Цитата дня:
Від України чекає в майбутньому Московію історичний
розрахунок,
бо інакше немає сенсу Україні існувати…
Яків Гальчевський
Кожна нація має свою правду
Чиє свято? Якого народу?
Друга світова війна на теренах України, у якій один окупант замінив
іншого, не може бути для українців ні великою, ні вітчизняною. Чергове
так зване визволення – ні що інше, як заміна тяжкого німецького окупаційного
режиму жахливим комуноросійським окупаційним режимом.
“Вєлікая отєчєствєнная война” – це війна за збереження російської імперії
під назвою СССР, за кривавого ката поневолених Москвою народів “вождя мірового
пролєтаріата” Йосипа Сталіна. Це війна за продовження рабського стану нашої
Батьківщини, за панування в Україні російської мови. Це війна за “сліяніє”
народів імперії в єдиний “совєтскій” народ, тобто за поглинення цих народів
ворожою московською расою.
У цій війні на боці Гітлера завзято билися проти Червоної армії, тобто
проти учасників “вітчизняної”, аж 1.200.000 громадян СССР. Це українська
дивізія СС “Галичина”, “Русская освободітєльная армія” генерала Власова,
балтійські, козачі, тюркські і кавказькі легіони, в тому числі регулярні
дивізії та кавалерійські корпуси.
Що це за “велика вітчизняна”, у якій проти “вітчизни” на боці її “запеклого
ворога” билися на смерть 1,2 мільйони її громадян?
Що це за “вітчизна”, яка мала аж 1,2 мільйони “зрадників”?
Ветерани ж так званої великої вітчизняної – це ті, хто замість Української
Держави вибороли нам “оновлену” імперію зла, викували для нових поколінь
українців нові кайдани. Це не лише ті, кого післали на вірну смерть більшовицькі
людолови і не лише ті, хто воював проти Гітлера на боці Сталіна. Сюди зачислені
ті, що вбивали у смершах, “загрядотрядах”, тюрмах НКВД. Це й незчисленна
армія слідчих, прокурорів, членів “особих совєщаній”, вохрівців, які мордували
українців у слідчих ізоляторах, в’язницях, таборах смерті, нюхаючи запах
пороху не на фронті, а під час розстрілів патріотів. Це також воєнні злочинці,
винні у геноциді українського народу у вигляді колективізації, голодоморів,
депорації, “барьби с бендєровщіной”.
Усім відома злочинна змова двох світових агресорів – Німеччини і СССР,
закріплена горезвісним пактом Молотова – Рібентропа 1939 року, згідно з
яким Сталін і Гітлер спільно (!) розв’язали Другу світову війну, напавши
на Польщу. У відповідності з цим пактом СССР загарбав Західну Україну,
Західну Білорусь, які були у складі Польщі, самостійні Латвію, Литву та
Естонію. А на Фінляндії, яка теж повинна була відійти до Совєтського Союзу,
Сталін з’їв зуби.
Усі ті червоноармійці, які “визволяли” Західну Україну, захоплювали
Балтійські держави, Фінляндію – це теж ветерани “великої вітчизняної”.
І ті, що після розчленування Польщі брали участь у спільному тріумфальному
параді Вермахту та Червоної армії в українському місті Бересті (зараз Брест),
яке з «легкої» руки Сталіна нині належить Білорусі – це теж “наші” ветерани.
День “Побєди” 9 травня – це день повернення в Україну комуномосковського
окупанта, який винищив десятки мільйонів українців, а після так званого
визволення у 1944 р. розробив план депортації усього українського народу
до малозаселених регіонів “вєлікой савєцкой родіни” (“Приказ № 0078/42
от 22 июня 1944 г., г. Москва”, який підписали нарком Л. Берія та маршал
К. Жуков). Найзлочинніший в історії людства задум залишився нереалізованим
лише тому, що не залишилося в імперії такої кількості транспортних засобів
та підготовлених територій, щоб у стислі терміни вивезти і розселити український
народ, подібно до того, як вчинили з кримськими татарами, чеченцями, інгушами,
калмиками.
“Празднік побєди” – це свято тріумфу комуномосковського загарбника
у війні, в якій українцям:
Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, не чорну,
Довелось запить
З московської чаші московську отруту
(Тарас Шевченко)
9 травня – це один із найсумніших днів в історії українського народу.
Святкувати такий день в Україні аморально і безглуздо.
Що таке сталінська “побєда” сьогодні? Це мільйони московських зайд
в Україні, які наплодили мільйони місцевих яничарів. Це вічна проблема
подолання москалізації українського народу.
Сьогодні сталінський термін “вєлікая отєчєс-твєнная” культивують насамперед
імперкомуністи та імпершовіністи. Вони не погоджуються з єдиним терміном
“ветерани Другої світової” для усіх учасників бойових дій по різні боки
фронтів. Цим самим вони не тільки проти вшанування усіх фронтовиків, вони
проти їх примирення навіть у глибокій старості. І якщо сьогодні українські
керівники використовують подібну термінологію, то це робиться на догоду
російським великодержавникам.
Звитяга ветеранів “великої вітчизняної” – це боротьба проти Української
Ідеї, за російське панування в Україні. Прославляти їхні бо-йові подвиги,
спрямовані проти нашої Батьківщини, неприпустимо. Опікуватись фронтовиками
треба, але прославляти слід лише героїв України – борців за Незалежність.
Це Українська Повстанська Армія – єдина збройна сила, яка воювала проти
Гітлера і проти Сталіна за визволення українського народу з рабства. Вояки
УПА, які полягли у боротьбі з гітлерівськими і сталінськими ордами, члени
ОУН, бандерівці, мельниківці та безпартійні підпільники, які поклали
своє життя на вівтар України – ось де легендарні звитяжці нашого народу!
Влада, яка вшановує та ще й прославляє тих, хто свідомо боровся
за більшовицьку владу московського загарбника і не вшановує героїв
УПА – не є українською владою.
Отже мусимо бути в опозиції до неї.
Логвин БАБЛЯК
Месія чи господарник? Рятівник чи жертва?
Віктора Ющенка “пішли”. Попри те, що це неабияка подія для України,
коментувати її немає бажання, бо кому хочеться публічно визнавати, що ти
помилявся в оцінці цього політика. Але й промовчати якось не личить, коли
є можливість застерегти…
Отже, Віктор Ющенко – хто він? в якості кого понад рік виступав на політичному
Олімпі? У якості Месії чи господарника? В якості рятівника чи чергової
жертви?
Народ, народ розчарований, зневірений, злий, безнадійний у своїй моральній
слабкості, хотів, щоб його хтось врятував. Хотів пришестя Месії.
