Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2017 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


лютий 2017

    > Свято однодумців
    > Армія УНР, а не армія СССР має стати орієнтиром для українського війська
    > Лютневий календар
    > Газета за лютий 2017 р. у форматі *.pdf

Свято однодумців

22 січня в Києві в Інституті українознавства відбулася зустріч однодумців – членів Історичного клубу “'Холодний Яр” з різних куточків України. Нагода поважна – 20 років нашої діяльності, 20 років нашої великої праці.
Делегати 3-ї конференції Історичного клубу “Холодний Яр” – визначні діячі української культури і науки. Ось деякі прізвища: доктор медичних наук Орест Абрагамович, кандидат філософських наук Тарас Беднарчик, режисери Володимир Бондаренко, Олександр Домбровський та Олександр Рябокрис, сотник Історичного товариства “Чорні запорожці” Роман Боровик, народні депутати України Юрій Бублик та Юрій Левченко, скульптори Михайло Горловий і Дмитро Бур’ян, поети Василь Ковтун, Тетяна Лемешко, Владлен Ковтун, Антоніна Литвин та Валерій Мартишко, командир “Легіону Свободи” Олег Куцин, волонтери Анна Конош, Марина Хаперська, Іляна Гайдук і Василина Наконечна, директор Медведівського історичного музею Богдан Легоняк, журналісти Микола Владзімірський, Костянтин Дикань, Олексій Редченко, Олена Антюшенко та Віталій Опанащук, член Апеляційного суду Київської області Юрій Кулішенко, дослідники Визвольного руху Віктор Моренець і Владислав Карпенко, директор Кам’янського історичного музею Юрій Ляшко, господиня музейного комплексу “Дикий хутір” Леся Островська, захисник Донецького аеропорту Микола Тихонов, доброволець батальйону “Айдар” Євген Городничук-“Гриць”, заступник голови Центру спеціальної тактичної підготовки “Білий вовк” Леонід Ісаков, редактор газети “Шлях перемоги” Віктор Рог, письменники Роман Коваль і Валерій Войтович, директор Олександрівського історичного музею Василь Білошапка та директор Ірпінського історичного музею Анатолій Зборовський, заслужений працівник культури України Микола Оцун, голова Політичної консультативної ради при Вінницькій ОДА В’ячеслав Березовський, курсант Національної морської академії Олекса Мацієвський, інженер Наталка Осьмак, літературні редактори Надійка Овчарук та Віктор Радіонов, магістр державного управління Віктор Фастовець, засновник Цибулівського приватного історичного музею Володимир Вознюк, селянин Олександр Півень, який власним коштом поставив у Червоній Мотовилівці пам’ятник Тарасові Шевченку.
У цей день нас вітали піснями своїх товаришів члени Історичного клубу “Холодний Яр” Сергій Василюк, Тарас Силенко, Василь Лютий і гурт “Хорея козацька” на чолі з неперевершеним Тарасом Компаніченком.
Серед делегатів і гостей було чимало ветеранів Визвольної війни, вояки легендарних українських бойових формацій – “Айдару”, “Азову”, “Карпатської Січі”, 95-ї бригади, батальйону оперативного призначення ім. генерала Кульчицького.
Початок конференції проголосили сурма Данила Перцова і тулумбас сотника Романа Боровика.
“Шановні козаки, дорогі козачки! – звернувся Роман Коваль до своїх друзів. – Щиро вітаю вас із 20-літтям нашої організації та Днем Соборності! Бажаю, щоб наші сердечні мрії про славу України і смерть Росії здійснилися.
Історичний клуб “Холодний Яр” створено в січні 1997 р. з ініціативи Проводу Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”. Наш клуб об’єднував та об’єднує вчених, краєзнавців, митців, літераторів, журналістів, громадських діячів, учасників і нащадків учасників Національно-визвольних змагань українського народу для виконання мети й завдань, визначених Проводом ДСУ.
ДСУ вже давно немає, але накази організації, створеної членами ОУН, вояками УПА та політв’язнями, ми досі втілюємо в життя.
Давно вже немає УПА та Української Головної Визвольної Ради на чолі з Кирилом Осьмаком, діячем Центральної Ради, але є його дочка Наталка, яка зберегла для нас пам’ять про свого батька – учасника і творця двох Визвольних епопей.
Надаю почесне право відкрити наші збори членові Історичного клубу “Холодний Яр” Наталці Осьмак”.
І п. Наталя відкрила 3-тю конференцію Історичного клубу “Холодний Яр”. В Інституті українознавства залунало: “Ще не вмерла України ні слава, ні воля…”
Першим привітав делегатів і гостей директор Науково-дослідного інституту українознавства Богдан Галайко. Потім слово взяв Роман Коваль. “Основною метою діяльності клубу, – сказав він, – є дослідження боротьби українського народу за побудову національної держави, відновлення історичної справедливості щодо полеглих, увічнення їхнього подвигу. За 20 років члени Історичного клубу “Холодний Яр” зробили чимало добрих справ. Історичний клуб “Холодний Яр” – це відроджені могили героїв, це десятки книжок і фільмів про Визвольну боротьбу, сотні радіопередач і вечорів пам’яті героїв, тисячі статей. Це робота в архівах. Це пам’ятники українським героям, меморіальні дошки, перейменування вулиць на їхню честь. Це Всеукраїнські щорічні вшанування героїв Холодного Яру, які, на думку Юрія Сиротюка, є головною культурною подією року. Це музичні фестивалі на їхню честь. Це газета “Незборима нація”.
Історичний клуб “Холодний Яр” – це реабілітація зганьблених російською окупаційною владою наших героїв – громадська, а тепер уже й на державному рівні: Генеральною прокуратурою та в суді. Це й Указ Президента України про вшанування 100-ліття Української революції. 20 років ми вертаємо із забуття святих героїв України, вшановуємо їх як рідних людей. Якщо почну перераховувати всі наші справи, конференція може затягнутися… Головне, що завдяки великій праці ми стали – колись зруйнованою ворогом – ланкою між героями доби УНР і нинішнім поколінням, яке має реалізувати нарешті державницьку ідею вояків Армії УНР, отаманів нескореної України та вояків УПА.
Ми відновили історичну пам’ять…
Ми сприяли відновленню бойового духу нашої нації.
Ми реабілітували образ ворога, який владоможці та їхні ЗМІ маскували 25 років, називаючи російського люципера стратегічним партнером.
Тепер щодня в державних новинах лунає: російські окупанти, російські терористи, російські бандформування… Раніше це називалося розпалюванням міжнаціональної ворожнечі. Тепер це говорить наша держава. І наші діти тепер зростають у правді. Вони змалечку знають, що Росія – ворог.

