Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


березень 2019

    > 100 років повстанню проти російських окупантів
    > Вийшло 3-тє видання книжки спогадів з війни на Сході України “Жадання фронту” Марка Мельника-“Вирія”.
    > Ніна Крагавицька і Соня Ярошинська
    > Знов оживає гайдамацький край
    > Перше вшанування крутянців
    > Вшанування пам’яті земляків
    > Цвітнянським дідам Карбалі та Хмарі – наша любов!
    > “Хіба ж це справедливо?”
    > Рекомендую друзям
    > Про забутих борців
    > Історичний клуб “Холодний Яр” пропонує відзначати такі ювілеї
    > Народження пісні про визволення Києва у травні 1920 р.
    > Подвиг гармаша Семиженка
    > Ігор Наконечний відійшов до небесних лав холодноярців
    > Чорношличник “Саїд”
    > Щоб помитися, треба перемогти
    > “Усемогутнє слово” Василя Ковтуна
    > ВИДАННЯ ІСТОРИЧНОГО КЛУБУ “ХОЛОДНИЙ ЯР” ЧЕРЕЗ “НОВУ ПОШТУ”
    > Видання Історичного клубу “Холодний Яр”, які можна придбати через “Укрпошту”, здійснивши передоплату.
    > Газета за березень 2019 р. у форматі *.pdf

100 років повстанню проти російських окупантів

Історичний клуб “Холодний Яр” пропонує відзначити бойовий ювілей 14 квітня в Холодному Яру, де в 1919 р. почалося всенародне повстання. Закликаємо козацтво ВО “Свобода”, “Правого сектору”, “Національного корпусу”, С-14, інших патріотичних організацій, ветеранів-козаків українсько-російської війни на Донбасі, делегації бойових підрозділів ЗСУ та Національної гвардії зібратися 14 квітня в Холодному Яру, вшанувати наших прадідів, які 100 років тому підняли всенародне повстання проти ненависної московської влади.

 

