Тридцять років праці для її звеличення, повернення її історії, відродження перерваної історичної пам’яті, відновлення справедливості до її кращих синів і дочок.
Сотні вечорів пам’яті та презентацій книжок про Визвольну боротьбу, сотні радіопередач, десятки книжок про Визвольну боротьбу, 25 вшанувань героїв Холодного Яру, 25 документальних фільмів про борців за волю України, понад 400 номерів газети “Незборима нація”… Тридцять років щасливої творчої праці, відновлення козацьких могил, побудова пам’ятників, встановлення меморіальних дощок, перейменування вулиць іменами українських достойників. Це особистий внесок. Але зроблений він у співпраці з друзями, адже вони натхненно працювали поруч: Михайло Іванченко, Василь Кук, Віктор Лісовол, Юрій Мурашов, Ренат Польовий, Леонід Череватенко, Василь Литвин, Тарас Силенко, Ольга Страшенко, Володимир Караташ, Віталій Западнюк, Тарас Компаніченко, Михайло Горловий, Сергій Василюк, Кость Завальнюк, Орест Абрагамович, Василь Лютий, Василь Ковтун, Антоніна Литвин, Леся Островська, Лариса Громадська, Анна Конош, Тетяна Лемешко, Надія Овчарук, Богдан Легоняк, Марко Мельник, Микола Владзімірський, Дмитро Бур’ян, Володимир Стецюк, Євген Букет, Віктор Рог, Володимир Бондаренко, Микола Крижанівський, Олександр Рябокрис, Юрій Юзич, Ігор Семак, Ігор Сметанський, Ігор Гаврищишин, Тарас Беднарчик, Владислав Карпенко, Юрій Левченко, Валерій Мартишко, Анатолій Зборовський, Віталій Опанащук… Скульптори, поети, кобзарі, краєзнавці, режисери, письменники, історики, журналісти, співаки, діячі Пласту. А це ж тільки члени Історичного клубу “Холодний Яр”. А скільки прекрасних творчих особистостей в інших організаціях!
А скільки друзів з нашого клубу стали українським героями! Захищали Україну зі зброєю в руках Олег Куцин, Андрій Жованик, Андрій Чорний, Микола Тихонов, Євген Городничук, Василь Зозуля, друг “Серпень”, Олександр Косіненко, Юрій Ткаченко, Вадим Джувага, Олександр Серпак…
Завдяки нашій праці героями – часто навіть несподівано для себе і своїх рідних – стали тисячі, десятки і сотні тисяч українців, які раніше й не дуже цікавились українським духовним життям. 1995 року в післямові до книжечки “Філософія українства” я писав: “Гречкосіїв сьогодні в Україні достатньо. Але їм, сіромашним, не дають мирно сіяти гречку під мирним небом синьо-жовтої Вітчизни. З них наполегливо хочуть зробити героїв. Ще трохи нахабства наших ворогів – і по болоту піде хвиля, і герої будуть. Тисячі, мільйони героїв. І будуть у школах Москви інтелігентні вчителі розповідати про безчинства «варварів»-українців... Героїв треба. Обов’язково треба. І вони – зачекайте! – будуть! Оце і вся філософія українців! У героїчному служінні Батьківщині. А ви думали це щось складне?”
Радісно, що частини Збройних сил України, Національної гвардії та військових центрів названі іменами тих, кого ми десятиліттями прославляли, – полковників Петра Болбочана і Василя Вишиваного, генералів Олекси Алмазова та Якова Гандзюка, отамана Костя Блакитного, Романа Дашкевича, Михайла Білинського, Михайла Остроградського, Чорних запорожців, Лицарів Зимового походу, Холодного Яру… Те, що починала горстка людей, стало державною політикою!
У цей радісний день не хочеться згадувати ні помилок, ні зрад, ні розчарувань. Україна пережила владу донецьких підніжків Москви – переживе і владу міжнародних аферистів. Україна є і буде!
І серце наповнюється радістю за мою і моїх друзів причетність до ствердження України. Слава синам і дочкам Самостійної України, її творцям і захисникам!

Роман КОВАЛЬ,
Історичний клуб “Холодний Яр”

З ініціативи ОУН(б) в Івано-Франківську за сприяння обласної ради видано збірник праць останнього Крайового провідника бандерівської ОУН у підсовєцькій Україні, довголітнього політв’язня, поета Зеновія Красівського “Дороговказ Зеновія Красівського”.
До книги упорядник Віктор Рог помістив його спогади “Владимирський централ”, виступи та статті, витяги з інтерв’ю. Видання приурочене до 30-ліття відходу Зеновія Красівського (20 вересня 1991 р.).
“Ці тексти допоможуть обрати правильні орієнтири, звірити й унапрямити позиції, надихнутися з животворного джерела, зрештою, усвідомити перед незламною постаттю великого Красівського глибину власної відповідальності”, – зазначає в передмові до книги упорядник.
“Аби ви не блукали потемки, скажу вам сокровенне: я все життя пройшов в Організації Українських Націоналістів. Не буду говорити, чи то було легко, чи то було тяжко. Було – як було. Але я з гордістю оглядаюся і на тих націоналістів, які загинули, і на тих націоналістів, які нині розпрямляють рамена, і на ті юні пагони, які входять до наших рядів. Альтернативи Україна не має!»
Почуймо ці слова!

УІС
З питань придбання книги звертатися: 01054 м. Київ, вул. Ярославів Вал, 9, п. 4, тел. 050-443-53-69, (044) 279-81-33, vorog1970@gmail.com

Григорій Чупринка залишив помітний слід у нашій історії як поет і борець за самостійність України. Його образ у літературі завжди був привабливим та осяяний романтикою героїчного життя і героїчної смерті, а ім’я стало одним із символів незборимості українського народу.
Через 20 років після смерті Чупринки, вже в іншу історичну епоху, його ім’я продовжувало світити новим борцям. Саме тому командувач УПА Роман Шухевич узяв собі це прізвище за один із повстанських псевдонімів…
13 травня 1907 р. в київській газеті “Рада” було вперше опубліковано вірш Чупринки українською мовою із знаменною назвою – “Моя кобза”, а перша його книга “Огнецвіт” з’явилася 1909 року. Потім вийшли поезії “Метеор”, “Ураган” (1910), “Сон-трава”, “Білий гарт” (1911), “Контрасти” (1912), поема “Лицар-Сам” (1913).
Лютневу революцію 1917 р. Грицько Чупринка зустрів уже як відомий поет. Маючи 37 років, він пішов козаком у Перший український козацький полк ім. гетьмана Богдана Хмельницького. У 1919 р. на чолі одного з повстанських загонів Чупринка вступив у бій проти московської комуни. А смерть свою знайшов наприкінці літа 1921 р. від московської кулі – за участь у Центральному українському повстанському комітеті.
У цей день, 28 серпня, у справі Цупкому Москва, окрім Чупринки, розстріляла ще 47 українських підпільників, серед них і Івана Андруха-“Авраменка”, начальника штабу 1-ї дивізії Січових стрільців, крайового коменданта УВО на Східних українських землях.
Пам’ятаймо про “чародія української поезії”, отамана і підпільника Григорія Чупринку, хороброго вояка Івана Андруха та їхніх соратників! Вічна Їм слава!