На початку 1990-х член ДСУ Василь Барладяну із жалем казав, що ми звели Національно-визвольну боротьбу лише до слова. І все ж це слово таки вибило іскру. І на початку ХХI ст. з’явилося нове покоління войовників. Є такі хлопці й серед членів Історичного клубу “Холодний Яр”. Маємо можливість щиро подякувати їм”.
І делегати стоячи вітали командира “Легіону Свободи” Олега Куцина, захисника Донецького аеропорту Миколу Тихонова, старшого лейтенанта Збройних сил України Віктора Радіонова, вояка легендарного батальйону “Айдар” Євгена Городничука-“Гриця”, добровольця Олександра Литвина (частина, де він служив, тепер називається батальйоном ім. генерала Кульчицького).
Щиро дякували й добровольцям “Карпатської Січі” Юркові Черкашину-“Чорноті” та Юркові Сиротюку, добровольцям батальйону “Азов” Миколі Круку, Олегові Петренку, Маркові Мельнику, Олександрові Алфьорову, Ярославові Харченку, добровольцеві “Айдару” Миколі Швабу-“Клаусу”, воякові 95-ї бригади Валерієві Котенку, добровольцеві батальйону оперативного призначення ім. генерала Кульчицького Юрію Матеа та генерал-майору Олегові Мікацу, командирові 169-го навчального центру Сухопутних сил у Десні.
Роман Коваль запропонував стоячи вшанувати членів Історичного клубу “Холодний Яр”, які відійшли в інший світ. Під урочисто-скорботні звуки сурми і тулумбаса прозвучали їхні імена: останній головнокомандувач УПА Василь Кук; поет, лауреат Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського Михайло Іванченко; учасниця Визвольного руху, дружина командира УПА-“Південь” Омеляна Грабця-“Батька” Галина Грабець; видатний винахідник, перший дослідник Кубанської України, меценат Ренат Польовий; краєзнавець і фольклорист Володимир Вовкодав, який зібрав понад 2000 народних пісень; мовознавець і громадсько-політичний діяч Юрій Мурашов; нащадок Тараса Шевченка, директор музею у Знам’янці В’ячеслав Шкода; провідний інженер-авіаконструктор КБ ім. Антонова Віктор Данильченко.
“Уже не заспіває нам кобзар Віктор Лісовол, автор знаменитої пісні “Наливаймо, браття, кришталеві чаші”… – продовжував Роман Коваль. – Відійшла на Луки Сварожі Ольга Страшенко, автор поезій про діячів Визвольного руху, лауреат Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського. Пішов у похід за своїм батьком Віталій Западнюк, доктор медичних наук. Він син Гната Западнюка, учасника Першого зимового походу Армії УНР, автора стрілецької пісні “То не грім загримів”.

То не грім загримів,
То не бір зашумів,
Не столітні дуби затріщали.
То в завзятій борні,
Віковічній, страшній,
З України кайдани упали.