Перші виступи проти “соввласті” на Холодноярщині почалися в березні 1919 р., зокрема в селах довкола ст. Цибулеве. Більшовики одразу нарекли повстання “контрреволюційним” і вислали зі Сміли “каральний загін” зі складу 1-го ескадрону 1-го совєтського полку під командою “тов. Шестака”.
30 березня Чигиринський ревком (у протоколі № 59) зазначив, що в районі Цибулевого, у селах Михайлівці й Красносіллі, “контрреволюційні сили” мають “багато зброї”, зокрема кулемети і рушниці, й проти них необхідно терміново “принять надлежащие меры”.
На “придушення всіляких протисовєтських виступів” соввлада кинула на Чигиринщину й 1-й батальйон т. зв. Червоного козацтва зі штабом у Старій Осоті. На кінець лютого в його складі було 1095 башибузуків, які мали “900 рушниць, 12 кулеметів і 3 гармати”.
У квітні повстанський загін вибив червоних з Оситняжки і Капітанівського заводу. До повстанців приєдналося 6 сіл. А в Мельниках та Головківці “вспыхнуло восстание кулаков”.
6 квітня голова Чигиринського військово-революційного комітету М. Брайко оптимістично сповіщав командира Чигиринського радянського полку, що “благодаря оставшимся войскам удалось подавить контр-революционное выступление в уезде”.
Цієї повстанської весни Брайко ще не раз буде брехати про придушення повстань.
А повстання ширилося.
Головний отаман Холодного Яру Василь Чучупак оголосив мобілізацію.
Повстання “проти комуни та Совітської влади за самостійність” почалося 10, 11, 12 квітня  1919 року.
Представник окупаційної влади Ястремський 14 квітня відправив Чигиринському повітовому виконкому телефонограму такого змісту: “Аресты й шомпола не действуют, и я в силу необходимости принужден буду расстреливать”.
25 квітня отаман Матвій Григор’єв визволив Єлисаветград, а 27 квітня сотня невідомих повстанців наскочила на м-ко Златопіль.
Почалися погром совєтських органів влади та масові вбивства членів військових продовольчих комісій. Більшовик Н. Бобрищев так описував грозову ауру в Єлисаветграді: “1 мая с утра началась демонстрация, в которой принимал участие весь город... Войска Григорьева также прини­мали участие в демонстрации и на приветствия отвечали: «Слава Украине!»”.
7 травня 1919 р. у Єлисаветграді Матвій Григор’єв проголосив Універсал. “Народе український! Народе змучений!.. – звертався Головний отаман Херсонщини і Таврії. – Тобі насильницьки нав’язують комуну, чрезвичайку й комісарів із Московської «обжорки»... Народе український! Бери владу в свої руки. Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії... Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва! Хай живе влада народу України!.. Борітеся – поборете!..”
Гаслами повстання стали: “Геть ЧК!” і “Вся влада Радам, але не партіям”.
Найважливішим пунктом універсалу було забезпечення провідного становища українців у своїй державі: їм мало належати 80 % місць – згідно з пропорційним складом населення в радах.
Український народ з ентузіазмом відгукнувся на заклик скинути нена­висне ярмо московської комуни. За короткий час Григор’єв вимів “радімих” з Катеринослава, Миколаєва, Херсона, Кременчука, Черкас, Чигирина, Новомиргорода, виставив соввласть зі станцій Бобринської, Зна­м’янки, Трепівки, Хирівки, Цвіткове, Помічної, Довгинцевої, П’ятихаток, багатьох інших населених пунктів та станцій. У визволених містах скликалися з’їзди рад, які утверджували нову владу.
Антиросійське повстання охопило Херсонську, Катеринославську, Подільську, частини Київської та Полтавсь­кої губерній. Усе нові й нові міста виганяли московську комуну: повстанці ввійшли до Кривого Рогу, Олександрівська, Олександрії, Корсуня, до Нижньодніп­ровська, Кобеляк, Могилева-Подільського, Шполи, Гайсина, Христинівки, Брацлава, Літина, до Вінниці, Золотоноші, Медвина.
Комісар 2-ї армії більшовицької Росії Вишневецький зазначав: “Рабочие Елисаветграда встречали красные войска с оружием в руках. Крестьяне обеспе­чивали Григорьева продовольствием и добровольно приносили ему тысячи пудов хлеба. Желающих вступить в ряды войска Григорьева было столько, что у него не хватало оружия. Деревни встречали [красные] отряды ружей­ным и пулеметным огнем... Главный лозунг Григорьева – «Долой ЧК!» – встречает отклик по всей территории Украины”.
До повстання приєдналися і червоноармійці Чигиринського гарнізону: 11 травня вони виступили проти місцевої влади, розгромивши ЧК.
11 – 12 травня до Чигирина увійшов григор’євський загін Я. Вівчаренка. 200 козаків і старшин, які відчули запах перемоги! Вівчаренко наказав “всю Чрезвичайку, а також Предсідателя і його товариша, Большевиків комуністів в тюрму зачинити”.
“Контрреволюціонери підняли високо свої голови, – із сумом писав голова Чигиринського повітового виконкому товариш Брайко, – і розігнаний раніше Чучупака знов став організовувати банду, і в той час Радянські війська підспіли і вибили його з Черкас і, постидно біжучи з 2½ тисячною бандою Григорівців, захопив знову Чигирин, і тут уже така кількість війська не могла здержати його і відступила в ліс з гарматою і видержала в с. Яничі сутковий бій...”
Тобто так “били” Чучупаку, що він знову “захопив Чигирин”, змусивши більшовиків тікати до лісу та вести кругову оборону!
Далі Брайко розповів про те, як загін григор’євців виступив із Чигирина “в так званий Холодний Яр, в ліс, і туди стали згуртовуваться всі контр-революціонерські сили, в тім числі і всі бувші заарештовані і випущені ними елементи, де згуртувалось їх тисяч до 3-х...”
Холодний Яр ставав центром повстансько-революційних сил!
У повстанні відіграв значну роль і григор’євський командир, колишній осавул Кубанського війська Федір Уваров. Його частина визволила від більшовицької влади кілька міст і станцій... Відділ Уварова нараховував до тисячі осіб.
15 травня панцирний потяг Уварова повів наступ на Черкаси, а дві сотні добірної кінноти хороброго кубанця з протилежного боку несподівано увірвалися до Черкас.
З представників окупаційної влади мало кому вдалося втекти. 1-й комуністичний батальйон кинувся тікати до лісу. Та не добіг – уварівська кіннота вирубала його майже вщент. 1-й совєтський полк, який відступав до мостів, теж було розбито. А 2-й полк, сформований із насильно мобілізованих українських селян, частково розбігся, частково приєднався до повстанців.
Ось як описував цей день комісар 2-ї бригади Дніпровської військової флотилії Грибан: “…Чрезвычайка, военком и исполком спешно эвакуировались. В городе большое волнение. Наши части в панике стали бежать на окраину города к стратегическому и железнодорожному мостам. Незначительные части григорьевцев, отрезав левый фланг наших частей, произвели страшную панику в городе. С левого фланга убежали только кавалерия и часть пехоты, правый же фланг выкинул белый флаг и сдался целиком… По стратегическому мосту в карьер мчится кавалерия и бежит пехота, не оказывая никакого сопротивления. По железнодорожному мосту сначала бегали люди, а потом полным ходом прошли три наших броневых поезда, тоже без сопротивления… С наступлением темноты наши суда вынуждены были отойти…”
Звільнивши Черкаси, отаман Уваров утримував місто близько тижня. “За цей час до його відділу прилучилося багато шкільної молоді і місцевого населення, – згадував начальник кулеметної чоти повстанського загону Сергій Полікша. – Відділ збільшився до півтори тисячі чоловік, мав 24 кулемети і декілька гармат на потягах”.
За цей час червоні, підтягнувши сили, декілька разів намагалися наступати на Черкаси з лівого берега Дніпра, але їхні атаки відбивали.
Далі потяги Уварова рушили в напрямку ст. Бобринської, тепер ст. ім. Тараса Шевченка. Діставшись до станції Білозір’я, отаман довідався, що далі залізнична лінія захоплена більшовиками. Тоді він наказав залишити потяги, попсувавши гармати. Взявши на підводи кулемети, Уваров повів козаків на Чигирин. Дорогою до них приєднався Смілянський кінний повстанський загін сотника Ліхарева.
До Чигирина підійшли непомітно з боку Піщаних кучугурів, що за Тясмином. Стрімкою атакою кінноти захопили міст і увірвалися до колишньої гетьманської столиці.
У Чигирині відділ Уварова стояв два тижні. Населення міста, де було багато свідомої української інтелігенції, ставилося до повстанців прихильно. У Чигирині запанував зразковий порядок. Вечорами в місті грав духовий оркестр повстанців, сформований із добровольців-студентів черкаської гімназії.
Коли більшовики підтягнули до Чигирина сили, Уваров вирішив відвести свій відділ в околиці Холодного Яру, де безроздільно панував отаман Василь Чучупак.
Дійшли до Медведівки. “Пересуватись далі не можна було, не порозумівшись із місцевою повстанською владою, – згадував учасник подій Сергій Полікша. – В Медведівці зібралась нарада, на яку приїхали представники Холодного Яру з отаманом [Василем] Чучупакою”.
Старший за офіцерським званням Федір Уваров став військовим отаманом Холодного Яру, а Василь Чучупак залишився отаманом місцевості з правом вирішального голосу “в справах боротьби”.
Відділ Уварова перейшов до Мотриного монастиря в Холодному Яру.
Для полегшення постачання частину козаків було розташовано в Мельниках і Медведівці. Дві сотні піхоти і кулеметна чота Сергія Полікші розмістилися в Головківці. “Мушу зазначити, – писав пізніше він, – що такого приятного і турботливого відношення населення, як в районі Холодного Яру, я ні до того часу, ні опісля не зустрічав. На Зелені свята школу, в якій я стояв із кулеметниками, буквально заатакували жінки і дівчата, які понаносили і печеного, і вареного – найкращого, що було в них самих. Козаків, частуючи, три дні перетягали з хати до хати”.
Незабаром відділ Уварова бився за села Стару і Нову Осоту. Після впертої бійки москалів відігнали до Олександрівки, де вони сховалися під прикриття бронепотягів. А ось великий бій проти червоних біля ст. Райгород для Уварова склався невдало...
“Становище в [Чигиринському] повіті неспокійне… – продовжував звіт Брайко, – кругом позиції. В однім місті банда, котра бьється проти Радянських військ, складається з 3 – 4 тисяч, і в другім місті до 1000 чоловік, котрі не сьогодні завтра можуть знову захватити Чигирин...”
“Кругом позиції” означає, що кожне село перетворилося на повстанську твердиню і бої йшли повсюдно.
Цю доповідь голова Чигиринського повітового виконкому Брайко озвучив 6 червня 1919 року, тобто весняне повстання продовжилося влітку.
Про це свідчать і повстанські документи. Так, 4 червня, козаки Холодного Яру провели вдалу операцію зі звільнення Осоти. “Бувші там комунисти 5-го Радянського полку разом з другими частинами примушені були у безпорядкові утікать, – читаємо у зведенні інформаційного бюро Холодного Яру від 5 червня 1919 р. – Нами захоплено 2 кулемета, 20 коней, обозну повозку і багато другого військового майна, а також 20 полонених (...) Селянство проти комуни”.
А ось фрагмент відозви інформаційного бюро штабу загону Холодного Яру від 4 червня 1919 року. “Брати селяни і козаки! – зверталися холодноярці. – Настав час всім кращим синам України, синам волі, синам вільного трудового життя взятися за зброю. Взятися чесними мозолисто натруженими руками, але знайте, що не на грабунки, не на вбивство мирного населення лунає цей заклик, ні, він закликає до боротьби, до самої рішучої боротьби з насильством, з неправдою, з якою прийшли до нас комуністи, які самі робити не хотіли, а прийшли до нас, аби жити нашим трудом, аби зруйнувати все, що було збудовано в нашім житті, що було облите нашим потом і кров’ю. (…)
Це ледарі, дармоїди, лидацюги, а далі грабіжники, душогуби-розбійники. Отже, брати козаки, селяни, робітники, всі до їднання, до зброї, до тісної організації!
Хай же справдяться слова нашого незабутнього борця за волю, мученика і пророка Тараса Григоровича Шевченка, який сказав, що «ще дихне огнем пикучим, всім ворогам Холодний Яр». Отже, хто любить спокій, хто любить волю, хто любить свій рідний край, хай зараз же іде козаком до Холодного Яру, хай буде дійсно козаком. Хто має зброю забирай її з собою, хто ж такої не має, але почуває себе здатним до козацтва, хай іде до нас. Гуртом скоріше здобудемо зброю. Знайте, брати, що Холодний Яр дійсно буде нашим оплотом і він одіб’ється од усіх ворогів. (…) Всі як один до Холодного Яру! Всі за зброю! Всі одностайно станьмо на захист нашого спокію! Всі за народні права”.
14 квітня, під час урочистостей у Холодному Яру, будуть вшановані – живі й полеглі – герої українсько-російської війни 2014 – 2019 рр., зокрема 93-ї Окремої механізованої бригади “Холодний Яр”.
Вояцтво освятить зброю і прапори на берегах Гайдамацького ставу.
“Всі як один до Холодного Яру! Всі одностойно станьмо на захист нашого спокію!”
Слава Україні! Слава героям Холодного Яру!
У понеділок 15 квітня запрошуємо вшанувати братську могилу козаків отамана Чорного Ворона в с. Розуміївці, покласти квіти до пам’ятника повстанцям у с. Соснівці, Пилипові Хмарі та його козацтву у с. Цвітній, а також відвідати Гайдамацьку Січ у Цибулевому, попити цілющої воли з 300-літньої Гайдамацької криниці у Чорнолісці та покласти квіти на могилу дружини і сина отамана Миколи Кібця-Бондаренка.

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”
Роман КОВАЛЬ, 14 лютого 2019 р.



На світлині – Василь Чучупака, Головний отаман Холодного Яру

НАШІ КООРДИНАТИ
Роман КОВАЛЬ, голова оргкомітету, президент Історичного клубу “Холодний Яр”, kovalroman1@gmail.com 067-726-30-36, 066-211-41-85, (044)-242-47-38. fb: https://www.facebook.com/profile.php?id=100015576614550
Богдан ЛЕГОНЯК, співголова оргкомітету, голова філії “Холодний Яр” Національного історико-культурного заповідника “Чигирин”, 095-069-07-74, 096-439-77-42, 047-30-95-33-1 (Медведівський історичний музей), fholodniyyar@ukr.net
Леся ОСТРОВСЬКА, співголова оргкомітету, господиня етнографічно-музейного комплексу “Дикий хутір”, Dukujhytir2017@gmail.com 067-442-79-64 (Viber).
Олег КУЦИН, співголова оргкомітету,  командир Легіону Свободи, 067-300-55-15 (Viber), 099-73-66-707, fb:https://www.facebook.com/KucinOleg?fref=ts  kucyno@gmail.com
Валерій МАРТИШКО, співголова оргкомітету, волонтер 72-ї бригади ім. Чорних запорожців, член оргкомітету зі зв’язків з військовими частинами і ветеранськими організаціями, 067-705-22-32, mvi1908@yandex.ua
Марина ХАПЕРСЬКА, скарбник оргкомітету, картка Приватбанку: 5168 7427 1193 6546 (для пожертв на вшанування героїв Холодного Яру), Історичний клуб “Холодний Яр”, 067-894-68-07, fb:https://www.facebook.com/khaperska maryna.khaperska@gmail.com
Марко МЕЛЬНИК, співголова оргкомітету, ветеран АТО, видавець, +38067-913-79-83 (Telegram, Viber) fb.com/marko.ukraine melnyk.marko@gmail.com
markobook.com
Євген ЛУПАКОВ, співголова оргкомітету, капітан 1-го рангу ВМС України (у запасі), заступник голови СОУ, 067-76-94-734, член оргкомітету зі зв’язків з військовими частинами і ветеранськими організаціями, lupakov@bigmir.net

Газета “Незборима нація” в Інтернеті http://nezboryma-naciya.org.ua/
https://www.facebook.com/NezborymaN/     https://www.facebook.com/KholodnyiYar/



Вийшло 3-тє видання книжки спогадів з війни на Сході України “Жадання фронту” Марка Мельника-“Вирія”.

