Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2022 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


липень 2022

    > Вшанування героїв у Холодному Яру
    > Олег Куцин: 33 роки боротьби
    > Світлі новини та саботаж колаборантів
    > У Міхновського закохуються і тепер
    > Скульптору Ігореві Семаку 65 років!
    > Ватутіна – на цвинтар!
    > Дві поради Романа Ратушного
    > Загинули за волю України
    > Павло Юрійович Наконечний-“Добротворський”-“Історик”
    > Про людину світлої душі Тараса Силенка
    > Місія Поля Манандіза
    > Руслан Боровик
    > Володимир Винниченко: осуд і шана
    > Олексі Різниківу – 85 років!
    > “Мега-книга про мега-людину“
    > Олег Король загинув у Бучі
    > “Війна-онлайн” дає нам шанс
    > ЧЕРЕЗ “НОВУ ПОШТУ” та “УКРПОШТУ” МОЖНА ПРИДБАТИ
    > Газета “Незборима нація” за липень 2022 р. тепер є у Мережі.

Вшанування героїв у Холодному Яру

На Черкащині відбулися 26-ті вшанування героїв Холодного Яру. Нагода поважна: 125-ліття з дня народження отаманів Холодного Яру Ларіона Загороднього, Мефодія Голика-Залізняка та Івана Лютого-Лютенка. Вшанували ми й сучасних героїв – командира 49-го стрілецького батальйону ЗСУ “Карпатська Січ” Олега Куцина, командира добровольчого підрозділу “Фрайкор” Георгія Тарасенка, кулеметника ЗСУ Павла Наконечного-“Добротворського”, які ц. р. загинули за Україну. Вшанували і кобзаря Тараса Силенка, який помер торік 22 червня.
В урочистостях взяли участь делегації Історичного клубу “Холодний Яр”, батальйону “Карпатська Січ”, “Правого сектору”, “Фрайкору”, батьки Героя України Георгія Тарасенка – Вікторія та Олександр (військовослужбовець ЗСУ) і Георгієва наречена Аня.
Почалися заходи 25 червня на хуторі Буда біля дуба Максима Залізняка з відкриття пам’ятного знака легендарному кобзареві Тарасові Силенку, членові Історичного клубу “Холодний Яр” (скульптор Ігор Семак). 
Розпочав урочистості Роман Коваль. Він нагадав, що минулі, 25-ті, вшанування героїв Холодного Яру відкрив Тарас Силенко піснею на слова Тараса Шевченка “Посіяли гайдамаки в Україні жито”. Нинішні ж урочистості розпочав його син кобзар Святослав Силенко піснею “Ой то не хмара – московська навала”. Згадували Тараса Леся Островська, Лариса Ніцой, Євген Букет, голова партії “Народовладдя” Юрій Левченко та доброволець “Карпатської Січі” Богдан Легоняк. Олеся Сінчук прочитала вірш, присвячений кобзареві. Читала свої поезії Мальва Кржанівська. Співали кобзар Живосил Лютий, лірник Михайло Гречкин, бард Володимир Гонський, Руслана Лоцман зі своїми прекрасними дітками. 
Пам’ятник освятив рідновірський священник Славомир.
Потім протоієрей ПЦУ о. Василь біля козацького храму Петра багатостражального (Калнишевського) освятив зброю вояків добровольчих формацій.
Після цього розпочався концерт пам’яті Тараса Силенка, Олега Куцина, Георгія Тарасенка, Павла Наконечного-“Добротворського”-“Історика” та всіх оборонців рідної землі, що полягли за волю України. Відкрив концерт Роман Коваль, президент Історичного клубу “Холодний Яр”. За ним лірник Михайло Гречкин потужно виконав пісню на слова Тараса Шевченка “Заворожи мені, волхве” (музика Олексія Кабанова).
За ним слово мав козак 49-го батальйону “Карпатська Січ” Мар’ян Берездецький, який приїхав на один день із передової, з Ізюмщини. Слово своє палке, повне любові й пошани, він присвятив командирові й другу – Олегові Куцину. Мар’яна підтримав заслужений артист України, вояк батальйону “Карпатська Січ” Юркеш (Юрій Юрченко), який виконав пісню “Шарабан” – веселий марш “Карпатської Січі” (https://youtu.be/0iRjmUkz1W8). 
У той світлий день співали кобзарі Василь-Живосил Лютий, Святослав Силенко, Василь Жованик, народний артист України Олександр Василенко, заслужена артистка України Руслана Лоцман зі своїми маленькими донечками, виконавці В’ячеслав Купрієнко та Дмитро Вовк, заслужений діяч мистецтв Володимир Гонський, керівник гурту “Черкаські козаки” Юрій Марштупа. Гарно – під музику пісні “Гей, соколи” – виступив Зразковий аматорський театр мод “Вишиванка” з м. Городища (художній керівник Людмила Дорошенко). Грала на сопілці й читала вірші, присвячені “Карпатській Січі” і Тарасові Силенку, Олеся Сінчук. Капелан 93-ї ОМБр Олег Мироненко чудово виконав пісню “О земле моя”.
Виступили поетеса Мальва Кржанівська, представник “Фрайкору” Богдан Войцехівський, директор Городищенського краєзнавчого музею Петра і Семена Гулаків-Артемовських Алла Сухорученко; співголова ГО “Поклик Яру”, військовослужбовець Роман Надточій розповів про Павла “Добротворського”-“Історика”. 
Лариса Ніцой представила книгу “Незламні мураші”, а Роман Коваль – книгу “Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи”. Волонтер Максим Коляденко вручив “Карпатській Січі” цінну матеріальну допомогу, зокрема два дизельні генератори, один квардокоптер та багато іншого.
У другому дні урочистостей мав узяти участь голова Черкаської ОВА Ігор Табурець, але ракетний обстріл Черкас, відповідно руйнування і жертви, змінили його плани. Проте взяли участь у вшануваннях голова Черкаської РВА Валерія Бандурко, народна депутатка Ірина Фріз, господиня Музейно-етнографічного комплексу “Дикий Хутір” Леся Островська і депутат Черкаської обласної ради Віталій Коваль. Усі вони промовляли, як і керівник делегації 93-ї ОМБр, член Історичного клубу “Холодний Яр” капітан ЗВУ друг “Серпень” та друг “Шериф”, вояк “Карпатської Січі”.
Другий день почався зі вшанування загиблих воїнів 93-ї ОМБр “Холодний Яр” та могили командира “Фрайкору” Георгія Тарасенка. Думаю, що Георгієві батьки втішилися тим, як багато людей прийшло до їхнього сина. Побачили вони, що Георгій не самотній, адже поруч старовинне козацьке кладовище, а в Мотриному монастирі – могилка сотника полку гайдамаків Холодного Яру Івана Компанійця, яку ми також вшанували і піснею, і сальвою. У той день сальви часто звучали в Холодному Яру…
Потім ми піднялися до могили гайдамацького отамана XVIII ст. Гната Голого, який колись знищив зрадника Саву Чалого. Тут слово виголосила Лариса Ніцой, а Святослав Силенко виконав старовинну гайдамацьку пісню, яку тут колись співав його батько, – “Да не буде лучче, да не буде краще, як у нас да на Україні”.
Поклали ми квіти й у центрі Мельників – до пам’ятників холодноярцям, Юрієві Горлісу-Горському та родині Чучупаків. Дев’ять імен з одним прізвищем Чучупака закарбовано на мармуровій плиті, й лише одна могила збереглася – Василя Чучупаки. До неї ми й попрямували. Біля неї прочитав вірш член Історичного клубу “Холодний Яр” Олександр Голінько, а Святослав Силенко заспівав пісню “Чи то грім гримить”.
Підійшли ми й до братської могили холодноярців. Василь Лютий запропонував заспівати “Заповіт” Тараса Шевченка. Сердечне то було виконання! І знову сальви розірвали тишу. Дякуємо Антонові Барабашеві, що віддав військові почесті нашим героям.
Щиро вдячні жертводавцям – Максимові Коляденку, 49-му батальйону “Карпатська Січ”, Лесі Островській, Маркові Мельнику, Олександрові та Вікторії Тарасенкам, Мирославові Подоляну, Максимові Селюзкіну та Надії  Віннік. Завдяки їхнім пожертвам вдалося гідно вшанувати героїв різних епох. Дякуємо щиро й Національному заповіднику “Чигирин” – співорганізатору встановлення пам’ятника Тарасові Силенку!
Сподіваємося, що наступні вшанування героїв Холодного Яру відбудуться в Україні, яка перемогла Росію, за участю переможців – звитяжних вояків ЗСУ, Національної гвардії, ССО, Морської піхоти та інших славних своїми перемогами формацій. Козакам слава!

