7 квітня у Києві відбулися Установчі збори Форуму національного порятунку, до складу якого увійшли провідні українські політики, науковці, письменники, діяч мистецтв. Серед інших засновниками Форуму виступили й представники Проводу ДСУ.
Форум перетворився на яскраву демонстрацію рішучих намірів об'єднаної опозиції радикально змінити наше життя на краще.

Десять років тому було здобуто незалежність України. Тоді для багатьох майбутня Україна уявлялася суспільством рівних можливостей, де кожен громадянин матиме гарантовані громадянські права, заможне життя, можливість вільного спілкування з навколишнім світом.
Незалежний розвиток нашої держави протягом останніх десяти років показав: тоталітарна система влади не тільки збереглася, а й набула потворних форм. Відбулась узурпація влади Президентом та кількома кланово-олігархічними структурами. Парламент (Верховну Раду) обмежено у правах, громадські інституції не стали дієвою частиною політичної системи, засоби масової інформації позбавленні можливостей нести об'єктивну інформацію громадянам. Суди, міліція, прокуратура, податкова служба перетворилися на політико-репресивні інструменти, які дедалі активніше співпрацюють із криміналітетом. Брехня стала способом здійснення державного управління. Тиск, шантаж, залякування, переслідування інакомислення з боку виконавчої влади при злиднях, безробітті і соціальній незахищеності сформували в суспільстві настрої страху, зневіри і безнадії. Поглиблюється розрив між народом і державою, між людиною і владою. Адміністрування руйнує економіку,сприяє наскрізній корумпованості влади. Диктатура, відстоюючи інтереси кланів, загрожує втратою державності...
Політична криза в Україні продемонструвала, що насправді:
а) в Україні склалася кримінально-кланова система влади, здатна здійснювати і приховувати злочини;
б) влада в державі позбавлена поняття відкритості, їй не знайомі поняття моральності і честі, вона нехтує не лише правами людини, а й її життям;
в) Україна завдяки зовнішній політиці влади поступово віддаляється від Європи і перетворюється на сировинний додаток інших держав...
Саме тому найближчими цілями Форуму є:
• відставка нинішнього Президента, як особи, що несе персональну відповідальність за створення і зміцнення такої системи влади;
• ліквідація політичної влади кланово-олігархічних угрупувань, відставка і покарання тих, хто безпосередньо винен у здійсненні злочинів;
• внесення змін до Конституції, які перерозподіляють владні повноваження у трикутнику Президент - Парламент - Уряд, посилення ролі і взаємної відповідальності парламенту і Уряду;
• проведення дійсно прозорих демократичних виборів Президента і парламенту;
• створення Уряду народної до-віри, затвердження його програми парламентом;
• створення незалежної системи судочинства;
• посилення органів самоврядування через законодавче забезпечення їхніх фінансових, матеріальних і організаційних можливостей;
• перетворення України на державу, яка би захищала життя, майно і гідність її громадян;
• об'єднання всіх суспільних верств заради зміцнення України як фактора європейської і світової політики...
Ми переконані, що політика і мораль повинні бути взаємопов'язані. Ми впевнені, що політика повинна бути відкритою і творитися чистими руками. Той, хто йде у політику, повинен володіти, окрім професійних та ділових, ще й моральними якостями. Народ, який обирає своїх політиків і довіряє їм свої долі, має право знати правду про їхню діяльність і має право відібрати свій вотум довіри у тих, хто зрадив спо-дівання народу. В основі нашої по-літичної системи повинні лежати солідарність усіх верств населення, демократія, відкритість, порядок.
Ми переконані, що в Україні повинно утвердитися справжнє народовладдя через конституційну реформу, створення системи стримувань і противаг, за якої жодна особа чи жоден орган не зможе узурпувати владу.
Форум національного порятунку не зводить свою діяльність виключно до усунення від влади Леоніда Кучми. Наша ціль - зміна системи влади.

Ми виступаємо за:
• повернення України на європейський шлях розвитку, подальшу інтеграцію у європейські та світові структури;
• демократизацію суспільства і суспільних відносин;
• впровадження реформ, спрямованих на створення умов для повноцінного розвитку соціально-орієнтованої ринкової економіки;
• правове забезпечення та реальні гарантії свободи слова в Україні. Слово, засоби масової інформації та інформаційні потоки повинні стати надбанням всієї нації, а не окремих кланів і груп;
• ліквідацію корупції у вищих ешелонах влади та відновлення законності;
• визнання нечинними міжнародних угод, підписаних протягом остан-нього десятиліття, які суперечать законам та національним інтересам України;
• виведення суспільних відносин з тіні і утвердження Закону у всіх сферах життєдіяльності;
• забезпечення у повному обсязі правових гарантій, наданих громадянам Конституцією України...
• створення правових підстав для усунення з посади Президента (в тому числі через процедуру імпічменту та референдуму)...
Ми за перетворення українців на суспільство вільних людей, які самі творять власну історію.
Форум національного порятунку виступає за радикальну зміну управлінської еліти в Україні...
Форум є координуючим органом об'єднаної опозиції, завданням якого є перетворення України на спільний дім всіх її громадян, де гарантуються гідність людини, право і закон, а інститути і правові засади слугують основним інструментом потреб і захисту прав людини. Форум є виразником загальноукраїнського руху і відображає утвердження нових засад в усіх сферах соціального життя...
Після обрання нового парламенту, приведення до присяги нового Президента і оголошення складу нового Уряду, Форум національного порятунку складає свої повноваження, поступаючись місцем іншим ле-гітимним структурам або може продовжити своє існування у новій якості (як координаційна рада політичних сил, партій, політичний блок тощо)...
Наш народ заслуговує на краще життя, і наша діяльність буде присвячена тому, аби наблизити Україну та українців до процвітання та добробуту...
(подається зі скороченнями)
 

11 квітня в конференц-залі Київського міського будинку вчителя під егідою Історичного Клубу "Холодний Яр" відбулася презентація книги "Українська афористика". Книга вийшла у видавництві "Просвіта" під загальною редакцією Голови Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України Івана Драча та народного депутата України Володимира Черняка. Її упорядниками виступили лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка Валерій Шевчук, письменник Роман Коваль та Президент Української академії політологічних наук Микола Михальченко.
До книги увійшли афоризми та висловлювання видатних постатей української культури, починаючи від часів Київської Руси та до доби Української держави, що постала наприкінці ХХ століття. Книга фактично стала хрестоматією національної мудрості за останнє тисячоліття. Не дивно, що вона рекомендована Міністерством освіти і науки України.
Над книгою працювало розкішне гроно українських культурологів та науковців, серед них - Вадим Скуратівський, письменники Юрій Мушкетик,Василь Клічак, Василь Герасим'юк, Ігор Римарук, Валентин Чемерис, Василь Шкляр, журналісти Віктор Набруско, Валерій Колінько, Віктор Мороз, Олександр Шарварок, Андрій Коваль, Віктор Рог, Петро Мельничук та багато інших діячів української культури.
У вечорі взяли участь творці книги Володимир Черняк, Андрій Коваль, Вадим Скуратівський, Валерій Шевчук, Микола Михальченко, Василь Клічак, Василь Шкляр, Оксана Забужко, Дмитро Корчинський, Віктор Рог, Галина Лозко, Володимир Голобородько, Дмитро Арсенич, Флоріан Боднар, народна артистка України Галина Яблонська, український бард Тризубий Стас та ансамбль старовинної музики під керівництвом Костянтина Чечені.
 

Делегація МНК повернулася з Вороніжчини. На запрошення укра-їнського товариства  "Перевесло"  (Вороніж) українська делегація у складі голови Молодіжного Націоналістичного Конгресу Віктора Рога, заступника голови МНК Олега Медуниці, голови Сумської "Просвіти" Бориса Манжули, представника Центру Національного Відродження ім. Степана Бандери пана Гавдиди та членів Сумської  організації  МНК Олександра Хоруженка, Георгія Сахнюка і Олександра Вовка відвідали українську громаду Вороніжчини.
Учасники делегації  взяли участь в урочистих заходах з нагоди ювілею Кобзаря, зустрілись з активом товариства "Перевесло" та представниками місцевої влади, відвідали Батьківщину Миколи Костомарова  - село Юрасівку, де відбулись зустрічі у місцевій школі.
Гості з Києва та Сумщини були вражені тим, як спрагло і з яким хвилюванням наші єдинокровні брати поза меж сучасної України ловили кожну звістку з Батьківщини. Виявляється, ніхто, окрім молодих націоналістів з Сумщини, практично ніколи не цікавився проблемами і потребами українців Східної Слобожанщини. З глибокою вдячністю вони прийняли літературу від "Просвіти", СУМу та МНК, котру привезли гості для "Перевесла". На превеликий жаль, наші владні та коловладні чиновники більше цікавляться західною діаспорою (яка може допомогти), ніж східною (якій треба допомогти), а отже мільйони українців на території Російської  Федерації  залишені офіційним Києвом напризволяще.
Тиск і перепони з боку владних чинників, абсолютна відсутність мінімальних можливостей задоволення національно-культурних потреб, неабияка активність у регіоні ультрашовіністичних та ортодоксально комуністичних сил ставлять під загрозу збереження українства в краю.
Хотілося би звернути увагу на те, що практично третина сучасної Воронізької  області етнічно й історично належить до України і українська мова, українська пісня в побуті тут звучить не рідше, ніж, ска-жімо, на Сумщині чи Харківщині, а українські прізвища не дають ніяких підстав для самозаспокоєння до того часу, допоки ми не спроможемося виконати заповіт Кобзаря:
Обніміте ж,
брати мої, найменшого брата!
Ці райони в місцевих газетах називають  "Страна Хохляндія" (Країна Хохляндія), і не стільки в образливому розумінні, а як констатацію незаперечного факту приналежності цих територій до українського історично-культурного і ментального світу. В книжці з однойменною назвою детально описуються традиції, мова, історія й обряди місцевих українців.
Напередодні 10-ї річниці проголошення Незалежності України та ювілейних урочистостей, пов'язаних з цією датою, проблема українців східної діаспори набуває  особливої гостроти.
Що за ці 10 років зроблено, аби вони не відчували себе обрубаною гілкою з Українського Дерева?
І державна влада, і Товариство  "Україна-Світ", і УВКР, і СКУ, врешті, всі ми мусимо звернути уважний погляд на українців східної  діаспори, підтримати  їх, допомогти, дати відчути себе членами великої української родини, відчути опіку і захист України. Досить тільки говорити про Соборність на мітингах 22 січня - час втілювати повсякденно конкретною роботою.

Інформцентр МНК
Наш сайт - www.ukrnationalism.org
М. Плотніков, Молодіжний Конґрес, е-mail: mkun@ukr.net
 

Спекотного червневого дня 1999-го року Ганна Федорівна Кіщук підгрібла залишки старої сушарки, яку вони з чоловіком вирішили знести через непридатність для користування, аж раптом граблі дзенькнули об скло. З-під землі стирчали вершки двох банок, і коли жінка витягла їх на поверхню, в одній виднівся зотлілий матеріал, а в другій - незрозумілі темні пластинки. Була думка все це кинути у вогонь, але син Петро, учень випускного класу Яворівської школи Косівського району Івано-Франківської області сказав: "Мамо, це - фотоплівка. Тут оз-броєні люди... О, на кашкетах тризуби. Це, мабуть, повстанці..."
Хлопець не помилився. Гуцульська земля зберігала матеріальну пам'ять про тих, хто майже 10 років боровся за незалежність України у лавах УПА. Зберігала, судячи з усього, понад 45 років, аби явити світові образи тих, хто не побоявся стати на прю за честь і гідність з двома наймогутнішими імперіями ХХ століття...
У архіві з села Яворів 216 негативів на плівці 6 см. За всіма даними, це найбільший досі фотоархів УПА, а його унікальність саме в тому, що віднайдено первинні документи - негативи, причому збережені досить добре. Сучасна техніка дозволяє виготовити якісні світлини великого формату, а вже на них виявити деталі, недоступні з жодних інших джерел.
Світлини з архіву друкувались вже у багатьох виданнях, опізнано понад 50 зафіксованих там осіб, але роботи - непочатий край. Сподіваємось, що публікація в газеті не лише зацікавить читачів, але й спонукає їх до співпраці у плані ідентифікації неопізнаних героїв Визвольної боротьби. Світлини будуть подаватися з номерами, присвоєними їм в цілісному масиві віднайденого архіву, аби уникнути плутанини.
 

Українська повстанська армія творилася всім українським народом, а не лише галичанами, як про це толосила московська пропаганда. Тому є багато свідчень і серед матеріалу фотоархіву - також. На світлинах № 26, 57 і 201 ми бачимо дівчину у військовому вбранні, з пістолетом ТТ на портупеї. Дехто з живих ще нині повстанців - вихідців з Гуцульщини - твердили, що бачили її у комісіях, що приймали присягу від новобранців у 1944 - 45 роках, а це означало наналежність невідомої до крайового проводу. Суворі правила конспірації не дозволяли знати стороннім навіть псевдоніму, не те що справжнього імені. Та на одну з публікацій в газеті, де була вміщена світлина цієї дівчини, відгукнувся пан Микола Міщенко з Київщини. Він упізнав свою однокласницю, з якою вчився перед війною на Донеччині - Галину Кузьменко. Була Галя родом з села Нової Басані на Чернігівщині, росла круглою сиротою. Мати і брати померли від голоду страшного 1933-го, а батько зник у ГУЛАГах 1937-го. Галю виховував дядько. У 1942-му дівчина повернулась на Чернігівщину і включилась у роботу патріотичних організацій, а з наближенням фронту рушила на захід і, врешті-решт, опинилась в УПА. Пройшла вишкіл і була направлена в осередок пропаганди, оволоділа ручним кулеметом... Восени 1945-го її, важко хвору, захопили карателі з МГБ, Допити, тортури - і 15 років каторги на шахтах Воркути.
Вижила, звільнилась, вийшла заміж за повстанця родом зі Львівщини. Виховала сина - зараз він працює педагогом в Донецькій області. В середині 1980-х після багатьох страждань одержала однокімнатну квартиру в Києві, а в червні 2000-го відійшла у вічність. Забракло кількох тижнів, аби розповісти про таємниці повстанських світлин, зокрема, хто стоїть з нею на фото № 26. Є здогади, що він також з-за Збруча.
Допоможіть розпізнати, добрі люди! Свої версії адресуйте автору цих рядків на поштову скриньку п/с № 6314, Львів-70, індекс 79070. А про інших вояків УПА, які зображені на фото № 201, розповімо згодом.

