• Головна сторінка
• Архів
• Розширений пошук
• Редакція
• Клуб "Холодний Яр"
• Книги - поштою
• Гостьова книга
• Стежками холодноярських отаманів

• Січень
• Лютий
• Березень
• Квітень

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.
Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.

7 квітня у Києві відбулися Установчі збори Форуму національного порятунку, до складу якого увійшли провідні українські політики, науковці, письменники, діяч мистецтв. Серед інших засновниками Форуму виступили й представники Проводу ДСУ.
Форум перетворився на яскраву демонстрацію рішучих намірів об'єднаної опозиції радикально змінити наше життя на краще.

Десять років тому було здобуто незалежність України. Тоді для багатьох майбутня Україна уявлялася суспільством рівних можливостей, де кожен громадянин матиме гарантовані громадянські права, заможне життя, можливість вільного спілкування з навколишнім світом.
Незалежний розвиток нашої держави протягом останніх десяти років показав: тоталітарна система влади не тільки збереглася, а й набула потворних форм. Відбулась узурпація влади Президентом та кількома кланово-олігархічними структурами. Парламент (Верховну Раду) обмежено у правах, громадські інституції не стали дієвою частиною політичної системи, засоби масової інформації позбавленні можливостей нести об'єктивну інформацію громадянам. Суди, міліція, прокуратура, податкова служба перетворилися на політико-репресивні інструменти, які дедалі активніше співпрацюють із криміналітетом. Брехня стала способом здійснення державного управління. Тиск, шантаж, залякування, переслідування інакомислення з боку виконавчої влади при злиднях, безробітті і соціальній незахищеності сформували в суспільстві настрої страху, зневіри і безнадії. Поглиблюється розрив між народом і державою, між людиною і владою. Адміністрування руйнує економіку,сприяє наскрізній корумпованості влади. Диктатура, відстоюючи інтереси кланів, загрожує втратою державності...
Політична криза в Україні продемонструвала, що насправді:
а) в Україні склалася кримінально-кланова система влади, здатна здійснювати і приховувати злочини;
б) влада в державі позбавлена поняття відкритості, їй не знайомі поняття моральності і честі, вона нехтує не лише правами людини, а й її життям;
в) Україна завдяки зовнішній політиці влади поступово віддаляється від Європи і перетворюється на сировинний додаток інших держав...
Саме тому найближчими цілями Форуму є:
• відставка нинішнього Президента, як особи, що несе персональну відповідальність за створення і зміцнення такої системи влади;
• ліквідація політичної влади кланово-олігархічних угрупувань, відставка і покарання тих, хто безпосередньо винен у здійсненні злочинів;
• внесення змін до Конституції, які перерозподіляють владні повноваження у трикутнику Президент - Парламент - Уряд, посилення ролі і взаємної відповідальності парламенту і Уряду;
• проведення дійсно прозорих демократичних виборів Президента і парламенту;
• створення Уряду народної до-віри, затвердження його програми парламентом;
• створення незалежної системи судочинства;
• посилення органів самоврядування через законодавче забезпечення їхніх фінансових, матеріальних і організаційних можливостей;
• перетворення України на державу, яка би захищала життя, майно і гідність її громадян;
• об'єднання всіх суспільних верств заради зміцнення України як фактора європейської і світової політики...
Ми переконані, що політика і мораль повинні бути взаємопов'язані. Ми впевнені, що політика повинна бути відкритою і творитися чистими руками. Той, хто йде у політику, повинен володіти, окрім професійних та ділових, ще й моральними якостями. Народ, який обирає своїх політиків і довіряє їм свої долі, має право знати правду про їхню діяльність і має право відібрати свій вотум довіри у тих, хто зрадив спо-дівання народу. В основі нашої по-літичної системи повинні лежати солідарність усіх верств населення, демократія, відкритість, порядок.
Ми переконані, що в Україні повинно утвердитися справжнє народовладдя через конституційну реформу, створення системи стримувань і противаг, за якої жодна особа чи жоден орган не зможе узурпувати владу.
Форум національного порятунку не зводить свою діяльність виключно до усунення від влади Леоніда Кучми. Наша ціль - зміна системи влади.

Ми виступаємо за:
• повернення України на європейський шлях розвитку, подальшу інтеграцію у європейські та світові структури;
• демократизацію суспільства і суспільних відносин;
• впровадження реформ, спрямованих на створення умов для повноцінного розвитку соціально-орієнтованої ринкової економіки;
• правове забезпечення та реальні гарантії свободи слова в Україні. Слово, засоби масової інформації та інформаційні потоки повинні стати надбанням всієї нації, а не окремих кланів і груп;
• ліквідацію корупції у вищих ешелонах влади та відновлення законності;
• визнання нечинними міжнародних угод, підписаних протягом остан-нього десятиліття, які суперечать законам та національним інтересам України;
• виведення суспільних відносин з тіні і утвердження Закону у всіх сферах життєдіяльності;
• забезпечення у повному обсязі правових гарантій, наданих громадянам Конституцією України...
• створення правових підстав для усунення з посади Президента (в тому числі через процедуру імпічменту та референдуму)...
Ми за перетворення українців на суспільство вільних людей, які самі творять власну історію.
Форум національного порятунку виступає за радикальну зміну управлінської еліти в Україні...
Форум є координуючим органом об'єднаної опозиції, завданням якого є перетворення України на спільний дім всіх її громадян, де гарантуються гідність людини, право і закон, а інститути і правові засади слугують основним інструментом потреб і захисту прав людини. Форум є виразником загальноукраїнського руху і відображає утвердження нових засад в усіх сферах соціального життя...
Після обрання нового парламенту, приведення до присяги нового Президента і оголошення складу нового Уряду, Форум національного порятунку складає свої повноваження, поступаючись місцем іншим ле-гітимним структурам або може продовжити своє існування у новій якості (як координаційна рада політичних сил, партій, політичний блок тощо)...
Наш народ заслуговує на краще життя, і наша діяльність буде присвячена тому, аби наблизити Україну та українців до процвітання та добробуту...
(подається зі скороченнями)
 

11 квітня в конференц-залі Київського міського будинку вчителя під егідою Історичного Клубу "Холодний Яр" відбулася презентація книги "Українська афористика". Книга вийшла у видавництві "Просвіта" під загальною редакцією Голови Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України Івана Драча та народного депутата України Володимира Черняка. Її упорядниками виступили лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка Валерій Шевчук, письменник Роман Коваль та Президент Української академії політологічних наук Микола Михальченко.
До книги увійшли афоризми та висловлювання видатних постатей української культури, починаючи від часів Київської Руси та до доби Української держави, що постала наприкінці ХХ століття. Книга фактично стала хрестоматією національної мудрості за останнє тисячоліття. Не дивно, що вона рекомендована Міністерством освіти і науки України.
Над книгою працювало розкішне гроно українських культурологів та науковців, серед них - Вадим Скуратівський, письменники Юрій Мушкетик,Василь Клічак, Василь Герасим'юк, Ігор Римарук, Валентин Чемерис, Василь Шкляр, журналісти Віктор Набруско, Валерій Колінько, Віктор Мороз, Олександр Шарварок, Андрій Коваль, Віктор Рог, Петро Мельничук та багато інших діячів української культури.
У вечорі взяли участь творці книги Володимир Черняк, Андрій Коваль, Вадим Скуратівський, Валерій Шевчук, Микола Михальченко, Василь Клічак, Василь Шкляр, Оксана Забужко, Дмитро Корчинський, Віктор Рог, Галина Лозко, Володимир Голобородько, Дмитро Арсенич, Флоріан Боднар, народна артистка України Галина Яблонська, український бард Тризубий Стас та ансамбль старовинної музики під керівництвом Костянтина Чечені.
 

