Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


грудень 2016

    > Туга за Кримом і УПА
    > Прем’єра фільму “Останній отаман Київщини”
    > “Якщо не ми – то хто!”
    > Зустріч із вояками
    > Отаманові Зеленому – 130 років!
    > Пломінь світла на історію української звитяги
    > Отаман Орлик: повернення в Ірпінь
    > Тризуб на Подєбрадському замку
    > Книжка про дивізію “Галичина” англійською
    > Героям слава!
    > НЕ ЗАБУДЬТЕ ВЧАСНО ПРОДОВЖИТИ ПЕРЕДПЛАТУ
    > Найромантичніший епізод мого життя
    > “І це в час війни з Росією”!
    > Загибель волонтера
    > Нехай кулі минають!
    > Хоробре серце
    > Грудневий календар
    > Відчуйте епоху та її героїв
    > Видання Історичного клубу “Холодний Яр”
    > Газета за грудень 2016 р. у форматі *.pdf

Туга за Кримом і УПА

13 листопада ц. р. відсвяткував свою 79-ту осінь кобзар із Криму Остап Кіндрачук. Народився він у 1937 р. в с. Котиківці Городенківського повіту Станіславського воєводства. На його дитинство випало лихоліття Другої світової війни – від “золотого вересня” 1939 року до боротьби УПА.
У дитячій пам’яті глибоко засіли óбрази вояків УПА, яким допомагали його батько з мачухою. Кулеметник брав допитливого малого на коліна і співав йому пісню:

Не знаєш, де згинеш, де друзів покинеш,
А йдеш і смієшся, і б’єш.
В кривавому танці гуляють повстанці, 
За ними заграва пожеж.

Вояк розповідав, що бореться за волю України, а малий подумки малював собі ту невідому і далеку Україну…
Та Україна була далекою для Остапа і українців до 1991 року, коли Остап вже пустив коріння в Криму в Ялті як морський капітан. На той час він був уже учнем бандуриста і дослідника кобзарства Кубані й Криму, в’язня ГУЛАГу Олексія Нирка, а також активістом місцевої “Просвіти”, ініціатором відкриття музею ім. Лесі Українки в Ялті.
Життя в Криму для Остапа Кіндрачука стало постійною боротьбою з російщенням і байдужістю, невпинною боротьбою за український Крим. Опір і натиск місцевих російських і зросійщених “еліт” був шалений. Завзято працювали агенти ФСБ і ГРУ.
А Остап Юрійович, попри несприятливі обставини, продовжував пропагувати кобзарське мистецтво в Ялті та інших містах Криму й України.
Особливо любив він виступати у Золотоверхому Києві, який після окупації Криму став йому другим домом. Узимку пан Остап грає біля входу в станцію метро “Майдан Незалежності”, а коли тепло, то на Хрещатику, навпроти поштамту.
Літній кобзар боляче переживає окупацію росіянами наших земель і прихід до влади в Україні національних меншин. І зі струн його бандури злинає мелодія…

О, принесіть як не надію
Хоч крихту кримської землі.
Я притулю до уст її
І так затихну, занімію…

  

А ми бажаємо Остапу довгих років життя, козацького здоров’я, а також дочекатися визволення Криму і побачити ту Україну, про яку йому співав повстанський кулеметник у далеких 1940-х роках!
З роси і води Вам, Батьку!

Андрій МАЦЬКІВ
На світлині Сергія Іваха – Остап Кіндрачук і Андрій Мацьків біля пам’ятника кобзареві. Київ, вул. Петра Сагайдачного, 27. Травень 2011 р.



Прем’єра фільму “Останній отаман Київщини”

21 листопада 2016 р. у школі с. Княжичів Києво-Святошинського району відбувся допрем’єрний показ документального фільму “Останній отаман Київщини” – про сотника Армії УНР, повстанського отамана Косаря (Пилипа Драника), який продовжував збройну боротьбу до 27 грудня 1929 року. Фільм знято на телеканалі “Культура”. Прем’єра відбудеться 6 грудня – на День Українського війська.
Участь у зустрічі взяли автор фільму Роман Коваль, режисер Олександр Домбровський, родичі Пилипа Драника, вчителі й школярі школи, сільський голова Олена Шинкаренко, кобзар Тарас Силенко, княжицькі й жорнівські козачки Людмила Гребенюк, Олена Гришутіна та Юлія Палій, які всіляко допомагали знімальній групі.
Почесними гостями були вояки “’Карпатської Січі” Роман Саджениця і Микола Тихонов, який взяв участь у зйомках фільму, вояк “Айдару” Євген Городничук-“Гриць”, волонтер Мар’яна Кавич зі Львова і доброчинець Ігор Гаврищишин.
Показ фільму перетворився на свято переможного українського духу.
Прем’єра фільму “Останній отаман Київщини” відбудеться на телеканалі “Культура” 6 грудня, на День Українського війська, о 20.00. Повтор 7 грудня о 9.00.
Слава борцям за волю України!

Владислав КАРПЕНКО
На світлині Оксани Карпенко – учасники допрем’єрного показу фільму в с. Княжичі



“Якщо не ми – то хто!”

З чергової поїздки на Донбас повернулися волонтери Звенигородського благодійного фонду “З Україною в серці” Андрій Неумитий, Сергій Муленко, Олег Голуб та Віктор Ткаченко-“Батя”, голова фонду. Всі вони є козаками ГО “Козачанський курінь Вільного козацтва”. Це була 109-та поїздка Віктора Ткаченка в зону АТО!
Віктор Миколайович працює не для піару і нагород, тому й не їздить по штабах бригад і батальйонів, а відвідує воїнів-земляків у підрозділах, які перебувають на передовій. І цього разу звенигородські козаки відвідали понад 30 земляків, які б’ються за Україну, від околиць Маріуполя до промислової зони Авдіївки. Завезли їм яблука, картоплю, капусту, цибулю, моркву, різноманітну домашню “закрутку”, солодощі, теплі речі, взуття, в’язані шкарпетки, шарфики, дитячі малюнки з гарними побажаннями, свіжі номери газет “Шевченків край”, “Народна варта Черкащини”, “Незборима нація” (“Батя” є палким прихильником “Незборимої нації” та книжок Романа Коваля).
Отримавши на півдорозі додому інформацію про поранення воїна 72-ї ОМБР “Жука” з м. Ватутіного, повернули авто і відвідали його в шпиталі в м. Покровського.
У час економічної кризи волонтерський рух іде на спад. Тепер нечасто зустрінеш колег на фронті. Але це не про волонтерів Звенигородського БФ “З Україною в серці” та його голову Віктора Ткаченка! Недарма вояки звуть його “Батя”, бо знають, що він не підведе, завжди підставить батьківське плече, приїде в саме пекло війни, але хлопців у біді не залишить. Не перевелися на Звенигородщині вільні та щедрі козаки!
“Якщо не ми – то хто!” – такий девіз Віктора Ткаченка.