Володимир Павлюк
м. Львів
 

Михайло Сорока... Якби світське суспільство наділяло своїх лицарів духу титулом святих, як це робить Церква, то серед жертв червоного людоловства першим, гідним цього звання, я б назвав Михайла Сороку. Борець з когорти безсмертних і... свята людина.
Мені довелось знати Михайла у таборі. Коли і де ми вперше зустрілись у зонах архіпелагу Гулаг, вже не пригадую. Багато води збігло з того часу. Зате я дуже добре пам'ятаю наші останні зустрічі.
Грудень 1965 року. Заарештованого місяць тому, мене привозять до Мордовського табору в Явасі, звідки п'ять років перед тим я звільнився, купивши в КҐБ звільнення принизливим "засудженням" свого минулого.
І от я - блудний грішник - повертаюсь туди, де протягом цих же п'яти років карались ті, хто не тільки не схвалював моїх дій, а навпаки вважав їх зрадою, підлістю, гідною найтяжчої кари.
Ситуація, сказати, шекспірівська. І саме такої ситуації жадало КҐБ, маючи надію, що ця подорож буде для мене останньою.
Моє повернення стало сенсацією. Погляди в'язнів щодо мене розділилися. Одні мали мене за останнього з останніх, а інші схилялися до думки, що її висловив М. Сорока: "Караванський вчинив негідний вчинок, та раз він знову за ґратами, значить, чимось насолив владі та КҐБ, і якоюсь мірою заслуговує на поблажливість".
Це була точка Михайла.
Ясна річ, не всі її поділяли. Та це вже інша тема. Моя ж тема: спогад про в'язня сумління у повному розумінні цього слова. У цій темі я згадую про себе тільки тому, що через призму моєї ситуації розкривається образ М. Сороки.
Хто-хто, а Михайло зазнав від сатанинського режиму чи не най-більше. Заарештований 1940 року, він на той час вже відбув свій срібний табірний реченець, а попереду було ще 20 літ каторги. На ділі досмертне ув'язнення.
Він свідомо ніс свій хрест на Голгофу, і не здавався. Його возили до Києва, до Львова, на поріг своєї хати: вимагали каяття, але він не здавався і не здався.
Михайло Сорока, десь, краще від інших знав, що значило не піддатися спокусі. Знав, що за твердість треба платити життям. І він платив. Але він розумів і те, що є слабші, які не витримають, є, зрештою, такі, хто шукає інших шляхів. Не були йому чужі в цих розмислах і Божі істини.
Всюдисущому КҐБ позиція Михайла не сподобалася. Вони хотіли іншого. Дуже скоро, десь 1966 р., його відправили на сусідню зону. Більше ми не бачились.
Коли згадуєш М. Сороку, мимоволі приходять на пам'ять такі його сучасники, як Йосиф Сліпий, як Роман Шухевич. Це люди одного покоління, одного гурту, одної стихії. Діючи у різних обставинах, але наснажені одним духом, вони творили сучасну історію.
Історія - це вічна зміна поколінь. Одні покоління відходять, на їхнє місце приходять нові. Покоління М. Сороки лишило по собі слід, лишило пам'ять.
Пам'ять про лицарів, про мучеників, про святих.
І доки ця пам'ять житиме в наступних поколіннях, доти ті покоління матимуть право зватися Людьми.

Святослав КАРАВАНСЬКИЙ
 
 

Опанас ЗАЛИВАХА

З книги Лесі Бондарук "Михайло Сорока" (Дрогобич, 2001).
 

Наш Чорний ліс, в оточенні якого розташувалося і моє рідне село Веселий Кут, що в Знам'янському районі, служив повстанцям і фортецею, і домом, і сховом.
Був я тоді хлопцем років п'ятнадцяти-шістнадцяти і в моїй пам'яті надовго залишилася подія, свідком якої я був.
Стояла післяжнивна пора 1922 року. У селі розташувався загін червоної кінноти. Стояли постоєм по сільських хатах. Бійці відпочивали, чистили зброю. Я з цікавістю приглядався до всього. Одного дня бачу: на вулиці якась метушня. "Бандітов вєдут!" - гукнув у двір один з бу-дьонівців. Вибіг і я. В оточенні червоноармійців з гвинтівками навпереваги ішли... Ні, бандитами я б їх не назвав. Звичайні наші люди, українці: ні звірячих облич, ні патлатих голів, ні диких поглядів. Це були повстанці, або, як їх у нас називали, - лісовики, добродії. Стомлені, схудлі. Руки їм заведено назад і зв'язано. Дехто босий.
- Судити будуть, - пронеслася чутка по селі, а потім уже й оголосили: "Ідіть на суд!"
Батько мій не пішов. І мене не пускав. Та я його не послухав.
Суд тривав два дні... Підсудні вели себе мужньо. Пам'ятаю запитання одного із членів трибуналу: "Савєцкая власть вєздє стала твєрдо на ногі. Пачєму жє ви вєлі ету бєзнадьожную барьбу?" Один із підсудних відповів:
- Ми не визнаємо цієї влади. Вона московська, а ми хочемо вільної України. Ми ніколи не примиримося з чужим пануванням.
Тоді запитали й Ониська Бойка, бійця-лісовика:
- А ти прізнайошь савецкую власть?
- Не діждете, щоб я її визнавав, цю кровожерну чужу владу. Слава Самостійній Україні!
Серед захоплених у полон виявився хлопчина, приблизно одних літ зі мною (років чотирнадцяти) - Ригузенко, із с. Чорноліски, що між Цибулевим і Веселим Кутом. Його умовляли:
- Ти єщьо малалєтній, нєсазна-тєльний. Сазнайся: тєбя падгаварілі ідті в атряд? Єжелі ето так, трібунал тєбя аправдаєт. Вєдь у тєбя єщьо цєлая жізнь впєрєді!
Та хлопець не здався:
- Ні, мене ніхто не підмовляв. Я стою за Самостійну Україну!
- Ну, сматрі, сам падпісал сєбє прігавор.
А той "приговор" був один для всіх - розстріл. І я бачив, як його виконували. Усіх повстанців-лісовиків повели за село. Вбивали на тому місці, де колись був маєток пана Костинського. Стріляли в спину. Як зараз бачу: Онисько Бойко повернувся обличчям до катів і вигукнув: "Слава Україні!"
Рідним дозволили поховати розстріляних на кладовищі. На ті похорони зійшлося все село.
А потрапили повстанці до рук карателів через зраду. Видав їх свій же повстанець, колишній царський офіцер Демченко, сам цибулівський. Коли червоні пообіцяли амністію тим, хто добровільно вийде з лісу і здасться, то Демченко довго не думав.
Повстанці-лісовики мали схованку в підземеллі, виритому в Сацькому Яру - це між Цибулевим та моїм Веселим Кутом.
Підпільне житло було дуже добре замасковане, зовсім непомітне для ока: молоді деревця, старі корчі, старе опале листя. Демченко провів червоних до землянки, показав вхід. Туди гукнули:
- Вихадітє!
- Не вийдемо! - відповіли повстанці.
- Бросім бомбу і всєх пабьйом!
Вийшли. А один непомітно зірвав із голови кашкета і кинув поперед себе. Твердий армійський кашкет покотився до урвища, ніби його понесло вітром. Полонений кинувся за ним.
- Стой! Стрєлять буду!
- Та я тільки он картуз впіймаю, - та скік у кручу, та в чагарник.
Тільки й бачили.
Чорноліські добродії потім покарали зрадника. Слідкували за кожним його кроком. Труп Демченка знайшли аж через місяць, коли дядьки поїхали в 20-й квартал по дрова. Впізнали його по кашкету та галіфе, бо голову геть об'їли лисиці. Так бойові товариші розстріляних відплатили за відступництво.
Усі повстанці-лісовики належали до загону отамана Кібця, про якого згадує у своєму історичному романі "Холодний Яр" Юрій Горліс-Горський.
Окрім вже названих мною вище, пам'ять зберегла ще імена Архипа Бондаренка, Миколи Бондаренка, Якова Запорожця, Пантелея Свириденка, Панька Дяченка, Юзельника.
Слава героям!