Делегація МНК повернулася з Вороніжчини. На запрошення укра-їнського товариства  "Перевесло"  (Вороніж) українська делегація у складі голови Молодіжного Націоналістичного Конгресу Віктора Рога, заступника голови МНК Олега Медуниці, голови Сумської "Просвіти" Бориса Манжули, представника Центру Національного Відродження ім. Степана Бандери пана Гавдиди та членів Сумської  організації  МНК Олександра Хоруженка, Георгія Сахнюка і Олександра Вовка відвідали українську громаду Вороніжчини.
Учасники делегації  взяли участь в урочистих заходах з нагоди ювілею Кобзаря, зустрілись з активом товариства "Перевесло" та представниками місцевої влади, відвідали Батьківщину Миколи Костомарова  - село Юрасівку, де відбулись зустрічі у місцевій школі.
Гості з Києва та Сумщини були вражені тим, як спрагло і з яким хвилюванням наші єдинокровні брати поза меж сучасної України ловили кожну звістку з Батьківщини. Виявляється, ніхто, окрім молодих націоналістів з Сумщини, практично ніколи не цікавився проблемами і потребами українців Східної Слобожанщини. З глибокою вдячністю вони прийняли літературу від "Просвіти", СУМу та МНК, котру привезли гості для "Перевесла". На превеликий жаль, наші владні та коловладні чиновники більше цікавляться західною діаспорою (яка може допомогти), ніж східною (якій треба допомогти), а отже мільйони українців на території Російської  Федерації  залишені офіційним Києвом напризволяще.
Тиск і перепони з боку владних чинників, абсолютна відсутність мінімальних можливостей задоволення національно-культурних потреб, неабияка активність у регіоні ультрашовіністичних та ортодоксально комуністичних сил ставлять під загрозу збереження українства в краю.
Хотілося би звернути увагу на те, що практично третина сучасної Воронізької  області етнічно й історично належить до України і українська мова, українська пісня в побуті тут звучить не рідше, ніж, ска-жімо, на Сумщині чи Харківщині, а українські прізвища не дають ніяких підстав для самозаспокоєння до того часу, допоки ми не спроможемося виконати заповіт Кобзаря:
Обніміте ж,
брати мої, найменшого брата!
Ці райони в місцевих газетах називають  "Страна Хохляндія" (Країна Хохляндія), і не стільки в образливому розумінні, а як констатацію незаперечного факту приналежності цих територій до українського історично-культурного і ментального світу. В книжці з однойменною назвою детально описуються традиції, мова, історія й обряди місцевих українців.
Напередодні 10-ї річниці проголошення Незалежності України та ювілейних урочистостей, пов'язаних з цією датою, проблема українців східної діаспори набуває  особливої гостроти.
Що за ці 10 років зроблено, аби вони не відчували себе обрубаною гілкою з Українського Дерева?
І державна влада, і Товариство  "Україна-Світ", і УВКР, і СКУ, врешті, всі ми мусимо звернути уважний погляд на українців східної  діаспори, підтримати  їх, допомогти, дати відчути себе членами великої української родини, відчути опіку і захист України. Досить тільки говорити про Соборність на мітингах 22 січня - час втілювати повсякденно конкретною роботою.

Інформцентр МНК
Наш сайт - www.ukrnationalism.org
М. Плотніков, Молодіжний Конґрес, е-mail: mkun@ukr.net
 

Спекотного червневого дня 1999-го року Ганна Федорівна Кіщук підгрібла залишки старої сушарки, яку вони з чоловіком вирішили знести через непридатність для користування, аж раптом граблі дзенькнули об скло. З-під землі стирчали вершки двох банок, і коли жінка витягла їх на поверхню, в одній виднівся зотлілий матеріал, а в другій - незрозумілі темні пластинки. Була думка все це кинути у вогонь, але син Петро, учень випускного класу Яворівської школи Косівського району Івано-Франківської області сказав: "Мамо, це - фотоплівка. Тут оз-броєні люди... О, на кашкетах тризуби. Це, мабуть, повстанці..."
Хлопець не помилився. Гуцульська земля зберігала матеріальну пам'ять про тих, хто майже 10 років боровся за незалежність України у лавах УПА. Зберігала, судячи з усього, понад 45 років, аби явити світові образи тих, хто не побоявся стати на прю за честь і гідність з двома наймогутнішими імперіями ХХ століття...
У архіві з села Яворів 216 негативів на плівці 6 см. За всіма даними, це найбільший досі фотоархів УПА, а його унікальність саме в тому, що віднайдено первинні документи - негативи, причому збережені досить добре. Сучасна техніка дозволяє виготовити якісні світлини великого формату, а вже на них виявити деталі, недоступні з жодних інших джерел.
Світлини з архіву друкувались вже у багатьох виданнях, опізнано понад 50 зафіксованих там осіб, але роботи - непочатий край. Сподіваємось, що публікація в газеті не лише зацікавить читачів, але й спонукає їх до співпраці у плані ідентифікації неопізнаних героїв Визвольної боротьби. Світлини будуть подаватися з номерами, присвоєними їм в цілісному масиві віднайденого архіву, аби уникнути плутанини.
 

Українська повстанська армія творилася всім українським народом, а не лише галичанами, як про це толосила московська пропаганда. Тому є багато свідчень і серед матеріалу фотоархіву - також. На світлинах № 26, 57 і 201 ми бачимо дівчину у військовому вбранні, з пістолетом ТТ на портупеї. Дехто з живих ще нині повстанців - вихідців з Гуцульщини - твердили, що бачили її у комісіях, що приймали присягу від новобранців у 1944 - 45 роках, а це означало наналежність невідомої до крайового проводу. Суворі правила конспірації не дозволяли знати стороннім навіть псевдоніму, не те що справжнього імені. Та на одну з публікацій в газеті, де була вміщена світлина цієї дівчини, відгукнувся пан Микола Міщенко з Київщини. Він упізнав свою однокласницю, з якою вчився перед війною на Донеччині - Галину Кузьменко. Була Галя родом з села Нової Басані на Чернігівщині, росла круглою сиротою. Мати і брати померли від голоду страшного 1933-го, а батько зник у ГУЛАГах 1937-го. Галю виховував дядько. У 1942-му дівчина повернулась на Чернігівщину і включилась у роботу патріотичних організацій, а з наближенням фронту рушила на захід і, врешті-решт, опинилась в УПА. Пройшла вишкіл і була направлена в осередок пропаганди, оволоділа ручним кулеметом... Восени 1945-го її, важко хвору, захопили карателі з МГБ, Допити, тортури - і 15 років каторги на шахтах Воркути.
Вижила, звільнилась, вийшла заміж за повстанця родом зі Львівщини. Виховала сина - зараз він працює педагогом в Донецькій області. В середині 1980-х після багатьох страждань одержала однокімнатну квартиру в Києві, а в червні 2000-го відійшла у вічність. Забракло кількох тижнів, аби розповісти про таємниці повстанських світлин, зокрема, хто стоїть з нею на фото № 26. Є здогади, що він також з-за Збруча.
Допоможіть розпізнати, добрі люди! Свої версії адресуйте автору цих рядків на поштову скриньку п/с № 6314, Львів-70, індекс 79070. А про інших вояків УПА, які зображені на фото № 201, розповімо згодом.