Співорганізатори 26-х вшанувань героїв Холодного Яру
Роман КОВАЛЬ і Леся ОСТРОВСЬКА

 



Олег Куцин: 33 роки боротьби

Цей нарис я написав, коли Олег був живий. Опівдні в неділю вирішив пожартувати з Олегом, сказати: “Ти щасливий, ти маєш свого літописця, який описує твої звитяги”. А за годину прийшло повідомлення з передової: Олег Куцин загинув. Трагедія сталася 19 червня 2022 року.
Олег Куцин почав боротьбу за Українську державу в 1989 р. в одному найскладніших країв нашої держави – на Закарпатті. Був активістом Руху, “Просвіти”, головою Закарпатської обласної організації Всеукраїнського об’єднання “Державна самостійність України”, створеного бандерівцями-політв’язнями, згодом і заступником голови ДСУ. Особисто знав крайового провідника ОУН Зеновія Красівського, виконував його завдання. У тому, що сепаратистські рухи на Закарпатті не перемогли, є заслуга й Олега Куцина.
З 1995 р. Олег – співорганізатор вшанування героїв Холодного Яру, із січня 1997 р. – член Історичного клубу “Холодний Яр”, тепер – 1-й заступник голови.
Безмежно багато зробив Олег і для вшанування героїв – борців за Карпатську Україну. Він учасник багатьох сутичок з ворогами Української держави на Закарпатті.
Від 2003 р. Олег Куцин – голова Закарпатської обласної організації ВО “Свобода”.
З юних літ він знав, що війна з Росією неминуча, знав, що боротися доведеться зі зброєю в руках. Так і сталося: у 2014 – 2016 рр. він – командир ОДЧ “Карпатська Січ”, учасник боїв за Донецький аеропорт та навколишні населені пункти. Очолював “Легіон Свободи”. 24 лютого 2022 р. він з побратимами відновив Добровольчий батальйон “ОДЧ Карпатська Січ”.
Олег Куцин каже: “Мені пощастило – я побачив нову когорту українських героїв, які гідно стали в один ряд з тими, про кого читав, ким захоплювався. І мав щастя формувати цю силу. Я доторкнувся до історії Визвольної боротьби і тепер можу говорити з войовничими предками на рівних”.
Нещодавно його добровольчу частину легалізували в ЗСУ в лавах 93-ї ОМБр “Холодний Яр” під назвою 49-й стрілецький батальйон “Карпатська Січ”. Після боїв на Київщині “Карпатська Січ” тепер боронить Харківщину. У лавах підрозділу – представники двадцяти національностей із різних континентів. У боротьбі проти Росії ці воїни різних національностей стають українськими козаками. Ось що значить українська національна ідея! Ось що значить авторитетний командир!
Москалі на радощах почали “пляскі”. Ось що вони пишуть: “Хорошие новости. На Изюмском направлении ликвидирован командир батальона «Карпатская Сеч» (действует в составе 93-й омбр) Олег Куцин. Это по настоящему матерый нацик. Первый в Тячеве – еще во времена СССР – бросил публично красный флаг на пол, первый повесил сине-желтый флаг над Тячевским районным советом, первый из тячевцев поехал на голодовку на Майдане в октябре 1990 г., первый в 1990 г. вывесил желто-синий флаг над Говерлой, стал первым организатором и председателем первой националистической организации на Закарпатье в 1990-х. С 2003 состоял в нацистской «Свободе» Тягнибока. С 2014-го воевал на Донбассе. +10 к денацификации”.
Висока оцінка! Москва все пам’ятає. Я не все згадав про Олега в посмертній згадці, а Москва додала важливі віхи його біографії. Дякуємо…
33 роки Олег боровся проти Росії, перевертнів і зрадників, проти сепаратистів і п’ятої московської колони. Хоч він і загинув, але встиг багато покласти на терези нашої перемоги. І головне – створив батальйон “Карпатська Січ”, який продовжує запеклу боротьбу.
З Олегом ми товаришували з 1990 року.
Цю рану ніколи не загоїти.

Роман КОВАЛЬ
Світлина Марка Мельника.

  