І Віктор Ющенко знав про це.
Але підкреслено відмовлявся від цієї ролі.
Попри те, що народ хотів бачити в цій ролі саме його.
І я мав нагоду йому це сказати. Я говорив, що він мусить зрозуміти,
що клин зій-шовся на ньому, що на нього вказано перстом Божим, що саме
він має врятувати Ба-тьківщину. На що Віктор Ющенко чемно і трохи стомлено
відповів: “Не треба перебільшувати… Не треба персоніфікувати…”
Підозрюю, що він був чесний і зі мною, і з собою…
Та все ж не хочеться відкидати ілюзій… Їх, до речі, відкидати
найважче… Та вони й потрібні, адже є двигуном людської цивілізації…
Може, тому і не хочу категорично відповідати на питання, яке виніс
у заголовок цієї замітки-роздуму.
Хоч відповідь майже прозора…
Коли Президент підписав постанову про відставку прем’єра Ющенка, лицемірно
сказавши, що йому не подобається таке рішення Верховної Ради, що він особисто
шкодує, але як гарант Конституції мусив поставити свій підпис, Ющенко перший
простяг йому руку для міцного рукостискання, а потім ще обійняв і на очах
у всього світу вдячно поцілував.
Перша моя реакція була: яка ганьба!!! Кучма скільки зла зробив Україні
і особисто Ющенку, а Віктор Андрійович вдячно цілує його…
Де ж почуття гідності в українського Месії?!.
Чи все ж йдеться про господарника?..
Згодом я знайшов виправдання Ющенку (ми всі чогось весь час шукаємо
йому виправдання – навіть у зраді опозиції в лютому 2001 р.): а може, Віктор
Андрійович, прошту-діювавши Маккіавелі, за посмішкою і поцілунками ховає
смертельне жало для ворогів українського народу?Це дійсно вищий “пілотаж”:
цілувати професійного вбивцю і думати про те, як його знищити!
Хотілося б повірити у власну баєчку…
Та скільки, врешті, можна вірити у міражі, у створений щедрою уявою
образ Месії?
І чи потребує Віктор Ющенко нашої віри?
Адже віра господарникам не потрібна…
Віра потрібна Месії. І саме Месія творить цю віру і мрію народу.
Мені, здається, що віра потрібна зараз тільки Юлії Тимошенко, чий карбований
римський профіль так і проситься на майбутні монети майбутньої української
супердержави…
Роман КОВАЛЬ, Голова ДСУ
Чергове порушення політичних свобод
23 квітня заступник міського голови м. Енергодара Запорізької області
Валентина Миколаївна Піщуліна повідомила голову Енергодарської міської
організації Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність
України” Ігоря Колонутова, що міськвиконком відмовив у реєстрації міського
осередку ДСУ на підставі того, що “у статуті ДСУ написано, що це партія
націоналістична”.
Коли Ігор Колонутов звернувся з проханням дати письмову відмову у реєстрації,
заступник міського голови відмовилась задовольнити і цю законну вимогу.
Голова Енергодарської організації ДСУ Ігор Колонутов пов’язує чергову
відмову зареєструвати опозиційну політичну організацію з довиборами до
міської ради, які незабаром мають відбутися у місті, і намаганням таким
чином позбавити членів Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна
самостійність України” висувати своїх кандидатів у народні депутати.
Слід зазначити, що це вже не перша відмова міськвиконкому м. Енергодара
у реєстрації міського осередку ДСУ. Понад півроку члени опозиційної ДСУ
оббивають пороги міської влади у спробах добитися задоволення своїх конституційних
свобод, та все марно.
Ігор Колонутов звернувся до міського прокурора з проханням внести протест
на дії міської влади, які обмежують конституційне право громадян України
на політичну діяльність.
«Маразми Самостійної України»
Ціна соціалістичним переконанням
4 квітня 2001 р. в Інституті міжнародних відносин під час зустрічі Президента
України з лідерами політичних партій “принциповий сповідник соціалістичної
ідеї”, “багатолітній борець проти капіталізації економіки України”, народний
депутат Серго Довгань заявив буквально таке: “Леоніде Даниловичу, я і моя
партія підтримуватимемо Вас і на наступних президентських виборах 1, якщо
Ви і надалі продовжуватимете курс на дружбу з Росією, хай навіть і капіталістичною!”
Голова Селянської партії України С. Довгань показав справжню – нікчемну!
– ціну своїм соціалістичним переконанням. Насправді він виявився звичайнісіньким
політичним русофілом, який лише прикривається лівою фразеологією.
Фактично, С. Довгань засвідчив, що не є українським політиком. Про
що я і сказав у своєму виступі перед головами партій та президентом…
Після наради я підійшов до народного депутата, щоб вияснити якого ж
все ж народу він депутат. Коли Довгань безапеляційно заявив мені, що українці
і росіяни – єдина нація, я мовчки відійшов від нього як від божевільного…
С. Довгань – з крові і плоті українець – відверто задемонстрував себе
як представник російської п’ятої колони.
Саме завдяки таким, як він, ми у 1917 – 1920-х та 1940-х роках програли
велику Вітчизняну війну українського народу проти російських загарбників,
бо без внутрішньої контрреволюції українці б ніколи не піддалися москалям.
Саме такі, як Сергій Довгань, допомагали російським карателям, сексотили,
зраджували борців за свободу, вели російських карателів маловідомими стежками
до схронів українських партизанів.
Залишок окупаційного режиму С. Довгань заслуговує на найтяжчу кару.
Чи справедливий Бог, ми довідаємося з подальшої долі С. Довганя…
Роман КОВАЛЬ
1. Балотуватися на третій президентський термін Л. Кучма згідно з Конституцією
не має права – ред.
Яворівський архів УПА
Свідчення учасників збройної боротьби УПА, а також уцілілі документи
стверджують, що у Тактичному відтинку № 21 “Гуцульщина” було чимало вихідців
зі сходу України, причому не просто рядових вояків, а чільних командирів
– колишніх офіцерів Червоної армії.
Гуцульщина добре пам’ятає курінних “Лісового” і “Степового”, хоча суворі
правила конспірації не донесли до нас їхніх справжніх імен. Є лише глухі
відомості, що “Лісовий” називався Андрієм і походив із Чернігівщини (як
і Галина Кузьменко, про яку мова йшла попереднього разу), а “Степовий”
був родом із Дніпропетровщини. Обидва курінні полягли на Гуцульщині, забравши
в могилу таємницю свого життя.