Роман КОВАЛЬ

Вітаємо члена Історичного клубу “Холодний Яр”, скульптора Михайла Горлового з реалізацією ще одного творчого задуму – вшануванням земляка, київського митрополита Тимофія Щербацького.
Тихон Іванович Щербак народився в 1698 р. в родинному хуторі своїх батьків Щербанівці (тепер село Обухівського р-ну Київської обл.). Закінчив Києво-Могилянську академію. Згодом у Києво-Софійському монастирі прийняв чернечий постриг з ім’ям Тимофій. У 1737 р. Тимофій став ігуменом (настоятелем) Мгарського Спасо-Преображенського монастиря, що біля Полтави, і майже одразу (в березні 1737 р.) переведений настоятелем у Київський Видубицький монастир. У серпні 1739 р. він став архімандритом Золотоверхого Михайлівського монастиря в Києві. У квітні 1740 р. обраний настоятелем Києво-Печерської лаври…
А 19 жовтня 1952 р. в с. Щербанівці народився Михайло Горловий. З поваги до земляка він вирішив увічнити в камені його образ. Уже кілька років як було виконано роботу, і ось нарешті завдяки Олександрові Юркову та Народному музею України пам’ятник у Щербанівці встановлено!
Нагадуємо, що Михайло Горловий разом зі скульптором Олександром Фурманом за останній рік створили для Києва погруддя полковника Петра Болбочана і полковника Василя Вишиваного.
Бажаємо Михайлові Горловому нових творчих звитяг!

На світлині Андрія Ковальова – учасники відкриття пам’ятника Тимофію Щербацькому в с. Щербанівці. Серпень 2021 р.

Кожен рядок Миколи Міхновського – це настанова для дій 100 років тому, сьогодні та завтра для кожного українця, кожної влади, виборця, депутата, добровольця, сина України. Читайте і дійте, українці! Менше розмов, більше дій у боротьбі за Україну!

Володимир ДЕРИВЕДМІДЬ
Придбати можна тут: http://otamania.in.ua
На світлині – меценати книги з Чикаго Михайло Грабовецький (ліворуч) та Іван Дем’янець.

Давно вже Галичина не здригалася від такого жалю. Тужили трембіти, ридали, наповнюючи осінній день розпачем неповторної втрати, невиплаканого болю. А над усім цим пливла домовина, німа і безмовна, оповита калиновим вінком, забираючи від нас Людину, Борця, Поета, Мученика. Забираючи від нас той єдиний промінчик, який у роки страшних терпінь горів нескореним полум’ям віри, надії, любови.
...Ридали трембіти, аж серце зупинялося в грудях. Ридали люди, не соромлячись сліз, ще до кінця не усвідомивши тяжкої втрати: сьогодні Україна проводжає в останню дорогу свого вірного сина, нескореного лицаря, довголітнього в’язня большевицьких катівень Зеновія Красівського. Його послав нам Господь, щоб ми, німі і темні, могли говорити його устами, бачити його очима. Щоб не зневірилися, не зійшли з єдино правильної дороги, яка веде до волі. Все, що мав, він поклав на жертівник Визвольної боротьби, залишивши собі одне – право й честь померти за Україну.
Попрощатися з покійним з’їхалося, злетілося, зійшлося тисячі людей. Із квітами, з кетягами калини, вони живим потоком наповнили подвір’я і вулицю – побратими по боротьбі, друзі, просто знайомі й незнайомі... Зрештою, пан Зенко ніколи не ділив людей на “знайомих” і “незнайомих”. Він любив нас тією святою, безкорисливою любов’ю, якою батько любить своїх дітей, незугарних, безпорадних, деколи невдячних. Він світився тією любов’ю, розуміючи і наперед прощаючи людські слабості. Й, напевно, тому варто було бодай раз поговорити з ним, діткнутися тієї безмежної любови, щоб із трепетом, не роздумуючи, впасти перед нею на коліна...
І ось не стало його, і осиротів світ, і затужили трембіти, і лише чорний траур стрічки на фоні синьо-жовтого прапора тріпоче над брамою, над землею, над болем...
Мовчки розступаються люди, даючи дорогу односельцям покійного з Витвиці. З прапорами, вінками і квітами, вони в чорній скорботі востаннє схиляють голови перед ним: дякуємо Тобі, Зенку, що ходив із нами одними стежками, пив воду з одних джерел, що дав катам розіп’яти себе за наші страждання.
Вдруге розступилися люди, коли залунали скорботні дитячі голосочки. Цe діти з Царківні в гуцульських строях прийшли віддати шану Велетові духу, який рятував їх від манкуртства, самотуж двигав витесаний із болю тяжкий хрест на свою Голгофу.
І втретє розступилися люди, коли священики виносили домовину з хати. Панахида розпочалася о четвертій пополудні за участю великого збору священиків, чоловічого церковного хору з Моршина та хору Успенської церкви. На подвір’ї домовину наче найдорожчу ношу перебрали на свої плечі вірні друзі, випробувані в боротьбі побратими – Михайло Горинь, Степан Хмара, Михайло Зеленчук, Панас Заливаха, Мирослав Маринович. Березовий хрест на могилу несли стрільці Української повстанської армії.
Заголосили дзвони, коли похоронна процесія наблизилася до церкви. Домовину заносять до храму. Посліднєє цілування... Дорога наша Людино, прости, що не вберегли Тебе, що надто багато звалювали на твої плечі. А сьогодні – німі від болю і скорботи – підставляємо свої плечі, але вже під домовину...
Ця остання дорога найдовша, встелена квітами, калиновими коралями, що, наче кров на ранах праведників, запеклися на узбіччі.
Ця остання дорога найтяжча – за нею холодний подих вічної розлуки. Тому так повільно рухається процесія – друзі не поспішають розставатися зі своїм побратимом, бо ще так багато треба сказати йому... Чуєш, брате наш, товаришу наш, віднині й Ти в тому сірому журавлиному шнурку...
Першим бере слово о. Ярослав Лесів. Він має що сказати, адже разом починали боротьбу, разом каралися в большевицьких катівнях, разом торували шлях до волі. “Впродовж усього свого життя він був вірний своїй церкві, свойому народові, нашій Україні. У часи, коли від страху ціпеніло каміння, коли обледенілі душі шукали тепла і світла, він був тим вогнем, до якого всі ми йшли, щоби обігріти свої душі, набратися тепла і далі продовжувати боротьбу. Цей праведник, який вважав своїм кредо християнські моральні принципи життя, християнські принципи політики, ціле життя їх сповідував. Він знав, що любов до Бога, любов до ближнього спасе нашу Україну і світ. Любов ця була не абстрактна, а конкретна...
...Зеновій багато трудився для того, щоб наша Українська греко-католицька церква вийшла з катакомб. Хоча він і належав до провідних синів української нації, зберіг смиренність і покору духу... А для нас, що ще живемо, найбільшим нехай поставиться завданням завершити оте велике діло, яке він започаткував... Він не схилив чоло в борні, схилімо ж чоло перед ним. Амінь”.
Ридання здушують горло, не дають говорити Михайлові Гориню. Та хіба словами можна вилити біль непоправної втрати. “Сьогодні ми проводжаємо в останню дорогу незвичайну людину. Це лицар духу, це герой українського народу й української нації.
Нація живе тільки тоді, коли може родити героїв, нація умирає, коли нема кому за неї вмерти. Покійний Зеновій це дуже добре розумів і в одному зі своїх віршів прекрасно висловив цю думку: “Ідея живе лиш тоді, коли ти готовий за неї померти...”
Найкращим для нього пам’ятником, найкращою пам’яттю про нього буде служіння величній ідеї української державности так, як служив їй Зеновій. Він писав так:

Віднині і довіку слава тим,
Хто сам себе в двобою переміг
І, замість під периною лягти,
На полі бою за свободу ліг.