Світлі новини та саботаж колаборантів

18 травня у с. Ганнополі на Хмельниччині перейменували вулицю Антона Одухи – більшовика, який особисто катував та вбивав вояків УПА.
20 травня в м. Кропивницькому вулиця Добровольського дістала ім’я Героя України Степана Чобану. 28 лютого ц. р. на літаку Су-27 Степан Чобану першим піднявся в повітря і вступив у повітряний бій над Кропивницьким. Був атакований ракетами. Загинув. Саме на вулиці Добровольського льотчик мешкав. Його іменем названо і вулицю в Мукачеві – колишню Гастелло.
20 травня в Лановецькій ОТГ на Хмельниччині зникли вулиці Гагаріна, Островського, Валі Котика, Ватутіна, Горького, зате з’явилися вулиці Українська та Лесі Українки.
21 травня в Миколаєві зник пам’ятник Пушкіну.
22 травня в Києві трамвайну зупинку Ватутіна перейменовано на Романа Шухевича.
23 травня в м. Олександрії перейменовано школу імені Горького та Дніпропетровське шосе.
23 травня в м. Карлівці демонтовано погруддя комуністу Миколі Підгорному, яке дебіли були відновили у 2020 році.
24 травня в с. Голозубинцях Кам’янець-Подільського району на Хмельниччині демонтовано погруддя Максимові Горькому.
Міський голова Полтави Олександр Мамай вважає, що перейменовувати вулиці та вирішувати майбутнє пам’яток у місті потрібно після закінчення війни, тож комісія з питань найменування та перейменування елементів міського середовища та інфраструктури, увічнення пам’яті осіб та подій не працює. Це означає, що в Полтаві не можуть почати процедуру дерусифікації назв та пам’яток.
25 травня в Рахові знесено пам’ятник московському солдатові.
26 травня в м. Корсуні-Шевченківському знято меморіальні дошки героям СССР – Жукову, Ватутіну, Конєву та ін. сталіністам, а також демонтовано табличку до 40-ліття жовтневого перевороту.
26 травня військова адміністрація окупантів у Мелітополі “перейменувала” вул. Дмитра Донцова на вулицю Павла Судоплатова – вбивцю Євгена Коновальця. 
Від 26 травня в смт Новій Ушиці вже немає вулиць 151-ї дивізії, 40-ліття перемоги, воїнів-інтернаціоналістів, Гагаріна, Мічуріна, Пушкіна…
27 травня Горішньоплавнівська міська рада відмовилася змінити вказівники зі старою назвою міста – Комсомольськ. Міський голова Дмитро Биков мотивував це  своєю “патріотичною позицією”.
27 травня Мурованська сільська рада Львівського району відмовилася перейменувати вул. Жовтневу.
27 травня в Печеніжині на громадських слуханнях вирішили перейменувати вулицю Пушкіна на вулицю Богдана Круглика – жителя Печеніжина, учасника Революції Гідності, бійця добробату “Шахтарськ”, який загинув 16 березня цього року в бою на Київщині. 
27 травня в с. Капустянах Новоушицької ОТГ на Хмельниччині обезголовлено пам’ятник Ватутіну, який ховався в чагарниках.
27 травня в с. Ясіні на Закарпатті демонтовано пам’ятник російському солдатові.
27 травня в Харкові змінено таблички з назвою “Московський проспект” на “Героїв України”.
27 травня в Рівному знищено пам’ятник будьонівцям.
27 травня міський голова Броварів ухвалив рішення про демонтаж радянської техніки в парку “Перемога”. Рішення виконано того ж дня.
27 травня в м. Дніпрі розвалили ще один совєтський “пантеон”.
28 травня в Летичеві з’явилися вулиці Симона Петлюри та Степана Бандери, а зникли вулиця та провулки Пушкіна – 1-й, 2-й і 3-й.
28 травня в Покровській громаді на Січеславщині перейменовано 72 вулиці.
28 травня біля Харківської ОДА добродій облив невідомою речовиною пам’ятник російському окупанту Щербініну.
29 травня Городоцька громада на Львівщині перейменувала комуністичні вулиці.
30 травня в м. Сваляві на Закарпатті демонтовано московську зірку на меморіалі у центрі міста.
30 травня у Броварах демонтували російські танк і літак.
31 травня в центрі с. Чернихівців Збаразької громади на Тернопільщині демонтовано макет московського ордена із зображенням серпа та молота.
31 травня у Збаразькому районі на Тернопільщині між с. Нижчими Луб’янками та с. Дібровою зруйновано пам’ятник ковпаківцям.
31 травня в м. Заліщиках Тернопільської області зняли з постаменту радянський танк.
94 вулиці перейменовано в Дунаєвецькій громаді на Хмельниччині.
1 червня в м. Хотині на Буковині нарешті демонтовано погруддя Карлу Марксу.
1 червня в с. Ільцях на Гуцульщині демонтували пам’ятник совєтському солдатові.
2 червня в с. Мазуровому Кривоозерської громади на Миколаївщині не стало пам’ятника Чапаєву.
Голова Староушицької громади на Хмельниччині каже, що не може демонтувати пам’ятник Суворову в с. Грушці, бо, мовляв, нічим заправити техніку. 30 років нема чим заправити?
3 червня в Рівному демонтовано пам’ятник росіянці Гулі Корольовій, а наступного дня – пам’ятник московським солдатам.
4 червня в Києві зірвано меморіальну дошку Льву Толстому.
7 червня в Жденіївській громаді на Закарпатті знесено пам’ятник московському солдату.
7 червня в с. Малій Стратіївці на Вінниччині демонтовано погруддя Суворову.
8 червня ліквідовано пам’ятники совєтським солдатам у м. Шумську Тернопільської області та в с. Урожі Бориславської громади на Львівщині.
8 червня демонтовано пам’ятний знак чекістам на Луцькому перехресті – на межі Рівненської та Волинської областей.
9 червня пам’ятник російському цареві Петру I в Полтаві обгорнули чорною плівкою.
9 червня в Рівному перепоховано більшовика Олеко Дундича з центру міста на кладовище. Постамент пам’ятника Олеко Дундичу демонтовано. Перед тим невідомі патріоти відірвали йому голову.
10 червня в Кам’янці-Подільському демонтували московський танк, а в с. Подібній Маньківської ОТГ – погруддя Щорсу. Але ще залишилося погруддя Олегові Кошовому в одному із сіл громади.
10 червня у Вовковинецькій громаді на Хмельниччині перейменовано вулиці Терешкової і Чапаєва.
Укрзалізниця відмовилася провести демонтаж зображення Леніна та серпів і молотів з фасаду залізничного вокзалу Одеса-Головна.
11 червня у Краматорську зачистили від російських орденів стелу НКМЗ. Зображення Леніна ще є в Харкові – у холі міської ради та на станції метро “Героїв праці” – та в Одесі – на фасаді залізничного вокзалу та на стелі на площі 2 квітня.
12 червня вітер дерусифікації зірвав у Києві меморіальні дошки російському льотчику-бомбардувальнику Миколі Гастелло (2 штуки), зрадникові Сидору Ковпаку, совєтській дурепі Феодорі Пушиній з Удмуртії, чекістові Павлу Рибалці та комуністові Івану Сергієнку.
13 червня в Буську на Львівщині демонтовано пам’ятник московському солдату.
14 червня міський голова Славути відмовився демонтувати погруддя злочинцеві Антону Одусі (їх було два, одне демонтували активісти). Антон Одуха та його загін чекістів убивали вояків УПА, дітей та старших людей.
15 червня депутати Хмельницької обласної ради проголосували за демонтаж пам’ятника чекістові Миколі Островському в Шепетівці.
16 червня в Раві-Руській на Львівщині демонтовано пам’ятник московським солдатам.
16 червня в м. Лозовій на Харківщині декомунізували стелу, яка з двох сторін мала совєтську символіку.
17 червня в м. Южноукраїнську демонтовано макет московського ордена із серпом та молотом.
17 червня в Міжгір’ї на Закарпатті знято плиту з написом “Вічна слава доблесним чекістам, які загинули в боротьбі з ворогами радянського народу” та прізвищами чекістів. Проте пам’ятник російському солдатові не демонтували. Пожаліли окупанта?
19 червня у с. Великі Загайці на Тернопільщині (!) демонтовано два серпи і молоти з фасаду будинку культури.
20 червня у с. Усті на Прикарпатті демонтовано погруддя колаборанту Василеві Порайку.
20 червня радянського солдата демонтовано в с. Верхньому Ясенові на Верховинщині.
21 червня в с. Крячківці біля Пирятина, що на Полтавщині, зруйновано пам'ятник Максиму Горькому.
21 червня в м. Чорнобилі відірвано голову ще одному Леніну. 
22 червня в м. Вознесенську на Миколаївщині демонтовано погруддя Миколі Островському. 
23 червня в Сумах демонтували меморіальну дошку російському імперцю Булатовичу, яку встановили проросійські сили за часів Януковича. 
23 червня у сел. Верховині на Прикарпатті демонтовано останній пам’ятник радянському солдату. 
24 червня у ХНУ ім. В. Н. Каразіна анулювали кафедри російської мови та літератури.
25 червня у м. Коростені на Житомирщині впало погруддя Лукіану Табукашвілі –  командира бронепотяга “Комуніст Коростенського району” у 1919 році.
26 червня остаточно демонтовано пам’ятник на місці загибелі Щорса (це не могила) у с. Білошиці на Житомирщині.