У лавах УПА воював також офіцер Червоної армії Іван Дмитрович Кулик,
родом із Донецька чи Донецької області. Його, полоненого німцями старшого
лейтенанта (за іншими відомостями – капітана), підрозділ УПА відбив із
етапу у есесівців. З кінця 1943 р. Іван Кулик став сотником УПА “Сірим”.
Спочатку викладав військові дисципліни у старшинській школі в Космачі,
потім командував сотнею, а з 1947 р. перейшов до мережі збройного підпілля
ОУН (після реорганізації великих підрозділів і переходу до тактики партизанської
боротьби). Сотника “Сірого” пам’я-тають багато ветеранів Визвольного руху.
Характеризують його, як вірного сина України, відданого присязі, чуйного
друга.
20 жовтня 1950 року загинув окружний провідник Коломийщини “Борис”
(Григорій Легкий із Тернопільщини, на фото № 86 він крайній зліва). Саме
на його місце призначено сотника “Сірого” (те ж фото – другий справа).
Через рік його криївку в с. Малий Ключів біля Коломії видав зрадник “Кіров”,
родом із м. Городенки на Івано-Франківщині. Оточений оперзагоном, “Сірий”
із побратимами відстрілювався до останнього патрона, знищив окружний архів
і застрелився, аби не потрапити живим у руки ворога. Тепер на місці останнього
бою сотника “Сірого” – Івана Кулика з Донеччини стоїть пам’ятний хрест.
В яворівському фотоархіві є декілька світлин, де “Сірий” сфото-графований
із побратимами. На фото № 117 він сидить другий справа, а на № 118 – дивиться
в далеко-гляд.
На жаль, немає ширших відомостей про родовід героя. Хто може повідомити
щось конкретне, просимо відгукнутись. Рідним і близьким фотографії вишлемо
обов’язково.
(початок в ч. 4)
Володимир ПАВЛЮК
Світлий промінчик у Веклиній долі
Веклі Корсун у травні 1998 р. стукнуло 78. На цій сторінці мав бути
її знімок. Та коли кореспондент завітав до неї вдруге, бабусю вже поховали.
Жила тихо і так само тихо, не завдаючи нікому зайвого клопоту, несподівано
відійшла у вічність. Залишилися на сторінках блокноту відповіді на мої
питання і спомин про нелегкі життєві стежки...
Коли розпочалася війна, образ ворога був заздалегідь сформований: убивці,
посіпаки, душогуби, нелюди, і ще добрий десяток нещадних епітетів. І коли
зайшли фашисти до села, то ніби вразив його тиф або чума. На вулицях ані
душі, віконниці не відчиняли і вдень. Каганець кіптявив до півночі.
Минали тижні, однак нікого не забито, не пограбовано. Векла та її бабуся
щиро дивувалися…
За селом, де шумів сосновий бір і лякали непролазні болота, діяв партизанський
загін. Проте ніхто не стріляв. Партизани щотижня приходили в село помитися,
переодягтися. У хаті діда Корнія грілися в печі баняки, і мильна вода до
ранку стікала з-під дверей у рівчак. Німці добре знали, хто там, але –
дивно – не квапилися захопити голих і теплих…
“Німці завжди пригощали дітей шоколадом, якого ми ніколи й не бачили.
Ділилися продуктами, особливо консервами, – пригадує бабуся. – Тому на
роботу люди ходили всі. Кожній сім’ї було обіцяно після жнив по півтони
хліба, і окупанти слова дотримали. Крадіжок не знали. На баштані поставили
шибеницю, і туди ніхто не ходив, хоча й без сторожа...”
Коли заходилися вивозити молодь до Німеччини, ніхто нікого не ловив
і ні за ким не ганявся. “На збірний пункт самі приходили, – продовжувала
Векла. – Коли вже хтось не з’являвся, за тими посилали старосту і поліцая.
Нам обіцяли краще життя. І ми вірили. Існували ж бо на бараболі та капустяному
листі. Мої батьки у 1933-му попухли з голоду”.
Так і опинилася дівчина далеко від рідних місць. Її та харків’янку
Валю послали до бауерки, яка мешкала з паралізованим чоловіком і стареньким
батьком. Двоє її синів воювали...
“Порали ми худобу. Робота нелегка, але я виросла в страхітті колгоспного
села і тому праця не здавалася мені надто обтяжливою. Моя землячка не бажала
трудитися, ніякі умовляння на неї не діяли. Повсякчас обзивала господарів
фашистами, гітлерівцями, гадами. І віддали Валю назад до табору, звідки
нас взяли”.
Векла попрохала бауерку на Валіне місце нікого не брати, бо встигала
сама. За два з половиною роки фрау Гета навчила дівчину шити, в’язати,
плести мережива, готувати різноманітні страви. А також читати й писати,
чого та не вміла й рідною мовою.
Далі бабуся Векла розповідає:
“І ось перемога! Щось таке піднялося в моїй душі – тільки додому, тільки
в моє рідне село! Усе, що можна вмістити у слово Батьківщина, все буяло
радістю в моєму серці. Як тільки не вмовляла мене фрау Гета: “І заміж видамо
за українця, будеш мати своє господарство, і за дочку мені будеш”, бо обидва
сини загинули – нічого не подіяло. А тут ще й агітатори з червоними прапорами
запевняють, що “Родіна нам всьо простіт”. Не замислювалася я тоді, що ж
мені прощати?
Вела мене фрау Гета на збірний пункт, голосячи, і штовхала возика,
де лежали два великі лантухи зі взуттям та найкращим одягом, який вона
відібрала для мене. А вже перед самою відправкою прибігла ще раз – із великим
пакетом усілякої їжі – і знову умовляла, попереджала, що все буде жахливо!
Я навіть розлютилася на неї: і справді фашистка, не хоче, щоб я додому
верталася, бо їй наймичка потрібна.
Уже на кордоні побоювання фрау Гети справдилися: визволителі забирали
речі, обзивали нас німецькими вівчарками, підстилками. Хто не хотів з ними
бути, того ґвалтували, і я не виняток. Фашисти ні в селі, ні в Німеччині
на мою честь не посягнули, а тут...
У рідному селі теж зустріли, як і належить “німецькій вівчарці”, дали
сім років виправних робіт на цегельному заводі при шахті.
Заміж так і не вийшла. Усе життя – важка праця за жалюгідну зарплату,
мізерна пенсія.
Перебираючи своє життя, доходжу висновку: найсвітліші дні були там,
у так званому “німецькому рабстві”.
Микола ВОЗНИЙ
м. Полтава
“Вечірній Київ”, № 149 (16076), 6 серпня 1998 р.
Ніхто не забутий, ніщо не забуто?