Зі слів Костянтина Зіновійовича ЗАПАРЕНКА (1906 р. нар.) записав Микола ПЕТРОВ
 

Щоб там не сталося, а слова - "Од нині самі будемо творити наше життя" - пролунали. Проголосила ті слова до українського народу Українська Центральна Рада в Першому Універсалі. Значить: геть з хитаннями, геть з проханнями милості з Петербурга, геть із компромісами і зо всім геть, що перешкоджає титанічному розвиткові національної революції! Цим зроблено рішучий крок.
Слова Універсалу, вперше проголошені до народу з-під пам'ятника великого гетьмана на Софіївській площі, покотилися по Україні. Вони докотилися і до селянської стріхи, і до брудних казарм, і до вогких шанців, в яких до цього часу за чужу справу гинули сини України. Слова доторкнулися найніжніших, а заразом і найсиль-ніших струн народної душі.Покотилися вони по Україні, досягли далеких границь воскреслої Батьківщини і звідтіля поверталися до Києва могутньою луною-відгомоном:
- Творіть!
Де тільки билося українське серце, де була жива українська душа, скрізь готувалися допомагати Центральній Раді у творенні нового життя. Мільйони українського народу спішили висловити свою радість; українська нація присягала не служити більше Петербургові, присягала боротися з ним.
"Громадяни с. Броварки Гадяцького повіту, одноголосно постановили... оподаткувати всі землі по десять копійок від десятини і віддати до скарбниці Української Центральної Ради".
"Волосний сход у Бузирках на Бердичівщині... постановив оподаткувати землі по десять копійок від десятини на користь рідної справи"...
Таких постанов були тисячі. Український селянин сам себе оподатковує і несе свої копійки в свою державну скарбницю. Зібрані гроші привозили селяни до Київа, щоби "власноручно віддати їх Центральній Раді", яку вони визнають своїм урядом.
А в Умані, Винниці, Полтаві, Петербурзі, Москві і на фронтах, українські селяни в солдатських "гімнастьорках", зі зброєю в руках, готуються "всіма силами підтримувати й боронити свій уряд - Центральну Раду". Вони служать молебні і присягають "на вірність Центральній Раді" ("Русское Слово", 18 червня 1917 р.).
Народні маси щиро прийняли слова "самі будемо творити наше життя" і творили, як могли і як уміли, щоби допомогти Київу визволитися з-під впливу Петербурга. Своє майно, свою кров жертвувала нація для свого визволення.
Бувають моменти, коли душа поривається стихійно до боротьби за вищі і світлі ідеї. Таким моментом у житті української нації були тижні по оголошенню Універсалу. Тяжко, майже неможливо збагнути, як сталось таке, ще рік, ще півроку тому німі, здавалося, духовно мертві маси, рабсько покірні, сьогодні стали вільними громадянами; вчора були то пігмеї, сьогодні - гіганти.
Хіба не велетень отой виснажений, зранений солдат у "гімнас-тьорці", що зірвав зі своїх грудей золоті й срібні відзнаки, зібрав такі ж відзнаки від своїх товаришів і привіз усе "своєму урядові"? Ті медалі та хрести, куплені кров'ю, пролитою за Росію... тепер вони принесені в жертву для боротьби проти Росії; при згадці про останню - очі солдата світяться ненавистю.
А як назвати отого діда з Вільного Козацтва, що тупцює по коридорах педагогічного музею, приїхавши до Київа присягти на своїй пра-прадідівській шаблюці, що зложить свою сиву голову за Україну і за "свій український уряд"?
З'являються герої, святі і невідомі до того герої. Вони вміли любити свою нещасливу Батьківщину і навчилися ненавидіти її ворогів; віки неволі не знищили шляхетних почувань у масах. Скільки було тих героїв? Легіони! І всі вони ясно й рішуче говорили Центральній Раді:
- Творіть!
Поміж тими, що повинні були творити, опинився і я. Опинився вкупі з усіма військовими депутатами, що були вибрані членами Центральної Ради на Другому Всеукраїнському Військовому З'їзді.
Зібралися на своє перше засідання в помешканні педагогічного музею. Таке враження, що поміж вибранцями від війська більшість - сільські інтелігенти, люди малодо-свідчені в політичній премудрості; для них є авторитетом міський інтелігент, особливо, коли останній був відомою особою ще перед революцією. Всі депутати у військових сорочках - "гімнастьорках" і френчах. Лиця позасмалювані.Розмови енергійні, рішучі, часом пристрасні.
Засідання має відчинити товариш голови Ц. Ради В. Винниченко. Чекаємо. В помешканні аж занадто тепло. Піт заливає очі. Ба, нарешті з'являється Винниченко. Вигляд в нього трохи заклопотаний, неспокійний.
Промову свою почав із привітання нас від імені Центральної Ради. Далі він говорить:
- З початку мушу зазначити, що військовий з'їзд не виправдав наших надій. Центральна Рада чекала від з'їзду чогось іншого. Ми надіялись, що з'їзд вибере членів Ради, яких можна буде використати, як матеріал до агітаційної роботи на селах...
Слухаю і дивуюся. Що він хоче сказати? Який йому "матеріал" хочеться бачити в мені? Як не як, я вважаю себе таким же членом українського революційного парламенту, як і сам "товариш" Винниченко, а не "матеріалом до агітаційної роботи". Дивлюся навколо і бачу замішання на обличчях моїх товаришів. А Винниченко нервово, із притиском, продовжує:
- Поміж вами, товариші депутати, багато офіцерів... Нам треба солдатів. Офіцерів не можна показувати на село, бо їх там не будуть слухати; офіцер - член Центральної Ради одним своїм виглядом буде шкодити авторитетові найвищої демократичної інституції. Дивуюся, як то вибрано стільки офіцерів членами Ради...
- Офіцери обманули нас, солдатів! - гукнув з кутка солдат А-ко. Його підтримало ще кілька "товаришів". Нараз солдат А-ко опинився коло трибуни поруч із Винниченком і, не попросивши дозволу говорити, почав "підтримувати товариша Винниченка". Його теж підтримували вигуками з місць близько п'яти солдатів. Зірвався з місця і один прапорщик, за ним підпоручник... Найменше зрівноважені перлися до трибуни. Офіцери, б'ючи себе в груди, доводили, що вони "нікого не обманювали і зараз же відмовляються від своїх мандатів"... Солдати розпалено доводили, що їх обманювали. Галас зчинився страшенний. Розпалені люди про щось кричали, щось комусь доводили, присягалися і навіть погрожували. Винниченко хотів спинити галас, але його вже ніхто не слухав. Побачивши таке, він постояв трохи, махнув рукою і зник. Галас збільшувався. В декого з офіцерів блищали сльози в очах від образи.
Я з декількома товаришами вирішив вийти в коридор, поки гарячі голови трохи прохолонуть. Тут нас стрінув Михайло Грушевський. Довідавшись про причину галасу, він побіг у залу засідань. Ми пішли за ним. Через хвилину Михайло Грушевський уже дзвонив дзвоником біля трибуни і просив усіх сідати на місця.
Михайла Грушевського послухали; його постать імпонувала. Промова М. Грушевського була видержана в лагідному тоні. Про Винниченка він сказав:
- То Володимир Кирилович від себе додав... Нам, Центральній Раді однаково потрібні і солдати, і офіцери, бо всі ви рівноправні члени революційного парламенту.
По промові Грушевський відчинив перше засідання Всеукраїнської Ради військових Депутатів. Ту назву ми й засвоїли назавжди. Вибрали президію, яка мала подбати, щоб ми мали що їсти і де спати; ще вибрали комісії: агітаційну, просвітницьку, організаційну і т. п.
Назавжди залишилося неприємним спомином перше наше засідання. Нам не довелося почути, що сказав би Винниченко в кінці своєї промови, почули ми лише те, що він сказав "спочатку". З нас і сказаного було досить. Винниченко, здається, хотів поділити нас на дві ворогуючі групи: солдатську і офіцерську, і здобувати собі симпатії "товаришів-солдатів", шахувати інтелігентнішу частину депутатів. Він хотів викликати своєрідну диференціацію, певно не класову, бо поміж солдатами були люди досить заможні, а поміж офіцерами-депутатами чимало людей було, що належали до т. зв. інтелігентського пролетаріату.
"Диференціація" не випала на користь Винниченка - він більше не виступав перед Всеукраїнською Радою Військових Депутатів, а військові не захоплювалися по-літичною премудрістю вождя пролетаріату. Можливо, що сказане Винниченком  "спочатку" зірвалося з його уст мимоволі, як наслідок орга-нічної ненависті до війська і військових, яка була властивою голові першого нашого уряду; усю ненависть він часом міг заховувати, але траплялось, що вона і проривалася в нього назовні.
Характеристичною рисою наших революційних мас була їхня безкомпромісність. Гасло "од нині самі будемо творити наше життя", вони прийняли просто, без будь-яких застережень. Ні в одній організації чи громаді не ухвалено постанови із застереженнями, якими вимагалося би бути обережними і не поривати з Петербургом. Нашим масам не подобалося російське "постолько-посколько". Український народ не робив різниці у стосунках поміж урядами Московщини, Туреччини чи Німеччини, як висловився на військовому з'їзді представник Вільного Козацтва - всі вони були далекі й чужі, бо своїм урядом українські маси визнають Центральну Раду. Здоровий національний інстинкт вказував підстави, на яких мало будуватись нове життя. Тими підставами народні маси вважали свою державну скарбницю і свою національну армію.
Оподатковуючи себе, селянин намагався утворити скарбницю, а військо творив, відокремлюючись від росіян у тилу і на фронті.
Трохи інакше розуміли проголошений принцип самі автори Універсалу. Як саме вони розуміли його, тяжко було відгадати, але, без сумніву, не так, як народні маси, бо вже в перших днях по оголошенню Універсалу почалися в Центральній Раді суперечки відносно способу переведення в життя проголошеного принципу.
В Центральній Раді було чимало членів, що жахалися грандіозного вибуху народного ентузіазму і, втративши голову, не знали, що діяти.
На засіданнях Ради розпочалися дебати. Одні доводили конечність утворення центрального виконавчого органу, завданням якого повинно було (бути сприяння) стихійному створенню української влади на місцях певної системи, бо така влада виникла сама по собі, а російської влади населення не визнавало і не хотіло до неї звертатись, або й збиралося виганять зі своїх околиць; були й такі повіти, що російська влада сама тікала з них. Саме життя вимагало утворити центральний кермуючий орган. Проте думка про створення такого органу зустріла значну опозицію серед членів Центральної Ради. А найголовніше, що в опозиції опинилися "наукові сили" - партія соціалістів-федералістів і велика частина українських соціал-демократів. В опозиції був якраз "мозок" Ради. Опозиція не заперечувала конечне утворення органу виконавчої влади цілої України, але не визнавала за українським народом права "самочинно" творити такий орган; радили просити дозволу в Петербурга; були й такі, що боялися - у нас забракне сили...
По довших суперечках все ж більшістю голосів вирішено творити центральний виконавчий орган, якому надано назву "Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради". За кілька днів з'явився на світ Божий перший уряд воскреслої України. Він був "коаліційний"; в його складі були соціал-демократи: 1. В. Винниченко - голова секрета-ріату і секретар внутрішніх справ; 2. С. Петлюра - військові справи; 3. Б. Мартос - земельні справи; 4. В. Садовський - судові справи; 5. І. Стешенко - освіта; соціал-революціонери: 1. П. Христюк - писар; 2. М. Стасюк - харчові справи; со-ціал-федералісти: 1. С. Єфремов - міжнаціональні справи; безпартійні: 1. Х. Барановський - фінанси.
Дивним було, що в складі Генерального Секретаріату опинилися люди, що найбільш завзято боролися проти утворення такого органу (Б. Мартос), запевняючи, що "ми не маємо права".
Минали дні, тижні. Нарешті 27-го червня (ст. ст.) Володимир Винниченко оголосив декларацію Генерального Секретаріату. Мовчки, з напруженою увагою слухала Центральна Рада першу декларацію першого українського уряду. А вислухавши, плескала в долоні і кричала:
- Слава!
Вітали декларацію всі члени Ради. Одним подобався зміст декларації, іншим те, що то була декларація "свого уряду", а ще інші вітали, бо бачили, що плещуть у долоні і вигукують сусіди по кріслах...
Декларація досить довга і поза загальною частиною, що вказує і завдання кожного секретаріату зокрема. Подавати цілий зміст декларації не конче потрібно, досить буде навести лише найбільш яскраві місця. Генеральний Секретаріат уважає момент "серйозним і відповідальним"; нова українська влада  не повинна бути такою, "як стара європейська". Право творити нове життя Українська Центральна Рада, на думку секретаріату, здобула з довір'я до себе народніх мас, "се право родилось і виросло з одного довір'я" без будь-якого примусу; "сконцентрована воля" нації чим дальше, тим більше "поглиблюється". Проте, Генеральний Секретаріат не знає, на яку ступити: "Ми вступили в ту зону, де стираються межі двох влад - моральної і публічно-правової"; Секрета-ріат безсилий вирішити, в "якій саме половині більше, чи менше стоїмо". Не зважаючи на те, що сам же Секретаріат визнає факт "довір'я до кінця, в усіх сферах, як національного, так і економічного, політичного й державного життя", яким на-ділив український народ своїх виборців, секретарі не почувають в собі досить сили, щоби творити, не оглядаючись на Петербург, бо "легше довіритись, чим справдити чиєсь довір'я". Генеральні секретарі сміливо підписуються за українську націю: "тут нема ворожнечі до Петербурга", а є тільки "цілковита байдужість".
Зазначивши, що нібито має забагато вже довір'я, секретаріат дальше зазначає, що тільки здобувши собі довір'я і в гнобителів української нації та від їх агентів на Україні (т. зв. "національні меньшості"), зможе закінчити "процес перетворення в публічно-правову, повновластну владу зі всіма властивими їй компетенціями, функціями і апаратами". Прискорення того процесу, вважає Генеральний Секретаріат, є "завданням Центральної Ради в сей критичний, переходовий момент"; виконати завдання береться сам Генеральний Секретаріат і "тільки так і розуміє своє призначення". "Інститут Генерального Секретаріату має обхоплювати всі потреби українського народу" і в напрямку задоволення їх буде провадити свою роботу".
"Найпершою перешкодою до планового переведення цієї роботи є недостача політично-соціальної свідомости й мала зорганізованість народних мас. В цьому криється найбільша загроза..." Гірка, але свята правда! Народні маси мали в собі колосальні запаси енергії та ще здоровий життєвий інстинкт, а свідомості вони не мали, бо коли б її мали в належній мірі, то напевно не віддали б свого довір'я людям, що самі не були свідомі своїх завдань. Та й звідкіль могли народні маси здобути ту свідомість? Навіть в час революції верхи нашої демократії більше клопотались про "загальні здобутки революції", про "єдиний революційний фронт" та про "врятування всієї Росії", аніж про інтереси нашої нації, що нагородила їх "довір'ям до кінця"! Навіть у час революції народним масам запаморочували голови, торочучи про "братнє співжиття" з москалями, і в тому дійсно "криється найбільша небезпека" нашого визволення.
В декларації заповідалося, що генеральний секретар внутрішніх справ у першу чергу візьметься поглиблювати в масах свідомість конечності "організації автономного ладу на Україні"; до компетенції цього ж секретаріату належало і "підготовлення... організації єдиної краєвої автономної влади"... З цього було видно, що Генеральний Секретаріат не збирався творити навіть автономії, а тільки підготовляти. Пізніше я до-відався, що на засіданнях Генерального Секретаріату дійшло до палких дебатів з приводу того, чи "творити автономію", чи "підготовляти" і, нарешті, вирішено підготовляти. Небагато революційного запалу і розмаху мали наші генеральні секретарі та й на відвагу не хорували.
У справах фінансових секретаріат збирався провадити "підготовчу працю". Секретаріат земельних справ "в цілях підготовки... має підготовити проект земельного закону". Секретаріат військових справ збирався "українізувати військо", замість того, щоб творити українське військо.
На кінці декларації Генеральний Секретаріат вмістив погано замаскований вибрик проти невеликої купки української інтелігенції, котра підходила до справи нашого визволення не з боку підготовлення до автономії та рятування Росії, а з боку боротьби проти Росії за утворення Самостійної Української Держави і негайного "самочинного" творення головної підстави державності - національної армії. В декларації згадано про "анархічні елементи українства", з якими генеральні секретарі збиралися "боротися неухильно".
А Петербург пильно стежив, що робиться в нас. Оголошення Універсалу зіпсувало там настрій. Спочатку там повірили в серйозність замірів Центральної Ради і не знали, з якого боку починати вирішення справи. Як видно з відозви петербурзького уряду, там рішили, що Україна відокремлюється від Росії, бо закликали: "Брати українці! Не відривайтесь від загальної батьківщини! Не розвалюйте загального війська!" Тільки опам'ятавшись, почали російські партії та організації виносити постанови про "скасування Універсалу". Побачивши, що за рішучими словами Універсалу ми не збираємося робити рішучих діл, росіяни придивлялися, з якого боку можна би заатакувати наше "самовизначення". Вони шукали найслабшого місця в нашій позиції, тобто нейнепевніших елементів серед нашої демократії, щоб націлити свій удар безпомилково.
Реакційні російські кола радили просто силою зліквідувати нас. Та фактично надійної сили росіяни не мали. Взяти яку-небудь військову частину і послати в Київ проти Центральної Ради було небезпечно, бо в кожній частині було багато українців. Тому петербурзький уряд, який складався почасти з елементів реакційних, почасти з нібито демократичних, доручив цілу нашу справу своїй "демократичній" частині.
Неначе по команді (можливо, що таки дійсно по команді) посипалися "демократичні" резолюції російської демократії. В резолюціях ніби й справді визнавали нам право на самовизначення (аж до автономії включно!), але тільки, коли на те згодяться російські Установчі Збори. В резолюції Всеросійської Ради Селянських Депутатів так таки й сказано: "Всеросійські Установчі Збори... єдиний повновласний господар російської держави".
Воно б то нам і байдужісінько було, кого там росіяни вважають своїм господарем, але все лихо в тому, що російська революційна демократія не погоджуються з тим, що в Київі, Харкові, Катеринославі, Одесі не російська держава. В цій самій резолюції росіяни визнають в "інтересі... добра самого українського народу конче потрібно скасування виданого Українською Центральною Радою Універсалу". Всеросійський З'їзд Рад Робітничих і Солдатських Депутатів теж клопочеться про "добро" українського народу і визнає, "що автономію (для України) можуть остаточно установити лише Всеросійські Установчі Збори". Взагалі російська демократія вважала за найкраще, щоб Центральна Рада сама відмовилась від принципів, проголошених у Першому Універсалі...