Максим СЕЛЮЗКІН



У Міхновського закохуються і тепер

Бажання придбати книгу Романа Коваля і Юрія Юзича “Микола Міхновський” виникло, коли у Facebook побачила фото чоловіка з глибоким, розумним, сильним, відважним, пронизливим поглядом, що, здається, торкається твоєї душі. Це було як кохання з першого погляду: побачив людину і зрозумів – це вона та єдина, яку чекав усе життя.
 І тут те саме: побачила книгу і зрозуміла – це вона, яку я шукала, рідна, українська, національна, патріотична, відважна, яка відкриває українське серце (прекрасне і водночас розбите, скривавлене, але живе). У Миколу Міхновського я закохалася одразу.
Коли книга прийшла на відділення “Нової пошти”, руки тремтіли в передчутті українського національного подиху. Коли розгортала книгу, відчула її тепло і приємний запах. Я не помилилася – це вона, наша Україна, зі всією своєю красою, силою і болем, який переживала стільки століть поспіль, змучена, виснажена, але прекрасна, а зараз особливо сильна і незламна.
Я розпочала читати ще дорогою додому і не могла відірватися, таке враження, що п’єш чисту воду і не можеш напитися. Ця книга для нас як свіжий, теплий літній дощик, який очищає наші думки, серце і наповнює душу українською любов’ю до Батьківщини.
Міхновський боровся за “Одну, єдину, нероздільну, вільну, самостійну Україну від Карпат аж по Кавказ”. Його пріоритетом було: “Організувати свою українську регулярну армію, проголосити вслід за тим самостійність Української Держави...”
Микола Міхновський – український козак, гаслом якого і метою протягом усього життя була “Самостійна Україна”. А ще він горів українською мовою і використовував її скрізь, де була можливість, навіть у суді, – хоч це й було заборонено російським законом.
У 1903 р. Міхновський разом зі своїми однодумцями заснували Українську народну партію. Вона мала своє політичне “Вірую” – 10 заповідей. Цим заповідям вірні й сьогодні наші відважні воїни України.
Якщо ви любите Україну і ваше серце болить за Україну, то ця книга для вас! Бажаю захопливої подорожі в минуле та повернення з неї в сьогодення!
Я її придбала ось тут: http://otamania.in.ua
Купила цю книгу й своєму нареченому, який зараз служить у ЗСУ, своєму дядьку Сергієві та отцю Григорію. Хочу, щоб і вони відчули радість пізнання рідної історії!

Ірина КОПИЦЯ
Вінниця

 



Скульптору Ігореві Семаку 65 років!

17 червня Ігор Семак повернувся до Калуша з Холодного Яру, де брав участь у встановленні пам’ятного знака кобзареві Тарасові Силенку, а вже сьогодні, 18 червня, тихо святкує своє 65-ліття. 
Народився він 18 червня 1957 р. в Якутії, де на той час працювали його батьки. Дитинство та юність пройшли в Калуші. Закінчив Івано-Франківську художню школу.
Член Національної спілки художників України Ігор Семак створив понад 150 робіт, з них близько 115 – діячам Визвольного руху, а саме Головному отаманові Холодного Яру Костеві Блакитному, полковникам Петрові Болбочану, Євгенові Коновальцю, Андрієві Мельнику, генералові-хорунжому УПА Роману Шухевичу (в Калуші та Івано-Франківську), спільний пам’ятник поетові ОУН Михайлові Дяченку (“Марко Боєслав”) та командирові УПА-Захід Олександрові Луцькому-“Довбні”-“Богуну”, крайовому провіднику ОУН Карпатського краю Ярославові Мельнику-“Роберту”, воякам УСС, УГА, УВО, ОУН і дивізії “Галичина”, а також пам’ятники королеві Данилу, Тарасові Шевченку (в м. Сватовому на Луганщині), художникові-борцю Опанасові Заливасі, загиблим у сучасній українсько-російській війні. Тепер до цього пантеону борців увійшов і співець Української України кобзар Тарас Силенко. 
І Тарас, і пан Ігор – члени Історичного клубу “Холодний Яр”. І ми цим пишаємося!
Сердечно дякуємо Ігореві Семаку за подвижницьку працю! 
Довгих творчих літ у Самостійній Україні!
Козакам слава!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” 
Роман КОВАЛЬ, Ігор СМЕТАНСЬКИЙ та Степан ПЕТРАШ, станичний ОУН, вояк УПА

На світлині Ігор Семак (праворуч).
Холодний Яр, 16 червня 2022 р.



Ватутіна – на цвинтар!

Голова Спілки офіцерів України полковник О. Сасько звернувся до міського голови Києва Віталія Кличка та директора Українського інституту національної пам’яті А. Дробовича з проханням здійснити перепоховання московського генерала Ватутіна з-під стін Верховної Ради на цвинтар. “Поховання було здійснене вольовим рішенням Микити Хрущова проти волі близьких генерала… У разі звернення родичів з бажанням передати їм останки виконати це після закінчення війни”, – читаємо в заяві.
Погоджуємося із твердженням, що напис на пам’ятнику “генералу Ватутіну від українського народу” – вершина цинізму.