Ці фотографії з архівів МГБ. На них зображені замордовані червоними
окупантами воїни і командири Української Повстанської Армії. Убивці наших
героїв святкують свій день перемоги – і над німцями, і над нами – 9 травня.
Спільно з ними в Україні день їхнього тріумфу можуть святкувати тільки
їхні нащадки – біологічні чи ідейні, та перевертні, які допомагали їм нищити
український народ.
“У нас, в Надсянні”
Служба у Червоній армії вважалась найбільшою зрадою
У нас, в Надсянні, де я народився і жив до 1947 р., до горезвісної акції
“Вісла”, кожного жителя сміливо можу назвати учасником Визвольних змагань.
Така ж ситуація була і на Львівщині, куди нас переселили внаслідок цієї
акції. І все ж, в Надсянні, як на мене, було “круче”…
Служба у Червоній армії вважалась у нас (як і у всій Галичині) найбільшою
зрадою, і якщо комусь пощастило повернутися живим, то дні його були вже
злічені. З висоти своїх років вважаю це за помилку. Слава Богу, не в усій
Галичині застосовувалась така “крута” тактика... Хоч, дійсно, служба в
окупаційній армії була зрадою… Та не треба забувати й про пом’якшуючі обставини.
І ще один спогад про дитинство. Коли мені вперше хотіли натягнути на
шию червоний галстук, я, зірвавши його, від безсилля і розпачу вигукнув:
Чи ви, хлопці, спали,
Чи ви в карти грали,
Що ви Україну москалям
Віддали?!
За це мені було обіцяно дитячу колонію.
Коли я прийшов зі школи додому, батьки, яким вже встигли добре розтлумачити
що до чого, заявили: “Скорись, а то підеш до криміналу… Та одінь накінець
цей галстук! Ну, що з тобою станеться?!” “Ні!” – відповів я.
Хочу сказати, що таке “геройство” виявив не я один, а вся хлоп’яча
частина класу. З дівчатами у вчителів було значно менше мороки. Сидячи
у класі, ми косо поглядали на наших дівчат, але в душі не дуже на них сердились,
бо не чекали, та й за великим рахунком не бажали від них такого “подвигу”…
Ярослав ГОШОВСЬКИЙ
м. Коростень
Житомирської обл.
Стежками української революції
Мало нас, та се – дарма;
Міцна віра рушить скали...
Тим загибелі нема,
Кому світять ідеали!
Павло ГРАБОВСЬКИЙ
Традиційні квітневі вшанування героїв Холодного Яру відбулися і цього
року. Як і раніше, ініціаторами урочистостей виступили Всеукраїнське політичне
об’єднання “Державна самостійність України” та Історичний Клуб “Холодний
Яр”. Разом із ними до Мельників приїхали представники роду Чучупаків: Лідія
Чучупак-Завалішина (дочка начальника штабу полку гайдамаків Холодного Яру),
Володимир Чучупак (син наймолодшого з братів Чучупаків – Дем’яна), правнук
Петра Чучупака Сергій та інші. У громадській панахиді на могилі Василя
та Оксани Чучупаків взяли й нечисленні односельчани, серед них – голова
сільської ради с. Мельників пан Сергій, Параска Чиж – рідна сестра братів-повстанців
Токовенків та інші.
Поминальний обід відбувся на озері, де у святі часи гайдамаки святили
зброю, де священики благословляли козаків на боротьбу проти чужоземців.
Цього року учасники урочистостей в’їжджали у Мельники вже не вулицею
ім. Н. Крупської, як колись: караван машин простував вулицею Холодноярівською.
Таке рішення 6 квітня ц. р. прийняла сесія сільської ради Мельників. Вулицю
ж Шкільну (найближчу до місця поховання Василя Чучупака та його матері
Оксани) перейменовано на вулицю братів Чучупаків. А вулиці, де колись жив
рід Чучупаків, повернено історичне ім’я – Чучупаків Яр. Слід зазначити,
що це рішення було прийняте внаслідок подання Історичного Клубу “Холодний
Яр”.
Після екскурсії Холодним Яром зійшлися на місці останнього бою Головного
Отамана Холодного Яру. Пом’янули хвилиною мовчання борців за волю України,
обнялися з Чучупаками… Звідси потяглися стежки до рідних домівок учасників
вшанувань: до Києва, Миколаєва, Маріуполя, Кіровограда, Тячева, Немішаєвого,
Медведівки, Чигирина та інших сіл і міст, представники яких належно вшанували
пам’ять героїв.
Наостанок виконуємо прохання сестри братів-повстанців Параски Чиж-Токовенко,
1912 року народження, яка зо п’ять разів просила-нагадувала опублікувати
в газеті подяку Голові Чигиринської районної організації ДСУ Богданові
Легоняку, який взявши над нею опіку, регулярно надає їй найрізноманітнішу
допомогу. Подякуємо і ми панові Богданові, який взяв на себе левову частку
організаційних турбот, пов’язаних із цьогорічними вшануваннями.
Віримо, що прийде час і оживуть міфічні герої минулого, і легіонами
піших та кінних захисників Вітчизни – постануть в очах сучасника як антитеза
Україні нинішній – зрабованій, зпідленій.
Прес-служба ДСУ
Хочу, щоб ці бесіди не уривалися
Слухаю передачі “Отамани Гайдамацького краю”. Хочу, щоб ці бесіди не
уривалися. Україні так треба знати своїх (не Суворових – Кутузових – Нахімових)
героїв. А їх у нас більше, ніж у Росії. Імперії їх не дуже потребують,
там діє державна мілітарна машина, а в ній – гвинтики. А колонія здобуває
волю, незалежність виключно на ентузіазмі (а отже й героїзмі) своїх громадян.
Пропагуйте героїв і героїзм нашої нації. В радіопередачі це гарно виходить:
щиро, правдиво, без “інтелігентських” компромісів, із чудовим українським
егоцентризмом.
Василь ЗАХАРЧЕНКО
Якби моя воля…
У далекому 1949 р. потрапила до рук книга Івана Зубченка (чи Зуба?)
“Отаман Зірка (Маруся)”. З цієї книги на все життя запам’яталася фраза:
“Не цілуй уст, які говорять мовою ворогів твого народу”.
Читав книгу у великому страху на квартирі у Косові, де вчився. Цю книгу
оберігала сім’я Матійчаків. Тут вперше за сволоком хати знайшов зображення
Тризуба з одягу вояків УПА. Тут вперше почав задумуватися, хто я…
На жаль, ця книга потім десь зникла… Про неї згадав, слухаючи радіопередачу
“Отамани Гайдамацького краю”… Моя велика родина та багато сусідів із великою
увагою слухаємо цю програму… Віримо, що вона допоможе хоч частині рабів-яничарів
збагнути, що їхні діди та батьки були героями, борцями за волю цієї землі,
яку вони, нащадки, паплюжать, глумляться над її символами.