Володимир Павлюк
м. Львів
 

Михайло Сорока... Якби світське суспільство наділяло своїх лицарів духу титулом святих, як це робить Церква, то серед жертв червоного людоловства першим, гідним цього звання, я б назвав Михайла Сороку. Борець з когорти безсмертних і... свята людина.
Мені довелось знати Михайла у таборі. Коли і де ми вперше зустрілись у зонах архіпелагу Гулаг, вже не пригадую. Багато води збігло з того часу. Зате я дуже добре пам'ятаю наші останні зустрічі.
Грудень 1965 року. Заарештованого місяць тому, мене привозять до Мордовського табору в Явасі, звідки п'ять років перед тим я звільнився, купивши в КҐБ звільнення принизливим "засудженням" свого минулого.
І от я - блудний грішник - повертаюсь туди, де протягом цих же п'яти років карались ті, хто не тільки не схвалював моїх дій, а навпаки вважав їх зрадою, підлістю, гідною найтяжчої кари.
Ситуація, сказати, шекспірівська. І саме такої ситуації жадало КҐБ, маючи надію, що ця подорож буде для мене останньою.
Моє повернення стало сенсацією. Погляди в'язнів щодо мене розділилися. Одні мали мене за останнього з останніх, а інші схилялися до думки, що її висловив М. Сорока: "Караванський вчинив негідний вчинок, та раз він знову за ґратами, значить, чимось насолив владі та КҐБ, і якоюсь мірою заслуговує на поблажливість".
Це була точка Михайла.
Ясна річ, не всі її поділяли. Та це вже інша тема. Моя ж тема: спогад про в'язня сумління у повному розумінні цього слова. У цій темі я згадую про себе тільки тому, що через призму моєї ситуації розкривається образ М. Сороки.
Хто-хто, а Михайло зазнав від сатанинського режиму чи не най-більше. Заарештований 1940 року, він на той час вже відбув свій срібний табірний реченець, а попереду було ще 20 літ каторги. На ділі досмертне ув'язнення.
Він свідомо ніс свій хрест на Голгофу, і не здавався. Його возили до Києва, до Львова, на поріг своєї хати: вимагали каяття, але він не здавався і не здався.
Михайло Сорока, десь, краще від інших знав, що значило не піддатися спокусі. Знав, що за твердість треба платити життям. І він платив. Але він розумів і те, що є слабші, які не витримають, є, зрештою, такі, хто шукає інших шляхів. Не були йому чужі в цих розмислах і Божі істини.
Всюдисущому КҐБ позиція Михайла не сподобалася. Вони хотіли іншого. Дуже скоро, десь 1966 р., його відправили на сусідню зону. Більше ми не бачились.
Коли згадуєш М. Сороку, мимоволі приходять на пам'ять такі його сучасники, як Йосиф Сліпий, як Роман Шухевич. Це люди одного покоління, одного гурту, одної стихії. Діючи у різних обставинах, але наснажені одним духом, вони творили сучасну історію.
Історія - це вічна зміна поколінь. Одні покоління відходять, на їхнє місце приходять нові. Покоління М. Сороки лишило по собі слід, лишило пам'ять.
Пам'ять про лицарів, про мучеників, про святих.
І доки ця пам'ять житиме в наступних поколіннях, доти ті покоління матимуть право зватися Людьми.

Святослав КАРАВАНСЬКИЙ
 
 

Опанас ЗАЛИВАХА

З книги Лесі Бондарук "Михайло Сорока" (Дрогобич, 2001).
 

Наш Чорний ліс, в оточенні якого розташувалося і моє рідне село Веселий Кут, що в Знам'янському районі, служив повстанцям і фортецею, і домом, і сховом.
Був я тоді хлопцем років п'ятнадцяти-шістнадцяти і в моїй пам'яті надовго залишилася подія, свідком якої я був.
Стояла післяжнивна пора 1922 року. У селі розташувався загін червоної кінноти. Стояли постоєм по сільських хатах. Бійці відпочивали, чистили зброю. Я з цікавістю приглядався до всього. Одного дня бачу: на вулиці якась метушня. "Бандітов вєдут!" - гукнув у двір один з бу-дьонівців. Вибіг і я. В оточенні червоноармійців з гвинтівками навпереваги ішли... Ні, бандитами я б їх не назвав. Звичайні наші люди, українці: ні звірячих облич, ні патлатих голів, ні диких поглядів. Це були повстанці, або, як їх у нас називали, - лісовики, добродії. Стомлені, схудлі. Руки їм заведено назад і зв'язано. Дехто босий.
- Судити будуть, - пронеслася чутка по селі, а потім уже й оголосили: "Ідіть на суд!"
Батько мій не пішов. І мене не пускав. Та я його не послухав.
Суд тривав два дні... Підсудні вели себе мужньо. Пам'ятаю запитання одного із членів трибуналу: "Савєцкая власть вєздє стала твєрдо на ногі. Пачєму жє ви вєлі ету бєзнадьожную барьбу?" Один із підсудних відповів:
- Ми не визнаємо цієї влади. Вона московська, а ми хочемо вільної України. Ми ніколи не примиримося з чужим пануванням.
Тоді запитали й Ониська Бойка, бійця-лісовика:
- А ти прізнайошь савецкую власть?
- Не діждете, щоб я її визнавав, цю кровожерну чужу владу. Слава Самостійній Україні!
Серед захоплених у полон виявився хлопчина, приблизно одних літ зі мною (років чотирнадцяти) - Ригузенко, із с. Чорноліски, що між Цибулевим і Веселим Кутом. Його умовляли:
- Ти єщьо малалєтній, нєсазна-тєльний. Сазнайся: тєбя падгаварілі ідті в атряд? Єжелі ето так, трібунал тєбя аправдаєт. Вєдь у тєбя єщьо цєлая жізнь впєрєді!
Та хлопець не здався:
- Ні, мене ніхто не підмовляв. Я стою за Самостійну Україну!
- Ну, сматрі, сам падпісал сєбє прігавор.
А той "приговор" був один для всіх - розстріл. І я бачив, як його виконували. Усіх повстанців-лісовиків повели за село. Вбивали на тому місці, де колись був маєток пана Костинського. Стріляли в спину. Як зараз бачу: Онисько Бойко повернувся обличчям до катів і вигукнув: "Слава Україні!"
Рідним дозволили поховати розстріляних на кладовищі. На ті похорони зійшлося все село.
А потрапили повстанці до рук карателів через зраду. Видав їх свій же повстанець, колишній царський офіцер Демченко, сам цибулівський. Коли червоні пообіцяли амністію тим, хто добровільно вийде з лісу і здасться, то Демченко довго не думав.
Повстанці-лісовики мали схованку в підземеллі, виритому в Сацькому Яру - це між Цибулевим та моїм Веселим Кутом.
Підпільне житло було дуже добре замасковане, зовсім непомітне для ока: молоді деревця, старі корчі, старе опале листя. Демченко провів червоних до землянки, показав вхід. Туди гукнули:
- Вихадітє!
- Не вийдемо! - відповіли повстанці.
- Бросім бомбу і всєх пабьйом!
Вийшли. А один непомітно зірвав із голови кашкета і кинув поперед себе. Твердий армійський кашкет покотився до урвища, ніби його понесло вітром. Полонений кинувся за ним.
- Стой! Стрєлять буду!
- Та я тільки он картуз впіймаю, - та скік у кручу, та в чагарник.
Тільки й бачили.
Чорноліські добродії потім покарали зрадника. Слідкували за кожним його кроком. Труп Демченка знайшли аж через місяць, коли дядьки поїхали в 20-й квартал по дрова. Впізнали його по кашкету та галіфе, бо голову геть об'їли лисиці. Так бойові товариші розстріляних відплатили за відступництво.
Усі повстанці-лісовики належали до загону отамана Кібця, про якого згадує у своєму історичному романі "Холодний Яр" Юрій Горліс-Горський.
Окрім вже названих мною вище, пам'ять зберегла ще імена Архипа Бондаренка, Миколи Бондаренка, Якова Запорожця, Пантелея Свириденка, Панька Дяченка, Юзельника.
Слава героям!