Справді, Зеновій ліг на полі бою за свободу українського народу, яка наближається і для реалізації якої нам треба докласти ще багато зусиль, багато мужности, такої цілеспрямованости і такої жертовности, яка була в нашого Зеновія...”
Слово бере Панас Заливаха. “Він був і поетом, і меценатом, покровителем мистецтв, був дипломатом, він організовував підпільне видання преси, був членом Гельсінкської спілки... Зеновій забагато поклав на свої плечі, цей тягар для однієї людини виявився занадто великим, і він відібрав у нього сили. Зеновій був і буде зразком для українця-патріота, який прагне добра для Батьківщини, він буде прикладом для всіх нас”.
“Під звуки траурних трембіт прощаємо одного з кращих синів України, якого приймає у свої теплі обійми його рідна земля, заради якої він віддав усе своє життя, – сказав у своїй промові пан Юрій Шимко. – І хоч Україна плаче, Україна й радіє, що породила таких синів... Прощай, Ти переходиш у вічність, у святий Пантеон Героїв наших”.
Схиляє голову перед світлою пам’яттю Зеновія Красівського Степан Хмара. “Україна зазнала тяжкої втрати: пішов від нас у вічність один із найкращих представників сучасного Національно-визвольного руху... Зеновій завжди пам’ятав, що не може бути компромісу з ворогом свободи й незалежности України. Пам’ятаймо приклад життя Зеновія, бо це подвиг, це той шлях, яким можна здобути свободу”.
Слово бере пан Іван Гель. “Із 17 років, коли вимагала ситуація, він пішов зі зброєю в руках і не покидав цієї зброї й понині. Пройшовши через концтабори, він знову органічно вписався в боротьбу за волю України, але вже воював за неї словом”.
Пан Юрій Шухевич згадує слова Зеновія Красівського, сказані ним напередодні смерти. Сьогодні вони звучать для нас заповітом: “Коли жила ідея, люди знали, що для того, щоб вона жила, треба проливати свою кров. І, як треба, – померти за неї. Сьогодні, коли ідея вмерла, люди готові торгувати своїми ідеалами, вони стали марні, вони стали ниці. І треба знову засівати зерно тієї ідеї, щоб воно проросло”.
“Таку особистість, як Зеновій Красівський, Бог дарує кожній нації тільки раз на століття, – сказала пані Богдана Крушельницька з Англії. – Тож подякуймо Господові, що післав нам цю мужню і прекрасну людину, для якої обездолена Матір-Україна була понад усе. До кінця своїх днів він залишався вірний ідеї націоналізму – найвищому виявові служіння своєму народові...”
...Сонце сідало за обрій, востаннє обціловуючи своїми промінчиками березовий хрест у калиновому вінку – цей найпочесніший знак, найбільшу прикрасу на могилі українського повстанця, воїна, поета, мужа Зеновія Красівського, який завжди промовлятиме до нас своїми полум’яними поезіями:

Хай наша кров,
страждання наші,
жертви
нащадкам нашим стануть заповітом!
Візьми мене!
Дозволь за тебе вмерти!
Вплети моє життя
в вінок свого безсмертя!
Моя ти доле!
Україно!
Мій ти світе!

Любов СОКОЛОВСЬКА
м. Стрий Львівської обл.
Дж.: Українські проблеми. – № 2. – 1991. – С. 9 – 11.

У с. Великих Зозулинцях Хмельницької області урочисто відкрили меморіал на братській могилі 26 вояків Армії Української Народної Республіки.
Меморіал був збудований благодійним фондом «Героїка», що увічнює пам’ять борців за незалежність України, коштом жертводавців з усієї України.
Урочистості розпочались із виконання Державного гімну та підняття ветераном російсько-української війни Романом Куликом Державного прапора України. Освячення меморіалу та молитву за полеглих українських воїнів звершили благочинний Красилівського округу Микола Хом’як та архімандрит Даниїл Тарнавський з Православної церкви України.
Меморіал увічнює пам’ять про одну з найкривавіших сторінок в історії бойових дій Армії УНР на Хмельниччині. Вдосвіта 7 липня 1920 р. 6-та запасна бригада Армії УНР прийняла бій з 8-ю кавалерійською дивізією Червоного козацтва. Більшовики захопили український обоз, у якому, крім військового майна, здійснювалось транспортування хворих і поранених. Рятуючи побратимів від загибелі, особливу відвагу виявили підстаршинська школа, 16-й та 17-й запасні стрілецькі курені. Полонені українці були страчені після бою. Полеглих у бою і страчених вояків Армії УНР червоні закопали у великій ямі на краю сільського цвинтаря.
У 2018 р. на замовлення Українського інституту національної пам’яті фахівці КП Львівської облради “Доля” ексгумували і перепоховали за християнським обрядом та з військовими почестями 26 останків захисників України.
“Урочистий захід ми присвятили двом подіям: 30-річчю відновлення державної незалежності України та 11-й річниці створення нашого фонду, – розповів керівник фонду “Героїка” Павло Подобєд. – Перший пам’ятник на честь борців за незалежність України був споруджений «Героїкою» у 2010 р. на Херсонщині. З того часу нам вдалось відкрити понад 30 пам’ятників та пам’ятних знаків по всій Україні. Всі ці увічнення були присвячені борцям за незалежність та свободу України: воякам Армії УНР та УПА, членам ОУН, героям сучасної війни з Москвою. Проєкт, реалізований у Великих Зозулинцях, був одним з найскладніших та найдорожчих в історії фонду «Героїка». Будівництво меморіалу під керівництвом нашого майстра, ветерана російсько-української війни Олега Собченка тривало 68 днів. Загальний кошторис витрат сягнув 280 тис. грн. Жодної копійки бюджетних коштів не було витрачено на будівництво – лише добровільні пожертви українців”.
Віддати шану воїнам Армії УНР, які 101 рік тому билися на смерть із російськими більшовиками під с. Великими Зозулинцями, прибули відповідальний секретар Державної міжвідомчої комісії з увічнення пам’яті учасників антитерористичної операції, жертв війни та політичних репресій Святослав Шеремета, начальник Центрального регіонального відділу Українського інституту національної пам’яті Богдан Галайко, 1-й заступник голови Хмельницької обласної ради Володимир Гончарук, голова Хмельницької районної ради Олександр Чорнієвич, представники Збройних сил України, Служби безпеки України, громадськість із Хмельниччини, Києва, Херсонщини та Львова.
“Цьогоріч наш фонд заснував власну відзнаку, якою ми відзначаємо багатолітніх жертводавців та волонтерів фонду – тих, хто своїми пожертвами та своєю працею доклався до створення не одного меморіалу на честь українських героїв. Серед нагороджених у 2021 році – Сергій Блощаневич, Максим та Іванна Кобєлєви, Дмитро Орел та Максим Горковчук”, – сказав голова наглядової ради фонду “Героїка” Ростислав Мартинюк.
Представник “Героїки” Олег Слабоспицький у Великих Зозулинцях анонсував дві наступні збірки “Героїки” – на спорудження пам’ятників на могилі члена ОУН і ветерана дивізії “Галичина” Ореста Васкула, який похований на Київщині, та на могилі поручника Армії УНР Хоми Аврамчука, який спочиває на кладовищі м. Хмільника на Вінниччині.