Просимо зібрати ці радіопередачі і видати окремою книгою…
Петро КЛИМ
Івано-Франківська обл.
З душевним трепетом
Велика подяка за отаманів Гайдамацького краю. Якщо про Армію УНР, Січових
Стрільців, вояків УПА ми знаємо багато, то тема отаманщини так широко і
сердечно роз-крита вперше. Цю радіопередачу слухаємо з душевним трепетом.
Всі сторінки нашої історії на всіх українських землях свідчать, що
ми народ, а не зграя.
Ангеліна ЛАЩУК
м. Івано-Франківськ
Ділюся думками
Я, інвалід війни першої групи по зору, з великим задоволенням слухаю
по радіо передачі “Отамани Гайдамацького краю”. Намагаюся не пропустити
жодної передачі. З приводу почутого про боротьбу українського народу ділюся
думками з друзями, котрі живуть у Києві, Одесі, Донецьку, Луганську, Львові,
у селах, з моїми родичами, які живуть коло с. Пилипчи, звідки отаман Галака.
У мене склалося враження, що ці передачі слухає вся Україна – і не
дивно, адже вони передачі змістовні, цікаві, патріотичні, просвітлюють
наші серця і голови …
Петро КУДРИК
м. Київ
Обрані вищою силою
На уроці історії я познайомилась з книгою “Отамани Гайдамацького краю”,
хочу поділитися своїми враженнями. Хочу сказати, що якби не наші отамани,
то були б ми вічними рабами... Отамани – це люди з великою силою волі.
На мою думку, щоб бути такими сміливими, відважними і сильними, потрібно
бути обраним вищою силою.
Людмила СТАДНИК, м. Вінниця
Дякую
Дякую від мого учительського серця за лірико-етичне осмислення отаманщини.
Леонід ЛЕОНЕНКО
м. Одеса
Патріотично, сердечно і оптимістично
Радіопередача “Отамани Гайдамацького краю” воскрешує віру у справедливість.
Вона аргументована, інформаційно насичена і емоційно наснажена.
Василь СЕЛЕЗІНКА
м. Чернівці
Творімо!
Революційна стихія
Петербург мав своїх вірних агентів на Україні. То були: урядовці різних
російських установ, що одержували з російської державної скарбниці додаткову
платню і премії в нагороду за “русифікацію” нашого народу; російські військові,
що катували у свій час український народ, коли він пробував зворушитись,
люди “свободних професій” у вигляді росіян – адвокатів, агрономів, інженерів,
техніків і т. п., що обслуговували інтереси росіян-поміщиків на Україні;
до прихильників пануючої нації належали також поляки і жиди. Ота “демократія”
ворожої нам національності ретельно виконувала директиви з Петербурга і,
виявляючи “разумную” ініціативу, боролася проти нас.
Ця “демократія” справді була відважною – навколо клекотіло українське
море, а вона сиділа серед хвиль і говорила. Нічого більше не могла вона
вдіяти, але виголошувати промови, звернені проти нашого революційного руху,
сидячи в нашій же столиці, в той час було неабиякою сміливістю. Виконуючи
директиви Петербурга, російська “демократія” в Київі шукає порозуміння
з Центральною Радою. Знову відбуваються засідання тої “демократії”, на
яких уже виступали і представники Центральної Ради: М. Грушевський і В.
Винниченко. Перший підхоплює російське гасло “об’єднання демократії”, а
другий признається, що “в роз’єднанню (з росіянами) не можна йти далі,
що треба прийти до порозуміння”. Мало того, В. Винниченко запевняє наших
ворогів, що “до часу порозуміння Генеральний Секретаріат не видасть ніякого
акту”.
Як боялися провідники нашої демократії відірватися від Петербурга,
як прагнули вони порозуміння – угоди з нашими ворогами! Говорили вони обидва
щиро. І в тому власне й була наша трагедія, що вони не вміли говорити з
ворогами як слід, що більше, вони не вважали росіян за ворогів. З того
всього був задоволений Петербург і його агенти в Україні. Прочитавши “підготовчу”
декларацію Генерального Секретаріату і почувши заяви М. Грушевського і
В. Винниченка, наші вороги рішили, що “не такий дідько страшний, як його
малюють”, що Центральна Рада не думає і навіть боїться відірватися від
“загальної батьківщини”. Швидко до Києва приїхали гості з Петербурга.
Будучи чудово поінформованим про дійсний стан на Україні, петербурзький
уряд вирішив підтримувати наших угодовців проти радикальних елементів українства,
чи, як сказано в декларації Генерального Секретаріату, проти “анархістичних
елементів”.
Тому до Київа поїхали міністри-“демократи”: Керенський, Церетелі та
Терещенко (теж демократ!). Демократам легше вговорити демократів, отож
Петербург і вислав до нас відповідну принаду, щоби піймати на гачок. Приїхали
російські міністри до Київа несподівано і просто до своїх агентів. Там
вони радилися, як би найкраще навернути Центральну Раду до “законності”.
Тільки порадившись, почали міністри балачки із представниками Ради.
Обидві сторони були за порозуміння. Проте, як і належить у таких випадках,
торгувалися завзято й уперто. Представники Центральної Ради подали проект
доповнити останню депутатами від “меншостей”. Вони пропонували неукраїнцям
тридцять відсотків місць. Проект був дуже вигідний для росіян, проте російська
демократія і міністри не погоджувалися на нього. Побачивши нерішучість
і уступчивість (поступливість) Центральної Ради, її бажання досягти порозуміння-компромісу
за всяку ціну, росіяни “обнаґлєлі”: вони вимагали для “меншостей” цілих
п’ятдесят відсотків місць. Рада, власне її верхи, можливо погодилася б
на російську пропозицію, коли б не боялася втратити авторитет у масах;
тому більше тридцяти відсотків місць нашим ворогам дати вона боялася.
Солодко зітхали верхи нашої демократії, чекаючи, поки то дійде до бажаного
порозуміння; боязко їм було “творити наше життя” без згоди Петербурга.
В ті часи “Нова Рада” писала: “Треба сподіватися, що сим разом порозуміння
дійде вже до щасливого кінця” (1 липня ст. ст.). І ще б не дійшло, коли
обидві сторони так хо-тіли того порозуміння. Дійсно, що порозуміння дійшло
“до щасливого кінця”, який не віщував щасливого кінця національній революції,
на чолі якої опинилися угодовці.