Олег ГОЛУБ
село Козацьке Звенигородського р-ну

  



Зустріч із вояками

25 листопада разом з Романом Ковалем, кобзарем Тарасом Силенком, захисником Донецького аеропорту Миколою Тихоновим, волонтерками Тетяною Васьківською, Вірою Зам’ялою та Оксаною Герасименко, яка 2014 року пережила двомісячний полон у сепарів, узяв участь у зустрічі з бійцями, що проходять обстеження та лікування у відділенні психіатрії Центрального військового шпиталю м. Києва.
Спочатку Роман Коваль розпитав хлопців, хто звідки походить, а тоді розповів про те, що відбувалося 100 років тому в місцевостях, звідки вони походять. Тарас Силенко ілюстрував вояцькі історії піснями. Спершу йому підспівував козак Михайло з Тернопільщини, потім до нього приєднався другий, третій, четвертий, п’ятий… А коли Тарас заспівав “Любо, братці, любо”, то підспівували вже всі. Підтримали Тараса голосно, щиро і радісно! А козак Михайло навіть пішов у танок з волонтеркою Тетяною. А нас попереджали, що хлопці замкнуті, на контакт ідуть неохоче!
Ось що значить сила української пісні й сила українського слова!
А коли я зачитав свій вірш “Холодний Яр”, усі з вигуками “Слава Україні!” підхопилися і заплескали в долоні!
Дуже гарно сприйняли й виступ Миколи Тихонова, який пережив усі ті жахи війни, що й ці хлопці.
Дівчата додали ніжності й тепла дійству. Недаремно хлопці обнімали їх і обціловували. Особливо “дісталося” Тетяні…
Я щиро радий, що нам вдалося підлікувати стомлені й зранені душі вояків. Було їх на зустрічі з нами близько двадцяти осіб.
Нас довго не відпускали – все просили і просили, щоб Тарас співав ще. Навіть “грозили” закрити нас у відділенні й співати з нами до ранку.
Врешті-решт, усі ми розійшлися втішені й задоволені.
Ця зустріч додала і нам, і хлопцям сил – фізичних та моральних.
Дякую, Господи, за цей день!

Василь КОВТУН

  



Отаманові Зеленому – 130 років!

16 грудня 2016 р. виповнюється 130 років від дня народження отамана Зеленого. Історичний клуб “Холодний Яр” запланував вечори його пам’яті 16 грудня в Києві (відповідальний Роман Коваль, 067-726-30-36) й 24 грудня в Обухові (13.00, Будинок культури, вул. Київська, 12; відповідальна Люба Криворот, 097-233-95-24). Уже зголосилися взяти участь у вшануваннях письменники Роман Коваль, Михайло Карасьов, Василь Трубай, кобзар Тарас Силенко, лідер гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк, співак і актор Олександр Ігнатуша, редактор газети “Обухівські вісті” Олена Артюшенко, директор Обухівського краєзнавчого музею Юрій Домотенко та інші творці української культури.
Відбудеться й науково-практична конференція у Трипільській школі (відповідальна Катерина Іванівна Буремко, заступник директора школи, 067-113-13-35).
Хто хоче допомогти вшанувати народного полководця, який розбивав російські полки, звертайтеся до нас.

 

“Хочеться вірити…”

Кабінет Міністрів України прийняв постанову, згідно з якою обіцяє реалізувати Всеукраїнський науково-просвітницький, історико-краєзнавчий проект “Місця пам’яті Української революції 1917 – 1921 рр.”, забезпечити облаштування та благоустрій на території філії “Холодний Яр” Національного історико-культурного заповідника “Чигирин” місць, пов’язаних з подіями Української революції 1917 – 1921 рр.; сприяти підготовці та публікації наукових, науково-популярних, мемуарних, енциклопедичних, довідкових, художніх та інших видань, збірок документів і матеріалів, присвячених 100-річчю Української революції 1917 – 1921 рр., а також життю і діяльності учасників Українського визвольного руху початку XX століття.
Кабмін визначив за необхідне створювати художні й документальні фільми, присвячені подіям та учасникам Української революції 1917 – 1921 років.
Кабмін обіцяє опікуватися спорудженням меморіалів, пам’ятників, встановленням пам’ятних знаків, меморіальних дошок на честь подій та осіб Української революції 1917 – 1921 рр., перейменувати або найменувати топонімію, навчальні, культурно-мистецькі заклади на честь осіб Української революції 1917 – 1921 рр.; організовувати і проводити фестивалі та військово-історичні реконструкції боїв доби Української революції 1917 – 1921 років.
Постановою кабміну визначено, що усіма цими питаннями протягом 2017 – 2021 рр. мають обласні та Київська міська держадміністрації, Український інститут національної пам’яті, Міністерство культури, Міністерство освіти України, Міністерство молоді та спорту, Український державний архів та інші установи.
Хочеться вірити, що це не порожні слова…

В’ячеслав БЕРЕЗОВСЬКИЙ



Пломінь світла на історію української звитяги

23 листопада в м. Шполі Черкаської області в Школі мистецтв відбулися дві презентації дослідження Романа Коваля “Історія Холодноярської організації”. О 12.00 на зустріч прийшли освітяни Шполи і Шполянського району, а о 14.00 – старшокласники декількох шкіл Шполи. Організаторами виступили Шполянська районна державна адміністрація та ГО “Товмацький курінь”.
Із захопленням слухали шполянці автора книжки та сотника Історичного товариства “Чорні запорожці” Романа Боровика, який продемонстрував мову звуків козацького тулумбаса та арсенал старовинної амуніції. Пісні кобзаря Тараса Силенка проймали до глибини душі. Тому більшовики й знищили кобзарство, бо прагнули позбавити нас магічно-потужної духовної зброї.
На вечорі звучали вірші Валерія Мартишка. Один з них він присвятив 600 юнакам-гайдамакам, яких замордували поляки в Лисянці (“Заплітала в косу червоне і чорне”). У пам’ять про своїх коханих лисянські дівчата почали заплітати в коси червону і чорну стрічки. Цей віршований біль ліг в основу пісні, яку нещодавно вніс до свого репертуару Черкаський державний заслужений український народний хор. Учасники презентацій у Шполі могли послухати це чудове виконання в записі.
Про свою участь в обороні Донецького аеропорту повідав нам “кіборг” Микола Тихонов. Вивчивши історію Визвольної боротьби, він відгукнувся на поклик героїв, які поступово воскресають і вдихають у нас нові сили. Як сказав Роман Коваль, «Микола начитався про холодноярців і сам захотів стати “бандитом”…».
Такі зустрічі з інтелектуально-патріотичним десантом підживлюють і додають снаги для звершення праведних справ, непохитної віри в перемогу.
Гостей вітали голова Шполянської районної державної адміністрації Володимир Потапенко, художній керівник хору “Гайдамаки” Дмитро Вовк (ініціатор цієї зустрічі) та сільський голова с. Товмача, учасник АТО Сергій Коваль-“Лютий”, земляк отаманів Івана Лютого-Лютенка і Чорного Ворона (Чорноусова).
Участь у зустрічі взяли герої українсько-російської війни – доброволець батальйону “ОУН” Сергій Бондар із с. Соболівки, козак батальйону ім. генерала Кульчицького Віктор Савчук-“Шпола” та вояк Ігор Зачепа із ЗСУ. Всі дістали поранення на війні, а Віктор Савчук внаслідок поранень став інвалідом І групи. Спасибі, хлопці, за Ваш подвиг в ім’я нашої Батьківщини!
Слава холодноярцям усіх епох!

Наталія СТОРЧАК
м. Шостка Черкаської обл.
На світлині автора – промовляє Сергій Коваль, ветеран АТО, сільський голова с. Товмач.

  



Отаман Орлик: повернення в Ірпінь

У листопадовому числі “Незборимої нації” опубліковано замітку “Міняємо Кутузова на Орлика” – про те, як зусиллями директора Ірпінського історико-краєзнавчого музею Анатолія Зборовського, попри опір запеклих малоросів, в Ірпені вулицю Кутузова перейменовано на вулицю Орлика – на честь легендарного отамана Київщини. У нас є можливість детальніше розповісти про цю подію.