9 травня 2014 р. в муках помер Леонід Череватенко, поет, учасник установчої конференції клубу, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка.
Померли, не дочекавшись реабілітації своїх рідних, наші друзі й члени нашого клубу: Катерина Булавин, двоюрідна онучка отамана Зеленого; Іван Водяний, син холодноярського отамана Якова Водяного; Надія Гальчевська-Дидинська, дружина отамана Якова Орла-Гальчевського; Таїсія Калагурська, дочка отамана Ананія Волинця; Марія Темченко, дочка Івана Лютого-Лютенка; Софія Терпило, онучка отамана Зеленого; Володимир Чучупак, син холодноярського повстанця Дем’яна Чучупака, племінник Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака; Лідія Чучупук-Завалішина, дочка начальника штабу полку гайдамаків Холодного Яру Петра Чучупака; Валентина Чучупак, дочка холодноярського повстанця Дем’яна Чучупака, племінниця Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака; Ждан Шемет, син Володимира Шемета, члена Центральної Ради, друга і соратника Миколи Міхновського; Ніна та Олекса Щириці, дочка і племінник холодноярського отамана Якова Мамая-Щириці, учасники установчої конференції нашого клубу.
Згадав Роман Коваль і тих членів Історичного клубу “Холодний Яр”, які через вік і хвороби не змогли прибути на конференцію: сотенний УПА Мирослав Симчич-“Кривоніс” (5 січня виповнилося 94 роки); патріарх українського лісовідновлення Павло Вакулюк (28 серпня йому виповнилося 89 років); дочка козака 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР Тамара Олексіївна Здоровецька (7 січня їй виповнилося 87 років); онук вереміївського отамана Охтанася Келеберди Іван Келеберда (2 липня йому виповнилося 86 років); син сотника 3-ї Залізної дивізії Армії УНР Леонід Юхимович Муха, кулеметник дивізії “Галичина” (26 травня ми відзначили його 90-ліття); племінник холодноярського отамана Якова Мамая-Щириці Павло Щириця (17 січня йому виповнилося 79 років); нащадок чорноліського отамана Пилипа Хмари Юрко Хмара (18 березня йому має бути 79 років), онук цвітнянського повстанця Олександр Ромащенко – дід Карбала – 26 березня він відзначатиме свої 78 років у самотності, без вірної дружини, за якою тужить уже 10 років.
Кобзаря Василя Литвина не пустила на конференцію стенокардія, історика Костя Завальнюка – грип, Івана Омелянюка, засновника ГО “Рух захисту української мови”, зупинила пневмонія, а мецената нашого заходу Ігоря Гаврищишина – травма. Геннадій Іванущенко досліджує в Лондоні архів ОУН.
Член Історичного клубу “Холодний Яр” Леонід Цимбал служить на Донеччині водієм медроти 72-ї бригади, а член нашої організації Олександр Косіненко-Ґонта – нині заступник командира батареї управління та радіолокаційної розвідки зенітного ракетно-артилерійського дивізіону 17-ї Окремої танкової бригади. Це він колись відновив могилку трьох зарубаних будьонівцями дівчат на Мліївській Січі отамана Голого – Трохима Бабенка. А тепер пішов боронити Україну від новітніх бандитів-будьонівців.
Відслужив 5 ротацій на Луганщині у складі батальйону “Золоті Ворота” член історичного клубу Петро Билина.
У роботі конференції взяв участь і Генеральний прокурор України Юрій Луценко. В питанні реабілітації борців за волю України він зробив більше, ніж усі генеральні прокурори разом узяті. Те, що він прийшов привітати членів Історичного клубу “Холодний Яр”, говорить про його серйозні наміри відновити історичну справедливість щодо борців за волю України.
У роботі конференції також взяв участь начальник управління зв’язків Генеральної прокуратури з громадськістю і ЗМІ Андрій Демартино, співупорядник книжки “Героїзм і трагедія Холодного Яру”, яку Історичний клуб видав 1996 року.
Від імені Верховної Ради щирі вітання надіслав Голова Верховної Ради України. “Ви відновили пам’ять про героїчну добу великої боротьби українського народу… – звернувся Андрій Парубій до членів Історичного клубу “Холодний Яр”, – продемонстрували світові унікальний феномен Холодноярської бойової організації і загалом героїки Армії УНР. На цій героїці виховано вже не одне покоління патріотичної молоді в незалежній Україні. Вашими книгами надихаються сучасні воїни, які сьогодні боронять Україну, Європу і весь вільний світ від смертоносного російського імперіалізму. Адже в них дається розуміння того, що війна, яка сьогодні триває з віковічним ворогом України – Росією, розпочалася не учора і навіть не у 2014 році. Цьогоріч ми відзначаємо століття Української революції. Століття безперервної війни українського народу за свою державність. Століття непримиренної війни з імперською Москвою. Щиро дякую за вашу невтомну державницьку працю, завдяки якій виховується міцна українська нація. Бажаю вам натхнення та наснаги у вашій діяльності, нових пошуків, здобутків та перемог! Слава Україні!”
Командир “Легіону Свободи” Олег Куцин, який стояв біля витоків Історичного клубу “Холодний Яр”, розповів про значення історії Визвольної боротьби для боєздатності Збройних сил України. Військовослужбовці, котрі виростали на книжках про Холодний Яр та Армію УНР, про Карпатську Січ 1939 року й УПА, знають, за що вони борються, за що страждають і нехтують небезпекою смерті. Вони вмотивовані, їхня боєздатність на кілька порядків вища, ніж боєздатність військовослужбовців, які прийшли в ЗСУ, бо тут вони можуть більше заробити, ніж у цивільному житті.
Слова Олега Куцина підтвердив і його бойовий побратим – генерал-майор Олег Мікац, донедавна командир 93-ї бригади, а тепер командир 169-го Навчального центру Сухопутних сил у Десні. Він поставив за приклад добровольців ОБЧ “Карпатська Січ”, які знали, за що і проти кого боролися на Донбасі. Тому й всіляко допомагав січовикам. Співпраця між 93-ю бригадою і “Карпатською Січчю” є зразком співпраці між регулярними та іррегулярними формаціями.
“Лютнева революція 1917 року і Революція Гідності 2014-го ще не завершилися, – – так почав промову народний депутат України Юрій Бублик, який напередодні конференції подав заяву до Історичного клубу “Холодний Яр”. – Їхні ідеали ми ще не захистили. Шкода, що замість того, щоб пізнавати правду і ставати вільними, багато хто воліє закрити очі й вуха, мовляв, не це головне, а хліб насущний. Мусимо переконати таких “громадян”, що коли між волею і хлібом вони виберуть хліб, то позбудуться і хліба, і свободи. Пишаюся, що перебуваю в товаристві шляхетних однодумців – людей, які працюють, щоб наш народ відновив історичну пам’ять і разом з героями минулого прийшов до перемоги”.
Народний депутат України Олег Петренко, вітаючи Романа Коваля з переобранням на посаду президента Історичного клубу “Холодний Яр”, подарував макет рушниці Мосіна. У складі делегації полку “Азов” на конференцію прибули Микола Крук, Олександр Алфьоров, Марко Мельник і Ярослав Харченко.
Від Інституту національної пам’яті привітав товариство Павло Подобєд, від Інституту українознавства – д. і. н. Павло Гай-Нижник та д. і. н. Арсен Зінченко, від ВО “Свобода” – заступник голови партії Юрій Сиротюк, а від імені ГО “Сокіл” – доброволець ОДЧ “Карпатська Січ” Юрко Черкашин-“Чорнота”.
Керівник Військово-історичного клубу “Курінь Печерської сотні Київського реєстрового полку” Олександр Харченко представив козаків в одязі війська Богдана Хмельницького, розповів про свою організацію.
Людмила Гребенюк розповіла про духовне пробудження й відродження сіл Княжичів й Жорнівки Києво-Святошинського району під впливом діяльності Історичного клубу “Холодний Яр” і від імені об’єднаної громади сіл подарувала Романові Ковалю картину “Червона калина” княжицького художника Володимира Кузки – далекого родича отамана Пилипа Косаря-Драника.
Народний депутат України Юрій Левченко під час свого виступу раптом висловив здивування, що він досі не є членом Історичного клубу “Холодний Яр”. І оформив заяву – під дбайливим керівництвом Марини Хаперської, секретаря конференції.
– Друже Юрію, – пожартував Роман Коваль, – вам – преференція, якої ще ніхто не мав, – рекомендацію вам пишу на тулумбасі!
Сказав – і зробив! І делегати щиро привітали новоспеченого члена Історичного клубу!
Слід сказати, що атмосфера під час конференції була тепла, дружня, доброзичлива, братерська.
Купава Литвин виконала пісні своїх батьків – “Чародійну кобзу” і “О зоре-земле” (сл. Антоніни Литвин, муз. Василя Литвина). Читали прекрасні поезії про Холодний Яр і Небесну сотню Владлен Ковтун, Тетяна Лемешко, Володимир Ковтун та Антоніна Литвин. Валерій Мартишко виконав ліричну пісню “Дочекайся мене” та продекламував історичну поему “Переяславська рада отамана Зеленого” і вірш “Десять годин до війни” – всі твори його авторства.