Кожен розділ книги Марка Мельника притягає читача до подій буремних років та садить його за стіл задля проведення напруженої очної ставки. Кожного, хто пропустив хроніки Майдану та фронту, працюючи в цей час із сапкою на городі, вони наздоженуть сюжетною лінією цієї книги та ледь не насильницьким способом змусять резонувати із собою (насильство майже ніколи не є знаменником добра, але дуже часто стає передмовою справедливості). Втім, той, хто і без того виявився співпричетним до зазначеного етапу історії, легко упізнає в епізодах оповіді власне дзеркальне відображення, що виявиться неабияким сюрпризом Долі.
“Жадання фронту” вибудувано з цеглинок невигадливих і посутніх речень. Вони спрощують розуміння анатомії війни та постають у барвах особистих пригод. Загальна композиція твору подібна гостросюжетній прогулянці канатом між життям і смертю, протягнутим на сьомому небі доленосних ризиків. Але не існує іншого шляху від людини до Особистості, аніж той, що пролягає через форсування найвищих небезпек життя… Так само, як і неможливо сягнути істинної свободи за периметром ризиків. І сторінки цього твору – підтвердження викладеним вище тезам.

Дмитро САВЧЕНКО

Від редакції. Параметри книжки: 160 с., тверда обкладинка, лясе, формат А5, ч/б ілюстрації. Можна замовити в інтернет-книгарні видавця Марка Мельника: markobook.com Ціна 95,00 грн.



Ніна Крагавицька і Соня Ярошинська

День 6 березня [1918 р.] був пам’ятним днем для Глухова. Більшовики окружили тоді місто, а по довшій гарматній канонаді кинули в наступ озвірілі ватаги матросів і випущеної з тюрми голоти з метою відобрати назад Глухів, який захопили (визволили. – Ред.) українські війська.
Місто боронило тоді 300 козаків 175-го Батуринського полку, які скорострільним та гарматним вогнем декілька разів відбили наступи. Але ворог був вдесятеро сильніший. Українські вояки бачили, що не буде їм пощади, коли червоні добудуть Глухів, тож боролись до останнього. З хвилини на хвилину меншало їх у цій борні. Багато поранених без допомоги лежало на боєвищі, а кров стікала з них струйками на землю. Місцевий санітарний відділ, що мав піклуватись раненими, заховався Бог вість куди, боячись пімсти червоних.
Аж тут серед цього жахливого пекла, гуку, тріскоту являється дві сестриці-жалібниці – студентка Ніна Крагавицька і семинаристка Соня Ярошинська. Підбігають до ранених, виймають ґазові перев’язки, перев’язують рани та серед найбільшої небезпеки пораються аж до пізньої ночі.
Вночі червоні вдерлися в місто і почалась пекольна гульня – погром і різня, в якій згинуло багато глухівського населення, а з ним і обидві героїні, хоча не лише людські почування, але й міжнародні закони кажуть зберігати тих, що несуть самаритянську поміч раненим у боях. Нехай бодай ця невеличка згадка очевидця, який був тоді в Глухові як австрійський полонений, вшанує пам’ять тих двох мучениць за волю України.
І. РОГАТИНСЬКИЙ
Дж.: Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю. Сумщина в боротьбі. Біографії, історії, спогади. – Київ: Історичний клубу “Холодний Яр”, в-во “Орієнтир”, 2017. – С. 140.
Особливості мови збережено.



Знов оживає гайдамацький край

Холодний Яр – дітей своїх стрічай,
Вони вже йдуть – красиві і всесильні.
Гримить високо “Слава Україні!”,
Знов оживає гайдамацький край.

Уславлених батьків розлючені сини
Шикуються пред пам’яттю незламних.
Вони свою уже здобули славу –
В кривавих битвах вічної війни.

Пророчення Тарасове збулось,
Вогонь новий несамовито віє.
Вшануймо тих, хто згинув за Вкраїну,
Народне море Яром розлилось.

Холодноярським отаманам – слава!
І вічна пам’ять браттям-гайдамакам.
Низький уклін Залізняку і Чучупакам,
Жива Вкраїна, жива і їхня справа.

Підем, брати, освятимо ножі
Та й поженемо ворогів всіх геть.
Незмінне гасло – “Воля або смерть” –
Нас надихне у праведній борні.

Валерій МАРТИШКО



Перше вшанування крутянців

19 березня 2019 р. виповнюється 30 років від першого вшанування крутянців

 

19 березня 1989 р., о 14-й годині, не дочекавшись завершення мітингу біля Республіканського стадіону, я пішов на Аскольдову могилу вшанувати загиблих у січні 1918 р. під станцією Крути студентів Київського університету. Організатори – хлопці з “Громади” за підтримки Української гельсінкської спілки та Української народно-демократичної партії. Зібралося зо три десятки активістів, може, більше.
Чи не першим прийшов чоловік з телекамерою. Він мав завдання – звичайно ж, від КҐБ – зафільмувати цю знаменну подію та виявити учасників.
– О, вже знімає, – кинув недоброзичливо голова Київської філії УГС Олесь Шевченко, – зачекайте, хлопці, я йому зараз щось скажу.
Кілька чоловіків на чолі з Олесем Шевченком підійшли до кінооператора.
– На одному з мітингів, де я фотографував, – звернувся Олесь Євгенович до нього, – до мене підскочив один ґебіст і закричав: “Я тебе пофотографирую! Повешу головой вниз, тогда нафотографируешься...”
Оператор прикрив плечем камеру.
– Тож по якому праву ви маєте право мене фотографувати?! – наступав Олесь Шевченко.
За ним мовчки насувалися активісти.
“Документаліст” задкував, прикриваючи камеру.
– А прічьом здєсь я? – говорив він. – Пусть он вас вєшаєт, но я прічьом?
Товариство відтягло Шевченка. Люди, врешті, прийшли не битися, а покласти квіти. Але куди?! За радянської влади від могили і сліду не залишилося.
Ліворуч алеї, що вела до паркового павільйону (тепер тут церква УГКЦ. – Ред.), встромили табличку, на синьому тлі якої жовтими літерами було написано:

Тут, на Аскольдовому цвинтарі, були поховані бійці Студентського
куреня Січових Стрільців, що загинули, захищаючи Київ і
справедливість у 1918 р.

На землю покладено голубу стрічку. Перпендикулярно була пришита жовта стрічка. По два боки імпровізованого жовто-блакитного хреста горіли свічки.
На символічну могилу лягли жовті нарциси і сині фіалки. Дмитро Корчинський виголосив коротеньку промову про героїв Крут. Після хвилини мовчання ми заспівали “Ще не вмерла України”.
“Кінодокументаліст”, осмілівши, підсунувся. Він змінював ракурс, підходив зовсім близько, потім задкував, сунув праворуч, давав загальний план, потім портрети. Здавалося, він перепробував усі ракурси, хіба що не лягав на землю.
Оператор старався. Він був добросовісний хлопець.
У той день уперше, разом з іншими активістами, я співав (у щільному оточенні каґебістів та міліціонерів) національний гімн “Ще не вмерла України…”. Ще рік-два тому за його публічне виконання могли й ув’язнити. Та й зараз це вважалося криміналом.
Це була важлива подія в моєму житті – я переступив межу страху перед КҐБ.
Коли співаєш гімн серед кількох сотень людей на установчій конференції, наприклад, Товариства української мови – це одне, а тут, в оточенні ментів і ґебістів, перед ґебістською телекамерою, – зовсім інше.
Потім заспівали Тараса Шевченка.
Був серед нас і Тарас Компаніченко… [Про це я довідався від Тараса 10 лютого 2018 р., під час вшанування Костя Блакитного, командира Степової дивізії. – Р. К.].
Я відійшов від громади, ходив алеями, спостерігав за діями міліції. Спочатку серед нас схвильовано метушився лише один міліціонер. Він розгублено вигукував: “Убєрітє цвєти, убєрітє нємєдлєнно цвєти!”. Тепер їх було з десяток. Вистачало й одягнених у цивільне оперативників. Один з ментів, розставивши ноги і поклавши руки на сраку, з викликом спостерігав. Мовляв, я всіх бачу! “Ох і больно будєт!”
У долонях зрадник тримав портативну рацію і нервово натискав кнопку.
Підійшов бандурист.
Полилася українська дума про турецьку неволю…
За півгодини з’явився ще один бандурист із довгими сивими козацькими вусами. Його гучний голос був надзвичайно мелодійний.

