вам пише названий онук Валентини Овод Ігор Алексєєв. Пані Валентина померла сьогодні, виходячи на свято вишиванки – у присутності чоловіка Григорія Бурхая та моєї дружини Ольги Волкової, якій було доручено довезти її на подію”.
Пані Валентину і її чоловіка Григорія я знав з 1990-х.
Якщо коротко, вона – обличчя українського Харкова, Харкова козацького, войовничого, нескореного. Щира, привітна, доброзичлива, жертовна, завзята, непоступлива. Пасіонарна. Невгамовна. Просвітянка, рідновірка, членкиня Національної спілки письменників України.
Вороги били її, підпалювали квартиру, а вона знову бралася за своє – повертала Україну в Харків.
Вічна пам’ять, дорога пані Валентино!

Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”

Прочитала т. 2 і т. 3 енциклопедії “«Подєбрадський полк» Армії УНР” Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича. Шановні автори цього дорогоцінного скарбу, щиросердна подяка за вашу працю! Ви із забуття повернули нам безцінний скарб – імена борців за волю України. Висвітлили їхні долі, показали, як у важких еміграційних умовах творився український характер, як, за висловом Євгена Маланюка, “з людського матеріалу, часом ще досить сирого, щомісяця, щодня, щогодини вирізьблювалася, виформовувалася й вишліфовувалася особистість, особистість повновартісна і національно конструктивна”. Які люди! Яка духовна велич! Як щиро Ви, пане Романе, сказали: “Боже, які гарні люди дивилися на мене! Вони скрізь навколо себе творили Україну. Творімо її і ми!” – Прекрасно! З великим задоволенням прочитала Ваше одкровення. Читається легко, мова тепла, барвиста, дохідлива, як і Ваші статті в “Незборимій нації”.
Подяка і за те, що не ігноруєте простих людей, які часто залишаються в затінку істориків.
Раніше, Романе Миколайовичу, мене полонила Ваша праця про Михайла Гаврилка. Полтавець, поет, скульптор, міг би прекрасно влаштувати своє особисте життя, але вибрав боротьбу – став січовим стрільцем.
Нехай наші герої минулого надихають героїв нинішньої війни!

Марія СИДОРЕНКО, вчителька
Бібрка, Львівщина