Наші демократи так зраділи порозумінню, що обома руками підписалися:
“волим під царя московського!” Спільно з російськими міністрами вироблено
текст Другого Універсалу, яким касувалися революційні принципи, проголошені
в Першому Універсалі. Російська демократія і недемократія мали підстави
радіти – “для добра самого українського народу”. Та росіяни були більш
досвідчені в політиці і не висловлювали голосно своїх почувань, як робили
те наші демократи з “Нової Ради” і М. Грушевським з В. Винниченком. Навпаки,
росіяни на зовні виявляли невдоволення з угоди.
Другий Універсал оголошено на засіданні Центральної Ради 3-го липня
за ст. ст. По оголошенні автори його вітали один одного.
– Вітаю вас і всю Україну з новим ладом, – говорив Винниченко в промові
на засіданні Ради.
Україна не вітала ні Другого Універсалу, ні його авторів. Останнім
нічого не залишалося, як тільки потішати себе:
– Ми дійсно переходимо велику межу нашого безправства, – так говорив
голова Генерального Секретаріату. Автори Другого Універсалу так жахалися
“безправства”, що без сорому заявили: “Ми рішуче відкидаємо спроби самочинного
здійснення автономії України до Всеросійських Установчих Зборів” (слова
Другого Універсалу) і що Генеральний Секретаріат буде діятиме “як орган
Тимчасового Правительства (ро-сійського)”.
За все те обіцяли пани петербурзькі міністри “признати... Генеральний
Секретаріат, склад якого означить правительство... Через цей орган будуть
здійснюватися заходи, що відносяться до організації країни і її управи”.
Більше нічого не одержали угодовці. Вони жахалися безмежності революційного
“безправства” і раділи, що Петербург обіцяв признати їх своїми урядовцями
і дати їм обмежене право.
Аналізуючи обидва Універсали, неважко побачити, що обидва вони писалися
“прімєнітельно к обстоятєльствам”. Перший Універсал примусили (прийняти)
революційні маси – це революційний акт. Другий Універсал змусила (прийняти)
російська демократія – маємо “волим під царя московського!”
Вже по виробленні тексту угоди В. Винниченко подав його на затвердження
Центральній Раді. Проект викликав опозицію. Почалася критика. Можна було
сподіватися, що текст не буде ухвалений Радою. Критика цього проекту вивела
з рівноваги В. Винниченка. Він бігав коло трибуни, хапався руками за голову,
махав ними в повітрі, лопочучи листами паперу, на яких був написаний проект.
Я ніколи не бачив В. Винниченка таким лютим. Перебиваючи промовців, він
вигукував:
– Товариші! Церетелі... Церетелі виїде з Києва! Тоді все загине...
Він приятель наш! Рішаймо швидше, бо все загине...
І більшість Центральної Ради погодилася, що російський міністр Церетелі
є приятелем України, що краще поріжнитися зі своїм народом, аніж з російською
“демократією” – текст угоди затверджено.
Російські міністри почували себе переможцями. І мали рацію. Вони з
мужністю виконали обов’язок перед Росією.
2-го липня 9ст. ст.) міністри від’їздили з Київа. На київському залізничному
двірці зібралася юрба “меншостей”, проводила “своїх” міністрів і вітала
їх. Відповідаючи на привітання, “приятель наш” Церетелі поміж іншим сказав:
“Велічіє русскаго государства дорого революціонной демократії. Во імя єдінаго,
велікаго целаго ми не остановімся, чтоби задавіть малоє – часть целаго!”...
А Керенський і собі погрожував: “Росія должна біть велікая, сільная, нераздєльная...
когда кто-лібо посягнєт на єя целость і протянєт рукі, то ми сможем єщо
сказать: “Руки проч!” Так говорили представники революційної Росії, яких
ласки запобігав Генеральний Секретаріат – про “право” і “новий лад”, з
яким вітав Україну Винниченко. Вони їхали горді зі своєю перемогою і тоді
ж опльовували тих, що вважали російських міністрів за приятелів України...
Удосвіта 5-го липня на головних вулицях Київа розпочався надзвичайних
рух. Чути було, як ступали тисячі ніг по бруківці, як дерчали тягарові
авта, цокотіли фіри, клацали підковами коні об каміння. Місто ще спало.
Я прокинувся від того надзвичайного руху і відчинив вікно. Величезна колона,
якій не було видно кінця, посувалася по вулиці. Хвилями кивалися багнети
понад головами сірих людей. Над багнетами тріпотіли жовто-сині прапори.
Рух мовчазної колони робив грізне враження.
– Куди й за чим йдуть ці люди? Яка сила послала їх в таку ранню пору
на вулицю? – промигнуло в моїй голові.
Немов ошпарений, вискочив я на вулицю, накинувши на себе одіж. Пішов
поруч із колоною, питаючи, куди йдуть козаки. На мої запити або зовсім
не відповідали, або говорили коротко й рішуче:
– Йдемо кацапів бить... Йдем допомагати Центральній Раді творити наше
життя.
З колоною дійшов я до будинку педагогічного музею. Тут спинився.
Повз мене проходили тисячі виснажених, засмалених людей; більшість
обідраних, траплялися й босі; не всі мали зброю. Проходили урочисто, з
гідністю, неначе почували свою вищість. Коло будинку педагогічного музею
повертали голови до дверей та вікон і гукали:
– Слава! Слава Центральній Раді!
Сонце вже зійшло і червоним промінням поблискувало на тисячах багнетів,
над якими маяли національні прапори. Та ніхто не відповідав на привітання
козацтва. Мовчки дивилися вікна величезного будинку на марш невідомих героїв.
Це були Полуботківці, тобто український полк імені Гетьмана Павла Полуботка.
Швидко всі державні установи і цитадель на Печерську були зайняті повсталими
військами. Росіяни здавали свої позиції без опору і тікали.
Не зважаючи на висловлене в декларації рішення “неухильно боротися”,
ні Генеральний Секретаріат, ні Генеральний Військовий Комітет не швидко
зібралися: хто знав, чи не повернуть своїх багнетів повсталі війська проти
угодовців, як ворогів Батьківщини? Ніхто не міг сказати, як розвиватимуться
дальші події. Тільки переконавшись, що повстання звернене виключно проти
росіян, почали збиратися генеральні секретарі і члени Генерального Військового
Комітету. Ще перед тим на Великій Володимирській вулиці з’явився полк імені
Богдана Хмельницького. Збиралися і члени Центральної Ради до будинку педагогічного
музею. У всіх повна безпорадність. Ніхто не знає що починати.
Тим часом Полуботківці, підтримуючи зразковий лад у місті, заховувалися
пасивно. Видно, вони не чекали такого несподіваного успіху.