Максим СЕЛЮЗКІН



Дві поради Романа Ратушного

Підтвердилася страшна новина… 9 червня 2022 р. в бою під Ізюмом загинув Роман Ратушний, лідер нашої громади, голова ГО “Захистимо Протасів яр”, розвідник 93-ї ОМБр “Холодний Яр”. Ромчик був найкращим з нас, відчайдухом, який завжди був перший у будь-якому бою. Він ніколи не виявляв страху. 9 червня Роман був у розвідувальному дозорі в складі бойової групи. Під час виконання бойового завдання загинув.
З першого дня повномасштабного російського вторгнення Роман Ратушний брав участь у боях під Києвом, а потім – вже в складі 93-ї ОМБр “Холодний Яр” – звільняв м. Тростянець, воював на Сумщині та під м. Ізюмом.
5 липня Романові Ратушному мало б виповнитися 25 років.
“Ви 8 років ховалися за рожевими окулярами від реальності, – писав він, – дружили з хорошими росіянами, підсилювали російське поле, і це вам допомогло? Ні. 24 лютого ви виявилися неготовими зіткнутися з реальністю.
Зараз ви намагаєтеся знайти нові елементи до вашого старого світогляду, аби він знову запрацював і ви знали, як орієнтуватись у просторі. Від надій на ліберальних росіян до перекладання відповідальності лише на керівництво Росії чи спроб націоналізувати російську субкультуру.
У вас нічого не вийде. Ваша система сприйняття світу початково неправильна…
Ось проста модель: є орда, яка рухається зі Сходу за багатствами Заходу... Раніше це були монголи, тепер – росіяни, за ними прийдуть китайці. Ми або тримаємось як форпост західної цивілізації, або орда нас приєднує до себе і робить нас своїм гарматним м’ясом знову.
Тому друга порада. 
Випалюйте в собі всю російську субкультуру.
Випалюйте в собі всі спогади з дитинства, пов’язані з російським-радянським.
Випалюйте стосунки з родичами чи друзями по ту сторону, з усіма, хто є носієм російської субкультури.
Інакше це все випалить вас.
Ви можете думати, що це пропаганда. Але ви те саме казали 9 років поспіль. Ви вважали маргіналами тих, хто давав вам панацею. А тепер повторюєте за ними кожне слово”.
Вічна слава Романові Ратушному, хороброму воякові легендарної 93-ї ОМБр “Холодний Яр”!

ГО “Захистимо Протасів яр”
Історичний клуб “Холодний Яр”

  



Загинули за волю України

Michal JANIK-“ЯНИК” (2.06.1980, Чеська Республіка  – 10.06.2022, Ізюмщина). Стрілець 49-го стрілецького батальйону ЗСУ “Карпатська Січ”, волонтер, меценат.
Зразковий воїн, безстрашний, дисциплінований. Парубок. Батьки підтримували вибір сина. У розмові з побратимами сказали, що його жертва не марна, що “ми всі разом знищимо орду, інакше ця війна не закінчиться лише в Україні”. Вічна слава!

Василь Іванович СЕБАСТІЯН-“СОВА” (10.01.1973, с. Яківка Тлумацького р-ну Івано-Франківської обл. – 16.06.2022, Ізюмщина). Стрілець 49-го стрілецького батальйону ЗСУ “Карпатська Січ”, будівельник.
Казав: “Нехай мене вб’ють, якщо це припинить війну, із задоволенням віддам своє життя”. “Був життєрадісним, ми з ним були разом із самого початку, ще з Ірпеня. Ніколи не боявся, виконував поставлені задачі, підтримував колектив і мене... Любив розказувати анекдоти зі смислом і в тему, у нього це добре виходило. Завжди виконував завдання сумлінно, ніколи не показував своє «я», міг нагрузити когось своїм командним голосом, але був дуже добрим дядьком”, – підсумував командир взводу “Асура”. Дочці Ірині 29 років. Вічна слава!

Марк Сергійович СЕЛИВАНОВ-“МАРК” (16.11.2000, м. Лисичанськ Луганської обл. – 16.06.2022, Ізюмщина). Стрілець 49-го стрілецького батальйону ЗСУ “Карпатська Січ”, зброяр.
2018 року вступив до Івано-Франківського технічного університету нафти і газу (2018). Захопився військовою справою. “На молодшого лейтенанта готувався” – вчився на військовій кафедрі, та не вистачило місяця на отримання звання офіцера.  З 2014 р. жив у Києві. Парубок. З родиною мав тісні зв’язки, хоча матір не знала, що він на війні. Тато, військовий, – на захисті нашої країни. Пишався тим, що був сталкером Чорнобильської зони відчуження. Гарний провідник з великим досвідом походів.
“Компанійський та веселий, при цьому, відповідальний. Рвався робити більше для своєї країни, всім постійно допомагав, рвався «на передок». Ентузіазму в нього завжди вистачало чоловік на 10. Ініціативний. Просто хороша людина, вірний друг, відповідальний інструктор та провідник. Завжди виручав тих, хто просив допомоги, Мав багато друзів, любив подорожі, хотів ще більше подорожувати. Планував походи в гори та до нашого улюбленого міста Прип’ять”, – так пригадують його друзі-сталкери.
Пішов воювати за Батьківщину з початку повномасштабної війни.
Вічна слава!

49-й стрілецький батальйон ЗСУ “Карпатська Січ”
“Незборима нація”



Павло Юрійович Наконечний-“Добротворський”-“Історик”

(20.05.1997, Черкаси – 18.06.2022, Миколаївщина)

 Болюча втрата! У лавах ССО загинув Павло Добротворський, лідер Громадської організації “Поклик Яру”. Я вважав його продовжувачем справи, яку почав у Холодному Яру в 1995 році.

Павло був у мене вдома, читав мої книги, планував запросити до Національного педагогічного університету ім. Михайла Драгоманова, де він навчався, презентувати книгу про Миколу Міхновського. 
Я дивився на його світле, розумне, расово чисте обличчя, досконале струнке тіло, й серце раділо, що є у нас такі діти. А який він був ентузіаст! Його не треба було підганяти, йому не треба було нагадувати. Він усе робив швидко, вправно, легко. Він був авторитетом для молоді, він об’єднував молодь навколо ідеї Самостійної України, навколо Холодного Яру.
“Поклик Яру” організовував літні табори, організовував смолоскипну ходу на пам’ять про Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупаки.
Велика втрата! 
Ставлю його в один ряд з Романом Ратушним та Георгієм Ткаченком, командиром “Фрайкора”, Героєм України (посмертно). Павла і планували поховати біля Георгія, на Холодноярському плато, біля Мотриного монастиря, який обов’язково стане українською твердинею, чоловічим монастирем, де послушниками будуть ветерани українсько-російської війни.
“Історик” сам наперед все написав:  “Це війна. І на ній будуть вмирати. І, може, я теж помру. Проте, я психологічно готовий прийняти смерть і хочу, щоб я не мав страху в цей момент. Щоб кацап не бачив, як я боюсь. У загальній історії Держави я – тільки елемент, як і всі ми. І загибель зараз – це честь. Ми станемо прикладами для наступних. Як для нас зараз холодноярці.
Я можу загинути і все. Як і ти, і наші батьки. В бою або під завалами знищених будівель. Проте зараз, поки живий – борись і вчись. Все вийшло, як і казав Горліс-Горський. «Коли я впаду, мою кров вип’є рідна земля, щоб виростити з неї траву для коня того, хто стане на моє місце». Честь”.
Козакам слава!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”
Роман КОВАЛЬ

  



Про людину світлої душі Тараса Силенка

22 червня минув рік як помер кобзар Тараса Силенко. Історичний клуб “Холодний Яр” та Національний історико-культурний заповідник “Чигирин” встановили йому пам’ятник на хуторі Буда Черкаського району. Урочисте відкриття відбулося 25 червня. Готуємо ми і книжку спогадів про Тараса Силенка. Ось один з її розділів. Публікується вперше.