Десять годин до війни,
Якихось сімсот кілометрів –
І можна стати обличчям до смерті
Під свист свинцю чужої весни.

Десять годин до війни,
Дорогами Байди, де море Озівське,
Щоб захистити своє, українське,
Вгризаються в землю України сини.

  

“Пісню про отамана Зеленого” спільно виконали Сергій Василюк, Тарас Силенко і Живосил Лютий. Тарас Силенко проспівав й історичні пісні “До города Конотопа військо підступало” та “В Закарпатті радість стала”, а разом із Живосилом Лютим – “Четверту добу уриваються плови”. Живосил Лютий чудово виконав пісню про захисників Донецького аеропорту та “У Холоднім Яру”. Сергій Василюк заспівав кубанську народну пісню та гімн ОУН.
Серед гостей можна було помітити дослідника повстанського руху В’ячеслава Василенка, к. і. н. Інну Старовойтенко, співавтора книжки “Отаман Савонов” Леся Ісаїва, вчителя історії Тараса Воскобойника, журналіста Олександра Вівчарика, краєзнавця Володимира Захарова, юриста Олександра Бесєдкова, фотомитця Володимира Захарука, фахівця з комп’ютерних технологій Дмитра Свідіна; Ніну Цвєткову, онучку Федора Петриченка, начальника кулеметної команди отамана Зеленого; онучку отамана Марка Трепета Наталку Столяренко, реконструкторів Івана Гранаткіна, Михайла Лічмана, Всеволода Буравченка, Миколу Пострелка, Олексія Заболотного, прес-секретаря КМО ВО “Свобода” Ярослава Голобородька, видавця Дмитра Головенка, журналістку Укрінформу Ірину Мамчур.
Конференцію зафільмували телезнімальна група телеканалу “Культура” і Ростислава Мартинюка.
3-тя конференція Історичного клубу “Холодний Яр” ухвалила звернення до Кабінету Міністрів України та Міністерства освіти і науки України з вимогою зберегти в середній школі предмети “історія України” та “українська література” і до міністра культури Євгена Нищука – з проханням присвоїти звання народного артиста України членам Історичного клубу “Холодний Яр” Тарасові Компаніченку і Тарасові Силенку; звання заслуженого артиста України – членам Історичного клубу “Холодний Яр” Сергієві Василюку і Василеві Лютому.
Було ухвалено резолюцію “Проспект Мирослава Мисли в Харкові має бути!”, а також звернення до військового керівництва під назвою “Армія УНР, а не армія СССР має стати орієнтиром для українського війська”.
Щира подяка членам оргкомітету – Олені Артюшенко, Іляні Гайдук, Оксані Герасим’юк, Інні Дискант, Марії Донець, Олесі Коваль, Любі Криворот, Олегові Куцину, Олександрові Литвину, Василині Наконечній, Тетяні Наумчук, Максимові Селюзкіну, Тарасові Силенку, Миколі Тихонову, Олені Тригуб і Марині Хаперській, які організували цю конференцію.
Щира подяка Богданові Галайку та колективу Інституту українознавства, на території якого пройшла ця незабутня зустріч!
“Неймовірні люди зібралися на 3-й конференції Історичного клубу “Холодний Яр” – вчені, науковці, громадські діячі, артисти, бійці та ветерани російсько-української війни: добровольці, вояки ЗСУ, оборонці ДАП, – підсумувала секретар зборів Марина Хаперська. – Скільки чудових людей, скільки цікавих думок, скільки захоплюючих виступів! Мала за честь бути причетною до цього магічного дійства.
На конференції відчула, що ми не лише вшановуємо борців різних епох, а й творимо нову Україну. Найкраща характеристика – це слова захисника, що вже третій рік на війні, вояка з Донецька, який сказав після конференції: “За таку Україну я готовий померти”.
Слава Україні! Героям слава!”

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

Використано світлини Миколи Владзімірського, Миколи Тихонова, Анастасії Похідняк і Лариси Громадської.



Армія УНР, а не армія СССР має стати орієнтиром для українського війська

ВМШ п. ПОРОШЕНКУ П. О.,
Верховному головнокомандувачу Збройних сил України.
ВМШ п. ПОЛТОРАКУ С. Т.,
Міністрові оборони України.
ВМШ п. МУЖЕНКУ В. М.,
Начальникові Генерального штабу ЗСУ

Вельмишановний пане Верховний головнокомандувачу!
Вельмишановний пане Міністре!
Вельмишановний пане Начальнику Генерального штабу!