Справжнє прізвище отамана Федір Артеменко. Він чоловік місцевий, з Гостомеля. А бився він з прибульцями з Росії, які встановили в Україні кривавий окупаційно-терористичний режим. Ліквідував отаман і російських покидьків – братів Курдюкових (один катував ірпінців на посаді парторга, інший – як голова ревкому).
Звичайно, ми, ірпінці, маємо встановити пам’ятник отаманові. А поки випала можливість назвати одну з вулиць Ірпеня йому ім’ям. Та за цю можливість довелося запекло боротися, зокрема і на засіданні комісії з питань збереження історико-культурної спадщини, найменувань та пам’ятних знаків при виконкомі Ірпінської міської ради.
Після прийняття Закону про декомунізацію прихильники СРСР уже не можуть зберегти комуністичні назви вулиць. Але силкуються не допустити увічнення пам’яті героїв, які вбивали московських окупантів. Ці “діячі” пропонують “романтичні” назви – Кленова, Калинова, Соснова, Ярова… Аби тільки в топонімії міста не було імен українських героїв.
Тому потрібен закон про увічнення пам’яті тих, хто боровся за свободу України.
Я опублікував свої пропозиції в газеті “Ірпінський вісник”, зазначивши, що про нашого героя-земляка можна прочитати в книзі Романа Коваля “Отаман Орлик” і в моєму підручнику для ірпінських шкіл “Історія рідного краю. Приірпіння”. Обидві книги є в Ірпінській бібліотеці. Там є краєзнавча кімната. Але “Отамана Орлика” я в бібліотеці не побачив. Подаровану Романом Ковалем книгу не спромоглися знайти бібліотекарі на чолі з директором Оленою Циганенко. Згодом я виявив “Отамана Орлика” в читальному залі, у вітрині нижче колін.
“Історія рідного краю. Приірпіння” теж кудись зникла на багато місяців. Зникла вона і в дитячій бібліотеці. Натомість на чільному місці в обох бібліотеках виставлено переповнені помилками книжки Олени Плаксіної…
Але все-таки вулицю Кутузова, яка на околиці Ірпеня, назвали на честь отамана Орлика. На жаль, втрутилася працівниця відділу архітектури Алла Мотовиловець. Ця пані заявила, що вулиці на вимогу Міністерства юстиції треба називати одним словом. Тому в Інтернеті вже з’явилося повідомлення, що в Ірпені є вулиця Пилипа Орлика. Тим більше що на центральній площі Ірпеня встановлено погруддя гетьмана Пилипа Орлика. Цікаво, що водночас в Ірпені з’явилися такі назви вулиць – Авіаконструктора Антонова і Ветеранів Афганістану. Тут чомусь вимога Міністерства юстиції називати вулиці одним словом не подіяла.
А закінчу доброю новиною: в Ірпені на вулиці Слов’янській, що в центрі міста, створено бібліомурал. Художник Микола Філімонов зобразив на стіні величезну книжкову полицю. Назви книг підбирав я. Тепер тут стоїть книжка Романа Коваля “Отаман Орлик”. Є і книги Рената Польового, Бориса Антоненка-Давидовича, Івана Гнатюка, Григорія Кочура та багатьох інших творців української культури. Але з якогось дива з’явилися книги Натана Рибака і Леоніда Первомайського – совєтських письменників, які уславлювали окупаційний режим. Я їх не пропонував.
Боротьба продовжується. І в ній Україна стає українською.

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, директор Ірпінського історико-краєзнавчого музею



Тризуб на Подєбрадському замку

15 листопада 2016 р. в м. Подєбрадах (Чехія) на стіні Подєбрадського замку відкрито пам’ятну дошку на честь викладачів і студентів Української господарської академії (1922 – 1935) та Українського технічно-господарського інституту (1932 – 1945).
Нагадуємо, що навесні 2016 р. в замку було відкрито фотовиставку, присвячену УГА та УТГІ. В Українській господарській академії навчалися Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Михайло Теліга, Наталка Лівицька-Холодна, брати Сім’янціви, винахідник Олександр Ярошевський, підполковник Армії УНР Василь Прохода,  сотні інших вояків Армії УНР, УСС, УГА та повстансько-партизанських загонів. Ідею створення дошки в пам’ять про українських героїв та фотовиставки вперше висловив президент Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль під час зустрічі з Послом України в Чеській Республіці Борисом Зайчуком у жовтні 2015 року. Тоді участь у зустрічі взяв і дослідник Віктор Моренець, співавтор книжки “Подєбрадський полк” Армії УНР”.
Борис Зайчук виконав взяті на себе зобов’язання. Саме він став фундатором фотовиставки та пам’ятної дошки. Найактивніше допомагав йому в цьому активіст ВО “Свобода” Олег Зайнуллін, давній приятель Історичного клубу “Холодний Яр”.
Дошку освятив греко-католицький священик о. В. Сливоцький.
Відкриття пам’ятної таблиці відбулося за підтримки Посольства України в Чехії. У події взяли участь староста Подєбрад Ладіслав Ланґр та активісти української громади.
– Слава Україні! – вітались у стінах Подєбрадського замку від листопада 1925 року члени Легії українських націоналістів.
– Героям слава! – щиро відповідаємо ми.

Редакція “Незборимої нації”



Книжка про дивізію “Галичина” англійською

Син дивізійника Марко Мельник, громадянин Великої Британії, видав англійською мовою книжку про дивізію “Галичина”.
Над ним у дитинстві знущались однолітки, мовляв, він “нацик”, бо батько його “фашист”.
І ось відповідь!
Багато допомагав Маркові кулеметник дивізії “Галичина”, член Історичного клубу “Холодний Яр” Леонід Муха, син сотника 3-ї Залізної дивізії Армії УНР Юхима Мухи з Верхньодніпровська.
Слава борцям за волю України!

Роман КОВАЛЬ



Героям слава!

Завдяки пропозиції Історичного клубу “Холодний Яр”, яку влітку 2015 р. підтримав Павло Подобєд, а потім – комісія і сесія Київради, в Києві з’явилася вул. Петра Болбочана.
Героям слава!

Вічна слава!

Хірург УПА Петро Скобельський, рідний брат Марти (бабусі Олега Тягнибока), 1945 року залишився в криївці, щоби доглядати важкопораненого 23-річного вояка. Криївку виказали зрадники. Вороги вбили і пораненого, і лікаря.
Зрадники довго не тішилися – їх повісили на осиці.
Слава борцям, смерть зрадникам!



НЕ ЗАБУДЬТЕ ВЧАСНО ПРОДОВЖИТИ ПЕРЕДПЛАТУ

“Незборима нація”
НЕ ЗАБУДЬТЕ ВЧАСНО ПРОДОВЖИТИ ПЕРЕДПЛАТУ
Ціна на півроку – 23.96 грн, на рік – 44.92 грн.
Закликаємо передплатити газету у школи, де ви навчалися,
та своїм рідним і друзям, які такої можливості позбавлені.
Дякуємо за підтримку!