Зі слів Костянтина Зіновійовича ЗАПАРЕНКА (1906 р. нар.) записав Микола ПЕТРОВ
 

Щоб там не сталося, а слова - "Од нині самі будемо творити наше життя" - пролунали. Проголосила ті слова до українського народу Українська Центральна Рада в Першому Універсалі. Значить: геть з хитаннями, геть з проханнями милості з Петербурга, геть із компромісами і зо всім геть, що перешкоджає титанічному розвиткові національної революції! Цим зроблено рішучий крок.
Слова Універсалу, вперше проголошені до народу з-під пам'ятника великого гетьмана на Софіївській площі, покотилися по Україні. Вони докотилися і до селянської стріхи, і до брудних казарм, і до вогких шанців, в яких до цього часу за чужу справу гинули сини України. Слова доторкнулися найніжніших, а заразом і найсиль-ніших струн народної душі.Покотилися вони по Україні, досягли далеких границь воскреслої Батьківщини і звідтіля поверталися до Києва могутньою луною-відгомоном:
- Творіть!
Де тільки билося українське серце, де була жива українська душа, скрізь готувалися допомагати Центральній Раді у творенні нового життя. Мільйони українського народу спішили висловити свою радість; українська нація присягала не служити більше Петербургові, присягала боротися з ним.
"Громадяни с. Броварки Гадяцького повіту, одноголосно постановили... оподаткувати всі землі по десять копійок від десятини і віддати до скарбниці Української Центральної Ради".
"Волосний сход у Бузирках на Бердичівщині... постановив оподаткувати землі по десять копійок від десятини на користь рідної справи"...
Таких постанов були тисячі. Український селянин сам себе оподатковує і несе свої копійки в свою державну скарбницю. Зібрані гроші привозили селяни до Київа, щоби "власноручно віддати їх Центральній Раді", яку вони визнають своїм урядом.
А в Умані, Винниці, Полтаві, Петербурзі, Москві і на фронтах, українські селяни в солдатських "гімнастьорках", зі зброєю в руках, готуються "всіма силами підтримувати й боронити свій уряд - Центральну Раду". Вони служать молебні і присягають "на вірність Центральній Раді" ("Русское Слово", 18 червня 1917 р.).
Народні маси щиро прийняли слова "самі будемо творити наше життя" і творили, як могли і як уміли, щоби допомогти Київу визволитися з-під впливу Петербурга. Своє майно, свою кров жертвувала нація для свого визволення.
Бувають моменти, коли душа поривається стихійно до боротьби за вищі і світлі ідеї. Таким моментом у житті української нації були тижні по оголошенню Універсалу. Тяжко, майже неможливо збагнути, як сталось таке, ще рік, ще півроку тому німі, здавалося, духовно мертві маси, рабсько покірні, сьогодні стали вільними громадянами; вчора були то пігмеї, сьогодні - гіганти.
Хіба не велетень отой виснажений, зранений солдат у "гімнас-тьорці", що зірвав зі своїх грудей золоті й срібні відзнаки, зібрав такі ж відзнаки від своїх товаришів і привіз усе "своєму урядові"? Ті медалі та хрести, куплені кров'ю, пролитою за Росію... тепер вони принесені в жертву для боротьби проти Росії; при згадці про останню - очі солдата світяться ненавистю.
А як назвати отого діда з Вільного Козацтва, що тупцює по коридорах педагогічного музею, приїхавши до Київа присягти на своїй пра-прадідівській шаблюці, що зложить свою сиву голову за Україну і за "свій український уряд"?
З'являються герої, святі і невідомі до того герої. Вони вміли любити свою нещасливу Батьківщину і навчилися ненавидіти її ворогів; віки неволі не знищили шляхетних почувань у масах. Скільки було тих героїв? Легіони! І всі вони ясно й рішуче говорили Центральній Раді:
- Творіть!
Поміж тими, що повинні були творити, опинився і я. Опинився вкупі з усіма військовими депутатами, що були вибрані членами Центральної Ради на Другому Всеукраїнському Військовому З'їзді.
Зібралися на своє перше засідання в помешканні педагогічного музею. Таке враження, що поміж вибранцями від війська більшість - сільські інтелігенти, люди малодо-свідчені в політичній премудрості; для них є авторитетом міський інтелігент, особливо, коли останній був відомою особою ще перед революцією. Всі депутати у військових сорочках - "гімнастьорках" і френчах. Лиця позасмалювані.Розмови енергійні, рішучі, часом пристрасні.
Засідання має відчинити товариш голови Ц. Ради В. Винниченко. Чекаємо. В помешканні аж занадто тепло. Піт заливає очі. Ба, нарешті з'являється Винниченко. Вигляд в нього трохи заклопотаний, неспокійний.
Промову свою почав із привітання нас від імені Центральної Ради. Далі він говорить:
- З початку мушу зазначити, що військовий з'їзд не виправдав наших надій. Центральна Рада чекала від з'їзду чогось іншого. Ми надіялись, що з'їзд вибере членів Ради, яких можна буде використати, як матеріал до агітаційної роботи на селах...
Слухаю і дивуюся. Що він хоче сказати? Який йому "матеріал" хочеться бачити в мені? Як не як, я вважаю себе таким же членом українського революційного парламенту, як і сам "товариш" Винниченко, а не "матеріалом до агітаційної роботи". Дивлюся навколо і бачу замішання на обличчях моїх товаришів. А Винниченко нервово, із притиском, продовжує:
- Поміж вами, товариші депутати, багато офіцерів... Нам треба солдатів. Офіцерів не можна показувати на село, бо їх там не будуть слухати; офіцер - член Центральної Ради одним своїм виглядом буде шкодити авторитетові найвищої демократичної інституції. Дивуюся, як то вибрано стільки офіцерів членами Ради...
- Офіцери обманули нас, солдатів! - гукнув з кутка солдат А-ко. Його підтримало ще кілька "товаришів". Нараз солдат А-ко опинився коло трибуни поруч із Винниченком і, не попросивши дозволу говорити, почав "підтримувати товариша Винниченка". Його теж підтримували вигуками з місць близько п'яти солдатів. Зірвався з місця і один прапорщик, за ним підпоручник... Найменше зрівноважені перлися до трибуни. Офіцери, б'ючи себе в груди, доводили, що вони "нікого не обманювали і зараз же відмовляються від своїх мандатів"... Солдати розпалено доводили, що їх обманювали. Галас зчинився страшенний. Розпалені люди про щось кричали, щось комусь доводили, присягалися і навіть погрожували. Винниченко хотів спинити галас, але його вже ніхто не слухав. Побачивши таке, він постояв трохи, махнув рукою і зник. Галас збільшувався. В декого з офіцерів блищали сльози в очах від образи.