(продовження в наступному числі)

Юрко ТЮТЮННИК
 

Сварог буде з нами і силу дасть нам!
Слава українцям! Смерть ворогам!

Вийшов у світ черговий 11 - 12 випуск часопису "Сварог" - видання Об'єднання рідновірів України та діаспори (головний редактор Галина Лозко).
Випуск добре проілюстрований, має кольорову вставку, на якій вміщений український язичницький календар на два літа - 7509 та 7510 від Трипільської доби (2001 - 2003 рр.). Часопис має чітку структурованість рубрик, серед яких: "Новини", "Богознавство", "Коло Свароже", "Во врем'я оне", "Велесич" та "Бий, Перуне!"
Так, зокрема, у рубриці "Новини" приділено велику увагу українській державотворчій ідеології. Рубрика починається зверненням ("Без ідеології нема держави") Священної Ради ОРУ до всіх мислячих українців, хто звільнився від дурману чужовір'я, - відкинути страх і вагання: "Сміливо заявляйте про свою належність до Рідної Віри. Реєструйте громади Рідної язичницької Віри у всіх містах і селах України... Хай Рідні Боги додадуть вам упевненості у правоті вашої справи!.. Особливо пробуджуйте молодь... Головне - зберегти молоде покоління українців - майбутнє нації.
Повернення назад до Віри Пращурів - це сьогодні єдиний прорив уперед! Саме на цьому маємо будувати нову ідеологію нашої держави. Сварог буде з нами і силу дасть нам! Віримо в перемогу здорових сил нації!"
Перегукується з цим зверненням і стаття "Коло Свароже як основа державної ідеології" Ореста Хмільовського, завідувача кафедри дизайну Луцького технічного університету. Про "Польський етнорелігійний рух" у своєму огляді видань польських нових Правих розповідає Вогнедар Шапошник. Поруч вміщене і інтерв'ю "Язичництво - Віра національного Проводу", взяте у лідера однієї з організацій польських нових Правих - Товариства традиції і культури "Ніклот" - Томаша Щепаньського, який нащодавно побував у гостях у редакції часопису "Сварог". У розділі "Листи до "Сварога" на запитання читачів: "Як посвятитися в Рідну Віру?" дає відповідь Проповідник Світояр.
У рубриці "Богознавство" подається праця Великого Волхва, професора Володимира Шаяна "Найвища святість" (закінчення), а також продовження статті Волхвині Зореслави про Велесову Книгу "Велес Книгу цю почестимо - Богу нашому..." (початок: "Сварог", ч. 9).
Про унікальні властивості води, невідомі широкому загалу, повідомляє наукова робота академіка Мирослава Лелеки "Таємнича душа води". Завершують рубрику подані Галиною Лозко описи двох обрядів, здійснених Громадою Українських Язичників "Православ'я" влітку та восени минулого року. Це "Вінчання за звичаєм Предків" - перше відроджене язичницьке вінчання за тисячу років: за звичаєм Предків обвінчалися сучасні українські язичники Вогнедана Ралко та Святогор Борисюк (кольорові знімки з цього вінчання поміщені на 2-й і 3-й сторінках обкладинки); та "Рожаничне Свято на Видубичах", яке проходило 9 вересня 2000 року на Видубецькому озері, де 988 року з Дніпра востаннє показалася людям статуя Бога Перуна, повержена зрадником Віри Предків Володимиром Хрестителем.
Постійну рубрику "Коло Свароже" веде Волхвиня Зореслава. "Свята Кола Сварожого 2001 - 2002" -  помісячним описом язичницьких свят на 7509 літо вона розпочинає цю рубрику. Вельми цікавою є наступна стаття Галини Лозко "Святкуємо Сотворення Світу",  в якій у дохідливому науково-популярному стилі автор розтлумачує космогонічне значення Різдва молодого Сонечка, після якого, за уявленнями наших Предків, починає творитися увесь світ, та обґрунтовує народне філософсько-світоглядне бачення самого процесу творення Всесвіту. І завершує рубрику Лунник на 10 років вперед та ноти пісні Вогнедара Шапошника "Коло Свароже" на слова Галини Лозко.
Своєю статтею "Дажбог мене вислав..." розпочинає рубрику "Во врем'я оне" Станіслав Губерначук. У цій статті він доводить давність української мови на прикладі ряду обрядових пісень з мотивами Прадерева Світу.
Ориґінальний є і доробок директора Педагогічного Музею України Вадима Тригубенка "Закони Прави в українських орнаментах", в якій автор на конкретних прикладах науково доводить, що деякі "народні символи й орнаменти досі приховують таємничі знання наших давніх Предків-язичників. Це послання нам і нашим нащадкам".  До рубрики також увійшли ще одна стаття Г. Лозко "Священна Корова Замунь" про найдавніший тотем наших Пращурів - Корову, від якої виводять свій родовід чимало арійських племен та народів, та переклад Романа Литвина з англійської двох язичницьких міфів індіянців: "Чому Бог знищив жидів" та "Чому діти тікають зі школи".
Рубрика "Велесич" надає свої сторінки поетам-українцям, рідновірам-язичникам минулого і сучасного. Але цього разу у ній вперше друкується проза - історична повість Мирослави Горностаєвої "Дажбожа криниця", яку авторка присвятила безіменним борцям за Віру Предків наших. У цій повісті вона не тільки описує історичні події тисячолітньої давності - навернення наших Предків у чужовір'я, а й змушує нашого українського сучасника глянути на ці події язичницькими очима своєї героїні Відунки Світозари. Підводять риску цієї рубрики вірші відомого язичницького поета Руслана Морозовського та поета із Запоріжжя Поляна Юрика.
Завершує випуск бойова рубрика "Бий, Перуне!", у якій викриваються вороги всього українського. У даному випуску - в уривку з книги Івана Огієнка "Українська  церква" під назвою "Хрестили народ у власній крові його..."; у ряді спростувань Галиною Лозко випадів газети "Україна Молода" проти української рідної духовності і Віри; у статті Станіслава Губерначука "Казковий Горбоконик чи Троянський Кінь", у якій автор висміює сучасних московських псевдоязичницьких міфотворців Асова та Дьоміна, котрі у своїй писанині наввипередки один перед одним вилазять зі шкіри, аби довести, що Україна - "ісконно російська" земля. Тому в кінці своєї статті пан Станіслав застерігає: "Тож будьте уважні, українці: поруч виклюнулися нові "істінниє арії"! Пам'ятайте, якого б вар'ята не грав російський шовініст, яку б машкару на себе не натягував - чи то царського посіпаки, чи комуніста, чи демократа, чи скромненького шукача історичної правди, чи "праваславнава хрістіаніна", а чи новітнього "русскава вєдіста", він завжди залишається однаковим - заздрісним і ласим до чужих земель. Тож, беручи до рук "русскую" книжку, завжди пильнуйте, щоб під виглядом казкового рятівника Горбоконика вам не підсунули Троянського Коня!"
Наприкінці рубрики подаються: замітка "Водокрес - свято Богині Дани" Катерини Авраменко та дві притчі про Землю.
Пропоную українцям не лише читати, але й поширювати Всеукраїнський язичницький часопис "Сварог" - часопис українців про українців і для українців, що веде непримиренну боротьбу із залишками духовного рабства в Україні.
Часопис можна придбати на заняттях Школи Української Рідної Віри, що відбудуться цього року 26 квітня та 24 травня о 18 год. у приміщенні Українського Центру духовної культури (Київ, вул. Софіївська, 10), або замовити його через пошту (поштова адреса редакції "Сварога": Галині Лозко, до запитання, м. Київ-03061, Україна), попередньо дізнавшись про вартість того примірника, який замовляєте, за редакційним телефоном /044/ 488-43-32.

Вадим ШАПОШНИК
 

Намагаюсь не пропустити жодної радіопередачі з циклу "Отамани Гайдамацького краю". А нещодавно пощастило придбати книгу про одного з цих отаманів - Якова Орла-Гальчевського. Чесно кажучи, після прочитання стало моторошно. Нічого подібного, дійсно, ще не читав...
Постало кілька запитань.
Адже отаман Орел, можливо один із найвизначніших, але все ж - один серед інших. Він віддав Україні все, що мав, пожертвував всім, чим міг - родиною, статком, мирною професією, життям - своїм та своїх друзів-однодумців.
Що ще йому треба було віддати, щоб отримати вдячність Батьківщини?!
Якщо зараз навіть не можна знайти його могили - як і більшості інших отаманів, якщо доля його дружини, що не відреклась від чоловіка в застінках ҐПУ, залишилась невідомою, якщо нащадки тодішніх катів нині не просто в пошані, а в найбільшому фаворі, то чи варта Україна та її нинішній народ таких жертв?
Дух волі, що кидав козаків і старшин Гальчевського у вир подвигів, розпався на міріади часточок, розчинився у крові зайд...
Сплюндрована пам'ять про героїв стала пересторогою для нової еліти...
Нащадки (як правило, непрямі) самозречених оборонців розсіяні по інших державах...
Могутнє потомство завойовників та доморощена челядь несамовито грабують сьогоднішню Україну.
Чи розуміємо ми, що вибраний до книги епіграф є - з огляду на сьогоднішню суспільну та релігійну мораль - виправданий і сьогодні і має реалізовуватись безпосередньо?
Нагадаю ці заповітні слова Миколи Міхновського:
"Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято у нас теж силою... Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, ми не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов'ю до України!.. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь на Україні і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!"

Олекса ЯНУШЕВСЬКИЙ
 
І все ж...

Часто слухаю радіопередачі "Отамани Гайдамацького краю". Шкода, що їх не започаткували раніше, в перші роки незалежності України.
За допомогою таких передач радіослухачі мають можливість сприймати нашу історію, досі поставлену з голови на ноги. Нарешті ми починаємо розуміти, що ті, кого совєтська пропаганда називала бандитами, насправді є героями - борцями за волю України супроти російсько-більшовицьких орд.
Автор передачі не читає, а розповідає живою пристрасною мовою фактів, спонукаючи слухача глибоко переживати почуте. У автора передачі все це виходить на високому емоційному рівні. Як тільки звучить російська мова, то уже ясно, - це говорять російські більшовицькі окупанти та їхні зрусифіковані українські прислужники - яничари. Розповідь настільки предметна, образна, що створюється враження, ніби автор він сам був свідком цих подій.
Для мене, жителя Західної України, такі передачі мають значення ще й тому, що вони підтверджують той факт, що боротьба ОУН і УПА проти тоталітарного режиму була прямим продовженням тієї боротьби, яку вели повстанці Гайдамацького краю.
Характерно, що совєтська пропаганда за часів Союзу всіляко обливаючи брудом збройну боротьбу УПА, майже повністю замовчувала таку ж широкомасштабну боротьбу на Східній Україні у 1920-х роках. Це робилось з метою посіяти недовіру між західними і східними українцями.
Які уроки сьогодні ми можемо взяти для себе, повертаючись до подій далекої минувшини? На перший погляд може видатись, що взяти нічого, бо тоді були зовсім інші часи, ніж сьогодні. Тоді за самостійність України необхідно було вести виключно збройну боротьбу, а ми сьогодні розбудовуємо свою державу у мирній цивілізованій Європі, тому насильницькі методи боротьби - це вже пройдений етап в історії.
І все ж...
Звуки урочистої маршової мелодії, якими починається і закінчується передача "Отамани Гайдамацького краю", викликають в мені урочистий і піднесений настрій гордості за наших славних лицарів, борців за волю України, тому з нетерпінням чекаю наступної передачі.

Євген ТУРЧИН, історик
м. Кузнецовськ Рівненської обл.
 

Здається, Маріуполь прокидається від летаргійного сну. Як від сну комуністичного, так і кучмівського. Хвилі українського єднання накочуються вже й на лігво прибічників тимчасово виконуючого обов'язки Президента гр. Кучми Л. Д.
21 березня у Маріуполі відбулася Установча конференція Громадянського комітету захисту Конституції "За Україну без Кучми", до складу якого увійшли міська організація ДСУ, Азовська Січ Українського Січового Стрілецтва та Маріупольський міськком СПУ. Учасники конференції прийняли звернення до міської та обласної адміністрацій, у якому висловили свої вимоги. Приємно зазначити, що провідну роль у комітеті відіграють представники націоналістичної студентської молоді.
24 березня у приміщенні Маріупольського відділення партії "Реформи і Порядок" відбулися Установчі збори Громадянського комітету "За правду", до складу якого увійшли Українська Студентська Спілка, Молодий Рух та молодіжна організація ПРП. До складу Координаційної Ради увійшов і представник ДСУ Євген Корабльов.
Вже досягнута домовленість про спільні дії між комітетами "Україна без Кучми" та "За правду". Є й певні проблеми. Так, Голова Донецької організації УНР відмовився чомусь співпрацювати з ДСУ у напрямку здійснення ідей Національної Революції. Та попри невмотивовані дії лідера донецького УНР, Голова Молодого Руху Максим Булик закликав праві сили Приазов'я активно підтримувати обидва комітети.
Максим є відомим в Маріуполі молодим політиком, який перейнявся благородною ідеєю створення на Донеччині нової міцної, сконсолідованої національної сили, яка б протистояла кучмо-більшовицькій чумі. Та пробитися через стереотипи пар-тійних кліше не завжди легко. Та, все ж, рано чи пізно, ця людина з душею Романа Шухевича, разом зі своїми побратимами доб'ється свого і українці створять на Донеччині  реальну політичну силу.