Найромантичніший епізод мого життя

Це правдива історія про те, коли до смерті було ближче, ніж до життя.
На початку серпня 2014 р. українці вели активні наступальні дії. Частини Збройних сил України, Національної гвардії і добровольчих підрозділів рвалися вперед. На нашому напрямку першою йшла 2-га штурмова рота “Захід” (або ласкаво – “Золушка”). Після серії вдалих операцій і проривів перед нами був Луганськ. 3 серпня разом з іншими підрозділами ЗСУ “Золушка” зайняла позиції на околиці Луганська – в Малій Вергунці.
На превеликий жаль, у тому бою згорів танк 1-ї Окремої танкової бригади. Вічна пам’ять командирові “Копченому” і його хлопцям!
Коли прийшло підкріплення від регулярних частин ЗСУ у вигляді броні та артилерії, наш батальйон отримав команду від керівництва сектору “А” повертатися на базу в м. Щастя й готуватися до наступної штурмової операції. На місце дислокації ми прибули вночі.
Опівдні наступного дня почулися крики. Це командири висловлювали невдоволення. Виявляється, за ніч позиції, які ми здобули в бою, регулярні частини залишили. І ось тепер прийшов наказ командування виконати ту роботу, яку ми зробили вже 3 серпня, – знову штурмувати Малу Вергунку…
5 серпня наша колона вирушила з бази у Щасті близько 5-ї ранку. Неподалік Веселої Балки нас підсилила броня регулярних частин.
На цей раз взяття ворожих позицій відбулося без прямого контакту з москалями. Вони, щоправда, весь час обстрілювали нас.
Ми мусили втримати позиції до прибуття основних сил. Надвечір вони з’явилися. Ми мали контролювати ситуацію, поки солдати окопаються, встановлять техніку. Тож декілька розвідувальних груп пішли вглиб від наших позицій на 500 – 600 м для спостереження.
Близько 18.00 ворог виявив одну з груп “Айдару” й атакував.
Командир роти “Зола” висунув групу айдарівців з БМП-2 51-ї Окремої механізованої бригади на підмогу нашим. У тій групі добровольців пішов і я. Нас було 15 – 20 хлопців.
Під прикриттям БМП ми спустилися трохи вниз, повернули праворуч і за БМП дуже швидким темпом пересувалися до перехрестя, на якому зліва височів будинок, де засіли наші хлопці. Москалі атакували їх із правого флангу.
Той момент пам’ятаю погано – БМП йшла швидко, ми намагалися не відставати.
Ліворуч дороги, якою ми бігли, були будинки, праворуч – городи, відділені від дороги одним рядом дерев. Тобто ворог нас бачив.
Ми вже підбігали до перехрестя, коли над нашими головами і між нами засвистіли кулі. Хлопці залягли на узбіччі й відкрили вогонь. Я ще трохи пробіг до БМП і теж заліг. Разом з БМП до самого перехрестя дійшов Микола “Щорс” із Луцька. Він стріляв влучно. І вже на початку бою відправив кількох кацапів у пекло.
Я лежав на асфальті й вів вогонь на годину-дві від напряму нашого руху. Одночасно спостерігав за БМП. Наша “коробочка” вийшла на перехрестя, повернула башту в бік ворога і почала гатити по ньому 33-міліметровою гарматою.
Ведучи вогонь, я краєм ока побачив, як з вулиці полетіла вогняна куля. Вона пройшла вище БМП. А друга влучила. Башта задиміла, гармата замовкла. БМП одразу дала задній хід. Я відкотився, щоб “беха” не переїхала мене.
Через декілька метрів БМП зупинилась.
Я лежав на дорозі, за мною – ще декілька бійців, “хвора беха”, за нею інші хлопці. Глянувши на БМП, подумав: “Ну, чого ви стали, все одно працювати не можете!”
І подивився вперед. З-за перехрестя з кривого завороту на повному ходу вискочив танк...
Неймовірний сплеск адреналіну!
Й нереальний страх, бо ти лежиш на його шляху.
А він пре на тебе.
І на лобовій броні ти бачиш великі літери – ЛНР...
Зараз розумники дають поради, як треба було діяти. Спогад пишеш або читаєш не одну хвилину. Те, що відбувалося там, – мить. Я скочив на ноги і крикнув:
– Танк!!!
Крикнув, бо ті, хто лежав за БМП, не могли бачити танка.
Я довго не обирав варіанти, а скочив між дерева. За мить реальність закінчилася – почався фільм-бойовик. Під час польоту від вибухової хвилі до мене прийшла лише одна думка: “Таки дістали, гади…”
Упав без шолома, але з АК-74 в руках.
Я пережив, певно, найстрашніші 30 секунд свого життя.
Лежав на спині на випаленому обстрілами городі. Бачив, що руки і ноги є. Але не міг рухати ногами. Повернув голову ліворуч. Наша “беха” перетворилася на великий шмат зім’ятого металу, що димів. Навколо знищеної БМП – поранені й контужені.
За 100 метрів від мене грізно ричав російський танк.
До наших позицій – метрів 500 – 600. Ніби й недалеко, але я не можу рухатися.
Наша броня і група розбиті.
“Ще 5 магазинів, у підсумку – патрони розсипом. Відстрілюватимусь, але головне – один патрон. Один патрон”, – крутилося в голові.
І тут над собою побачив закривавлене обличчя Льоні Єрьоміна з нашої роти.
– Гриць, ти як?
– Не знаю, Льонь. Наче все ціле, а рухатись не можу.
Навколо – черги з кулеметів, тріск автоматів, постріли, вибухи.
Льонька повернув мою ногу, виявилося, що моя гомілка розірвана осколком.
На двох у нас був лише джгут, намотаний на мій приклад. Льоня наклав джгут на праву ногу і змусив мене повзти до своїх.
Я просив його залишити мене і йти за підмогою, а я відстрілюватимуся, скільки б вистачило набоїв. Але Льоня матюками змусив мене повзти. Навіть пхнув ногою:
– Повзи!
І я поліз – руками й зубами. Льоня робив короткі перебіжки. Коли він залягав і починав стріляти, я повз до нього. Так по 20 метрів я і проповз півшляху.
Коли перекотився через пагорб, який прикрив мене від ворожих куль, дістав гранату РГД. І так мені стало добре! Як у дитинстві, коли тобі дарують іграшку, про яку мрієш. “Тепер все завершиться добре”.
Адже страшним був лише полон. Полон, коли в тебе на нозі витатуюваний тризуб, на голові – чуб, а під кітелем – футболка “Гордий тим, що Українець”.
Полону я боявся більше смерті.
У той момент думав про маму. Про те, як вона побачить відео знущань наді мною, полоненим. Ні – або вижити, або до Бога! Лише не полон.
Я все ж опинився між своїми.
А мій рятівник, Леонід Єрьомін, разом з групою “Грізлі” 5 вересня 2014 р. потрапив у засідку на Веселій Горі. Його вбили російські нацисти з банди виродка Мільчакова. Мої батьки, бабусі і я вічно ставитимемо в церкві свічки за Леоніда…
Пишу ці рядки в Литві, де проходжу реабілітацію. Мені добре серед литовців, але я все думаю про війну. Знаю, що для мене вона не закінчилася. Можливо, напишу ще один спогад з назвою “Найдраматичніший епізод мого життя”. А поки – щиро Ваш, ще живий “Гриць” з “Айдару”.
Слава Україні!

Євген ГОРОДНИЧУК-“ГРИЦЬ”
м. Друскінінкай, осінь 2016 р.

На світлині зліва направо Сергій Мороз-“Горець мол.”, Віталій Мороз-“Горець” та Євген Городничук-“Гриць”. Луганщина, кінець липня 2014 р.



“І це в час війни з Росією”!