З Петербурга одержано наказ силою зліквідувати повстання. Цей наказ
надіслано командуючому київським округом і Українському Генеральному Військовому
Комітетові. У росіян не було надійних військ у Київі. Але їм став на допомогу
Український Генеральний Військовий Комітет. Полк Богдана Хмельницького
одержав наказ від вищої української інституції рушити проти Полуботківців.
Я бачив, як рухалися сотні Богданівського полку проти Полуботківців. Неохоче
виконували Богданівці наказ, але виконували – співчуття було на боці відважних
Полуботківців. Разом із Богданівцями рушили й росіяни.
Побачивши наступаючих росіян, Полуботківці почали відстрілюватись.
Росіяни теж стріляли, але продовжувати наступ не рішились. Впало кілька
ранених. Перед Полуботківцями з’явились лави козаків Богданівського полку.
Одночасно послано наказ від Українського Генерального Військового Комітету,
щоби вони залишили місто і відійшли до своїх казарм.
Перед заходом сонця залишили Полуботківці місто. Так само, йшли вони
грізно, врочисто. Вони виконали наказ вищої української влади. А слідом
за відійшовшою колоною росіяни чіпляли знову трикольорові прапори на державних
установах...
На вимогу петербурзького уряду Український Генеральний Військовий Комітет
видав наказ Полуботківцям, щоб вони склали зброю і вирушили на фронт. Полуботківці
по хитаннях виконали і цей наказ.
Про незадоволення угодовою політикою Центральної Ради в частинах київської
залоги велика більшість членів Ради не була своєчасно поінформована. Тільки
по ліквідації виступу довідались ми, що Полуботківці вимагали від президії
Ради припинити угодову політику. Президія Ради нібито й погоджувалася з
Полуботківцями, але продовжувала переговори про угоду. Полуботківці рішили,
що своїм рішучим виступом вони нададуть рішучості і Центральній Раді. Та
сподіванки завели – Рада стала не на боці повстанців. Цілком можливо, що
коли б всі члени Ради, а, власне, найбільш радикальні, були своєчасно поінформовані
про настрої Полуботківців, то останні не залишилися би без по-літичного
проводу* в день виступу. На жаль, дійсно революційна частина членів Ради
взнала про виступ тільки 5-го липня.
Самий виступ Полуботківців викликав значний відгук на периферії. До
Київа “на допомогу” рушило Вільне Козацтво; до того ж готовилися українські
вояки. Швидка ліквідація виступу припинила і рух “на допомогу”.
Одвертий і рішучий виступ Полуботківців був першим збройним виступом
проти росіян в нашій столиці; він же є першим масовим протестом проти угодовської
політики українського політичного центру. Той відгук, що викликав він по
Україні, вказував, що наші революційні маси не бояться ні “самочинності”,
ні “безправства”. Українська кров Полуботківців, яка зачервоніла на Печерську,
пролилася за ідею самостійної української держави.
Та кров указувала шлях, який виведе нас із безправства.
Українська демократія, що гуртувалася в Центральній Раді, не звернула
увагу на пересторогу. Серед широких українських мас росло незадоволення
угодовою політикою. Психологічні нитки, що в’язали в одне ціле український
народ, потрохи натягаються, хоч і не рвуться ще. А соціалістичні політики
Ради звернули всю свою увагу на Петербург.
Революція набирала більшого й більшого розмаху. Треба було творити.
Треба було будувати. Ми мали сприяючі умови, щоби творити – наш ворог,
Росія, захитався в своїх найголовніших підвалинах. Ми мали знаменитий матеріал
для будівлі – спалахнувші революційним ентузіазмом народні маси. Та серед
керманичів Центральної Ради не знайшлося людини з творчим генієм. В нас
були каменярі і часом непогані, але не було архітекторів-творців. Ми не
мали провідників. Ті люди, які вважали себе провідниками, не були ними.
Час, дорогий час, минав; умови змінювались не на нашу користь; дорогоцінний
матеріал псувався.
Були люди, що вже тоді прозріли нашу внутрішню трагедію. Їх було небагато.
Вони не могли значно впливати на розвиток подій. Проти світлих одиниць
стояла темна сила нашого ката – Росії, яка охоче підтримувала угодовців.
Останні мали ще авторитет у масах, бо “українцями стали не з березня місяця”...
Угодовці дорого платити Росії за тимчасову підтримку і платили інтересами
цілої нації. Досить пригадати, що декількох Полуботківців посадили росіяни
в льохи київської цитаделі, де й просиділи вони аж до осені 1917
року. Про тих Полуботківців не дуже клопоталася Центральна Рада і їм нічого
не залишалося, хіба що крізь мури і ґрати посилати молитви до Господа,
щоб він “розсудив” їх, як колись благав гетьман Павло Полуботок.
Юрко ТЮТЮННИК
Збуди мене, моя свята матусю!
(до творчого портрета автора “Пісні козачого
коша”)
Може й беруть завидьки “суперників” з інших регіонів України, але ж
саме Полтавщина виборює чолове місце в оглядинах народних співців-кобзарів.
З Полтавщини й Вересай, і Китастий, і Хоткевич, і Володимир Єсипок, і ще
багато інших “гомерів України”. І безперечно, до їхньої когорти життям
додано ім’я сімдесятирічного “сивого легіня” Віктора Лісовола, автора музики
всесвітньо відомої перлини козацького застілля, на вірш Вадима Крищенка
– “Наливаймо, браття, Кришталеві чаші, Щоб шаблі не брали, Щоб кулі минали
Голівоньки наші”. Співають її в усіх куточках України, і в світі, де тільки
почуєте нашу мову. Це – своєрідна візитівка України, і стала вже ця пісня
народною, й додають виконавці до неї свої строфи, свої варіанти мелодичних
ходів та підголосків.
Віктор Лісовол... Кому доводилося хоч раз почути у виконанні цього
кобзаря “Думу про трьох самарських братів”, чи його власну співанку на
вірші Тараса Шевченка “Нащо мені женитися”, чи також власну, на народний
текст – “Кину пером, лину орлом”, та ще й яку з понад доброї сотні його
авторських співанок – той назавжди збереже в своєму співочому тезаурусі
відгомін Лісоволового героїчного бас-баритону, звучання якого вдивовижно
“вмотивоване” опертям на грудні, головні, чи й парадоксально резонаторні
осередки. І як то воно так виходить – що син Івана та Надії, простих собі
людей з села Семенівки, інженер із механізації та електрифікації сільського
господарства, який самотужки на Полтавщині, Харківщині, Київщині серед
аматорських гуртів отого розкрилля для пісенного збурення, котрим дихали
змалку груди – знайшов-таки себе! Натрапив на оту єдину життєву стежку,
котра привела у омріяний світ кобзарства. Шукав довго й самозречено. Шукав
радісно й натхненно. Шукав так, як шукає сокіл свого високого лету над
принишклими у самозаспокоєнні щигликами та синицями. Шукав і з кожною новою
піснею, кожним акордом на мандоліні, гітарі, акордеоні пересвідчувався:
пісня в мені живе! Гармонія Лисенка, Леонтовича, Хоткевича, Кучугури-Кучеренка,
Кушнерика, Носача, інших уже відкритих ним для себе композиторів і кобзарів
– то гармонія і його життєвого кредо, і відступитися від неї він
ніколи не зможе.