Буде добре запорожцям
І під турком жить...
Зарізали брата...
Кров’ю брата напились...

Раптом під’їхало декілька автобусів з екскурсантами...
Ментам це не сподобалося. Тепер вони поводилися не так нахабно. Мусили вважати на свідків.
Показуючи на символічну могилу, я запитав в “охоронця порядку”:
– Очевидно, це вночі приберуть?
– А пачєму ночью? – здивувався той. – Сєйчас же і убєрьом... Как только разойдьотєсь.
Екскурсанти сторожко ходили між нами, уважно прислухались та придивлялись, намагаючись збагнути, що тут відбувається...
[Уже значно пізніше я дізнався, що саме в цей день, 19 березня 1989 р., у США закінчив свій земний шлях Головний отаман Холодного Яру Іван Лютий-Лютенко – герой моїх майбутніх книг. Може, саме від нього я й прийняв естафету покоління УНР, та ще й на Аскольдовій могилі?!].

Роман КОВАЛЬ

Київ, 1989 р.
З книги “Здолати Росію”.

  



Вшанування пам’яті земляків

9 лютого 1923 р. в Лук’янівській в’язниці підняли повстання засуджені до розстрілу отамани та козаки Холодного Яру, Чорного лісу і Київщини, старшини Армії УНР та Січових cтрільців. У ході чотиригодинного бою загинуло 38 осіб, серед них і наш земляк Григорій Олійник, найвідданіший козак отамана Гайового.
16 лютого ц. р. у Княжицькій сільській раді відбувся вечір пам’яті полеглих у Лук’янівській тюрмі. Його організували Княжицька сільрада, сільська бібліотека та Історичний клуб “Холодний Яр”. Участь у вшануванні взяли родичі героїв, зокрема й нащадки загиблого в Лук’янівській в’язниці Григорія Олійника, учні Княжицької ЗОШ, громадські діячі.
До присутніх звернулися Княжицький сільський голова Олена Шинкаренко, завідувачка сільської бібліотеки Любов Дудич, члени Історичного клубу “Холодний Яр” Владислав Карпенко і Людмила Гребенюк.
Григорій Андрійович Олійник народився в 1903 р. у Княжичах у селянській сім’ї Андрія Івановича Олійника та Лукії Парфентіївни Булавинець. У 9 років залишився сиротою. Старший брат Федір загинув на Першій світовій. Григорій навчався в Боярській школі бджільництва, садівництва та городництва. 17-річним юнаком разом із 15 односельцями вступив до загону Гайового, був розвідником і зв’язковим.
Немало наших земляків загинуло в боротьбі, серед них і Григорій Олійник.
Тривалий час Григорія вдала не хотіла реабілітувати. Його справу прокурори розглядали тричі: у січні 1989 р., липні 1994 р. та в жовтні 2016 року.
З клопотанням про реабілітацію односельця до Генерального прокурора України Юрія Луценка зверталися княжицький сільський голова Олена Шинкаренко, депутати сільської ради та президент Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль.
І ось нарешті 14 грудня 2016 р. суд за поданням прокурора Київської області реабілітував отамана Гайового і козака-повстанця Григорія Олійника. Суд встановив, що вирок трибуналу вказує на те, що наші земляки “засуджені за боротьбу, в тому числі і збройну, проти радянської влади, за прагнення створення незалежної Української держави, за участь у збройних загонах Української Народної Республіки та інші дії, які стверджують їхню участь у боротьбі за незалежність України”.
Пошуки рідних Григорія Олійника тривали більше року, – під час слідства він говорив мало, а прізвище Олійник у Княжичах поширене. Я опитала кожну родину з прізвищем Олійник, але Андрієвих родичів ніяк не могла знайти. І все ж завдяки небайдужим односельцям, зокрема Василині Василівні Ніколаєвській, вдалося відшукати посвідку особи, видану в 1948 р. Степанові Андрійовичу Олійнику. Далі – пошуки в Центральному державному історичному архіві України, завідувач відділу якого Ярослав Бульбонюк доклав чималих зусиль до встановлення даних про родину героя. Особливо хотілося б відзначити внесок у цю справу краєзнавців Романа Коваля та Владислава Карпенка.
Ми не знаємо, де могили наших славетних земляків – останнього отамана Київщини Пилипа Драника-Косаря та найвідданішого козака отамана Гайового Григорія Олійника, але ж місце їхнього вшанування мусить бути! Тому місцева влада та небайдужі односельці встановили пам’ятник та проклали Алею героїв у Сквері героїв. Навесні висадимо дерева, а на в’їзді до с. Княжичів встановимо білборд із відповідним написом.
Ми пам’ятаємо слова Романа Коваля, виголошені ним на зустрічі у Княжичах 16 вересня 2016 року: “Княжичі були створені в добу Русі як фортеця, а першими мешканцями Княжичів були воїни. Найкраще вшанувати своїх пращурів плеканням вояцького духу в дітей, які народжуються в цьому селі. Слава Україні та її войовничим дітям!”

Людмила ГРЕБЕНЮК, козачка Історичного клубу “Холодний Яр”,
депутат Княжицької сільської ради



Цвітнянським дідам Карбалі та Хмарі – наша любов!

26 березня Олександрові Ромащенку-Карбалі виповнюється 80 років. Народився він 1939 року в с. Цвітному – на батьківщині Пилипа Хмари. Батько ювіляра Павло допомагав отаманові – годував та переховував його козаків, може, й сам брав участь в акціях, але про це синові не розповідав.
Дядько, Федосій Арехтович Бойко, 1890 р. н., гончар, був у загоні Хмари. Це саме про таких гончарів розповідав Юрій Горліс-Горський: “Цвітнянські гончарі роз­возили кіньми свої вироби на продаж по теренах Київської, Херсонсь­кої, Полтавської губерній, заїжджали аж на Поділля, водночас виконуючи роль розвідників”. За свою любов до України Федось Бойко був репресований Москвою. Його фотографію мені подарував пан Олександр, і портрет цвітнянського повстанця із сумними очима є в моїй експозиції. Я з ними весь час контактую, бо він – як не станеш – дивиться тобі проникливо у вічі.
Олександр Ромащенко щиро допомагав Юркові Хмарі, нащадкові отамана, у встановлені цвітнянського монумента на пам’ять про Пилипа Хмару та його козацтво. Неодноразово жертвував на організацію вшанування героїв Холодного Яру. Вже 20 літ передплачує “Незбориму націю”, тобто є нашим однодумцем, вірним другом. Йому дороге те, що й мені. Називає він себе Карбалою. Каже, щоб і ми його так називали. Ми слухаємося.
На зимового Миколи в нього гостював Володимир Вознюк зі своїм сином Володею. Дід Карбала сказав малому: “Не вір у діда Мороза, не вір у Святого Миколая. А вір у діда Карбалу!”
І я вірю в діда Карбалу. І люблю його! І Юрка Хмару!
10 червня 2011 р. дід Карбала під час вшанування отамана Хмари у Цвітному сказав, що хоче померти членом Історичного клубу “Холодний Яр”, тож і подав заяву до нашого товариства. Вважаємо його і Юрка Хмару почесними козаками Історичного клубу “Холодний Яр” від дня заснування, адже десь 1997 року ми й потоваришували.
Дід Карбала гостинний і щедрий, і ми – та й чорні запорожці теж! – не раз відчули це. Через чорних запорожців дід Карбала взимку передавав дрова до Києва на Майдан. А мені подарував кілька цвітнянських глечиків та баранчика, який стоїть на моєму робочому столі, весь час нагадуючи про Цвітне та її славних людей.
Дід Карбала – душа щира, все щось хоче зробити для України. Ніяких вигод для себе не шукає, тільки віддає. Щороку жертвує на вшанування холодноярських героїв значну частину своєї мізерної пенсії. Те саме можна сказати і про Юрка Хмару. Як поговориш із ними, ніби води з криниці нап’єшся! І серце наповнюється радістю, що такі діди є по селах. Юркові Хмарі 18 березня має виповнитися 81 років, тож готові і його обійняти-привітати!
Цвітне – козацьке село, входило до земель Війська Запорозького, тобто Української держави. Жителі його не знали панщини. У середині XVII ст. тут жили реєстрові козаки, які брали участь у походах Богдана Хмельницького. У 1740 – 1760 рр. Цвітне стало одним із центрів формування гайдамацьких загонів під керівництвом отамана Семена Неживого.
На старості дід Карбала вистриг собі чуба і з радістю показує його нам – щоб ми не забували, що він козацького роду.
Отож щиро вітаємо наших цвітнянських дідів-запорожців Юрка і Сашка з поважними роками, вклоняємося і бажаємо ще багато літ в Українській Україні.
З роси і води, дорогі наші запорожці!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” і газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ

На світлинах – дід Карбала та Юрко Хмара, члени Історичного клубу “Холодний Яр”.