Довго обирав, на яку з книг Видавництва Марка Мельника зробити відгук, оскільки на моїх полицях є низка книг цього видавця, наприклад книги Романа Коваля “Житомирщина в боротьбі”, “Здолати Росію”, “Батькам скажеш, що був чесний”, “Яків Орел-Гальчевський: боротьба та філософія боротьби”, “Жінки у Визвольній війні. 1917 – 1930”, “Сумщина в боротьбі”, “Філософія сили”, “«Подєбрадський полк» Армії УНР” у трьох томах, два з яких видано саме в цьому видавництві.
Чому обрав “«Подєбрадський полк» Армії УНР”? Тому що це енциклопедія про  людей, які пройшли горнило боротьби за Україну у різних арміях (УСС, УНР, Карпатська Січ, дивізія “Галичина”, УВО, ОУН, Вільне козацтво, різні повстанські загони та інші формування), а на еміграції стали журналістами, священниками, редакторами, співаками, спортсменами, кооператорами… Всі вони після закінчення академії в Подєбрадах у ЧСР роз’їхалися по світах, де робили свою справу з честю та думкою про Україну.
Фундаментальна та важлива праця видавана протягом 2015 – 2020 років. Охоплює понад тисячу біографій. Це літопис як боротьби, так і становлення нової української еліти. Більшості з випускників УГА в Подєбрадах так і не судилося збудувати УССД. Проте кожний з них причетний до створення нашої держави. Велика вдячність авторам-упорядникам цієї праці Романові Ковалю, Вікторові Моренцю, Юрієві Юзичу та Історичному клубові “Холодний Яр”!
Придбати можна тут: http://otamania.in.ua

Іван ЖУКОВСЬКИЙ
Львів
На світлині зліва направо Марко Мельник і Роман Коваль.

15 липня 1919 р. в Переяславі отаман Дніпровської повстанської дивізії Зелений (Данило Терпило) урочисто, у присутності священників, війська та населення, скасував Переяславську угоду 1654 року.
Тим часом розвідка принесла Зеленому радісні вісті: з Поділля на Київ наступає об’єднане українське військо. Жмеринка вже наша! Й отаман вирішив іти назустріч, щоб повернутися переможцем разом із Директорією – і до столиці, і до Трипілля. Була ще одна вагома причина: в обозі страждало понад три сотні поранених, яких треба було рятувати. Тільки там, за фронтом, можна було б їх помістити в шпиталь.
І все ж рідне Трипілля залишилося на поталу ворогові... Більшовики вирішили відомстити селянам: “взыскать из него все расходы”, мобілізувати все чоловіче населення віком 18 – 40 років і відправити його за межі України. Для цього в села призначались коменданти і політкоми. У Трипілля був призначений “старий большевік”, співробітник Київського окружного військового комісаріату М. С. Петренко. У першій половині серпня 1919 р. він командував мобілізаційною комісією в Трипіллі.
Аспірант Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя Володимир Баров у ЦДАГО України знайшов його спогади. Вони збереглися в “Колекції спогадів учасників революційних подій, громадянської і Великої Вітчизняної воєн, соціалістичного будівництва, кінець ХІХ – середина ХХ ст. (1870 – 1988)” (ЦДАГО України. – Ф. 59. – Оп. 1. − Спр. 1032). Подаємо їх у перекладі українською, який здійснила Олена Артюшенко.
“За моєю пропозицією, – писав М. Петренко, – було ухвалено рішення: мобілізувати в Трипільському районі здорових чоловіків віком від 18 до 40 років в армію і послати подалі в Росію, у Сибір, а також мобілізувати придатних для армії коней, чим позбавити Зеленого бази і знешкодити район”  (арк. 107 – 108).
“[Люди Зеленого] рекомендували йти в мобкомісію тільки явним калікам, непридатним до військової служби, а решта мали ховатися в лісах, лозах на Дніпрі або піти в інші села, поки не піде мобілізаційна комісія” (арк. 109).
“…Зранку відряджені були по селах агітатори нашої агітбригади. У село Жуківці пішло два матроси Дніпровської флотилії. Дорогою між Трипіллям і Жуківцями бандити (тут і далі читай: козаки. – Ред.), що ховалися в лозах, убили їх” (арк. 110).
“…У волревкомі (волосному ревкомі) працював телефон, і на пошті теж був телефонний зв’язок з Києвом. Я подзвонив до Києва, у штаб Дніпровської флотилії [Андрієві] Полупанову (кат українського народу. – Ред.) і повідомив йому про загибель двох матросів і про те, що банда ожила і тримає нас в облозі. Полупанов відповів: тримайся, зараз висилаю пару кораблів.
Через три години, майже вдосвіта, ми почули гарматний залп. Це був сигнал, що кораблі прибули. Моментально все в Трипіллі затихло, жителі заметушилися (вже знали, що таке гарматний обстріл Дніпровської флотилії. – Ред.). Коли розвиднилося, я з частиною загону підійшов до кораблів. Матроси вимагали від мене, як старшого начальника, дозволу розгромити з гармат Трипілля. У моєму загоні переважно була молодь і комсомольці, і [вони] теж наполягали помститися трипільцям за загибель комсомольців – випустити по Трипіллю кілька залпів” (арк. 110.)
“Я теж був налаштований так само, як і решта. Я дуже був сердитий на бандитське (тут і далі читай: козацьке. – Ред.) гніздо – Трипілля, у мене свербіли руки пальнути з гармат по Трипіллю, дати відчути бандитам і жителям, що у збройній боротьбі сила на нашому боці, що якщо ми захочемо, то знищимо бандитське гніздо, що від Трипілля можемо залишити попіл. Але я відчував і розумів на собі відповідальність, і особливо політичну. Я думав: чи буде розгром Трипілля політично правильною дією з нашого боку? Адже бандитів ми не знищимо, вони вже в лісі і в лозах поховалися, а знищимо жінок, дітей та старих і не учасників банди Зеленого та їхні хати.
Я вирішив подзвонити до Києва, до оквійськкома (окружного військкома) т. Богданова і проконсультуватися з ним. (…) Добившись по телефону до т. Богданова, я доповів йому обстановку і наш намір, спитав його думку. Богданов сказав хвилинку почекати біля телефону. Мабуть, радився з кимсь, і через 5 хвилин сказав мені: розгрому Трипілля не робіть, це політично не буде виправдано. Не хочуть іти в Червону Армію, ну і чорт із ним. Переловимо з часом і замість Червоної Армії посадимо в тюрми, а кого треба знищимо. Кидай Трипільський район, переходь у Ржищівський.
Діставши таку установку від Богданова, я наказав скликати, точніше, зігнати на мітинг усе населення Трипілля. Загін червоноармійців виконав цей наказ. (…) Загону червоноармійців наказав оточити кільцем натовп і не випускати нікого, доки не закінчиться мітинг, і спостерігати, щоб збоку не було провокаційних бандитських пострілів.
Я був дуже сердитий, дуже незадоволений становищем, що склалося, незадоволений провалом мобілізації, незадоволений, що бандити-зеленівці провели свою тактику і нікого не пустили на мобілізацію. Я вагався, чи правильно я вчинив, коли не дозволив розгромити Трипілля, покарати бандитів і тих, хто їх підтримує, а тепер я вже пов’язаний вказівкою тов. Богданова.
Доводиться залишати Трипілля ні з чим. Бандити будуть задоволені і будуть сміятися з нас, і ті, хто підтримує банду Зеленого, більше будуть допомагати зеленівцям.
Ось у такому стані я обдумував, як мені краще мітинг провести, як піти сьогодні з Трипілля, піти з Трипілля так, щоб бандити не думали, що ми злякалися їх і що ми безсилі боротися з ними.
Я вирішив так: перед початком мітингу, коли я вийду на трибуну, кораблі, що стоять напроти Трипілля, за сигналом дадуть залп по Трипіллю з таким розрахунком, щоб снаряди пролетіли низько над Трипіллям і лягли за Трипіллям у степу чи лісі. Кільце червоноармійців щоб не випускало людей, поки закінчиться мітинг, щоб народ дізнався правду” (арк. 111 – 112).
Ось текст виступу Петренка на мітингу в Трипіллі: “Подивіться навколо себе і подумайте, що ми можемо зробити з вами, з вашим Трипіллям, Злодіївкою, Халеп’ям, із гніздом банди Зеленого. За дві години ми можемо знести з лиця земля ці гнізда наведеними на вас гарматами кораблів із запалювальними снарядами. Матроси з нетерпінням чекають сигналу відкрити вогонь і помститися вам за вбитих учора вами матросів.
Подивіться: он у кутку наведений на вас кулемет «Максим», варто дати команду відкрити вогонь по вас – і червоноармійці відплатять вам за вбитих вами тут, на цій площі, комсомольців, молодих людей. Якщо наші червонофлотці й червоноармійці готові зараз знести з лиця землі ваше бандитське гніздо разом з вами і вимагають цього від нас керівники, то подумайте, як вони ненавидять вас, і ви це заслужили.
Ви зараз бачите і розумієте, що ми можемо все зробити з вами і ніхто не завадить нам. Ваші бандити – герої з-за кущів убивати, як учора матросів, а вночі підняли свист, виття, як вовки і собаки, зчинили стрілянину, намагаючись налякати нас, а де вони зараз, чому не йдуть рятувати вас? (…) Я залишу в Трипіллі військового комісара волості тов. Луторя (мадяр, але добре розмовляв по-російськи, вірний бойовий товариш. – М. П.) і невеликий загін червоноармійців з ним” (арк. 114).
Як не згадати тут вислів місцевої мешканки: “Красні як прийшли, так і пішли. А в Зеленого тут в кожній горі – склад зброї, а в кожній хаті – друг-товариш. Вибить його з Трипілля було – це все одно, що он того дуба вирвать” (Карасьов М. “Бандит” Зелений. – Київ: Український письменник, 1992. – С. 31 – 32).
Свідчення “старого большевіка” М. П. Петренка переконливо спростовують твердження москалів, що їхню владу зустрічали в Україні з хлібом і сіллю.
Щиро дякую Володимиру Барову, Марині Гогулі та Олені Артюшенко за допомогу в підготовці цього повчального матеріалу.