Я з декількома товаришами вирішив вийти в коридор, поки гарячі голови трохи прохолонуть. Тут нас стрінув Михайло Грушевський. Довідавшись про причину галасу, він побіг у залу засідань. Ми пішли за ним. Через хвилину Михайло Грушевський уже дзвонив дзвоником біля трибуни і просив усіх сідати на місця.
Михайла Грушевського послухали; його постать імпонувала. Промова М. Грушевського була видержана в лагідному тоні. Про Винниченка він сказав:
- То Володимир Кирилович від себе додав... Нам, Центральній Раді однаково потрібні і солдати, і офіцери, бо всі ви рівноправні члени революційного парламенту.
По промові Грушевський відчинив перше засідання Всеукраїнської Ради військових Депутатів. Ту назву ми й засвоїли назавжди. Вибрали президію, яка мала подбати, щоб ми мали що їсти і де спати; ще вибрали комісії: агітаційну, просвітницьку, організаційну і т. п.
Назавжди залишилося неприємним спомином перше наше засідання. Нам не довелося почути, що сказав би Винниченко в кінці своєї промови, почули ми лише те, що він сказав "спочатку". З нас і сказаного було досить. Винниченко, здається, хотів поділити нас на дві ворогуючі групи: солдатську і офіцерську, і здобувати собі симпатії "товаришів-солдатів", шахувати інтелігентнішу частину депутатів. Він хотів викликати своєрідну диференціацію, певно не класову, бо поміж солдатами були люди досить заможні, а поміж офіцерами-депутатами чимало людей було, що належали до т. зв. інтелігентського пролетаріату.
"Диференціація" не випала на користь Винниченка - він більше не виступав перед Всеукраїнською Радою Військових Депутатів, а військові не захоплювалися по-літичною премудрістю вождя пролетаріату. Можливо, що сказане Винниченком  "спочатку" зірвалося з його уст мимоволі, як наслідок орга-нічної ненависті до війська і військових, яка була властивою голові першого нашого уряду; усю ненависть він часом міг заховувати, але траплялось, що вона і проривалася в нього назовні.
Характеристичною рисою наших революційних мас була їхня безкомпромісність. Гасло "од нині самі будемо творити наше життя", вони прийняли просто, без будь-яких застережень. Ні в одній організації чи громаді не ухвалено постанови із застереженнями, якими вимагалося би бути обережними і не поривати з Петербургом. Нашим масам не подобалося російське "постолько-посколько". Український народ не робив різниці у стосунках поміж урядами Московщини, Туреччини чи Німеччини, як висловився на військовому з'їзді представник Вільного Козацтва - всі вони були далекі й чужі, бо своїм урядом українські маси визнають Центральну Раду. Здоровий національний інстинкт вказував підстави, на яких мало будуватись нове життя. Тими підставами народні маси вважали свою державну скарбницю і свою національну армію.
Оподатковуючи себе, селянин намагався утворити скарбницю, а військо творив, відокремлюючись від росіян у тилу і на фронті.
Трохи інакше розуміли проголошений принцип самі автори Універсалу. Як саме вони розуміли його, тяжко було відгадати, але, без сумніву, не так, як народні маси, бо вже в перших днях по оголошенню Універсалу почалися в Центральній Раді суперечки відносно способу переведення в життя проголошеного принципу.
В Центральній Раді було чимало членів, що жахалися грандіозного вибуху народного ентузіазму і, втративши голову, не знали, що діяти.
На засіданнях Ради розпочалися дебати. Одні доводили конечність утворення центрального виконавчого органу, завданням якого повинно було (бути сприяння) стихійному створенню української влади на місцях певної системи, бо така влада виникла сама по собі, а російської влади населення не визнавало і не хотіло до неї звертатись, або й збиралося виганять зі своїх околиць; були й такі повіти, що російська влада сама тікала з них. Саме життя вимагало утворити центральний кермуючий орган. Проте думка про створення такого органу зустріла значну опозицію серед членів Центральної Ради. А найголовніше, що в опозиції опинилися "наукові сили" - партія соціалістів-федералістів і велика частина українських соціал-демократів. В опозиції був якраз "мозок" Ради. Опозиція не заперечувала конечне утворення органу виконавчої влади цілої України, але не визнавала за українським народом права "самочинно" творити такий орган; радили просити дозволу в Петербурга; були й такі, що боялися - у нас забракне сили...
По довших суперечках все ж більшістю голосів вирішено творити центральний виконавчий орган, якому надано назву "Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради". За кілька днів з'явився на світ Божий перший уряд воскреслої України. Він був "коаліційний"; в його складі були соціал-демократи: 1. В. Винниченко - голова секрета-ріату і секретар внутрішніх справ; 2. С. Петлюра - військові справи; 3. Б. Мартос - земельні справи; 4. В. Садовський - судові справи; 5. І. Стешенко - освіта; соціал-революціонери: 1. П. Христюк - писар; 2. М. Стасюк - харчові справи; со-ціал-федералісти: 1. С. Єфремов - міжнаціональні справи; безпартійні: 1. Х. Барановський - фінанси.
Дивним було, що в складі Генерального Секретаріату опинилися люди, що найбільш завзято боролися проти утворення такого органу (Б. Мартос), запевняючи, що "ми не маємо права".
Минали дні, тижні. Нарешті 27-го червня (ст. ст.) Володимир Винниченко оголосив декларацію Генерального Секретаріату. Мовчки, з напруженою увагою слухала Центральна Рада першу декларацію першого українського уряду. А вислухавши, плескала в долоні і кричала:
- Слава!
Вітали декларацію всі члени Ради. Одним подобався зміст декларації, іншим те, що то була декларація "свого уряду", а ще інші вітали, бо бачили, що плещуть у долоні і вигукують сусіди по кріслах...