“Хіба ж це справедливо?”

27 січня о 7-й ранку увімкнула 1-й канал Українського радіо. Протягом цілого дня (вимкнула о 20-й) щогодини, у новинах, повідомлялося про річницю Голокосту. Якби ж так наполегливо радіо висвітлювало трагедію Голодомору українського народу!
Ось мій спогад про ті страшні дні.
Первомайськ, весна 1933 року. Город не копаний, нічого не посаджено і не посіяно. Весь заріс бур’яном і дерезою. Мені йшов четвертий рік, а братові Феліксові – сьомий. Ми ходили по городу, зривали листочки трави і клали до рота. Якщо листочок не мав неприємного запаху або смаку, з’їдали його, а травинки зривали і складали в пучечки, які потім несли мамі.
Ніби це було вчора. Бачу, як мама виходить із хати, йде до лавки, що стоїть під хатою, спираючись правою рукою на стіну. На лівій тримає Юрасика, якого народила декілька днів тому – 22 квітня. Кладемо пучечки трави на лавку. Мама їсть траву і годує грудьми дитя. Я дивлюсь на маму і кажу їй, що в неї ноги як у слоника, що на малюнку у книжці. Мама сумно усміхається, гладить мене по голівці, приказуючи, що я дуже спостережлива…
І тільки в 1947 р., під час третьої голодівки, організованої Москвою, вона скаже, що в 33-му вона опухла від голоду, тому й ноги в неї були “як у слоника”.
У середині 1950-х рр. у Первомайську, де ми жили, відкрився ювелірний магазин. Відвідавши його, мама сказала, що хотіла побачити такі сережки, які були в неї ще в 1933-му і вона дала їх своїй мамі Соні, а та віднесла разом зі своєю обручкою в Торгсин, перед тим як мама мала народити Юрка. Я бачила, як мамі важко згадувати про це, тому тільки запитала, навіщо вона так зробила. І мама відповіла: “Щоб вижити”.
Так люди за безцінь віддавали дорогі – і пам’ятні! – речі, щоб вижити, а євреї в Торгсинах озолочувались.
Тепер ми в Україні відзначаємо жертви Голокосту, а кнесет Держави Ізраїль досі не визнав факту геноциду українського народу.
Хіба ж це справедливо?

Тамара ЗДОРОВЕЦЬКА, 1930 р. н.



Рекомендую друзям

>Друзі! Настійливо рекомендую книгу Романа Коваля “Здолати Росію”. Це збірка публіцистичних статей, написаних у 1980 – 1990-х роках, погляд ізсередини на тогочасні політичні пертурбації, оцінка доленосних для країни подій безпосереднім активним учасником. Я й сама брала участь у багатьох згаданих акціях, але книга дає можливість побачити все у дещо іншому ракурсі, довідатись про факти, про які ми, учасники, навіть гадки не мали... Книга дуже корисна, пізнавальна, це жива наша новітня історія. Придбайте – не пожалкуєте!

Наталія СТУС



Про забутих борців

Книга “Здолати Росію” – не тільки спогади і статті кінця 1980-х – поч. 1990-х рр. Романа Коваля, а й Зеновія Красівського, Василя Барладяну, Анатолія Лупиноса, Григорія Приходька, Івана Кандиби, Галини Гордасевич, Анатолія Щербатюка, Володимира Яворського, інших творців національної України.
Книга “Здолати Росію” відроджує забуті, а в більшости – незнаних імен. Завдяки Роману Ковалю українці мають можливість дізнатися про тих, хто робив нашу країну незалежною не в кравчуківських і фокінських кабінетах, а виборював Українську Самостійну Соборну Державу! Героям слава!

Микола ШИЛО



Історичний клуб “Холодний Яр” пропонує відзначати такі ювілеї

3 березня 1939 р. в московській катівні загинув Гриць КОССАК, командир ІІІ корпусу УГА.
3 березня 2014 р. помер Артем МАЗУР, чотовий 9-ї чоти 15-ї сотні самооборони Майдану. Смертельно поранений осколками гранати в голову в Маріїнському парку 18 лютого. Був ще по-звірячому побитий, дістав відкриту черепно-мозкову травму. Помер, не приходячи до тями. 4 березня з героєм попрощались на Майдані Незалежності. Герой України.
3 березня 2014 р. росіяни закатували до смерті Решата АМЕТОВА, кримського татарина, учасника антивоєнного мітингу 3 березня в Сімферополі. У цей же день ходив до воєнкомату, де намагався записати до української армії у зв’язку з мобілізацією. Тіло з ознаками насильницької смерті знайдене 15 березня в с. Земляничному Білогорського р-ну АР Крим. Герой України.
6 березня 1974 р. народився Ігор ПАЩЕНКО, мінометник 3-го мінометного розрахунку 1-го взводу 3-ї мінометної батареї 3-го Окремого аеромобільного батальйону 80-ї Окремої аеромобільної бригади ЗСУ. Помер 4 листопада 2017 р. після тривалої хвороби, яка стала наслідком контузії. 
7 березня 1969 р. помер Ларіон АДАМ, вояк 3-ї Залізної дивізії, член Товариства колишніх вояків Армії УНР, голова Української громади в м. Труа (Франція).
8 березня 1919 р. в с. Легедзиному, тепер Уманського району Черкаської області, більшовики закатували хорунжого ЯНСОНА, командира 2-ї сотні 1-го куреня 2-го Запорозького полку ім. Янки Кармелюка.
9 березня 1814 р. народився Тарас ШЕВЧЕНКО.
9 березня 1894 р. народився Роман СУШКО, командир куреня УСС, куреня 1-го полку Київських СС та 11-ї пішої дивізії корпусу Січових стрільців, крайовий командант УВО в Західній Україні, член проводу ПУН, командир Українського легіону Вермахту.
10 березня 2014 р. упокоїлася козачка Морської сотні самооборони Майдану Ольга БУРА. На Майдані поранила руку. Померла через зараження крові. Герой України.
12 березня 1894 р. народився САВДИК, вояк УГА, командир 2-го саперного куреня дивізії “Галичина”.
12 березня 2014 р. помер Василь АКСЕНИН, учасник Національної революції 2013 – 2014 рр., Герой Небесної сотні, Герой України.
13 березня 1979 р. народився Микола МІНЬКО, старший стрілець-снайпер 24-ї Окремої механізованої бригади. Загинув 6 квітня 2015 р. під час виконання службових обов’язків.
14 березня 1879 р. народився Федір ГУДИМА, командир 4-го Сірого полку Армії УНР, начальник нагородної частини штабу Армії УНР.
16 березня 1894 р. народився Юрій ДАРАГАН, поет, сотник Армії УНР.
17 березня 1874 р. народився Августин ВОЛОШИН, Президент Карпатської України.
18 березня 2014 р. вночі “тітушки” палицями забили на смерть козака Залізної сотні самооборони Майдану Тимофія СТЕБЛЬОВА.
19 березня 1974 р. народився Олександр БАЛЮК, учасник Євромайдану, Герой України.
19 березня 1989 р. помер Іван ЛЮТИЙ-ЛЮТЕНКО, сотник Армії УНР, звенигородський отаман, меценат, кооператор, діяч УАПЦ, директор Кооперативного союзу (м. Холм), президент фірми “Вікінг” (США), автор спогадів про Визвольну боротьбу.
20 березня 1639 р. у світ прийшов Гетьман України Іван МАЗЕПА.
21 березня 1899 р. народився Кость ГРИГОРОВИЧ, повстанець, поручник артилерії Армії УНР, помічник командира бронепотяга “Кармелюк”, командир бронепотяга “Запорожець”, автор спогаду “Історія бронепоїзда «Запорожець»”.
22 березня 1889 р. народився Василь БУРИМІВ, сотник 5-ї Херсонської дивізії Армії УНР.
22 березня 1994 р. народився Юрій КОЛЕСНИК, стрілець-зенітник 28-ї Окремої механізованої бригади, онук Володимира Колесника, вояка УПА.
23 березня 2014 р. помер Петро ГАДЖА, козак 8-ї сотні самооборони Майдану, Герой України.
24 березня 1969 р. помер Ярослав СЕНЧИНА, січовий стрілець, чотар УГА, старшина дивізії “Галичина”, вчитель.
24 березня 1994 р. помер Григорій ЛОМИКОВСЬКИЙ, стрілець УГА і дивізії “Галичина”.
25 березня 1994 р. народився Владислав ДЮСОВ-“ДЮШЕС”, доброволець батальйону ОУН, пізніше полку “Азов”, учасник Національної революції 2013 – 2014 рр. Загинув 31 травня 2015 р. Лицар ордена “За мужність” ІІІ ст.
26 березня 1664 р. поляки розстріляли Івана ВИГОВСЬКОГО.
31 березня 1894 р. народився Петро МАКАРЕВИЧ, старшина Армії УНР, поручник дивізії “Галичина”.
31 березня 1944 р. загинув від куль польських терористів Михайло ПОГОТОВКО, льотчик 1-го Українського авіаційного загону Гайдамацького коша Слобідської України, підполковник Армії УНР, керівник Варшавського окружного відділу Українського допомогового комітету.