Головними чинниками перемоги у війні є мотивація військовослужбовців і сильний бойовий дух, який ґрунтується на готовності захищати свою Вітчизну до останнього набою та останньої краплі крові. Тому нас турбує те, що в ЗС України майже відсутнє патріотичне виховання бійців, основане на українських військових традиціях.
Більшість кадрових офіцерів, особливо вищого командного складу, формувалася ще в добу СССР або проходила підготовку в навчальних закладах, де викладачами й замполітами були переважно військові пенсіонери – патріоти СССР (Росії), тому не обізнана з історією Визвольних змагань, українськими військовими традиціями, не знає імен своїх великих попередників. На жаль, чимало людей у погонах досі тужать за “великим” совєтським минулим. Велика частина з них звикла до тихого казарменого життя, розпивання міцних напоїв на службі, не має бажання підвищувати свій професійний рівень, а службу Батьківщині сприймає як невдячну та нещасливу повинність.
Тривожить, що багато військовослужбовців не розуміють суті війни на Донбасі, не вважають її Визвольною війною українського народу. Поширеною є думка, що це збройна боротьба між групами олігархів, одні з яких орієнтовані на Росію, а інші – на ЄС і США.
Виховники в армії не роблять головного – не піднімають вояцького духу. Часто вони виявляються неспроможними протистояти ворожій пропаганді. Їм самим бракує належного вишколу, ідейної підкованості, вміння й бажання переконувати в правоті та перемозі української справи. Тож вважаємо, що необхідно кардинально змінити програму підготовки заступників командирів по роботі з особовим складом, а ті з них, які вже служать, повинні пройти перепідготовку за новим курсом.
Ще одна вкрай неприємна обставина – засилля мови окупанта у Збройних силах України. Далеко не поодинокими є випадки, коли керівники підрозділів українського війська державною мовою віддають лише команди, передбачені статутами: “Струнко!”, “Вільно!”, “Кроком руш!” тощо, а потім переходять на “общепонятний”. Це ганебне явище, з яким аж ніяк не можна миритися.
Нагадуємо, що діє Указ Президента України №17/2016 “Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917 – 1921 років” від 22 січня 2016 року, в якому 2017-й проголошено роком Української революції 1917 – 1921 років та одним із пріоритетів діяльності органів державної влади у 2017 – 2021 роках визначено вшанування видатних учасників революції.
Тому Міністерство оборони України та Генеральний штаб її Збройних сил мають ужити заходів для увічнення пам’яті про звитяги наших військових доби Української революції 1917 – 1921 років, зокрема шляхом спорудження меморіалів, пам’ятників, установлення пам’ятних знаків, меморіальних дощок, у тому числі й на території військових частин, відповідного найменування чи перейменування військових навчальних закладів, проведення заходів військово-патріотичного характеру із залученням учасників антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях.
Непокоїть, що переважна більшість підрозділів ЗСУ ведуть свій родовід із часів СССР, їхні військові традиції глибоко закорінені в совєтське минуле, бойові прапори українського воїнства часто є видозміненими прапорами полків і дивізій окупаційної совєтської армії, історія частин, їхній бойовий шлях – це історія та бойовий шлях усе тієї ж совєтської армії, яка була знаряддям російського імперіалізму.
Офіцери сучасної української армії віддають шану і рівняються на звитягу вояків Другої світової війни, згадуючи як воювали їх діди. А історію своїх прадідів і прапрадідів взагалі не знають.
Фактично відкидаються досвід і звичаї Українських січових стрільців, Української Галицької армії, Армії Української Держави, Армії Української Народної Республіки, Карпатської Січі та Української повстанської армії. Такі підходи – неприпустима річ! На наше переконання, історію частин ЗСУ за жодних умов не можна починати з часів зародження підрозділів совєтської окупаційної армії (це стосується і назв, і нумерації).
Прості запитання: як іноземному фахівцеві розрізнити вояків армій, які б’ються на Донбасі, коли вони говорять однією мовою, навчалися в одних і тих самих училищах, в одних і тих самих викладачів, використовують переважно одну й ту ж зброю, мають одні й ті ж звання, однаково називають себе та ще й були побратимами в одних і тих же війнах, наприклад афганській? За якими ознаками? За новими шевронами?
Звертаємо Вашу увагу на те, що в українських арміях різних епох вояка ніколи не називали солдатом. Солдат – це визначення військовиків німецької та російської армій. В українських збройних формуваннях ні в який час не було солдатів. У нас були дружинники, козаки, сердюки, гайдамаки, стрільці... Тому пропонуємо відновити в ЗСУ питомі визначення і військові звання: козак, бунчужний, хорунжий, поручник, сотник, осавул, залишивши звання “підполковник” і “полковник”. Варто запровадити й такі звання, як генерал-хорунжий, генерал-поручник, залишивши звання “генерал-полковник”.
Так було в Армії УНР (в 1917 – 1924 рр.). Саме вона, на наше переконання, має стати зразком і орієнтиром для сучасного українського війська.
Нагадуємо назви дивізій Армії УНР: 1-ша Запорозька дивізія, 2-га Волинська дивізія, 3-тя Залізна дивізія, 4-та Київська дивізія, 5-та Херсонська дивізія. Була й Дніпровська повстанська дивізія. Всі назви природні. Цей принцип можна використовувати і для створення нових частин: наприклад, 6-та Львівська, 7-ма Чернігівська і т. д. Ще були народні назви частин за кольором обмундирування: Сіра дивізія, Синя дивізія, Чорний полк (або полк Чорних запорожців).
Полки Армії УНР гордо носили імена українських гетьманів, наприклад Богдана Хмельницького і Петра Дорошенка. У народі їх називали богданівцями й дорошенківцями. А були ще кармелюки, болбочанівці, гайдамаки, чорні запорожці, вільні козаки. Це овіяні славою та історичним минулим наші рідні українські частини.
Варто було б відновити й назви структурних ланок української армії, нагадуємо як вони традиційно називалися: чота, сотня, курінь, полк, кіш (або дивізія).
Пропонуємо внести зміни до армійського Статуту щодо форми звертання до військовослужбовців, замінивши звернення “товариш” на традиційне українське “пан” (“пане поручнику”, “пане полковнику”, “пане генерале” тощо).
Вітчизняні збройні сили мають набути українського змісту й питомого українського обличчя, а набір до війська добровольців-контрактників слід здійснювати, не нехтуючи перевіркою на ідейність, патріотизм і вмотивованість. Варто винести урок із гіркого досвіду, коли 2014 року тисячі “солдатів” і офіцерів ЗСУ та працівників МВС і СБУ перейшли на бік ворога, бо там, бачте, більше платять і краща перспектива кар’єрного зростання. Звертаємо увагу, що жоден командир не поніс відповідальності за зраду своїх підлеглих.
На превеликий жаль, вище командування не зуміло знайти алгоритм інтеграції добровольчих підрозділів у лави ЗСУ і пішло хибним шляхом розсіювання вояків добровольчих підрозділів. Знищення духовно міцних і морально стійких добровольчих частин призвело до ослаблення українських підрозділів у час війни, масового відпливу вмотивованих бійців з передової.
Наголошуємо на потребі створення національного резерву, формування парамілітарних структур серед населення, на державному сприянні роботі громадських структур, що опікуються плеканням бойового духу в лавах учнівської та студентської молоді. Ці структури стануть мобілізаційною базою для ЗСУ на випадок війни. А на теренах, які Україна може тимчасово втратити в ході воєнних дій, ці структури стануть осердям партизанського руху.
Маючи такого агресивного й могутнього сусіда, як Росія, наша держава просто зобов’язана дбати про мілітаризацію цивільної частини населення. Кожен українець має розуміти, що захист Батьківщини є його особистою справою. Українець, котрий безпосередньо не бере участі у війні, мусить зробити свій внесок у загальну перемогу свою працею або коштами. Цю думку повинні пропагувати державні мас-медіа.
Наостанок звертаємо Вашу увагу на необхідність формування воїна з дитинства. Відповідно, держава повинна створити систему військово-патріотичного виховання при навчальних закладах усіх рівнів з метою виявлення серед української молоді здібних осіб – майбутніх воїнів і командирів непереможних Збройних сил України.
Закликаємо вояків і волонтерів підтримати наше звернення і сприяти його поширенню. Слава Україні!
                                            