Декларація досить довга і поза загальною частиною, що вказує і завдання кожного секретаріату зокрема. Подавати цілий зміст декларації не конче потрібно, досить буде навести лише найбільш яскраві місця. Генеральний Секретаріат уважає момент "серйозним і відповідальним"; нова українська влада  не повинна бути такою, "як стара європейська". Право творити нове життя Українська Центральна Рада, на думку секретаріату, здобула з довір'я до себе народніх мас, "се право родилось і виросло з одного довір'я" без будь-якого примусу; "сконцентрована воля" нації чим дальше, тим більше "поглиблюється". Проте, Генеральний Секретаріат не знає, на яку ступити: "Ми вступили в ту зону, де стираються межі двох влад - моральної і публічно-правової"; Секрета-ріат безсилий вирішити, в "якій саме половині більше, чи менше стоїмо". Не зважаючи на те, що сам же Секретаріат визнає факт "довір'я до кінця, в усіх сферах, як національного, так і економічного, політичного й державного життя", яким на-ділив український народ своїх виборців, секретарі не почувають в собі досить сили, щоби творити, не оглядаючись на Петербург, бо "легше довіритись, чим справдити чиєсь довір'я". Генеральні секретарі сміливо підписуються за українську націю: "тут нема ворожнечі до Петербурга", а є тільки "цілковита байдужість".
Зазначивши, що нібито має забагато вже довір'я, секретаріат дальше зазначає, що тільки здобувши собі довір'я і в гнобителів української нації та від їх агентів на Україні (т. зв. "національні меньшості"), зможе закінчити "процес перетворення в публічно-правову, повновластну владу зі всіма властивими їй компетенціями, функціями і апаратами". Прискорення того процесу, вважає Генеральний Секретаріат, є "завданням Центральної Ради в сей критичний, переходовий момент"; виконати завдання береться сам Генеральний Секретаріат і "тільки так і розуміє своє призначення". "Інститут Генерального Секретаріату має обхоплювати всі потреби українського народу" і в напрямку задоволення їх буде провадити свою роботу".
"Найпершою перешкодою до планового переведення цієї роботи є недостача політично-соціальної свідомости й мала зорганізованість народних мас. В цьому криється найбільша загроза..." Гірка, але свята правда! Народні маси мали в собі колосальні запаси енергії та ще здоровий життєвий інстинкт, а свідомості вони не мали, бо коли б її мали в належній мірі, то напевно не віддали б свого довір'я людям, що самі не були свідомі своїх завдань. Та й звідкіль могли народні маси здобути ту свідомість? Навіть в час революції верхи нашої демократії більше клопотались про "загальні здобутки революції", про "єдиний революційний фронт" та про "врятування всієї Росії", аніж про інтереси нашої нації, що нагородила їх "довір'ям до кінця"! Навіть у час революції народним масам запаморочували голови, торочучи про "братнє співжиття" з москалями, і в тому дійсно "криється найбільша небезпека" нашого визволення.
В декларації заповідалося, що генеральний секретар внутрішніх справ у першу чергу візьметься поглиблювати в масах свідомість конечності "організації автономного ладу на Україні"; до компетенції цього ж секретаріату належало і "підготовлення... організації єдиної краєвої автономної влади"... З цього було видно, що Генеральний Секретаріат не збирався творити навіть автономії, а тільки підготовляти. Пізніше я до-відався, що на засіданнях Генерального Секретаріату дійшло до палких дебатів з приводу того, чи "творити автономію", чи "підготовляти" і, нарешті, вирішено підготовляти. Небагато революційного запалу і розмаху мали наші генеральні секретарі та й на відвагу не хорували.
У справах фінансових секретаріат збирався провадити "підготовчу працю". Секретаріат земельних справ "в цілях підготовки... має підготовити проект земельного закону". Секретаріат військових справ збирався "українізувати військо", замість того, щоб творити українське військо.
На кінці декларації Генеральний Секретаріат вмістив погано замаскований вибрик проти невеликої купки української інтелігенції, котра підходила до справи нашого визволення не з боку підготовлення до автономії та рятування Росії, а з боку боротьби проти Росії за утворення Самостійної Української Держави і негайного "самочинного" творення головної підстави державності - національної армії. В декларації згадано про "анархічні елементи українства", з якими генеральні секретарі збиралися "боротися неухильно".
А Петербург пильно стежив, що робиться в нас. Оголошення Універсалу зіпсувало там настрій. Спочатку там повірили в серйозність замірів Центральної Ради і не знали, з якого боку починати вирішення справи. Як видно з відозви петербурзького уряду, там рішили, що Україна відокремлюється від Росії, бо закликали: "Брати українці! Не відривайтесь від загальної батьківщини! Не розвалюйте загального війська!" Тільки опам'ятавшись, почали російські партії та організації виносити постанови про "скасування Універсалу". Побачивши, що за рішучими словами Універсалу ми не збираємося робити рішучих діл, росіяни придивлялися, з якого боку можна би заатакувати наше "самовизначення". Вони шукали найслабшого місця в нашій позиції, тобто нейнепевніших елементів серед нашої демократії, щоб націлити свій удар безпомилково.
Реакційні російські кола радили просто силою зліквідувати нас. Та фактично надійної сили росіяни не мали. Взяти яку-небудь військову частину і послати в Київ проти Центральної Ради було небезпечно, бо в кожній частині було багато українців. Тому петербурзький уряд, який складався почасти з елементів реакційних, почасти з нібито демократичних, доручив цілу нашу справу своїй "демократичній" частині.
Неначе по команді (можливо, що таки дійсно по команді) посипалися "демократичні" резолюції російської демократії. В резолюціях ніби й справді визнавали нам право на самовизначення (аж до автономії включно!), але тільки, коли на те згодяться російські Установчі Збори. В резолюції Всеросійської Ради Селянських Депутатів так таки й сказано: "Всеросійські Установчі Збори... єдиний повновласний господар російської держави".
Воно б то нам і байдужісінько було, кого там росіяни вважають своїм господарем, але все лихо в тому, що російська революційна демократія не погоджуються з тим, що в Київі, Харкові, Катеринославі, Одесі не російська держава. В цій самій резолюції росіяни визнають в "інтересі... добра самого українського народу конче потрібно скасування виданого Українською Центральною Радою Універсалу". Всеросійський З'їзд Рад Робітничих і Солдатських Депутатів теж клопочеться про "добро" українського народу і визнає, "що автономію (для України) можуть остаточно установити лише Всеросійські Установчі Збори". Взагалі російська демократія вважала за найкраще, щоб Центральна Рада сама відмовилась від принципів, проголошених у Першому Універсалі...