Важко простими словами змалювати надзвичайне… 
Уперше я зустрівся з Тарасом – за якимось символічним збігом – у Холодному Яру на щорічних вшануваннях українських звитяжців усіх часів, які проводить Історичний клуб “Холодний Яр” під головуванням Романа Коваля. Пізніше я дізнався, що Тарас теж є членом цього клубу. Це було 2013-те літо, тоді я вперше потрапив до Холодного Яру. Ті відвідини настільки мене вразили, що невдовзі я оселився поблизу Чигирина, щоб бути ближче до тієї чарівної місцини, яка вплинула на моє подальше життя.
Перше враження було, що Тарас вирізнявся якоюсь піднесеністю. Здавалося, що він живе довго-довго, ще зі старих часів козацької України. У погляді, у манері говорити, у співах відчувалася сила духу. Недаремно він був Силенко. 
Заприятелювали з першого привітання. Виявилося, що в нас багато спільних інтересів, завжди було про що побалакати або порадитися. Я за фахом ювелір, хоча не люблю це сучасне слово, вважаю себе народним майстром, а Тарас добре знався на українській старовині та збирав старожитності, зокрема автентичний народний одяг. Тому в нас виникла широченна тема для спілкування. Тарас із такою любов’ю ставився до всього красивого, що навіть попросився до мене в науку з вироблення жіночих прикрас. А я своєю чергою попросився до нього в науку навчитися гри на бандурі, – коли виготовлю собі інструмент власноруч. 
Тарас – це стовп нашої культури. Знавець традицій, обрядів, вірувань, кобзар, танцюрист, учитель народних танців… Ще одне в нас було спільне – дохристиянські світоглядні засади та козацький Звичай.
Один тільки важкий спогад залишився. Не думав, що нестиму Тарасову домовину. Але нема відчуття втрати, здається, що Тарас десь мандрує. Це як у хмарну погоду, коли не видно Сонця, але ти знаєш, що воно є. 
Мандруй, брате, поза світами, та зустрінемося на Луках Сварожих.

Олександр КРАМАР-“КУЦЬ”, козак ДУК “Правий сектор”
З фронту, 9 червня 2022 р.
Примітка. Хто хоче, щоб книжка побачила світ, допоможіть своїм внеском. Реквізити рахунку у ПриватБанку: 4731 2196 4692 0573, Оксана Герасимюк, секретарка проєкту.
На світлині біля пам’ятника Тарасові Силенку – члени Історичного клубу “Холодний Яр” та їхні прихильники.

  



Місія Поля Манандіза

Відомий французький співак Поль Манандіз, друг Василя Сліпака, є щирим патріотом нашої держави. Поль живе в Україні вже понад 6 років і завжди намагався показати світові, що таке українська культура, оскільки він душею відчуває її прадавні корені…
“Тут, в Україні, я не француз. Тут я українець. Я відчуваю себе вдома”, – каже Поль. І йому важко не повірити – ця людина не залишила країну після перших обстрілів Києва російськими ракетами, навпаки – перше, що зробив Поль, – заспівав Гімн України і виклав його в усіх можливих соцмережах…
Поль робить насправді цікаві й зворушливі речі – його патріотичні пісні з ілюстраціями розбомблених росіянами українських міст і сіл, з обличчями наших дітей та матерів, на яких помітний відбиток війни, вже побачили в Європі та США…
Поль вважає, що його місія – розповідати світу правду про Україну, про її історію, її культуру і її війну. “Саме про це мій альбом «Місія на небі»”, – сказав він в інтерв’ю до початку повномасштабного російського вторгнення.
Бог подарував Полю талант, який, на його власну думку, має “працювати” на мир в усьому світі. Але сьогодні його талант допомагає нам захищати Україну та її народ від рашистів. Поль активно допомагає фронту, доправляє бронежилети, купує коптери і тепловізори для українських захисників і вже створив Фонд Поля Манандіза, який збиратиме кошти на потреби ЗСУ, на гуманітарні потреби, на допомогу біженцям…
Крім того, Поль захищає Україну й ще одним способом – через контрпропаганду.
Колись Поль Манандіз казав, що він артист, а не солдат. Але сьогодні він – справжній боєць інформаційного фронту, наразі є керівником Департаменту міжнародного впливу та культури Інформаційно-аналітичного центру національної безпеки України. І цю надважливу для нашої держави роботу він виконує так само талановито і сумлінно, як і співає.
Патріот, відданий Україні, тепер має ще одну місію – місію захищати Україну.

Андрій ГАЛАТ,
заступник керівника Інформаційно-аналітичного центру національної безпеки України

 



Руслан Боровик

Загинув Руслан Боровик – чесна, інтелігентна людина.
Осиротіли дві чудові донечки – Софійка та Аня, у розпачі дружина Людмила Крамаренко.
Мала за честь знати Руслана особисто. 
Спочивай з миром, Герою! 
Але я пам’ятаю нашу розмову перед війною і знаю, що Ти завжди оберігатимеш нас усіх з небес.