Микола ҐАНЖА, ДСУ

Друга світова війна на теренах України, у якій один окупант замінив іншого, не може бути для українців ні великою, ні вітчизняною. Чергове так зване визволення – ні що інше, як заміна тяжкого німецького  окупаційного режиму жахливим комуноросійським окупаційним режимом.
“Вєлікая отєчєствєнная война” – це війна за збереження російської імперії під назвою СССР, за кривавого ката поневолених Москвою народів “вождя мірового пролєтаріата” Йосипа Сталіна. Це війна за продовження рабського стану нашої Батьківщини, за панування в Україні російської мови. Це війна за “сліяніє” народів імперії в єдиний “совєтскій” народ, тобто за поглинення цих народів ворожою московською расою.
У цій війні на боці Гітлера завзято билися проти Червоної армії, тобто проти учасників “вітчизняної”, аж 1.200.000 громадян СССР. Це українська дивізія СС “Галичина”, “Русская освободітєльная армія” генерала Власова, балтійські, козачі, тюркські і кавказькі легіони, в тому числі регулярні дивізії та кавалерійські корпуси.
Що це за “велика вітчизняна”, у якій проти “вітчизни” на боці її “запеклого ворога” билися на смерть 1,2 мільйони її громадян?
Що це за “вітчизна”, яка мала аж 1,2 мільйони “зрадників”?
Ветерани ж так званої великої вітчизняної – це ті, хто замість Української Держави вибороли нам “оновлену” імперію зла, викували для нових поколінь українців нові кайдани. Це не лише ті, кого післали на вірну смерть більшовицькі людолови і не лише ті, хто воював проти Гітлера на боці Сталіна. Сюди зачислені ті, що вбивали у смершах, “загрядотрядах”, тюрмах НКВД. Це й незчисленна армія слідчих, прокурорів, членів “особих совєщаній”, вохрівців, які мордували українців у слідчих ізоляторах, в’язницях, таборах смерті, нюхаючи запах пороху не на фронті, а під час розстрілів патріотів. Це також воєнні злочинці, винні у геноциді українського народу у вигляді колективізації, голодоморів, депорації, “барьби с бендєровщіной”.
Усім відома злочинна змова двох світових агресорів – Німеччини і СССР, закріплена горезвісним пактом Молотова – Рібентропа 1939 року, згідно з яким Сталін і Гітлер спільно (!) розв’язали Другу світову війну, напавши на Польщу. У відповідності з цим пактом СССР загарбав Західну Україну, Західну Білорусь, які були у складі Польщі, самостійні Латвію, Литву та Естонію. А на Фінляндії, яка теж повинна була відійти до Совєтського Союзу, Сталін з’їв зуби.
Усі ті червоноармійці, які “визволяли” Західну Україну, захоплювали Балтійські держави, Фінляндію – це теж ветерани “великої вітчизняної”. І ті, що після розчленування Польщі брали участь у спільному тріумфальному параді Вермахту та Червоної армії в українському місті Бересті (зараз Брест), яке з «легкої» руки Сталіна нині належить Білорусі – це теж “наші” ветерани.
День “Побєди” 9 травня – це день повернення в Україну комуномосковського окупанта, який винищив десятки мільйонів українців, а після так званого визволення у 1944 р. розробив план депортації усього українського народу до малозаселених регіонів “вєлікой савєцкой родіни” (“Приказ № 0078/42  от 22 июня 1944 г., г. Москва”, який підписали нарком Л. Берія та маршал К. Жуков). Найзлочинніший в історії людства задум залишився нереалізованим лише тому, що не залишилося в імперії такої кількості транспортних засобів та підготовлених територій, щоб у стислі терміни вивезти і розселити український народ, подібно до того, як вчинили з кримськими татарами, чеченцями, інгушами, калмиками.
“Празднік побєди” – це свято тріумфу комуномосковського загарбника у війні, в якій українцям:

Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, не чорну,
Довелось запить
З московської чаші московську отруту
(Тарас Шевченко)

9 травня – це один із найсумніших днів в історії українського народу. Святкувати такий день в Україні аморально і безглуздо.
Що таке сталінська “побєда” сьогодні? Це мільйони московських зайд в Україні, які наплодили мільйони місцевих яничарів. Це вічна проблема подолання москалізації українського народу.
Сьогодні сталінський термін “вєлікая отєчєс-твєнная” культивують насамперед імперкомуністи та імпершовіністи. Вони не погоджуються з єдиним терміном “ветерани Другої світової” для усіх учасників бойових дій по різні боки фронтів. Цим самим вони не тільки проти вшанування усіх фронтовиків, вони проти їх примирення навіть у глибокій старості. І якщо сьогодні українські керівники використовують подібну термінологію, то це робиться на догоду російським великодержавникам.
Звитяга ветеранів “великої вітчизняної” – це боротьба проти Української Ідеї, за російське панування в Україні. Прославляти їхні бо-йові подвиги, спрямовані проти нашої Батьківщини, неприпустимо. Опікуватись фронтовиками треба, але прославляти слід лише героїв України – борців за Незалежність. Це Українська Повстанська Армія – єдина збройна сила, яка воювала проти Гітлера і проти Сталіна за визволення українського народу з рабства. Вояки УПА, які полягли у боротьбі з гітлерівськими і сталінськими ордами, члени ОУН, бандерівці,  мельниківці та безпартійні підпільники, які поклали своє життя на вівтар України – ось де легендарні звитяжці нашого народу!
Влада, яка вшановує та ще й прославляє тих, хто свідомо  боровся за більшовицьку владу московського загарбника і не вшановує  героїв УПА – не  є  українською владою.
Отже мусимо бути в опозиції до неї.

Логвин БАБЛЯК
 

Віктора Ющенка “пішли”. Попри те, що це неабияка подія для України, коментувати її немає бажання, бо кому хочеться публічно визнавати, що ти помилявся в оцінці цього політика. Але й промовчати якось не личить, коли є можливість застерегти…

Отже, Віктор Ющенко – хто він? в якості кого понад рік виступав на політичному Олімпі? У якості Месії чи господарника? В якості рятівника чи чергової жертви?
Народ, народ розчарований, зневірений, злий, безнадійний у своїй моральній слабкості, хотів, щоб його хтось врятував. Хотів пришестя Месії.
І Віктор Ющенко знав про це.
Але підкреслено відмовлявся від цієї ролі.
Попри те, що народ хотів бачити в цій ролі саме його.
І я мав нагоду йому це сказати. Я говорив, що він мусить зрозуміти, що клин зій-шовся на ньому, що на нього вказано перстом Божим, що саме він має врятувати Ба-тьківщину. На що Віктор Ющенко чемно і трохи стомлено відповів: “Не треба перебільшувати… Не треба персоніфікувати…”
Підозрюю, що він був чесний і зі мною, і з собою…
Та все ж не хочеться відкидати ілюзій… Їх, до  речі, відкидати найважче… Та вони й потрібні, адже є двигуном людської цивілізації…
Може, тому і не хочу категорично відповідати на питання, яке виніс у заголовок цієї замітки-роздуму.
Хоч відповідь майже прозора…
Коли Президент підписав постанову про відставку прем’єра Ющенка, лицемірно сказавши, що йому не подобається таке рішення Верховної Ради, що він особисто шкодує, але як гарант Конституції мусив поставити свій підпис, Ющенко перший простяг йому руку для міцного рукостискання, а потім ще обійняв і на очах у всього світу вдячно поцілував.
Перша моя реакція була: яка ганьба!!! Кучма скільки зла зробив Україні і особисто Ющенку, а Віктор Андрійович вдячно цілує його…
Де ж почуття гідності в українського Месії?!.
Чи все ж йдеться про господарника?..
Згодом я знайшов виправдання Ющенку (ми всі чогось весь час шукаємо йому виправдання – навіть у зраді опозиції в лютому 2001 р.): а може, Віктор Андрійович, прошту-діювавши Маккіавелі, за посмішкою і поцілунками ховає смертельне жало для ворогів українського народу?Це дійсно вищий “пілотаж”: цілувати професійного вбивцю і думати про те, як його знищити!
Хотілося б повірити у власну баєчку…
Та скільки, врешті, можна вірити у міражі, у створений щедрою уявою образ Месії?
І чи потребує Віктор Ющенко нашої віри?
Адже віра господарникам не потрібна…
Віра потрібна Месії. І саме Месія творить цю віру і мрію народу.
Мені, здається, що віра потрібна зараз тільки Юлії Тимошенко, чий карбований римський профіль так і проситься на майбутні монети майбутньої української супердержави…

Роман КОВАЛЬ, Голова ДСУ
 

Чергове порушення політичних свобод

23 квітня заступник міського голови м. Енергодара Запорізької області Валентина Миколаївна Піщуліна повідомила голову Енергодарської міської організації Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України” Ігоря Колонутова, що міськвиконком відмовив у реєстрації міського осередку ДСУ на підставі того, що “у статуті ДСУ написано, що це партія націоналістична”.
Коли Ігор Колонутов звернувся з проханням дати письмову відмову у реєстрації, заступник міського голови відмовилась задовольнити і цю законну вимогу.
Голова Енергодарської організації ДСУ Ігор Колонутов пов’язує чергову відмову зареєструвати опозиційну політичну організацію з довиборами до міської ради, які незабаром мають відбутися у місті, і намаганням таким чином позбавити членів Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України” висувати своїх кандидатів у народні депутати.
Слід зазначити, що це вже не перша відмова міськвиконкому м. Енергодара у реєстрації міського осередку ДСУ. Понад півроку члени опозиційної ДСУ оббивають пороги міської влади у спробах добитися задоволення своїх конституційних свобод, та все марно.
Ігор Колонутов звернувся до міського прокурора з проханням внести протест на дії міської влади, які обмежують конституційне право громадян України на політичну діяльність.
 

4 квітня 2001 р. в Інституті міжнародних відносин під час зустрічі Президента України з лідерами політичних партій “принциповий сповідник соціалістичної ідеї”, “багатолітній борець проти капіталізації економіки України”, народний депутат Серго Довгань заявив буквально таке: “Леоніде Даниловичу, я і моя партія підтримуватимемо Вас і на наступних президентських виборах 1, якщо Ви і надалі продовжуватимете курс на дружбу з Росією, хай навіть і капіталістичною!”
Голова Селянської партії України С. Довгань показав справжню – нікчемну! – ціну своїм соціалістичним переконанням. Насправді він виявився звичайнісіньким політичним русофілом, який лише прикривається лівою фразеологією.
Фактично, С. Довгань засвідчив, що не є українським політиком. Про що я і сказав у своєму виступі перед головами партій та президентом…
Після наради я підійшов до народного депутата, щоб вияснити якого ж все ж народу він депутат. Коли Довгань безапеляційно заявив мені, що українці і росіяни – єдина нація, я мовчки відійшов від нього як від божевільного…
С. Довгань – з крові і плоті українець – відверто задемонстрував себе як представник російської п’ятої колони.
Саме завдяки таким, як він, ми у 1917 – 1920-х та 1940-х роках програли велику Вітчизняну війну українського народу проти російських загарбників, бо без внутрішньої контрреволюції українці б ніколи не піддалися москалям. Саме такі, як Сергій Довгань, допомагали російським карателям, сексотили, зраджували борців за свободу, вели російських карателів маловідомими стежками до схронів українських партизанів.
Залишок окупаційного режиму С. Довгань заслуговує на найтяжчу кару.
Чи справедливий Бог, ми довідаємося з подальшої долі С. Довганя…

Роман КОВАЛЬ

1. Балотуватися на третій президентський термін Л. Кучма згідно з Конституцією не має права – ред.
 

Свідчення учасників збройної боротьби УПА, а також уцілілі документи стверджують, що у Тактичному відтинку № 21 “Гуцульщина” було чимало вихідців зі сходу України, причому не просто рядових вояків, а чільних командирів – колишніх офіцерів Червоної армії.
Гуцульщина добре пам’ятає курінних “Лісового” і “Степового”, хоча суворі правила конспірації не донесли до нас їхніх справжніх імен. Є лише глухі відомості, що “Лісовий” називався Андрієм і походив із Чернігівщини (як і Галина Кузьменко, про яку мова йшла попереднього разу), а “Степовий” був родом із Дніпропетровщини. Обидва курінні полягли на Гуцульщині, забравши в могилу таємницю свого життя.
У лавах УПА воював також офіцер Червоної армії Іван Дмитрович Кулик, родом із Донецька чи Донецької області. Його, полоненого німцями старшого лейтенанта (за іншими відомостями – капітана), підрозділ УПА відбив із етапу у есесівців. З кінця 1943 р. Іван Кулик став сотником УПА “Сірим”. Спочатку викладав військові дисципліни у старшинській школі в Космачі, потім командував сотнею, а з 1947 р. перейшов до мережі збройного підпілля ОУН (після реорганізації великих підрозділів і переходу до тактики партизанської боротьби). Сотника “Сірого” пам’я-тають багато ветеранів Визвольного руху. Характеризують його, як вірного сина України, відданого присязі, чуйного друга.
20 жовтня 1950 року загинув окружний провідник Коломийщини “Борис” (Григорій Легкий із Тернопільщини, на фото № 86 він крайній зліва). Саме на його місце призначено сотника “Сірого” (те ж фото – другий справа). Через рік його криївку в с. Малий Ключів біля Коломії видав зрадник “Кіров”, родом із м. Городенки на Івано-Франківщині. Оточений оперзагоном, “Сірий” із побратимами відстрілювався до останнього патрона, знищив окружний архів і застрелився, аби не потрапити живим у руки ворога. Тепер на місці останнього бою сотника “Сірого” – Івана Кулика з Донеччини стоїть пам’ятний хрест.
В яворівському фотоархіві є декілька світлин, де “Сірий” сфото-графований із побратимами. На фото № 117 він сидить другий справа, а на № 118 – дивиться в далеко-гляд.
На жаль, немає ширших відомостей про родовід героя. Хто може повідомити щось конкретне, просимо відгукнутись. Рідним і близьким фотографії вишлемо обов’язково.