(продовження в наступному числі)

Юрко ТЮТЮННИК
 

Сварог буде з нами і силу дасть нам!
Слава українцям! Смерть ворогам!

Вийшов у світ черговий 11 - 12 випуск часопису "Сварог" - видання Об'єднання рідновірів України та діаспори (головний редактор Галина Лозко).
Випуск добре проілюстрований, має кольорову вставку, на якій вміщений український язичницький календар на два літа - 7509 та 7510 від Трипільської доби (2001 - 2003 рр.). Часопис має чітку структурованість рубрик, серед яких: "Новини", "Богознавство", "Коло Свароже", "Во врем'я оне", "Велесич" та "Бий, Перуне!"
Так, зокрема, у рубриці "Новини" приділено велику увагу українській державотворчій ідеології. Рубрика починається зверненням ("Без ідеології нема держави") Священної Ради ОРУ до всіх мислячих українців, хто звільнився від дурману чужовір'я, - відкинути страх і вагання: "Сміливо заявляйте про свою належність до Рідної Віри. Реєструйте громади Рідної язичницької Віри у всіх містах і селах України... Хай Рідні Боги додадуть вам упевненості у правоті вашої справи!.. Особливо пробуджуйте молодь... Головне - зберегти молоде покоління українців - майбутнє нації.
Повернення назад до Віри Пращурів - це сьогодні єдиний прорив уперед! Саме на цьому маємо будувати нову ідеологію нашої держави. Сварог буде з нами і силу дасть нам! Віримо в перемогу здорових сил нації!"
Перегукується з цим зверненням і стаття "Коло Свароже як основа державної ідеології" Ореста Хмільовського, завідувача кафедри дизайну Луцького технічного університету. Про "Польський етнорелігійний рух" у своєму огляді видань польських нових Правих розповідає Вогнедар Шапошник. Поруч вміщене і інтерв'ю "Язичництво - Віра національного Проводу", взяте у лідера однієї з організацій польських нових Правих - Товариства традиції і культури "Ніклот" - Томаша Щепаньського, який нащодавно побував у гостях у редакції часопису "Сварог". У розділі "Листи до "Сварога" на запитання читачів: "Як посвятитися в Рідну Віру?" дає відповідь Проповідник Світояр.
У рубриці "Богознавство" подається праця Великого Волхва, професора Володимира Шаяна "Найвища святість" (закінчення), а також продовження статті Волхвині Зореслави про Велесову Книгу "Велес Книгу цю почестимо - Богу нашому..." (початок: "Сварог", ч. 9).
Про унікальні властивості води, невідомі широкому загалу, повідомляє наукова робота академіка Мирослава Лелеки "Таємнича душа води". Завершують рубрику подані Галиною Лозко описи двох обрядів, здійснених Громадою Українських Язичників "Православ'я" влітку та восени минулого року. Це "Вінчання за звичаєм Предків" - перше відроджене язичницьке вінчання за тисячу років: за звичаєм Предків обвінчалися сучасні українські язичники Вогнедана Ралко та Святогор Борисюк (кольорові знімки з цього вінчання поміщені на 2-й і 3-й сторінках обкладинки); та "Рожаничне Свято на Видубичах", яке проходило 9 вересня 2000 року на Видубецькому озері, де 988 року з Дніпра востаннє показалася людям статуя Бога Перуна, повержена зрадником Віри Предків Володимиром Хрестителем.
Постійну рубрику "Коло Свароже" веде Волхвиня Зореслава. "Свята Кола Сварожого 2001 - 2002" -  помісячним описом язичницьких свят на 7509 літо вона розпочинає цю рубрику. Вельми цікавою є наступна стаття Галини Лозко "Святкуємо Сотворення Світу",  в якій у дохідливому науково-популярному стилі автор розтлумачує космогонічне значення Різдва молодого Сонечка, після якого, за уявленнями наших Предків, починає творитися увесь світ, та обґрунтовує народне філософсько-світоглядне бачення самого процесу творення Всесвіту. І завершує рубрику Лунник на 10 років вперед та ноти пісні Вогнедара Шапошника "Коло Свароже" на слова Галини Лозко.
Своєю статтею "Дажбог мене вислав..." розпочинає рубрику "Во врем'я оне" Станіслав Губерначук. У цій статті він доводить давність української мови на прикладі ряду обрядових пісень з мотивами Прадерева Світу.
Ориґінальний є і доробок директора Педагогічного Музею України Вадима Тригубенка "Закони Прави в українських орнаментах", в якій автор на конкретних прикладах науково доводить, що деякі "народні символи й орнаменти досі приховують таємничі знання наших давніх Предків-язичників. Це послання нам і нашим нащадкам".  До рубрики також увійшли ще одна стаття Г. Лозко "Священна Корова Замунь" про найдавніший тотем наших Пращурів - Корову, від якої виводять свій родовід чимало арійських племен та народів, та переклад Романа Литвина з англійської двох язичницьких міфів індіянців: "Чому Бог знищив жидів" та "Чому діти тікають зі школи".
Рубрика "Велесич" надає свої сторінки поетам-українцям, рідновірам-язичникам минулого і сучасного. Але цього разу у ній вперше друкується проза - історична повість Мирослави Горностаєвої "Дажбожа криниця", яку авторка присвятила безіменним борцям за Віру Предків наших. У цій повісті вона не тільки описує історичні події тисячолітньої давності - навернення наших Предків у чужовір'я, а й змушує нашого українського сучасника глянути на ці події язичницькими очима своєї героїні Відунки Світозари. Підводять риску цієї рубрики вірші відомого язичницького поета Руслана Морозовського та поета із Запоріжжя Поляна Юрика.
Завершує випуск бойова рубрика "Бий, Перуне!", у якій викриваються вороги всього українського. У даному випуску - в уривку з книги Івана Огієнка "Українська  церква" під назвою "Хрестили народ у власній крові його..."; у ряді спростувань Галиною Лозко випадів газети "Україна Молода" проти української рідної духовності і Віри; у статті Станіслава Губерначука "Казковий Горбоконик чи Троянський Кінь", у якій автор висміює сучасних московських псевдоязичницьких міфотворців Асова та Дьоміна, котрі у своїй писанині наввипередки один перед одним вилазять зі шкіри, аби довести, що Україна - "ісконно російська" земля. Тому в кінці своєї статті пан Станіслав застерігає: "Тож будьте уважні, українці: поруч виклюнулися нові "істінниє арії"! Пам'ятайте, якого б вар'ята не грав російський шовініст, яку б машкару на себе не натягував - чи то царського посіпаки, чи комуніста, чи демократа, чи скромненького шукача історичної правди, чи "праваславнава хрістіаніна", а чи новітнього "русскава вєдіста", він завжди залишається однаковим - заздрісним і ласим до чужих земель. Тож, беручи до рук "русскую" книжку, завжди пильнуйте, щоб під виглядом казкового рятівника Горбоконика вам не підсунули Троянського Коня!"
Наприкінці рубрики подаються: замітка "Водокрес - свято Богині Дани" Катерини Авраменко та дві притчі про Землю.
Пропоную українцям не лише читати, але й поширювати Всеукраїнський язичницький часопис "Сварог" - часопис українців про українців і для українців, що веде непримиренну боротьбу із залишками духовного рабства в Україні.
Часопис можна придбати на заняттях Школи Української Рідної Віри, що відбудуться цього року 26 квітня та 24 травня о 18 год. у приміщенні Українського Центру духовної культури (Київ, вул. Софіївська, 10), або замовити його через пошту (поштова адреса редакції "Сварога": Галині Лозко, до запитання, м. Київ-03061, Україна), попередньо дізнавшись про вартість того примірника, який замовляєте, за редакційним телефоном /044/ 488-43-32.