16 жовтня 2016 р. відбувся організований Міністерством  оборони України великий  святковий концерт Заслуженого  академічного  ансамблю  Збройних сил України (художній керівник – заслужений  діяч  мистецтв полковник  Дмитро  Антонюк).
Назва концерту – “Сили, озброєні піснею”. Напевно, він мав би підтримати моральний дух захисників України, які, ризикуючи життям, захищають нас від російського агресора. Чому ж тоді всупереч Закону України “Про заборону комуністичної та нацистської пропаганди” під час концерту пропагувалася комуністична “спадщина” і викривлювалась наша історія?
На концерті не звучали пісні Визвольних змагань українського народу. Не пролунали пісні Українських січових стрільців, доби Української Народної Республіки та ОУН-УПА, зате активно поширювалися міфи радянської історії. Ведуча не раз використовувала російсько-радянське пропагандистське кліше “Велика Вітчизняна війна”, ігноруючи наукове визначення “Друга світова війна”. Організатори уподібнили концерт “академічного”  ансамблю  ЗСУ до тих, які активно проводить держава-агресор, фактично стали пропагандистами “русского міра”.  І це в час війни з Росією! У час, коли гинуть наші хлопці!  Вважаємо це неприпустимим, тому й висловлюємо обурення організаторові цього концерту – Олександрові Свістунову та начальникові Військово-музичного управління Збройних сил України Володимирові Дашковському.
Всеукраїнське об’єднання “Рух захисту української мови” звернулося з листом до п. Дашковського, в якому згідноіз Законом “Про доступ до публічної інформації” попросило надати дані про бюджет цього заходу. “Вимагаємо, – написала голова ВО “Рух захисту української мови” Тетяна Коцубняк, – щоб надалі подібні заходи Міністерства оборони проводились відповідно до історичних реалій та в дусі боротьби за волю, цілісність і незалежність Української держави”.
Отримавши формальну відписку, ВО “Рух захисту української мови” має намір звернутися з відповідним листом до міністра оборони України, адже саме він відповідає за політику, в тому числі й гуманітарну, свого міністерства.

Іван ПЕЛЕЩУК, козак
Київщина



Загибель волонтера

21 листопада 2016 р. в автомобільній аварії загинула видатна українка діаспори – Ольга Стівенс-Бутрий (Olha Stevens). Попри те, що вона довгий час мешкала у США, всім серцем і душею жила Україною і своєю невичерпною енергією допомагала сотням людей.
Ще задовго до Революції Ольга відстоювала національні інтереси України на маніфестаціях у США. Саме вона організовувала акції протесту, коли до США приїздив Янукович. Вона чи не єдина почала доносити політикам США про політичні переслідування націоналістів в Україні та наступ на українську мову. Саме вона організовувала однодумців відвідати Холодний Яр під час вшанування героїв, а на початку Майдану Ольга кинула клич усій діаспорі будити світ. Коли “беркут” вперше побив протестувальників, вона обдзвонювала київські церкви з вимогою бити у дзвони.  Це вона змусила конгресмена від свого штату почати слухання у Конгресі США про порушення прав людини і жахливе поводження із протестувальниками у грудні 2013 – січні 2014 рр. на Майдані.
Від час початку агресії Росії Ольга допомогла сотням вояків: кому оплачувала лікування, кому купувала уніформу та бронежилети.
Ольга Стівенс залишила у смутку чоловіка і троє дітей, які ще навчаються і за навчання яких треба платити. А ще в неї залишився невиплачений кредит за будинок, який можуть втратити, бо з її смертю в сім’ї з’явилися фінансові труднощі.
За життя Ольга виявила бажання бути похованою в Україні. Щоб виконати останню волю покійної і щоб під час її поховання були присутні діти і чоловік, потрібні великі кошти, які родина зібрати не може. Картка ПриватБанку 4149 4996 4657 6726 (гривневий рахунок), Ольга Григорівна Бутрий (мати).
Ольга Стівенс навіки залишиться в нашій пам’яті юною козачкою, з невичерпною енергією, яку щедро витрачала на добро України.

Сергій ВАКУЛА

  



Нехай кулі минають!

Отаман Чорноморського гайдамацького з’єднання Сергій Гуцалюк, багатолітній учасник вшанування Холодноярських героїв, тепер на фронті. Ще у вересні 2016 р. він брав участь у моїх зустрічах зі школярами на Одещині, а у жовтні вже був на передовій, як кажуть, на “нульовці”.
Мабуть, мер Одеси радіє, що спекався Сергія, адже Гуцалюк активний учасник антитруханівських протестів в Одесі.
Нехай кулі минають!
Товариству щирі вітання!
Козакам слава!

Роман КОВАЛЬ

На світлинах – освячення зброї на хуторі Буда, в Холодному Яру, в квітні 2013 р. (Сергій у чорних окулярах), на іншому фото – з автоматом.
Перша світлина Володимира Калюжного



Хоробре серце

Олександр Оцабера-“Десант” мав вибуховий характер і загострене почуття справедливості. У його душі було мало страху, але багато доброти і співчуття. Тому й пішов боронити Батьківщину.
Народився він 23 липня 1989 р. в с. Панасівці Козятинського району Вінницької області. Мешкав з родиною в Бердичеві. У 2006 – 2007 рр. вивчився на оператора комп’ютерного набору.
Уперше обов’язок покликав його у 2014 році. Служив командиром відділення розвідувального взводу 128-ї Окремої гірсько-піхотної бригади в Попасній.
Одного разу під Ольховаткою під час розвідки боєм їхнє відділення потрапило в засідку. Олександр врятував тоді хлопців з підбитої машини.
Разом із побратимами він тримав оборону опорного пункту в Никішиному – тоді то була одна з найгарячіших точок. Ворог – на відстані витягнутої руки, вогонь не припинявся, міни лягали так щільно, що неможливо було підняти голову.
Під час потужного обстрілу, коли наші бійці притиснулися до землі, він піднявся та вибіг на відкриту ділянку, щоб відкоригувати роботу нашої арти. Одночасно витягнув з-під обстрілу пораненого капітана. Сховавши його в укриття, взявся з СПГ подавляти ворожі мінометні точки.
23 грудня 2014 р. біля Дебальцевого “Десант” був поранений. Місяць пролікувався у шпиталі. Й повернувся до хлопців.
У березні 2015-го демобілізувався. Вже вдома його нагородили медаллю “Захисник Вітчизни”. 11 грудня того ж року молодший сержант “Десант” підписав із ЗСУ контракт. Працював інструктором з вогневої тактичної підготовки 199-го навчального центру ВДВ при 95-й Окремій десантно-штурмовій бригаді.
Загинув 11 листопада 2016 р. близько 7.00 ранку біля м. Торецька Донецької області внаслідок осколкових уражень під час вибуху фугасу. Лікарі зробили все можливе, але...
Поховали козака 13 листопада в рідному селі.
Як нам забути це хоробре серце, яке билося заради нас!

Ян ОСОКА



Грудневий календар

РИБАЧУК Микола Михайлович (6.12.1890, Київ – 19.09.1966, м. Пассейк, Нью-Джерсі). Комендант штабу Головного управління Генерального штабу УНР , начальник канцелярії і комендант штабу УПА під час Другого зимового походу, член Вищої військової ради УНР в екзилі, член штабу УВВ; звання – підполковник Армії УНР.
Учасник Другого зимового походу. Кавалер Хреста Симона Петлюри. Нагороджений пропам’ятним Хрестом УГА. 24 травня 1964 р. прийняв священичий сан, став настоятелем церкви Пресвятої Богородиці УПЦ у Кліфтоні (Нью-Джерсі).
Похований на Українському православному кладовищі у Бавнд-Бруці.

ЮНАКІВ Микола Леонтійович (6.12.1871, м. Чугуїв, тепер Харківської обл. – 1.08.1931, м. Тарнів, Польща). Професор кафедри військового мистецтва Миколаївської академії Генерального штабу (1910), командир 7-го армійського корпусу (з 28.04.1917), командувач 8-ї російської армії (18.10.1917), начальник штабу Головного отамана (з’єднаних українських армій), військовий міністр УНР (1920), голова Вищої військової ради УНР (1920 – 1923), голова Українського воєнно-історичного товариства; звання – генерал-лейтенант російської армії (10.04.1916), Генерального штабу генерал-полковник Армії УНР.
Автор історичних праць. Похований у м. Тарнові.