(початок в ч. 4)
Володимир ПАВЛЮК
 

Веклі Корсун у травні 1998 р. стукнуло 78. На цій сторінці мав бути її знімок. Та коли кореспондент завітав до неї вдруге, бабусю вже поховали. Жила тихо і так само тихо, не завдаючи нікому зайвого клопоту, несподівано відійшла у вічність. Залишилися на сторінках блокноту відповіді на мої питання і спомин про нелегкі життєві стежки...
Коли розпочалася війна, образ ворога був заздалегідь сформований: убивці, посіпаки, душогуби, нелюди, і ще добрий десяток нещадних епітетів. І коли зайшли фашисти до села, то ніби вразив його тиф або чума. На вулицях ані душі, віконниці не відчиняли і вдень. Каганець кіптявив до півночі.
Минали тижні, однак нікого не забито, не пограбовано. Векла та її бабуся щиро дивувалися…
За селом, де шумів сосновий бір і лякали непролазні болота, діяв партизанський загін. Проте ніхто не стріляв. Партизани щотижня приходили в село помитися, переодягтися. У хаті діда Корнія грілися в печі баняки, і мильна вода до ранку стікала з-під дверей у рівчак. Німці добре знали, хто там, але – дивно – не квапилися захопити голих і теплих…
“Німці завжди пригощали дітей шоколадом, якого ми ніколи й не бачили. Ділилися продуктами, особливо консервами, – пригадує бабуся. – Тому на роботу люди ходили всі. Кожній сім’ї було обіцяно після жнив по півтони хліба, і окупанти слова дотримали. Крадіжок не знали. На баштані поставили шибеницю, і туди ніхто не ходив, хоча й без сторожа...”
Коли заходилися вивозити молодь до Німеччини, ніхто нікого не ловив і ні за ким не ганявся. “На збірний пункт самі приходили, – продовжувала Векла. – Коли вже хтось не з’являвся, за тими посилали старосту і поліцая. Нам обіцяли краще життя. І ми вірили. Існували ж бо на бараболі та капустяному листі. Мої батьки у 1933-му попухли з голоду”.
Так і опинилася дівчина далеко від рідних місць. Її та харків’янку Валю послали до бауерки, яка мешкала з паралізованим чоловіком і стареньким батьком. Двоє її синів воювали...
“Порали ми худобу. Робота нелегка, але я виросла в страхітті колгоспного села і тому праця не здавалася мені надто обтяжливою. Моя землячка не бажала трудитися, ніякі умовляння на неї не діяли. Повсякчас обзивала господарів фашистами, гітлерівцями, гадами. І віддали Валю назад до табору, звідки нас взяли”.
Векла попрохала бауерку на Валіне місце нікого не брати, бо встигала сама. За два з половиною роки фрау Гета навчила дівчину шити, в’язати, плести мережива, готувати різноманітні страви. А також читати й писати, чого та не вміла й рідною мовою.
Далі бабуся Векла розповідає:
“І ось перемога! Щось таке піднялося в моїй душі – тільки додому, тільки в моє рідне село! Усе, що можна вмістити у слово Батьківщина, все буяло радістю в моєму серці. Як тільки не вмовляла мене фрау Гета: “І заміж видамо за українця, будеш мати своє господарство, і за дочку мені будеш”, бо обидва сини загинули – нічого не подіяло. А тут ще й агітатори з червоними прапорами запевняють, що “Родіна нам всьо простіт”. Не замислювалася я тоді, що ж мені прощати?
Вела мене фрау Гета на збірний пункт, голосячи, і штовхала возика, де лежали два великі лантухи зі взуттям та найкращим одягом, який вона відібрала для мене. А вже перед самою відправкою прибігла ще раз – із великим пакетом усілякої їжі – і знову умовляла, попереджала, що все буде жахливо! Я навіть розлютилася на неї: і справді фашистка, не хоче, щоб я додому верталася, бо їй наймичка потрібна.
Уже на кордоні побоювання фрау Гети справдилися: визволителі забирали речі, обзивали нас німецькими вівчарками, підстилками. Хто не хотів з ними бути, того ґвалтували, і я не виняток. Фашисти ні в селі, ні в Німеччині на мою честь не посягнули, а тут...
У рідному селі теж зустріли, як і належить “німецькій вівчарці”, дали сім років виправних робіт на цегельному заводі при шахті.
Заміж так і не вийшла. Усе життя – важка праця за жалюгідну зарплату, мізерна пенсія.
Перебираючи своє життя, доходжу висновку: найсвітліші дні були там, у так званому “німецькому рабстві”.

Микола ВОЗНИЙ
м. Полтава
“Вечірній Київ”, № 149 (16076), 6 серпня 1998 р.
 

Ніхто не забутий, ніщо не забуто?
 
Ці фотографії з архівів МГБ. На них зображені замордовані червоними окупантами воїни і командири Української Повстанської Армії. Убивці наших героїв святкують свій день перемоги – і над німцями, і над нами – 9 травня. Спільно з ними в Україні день їхнього тріумфу можуть святкувати тільки їхні нащадки – біологічні чи ідейні, та перевертні, які допомагали їм нищити український народ.
 

У нас, в Надсянні, де я народився і жив до 1947 р., до горезвісної акції “Вісла”, кожного жителя сміливо можу назвати учасником Визвольних змагань. Така ж ситуація була і на Львівщині, куди нас переселили внаслідок цієї акції. І все ж, в Надсянні, як на мене, було “круче”…
Служба у Червоній армії вважалась у нас (як і у всій Галичині) найбільшою зрадою, і якщо комусь пощастило повернутися живим, то дні його були вже злічені. З висоти своїх років вважаю це за помилку. Слава Богу, не в усій Галичині застосовувалась така “крута” тактика... Хоч, дійсно, служба в окупаційній армії була зрадою… Та не треба забувати й про пом’якшуючі обставини.
І ще один спогад про дитинство. Коли мені вперше хотіли натягнути на шию червоний галстук, я, зірвавши його, від безсилля і розпачу вигукнув:

Чи ви, хлопці, спали,
Чи ви в карти грали,
Що ви Україну москалям
Віддали?!

За це мені було обіцяно дитячу колонію.
Коли я прийшов зі школи додому, батьки, яким вже встигли добре розтлумачити що до чого, заявили: “Скорись, а то підеш до криміналу… Та одінь накінець цей галстук! Ну, що з тобою станеться?!” “Ні!” – відповів я.
Хочу сказати, що таке “геройство” виявив не я один, а вся хлоп’яча частина класу. З дівчатами у вчителів було значно менше мороки. Сидячи у класі, ми косо поглядали на наших дівчат, але в душі не дуже на них сердились, бо не чекали, та й за великим рахунком не бажали від них такого “подвигу”…

Ярослав ГОШОВСЬКИЙ
м. Коростень
Житомирської обл.
 

Мало нас, та се – дарма;
Міцна віра рушить скали...
Тим загибелі нема,
Кому світять ідеали!

Павло ГРАБОВСЬКИЙ

Традиційні квітневі вшанування героїв Холодного Яру відбулися і цього року. Як і раніше, ініціаторами урочистостей виступили Всеукраїнське політичне об’єднання “Державна самостійність України” та Історичний Клуб “Холодний Яр”. Разом із ними до Мельників приїхали представники роду Чучупаків: Лідія Чучупак-Завалішина (дочка начальника штабу полку гайдамаків Холодного Яру), Володимир Чучупак (син наймолодшого з братів Чучупаків – Дем’яна), правнук Петра Чучупака Сергій та інші. У громадській панахиді на могилі Василя та Оксани Чучупаків взяли й нечисленні односельчани, серед них – голова сільської ради с. Мельників пан Сергій, Параска Чиж – рідна сестра братів-повстанців Токовенків та інші.
Поминальний обід відбувся на озері, де у святі часи гайдамаки святили зброю, де священики благословляли козаків на боротьбу проти чужоземців.
Цього року учасники урочистостей в’їжджали у Мельники вже не вулицею ім. Н. Крупської, як колись: караван машин простував вулицею Холодноярівською. Таке рішення 6 квітня ц. р. прийняла сесія сільської ради Мельників. Вулицю ж Шкільну (найближчу до місця поховання Василя Чучупака та його матері Оксани) перейменовано на вулицю братів Чучупаків. А вулиці, де колись жив рід Чучупаків, повернено історичне ім’я – Чучупаків Яр. Слід зазначити, що це рішення було прийняте внаслідок подання Історичного Клубу “Холодний Яр”.
Після екскурсії Холодним Яром зійшлися на місці останнього бою Головного Отамана Холодного Яру. Пом’янули хвилиною мовчання борців за волю України, обнялися з Чучупаками… Звідси потяглися стежки до рідних домівок учасників вшанувань: до Києва, Миколаєва, Маріуполя, Кіровограда, Тячева, Немішаєвого, Медведівки, Чигирина та інших сіл і міст, представники яких належно вшанували пам’ять героїв.
Наостанок виконуємо прохання сестри братів-повстанців Параски Чиж-Токовенко, 1912 року народження, яка зо п’ять разів просила-нагадувала опублікувати в газеті подяку Голові Чигиринської районної організації ДСУ Богданові Легоняку, який взявши над нею опіку, регулярно надає їй найрізноманітнішу допомогу. Подякуємо і ми панові Богданові, який взяв на себе левову частку організаційних турбот, пов’язаних із цьогорічними вшануваннями.
Віримо, що прийде час і оживуть міфічні герої минулого, і легіонами піших та кінних захисників Вітчизни – постануть в очах сучасника як антитеза Україні нинішній – зрабованій, зпідленій.

Прес-служба ДСУ

Хочу, щоб ці бесіди не уривалися

Слухаю передачі “Отамани Гайдамацького краю”. Хочу, щоб ці бесіди не уривалися. Україні так треба знати своїх (не Суворових – Кутузових – Нахімових) героїв. А їх у нас більше, ніж у Росії. Імперії їх не дуже потребують, там діє державна мілітарна машина, а в ній – гвинтики. А колонія здобуває волю, незалежність виключно на ентузіазмі (а отже й героїзмі) своїх громадян.
Пропагуйте героїв і героїзм нашої нації. В радіопередачі це гарно виходить: щиро, правдиво, без “інтелігентських” компромісів, із чудовим українським егоцентризмом.

Василь ЗАХАРЧЕНКО
 

Якби моя воля…

У далекому 1949 р. потрапила до рук книга Івана Зубченка (чи Зуба?) “Отаман Зірка (Маруся)”. З цієї книги на все життя запам’яталася фраза: “Не цілуй уст, які говорять мовою ворогів твого народу”.
Читав книгу у великому страху на квартирі у Косові, де вчився. Цю книгу оберігала сім’я Матійчаків. Тут вперше за сволоком хати знайшов зображення Тризуба з одягу вояків УПА. Тут вперше почав задумуватися, хто я…
На жаль, ця книга потім десь зникла… Про неї згадав, слухаючи радіопередачу “Отамани Гайдамацького краю”… Моя велика родина та багато сусідів із великою увагою слухаємо цю програму… Віримо, що вона допоможе хоч частині рабів-яничарів збагнути, що їхні діди та батьки були героями, борцями за волю цієї землі, яку вони, нащадки, паплюжать, глумляться над її символами.
Просимо зібрати ці радіопередачі і видати окремою книгою…

Петро КЛИМ
Івано-Франківська обл.
 

З душевним трепетом

Велика подяка за отаманів Гайдамацького краю. Якщо про Армію УНР, Січових Стрільців, вояків УПА ми знаємо багато, то тема отаманщини так широко і сердечно роз-крита вперше. Цю радіопередачу слухаємо з душевним трепетом.
Всі сторінки нашої історії на всіх українських землях свідчать, що ми народ, а не зграя.

Ангеліна ЛАЩУК
м. Івано-Франківськ
 

Ділюся думками

Я, інвалід війни першої групи по зору, з великим задоволенням слухаю по радіо передачі “Отамани Гайдамацького краю”. Намагаюся не пропустити жодної передачі. З приводу почутого про боротьбу українського народу ділюся думками з друзями, котрі живуть у Києві, Одесі, Донецьку, Луганську, Львові, у селах, з моїми родичами, які живуть коло с. Пилипчи, звідки отаман Галака.
У мене склалося враження, що ці передачі слухає вся Україна – і не дивно, адже вони передачі змістовні, цікаві, патріотичні, просвітлюють наші серця і голови …

Петро КУДРИК
м. Київ
 

Обрані вищою силою

На уроці історії я познайомилась з книгою “Отамани Гайдамацького краю”, хочу поділитися своїми враженнями. Хочу сказати, що якби не наші отамани, то були б ми вічними рабами... Отамани – це люди з великою силою волі. На мою думку, щоб бути такими сміливими, відважними і сильними, потрібно бути обраним вищою силою.