УЧАСНИКИ 3-Ї КОНФЕРЕНЦІЇ ІСТОРИЧНОГО КЛУБУ “ХОЛОДНИЙ ЯР”:
Олег КУЦИН, керівник військової секції Історичного клубу “Холодний Яр”, командир “Легіону Свободи”, учасник АТО, інвалід війни 2-ї гр.;
Віктор РАДІОНОВ, член Історичного клубу “Холодний Яр”, старший лейтенант Збройних сил України, учасник АТО;
Микола ТИХОНОВ, член Історичного клубу “Холодний Яр”, доброволець “Карпатської Січі”, учасник АТО, захисник Донецького аеропорту;
Петро БИЛИНА, член Історичного клубу “Холодний Яр”, доброволець батальйону “Золоті Ворота”, учасник АТО;
Євген ГОРОДНИЧУК-“ГРИЦЬ”, доброволець батальйону “Айдар” (2014), учасник АТО, інвалід війни 2-ї гр.;
Олег ПЕТРЕНКО, народний депутат України, доброволець батальйону (полку) “Азов”,
Юрій ЧЕРКАШИН-“ЧОРНОТА”, доброволець ОДЧ “Карпатської Січі”, боєць 93-ї Окремої механізованої бригади ЗСУ, учасник АТО, інвалід війни 2-ї гр.; голова МГО “Сокіл”;
Микола КРУК, доброволець батальйону (полку) “Азов”,
Юрко СИРОТЮК, доброволець ОДЧ “Карпатської Січі”, учасник АТО;
Петро КУЗИК, доброволець ОДЧ “Карпатської Січі”, учасник АТО;
Олександр АЛФЬОРОВ, к. і. н., журналіст, доброволець батальйону (полку) “Азов”,
Марко МЕЛЬНИК, видавець, доброволець батальйону (полку) “Азов”;
Микола ШВАБ-“КЛАУС”, доброволець батальйону “Айдар”, учасник АТО;
Микола УКРАЇНЕЦЬ, учасник АТО в лавах батальйону “Миротворець”, волонтер;
Марина ХАПЕРСЬКА, волонтер Зенітно-ракетного артилерійського дивізіону 53-ї Окремої механізованої бригади;
Валерій МАРТИШКО, волонтер 72-ї бригади.

Підтримано одноголосно делегатами
3-ї конференції Історичного клубу “Холодний Яр” (всього 120 підписів).

Роман КОВАЛЬ, президент Історичного клубу “Холодний Яр”, член Національної спілки письменників України, академік Академії наук вищої освіти України
Київ, 22 січня 2017 р.



Лютневий календар

1 лютого 1897 р. у м. Лохвиці народився Антін Кущинський, сотник Вільного козацтва та Армії Української Держави, член управи Кременчуцького т-ва “Просвіта”, командант Гуцульського коша Карпатської Січі у 1939 р., редактор журналу “Українське козацтво”.

1 лютого 1897 р. у Новоархангельську, тепер Кіровоградської області, народився Євген Маланюк, сотник Армії УНР, ад’ютант командувача Дієвої армії УНР, визначний український поет, лицар Хреста Симона Петлюри.

2 лютого 1882 р. у с. Великі Бірки, тепер Тернопільського району народився Петро Бігус, сотник Галицької армії, диригент.
 
5 лютого 1879 р. у с. Чумаки, тепер Дніпропетровської обл., народився Микола Капустянський, один із творців українського війська в добу Центральної Ради та УНР, генерал-хорунжий Армії УНР, член УВО, співорганізатор ОУН. 6 лютого 1899 р. у Львові народився Юрій Сидурко, стрілець УСС, бунчужний Армії УНР, учитель. У січові стрільців пішов у 15 літ. 1917 року зголосився до Київських січових стрільців. Брав участь у бою під Мотовилівкою. Згодом у бою за Україну дістав поранення.

6 лютого 1986 р. в Німеччині помер Любомир Макарушка, поручник Галицької армії. Учасник “усіх походів і боїв” УГА. Доктор економічних наук, член дирекції видавництва “Червона калина”, посол до польського сейму.

7 лютого 1971 р. у Канаді помер Борис Монкевич, старшина 1-го козацького ім. гетьмана Богдана Хмельницького полку, автор спогадів “Похід Болбочана на Крим”– про славу української зброї, про звитяжний шлях Війська Запорозького нової доби від Києва до Харкова – через Яготин, Гребінку, Ромодан, Лубни, Полтаву, а потім на Крим і Донбас. Хорунжий Монкевич пройшов цей шлях зі зброєю в руках, а отже, його спогади особливо вагомі.

8 лютого 1950 р. помер Вартоломій Євтимович, співорганізатор Українського військового клубу ім. Павла Полуботка, соратник Миколи Міхновського, полковник Армії УНР, заступник начальника старшинської школи УНА, автор споминів.

ГРИГОР’ЄВ (СЕРВЕТНИК) Матвій (9.02.1884, с. Заставля (передмістя м. Дунаївців), тепер Хмельницької обл. – 27.07.1919, м. Сентове, тепер Кіровоградської обл.). Командир Херсонської дивізії Армії УНР, Головний отаман Херсонщини і Таврії. Підступно вбитий Нестором Махном. Похований у м. Олександрії.

ГОЛИК (“ЗАЛІЗНЯК”) Мефодій (04.1897, с. Єлисаветградка, тепер Кіровоградської обл. – 9.02.1923, Київ). Хорунжий 1-го ім. Макаренка полку, командир технічної сотні 1-го Чорноліського полку отамана Пилипа Хмари, член Холодноярського повстанкому, отаман (до 3000 піших). Учасник Першого зимового походу. Загинув під час повстання в Лук’янівській в’язниці м. Києва.