Народження пісні про визволення Києва у травні 1920 р.

10 лютого 2019 р. пізно ввечері Тарас Компаніченко з дружиною Ніною (мамою чотирьох чудових дітей!) завітали до мене. Наша зустріч затягнулася далеко за північ.
Це був бенкет радісного спілкування! Я записав 8 Тарасових пісень. Одна з них народилася в той день. Ще вранці я вислав Тарасові в месенджер вірш “Інтернаціонал по-новому”, написаний 7 травня 1920 р. – у день визволення Києва українсько-польським військом. Знайшов я вірш у томі № 24 справи “Петлюрівські отамани 1922–25 рр.”. Усього у справі 29 томів. Ось текст цього радісного вірша:

Прощай, проклята та убога
Радянська влада – кат катів,
Весь час просили ми у Бога,
Щоб він тебе навік розбив.

І ось прийшов кінець комуні,
Народ повстав за рідний стяг.
Він переміг, свавільний, юний,
І доказав, що ти кістяк.

     Чуєш, рідні гармати
     По “товаріщам” б’ють,
     “Ще не вмерла…” співати
     Вкраїну щиро звуть.

Ми радо скинули кайдани,
В убрання рідне одяглись
І на Богданівськім майдані
Тобі, Вкраїно, присяглись.

Тепер наш дух ще більш розквітне,
Минув шалений клятий час,
Коли за все жовто-блакитне
В чека бросали всякий раз.

Бачиш військо як мури?!
     Горде військо іде!
     Його батько Петлюра
    До щастя й слави веде.

м. Київ, 7 травня 1920 р.

Автор свого прізвища не зазначив.
Вивчивши 4 томи справи підполковника Армії УНР Віктора Алексєєва, резидента ППШ Юрка Тютюнника в Києві (томи справи 24 – 27), я, звичайно, звернув увагу на Миколу Афанасьєва, козака 4-ї Київської дивізії в 1919 р., співпрацівника контррозвідки 6-ї Січової дивізії в 1920 р. – саме вона переможно ввійшла 7 травня 1920 р. до Києва.
У 1921 р. Микола Афанасьєв був емісаром Повстансько-партизанського штабу, співпрацівником підполковника В. Алексєєва. Микола – син Самійла Афанасьєва, члена Старої Громади (за Директорії він працював директором департаменту міністерства фінансів уряду). Можливо, Микола Афанасьєв є автором вірша “Інтернаціонал по-новому”. Але гарантії нема. Цікаво, що слова цього вірша, принаймні його останню строфу, знав Юрій Липа. Це підтверджує уривок з його повісті “Рубан”.
“Від Шембеківських лісів іде частина дібрана, в півкожушках, іде, ходу припечатує, дзвінко виспівує-висвистує, – писав Юрій Липа. – Попереду – старшини коло звиненого прапору, позаду – кулемети на возах. Блищить золота баня собору св. Володимира, блищать сині зірки на золоті староруської Софії, сіріє політехніка в садах, а із сімох узгірь столиці сади пахнуть. З боку, пробиті в боротьбі за Київ, велетенські димарі Арсеналу зяють.
Іде частина на Хрещатику. Зустріли її червоні патрулі – китайці. Слухають – частина «Інтернаціонал» жваво по-українськи співає. Салютують китайці, дивуються: «Гай, гай, весела частинка!»
Іде частина зі співом угору Михайлівською вулицею. Вулиця крутенька, недарма совіцькі авта вищать, хриплять від тяжкої гори й нечистого спирту. А частина йде легко, червоні написи хлопці читають.
Коло касарень 1-го інтернаціонального полку – знов співають. Вийшли мадяри, слухають, салютують. «Добре, – кажуть, – темпо українське».
Коло штабу армії спинилась частина, вишикувалась, кулемети, певно, до перегляду встановлює. Штабовці до вікон попідходили:
– Добра частина, звідки вона взялася? Чи то не поповнення, що мало йти на Козятин? Товаришу політрук, кажіть промову.
– Товаришу політрук, – хтось із міста денервується в телефоні, – там коло вас прорвалась частина. Дурні мадяри, естонці й китайці не зрозуміли, що вони співають на мотив «Інтернаціонала». Я зрозумів, що вони співають:

Іде військо, як мури,
За те діло святе;
То наш батько Петлюра
До щастя й волі веде.

– Не деклямуйте мені, товаришу, – відповідає гнівно чорненький політрук, – тепер я й без вас знаю. Ось вони розвинули свій жовто-блакитний прапор. Ось, чуєте? Вони поливають нас із кулеметів, ось вони вдираються до штабу. Ах, дорогий товаришу, прощавайте, я чую їх кроки на сходах. Передайте складачам у друкарні Гринблята, що в Мінську, яку кар’єру зробив і як згинув політрук Бурштейн, їхній товариш”.

Чому автор назвав свій твір “Інтернаціонал по-новому”? Бо “українсько-польський інтернаціонал” переміг “російсько-латисько-жидівсько-китайський інтернаціонал” більшовицької Росії! У цю перемогу щиро вірив невідомий автор вірша.
Звичайно, що “Інтернаціонал по-новому” мають співати на музику “старого“ “Інтернаціоналу”. І Тарас Компаніченко в ніч на 11 лютого в моєму храмі вперше виконав цю пісню!
Вітаємо всіх шанувальників української культури та її творців: світла культура нашого народу збагатилася ще на одну чудову історичну пісню!
Слава нашому війську і творцям, які його славлять!

Роман КОВАЛЬ

  



Подвиг гармаша Семиженка

8 лютого 2015 р. командир батареї протитанкових ракетних комплексів “Штурм-С” 44-ї артилерійської бригади Олексій Семиженко провів найуспішніший бій протитанкової батареї за всю війну. Виявивши зосередження підрозділів 1-ї мотострілецької бригади 1-го армійського корпусу ЗС РФ, батарея Семиженка з дистанції кількох кілометрів обстріляла російські танки поблизу с. Калинівки. Противник не міг зреагувати – пуск був здійснений з дистанції, з якої що-небудь побачити неможливо, а ракети “Штурм” – надзвукові.
Капітан Семиженко вніс до журналу бойових дій за 5 – 9 лютого чотири знищених танки й одну БМП. Олексій – чесний і професійний офіцер, він нічого не приписав і нічим не хвастнув, його рапорт підтверджено фотографіями і відео. “Цензор.НЕТ” повідомив Олексієві невідомі йому подробиці бою – згідно з даними противника виявилося, що на рахунок його батареї треба зарахувати ще одну МТЛБ!
З’ясувалося, що саме залпом “Штурмів” 8 лютого 2015 р. знищено Т-72 з одним із найкращих екіпажів найманців – “героя ДНР” Віталія Захарчука (я раніше вважав, що його ліквідували під Новогригорівкою того дня бійці 40-го батальйону, але виявилося, що його знищила батарея Семиженка). Цей танк зупинився в полі й поповнював боєприпаси з МТЛБ. Українські позиції візуально не проглядалися, здавалося, нічого танкові не загрожує. Але два “Штурми” розірвали Т-72 на шматки, причому детонація знищила й МТЛБ. Фото і відео бойової машини поруч з останками танка зафіксовані в багатьох джерелах. Бійці Семиженка діяли так, що противник навіть не зрозумів, що сталося.
За зразкові дії Олексія Семиженка нагороджено, батарея дістала всі належні премії за знищену техніку. Офіцер і далі служить у Збройних силах України.
Слава!