Людмила СТАДНИК, м. Вінниця
 

Дякую

Дякую від мого учительського серця за лірико-етичне осмислення отаманщини.

Леонід ЛЕОНЕНКО
м. Одеса
 

Патріотично, сердечно і оптимістично

Радіопередача “Отамани Гайдамацького краю” воскрешує віру у справедливість. Вона аргументована, інформаційно насичена і емоційно наснажена.

Василь СЕЛЕЗІНКА
м. Чернівці
 

Петербург мав своїх вірних агентів на Україні. То були: урядовці різних російських установ, що одержували з російської державної скарбниці додаткову платню і премії в нагороду за “русифікацію” нашого народу; російські військові, що катували у свій час український народ, коли він пробував зворушитись, люди “свободних професій” у вигляді росіян – адвокатів, агрономів, інженерів, техніків і т. п., що обслуговували інтереси росіян-поміщиків на Україні; до прихильників пануючої нації належали також поляки і жиди. Ота “демократія” ворожої нам національності ретельно виконувала директиви з Петербурга і, виявляючи “разумную” ініціативу, боролася проти нас.
Ця “демократія” справді була відважною – навколо клекотіло українське море, а вона сиділа серед хвиль і говорила. Нічого більше не могла вона вдіяти, але виголошувати промови, звернені проти нашого революційного руху, сидячи в нашій же столиці, в той час було неабиякою сміливістю. Виконуючи директиви Петербурга, російська “демократія” в Київі шукає порозуміння з Центральною Радою. Знову відбуваються засідання тої “демократії”, на яких уже виступали і представники Центральної Ради: М. Грушевський і В. Винниченко. Перший підхоплює російське гасло “об’єднання демократії”, а другий признається, що “в роз’єднанню (з росіянами) не можна йти далі, що треба прийти до порозуміння”. Мало того, В. Винниченко запевняє наших ворогів, що “до часу порозуміння Генеральний Секретаріат не видасть ніякого акту”.
Як боялися провідники нашої демократії відірватися від Петербурга, як прагнули вони порозуміння – угоди з нашими ворогами! Говорили вони обидва щиро. І в тому власне й була наша трагедія, що вони не вміли говорити з ворогами як слід, що більше, вони не вважали росіян за ворогів. З того всього був задоволений Петербург і його агенти в Україні. Прочитавши “підготовчу” декларацію Генерального Секретаріату і почувши заяви М. Грушевського і В. Винниченка, наші вороги рішили, що “не такий дідько страшний, як його малюють”, що Центральна Рада не думає і навіть боїться відірватися від “загальної батьківщини”. Швидко до Києва приїхали гості з Петербурга.
Будучи чудово поінформованим про дійсний стан на Україні, петербурзький уряд вирішив підтримувати наших угодовців проти радикальних елементів українства, чи, як сказано в декларації Генерального Секретаріату, проти “анархістичних елементів”.
Тому до Київа поїхали міністри-“демократи”: Керенський, Церетелі та Терещенко (теж демократ!). Демократам легше вговорити демократів, отож Петербург і вислав до нас відповідну принаду, щоби піймати на гачок. Приїхали російські міністри до Київа несподівано і просто до своїх агентів. Там вони радилися, як би найкраще навернути Центральну Раду до “законності”. Тільки порадившись, почали міністри балачки із представниками Ради.
Обидві сторони були за порозуміння. Проте, як і належить у таких випадках, торгувалися завзято й уперто. Представники Центральної Ради подали проект доповнити останню депутатами від “меншостей”. Вони пропонували неукраїнцям тридцять відсотків місць. Проект був дуже вигідний для росіян, проте російська демократія і міністри не погоджувалися на нього. Побачивши нерішучість і уступчивість (поступливість) Центральної Ради, її бажання досягти порозуміння-компромісу за всяку ціну, росіяни “обнаґлєлі”: вони вимагали для “меншостей” цілих п’ятдесят відсотків місць. Рада, власне її верхи, можливо погодилася б на російську пропозицію, коли б не боялася втратити авторитет у масах; тому більше тридцяти відсотків місць нашим ворогам дати вона боялася.
Солодко зітхали верхи нашої демократії, чекаючи, поки то дійде до бажаного порозуміння; боязко їм було “творити наше життя” без згоди Петербурга. В ті часи “Нова Рада” писала: “Треба сподіватися, що сим разом порозуміння дійде вже до щасливого кінця” (1 липня ст. ст.). І ще б не дійшло, коли обидві сторони так хо-тіли того порозуміння. Дійсно, що порозуміння дійшло “до щасливого кінця”, який не віщував щасливого кінця національній революції, на чолі якої опинилися угодовці.
Наші демократи так зраділи порозумінню, що обома руками підписалися: “волим під царя московського!” Спільно з російськими міністрами вироблено текст Другого Універсалу, яким касувалися революційні принципи, проголошені в Першому Універсалі. Російська демократія і недемократія мали підстави радіти – “для добра самого українського народу”. Та росіяни були більш досвідчені в політиці і не висловлювали голосно своїх почувань, як робили те наші демократи з “Нової Ради” і М. Грушевським з В. Винниченком. Навпаки, росіяни на зовні виявляли невдоволення з угоди.
Другий Універсал оголошено на засіданні Центральної Ради 3-го липня за ст. ст. По оголошенні автори його вітали один одного.
– Вітаю вас і всю Україну з новим ладом, – говорив Винниченко в промові на засіданні Ради.
Україна не вітала ні Другого Універсалу, ні його авторів. Останнім нічого не залишалося, як тільки потішати себе:
– Ми дійсно переходимо велику межу нашого безправства, – так говорив голова Генерального Секретаріату. Автори Другого Універсалу так жахалися “безправства”, що без сорому заявили: “Ми рішуче відкидаємо спроби самочинного здійснення автономії України до Всеросійських Установчих Зборів” (слова Другого Універсалу) і що Генеральний Секретаріат буде діятиме “як орган Тимчасового Правительства (ро-сійського)”.
За все те обіцяли пани петербурзькі міністри “признати... Генеральний Секретаріат, склад якого означить правительство... Через цей орган будуть здійснюватися заходи, що відносяться до організації країни і її управи”. Більше нічого не одержали угодовці. Вони жахалися безмежності революційного “безправства” і раділи, що Петербург обіцяв признати їх своїми урядовцями і дати їм обмежене право.
Аналізуючи обидва Універсали, неважко побачити, що обидва вони писалися “прімєнітельно к обстоятєльствам”. Перший Універсал примусили (прийняти) революційні маси – це революційний акт. Другий Універсал змусила (прийняти) російська демократія – маємо “волим під царя московського!”
Вже по виробленні тексту угоди В. Винниченко подав його на затвердження Центральній Раді. Проект викликав опозицію. Почалася критика. Можна було сподіватися, що текст не буде ухвалений Радою. Критика цього проекту вивела з рівноваги В. Винниченка. Він бігав коло трибуни, хапався руками за голову, махав ними в повітрі, лопочучи листами паперу, на яких був написаний проект. Я ніколи не бачив В. Винниченка таким лютим. Перебиваючи промовців, він вигукував:
– Товариші! Церетелі... Церетелі виїде з Києва! Тоді все загине... Він приятель наш! Рішаймо швидше, бо все загине...
І більшість Центральної Ради погодилася, що російський міністр Церетелі є приятелем України, що краще поріжнитися зі своїм народом, аніж з російською “демократією” – текст угоди затверджено.
Російські міністри почували себе переможцями. І мали рацію. Вони з мужністю виконали обов’язок перед Росією.
2-го липня 9ст. ст.) міністри від’їздили з Київа. На київському залізничному двірці зібралася юрба “меншостей”, проводила “своїх” міністрів і вітала їх. Відповідаючи на привітання, “приятель наш” Церетелі поміж іншим сказав: “Велічіє русскаго государства дорого революціонной демократії. Во імя єдінаго, велікаго целаго ми не остановімся, чтоби задавіть малоє – часть целаго!”... А Керенський і собі погрожував: “Росія должна біть велікая, сільная, нераздєльная... когда кто-лібо посягнєт на єя целость і протянєт рукі, то ми сможем єщо сказать: “Руки проч!” Так говорили представники революційної Росії, яких ласки запобігав Генеральний Секретаріат – про “право” і “новий лад”, з яким вітав Україну Винниченко. Вони їхали горді зі своєю перемогою і тоді ж опльовували тих, що вважали російських міністрів за приятелів України...
Удосвіта 5-го липня на головних вулицях Київа розпочався надзвичайних рух. Чути було, як ступали тисячі ніг по бруківці, як дерчали тягарові авта, цокотіли фіри, клацали підковами коні об каміння. Місто ще спало. Я прокинувся від того надзвичайного руху і відчинив вікно. Величезна колона, якій не було видно кінця, посувалася по вулиці. Хвилями кивалися багнети понад головами сірих людей. Над багнетами тріпотіли жовто-сині прапори. Рух мовчазної колони робив грізне враження.
– Куди й за чим йдуть ці люди? Яка сила послала їх в таку ранню пору на вулицю? – промигнуло в моїй голові.
Немов ошпарений, вискочив я на вулицю, накинувши на себе одіж. Пішов поруч із колоною, питаючи, куди йдуть козаки. На мої запити або зовсім не відповідали, або говорили коротко й рішуче:
– Йдемо кацапів бить... Йдем допомагати Центральній Раді творити наше життя.
З колоною дійшов я до будинку педагогічного музею. Тут спинився.
Повз мене проходили тисячі виснажених, засмалених людей; більшість обідраних, траплялися й босі; не всі мали зброю. Проходили урочисто, з гідністю, неначе почували свою вищість. Коло будинку педагогічного музею повертали голови до дверей та вікон і гукали:
– Слава! Слава Центральній Раді!
Сонце вже зійшло і червоним промінням поблискувало на тисячах багнетів, над якими маяли національні прапори. Та ніхто не відповідав на привітання козацтва. Мовчки дивилися вікна величезного будинку на марш невідомих героїв.
Це були Полуботківці, тобто український полк імені Гетьмана Павла Полуботка. Швидко всі державні установи і цитадель на Печерську були зайняті повсталими військами. Росіяни здавали свої позиції без опору і тікали.
Не зважаючи на висловлене в декларації рішення “неухильно боротися”, ні Генеральний Секретаріат, ні Генеральний Військовий Комітет не швидко зібралися: хто знав, чи не повернуть своїх багнетів повсталі війська проти угодовців, як ворогів Батьківщини? Ніхто не міг сказати, як розвиватимуться дальші події. Тільки переконавшись, що повстання звернене виключно проти росіян, почали збиратися генеральні секретарі і члени Генерального Військового Комітету. Ще перед тим на Великій Володимирській вулиці з’явився полк імені Богдана Хмельницького. Збиралися і члени Центральної Ради до будинку педагогічного музею. У всіх повна безпорадність. Ніхто не знає що починати.
Тим часом Полуботківці, підтримуючи зразковий лад у місті, заховувалися пасивно. Видно, вони не чекали такого несподіваного успіху.
З Петербурга одержано наказ силою зліквідувати повстання. Цей наказ надіслано командуючому київським округом і Українському Генеральному Військовому Комітетові. У росіян не було надійних військ у Київі. Але їм став на допомогу Український Генеральний Військовий Комітет. Полк Богдана Хмельницького одержав наказ від вищої української інституції рушити проти Полуботківців. Я бачив, як рухалися сотні Богданівського полку проти Полуботківців. Неохоче виконували Богданівці наказ, але виконували – співчуття було на боці відважних Полуботківців. Разом із Богданівцями рушили й росіяни.
Побачивши наступаючих росіян, Полуботківці почали відстрілюватись. Росіяни теж стріляли, але продовжувати наступ не рішились. Впало кілька ранених. Перед Полуботківцями з’явились лави козаків Богданівського полку. Одночасно послано наказ від Українського Генерального Військового Комітету, щоби вони залишили місто і відійшли до своїх казарм.
Перед заходом сонця залишили Полуботківці місто. Так само, йшли вони грізно, врочисто. Вони виконали наказ вищої української влади. А слідом за відійшовшою колоною росіяни чіпляли знову трикольорові прапори на державних установах...
На вимогу петербурзького уряду Український Генеральний Військовий Комітет видав наказ Полуботківцям, щоб вони склали зброю і вирушили на фронт. Полуботківці по хитаннях виконали і цей наказ.
Про незадоволення угодовою політикою Центральної Ради в частинах київської залоги велика більшість членів Ради не була своєчасно поінформована. Тільки по ліквідації виступу довідались ми, що Полуботківці вимагали від президії Ради припинити угодову політику. Президія Ради нібито й погоджувалася з Полуботківцями, але продовжувала переговори про угоду. Полуботківці рішили, що своїм рішучим виступом вони нададуть рішучості і Центральній Раді. Та сподіванки завели – Рада стала не на боці повстанців. Цілком можливо, що коли б всі члени Ради, а, власне, найбільш радикальні, були своєчасно поінформовані про настрої Полуботківців, то останні не залишилися би без по-літичного проводу* в день виступу. На жаль, дійсно революційна частина членів Ради взнала про виступ тільки 5-го липня.
Самий виступ Полуботківців викликав значний відгук на периферії. До Київа “на допомогу” рушило Вільне Козацтво; до того ж готовилися українські вояки. Швидка ліквідація виступу припинила і рух “на допомогу”.
Одвертий і рішучий виступ Полуботківців був першим збройним виступом проти росіян в нашій столиці; він же є першим масовим протестом проти угодовської політики українського політичного центру. Той відгук, що викликав він по Україні, вказував, що наші революційні маси не бояться ні “самочинності”, ні “безправства”. Українська кров Полуботківців, яка зачервоніла на Печерську, пролилася за ідею самостійної української держави.
Та кров указувала шлях, який виведе нас із безправства.
Українська демократія, що гуртувалася в Центральній Раді, не звернула увагу на пересторогу. Серед широких українських мас росло незадоволення угодовою політикою. Психологічні нитки, що в’язали в одне ціле український народ, потрохи натягаються, хоч і не рвуться ще. А соціалістичні політики Ради звернули всю свою увагу на Петербург.
Революція набирала більшого й більшого розмаху. Треба було творити. Треба було будувати. Ми мали сприяючі умови, щоби творити – наш ворог, Росія, захитався в своїх найголовніших підвалинах. Ми мали знаменитий матеріал для будівлі – спалахнувші революційним ентузіазмом народні маси. Та серед керманичів Центральної Ради не знайшлося людини з творчим генієм. В нас були каменярі і часом непогані, але не було архітекторів-творців. Ми не мали провідників. Ті люди, які вважали себе провідниками, не були ними. Час, дорогий час, минав; умови змінювались не на нашу користь; дорогоцінний матеріал псувався.
Були люди, що вже тоді прозріли нашу внутрішню трагедію. Їх було небагато. Вони не могли значно впливати на розвиток подій. Проти світлих одиниць стояла темна сила нашого ката – Росії, яка охоче підтримувала угодовців. Останні мали ще авторитет у масах, бо “українцями стали не з березня місяця”... Угодовці дорого платити Росії за тимчасову підтримку і платили інтересами цілої нації. Досить пригадати, що декількох Полуботківців посадили росіяни в льохи київської цитаделі, де й просиділи  вони аж до осені 1917 року. Про тих Полуботківців не дуже клопоталася Центральна Рада і їм нічого не залишалося, хіба що крізь мури і ґрати посилати молитви до Господа, щоб він “розсудив” їх, як колись благав гетьман Павло Полуботок.