Олександра АЛЕКСАНДРОВА



Володимир Винниченко: осуд і шана

Сотник Армії УНР Леонід Павлович Романюк помер у США 7 грудня 1984 року. Перед смертю “свій спадок заповів НТШ із застереженням, щоб його гроші не були використані на видання праць Грушевського й Винниченка”. Про це мені написав Всеволод Речицький, онук Леонідової рідної сестри Аглаї.
І згадав я опублікований у вересні 1934 р. в кількох номерах львівської газети “Діло” відкритий лист Володимирові Винниченку отамана Вільного козацтва з Глодос Фотія Мелешка. Мелешко признався, що прочитав усі твори Винниченка. “Були Ви для мене і соціяльно-національним проводирем (…) позаочним учителем, – писав Фотій. – І писання Ваші, і слова Ваші були для мене законом”. Згадав, як під час Трудового конгресу на власні вуха чув, як В. Винниченко сказав: “Москалі всіх мастей однаково ворожі до України”. “Цими словами Ви раз [і] назавжди сказали, за яку Україну ми маємо боротися”. І раптом людина, яка промовила ці слова, стала “першим українським зміновіхівцем”, поїхала в 1920 р. з пропозицією співпраці до Харкова, у табір ворога, “проти якого проголосила сама війну, війна та ще була в повному розпалі. Чогось подібного ми навіть не могли чекати від останнього неграмотного козака”. 
“До серпня 1920 року я не знав, що Ви не тільки нас полишили, але й ошукали, – продовжував Фотій Мелешко. – Щойно тоді я дістав відпустку з фронту і поїхав до Львова. Зайшов там в українську книгарню і там побачив Ваш новий твір: 2 томи «Відродження Нації». Купив їх. Гадав, що я з нього ще багато дечого навчуся... Накинувся читати. (…) Я читав, кидав об землю, піднімав, знову читав і кидав об землю, піднімав, знову читав і кидав об землю. Так що поки їх прочитав, то й побив, пошматував... Довелося ще раз купувати, щоб те і товаришам на фронті показати. Привіз і давав читати. Показалося, що не тільки я [с]каженів, читаючи їх, але всі, кому тільки їх не давав” (з нарису Р. Коваля та Ю. Юзича “Багатотомний роман життя Фотія Мелешка”).
Позиція Леоніда Романюка мені зрозуміла. На жаль, її не сприйняли (а може, не знали?) лауреати Міжнародної премії ім. В. Винниченка. Серед них багато достойних українців. Один з них якось похвалився переді мною, що став лауреатом премії ім. В. Винниченка. Я подивився на нього зі здивуванням, а потім врівноважено промовив: “А я би премії імені руїнника Української держави не прийняв би”. Професор не знав, що відповісти, тож промовчав.
Прикро, коли читаєш список лауреатів премії ім. Винниченка. Талановиті ж люди, патріоти... Серед них навіть є й мій друг…
Біографію сотника Леоніда Романюка, до слова, посла до Сойму Карпатської України і секретаря президії 1-ї сесії Сойму, яка 15 березня 1939 р. проголосила Карпатську Україну, читайте в т. 3 енциклопедії “«Подєбрадський полк» Армії УНР” (автори Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич, http://otamania.in.ua).
Онук героя Всеволод Речицький сповістив деталі його біографії, яких ми не знали. Ось уривок з листа В. Речицького до мене перед самим Новим 2022 роком: “Під час Другої світової війни Леонід Романюк опинився в близькому оточенні Гетьмана Павла Скоропадського. Коли мою маму Аріадну німці вивезли на роботу в Німеччину (до Відштока – містечка під Берліном), вона побачилася там зі своїм дядьком Леонідом. Німці були організовані, так що він її легко знайшов. Ба більше, він якось привіз у Відшток Павла Скоропадського... Берлін бомбували союзники, а село – ні. Так мама познайомилася з Гетьманом і його дружиною. Гетьман розпитував її про Київ, чи його ще там пам’ятають... Потім мама кілька разів їздила велосипедом у Берлін, де зустрічалася в церкві з дружиною Гетьмана Олександрою. 
Після загибелі Гетьмана Леонід Романюк опинився у США. Знав він 5 мов, але не англійську. У США вивчив англійську. Говорив нею вільно. Володів мотелем. Його друга дружина звалася Ангела-Марта, здається, з роду Пасканів. Поховані вони разом. Дружина отруїлася квітами (фітошок). Їх було море на день народження, вона спала на другому поверсі, а весь низ був у квітах, які так згубно на неї вплинули”. 
Для мене сотник Армії УНР Леонід Романюк дорогий ще тим, що став на захист отаманщини. У статті “Несправедливі закиди” він, вояк регулярної армії, виступив проти тенденційних закидів у бік повстансько-партизанського руху, стверджував, що повстанський рух “був могутнім фактором у боротьбі за волю України”. Інша річ, додаю я, що цей рух очільники УНР належно не використали.
Я дуже шкодую, що зараз у ОРДЛО немає українського повстансько-партизанського руху. Повірте, нам не раз би звеселяли душу новини, як партизани підірвали ту чи іншу базу окупантів, знищили того чи іншого керівника сепаратистів, дали нашій артилерії точні координати майданчика, де зібралися російські танки...
Повстансько-партизанський рух – сила хоч і допоміжна, але ефективна й нещадна. Пригадуєте, як чекіст Борис Козельський описував отаманщину? “У районі діяльності Олександрійської (Степової. – Ред.) дивізії, – зазанчав він, – майже неможливо було провадити радянську роботу. Банди тут рубали й сікли на всі боки – вони зробили з деяких повітів кип’ячий казан”. “Банди” – так цей виродок називав українських козаків-партизанів.
Дуже шкода, що Українська держава досі не зрозуміла ваги повстанства, а тому нічого не зробила, щоб цей рух ініціювати і підтримати. Але це вже я заліз у сучасне…
Вічна слава Леонідові Романюку – ад’ютантові 3-ї Залізної гарматної бригади 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, просвітянину та провідникові Мукачівського окружного Пласту! Вічна слава українським повстанцям! Ганьба “зміновіхівцям”!

Роман КОВАЛЬ

  



Олексі Різниківу – 85 років!

Виповнилося 85 років від дня народження видатного українського вченого-мовознавця, члена Національної спілки письменників України, багаторічного політв’язня СССР Олексія Сергійовича Різниківа.
Олекса Різників – унікальний фахівець із порівняльного та історичного мовознавства, першокласний український поет і прозаїк. Він автор близько 40 наукових праць, збірок поезій, прози, публіцистики; лауреат багатьох престижних літературних премій, член Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, кавалер державних орденів.
Це унікальна людина, наділена Богом різнобічними талантами. Творець першого у світі і в нашій скіфо-русино-українській мові та світовому мовознавстві “Кореневого словника української мови”, над яким працює майже 40 років, починаючи від часів перебування в неволі в пермських концтаборах СССР. Віднайшов і систематизував понад 5400 кореневих основ, на базі яких упродовж багатьох тисячоліть витворювалася наша мова.
Олекса Різників збагатив українську лінгвістичну науку низкою оригінальних мовознавчих відкриттів у працях: “Складівниця української мови” (Одеса, 1967), “Словник омонімів” (Київ, 1999), “Стислий кореневий словник”, “Спадщина тисячоліть” (Одеса, 2001; Харків, 2002), “Чим українська мова багатша за інші” (Тернопіль, 2011), “Словогрона духу” (Одеса, 2015), “Українська мова – спадщина тисячоліть” (Київ, 2017), у яких дослідив і виокремив 33 лінгвістичних особливості – переваги (багатинки), що ними багатша наша українська мова, як порівняти з усіма мовами світу, а найперше – мовами арійської індоєвропейської мовної групи.
 У кореневому словнику української мови він вирізнив понад 5400 словогрон-коренів української мови з прадавніх часів (до речі, у китайській мові таких кореневих гнізд нараховується близько 1300) і працює над тим, щоб згрупувати й систематизувати їх за семантичним значенням похідних словем. Такий метод дослідження є відкриттям у світовій лінгвістичній науці. 
Одеські організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих і Меморіалу імені Василя Стуса видали 7 томів енциклопедичного альманаху “Одеська хвиля”, де широко представлено долі репресованих на Одещині людей, їхні спогади і документи. Всі їх збирав, готував, вичитував і публікував Олекса Різників. 
На цей час він автор 40 книжок, і зокрема понад 20 збірок поезій, споминів, есеїв, розвідок, літературних перлин.
Попри поважний вік, Олекса Різників веде громадську роботу в одеських організаціях Товариства “Просвіта”, Товариства політв’язнів і репресованих, Меморіалу імені Василя Стуса та інших. Із 2009 р. він є головним редактором журналу “Зона” ВУТ політичних в’язнів і репресованих в СССР.
Серед багатьох здібностей і талантів Бог дарував йому унікальну поетичну пам’ять, колосальну працездатність, талант толерантного спілкування з людьми та інші чесноти. Він знає і чудово співає безліч українських пісень.
Олекса Різників має також щасливу вдачу швидко сприймати новації, різні мистецтва, ремесла. Він відзначений кількома державними нагородами, є повним кавалером ордена “За заслуги”. А 2018 року багатолітній борець за волю України Олекса Різників здобув Літературну премію ім. Юрія Горліса-Горського Історичного клубу “Холодний Яр”.
Щиро вітаючи пана Олексу з поважним ювілеєм, бажаємо йому й далі творити українську культуру.