ЛЕПКИЙ Левко Ярославович (7.12.1888 – 28.10.1971). Командант сотні кінноти УСС, співзасновник і редактор “Літопису Червоної Калини” і щорічних календарів цього видавництва, редактор гумористично-сатиричних журналів “Зиз” і “Будяк”, член-засновник видавництва “Червона Калина” у Нью-Йорку (відновленого).
Молодший брат Богдана Лепкого. Один з організаторів “Бориславської Січі”, яка зіграла роль у творенні УСС. Один з перших членів УСС, разом з якими пройшов всю війну. Один із творців легенди УСС: як і Роман Купчинський та Михайло Гайворонський став автором стрілецьких та ліричних пісень, з яких багато стали народними, зокрема “Видиш, брате мій”. Все життя був відданий ідеї збройної боротьби за Українську державу. Помер у шпиталі м. Трентон (штат Нью-Джерсі, США).
 Похований на православному цвинтарі в Бавдн-Брук.

БОЙДУНИК Осип (8.12.1895, м. Долина, тепер Івано-Франківської обл. – 7.04.1966, Мюнхен, Німеччина). Організаційний референт повіт. команди УВО Долинщини, член Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях (1930 – 1931), редактор тижневика “Голос нації” (1936 – 1938), співредактор тижневика “Голос” (1938 – 1939), член Проводу українських націоналістів (з 1941), голова Української національної ради (з 1954); звання – хорунжий УГА та Армії УНР.
Учасник Установчого конгресу ОУН (Відень, 1929) та Паризької конференції УВО-ОУН (1930). Учасник усіх Великих зборів ОУН. Засновник видавництва “Національна трибуна”. Ув’язнений німцями в концтаборі Заксенгаузен (1944). Автор ідеологічних праць. Нагороджений Хрестом Симона Петлюри. Похований на цвинтарі Вальдфрігоф.
Перепохований 22 січня 2010 р. на Личаківському цвинтарі Львова.

ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО Михайло Володимирович (8.12.1878, Тифліс, тепер Тбілісі, Грузія – 28.05.1952, Париж, Франція). Начальний вождь УГА (1918 – 1919), командувач Запорозької групи Армії УНР (8.09.1919), командувач Армії УНР Першого зимового походу (1919 – 1920), директор Музею Визвольних змагань (Прага, 1925), голова Товариства колишніх вояків УНР, військовий міністр уряду УНР в екзилі (1944 – 1948); звання – генерал-хорунжий Армії Української Держави (1918), генерал-поручник Армії УНР (генерал-полковник в еміграції).
Автор військових підручників. Лицар ордена Залізного хреста. Опублікував низку робіт з історії Визвольних змагань, зокрема “Українсько-польська війна 1918 – 1919 рр.” (1929), “Зимовий похід” (1934)), спогад “На Україні” (1930, 1935). Сердечний і людяний.
Похований на цвинтарі Пер-Лашез.

ДРАЧЕНКО Герасим (4.03.1891 р, с. Орлівка на Поділлі – 13.12.1938, Варшава). Ад’ютант 4-го полку 1-ї Козацько-стрілецької дивізії (1918), працівник Інформбюро Сірої дивізії, член редколегії газети “Воля” та газети “Вістки Сірих; звання – сотник Армії УНР.
Під час Першої світової війни командував батальйоном. У листопаді 1914 року за бої під с. Стронків нагороджений Золотою зброєю. Диригував українським хором.
Похований у Варшаві на цвинтарі Воля.

ЛИМАРЕНКО Данило (20.12.1894, с. Карлівка Єлисаветградського п-ту Херсонської губ. – 14.08.1968, Філадельфія, США). Старшина-інструктор Ревучанського (Добровеличківського) куреня Вільного козацтва, повстанський отаман Добровеличківської волості, сотник 2-ї сотні 6-го куреня Низових запорожців 1-ї Запорозької дивізії, член Спілки учителів Армії УНР у таборі Стшалково; звання – майор Армії УНР.
Автор спогадів про Визвольну боротьбу та багатьох статей.
Похований на Українському православному цвинтарі в Бавнд-Бруці.

БІЛОУС Микола Іванович (24.12.1899, с. Більманки Олександрівського пов. Катеринославської губ., тепер Куйбишевського р-ну Запорізької обл. – після 11.06.1927, Подєбради). Повстанець, інженер-агроном, громадський діяч, учитель.
1 жовтня 1920 р. вступив до Катеринославського вільно-козацького повстанського коша “як співробітник політичного відділу”. Автор спогаду “Сторінка з життя Катеринославського повітового коша”. Закінчив Українську господарську академію в Подєбрадах. Похований на міському кладовищі Подєбрад (ЧСР).

САДОВСЬКИЙ Михайло Вікентійович (29.07.1887, Київ – 29.12.1967, Торонто, Канада). Помічник начальника культурно-освітнього відділу Головного управління Генерального штабу (1919), начальник канцелярії Головної мобілізаційно-персональної управи Військового міністерства УНР (1920), начальник Військової похідної канцелярії Головного отамана Армії УНР, співзасновник і заступник голови Українського військово-історичного товариства у Варшаві (1928), головний редактор журналу “За Державність”, директор Українського військово-історичного інституту (1949 – 1968), засновник і директор Українського військового інституту і музею в Торонто; звання – полковник Армії УНР.
Автор цінних спогадів. “Невтомний працівник на користь рідного народу”.
Похований у Торонто.

ЛИПОВЕЦЬКИЙ Іван Прохорович (24.03.1897, Рівне – 30.12.1975, Торонто). Командир куреня “Українських січових козаків” (Бердичів, весна 1918), працівник культурно-освітнього відділу штабу 6-ї Січової дивізії, член редколегії часопису “Український стрілець”, керівник друкарні та видавництва 6-ї Січової дивізії (Олександр Куявський, Щипйорно, 1921), співробітник дивізійної газети “Нове життя”, член редколегії часопису “На чужині”, голова Академічної корпорації “Запоріжжя”, Українського клубу у Варшаві, член персонального відділу штабу УНА (1945), директор видавництва “Наше життя”. голова Союзу колишніх вояків-українців в Канаді (1959 – 1970), редактор і видавець “Бюлетеня союзу бувших українських вояків в Канаді” (1959 – 1970) та журналу “Дороговказ” (1964 – 1970); звання – сотник Армії УНР.
Його син Микола очолював комітет захисту Валентина Мороза. Похований у Торонто.

ПУЛЮЙ Олександр Іванович (12.05.1901, Прага – 31.12.1984, Баварія, Німеччина). Хорунжий кавалерійського полку 8-ї бригади (1919) УГА, хорунжий Армії УНР, ротмістр 9-го німецького полку кавалерії “Фюрстенвальде”, лейтенант Абверу. Народився в родині професора Івана Пулюя. З вибухом Першої світової війни зголошується як доброволець до УСС. Учасник боїв проти поляків в обороні Львова (1918). Здійснив низку винаходів у ділянці електронної передачі звуків та музики, які використані у кінематографі. Працював інженером у берлінській фірмі “Кляйн-фільм”. Знав кілька мов. У 1939 р. як громадянин Німеччини покликаний до війська. Працював у контррозвідці. Використовував службове положення для допомоги українцям.
Напередодні війни з СССР при 2-й німецькій армії створив добровільний український військовий відділ “Пума”, що складався зі студентів вищих шкіл Галичини та Буковини. З цим відділом пройшов бойовий шлях від м. Ясси (Молдавія) до Миколаєва. На звільнених від совєтської влади територіях організовував українську адміністрацію, розподіляв здобуті від більшовиків продукти харчування серед населення.
Відіграв позитивну роль у долі багатьох українських старшин, зокрема і полковника Армії УНР Якова Гальчевського. Після Другої світової війни в Австрії продовжив працю як винахідник кінофільмової індустрії, у м. Лінці створив власне підприємство. Його фільми “Забава камінцями” та “Сьогоднішнє містечко” одержали на міжнародних кінофестивалях у Берліні перші премії.
Помер на своєму хуторі Літцельдорф.