ГРИСЮК (ГАЙОВИЙ) Іван (ор. 1895, с. Дорогинка, нині Фастівський р-н Київської обл. – 9.02.1923, Київ). Отаман. Майже весь рід по чоловічій лінії винищений більшовиками. Загинув під час повстання в Лук’янівській в’язниці.

ГУПАЛО Денис (10.03.1898 с. Нова Осота, тепер Кіровоградської обл. – 9.02.1923, Київ). Козак 4-го Запорозького полку Армії УНР (1919) та 1-го кінного полку Степової дивізії Костя Блакитного (1920), півсотенний загонів отамана Миколи Кібця-Бондаренка (1920) та Максима Терещенка (1921), отаман (1922). Загинув під час повстання у Лук’янівській в’язниці.

ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ Олексій (17.03.1899, с. Єлисаветградка, тепер Кіровоградської обл. – 9.02.1923, Київ). Козак Чорноліського полку Пилипа Хмари і загону Мефодія Голика-Залізняка. “Брав участь в багатьох сутичках з червоними”. Партизанив три роки. Загинув під час повстання в Лук’янівській в’язниці.

ЗАГОРОДНІЙ Ларіон (16.03.1897, с. Кошарки, тепер с. Йосипівка Кіровоградської обл. – 9.02.1923, Київ). Отаман, значковий 1-ї Степової дивізії, керівник Холодноярської організації (1922). Загинув під час повстання в Лук’янівській в’язниці.

ЗАХАРОВ Сергій (? – 9.02.1923, Київ). Отаман, член Холодноярського повстанкому (1921).

ЗДОБУДЬ-ВОЛЯ (БЛОХА) Кость (10.01.1875, ст. Кримська Таманського відділу Кубанського козацького війська – 9.02.1923, Київ). Полковник Армії Української Держави, командир 2-го полку 1-ї Синьої дивізії (1918), начальник штабу отамана Чорного Ворона (Платона Черненка, 1922). Загинув під час повстання в Лук’янівській в’язниці.

ЛЯШЕНКО Іван (1893?, с. Піщаний Брід, тепер Кіровоградської обл. – 9.02.1923, Київ). Підпільник мережі отамана Чорного Ворона (Платона Черненка), агроном. Загинув під час повстання в Лук’янівській в’язниці.

ДРОБАТКОВСЬКИЙ Юрій (ЧОРНОТА АНДРІЙ) (30.06.1896, хут. Тетянівка, тепер Кіровоградської обл. – 9.02.1923, Київ). Член Ради Єлисаветградської “Просвіти” (1917), чотовий 1-го кінного полку війська Центральної Ради, ад’ютант командира 8-ї гарм. бригади 8-ї Запорозької дивізії, отаман кінної сотні полку гайдамаків Холодного Яру, хорунжий Армії УНР. На останньому допиті заявив слідчому: “Я – українець-націоналіст і, як такий, є ворогом совєтської влади”. Загинув під час повстання в Лук’янівській в’язниці.

КОМПАНІЄЦЬ Тимофій (10.6/7?/.1897, с. Єлисаветградка, тепер Кіровоградської обл. – 9.02.1923, Київ). Козак Чорноліського полку Пилипа Хмари, загонів Миколи Кібця-Бондаренка, Миколи Бондарука, Назара Стодолі, Дениса Гупала, Ларіона Загороднього та Степової дивізії. Загинув під час повстання в Лук’янівській в’язниці.

ОПОКА Микола (1896, Львівщина – 9.02.1923, Київ). Підхорунжий УСС, сотник корпусу Січових стрільців Армії УНР. Загинув під час повстання в Лук’янівській в’язниці.

ТУРОК Михайло (?, Галичина – 9.02.1923, Київ). Сотник Армії УНР, командир автопанцирного дивізіону корпусу Січових стрільців Армії УНР. Загинув під час повстання в Лук’янівській в’язниці.

ПЕСТУШКО (СТЕПОВИЙ, БЛАКИТНИЙ) Кость Юрійович (10.02.1898, с. Ганнівка, тепер Кіровоградської обл. – 9.05.1921). Отаман Степової дивізії, Головний отаман Холодного Яру (09 – 10.1920). Загинув через зраду в перестрілці в рідному селі.

ПАСТУШЕНКО Михайло (26.01.1881, Могилів-Подільський, тепер Вінницької обл. – 11.02.1958, Лондон). Сотник Армії УНР і дивізії “Галичина”. За героїзм нагороджений Георгіївським хрестом. Похований у Лондоні.

СОКОЛОВСЬКИЙ Олексій (11.02.1900, с. Горбулів – 5.01.1919, Коростишів). Отаман. Загинув від більшовицької кулі.

ГНОЙОВИЙ Іван (14.02.1889 – 22.01.1974, Бофало). Хорунжий Армії УНР, лектор Збірної станиці в Ланцуті. Закінчив Українську господарську академію в Подєбрадах (1927). Інженер. Автор спогаду.

МЕШКІВСЬКИЙ (МЄШКОВСЬКИЙ) Євген (12.02.1882, Київ – 9.07.1920, Тернопіль). Начальник штабу УГА (10.12.1918) і штабу Дієвої Армії УНР (1919), Генерального штабу генерал-хорунжий Армії УНР (посмертно).
Із напівпартизанських бойових груп і загонів за короткий час створив Галицьку армію. Денікінці оцінювали його як “ярого ненависника Росії”. Людяний. Попри небезпеку заразитися, постійно відвідував тифозні бараки в Рівному, читав козакам газети, інформував, підбадьорював. 6 липня 1920 р. повів штабних офіцерів у атаку проти червоних під Чорним Островом. Смертельно поранений. Помер від ран у Тернополі, де й похований 11 липня 1920 року. У Тернополі досі немає вулиці його імені.

АРТЮШЕНКО Юрій (4.04.1899, с. Котельва, нині смт Полтавської обл. – 15.02.1990, Чикаго). Член Ради Українського військового клубу ім. гетьмана Павла Полуботка (03.1917), старшина 1-го Українського козачого ім. Богдана Хмельницького полку, начальник культурно-освітнього відділу 1-го кінного полку Чорних запорожців, повстанець, просвітянин, інженер, лектор, редактор, член УВО, редактор “Українського вісника”. Закінчив УГА в Подєбрадах.