Вадим ШАПОШНИК
 

Намагаюсь не пропустити жодної радіопередачі з циклу "Отамани Гайдамацького краю". А нещодавно пощастило придбати книгу про одного з цих отаманів - Якова Орла-Гальчевського. Чесно кажучи, після прочитання стало моторошно. Нічого подібного, дійсно, ще не читав...
Постало кілька запитань.
Адже отаман Орел, можливо один із найвизначніших, але все ж - один серед інших. Він віддав Україні все, що мав, пожертвував всім, чим міг - родиною, статком, мирною професією, життям - своїм та своїх друзів-однодумців.
Що ще йому треба було віддати, щоб отримати вдячність Батьківщини?!
Якщо зараз навіть не можна знайти його могили - як і більшості інших отаманів, якщо доля його дружини, що не відреклась від чоловіка в застінках ҐПУ, залишилась невідомою, якщо нащадки тодішніх катів нині не просто в пошані, а в найбільшому фаворі, то чи варта Україна та її нинішній народ таких жертв?
Дух волі, що кидав козаків і старшин Гальчевського у вир подвигів, розпався на міріади часточок, розчинився у крові зайд...
Сплюндрована пам'ять про героїв стала пересторогою для нової еліти...
Нащадки (як правило, непрямі) самозречених оборонців розсіяні по інших державах...
Могутнє потомство завойовників та доморощена челядь несамовито грабують сьогоднішню Україну.
Чи розуміємо ми, що вибраний до книги епіграф є - з огляду на сьогоднішню суспільну та релігійну мораль - виправданий і сьогодні і має реалізовуватись безпосередньо?
Нагадаю ці заповітні слова Миколи Міхновського:
"Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято у нас теж силою... Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, ми не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов'ю до України!.. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь на Україні і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!"

Олекса ЯНУШЕВСЬКИЙ
 
І все ж...

Часто слухаю радіопередачі "Отамани Гайдамацького краю". Шкода, що їх не започаткували раніше, в перші роки незалежності України.
За допомогою таких передач радіослухачі мають можливість сприймати нашу історію, досі поставлену з голови на ноги. Нарешті ми починаємо розуміти, що ті, кого совєтська пропаганда називала бандитами, насправді є героями - борцями за волю України супроти російсько-більшовицьких орд.
Автор передачі не читає, а розповідає живою пристрасною мовою фактів, спонукаючи слухача глибоко переживати почуте. У автора передачі все це виходить на високому емоційному рівні. Як тільки звучить російська мова, то уже ясно, - це говорять російські більшовицькі окупанти та їхні зрусифіковані українські прислужники - яничари. Розповідь настільки предметна, образна, що створюється враження, ніби автор він сам був свідком цих подій.
Для мене, жителя Західної України, такі передачі мають значення ще й тому, що вони підтверджують той факт, що боротьба ОУН і УПА проти тоталітарного режиму була прямим продовженням тієї боротьби, яку вели повстанці Гайдамацького краю.
Характерно, що совєтська пропаганда за часів Союзу всіляко обливаючи брудом збройну боротьбу УПА, майже повністю замовчувала таку ж широкомасштабну боротьбу на Східній Україні у 1920-х роках. Це робилось з метою посіяти недовіру між західними і східними українцями.
Які уроки сьогодні ми можемо взяти для себе, повертаючись до подій далекої минувшини? На перший погляд може видатись, що взяти нічого, бо тоді були зовсім інші часи, ніж сьогодні. Тоді за самостійність України необхідно було вести виключно збройну боротьбу, а ми сьогодні розбудовуємо свою державу у мирній цивілізованій Європі, тому насильницькі методи боротьби - це вже пройдений етап в історії.
І все ж...
Звуки урочистої маршової мелодії, якими починається і закінчується передача "Отамани Гайдамацького краю", викликають в мені урочистий і піднесений настрій гордості за наших славних лицарів, борців за волю України, тому з нетерпінням чекаю наступної передачі.

Євген ТУРЧИН, історик
м. Кузнецовськ Рівненської обл.
 

Здається, Маріуполь прокидається від летаргійного сну. Як від сну комуністичного, так і кучмівського. Хвилі українського єднання накочуються вже й на лігво прибічників тимчасово виконуючого обов'язки Президента гр. Кучми Л. Д.
21 березня у Маріуполі відбулася Установча конференція Громадянського комітету захисту Конституції "За Україну без Кучми", до складу якого увійшли міська організація ДСУ, Азовська Січ Українського Січового Стрілецтва та Маріупольський міськком СПУ. Учасники конференції прийняли звернення до міської та обласної адміністрацій, у якому висловили свої вимоги. Приємно зазначити, що провідну роль у комітеті відіграють представники націоналістичної студентської молоді.
24 березня у приміщенні Маріупольського відділення партії "Реформи і Порядок" відбулися Установчі збори Громадянського комітету "За правду", до складу якого увійшли Українська Студентська Спілка, Молодий Рух та молодіжна організація ПРП. До складу Координаційної Ради увійшов і представник ДСУ Євген Корабльов.
Вже досягнута домовленість про спільні дії між комітетами "Україна без Кучми" та "За правду". Є й певні проблеми. Так, Голова Донецької організації УНР відмовився чомусь співпрацювати з ДСУ у напрямку здійснення ідей Національної Революції. Та попри невмотивовані дії лідера донецького УНР, Голова Молодого Руху Максим Булик закликав праві сили Приазов'я активно підтримувати обидва комітети.
Максим є відомим в Маріуполі молодим політиком, який перейнявся благородною ідеєю створення на Донеччині нової міцної, сконсолідованої національної сили, яка б протистояла кучмо-більшовицькій чумі. Та пробитися через стереотипи пар-тійних кліше не завжди легко. Та, все ж, рано чи пізно, ця людина з душею Романа Шухевича, разом зі своїми побратимами доб'ється свого і українці створять на Донеччині  реальну політичну силу.

Микола ҐАНЖА, ДСУ