Роман КОВАЛЬ за участю Віктора МОРЕНЦЯ



Відчуйте епоху та її героїв

Подорожуючи Україною у пошуках могил вояків Армії УНР, не раз чув: “Де можна почитати про українське військо тих часів? Я би хотів дізнатися більше про бої та походи Армії УНР. Підкажіть якусь книгу”. В такі моменти починаю згадувати прочитане… І кожного разу хочеться порадити людям не академічний талмуд, а книгу, яка запалить вогонь захоплення тією героїчною епохою. До таких книжок і належать “Спогади петлюрівського генерала” Олександра Вишнівського.
“Спогади петлюрівського генерала” – це збірка захоплючих історій про людей, їхні характери, воїнські чесноти, непрості долі й сміливі вчинки.
Якщо хочете друга чи родича зацікавити тематикою Армії УНР та історією Визвольного руху загалом, купіть і подаруйте цю книжку.
Читайте і насолоджуйтесь!

Павло ПОДОБЄД, Інститут національної пам’яті України

З питань придбання книги звертайтеся: (044) 234-70-20, (067) 110-32-36, вул. Ярославів Вал, 9, пом. 4, Київ-01030.



Видання Історичного клубу “Холодний Яр”

Через “Нову пошту”

Книжки можна придбати через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на картку Романа Коваля у Приватбанку: 5168 7556 2267 7496.
Переславши гроші, просимо зателефонувати до редакції, повідомити про переказ, замовити книжки, вказавши куди і кому надсилати книжки. Повідомлення можна зробити й електронним листом на адресу редакції. Просимо врахувати, що отримуючи книжки, замовник оплачує доставку.
Номери телефонів (044) 242-47-38, 067-726-30-36, 066-211-41-85.

 

Через “Нову пошту” можна придбати

“Історія Холодноярської організації” – 25 грн.
“Філософія сили” Романа Коваля – 30 грн.
“Прочитайте тую славу” Ольги Страшенко – 35 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля і Віктора Моренця – 90 грн.
“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля – 275 грн.
“Тиха війна Рената Польового” Романа Коваля – 125 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 60 грн.
“Сто історій Визвольної війни” – 55 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” Романа Коваля – 50 грн.
“Шевченкіана Михайла Гаврилка” Романа Коваля – 50 грн.
“100 облич Самостійної України” Романа Коваля – 50 грн.
“Похід Болбочана на Крим” Бориса Монкевича – 47 грн.
“Свято, що кличе до бою. Вшанування героїв Холодного Яру” – 45 грн.
“Отаман Орлик” – 45 грн.
Аудіодиск “Солодко-гіркий романс” Люцини Хворост – це вишукані романси, танго, вальси і рок-балади. Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Наш формат”, 2014. – 50 грн.
Ціни вказано станом на грудень 2016 р.
Видання Історичного клубу “Холодний Яр”,
які можна придбати через “Укрпошту”, здійснивши передоплату.
Вартість вказано із врахуванням витрат
на пересилку книг замовнику

Коваль Р. Історія Холодноярської організації / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Р. М. Коваль. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: в-во ПП “Аксіома”, 2016. – 104 с. – (Серія “Отаманія ХХ ст.”. – Кн. 8).35 грн.
В анотації до неї читаємо: “Витоки Холодноярської організації слід шукати в ХI ст. у дружині смілянського воєводи Мирослава, в добі Богдана Хмельницького, гайдамацьких рухах XVIII – ХIХ століть, “Київській козаччині” середини 1850-х рр., “Чигиринській змові” й “Таємній дружині” 1870-х рр., “Чіґірінскіх аґрарних волнєніях” 1905-го, Українській народній обороні в добу Першої російської революції та у Вільному козацтві, відродженому одразу після Лютневої революції 1917 року, а продовження Холодноярської організації – в козацько-селянських повстаннях 1918 – 1930-х рр. за право жити самостійним життям на рідній землі”.

Коваль Р. “Філософія сили”. – Київ – Мена: Домінант, 2016. – Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” і полку “Азов” (Серія “Українська думка”). – Т. 1. – С. 88. – 45 грн. Це роздуми про причини минулих поразок і шляхи майбутньої української перемоги. В основу “Філософії сили” лягли праці Романа Коваля “Підстави націократії” (1994), “Філософія українства” (1995) та деякі неопубліковані статті початку і середини 1990-х років. Ось зміст книжки: “Чому мовчить етнічний господар?”, “Потрібна лише команда”, “Влада національного духу”, “Почуття кровної спільноти”, “Турнір націй”, “Воля до Батьківщини”, “Демократія чи державність?”, “Формула духовного визволення українців”, “Творімо українську легенду”, “Політична філософія ДСУ”, “Розум може обдурити”, “Комплекс “народу-дитини”, “Соціалізація меншин”, “Слимак про ге­ро­їв”, “Че­рез па­м’ять про ге­ро­їв – до пра­в­лін­ня ге­ро­їв” та інші.

Страшенко О. “Прочитайте тую славу”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2015. – 160 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 6). – 50 грн. У збірці лауреата вміщено поезії про діячів Визвольного руху різних епох, починаючи від XVII ст. до українсько-російської війни на Донбасі 2014 – 2016 років. Упорядник-редактор Роман Коваль. Літературні редактори – Тарас Силенко і Тетяна Лемешко. Ось назви деяких творів Ольги Страшенко: “Ґонта і Залізняк”, “Міхновський”, “Ватаг тероризму Крат”, “Мирослав Січинський”, “Про Михайла Гаврилка, який на фронті ліпив погруддя курінного”, “Чернігівський отаман Іван Галака”, “Дівчина-отаман (Маруся Соколовська)”, “Отаману Зеленому Дніпро помагає”, “Краще б Струку пам’ятник стояв!”, “Загибель Василя Чучупака”, “Сірожупанник із Кубані Василь Прохода”, “Хліборобам-повстанцям Соснівки”, “Чорний Ворон (Микола Скляр)”, “Медвин, земля козаків”, “Іполит Хмара”, “Микола Кібець-Бондаренко”, “Отаман Орлик”, “Повстання у Лук’янівській в’язниці 9 лютого 1923 р.”, “Василь Білас і Дмитро Данилишин”, “Бандура Михайла Теліги”, “Я – камінь із Божої пращі!” (Олегові Ольжичу)”, “У лавровий вінок Іванові Ремболовичу, підполковнику Армії УНР, сотнику дивізії “Галичина”, “Співець української Еллади (Євген Маланюк)”, “Василеві Куку на славне 90-річчя”, “Тиха війна Рената Польового”, “У вінок пам’яті Юрію Вербицькому, герою Майдану”, “Доброволець Гнат”, “Ключі Василя Овсієнка”. Книжка ілюстрована фотографіями або портретами героїв творів.

Коваль Р., Моренець В. “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 1. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2015. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 115 грн. У першому томі енциклопедії вміщено 400 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів.