ЄВТУХІВ Олександр (15.02.1898, Кам’янець-Подільський, тепер Хмельницької обл. – 7.06.1966, Каракас, Венесуела). Начальник штабу 1-го робітничого полку Вільного козацтва м. Києва, отаман залоги м. Вінниці, військовий комендант Подільської губ., отаман 1-го партизанського загону Окремого ударного корпусу Армії УНР (1919), інженер, перекладач.

СІМ’ЯНЦІВ (СІМЯНЦЕВ) Валентин (24.04.1899, слобода Великий Бурлук, тепер райцентр Харківської обл. – 15.02.1992, Філадельфія). Козак кінної сотні Богданівського полку та 1-го кінного Чорних запорожців полку, інженер, начальник Пардубіцького відділення Українського “Сокола” (1930-ті рр.), скульптор. Учасник Першого зимового походу. Лицар ордена Залізного хреста. Закінчив УГА в Подєбрадах. Нагороджений Хрестом Симона Петлюри. Автор спогадів. Похований на Українському православному кладовищі в Бавнд-Бруці.

ВОЗНЮК Павло (16.02.1899, м. Хмільник, тепер Вінницької обл. – після 15.07.1922). Козак Армії УНР.

МАЛАНЮК Євген Филимонович (20.01.1897, м. Новоархангельськ, тепер Кіровоградської обл. – 16.02.1968, Нью-Йорк). Сотник Армії УНР, ад’ютант командувача Дієвої армії УНР, співредактор журналу “Веселка”, поет, інженер.

ГАЛЬПЕРІН (ГАЛЬПЕРИН) Федір (Хведір) Арсенович (17.02.1896, с. Обухів, тепер Вінницької обл. – після 1936). Сотник Армії УНР. Нагороджений Хрестом Симона Петлюри.

ЄФРЕМІВ (ЄФРЕМОВ) Євген (19.02.1891, Ставрополь, тепер РФ – після 05.1922). Поручник Армії УНР. У бою під Ромоданом (21.03.1918) поранений – “втратив зір на ліве око”.

КМЕТА Архип Йосипович (19.02.1891, м. Ічня, тепер Чернігівської обл. – 2.06.1978, Нью-Йорк). Полковник Армії УНР, командир 4-го полку Січових стрільців (1919). Закінчив УГА в Подєбрадах. Член штабу УВВ (1943). 1942 року відвідав рідних в Ічні, створив тут осередок ОУН. Нагороджений Хрестом Симона Петлюри і Воєнним хрестом.

РУДНИЦЬКИЙ Іван Теодор (20.02.1886, с. Бердиківці, тепер Тернопільської обл. – 3.03.1951, Гекстер, Німеччина). Сотник УГА, командир скорострільної сотні УГА, військовий аташе посольства ЗУНР (Прага), інженер, адвокат, референт правного відділу Військової управи дивізії “Галичина”.  Підтримував УВО й ОУН. Захисник українців у політичних процесах. Збирав фонди на оборону українських політв’язнів. Врешті, сам був ув’язнений. Шляхетна і скромна людина.

ОСИНСЬКИЙ Віктор (23.02.1890 – 1941). Сотник Армії УНР, учасник Першого зимового походу Армії УНР. Голова Союзу українських студентських громад у Польщі (1921). Помер і похований у Гочеві повіт Лісько на Підкарпатті.

ПЕРФЕЦЬКИЙ Леонід (23.02.1901, с. Ладижинці, тепер Черкаської обл.– 25.10.1977, Монреаль). Хорунжий Армії УНР, командир кінної сотні 8-го Чорноморського полку 3-ї Залізної дивізії, художник-баталіст, викладач рисунку Української мистецької школи. Закінчив Краківську академію мистецтв (1925). Відтворив десятки епізодів Визвольної боротьби. Похований на кладовищі Мовнт-Рояль.

ІВАХНЕНКО Петро (24.02.1895, Одеса – після 29.01.1934). Сотник Армії УНР, командир 13-го гарматного полку, інженер.

ШКЛЯР Василь Прокопович (25.02.1887, м-ко Синявка, тепер Чернігівської обл. – 5.03.1950). Член Центральної Ради, підполковник (сотник?) Армії УНР, інженер, кооператор. Делегат 2-го і 3-го всеукраїнських з’їздів військових. Закінчив УГА в Подєбрадах. Автор спогаду.

ІВАНТИШИН Ярослав Миколайович (27.02.1903, с. Озеряни, тепер Івано-Франківської обл. – після 1934). Стрілець Коломийської студентської сотні Галицької армії, заступник голови Товариства плекання українського національного танку при УГА в Подєбрадах, кошовий Подєбрадського Пласту, інженер, педагог. Закінчив УГА в Подєбрадах. Відіграв помітну роль у створенні у Словаччині “Просвіти”.

ТАТАРСЬКИЙ Василь Олександрович (28.02.1898, с. Мурафа, тепер Вінницької обл. – 2.07.1992, Мюнхен). Молодший старшина 1-ї Запорозької дивізії, старшина дивізії “Галичина”, генерал-хорунжий Армії УНР (на еміграції). “За час перебування в Українській армії заховував себе бездоганно, судово і дисциплінарно караний не був та ганебними вчинками себе не заплямував”.

ШАНДРУК Павло Феофанович (28.02.1889, с. Борсуки, нині Тернопільської обл. – 15.02.1979, Трентон, США). Командир бронепотягів “Полуботок” і “Запорожець”, 7-ї бригади 3-ї Залізної дивізії, головнокомандувач УГА (1945), Генерального штабу генерал-хорунжий (із поч. 1945). Учасник походу полковника Петра Болбочана на Крим та Першого зимового походу Армії УНР. Автор спогадів.

Роман КОВАЛЬ за участю Віктора МОРЕНЦЯ та Олександра КОЛЯНЧУКА

Козакам слава!

Вояка УПА Степана Петраша, якого “Незборима нація” нещодавно вітала з 90-літтям, Президент України до Дня Соборності нагородив орденом “За заслуги”.
Щиро вітаємо, дорогий батьку отамане!



Газета за лютий 2017 р. у форматі *.pdf

Газета за лютий 2017 р. у форматі *.pdf




Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) і Світлані МИРОНЧАК (Вовковинці)



03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