Роман КОВАЛЬ,
Історичний клуб “Холодний Яр”
На світлині – отаман Зелений (робота Михайла Горлового).

Перебуваючи на відпочинку в Албанії, прочитав книгу доктора історичних наук Ігоря Гирича “Українська історія: через ідентичність до держави” (Київ, “Українські пропілеї”, 2021). Цей відгук почав писати в аеропорту Тирани ім. Матері Терези…
Щоб подужати книгу Ігоря Гирича, треба мати певний рівень ерудиції.
Назви розділів засвідчують широке коло зацікавлень, а отже, і знань автора. Ось назви деяких розділів: “Відплив еліти в сусідні імперські нації як причина постійної політичної слабкості України…”, “Поняття «нація», «українець», «малорос», «русин», «росіянин», «поляк» стосовно громадських діячів ХIХ – початку ХХ ст.”, “Причини національної деградації суспільної верхівки XVIII – XIX ст.”, “Подвійна лояльність та ідентичність – вимушена риса суспільних умов Російської та Австро-Угорської імперій. Негативи і позитиви прихованої українськості”, “Польський месіаністичний міф про «народ-страдник» і «народ-визволитель»”, “Міф про культуртрегерську місію польської шляхетської культури в українських степах”.
В інших розділах переконливо розвінчуються міфи про “єдиний давньоруський народ” і “спільну колиску”, про належність культурної спадщини князівської Русі-України до російської історії, про “добровільне возз’єднання” українців з московитами на Переяславській раді, міфи про Люблінську унію, “зраду” Івана Мазепи, Полтавську битву та “Велику Вітчизняну війну”…
Низка розділів присвячена аналізу поглядів Пантелеймона Куліша, Володимира Антоновича, Михайла Драгоманова, Олександра Кониського, Дмитра Дорошенка, В’ячеслава Липинського, Дмитра Донцова, Романа Бжеського, творця націології Ольгерда Бочковського та інших українських мислителів.
Книга написана прозоро, чітко, цікаво, часом афористично. Ось декілька прикладів: “Національна культура може процвітати лише в національній державі”, “Нація… це люди, які мають одну колективну пам’ять про своє минуле”, “Найбільші непорозуміння трапляються, коли ми автоматично записуємо в українці будь-яку особу, що мешкає на території України”, “Нова національна доба прийшла до України разом з німецькою романтичною філософією”, “Національний месіанізм стає рушійною силою національної ідеї”, “Російський вибір не потребував ризику і матеріальних жертв”, “Українські історики, пишучи свої праці, складають метрику своєму народові”…
Найбільше мене вразив розділ про “подвійну лояльність” українських діячів, про поєднання в одній людині прикмет, які мали б заперечувати одна одну. Зокрема, як російський службовець, Пантелеймон Куліш проводить політику русифікації Холмщини, а у вільний від роботи час творить сучасну українську літературну мову, пише твори такого рівня, що Іван Франко назвав його “одним з корифеїв нашої літератури”. Або ось Сергій Грушевський, батько історика Михайла Грушевського. Як директор народних шкіл, він сприяв обрусінню Терщини, а водночас наповнював шкільні та громадські бібліотеки Ставропілля українськими книгами. А чиновник з особливих доручень при київському генерал-губернаторові Никандр Молчановський (водночас член Старої громади) попереджав старогромадівців про заплановані на них нагінки. Окрім того, через посередників скопіював справу Києво-Мефодіївського братства та організував собі відрядження до шведських архівів, де відкрив Україні й світові документи про союз Івана Мазепи і шведського короля. Високим російським посадовцем – мировим суддею Волинської губернії – був і Петро Косач, батько Лесі Українки. Саме він створив матеріальну основу для духовного злету своєї дочки Лесі й непримиримої до дворушництва дружини – Олени Пчілки…
Ігор Гирич стверджує, що чи не всі “діячі національного руху були на службі в «царя-батюшки»”. А все ж, пише автор, винятки були: Михайло Драгоманов, щоб здобути свободу висловлення думок, став політичним емігрантом; Михайло Грушевський з метою здобути право на вільну наукову працю виїхав в Австро-Угорщину, де працював професором Львівського університету, а Борис Грінченко, щоб зберегти внутрішню незалежність, відмовився від московської служби і став… ізгоєм, який годувався випадковими заробітками. Автор підводить читача до думки, що, замість того щоб засуджувати цих людей за подвійну лояльність, краще подякувати за внесок в українську справу…
Свого часу і я підійшов до цієї проблеми. У моїй книжці “Нариси з історії Кубані” (Київ, 2004) є розділ “Яків Кухаренко: український поет, російський генерал”.
Від 1822-го до жовтня 1839 р. чорноморський козак Яків Кухаренко взяв участь у сорока чотирьох битвах проти горців і турків. У військових експедиціях проти кавказьких горців чорноморці палили залишені адигами аули, палили навіть хліб та сіно – щоб приректи горців та їхню худобу на голодну смерть. Водночас Кухаренко тужив, роздумуючи над тяжкою долею козацтва, міг і сльозу пустити, слухаючи думу про поневіряння запорожців у турецькій неволі…
Російський окупант (у ставленні до гірських народів Кавказу) і водночас друг Тараса Шевченка Яків Кухаренко зробив чималий внесок в українську літературу. Він написав поему “Харько, запорозький кошовий” (1813), п’єсу “Чорноморський побит на Кубані” (1836), етнографічні нариси “Чабанський словник” (1861), “Пластуни” (1862), “Вівці й чабани в Чорноморї” (1862).
До слова, горців, проти яких воював Яків Кухаренко, Тарас Шевченко називав “лицарями великими”. Звертаючись до них, Кобзар прорік на віки:

Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая.

Тобто “борітеся” проти Якова Кухаренка і чорноморських козаків загалом... Звичайно, Яків Кухаренко, на той час уже полковник Чорноморського козацького війська, читав поему “Кавказ”. І, прочитавши, знову вирушав на військову службу. Навіть коли його друг Тарас Шевченко за вільнолюбство був запроторений до Середньої Азії, Яків Кухаренко продовжував захищати тюрму народів і поетів. Оце і є “подвійна лояльність”, про яку написав Ігор Гирич. Чесно кажучи, від такої двоєдушності стає моторошно. І хоч Ігор Гирич має рацію, та все ж…
Звичайно, з інтересом прочитав я роздуми Ігоря Гирича про Українську революцію та повстанський рух 1920-х. І з радістю побачив суголосність із моїми оцінками. Зокрема, Ігор Гирич зазначає, що повстансько-партизанський рух був “єдино можливою” формою боротьби української селянської нації проти Москви. Він пише, що “повстансько-партизанська боротьба 1917 – 1921 рр. в Україні відроджувала традиції старої козаччини, гайдамаччини  XVII – XVIII століть. (…) Рух цей безідейним і ненаціональним назвати в жодному разі не можна. (…) Якщо позитивно оцінюємо діяльність Ґонти і Залізняка, то боротьба отаманів і керівників повстанських загонів мала куди більш організовані форми. Всі загони мали зв’язки з урядовими структурами УНР і створювалися стихійними прихильниками української державності”.
У книжці Ігоря Гирича є ще багато чого цікаво і повчального. Це книга дидактична: вона просвіщає і виховує. Радію, що в нас є історик, який не лише висвітлює нашу драматичну минувщину, а й здатний осягнути, осмислити події української історії та сформулювати конструктивні висновки для сучасників і наступних поколінь.
Раджу читати книги Ігоря Гирича, вони надають нам аргументи в боротьбі з історичними ворогами за наше місце під сонцем.
Хочете духовного зростання – читайте книги професора Ігоря Гирича!

Роман КОВАЛЬ,
Історичний клуб “Холодний Яр”

Дякуємо Романові Ковалю за відеобесіду (через ZOOM) про легендарного Горліса-Горського і його перебування у Фінляндії. До Фінляндії Юрій Горліс-Горський вирушив у грудні 1939 року. Його місією було сформувати військову одиницю з полонених українців. Горський працював під прикриттям – як журналіст. Тож маємо два його чудові репортажі, де він дуже точно відтворює характер фінів. Обидва тексти опубліковані у книжці “Ми ще повернемося!” (можна замовити в Романа Коваля).
Під час розмови ми частково з’ясували, хто зображений на груповій світлині на сцені літнього театру (з архіву Горського, підписано: “Фінляндія, 1940”). А також обговорили, у яких фінських архівах треба шукати інформацію про Горського. Було б чудово, якби цим зайнялися наші історики.
Ми також працюватимемо над тим, щоб репортажі Горського про Фінляндію були перекладені фінською, – нам треба пам’ятати про підтримку українцями фінів у часи воєнної агресії СРСР.
Оскільки найкраще історія сприймається через особисте, згадаю такий момент. Батько Романа Коваля – Микола П’явко-Коваль – був змушений воювати на боці СРСР і був поранений у тій війні. “Попри це, мій батько все життя з повагою висловлювався про фінів. І наголошував – ще в часи СРСР – на несправедливості цієї війни, з боку Москви, зрозуміло”, – сказав п. Роман.

Наталя ДМИТРЕНКО

У травні 1920 р. була створена Степова (Олександрійська) дивізія, отаманом якої став Степовий, а начальником штабу – Гниненко-Вовгура. “З цього моменту, – зазначав ворог, – починається неприхована і велика діяльність [Гниненка-Вовгури] проти Совєтської влади: він налітає на міста, залізничні шляхи та станції, розбирає залізницю, псує телеграфні і телефонні станції, всіляко шкодить Совєтській владі, ні перед чим не зупиняючись”.
На початку вересня 1920 р., напередодні штурму повітового міста Олександрії, Вовгура розробив детальний план цієї операції: головні ударні сили Степової (Олександрійської) дивізії зосередились у Шамівці, Глинському, Піщаному Броді й Новій Празі; роз’їзди повстанців блокували дороги з Єлисаветграда, Знам’янки, П’ятихаток і Кривого Рогу, розібрали залізницю, перервали телеграфний зв’язок. Опівночі перед наступом зірвано мости, через які москалі могли порятуватися втечею.
Після короткого артилерійського обстрілу повстанці увійшли в місто, захопили військкомат, касарні, банк, пошту, хлібні магазини на станції.

І крівцею над містом червоніли мури,
Що річками розливали козаки-вовгури.