Коваль Р. Отаман Орлик. / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 240 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 1). – 70 грн. У книжці розповідається про боротьбу проти російських окупантів на Київщині та Поліссі в 1920 – 1922 роках, а саме: про отамана Орлика (Федора Артеменка), отаманів Феодосія Богатиренка, Івана Гайового-Грисюка, Івана Галая-Голокопитенка, Панаса Голубенка, Олександра Грудницького, Юліана Мордалевича, Антона Рибку, Якова Смутника-Смутненка, Ілька Струка, Іллю Ґонту-Унятовського, генерала-хорунжого Володимира Галкіна, членів Цупкому Капітона Бендрика-Ґанжу, Юрка Гриня, Спиридона Орла, Федора Наконечного, Івана Чепілка, Грицька Чупринку, Івана Андруха-“Авраменка” та інших діячів Визвольного руху.

Коваль Р. Сто історій Визвольної війни: Епізоди боротьби УСС, військ Центральної Ради, Армії УНР, повстансько-партизанських загонів та Кубанської армії / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 368 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 7). – 80 грн. Про війну за Українську державу – від Гуцульщини до Кубані, про українсько-російську війну в 1914 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. Дослідження засноване на спогадах січових стрільців, вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху та кубанських козаків.

Роман Коваль. “Шевченкіана Михайла Гаврилка” (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 104 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова, повнокольорові форзаци – 74 грн. У виданні йдеться про першу в історії української культури шевченкіану, яку на початку ХХ століття створив Михайло Гаврилко. Протягом 20 років він увічнював Кобзаря в погруддях, пам’ятниках, барельєфах, горельєфах, портретах, плакетках, медальйонах, листівках та у слові. Шевченкіану Гаврилко творив у несприятливих умовах революційного підпілля, тюрем, еміграції, війни 1914 – 1918 рр. та російської окупації 1919 – 1920 років.

Борис Монкевич “Похід Болбочана на Крим”: Спогади / Редактор-упорядник Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Київ, “Наш формат”, 2014. – 272 с.; іл. – (Серія “Українська воєнна мемуаристика”. – Кн. 7) – 69 грн. Наклад 2000 пр. Обкладинка тверда, повнокольорова, повнокольорові форзаци, 127 світлин та 11 карт. У виданні йдеться про переможні походи полковника Петра Болбочана на Київ, Полтаву, Харків, Запоріжжя, Мелітополь, форсування Сиваша, визволення Криму від російських окупантів, тріумфальну зустріч запорожців у Сімферополі, про вигнання російських окупантів з Донбасу. Це книжка про бойову співпрацю з німецьким військом у боротьбі проти більшовицької Москви. Події відбуваються у першій половині 1918 року. У книжці вміщено також спогади бойових побратимів полковника Болбочана і сотника Монкевича – старшин-запорожців Степана Самійленка, Івана Дубового, Никифора Авраменка, Всеволода Петріва, Володимира Сікевича, Петра Содоля-Зілинського та козака-болбочанівця Бориса Антоненка-Давидовича.

Роман Коваль. Крізь павутиння змосковщення (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 352 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова – 68 грн. У книжці опубліковані спогади члена Революційної української партії Павла Крата про його молоді літа на Полтавщині наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть та матеріали до біографії генерала-поручника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши “павутиння змосковщення”, став на шлях служіння рідному народові. У виданні вміщено також біографії інших членів родини Кратів, учасників Визвольної боротьби, а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат, Павла Терещенка, спогади Михайла Крата про своїх бойових побратимів, а також поезії Павла Крата, його поему “Січинський у неволі” та автобіографічні оповідання, а також нариси Романа Коваля “Доля Павла Крата” і “Генерал-лицар Михайло Крат”. Книжка буде цікава дітям, бо значна її частина присвячена дитячим і юнацьким рокам Павла Крата з його пригодами, бешкетами, першим коханням, бійками і дуелями.

Роман Коваль, “100 облич Самостійної України” (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; “Український пріоритет”, 2013. – 432 с., іл.; тверда повноколірна обкладинка) – 71 грн. У книжці йдеться про людей, які творили Українську державу в роки Другої світової війни та в 1989 – 2013 роках, – про членів ОУН, вояків та командирів УПА, старшин дивізії “Галичина”, про письменників, кобзарів, художників, скульпторів, акторів, лікарів, редакторів, істориків, краєзнавців, науковців, журналістів, інженерів-винахідників, педагогів, екологів, фольклористів, етнопсихологів, народних депутатів України, дипломатів, нащадків вільних козаків, повстанських отаманів, вояків Армії УНР, дивізійників, членів Центральної Ради та Гетьмана України Павла Скоропадського. Перед внутрішнім зором читача пройдуть легендарні учасники збройної боротьби проти російських окупантів Микола Лебідь, Василь Кук, Василь Галаса, Марія Савчин, Мелетій Семенюк, Мирослав Симчич, Михайло Зеленчук, Леонід Муха, Святомир Фостун, Володимир Малкош, Мар’ян Голембієвський, Юрій Борець, Данило Шумук, Марія Омелян, Зеновій Красівський, в’язні російських тюрем Анатолій Лупиніс, Василь Рубан, Іван Гнатюк, Михайло Іванченко, Олексій Нирко, Ольга Косовська-Михайличенко, Галина Грабець, Петро Хмарук, Василь Овсієнко, Євген Соколовський, Таїсія Калагурська, Ірина Калинець, Павло Скочок, Михайло Горинь, Ганна Караташ, Іван Кандиба, Левко Горохівський, Василь Барладяну, Ярослав Гомза, Степан Сапеляк, Василь Лісовий та інші визначні українські особистості.
Роман Коваль, “Свято, що кличе до бою. Вшанування героїв Холодного Яру” (Київ – Кам’янець-Подільський: Історичний клуб “Холодний Яр”; “Медобори”, 2013 / Упор., передмова, додатки Р. Коваля. – 128 с., іл.; тверда повноколірна обкладинка) – 59 грн. Це видання розповість про вшанування холодноярських героїв, яке відбулося 20 – 21 квітня 2013 р. на Чигиринщині – батьківщині Богдана Хмельницького, Максима Залізняка та Василя Чучупака. У фотоальбомі вміщено 325 кольорових світлин, які зафіксували найяскравіші моменти вшанувань.

Микола Аркас, Історія України-Русі. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013 / Упор., передмова, додатки Р. Коваля. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток – 88 грн. / У книжці Миколи Аркаса зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття. Це репринтне перевидання 2-го (позацензурного) видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, яке вийшло у Кракові 1912 року. Готували його до друку Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський уже після смерті автора та Василя Доманицького, редактора 1-го видання 1908 року (петербурзького, цензурованого). Більшу частину накладу 2-го видання книжки було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю. На переконання Євгена Чикаленка, ця книжка після “Кобзаря” є найкориснішою.

Роман Коваль, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012; 472 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий) – 300 грн. У дослідженні йдеться про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, творця і чотаря УСС, повстанського отамана. У цій книзі вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, більшість з яких також вперше вводиться в науковий обіг.

“Тиха війна Рената Польового” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2011 / Автор-упор., автор передмови Р. Коваль; 1040 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний) – 150 грн. У дослідженні йдеться про Рената Польового – нащадка запорозького козака, багатолітнього колимського в’язня, видатного інженера-винахідника, мецената, краєзнавця, учасника хору “Гомін”, чоловічого хору “Чумаки” та ансамблю “Радосинь”, члена Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”, автора книг “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті” та “Моя боротьба (спомини)”.

Аудіоальбом Люцини Хворост “Солодко-гіркий романс” – це вишукані романси, танго, вальси і рок-балади – 70 грн.

Книги і аудіодиски можна придбати, попередньо переказавши кошти поштовим чи електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.

Газета “Незборима нація” в Інтернеті
http://nezboryma-naciya.org.ua/



Газета за грудень 2016 р. у форматі *.pdf

Газета за грудень 2016 р. у форматі *.pdf




Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