Юрій БУТУСОВ



Ігор Наконечний відійшов до небесних лав холодноярців

8 лютого 2019 р. в промисловій зоні м. Авдіївки Донецької обл. під час бойового чергування загинув козак 93-ї Окремої механізованої бригади “Холодний Яр” Ігор Наконечний-“Замок”.
Народився він 3 липня 1988 р. в с. Шелудьківці на Харківщині. На початок російсько-української війни із дружиною жили в м. Волновасі Донецької області. 2015 року воював у 72-й ОМБр ім. Чорних запорожців. За віддану службу нагороджений “Знаком пошани” Міністерства оборони України. Потім служив у 28-й ОМБр.
До лав холодноярців прийшов у 2018 р., коли 93-тя бригада воювала в районі його рідної Волновахи. Сказав, що хоче саме в 93-тю, бо захоплюється подвигами і відвагою її бійців.
Залишив у смутку дружину Людмилу і двох донечок.
Вічна слава!

“Незборима нація”



Чорношличник “Саїд”

Під час виконання бойового завдання біля с. Гладосового 14 січня 2019 р. загинув воїн 72-ї бригади ім. Чорних запорожців молодший сержант Микола Семенюк­-“Саїд”. 
Микола воював з 2014 року. Разом з побратимами мужньо та з честю виконував бойові завдання під Старогнатівкою, Авдіївкою та на Світлодарській дузі.
Був душею товариства, завжди міг знайти потрібні слова підтримки, добре знав та вміло виконував свої обов’язки. Микола всім серцем любив нашу Батьківщину і віддав за неї найдорожче – своє життя. 
Микола Семенюк народився на Вінниччині у смт Браїлові 28 листопада 1973 року.
На нього чекали двоє малих дітей, кохана дружина, брат і батьки. Біль і смуток наповнив їхні серця.
Вічна слава!

Дж.: Незборима нація (Київ). – 2019. – Ч. 3 (397). – С. 3.



Щоб помитися, треба перемогти

27 березня 1919 р. змучені безупинними боями, не встигнувши навіть помитися в лазні, сірожупанники вирушили на фронт. Виховані а дусі німецького принципу “наказ є наказ”, “сірожупанники мовчки, без зайвих балачок і жодного вислову незадоволення, зібралися в похід”.
Наступ Ковельської групи почався вранці 28 березня. “З завзятою лютістю кинулися Сірі до бою, бажаючи помститись ворогові, що ліз на українську землю… ­– писав Василь Прохода, – і повели за собою инші частини Групи, з яких тільки Кальницький курінь значно допоміг Сірим”.
Гарматна батарея Ковшара, отримавши набої, прямою наводкою гатила по польських лавах. Ляхів, попри їхню чисельну перевагу, збили з позицій прямо в Стохід.
Багато вояків було знищено і поранено, ще більше втопилося. У полон потрапило 60 польських жовнірів і три старшини. Відбили наші хлопці й ешелон з майном, який поляки недавно захопили у Пинського полку.
“Довго поляки пам’ятали цей бій” – бо боляче було. “Сірих” вони називали “старими петлюрами і боялись їх зачіпати”. Особливо відзначилася батарея хорунжого Ковшара. Її буревійний вогонь наводив жах. Здавалося, що заливає вогнем не двогарматна батарея, а ціла артилерійська бригада.
Переспа знову опинилася в українських руках.
Ковельська група могла перепочити.
Козаки нарешті помилися в лазні й попрати білизну.

Роман КОВАЛЬ
З книги “Тернистий шлях кубанця Проходи”



“Усемогутнє слово” Василя Ковтуна

Нещодавно побачила світ перша збірка поезій члена Історичного клубу “Холодний Яр” Василя Ковтуна “Дорогою через Майдан”.
Високо оцінив творчість автора поет Анатолій Матвійчук. У передмові до видання він написав: “Дивуюся зрілості його поетичного рядка, силі почуття та глибині думки. Враження таке, що ці вірші написав заматерілий і битий поет, який не пише, а хрипло дихає своїми рядками, вдихаючи гірке від диму повітря України, а видихаючи журбу і тривогу, біль і лють, сувору правду і непохитну віру в наше спільне майбутнє”.
У книжці три розділи: “Ой краю мій, краю”, “А нам на долю”, “Камо грядеши?”. Вірші автора відверті, правдиві, часом емоційні й оголені. Окремі твори надзвичайно мелодійні, нагадують поеми, балади, народні пісні. Деякі з них вже покладені на музику.
У книжці багато творів-присвят – Героям Небесної Сотні, захисникам Донецького аеропорту, воїнам, які загинули, захищаючи рідну землю від окупантів. Василь Ковтун звертається до їхніх рідних, до посивілих матерів, чужий біль сприймає як власний…
Перед читачем постають картини бою, виринають спогади про Майдан. Учасників Революції Гідності й нинішньої війни на Донбасі поет порівнює з гайдамаками Холодного Яру, бійцями УПА. Василь Ковтун вводить читача в екскурс минувшини: нагадує про ГУЛАГи і голодомори, козацьких отаманів і Коліївщину, трагічні події під Крутами і боротьбу УПА. У своїх поезіях він звертається до Пророка, будителя народного духу Тараса Шевченка. Перед нами постають образи відомих українців Богдана Хмельницького, Романа Шухевича… 
У творах – ностальгія за Майданом – острівцем волі та справедливості, простором, де маски зняті, де всі справжні. А далі – невиправдані сподівання, зрада, розчарування...
Автор засуджує байдужість, підступність і рабську покору. Поет закликає не падати духом, вставати з колін, гордо нести знамено старших поколінь. У черговий раз своїми поезіями нагадує відомий вислів: “Революцію задумують романтики, втілюють у життя фанатики, а її плодами користуються негідники”.
Поезії Василя Ковтуна об’єднує віра в перемогу, в торжество світла і правди. Митець оспівує козаків – захисників української землі. Він стверджує, що в усі часи наші предки боролися за волю і правду, за рідну землю, за щасливе майбутнє своїх дітей.
Вражають описи війни, де побратими – родина, а бліндаж – рідна домівка; коли вояки веселяться і жартують перед боєм. Уяву підсилюють метафори: “Землю орють снарядами танки”, “жито косить набоїв коса”, “по гніздечках лягають гранати”… Від деяких віршів – мороз по шкірі: поет у деталях показує роботу снайпера, змальовує смерть Героя, який промовляє до бойових друзів, до коханої дівчини, до українців. Саме війна навчила воїнів цінувати життя, яке щомиті може обірватися.
Та сили і мужності воякам додає віра в перемогу над ворогом, любов до України та рідних, які чекають їх з війни.
Не залишають байдужими вірші, у яких автор описує прощання з побратимами й коханими, похорони героїв. Охоплюють невимовний біль і жаль, на очі навертаються сльози, коли поет змальовує матерів, які не дочекалися своїх синів з війни; дівчат-удів; дітей-сиріт. Поет стверджує, що смерті новітніх козаків немарні, що прийдуть мир і щастя на українську землю.
Для Василя Ковтуна війна і жінка – речі несумісні, бо жінкам дітей колихати, а не воювати. Але у своїх віршах він славить жінку-воїна, якій довелося поруч із чоловіком стати на захист Батьківщини. Слова вдячності линуть і до волонтерів, у яких воскрес “дідівський дух”, відродилися “небайдужі козацькі серця”.
“Воля України або смерть!”, боротьба українського народу за самостійність у часи державного становлення України – теми, які звучать у збірці. Перемогу над Росією Василь Ковтун бачить у єдності українців.
Є у збірці й вірші-молитви, філософські твори про швидкоплинність часу, вдячність долі, любов до батьків і рідних, роль поета в суспільстві, красу світу.
Поезії для автора – як сльози, як гнів, як біль за зруйновані долі, за смерті невинних людей.
“Я вірю в нашу Україну!” – підкреслює він. Для Василя Ковтуна гостре перо, всемогутнє слово – це зброя, якою обдарував його сам Бог. А сенс життя – у служінні Україні та рідному народові.

Лариса ГРОМАДСЬКА
Київщина

 

“А і за національністю!”

На жаль, не чути голосу української творчої інтелігенції, ба більше – відчувається її мовчазне пристосування до цих вбивчих для України реалій, де зростає нове, перехрещене в неукраїнські цінності, молоде покоління. Дякую, пане Романе, що не належите до числа таких інтелігентів, не мовчите і вголос говорите незручні для влади речі. Дякую, що показуєте приклад небайдужого ставлення до завтрашнього дня країни. Солідаризуюсь. Більше того, вважаю вкрай необхідним на даному етапі впровадження в життя принципу українізації влади не тільки за духом, а і за національністю. Не проти євреїв, росіян и татар, але – за українців!

Василь КОВТУН



ВИДАННЯ ІСТОРИЧНОГО КЛУБУ “ХОЛОДНИЙ ЯР” ЧЕРЕЗ “НОВУ ПОШТУ”

Книжки можна придбати через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на картку Романа Коваля у Приватбанку: 5168 7556 2267 7496.
Переславши гроші, просимо зателефонувати до редакції, повідомити про переказ, замовити книжки, вказавши куди і кому надсилати книжки. Повідомлення можна зробити й електронним листом на адресу редакції. Просимо врахувати, що отримуючи книжки, замовник оплачує доставку.
Номери телефонів (044) 242-47-38, 067-726-30-36, 066-211-41-85.