Значного спротиву не було, ба більше, червоноармійці цілими відділами переходили на бік повстанців, знищивши перед тим своїх командирів. Вдалося ліквідувати майже все повітове ЧК. Поталанило лише голові ЧК Тополєву, який своєчасно відбув “у відрядження”...
Коли стрілянина вщухла, степовики скликали коло міського собору Олександрії мітинг, на якому виступив Вовгура. Що казав він, невідомо, проте неважко здогадатися: брати-українці, приєднуйтесь до повстанців, разом виженемо комуну в Росію! Туди, звідки прийшла!
Але прийшла пізня осінь. У морози і сніговії не дуже повоюєш. Багато хто перейшов у підпілля, серед них і Вовгура. Під прізвищем Наконечний він легалізувався в с. Нетесівці Ганнівської волості Криворізького повіту.
Плани українських підпільників на весну 1921 р., як зазначав ворог, були “грандіозними”. Навіть досвідчених чекістів вразила, як вони визнавали, “широта размаха задуманного”. Революціонери Півдня України справді провели величезну роботу, створивши потужну підпільну мережу.
Та все вирішив сліпий випадок... Отаман Андрій Зірка-Рибалка, довірившись незнайомцям, які заговорили до нього українською мовою, дав їм адресу однієї з явок Катеринославського повстанкому на залізничному роз’їзді та пароль. Та ще й записку написав, що “це хлопці свої, можна їм казати все”... А ті виявилися чекістами. Це призвело до провалів та арештів. Андрій Зірка, заплутавшись у своїх стосунках з чекістами, врешті, став на шлях зради. Зокрема, він видав і місцеперебування Вовгури-Гниненка.
Під час арешту, звітували чекісти, “золотопогонный самостийник” (так його називали вороги) Гниненко спочатку намагався “підкупити співробітників ЧК, пропонуючи 200000 руб.” та коней “ординської породи”... Коли підкупити не вдалося, Гниненко спробував залякати чекістів.
– Погано буде вашим сім’ям, – погрожував він, – від усіх вас залишиться пух і прах, бо я член партії самостійників, де вже відомо, хто мене взяв, і куля, приготована для мене, потрапить вам.
Та погрози не подіяли...
Долю Григорія Гниненка вирішила Катеринославська губернська ЧК, яка довела, що він збройно виступав проти совєтської влади та був причетний до організації “великого повстанського загону”. Виявили чекісти, що отаман Вовгура – “переконаний ненависник і непримиренний ворог Совєтської влади”.
В ув’язненні Григорій Гниненко зберігав спокій, бо давно вже приготував себе до смерті, власне, він прагнув її, хотів загинути в бою за Україну.
І він гідно прийняв смерть. Його розстріляли разом із побратимами 25 серпня (7 вересня за н. ст.) 1921 р. в Жандармській балці під Катеринославом. Ось дорогі нам імена: отамани Юхим Ільченко, Олександр Микитенко-Огник, Оврам Огій, Марко Кикоть, підпільниці Віра Бабенко, Паша Бабенко, Ганна Уманська, Тетяна Дядик, Агнія Євтушенко, Катерина Рибка, Надія Бардашіва, Поліна Калина, підпільники та партизани Максим Цибенко, Іван Георгійович Горобець, Іван Петрович Воробей (Горобець), Сергій Кордуян, Марко Целина, Пилип Щукин, Іван Бардашів, Іван Шпонько (він же Кочерга-Кочереженко-Печений), Андрій Калина, Микола Окатий, Кирило Чебаненко, Петро Величко, Микола Максименко, Дорофій Товмач, Лаврентій Гордієнко, Йосип Безрідний, Давид Межевецький, Яків Таран, Павло Мар’янченко, Катерина Мойсеєва, Олекса Литвиненко, Олександр Василенко, Олександр Смолій, Іван Гуртовий, Семен Коваль, Дмитро Васич, Григорій Тарасенко, Пилип Яровий, Олександр Запольський, Порфир Криволоцький, Михайло Кедровський, Георгій Горященко, Олекса Рибка, Іван Шабля, Федір Бузько, Михайло Яковенко-Яловенко.
49 українських підпільників розстріляв нещадний російський ворог у Жандармській балці під Катеринославом. Не минула смерть і зрадника: Андрія Зірку-Рибалку “вдячні” чекісти знищили в той же день у тому ж місці.
Вічна слава полеглим за Україну!

Роман КОВАЛЬ
На світлині – командний склад Степової дивізії.

1. Щоб дискредитувати ідею, іноді достатньо втілити її в життя.
2. Життя наше сповнене сенсу, поки є воля і смак до життя.
3. Ідея стає рушієм історії, коли великий міт запліднює її.
4. Одним дано багато, іншим – мало, але нікому – досить.
5. Незламна віра у свою правду здатна надихати і на чорні справи.
6. Авторитет традиції здатний заперечити будь-який факт, який суперечить її сакральним догмам.
7.  Оскільки люди нерівноцінні, їхні правди нерівноправні.
8. Тирани ніколи не вибачають своїх помилок, особливо своїм жертвам.
9. Момент істини триває недовго, часом лише мить.
10. Тіні великих стають примарами історії і химерами її мітів.
11. Чимало наших прохань, адресованих до Бога, із задоволенням задовольняє диявол.
12. Життя пізнаєш, коли тобі погано.
13. Найбільша небезпека чекає на людину, коли вона втрачає почуття небезпеки.
14. Коли всі співають дифірамби тирану, мовчання стає крамолою.
15. Віра – стрижень волі, розум – її вістря.
16. Правда завжди перемагає брехню, може, це і є найбільша брехня.
17. Дехто зміг випередити свій час, але ніхто не випередив вічність.
18. Творець помирає, щоб відродитися в традиції.
19. Полюбивши фальшиве, втрачаємо смак до справжнього.
20. Не можна все виграти, але можна все програти.
21. Аргументи нікчем завжди видаються нікчемними.
22. Як тільки ми підбираємо ключі від таємниць Всесвіту, Бог негайно міняє замки.
23. Без фанатизму вершин не здобудеш.
24. Виправдано все, що примножує наші сили й можливості.
25. Україна понад усе, українці передусім!

Андрій КУРИЛО

13 липня виповнилося б 75 років славному українцеві, талановитому мистецтвознавцеві, шевченкознавцеві, літературному діячеві, поетові, музеєзнавцеві Володимирові Яцюку. Я вдячний долі, що знав цю талановиту людину. Він відкривав для мене велич Пантелеймона Куліша, Ганни Барвінок, Тараса Шевченка. Я був причетний до видання його унікальної книги “Малярство і графіка Тараса Шевченка” (подарованої мною Ліні Костенко на її день народження).
Володя дав мені багато дав порад при виданні книги “Ганна Барвінок” та книги “Іван Пулюй – Пантелеймон Куліш. Подвижники нації”, а ще підтримував мій намір щодо перевидання Біблії в перекладі Куліша, Пулюя та Нечуя-Левицького... Володя був фаховим колекціонером, шанованим друзями і колегами, взірцем патріотизму і глибокого знання історичної минувшини України, він любив Україну.
Згадаймо Володимира Яцюка, і нехай пам’ять про нього буде вічною!

Василь ШЕНДЕРОВСЬКИЙ

Роман Коваль, Юрій Юзич. Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи. – 395 грн.
Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи. – 300 грн.
Роман Коваль. “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” – 350 грн.
Роман Коваль. “Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 275 грн.
Роман Коваль. “Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 275 грн.
Роман Коваль. “Здолати Росію” – 250 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрію Юзич. “Сумщина в боротьбі” Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 250 грн.
Микола Аркас. “Історія України-Русі” – 100 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” / Упорядник Р. Коваль.  – 100 грн.
Роман Коваль. Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 80 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 2) – 150 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрію Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 3) – 250 грн.
Роман Коваль. “Тиха війна Рената Польового”– 300 грн.
Роман Коваль. “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” – 450 грн.

Видання Історичного клубу “Холодний Яр”,
які можна придбати через “Укрпошту”, здійснивши передоплату.
Вартість вказано із врахуванням витрат на пересилку книг замовнику

Роман Коваль, Юрій Юзич. Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи // Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю. Історичний клуб “Холодний Яр”; 2020. – 424 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 14). –  – 395 грн.
Це збірка спогадів про ідеолога державної самостійності України, творця українського війська та української преси, автора першої у ХХ ст. Конституції України, адвоката Миколу Міхновського, деякі його праці та відгуки про його діяльність у пресі на початку 1900-х років. Праці Миколи Міхновського, зокрема “Самостійна Україна”, стали програмою дій для покоління, яке в 1917 р. підняло жовто-блакитне знамено УНР. Твори і діяльність Миколи Міхновського запалили національне багаття в душах мільйонів українців, виплекали героїчне покоління 1917 – 1920-х років.

Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи // Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю. Історичний клуб “Холодний Яр”; 2020. – 424 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 13). – 335 грн.
Петро Болбочан мав шанс стати українським Гарібальді, здобувачем і об’єднувачем рідних земель, творцем козацької армії, з якою мусили б рахуватися всі держави світу. Невідомо, чи готував себе до цієї ролі Болбочан, але якраз цього й боялися негероїчні цивільні партійники, які назвали себе “верховною владою”. Вони підозрювали Болбочана в намірі скинути їх. А ось вояцтво довіряло йому безмежно. “Болбочан був надзвичайно хоробрим, – писав про нього сотник Борис Монкевич. – У більшості керував боєм особисто і завсігди був у найнебезпечніших місцях, чим викликав підйом духу у Запорожців, котрі під його керуванням завше були переможцями... Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він є зразком чесності і порядку”.

Роман Коваль. Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930 / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю. Історичний клуб “Холодний Яр”; 2020. – 424 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 11). – 385 грн.
Добу українсько-російської війни в 1917 – 1920-х рр. представлено через призму жіночих доль, а саме отаманші Марусі Соколовської, хоробрих козачок Тіни Пекарчук, Світлани Харченко, Юзефи Лисогор, Євгени Вовкової, Марії Волосевич, Віри Пшеничко, Стефанії Сіяк, Марії Стовбуненко-Заїченко (“козака Марка”), Ганни Осадчої, легендарних підпільниць доби УНР Віри Бабенко, Генрієти Ган, Ольги Батурової, Тамари Петрів, Марії Бесарабенко-Трейко, Марії Тарасенко, Насті Гудимович, Марусі Гальчевської, лікарів Христини Сушко, Людмили Бризгун, шляхетних сестер милосердя Галини Ліневич, Ірини Шмігельської-Климкевич, Марії Волосевич, Терези Кохель, Олени Мельничук-Кобизької, Ніни Янової, Марини Нестеренко, вільної козачки Ярини Гризло, письменниць-борців Галини Журби, Хариті Кононенко, Олени Теліги, Софії Русової, Лідії Горбачевої, Наталки Лівицької-Холодної, Юлії Кіцери, Тетяни Михайлівської-Цимбал, Людмили Старицької-Черняхівської, В. О’Коннор-Вілінської, учасниць Першого зимового походу Армії УНР Олени Федак-Шепарович, Віри Пшеничко, Марії Урбан-Вовк, а також Ганни Совачевої, Мілени Рудницької, диригентки Платониди Щуровської-Россіневич і дружини полковника Петра Болбочана Марії.

Коваль Р. Житомирщина в боротьбі / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю., Історичний клуб “Холодний Яр”, 2020. – 512 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 10). Про українсько-російську війну в 1917 – 1930-х роках на території сучасної Житомирської області та славних синів і дочок, які народилися в цьому козацькому краї. – 315 грн.

Коваль Р. “Батькам скажеш, що був чесним” / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; видавець Марко Мельник, 2018. – 564 с. Про українсько-російську війну в 1917 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. Книжка заснована на документах з ГДА СБУ і ЦДАВО України та спогадах вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху і кубанських козаків. – 330 грн.

Коваль Р. Здолати Росію / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; 2018. – 576 с. Це книга про імперську політику Росії наприкінці 1980-х – на поч. 1990-х рр., відродження українського націоналізму, спротив москвофільству, малоросійству і пацифізму, формування образу ворога, про “русофобську” програму дій, відновлення Національно-визвольних змагань, проголошення Української держави та безвідповідальне ставлення до її захисту. – 290 грн.

Коваль Р. Моренець В., Юзич Ю. Сумщина в боротьбі: біографії, історії, спогади / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. Р. М. Коваль, В. І. Моренець, Ю. П. Юзич. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, 2018. – 480 с. – (Серія Видатні українці. – Кн. 9). – 2-ге видання. У збірнику вміщено 120 біографій козаків і старшин Армії УНР, що народилися на території сучасної Сумської області, а також понад 50 спогадів про їхню участь у Визвольній боротьбі. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, інженерів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів. – 300 грн.

Коваль Р. Яків Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, видавець Мельник М. Ю., 2017. – (Серія “Отаманія ХХ ст.” – Кн. 9). – 128 с. – Про полковника Армії УНР Якова Гальчевського (Войнаровського) – подільського отамана Орла. 1922 року Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра призначив його керівником повстанського руху Правобережної України. “На запитання в російській мові відповіддю є стріл”, – такою була настанова організатора і керівника антикомуністичного підпілля, який до 1925 року безкомпромісно боровся за право українського народу жити на своїй землі. – 110 грн.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 2. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2017. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 200 грн. У другому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 3. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2020. – 504 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 295 грн. У другому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів.

Роман Коваль. Крізь павутиння змосковщення (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 352 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова – 140 грн. У книжці опубліковані спогади члена Революційної української партії Павла Крата про його молоді літа на Полтавщині наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть та матеріали до біографії генерала-поручника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши “павутиння змосковщення”, став на шлях служіння рідному народові. У виданні вміщено також біографії інших членів родини Кратів, учасників Визвольної боротьби, а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат, Павла Терещенка, спогади Михайла Крата про своїх бойових побратимів, а також поезії Павла Крата, його поему “Січинський у неволі” та автобіографічні оповідання, а також нариси Романа Коваля “Доля Павла Крата” і “Генерал-лицар Михайло Крат”. Книжка буде цікава дітям, бо значна її частина присвячена дитячим і юнацьким рокам Павла Крата з його пригодами, бешкетами, першим коханням, бійками і дуелями.

Микола Аркас, Історія України-Русі. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013 / Упор., передмова, додатки Р. Коваля. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток – 150 грн.
 / У книжці Миколи Аркаса зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття. Це репринтне перевидання 2-го (позацензурного) видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, яке вийшло у Кракові 1912 року. Готували його до друку Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський уже після смерті автора та Василя Доманицького, редактора 1-го видання 1908 року (петербурзького, цензурованого). Більшу частину накладу 2-го видання книжки було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю. На переконання Євгена Чикаленка, ця книжка після “Кобзаря” є найкориснішою.

Роман Коваль, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012; 472 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий) – 525 грн. У дослідженні йдеться про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, творця і чотаря УСС, повстанського отамана. У цій книзі вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, більшість з яких також вперше вводиться в науковий обіг.

“Тиха війна Рената Польового” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2011 / Автор-упор., автор передмови Р. Коваль; 1040 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний) – 375 грн. У дослідженні йдеться про Рената Польового – нащадка запорозького козака, багатолітнього колимського в’язня, видатного інженера-винахідника, мецената, краєзнавця, учасника хору “Гомін”, чоловічого хору “Чумаки” та ансамблю “Радосинь”, члена Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”, автора книг “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті” та “Моя боротьба (спомини)”.

Книги можна придбати, попередньо переказавши кошти поштовим чи електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.

Редактор
Роман КОВАЛЬ