Сотник Армії УНР Леонід Павлович Романюк помер у США 7 грудня 1984 року. Перед смертю “свій спадок заповів НТШ із застереженням, щоб його гроші не були використані на видання праць Грушевського й Винниченка”. Про це мені написав Всеволод Речицький, онук Леонідової рідної сестри Аглаї.
І згадав я опублікований у вересні 1934 р. в кількох номерах львівської газети “Діло” відкритий лист Володимирові Винниченку отамана Вільного козацтва з Глодос Фотія Мелешка. Мелешко признався, що прочитав усі твори Винниченка. “Були Ви для мене і соціяльно-національним проводирем (…) позаочним учителем, – писав Фотій. – І писання Ваші, і слова Ваші були для мене законом”. Згадав, як під час Трудового конгресу на власні вуха чув, як В. Винниченко сказав: “Москалі всіх мастей однаково ворожі до України”. “Цими словами Ви раз [і] назавжди сказали, за яку Україну ми маємо боротися”. І раптом людина, яка промовила ці слова, стала “першим українським зміновіхівцем”, поїхала в 1920 р. з пропозицією співпраці до Харкова, у табір ворога, “проти якого проголосила сама війну, війна та ще була в повному розпалі. Чогось подібного ми навіть не могли чекати від останнього неграмотного козака”.
“До серпня 1920 року я не знав, що Ви не тільки нас полишили, але й ошукали, – продовжував Фотій Мелешко. – Щойно тоді я дістав відпустку з фронту і поїхав до Львова. Зайшов там в українську книгарню і там побачив Ваш новий твір: 2 томи «Відродження Нації». Купив їх. Гадав, що я з нього ще багато дечого навчуся... Накинувся читати. (…) Я читав, кидав об землю, піднімав, знову читав і кидав об землю, піднімав, знову читав і кидав об землю. Так що поки їх прочитав, то й побив, пошматував... Довелося ще раз купувати, щоб те і товаришам на фронті показати. Привіз і давав читати. Показалося, що не тільки я [с]каженів, читаючи їх, але всі, кому тільки їх не давав” (з нарису Р. Коваля та Ю. Юзича “Багатотомний роман життя Фотія Мелешка”).
Позиція Леоніда Романюка мені зрозуміла. На жаль, її не сприйняли (а може, не знали?) лауреати Міжнародної премії ім. В. Винниченка. Серед них багато достойних українців. Один з них якось похвалився переді мною, що став лауреатом премії ім. В. Винниченка. Я подивився на нього зі здивуванням, а потім врівноважено промовив: “А я би премії імені руїнника Української держави не прийняв би”. Професор не знав, що відповісти, тож промовчав.
Прикро, коли читаєш список лауреатів премії ім. Винниченка. Талановиті ж люди, патріоти... Серед них навіть є й мій друг…
Біографію сотника Леоніда Романюка, до слова, посла до Сойму Карпатської України і секретаря президії 1-ї сесії Сойму, яка 15 березня 1939 р. проголосила Карпатську Україну, читайте в т. 3 енциклопедії “«Подєбрадський полк» Армії УНР” (автори Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич, http://otamania.in.ua).
Онук героя Всеволод Речицький сповістив деталі його біографії, яких ми не знали. Ось уривок з листа В. Речицького до мене перед самим Новим 2022 роком: “Під час Другої світової війни Леонід Романюк опинився в близькому оточенні Гетьмана Павла Скоропадського. Коли мою маму Аріадну німці вивезли на роботу в Німеччину (до Відштока – містечка під Берліном), вона побачилася там зі своїм дядьком Леонідом. Німці були організовані, так що він її легко знайшов. Ба більше, він якось привіз у Відшток Павла Скоропадського... Берлін бомбували союзники, а село – ні. Так мама познайомилася з Гетьманом і його дружиною. Гетьман розпитував її про Київ, чи його ще там пам’ятають... Потім мама кілька разів їздила велосипедом у Берлін, де зустрічалася в церкві з дружиною Гетьмана Олександрою.
Після загибелі Гетьмана Леонід Романюк опинився у США. Знав він 5 мов, але не англійську. У США вивчив англійську. Говорив нею вільно. Володів мотелем. Його друга дружина звалася Ангела-Марта, здається, з роду Пасканів. Поховані вони разом. Дружина отруїлася квітами (фітошок). Їх було море на день народження, вона спала на другому поверсі, а весь низ був у квітах, які так згубно на неї вплинули”.
Для мене сотник Армії УНР Леонід Романюк дорогий ще тим, що став на захист отаманщини. У статті “Несправедливі закиди” він, вояк регулярної армії, виступив проти тенденційних закидів у бік повстансько-партизанського руху, стверджував, що повстанський рух “був могутнім фактором у боротьбі за волю України”. Інша річ, додаю я, що цей рух очільники УНР належно не використали.
Я дуже шкодую, що зараз у ОРДЛО немає українського повстансько-партизанського руху. Повірте, нам не раз би звеселяли душу новини, як партизани підірвали ту чи іншу базу окупантів, знищили того чи іншого керівника сепаратистів, дали нашій артилерії точні координати майданчика, де зібралися російські танки...
Повстансько-партизанський рух – сила хоч і допоміжна, але ефективна й нещадна. Пригадуєте, як чекіст Борис Козельський описував отаманщину? “У районі діяльності Олександрійської (Степової. – Ред.) дивізії, – зазанчав він, – майже неможливо було провадити радянську роботу. Банди тут рубали й сікли на всі боки – вони зробили з деяких повітів кип’ячий казан”. “Банди” – так цей виродок називав українських козаків-партизанів.
Дуже шкода, що Українська держава досі не зрозуміла ваги повстанства, а тому нічого не зробила, щоб цей рух ініціювати і підтримати. Але це вже я заліз у сучасне…
Вічна слава Леонідові Романюку – ад’ютантові 3-ї Залізної гарматної бригади 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, просвітянину та провідникові Мукачівського окружного Пласту! Вічна слава українським повстанцям! Ганьба “зміновіхівцям”! Роман КОВАЛЬ 
|