Від імені багатьох харківських організацій 
Анатолій ЗДОРОВИЙ, голова Харківського ОО ВУТ політичних в’язнів і репресованих
Приєднуються до вітань Історичний клуб “Холодний Яр” та газета “Незборима нація”. Бажаємо у творчій праці дожити до нового ювілею!
Світлина Юрка Слюсара.



“Мега-книга про мега-людину“

Роман Коваль, Юрій Юзич, “Міхновський Микола. Спогади, свідчення, документи” (Видавництво Марка Мельника, 2021). Лауреат Всеукраїнського конкурсу “Книга року” в номінації “Минувшина. Мемуаристика”. І то дуже заслужено.
Книга-феномен про людину-феномена. Автора ідеї самостійності України. Фундатора підпільних організацій та українського війська початку 20 століття. Українського Маннергейма. Який, на жаль, настільки недооціненний, що досі немає вулиці його імені в Києві. 
Микола Міхновський боровся за незалежну Україну, коли це ще не було мейнстрімом. Протиставляючись соціалістам Винниченкові та Петлюрі, федералістові Грушевському та монархістові Скоропадському. Які не бачили майбутнього України без Росії. А Міхновський не бачив співжиття України з Росією. Хто мав рацію і чому ми втратили, на відміну від фінів, століття – час показав. 
Не буду переповідати зміст – читайте. Книга мегаварта. Я б, можливо, лише не додавав би останній розділ про вшанування пам'яті Миколи Міхновського. Бо цю сторінку ми ще пишемо. І якби не пан Роман Коваль, не Історичний клуб “Холодний Яр”, то певно б вона виглядала ще бідніше. Точно не так, як вартує постать автора ідеї Самостійної України. 

Ярослав ЮРЧИШИН, народний депутат України
Від редакції. Книгу видано за сприяння українців Чикаго. Придбати можна ось тут: http://otamania.in.ua



Олег Король загинув у Бучі

“21 травня 2022 р. в крематорії Байкового цвинтаря, разом з його щирими друзями та рідними, прощався з убитим 3 березня в м. Бучі російськими окупантами адвокатом Олегом Королем, – написав у ФБ Олег Тимошенко. – Тільки тепер його тіло ідентифікували. Олег був людиною різносторонньою і непростою. Багато років він допомагав мені ретельно готуватися до кожного судового засідання в 5 кримінальних справах Майдану, у яких я проходжу як потерпілий від “Беркуту” 18 лютого 2014 р. на вул. Інститутській. У хвилини розпачу від безрезультатних судових засідань (500 засідань за 8 років!) він переконував мене не зневірюватись і пропонував свої юридично вивірені поради, які я і реалізовував всі ці роки. Олеже, Царство Небесне тобі!”
Додам, що Олег був і адвокатом мами Георгія Гонгадзе. Та ще й допоміг їй перемогти в судовому процесі.
Він палко пропагував мої книги, вважав їх украй потрібними для патріотичного виховання українців. Коли він мав гроші, поспішав до мене на Курську купувати книжки для своїх товаришів.  Був щирою, доброю людиною, безкорисливою і сердечною. Брав участь у меморіальних заходах Історичного клубу “Холодний Яр”. Не знаю обставин його смерті, але неважко передбачити, що його долю вирішив тризуб, наколотий на правій скроні.
Вічна пам’ять!

Роман КОВАЛЬ



“Війна-онлайн” дає нам шанс

Це перша українсько-російська війна, злочини якої відомі світу одразу, майже в той самий день. Фактично вона відбувається onlain. Відомо і хто коїть злочини, навіть можна почути їхні голоси.
Ви розумієте, як незатишно, наприклад, квартирному злодію, коли пограбування помешкання одразу висвітлюються в неті? Те, що світ бачить, що коять російські окупанти в Україні, ширить обурення і засудження варварської агресії, а отже, і збільшує допомогу Україні, а значить, і наші шанси на перемогу.
Тож слава світлим головам, що створили “світове павутиння”, у якому вже заплуталася імперська Росія!

Р. К.



ЧЕРЕЗ “НОВУ ПОШТУ” та “УКРПОШТУ” МОЖНА ПРИДБАТИ

Книжки можна придбати через “Нову пошту” та “Укрпошту”, попередньо переказавши кошти на ФОП Р. М. Коваля у Приватбанку 5169330530013009, а якщо це пожертва, то на картку Романа Коваля у Приватбанку: 5168 7554 4667 0339. 
Переславши гроші, просимо телефоном (або через електронну адресу kovalroman1@gmail.com чи вайбер +38066-211-41-85) замовити книжки, вказавши куди і кому надсилати книжки. Номер телефону 067-726-30-36 (+ телеграм). Ось ціни без вартості пересилки:
Роман Коваль, Юрій Юзич. Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи. –300 грн.
Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи. –200 грн.
Роман Коваль. “Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 230 грн.
Роман Коваль. “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” –250 грн.
Роман Коваль. “Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 225 грн.
Роман Коваль. Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 60 грн.
Роман Коваль. “Здолати Росію” – 190 грн.
“Сумщина в боротьбі” Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 225 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 2) – 100 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрію Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 3) – 200 грн.
Микола Аркас. “Історія України-Русі” – 100 грн. 
Роман Коваль. “Тиха війна Рената Польового”– 200 грн.
Роман Коваль. “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” – 350 грн.



Газета “Незборима нація” за липень 2022 р. тепер є у Мережі.

Газета “Незборима нація” за липень 2022 р. тепер є у Мережі.




Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”!
Віктор ДРУЗЬ (с. Зорине, Сумщина) 260 грн.
  Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (Калуш) – 300 грн.
  Олександр РОМАЩЕНКО (дід Карбала, с. Цвітна, Кропивниччина) – 600 грн.
  Український конгресовий комітет Америки (відділ на Лонг Айленд) – 500 ам.  дол.




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