ЧЕРЕЗ “НОВУ ПОШТУ” МОЖНА ПРИДБАТИ
(не враховуючи пересилку)

“Здолати Росію” Романа Коваля – 170 грн.
“Сумщина в боротьбі” Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 175 грн.
Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 50 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 1) – 200 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 2) – 100 грн.
“Український календар Визвольної боротьби” – 55 грн.
“Історія Холодноярської організації” – 30 грн.
“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля – 500 грн.
“Тиха війна Рената Польового” Романа Коваля – 300 грн.
“Отаман Зелений” – 70 грн.
“Сто історій Визвольної війни” – 70 грн.
“Шевченкіана Михайла Гаврилка” Романа Коваля – 80 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 70 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” Романа Коваля – 60 грн.
“Отаман Орлик” – 60 грн.
Ціни вказано станом на березень 2019 р.



Видання Історичного клубу “Холодний Яр”, які можна придбати через “Укрпошту”, здійснивши передоплату.

Вартість вказано із врахуванням витрат на пересилку книг замовнику

Коваль Р. Здолати Росію / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; 2018. – 576 с. Це книга про імперську політику Росії наприкінці 1980-х – на поч. 1990-х рр., відродження українського націоналізму, спротив москвофільству, малоросійству і пацифізму, формування образу ворога, про “русофобську” програму дій, відновлення Національно-визвольних змагань, проголошення Української держави та безвідповідальне ставлення до її захисту. – 215 грн.

Коваль Р. Моренець В., Юзич Ю. Сумщина в боротьбі: біографії, історії, спогади / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. Р. М. Коваль, В. І. Моренець, Ю. П. Юзич. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, 2018. – 480 с. – (Серія Видатні українці. – Кн. 9). – 2-ге видання. У збірнику вміщено 120 біографій козаків і старшин Армії УНР, що народилися на території сучасної Сумської області, а також понад 50 спогадів про їхню участь у Визвольній боротьбі. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, інженерів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів. – 210 грн.

Коваль Р. Яків Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, в-во “Орієнтир”, 2017. – (Серія “Отаманія ХХ ст.” – Кн. 9). – 128 с. – Про полковника Армії УНР Якова Гальчевського (Войнаровського) – подільського отамана Орла. 1922 року Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра призначив його керівником повстанського руху Правобережної України. “На запитання в російській мові відповіддю є стріл”, – такою була настанова організатора і керівника антикомуністичного підпілля, який до 1925 року безкомпромісно боровся за право українського народу жити на своїй землі. – 75 грн.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю.,  “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 2. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2017. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 140 грн. У першому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів.

“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця  (т. 1) – 240 грн.

“Український календар Визвольної боротьби” / Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, Видавництво “Українська видавнича спілка ім. Юрія Липи”. – 2017. – 200 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 7). – 80 грн. Неповний календар дат життя творців української культури та вояків, які захищали її зі зброєю в руках.

Роман Коваль, “Отаман Зелений” (Київ – Кам’янець-Подільський: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Аксіома”, 2016 / 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка) – 99 грн. У книзі йдеться про отамана Дніпровської повстанської дивізії Зеленого (Данила Терпила), його драматичні стосунки із Симоном Петлюрою, боротьбу проти Красної армії та денікінців у 1919 – 1921 роках. Події відбуваються в Києві та на території сучасних Київської, Чернігівської, Черкаської, Вінницької, Хмельницької та Львівської областей, а також у Росії.

Коваль Р. Історія Холодноярської організації / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Р. М. Коваль. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: в-во ПП “Аксіома”, 2016. – 104 с. – (Серія “Отаманія ХХ ст.”. – Кн. 8). – 55 грн. В анотації до неї читаємо: “Витоки Холодноярської організації слід шукати в ХI ст. у дружині смілянського воєводи Мирослава, в добі Богдана Хмельницького, гайдамацьких рухах XVIII – ХIХ століть, “Київській козаччині” середини 1850-х рр., “Чигиринській змові” й “Таємній дружині” 1870-х рр., “Чіґірінскіх аґрарних волнєніях” 1905-го, Українській народній обороні в добу Першої російської революції та у Вільному козацтві, відродженому одразу після Лютневої революції 1917 року, а продовження Холодноярської організації – в козацько-селянських повстаннях 1918 – 1930-х рр. за право жити самостійним життям на рідній землі”.

Коваль Р. Отаман Орлик. / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 240 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 1). – 80 грн. У книжці розповідається про боротьбу проти російських окупантів на Київщині та Поліссі в 1920 – 1922 роках, а саме: про отамана Орлика (Федора Артеменка), отаманів Феодосія Богатиренка, Івана Гайового-Грисюка, Івана Галая-Голокопитенка, Панаса Голубенка, Олександра Грудницького, Юліана Мордалевича, Антона Рибку, Якова Смутника-Смутненка, Ілька Струка, Іллю Ґонту-Унятовського, генерала-хорунжого Володимира Галкіна, членів Цупкому Капітона Бендрика-Ґанжу, Юрка Гриня, Спиридона Орла, Федора Наконечного, Івана Чепілка, Грицька Чупринку, Івана Андруха-“Авраменка” та інших діячів Визвольного руху.

Коваль Р. Сто історій Визвольної війни: Епізоди боротьби УСС, військ Центральної Ради, Армії УНР, повстансько-партизанських загонів та Кубанської армії / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 368 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 7). – 97 грн. Про війну за Українську державу – від Гуцульщини до Кубані, про українсько-російську війну в 1914 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. Дослідження засноване на спогадах січових стрільців, вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху та кубанських козаків.

Роман Коваль. “Шевченкіана Михайла Гаврилка” (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 104 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова, повнокольорові форзаци – 105 грн. У виданні йдеться про першу в історії української культури шевченкіану, яку на початку ХХ століття створив Михайло Гаврилко. Протягом 20 років він увічнював Кобзаря в погруддях, пам’ятниках, барельєфах, горельєфах, портретах, плакетках, медальйонах, листівках та у слові. Шевченкіану Гаврилко творив у несприятливих умовах революційного підпілля, тюрем, еміграції, війни 1914 – 1918 рр. та російської окупації 1919 – 1920 років.

Роман Коваль. Крізь павутиння змосковщення (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 352 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова – 90 грн. У книжці опубліковані спогади члена Революційної української партії Павла Крата про його молоді літа на Полтавщині наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть та матеріали до біографії генерала-поручника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши “павутиння змосковщення”, став на шлях служіння рідному народові. У виданні вміщено також біографії інших членів родини Кратів, учасників Визвольної боротьби, а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат, Павла Терещенка, спогади Михайла Крата про своїх бойових побратимів, а також поезії Павла Крата, його поему “Січинський у неволі” та автобіографічні оповідання, а також нариси Романа Коваля “Доля Павла Крата” і “Генерал-лицар Михайло Крат”. Книжка буде цікава дітям, бо значна її частина присвячена дитячим і юнацьким рокам Павла Крата з його пригодами, бешкетами, першим коханням, бійками і дуелями.

Микола Аркас, Історія України-Русі. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013 / Упор., передмова, додатки Р. Коваля. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток – 95 грн. / У книжці Миколи Аркаса зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття. Це репринтне перевидання 2-го (позацензурного) видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, яке вийшло у Кракові 1912 року. Готували його до друку Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський уже після смерті автора та Василя Доманицького, редактора 1-го видання 1908 року (петербурзького, цензурованого). Більшу частину накладу 2-го видання книжки було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю. На переконання Євгена Чикаленка, ця книжка після “Кобзаря” є найкориснішою.

Роман Коваль, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012; 472 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий) – 550 грн. У дослідженні йдеться про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, творця і чотаря УСС, повстанського отамана. У цій книзі вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, більшість з яких також вперше вводиться в науковий обіг.

“Тиха війна Рената Польового” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2011 / Автор-упор., автор передмови Р. Коваль; 1040 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний) – 350 грн. У дослідженні йдеться про Рената Польового – нащадка запорозького козака, багатолітнього колимського в’язня, видатного інженера-винахідника, мецената, краєзнавця, учасника хору “Гомін”, чоловічого хору “Чумаки” та ансамблю “Радосинь”, члена Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”, автора книг “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті” та “Моя боротьба (спомини)”.

Книги можна придбати, попередньо переказавши кошти поштовим чи електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.

 

Газета “Незборима нація” в Інтернеті
http://nezboryma-naciya.org.ua/



Газета за березень 2019 р. у форматі *.pdf

Газета за березень 2019 р. у форматі *.pdf




Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