Юрко ТЮТЮННИК
 

Може й беруть завидьки “суперників” з інших регіонів України, але ж саме Полтавщина виборює чолове місце в оглядинах народних співців-кобзарів. З Полтавщини й Вересай, і Китастий, і Хоткевич, і Володимир Єсипок, і ще багато інших “гомерів України”. І безперечно, до їхньої когорти життям додано ім’я сімдесятирічного “сивого легіня” Віктора Лісовола, автора музики всесвітньо відомої перлини козацького застілля, на вірш Вадима Крищенка – “Наливаймо, браття, Кришталеві чаші, Щоб шаблі не брали, Щоб кулі минали Голівоньки наші”. Співають її в усіх куточках України, і в світі, де тільки почуєте нашу мову. Це – своєрідна візитівка України, і стала вже ця пісня народною, й додають виконавці до неї свої строфи, свої варіанти мелодичних ходів та підголосків.
Віктор Лісовол... Кому доводилося хоч раз почути у виконанні цього кобзаря “Думу про трьох самарських братів”, чи його власну співанку на вірші Тараса Шевченка “Нащо мені женитися”, чи також власну, на народний текст – “Кину пером, лину орлом”, та ще й яку з понад доброї сотні його авторських співанок – той назавжди збереже в своєму співочому тезаурусі відгомін Лісоволового героїчного бас-баритону, звучання якого вдивовижно “вмотивоване” опертям на грудні, головні, чи й парадоксально резонаторні осередки. І як то воно так виходить – що син Івана та Надії, простих собі людей з села Семенівки, інженер із механізації та електрифікації сільського господарства, який самотужки на Полтавщині, Харківщині, Київщині серед аматорських гуртів отого розкрилля для пісенного збурення, котрим дихали змалку груди – знайшов-таки себе! Натрапив на оту єдину життєву стежку, котра привела у омріяний світ кобзарства. Шукав довго й самозречено. Шукав радісно й натхненно. Шукав так, як шукає сокіл свого високого лету над принишклими у самозаспокоєнні щигликами та синицями. Шукав і з кожною новою піснею, кожним акордом на мандоліні, гітарі, акордеоні пересвідчувався: пісня в мені живе! Гармонія Лисенка, Леонтовича, Хоткевича, Кучугури-Кучеренка, Кушнерика, Носача, інших уже відкритих ним для себе композиторів і кобзарів – то гармонія і його життєвого кредо, і  відступитися від неї він ніколи не зможе.
Побувавши влітку 1969 р. на кобзарському концерті в Києві, зважився на вступ до трирічної кобзарської студії при Музично-хоровому товаристві, яке ще не було тоді розтерзане черговим погромом, вчиненим на початку сімдесятих цековцями, силовиками, ідеологами. Успішно скінчив студію, концертував на Київщині й за її межами.
Мені довелось бути з паном Віктором у поїздці по Литві – його виступи литовці сприймали як дивовижний перегук епох, вбачаючи в бандурі аналог їхнього кантеле.
З часом у репертуарі – вже десятки народних і авторських творів, думи “Невольницький плач” та “Про козака-бандуриста”. Скінчив дворічну студію при Національній капелі бандуристів і сім років співав у капелі під орудою Миколи Гвоздя. Це була, мовби, своєрідна консерваторія майстерності, і відчув себе Лісовол повноваговитим колоском у тому житейському дзвінкоголосому лані пісенного багатства рідного краю.
Вийшовши на пенсійні хліба, не впадає у зажуру через відомі економічні колізії. Запрошують безгрішні безгрішного – то й іде не за гріш – з подругою-бандурою та часом із подругою-дружиною пані Зоєю аби в Музеї гетьманства, в Центральній Раді, в Кобзарській світлиці Українського дому люди почули солоспів Віктора Лісовола, чи й романси у виконанні їхнього сімейного дуету.
Принаджує в особистості цього Прометея пісенного вогню така непогамовна жага творення. Він кохається в поетичному вирі і щоразу вибирає для нового твору котрийсь із співомовних творів, і, як мені здається, кобзарських мелодій у бандурі Лісовола – як у океанській мушлі голосів Океану. Він лише відбирає суголосне його серцю...
Почувши  пісню, яка його зворушила, одразу примірить її до свого регістру та й бере на озброєння. Правда, часом і підправить як композитора, так і поета на свій кобзарський розсуд і смак. Як ось мою авторську “Як рушали козаченьки”, виконувану в обробці М. Гвоздя Капелою. У переспіві Лісовола вона стала розлогою й, як здається слухачам, справді “васильківською” козачою похідною.
А то якось прийшов пан Віктор до Кобзарської світлиці дещо заклопотаний. Оце ось покажу тобі, мовляв, мелодію, що давно мені допікає. Де б його розжитися віршів, щоб підходили. Бо скільки не перебирав – усе якось не так... і почав тихенько награвати цей твір. Як і більшість творів кобзаря, цей привабив мене своєю незвичною епічною розлогістю мелодики. Вийшло якось одразу. І назвалося “Благословіння”.
Завершується наш твір рефреном – “Чуєш? Струнами сонця Бавиться десь немовля? Сіє на щастя Синього рясту земля.”. І коли дует цієї славної родини виконує материне благословіння, слухачу вчувається саме голос його матусі, яка благословляє на нові шляхи.
А Віктор Лісовіл не відступається від свого: упорядковує своїх сто творів, і мріє ще “замолоду” побачити їх подарованими кобзарському братству. На тихі води, на ясні зорі.

Борис СПИСАРЕНКО,
член Національної спілки письменників України
м.Київ
 

Якщо держава – це ми, то хто тоді вони?

1. Совістю торгують ті, у кого її немає.
2. У тих, хто стоїть по обидва боки безодні, є щось спільне.
3. Дух часу: послати всіх до чорта і кинутись до Бога.
4. Коли в голові – вітер, у склянці – буря.
5. Легко обманути народ, спробуйте обхитрувати мою жінку!
6. Порада: вдало підібраний псевдонім допомагає зробити ім’я.
7. Парадокс: мають палаци, а мріють жити в серцях людей.
8. Все залежить від того, чого Вам більше хочеться: їсти чи жити чесно.
9. Що більше можливості говорити, то менше хочеться думати.
10. Навіщо порушувати закон? Адже для цього є поправки.
11. Перейменувати – ще не означає називати речі своїми іменами.
12. І мости руйнуються від того, що всі йдуть у ногу.
13. Що довше живеш, то шкідливіше для здоров’я.
14. Ми все більше стаємо господарями безвихідного становища.
15. У хворої економіки більшає докторів та меншає санітарів.
16. Хіба жінка з такими ногами скаже, що в ногах правди немає?
17. Не бійся, що тебе зразу ж продадуть... Спочатку на тебе повісять ярлик.
18. Що дешевша горілка, то більше патріотів!
19. Що б ми не будували, паралельно треба готуватися до капітального ремонту.
20. Скільки жил треба витягти з ближнього, аби натрапити на золоту?
21. Коли пішаки обирають короля, виходить суцільний мат.
22. Вбиваючи в собі звіра, подумайте, чи не залишитесь Ви сиротою?
23. Злочинність панує, бо вона організована.
24. Сказав правду – тепер відбріхуйся.
25. Страшно не те, що все продається – жахає ціна.
26. Погано не те, що від великого до смішного один крок, погано те, що назад дороги нема.
27. З двох катів вибирають того, у кого гостріша сокира.
28. Звичайно, що ми йшли не туди, зате ніхто не зможе сказати, що ми відступали.
29. Дурні краще вміють користуватися дурістю, ніж розумні – розумом.
30. Нема такої правди, яку б не можна було роздягти догола.
31. У житті – як на довгій ниві: одні сіють розумне, добре, вічне, але комусь же й орати треба.
32. Поки не погорів, диму Вітчизни не понюхав.
33. Варто лише запитати дорогу до раю, і вас тут же пошлють до дідька...
 

Запізніле слово

Помер Роман Федорів. Письменник, громадський діяч, редактор, літописець національної історії.
Для мене він дорогий ще й тим, що за його безпосереднього і найактивнішого сприяння був двічі перевиданий історичний роман Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр”.
Який дійшов до мене.
І змінив моє життя.
І дав шанс повернутися до пам’яті українського народу отаманам Гайдамацького краю, старшинам і козакам Армії Української Народної Республіки.
Я щиро вдячний Покійному за це.
І шкодую, що не встиг за життя схилити перед ним голову.
Хай ім’я Романа Федоріва навічно залишиться на скрижалях української історії та української літератури.
Вічна Йому пам’ять!

Роман КОВАЛЬ, письменник,
Президент Історичного Клубу “Холодний Яр”
 

Книга, про необхідність якої давно говорили афористи, опублікована. Вона побачила світ, а світ ще побачить її.
Ми запросили вас сюди, щоб світ вашими очима подивився на цю книгу. Я сподіваюсь, що в історії духовного розвитку України майбутні історики виокремлюватимуть два крупних етапи. Перший – до виходу цієї книги, і наступний – після її виходу.
Я б сказав, що певною мірою видання цієї книги – це афера. І взагалі всі афористи – аферисти, бо афоризм – це є певна афера думки, афера мислення. Але не всі аферисти – афористи. Афорист не думає, він мислить, аферист ж думає, але не мислить.
Ми радіємо, що афоризми лунають українською мовою…
Ми зібрали 100 авторів за 1000 років – дві магічні цифри: 1000 і 100. Починаючи зі Святослава Князя Хороброго (його знамениті “Іду на Ви...” та “Мертві сорому не мають” відкривають цю книгу) і продовжуючи Ярославом Мудрим, Григорієм Сковородою, Петром Могилою, Богданом Хмельницьким, Тарасом Шевченком, Лесею Українкою, Іваном Франко, ми дійшли до сучасників.
У нас були труднощі з підбором афоризмів. Адже українські мислителі не завжди мислили афоризмами. Вони мислили, як нормальні люди, а ми шукали афоризми…
З сучасниками було легше, тому що вони самі їх приносили. Ми тільки скорочували. От Голобородька, видатного афориста сучасності, скоротили – він невдоволений. Або Андрія Коваля трошки підкоротили – він теж ображався. Ті автори, яких немає в живих, не протестували. З ними було легше працювати. З живими завжди важче.
В цій книзі є текст, контекст і підтекст. Найнебезпечніший читач – це той, що читає в книзі контекст і підтекст. Той, що читає текст – з тим простіше. Але ми розраховуємо на читача, який буде читати текст, контекст і підтекст.
Ми сьогодні зібралися тут, щоб радіти, що ця книга вийшла. У нас, взагалі, зараз дефіцит радості. Я один із апологетів радості, агресивного оптимізму. Переконаний, що розділене горе – це розділене горе, а розділена радість – це помножена радість. Сьогодні ми зібралися тут, щоб розділити радість виходу цієї книги. Вихід її – не стільки наша особиста заслуга, скільки заслуга авторів. Я думаю, якщо ми об’єднаємо наші зусилля в пошуку радості, то отримаємо синергічний ефект пролонгованої дії…
І на останок скажу про свою мрію. Ви, мабуть, не один раз чули такий вислів: “Як кажуть французи, як кажуть англійці…  італійці…  німці”. Я мрію про той час, коли у світі залунає: “Як кажуть українці…”
І цитуватимуть при цьому книгу “Українська афористика”.

Володимир ЧЕРНЯК,
народний депутат України, професор