Побувавши влітку 1969 р. на кобзарському концерті в Києві, зважився
на вступ до трирічної кобзарської студії при Музично-хоровому товаристві,
яке ще не було тоді розтерзане черговим погромом, вчиненим на початку сімдесятих
цековцями, силовиками, ідеологами. Успішно скінчив студію, концертував
на Київщині й за її межами.
Мені довелось бути з паном Віктором у поїздці по Литві – його виступи
литовці сприймали як дивовижний перегук епох, вбачаючи в бандурі аналог
їхнього кантеле.
З часом у репертуарі – вже десятки народних і авторських творів, думи
“Невольницький плач” та “Про козака-бандуриста”. Скінчив дворічну студію
при Національній капелі бандуристів і сім років співав у капелі під орудою
Миколи Гвоздя. Це була, мовби, своєрідна консерваторія майстерності, і
відчув себе Лісовол повноваговитим колоском у тому житейському дзвінкоголосому
лані пісенного багатства рідного краю.
Вийшовши на пенсійні хліба, не впадає у зажуру через відомі економічні
колізії. Запрошують безгрішні безгрішного – то й іде не за гріш – з подругою-бандурою
та часом із подругою-дружиною пані Зоєю аби в Музеї гетьманства, в Центральній
Раді, в Кобзарській світлиці Українського дому люди почули солоспів Віктора
Лісовола, чи й романси у виконанні їхнього сімейного дуету.
Принаджує в особистості цього Прометея пісенного вогню така непогамовна
жага творення. Він кохається в поетичному вирі і щоразу вибирає для нового
твору котрийсь із співомовних творів, і, як мені здається, кобзарських
мелодій у бандурі Лісовола – як у океанській мушлі голосів Океану. Він
лише відбирає суголосне його серцю...
Почувши пісню, яка його зворушила, одразу примірить її до свого
регістру та й бере на озброєння. Правда, часом і підправить як композитора,
так і поета на свій кобзарський розсуд і смак. Як ось мою авторську “Як
рушали козаченьки”, виконувану в обробці М. Гвоздя Капелою. У переспіві
Лісовола вона стала розлогою й, як здається слухачам, справді “васильківською”
козачою похідною.
А то якось прийшов пан Віктор до Кобзарської світлиці дещо заклопотаний.
Оце ось покажу тобі, мовляв, мелодію, що давно мені допікає. Де б його
розжитися віршів, щоб підходили. Бо скільки не перебирав – усе якось не
так... і почав тихенько награвати цей твір. Як і більшість творів кобзаря,
цей привабив мене своєю незвичною епічною розлогістю мелодики. Вийшло якось
одразу. І назвалося “Благословіння”.
Завершується наш твір рефреном – “Чуєш? Струнами сонця Бавиться десь
немовля? Сіє на щастя Синього рясту земля.”. І коли дует цієї славної родини
виконує материне благословіння, слухачу вчувається саме голос його матусі,
яка благословляє на нові шляхи.
А Віктор Лісовіл не відступається від свого: упорядковує своїх сто
творів, і мріє ще “замолоду” побачити їх подарованими кобзарському братству.
На тихі води, на ясні зорі.
Борис СПИСАРЕНКО,
член Національної спілки письменників України
м.Київ
“33 афоризми”
Флоріан Боднар
Якщо держава – це ми, то хто тоді вони?
1. Совістю торгують ті, у кого її немає.
2. У тих, хто стоїть по обидва боки безодні, є щось спільне.
3. Дух часу: послати всіх до чорта і кинутись до Бога.
4. Коли в голові – вітер, у склянці – буря.
5. Легко обманути народ, спробуйте обхитрувати мою жінку!
6. Порада: вдало підібраний псевдонім допомагає зробити ім’я.
7. Парадокс: мають палаци, а мріють жити в серцях людей.
8. Все залежить від того, чого Вам більше хочеться: їсти чи жити чесно.
9. Що більше можливості говорити, то менше хочеться думати.
10. Навіщо порушувати закон? Адже для цього є поправки.
11. Перейменувати – ще не означає називати речі своїми іменами.
12. І мости руйнуються від того, що всі йдуть у ногу.
13. Що довше живеш, то шкідливіше для здоров’я.
14. Ми все більше стаємо господарями безвихідного становища.
15. У хворої економіки більшає докторів та меншає санітарів.
16. Хіба жінка з такими ногами скаже, що в ногах правди немає?
17. Не бійся, що тебе зразу ж продадуть... Спочатку на тебе повісять
ярлик.
18. Що дешевша горілка, то більше патріотів!
19. Що б ми не будували, паралельно треба готуватися до капітального
ремонту.
20. Скільки жил треба витягти з ближнього, аби натрапити на золоту?
21. Коли пішаки обирають короля, виходить суцільний мат.
22. Вбиваючи в собі звіра, подумайте, чи не залишитесь Ви сиротою?
23. Злочинність панує, бо вона організована.
24. Сказав правду – тепер відбріхуйся.
25. Страшно не те, що все продається – жахає ціна.
26. Погано не те, що від великого до смішного один крок, погано те,
що назад дороги нема.
27. З двох катів вибирають того, у кого гостріша сокира.
28. Звичайно, що ми йшли не туди, зате ніхто не зможе сказати, що ми
відступали.
29. Дурні краще вміють користуватися дурістю, ніж розумні – розумом.
30. Нема такої правди, яку б не можна було роздягти догола.
31. У житті – як на довгій ниві: одні сіють розумне, добре, вічне,
але комусь же й орати треба.
32. Поки не погорів, диму Вітчизни не понюхав.
33. Варто лише запитати дорогу до раю, і вас тут же пошлють до дідька...
Запізніле слово
Помер Роман Федорів. Письменник, громадський діяч, редактор,
літописець національної історії.
Для мене він дорогий ще й тим, що за його безпосереднього і найактивнішого
сприяння був двічі перевиданий історичний роман Юрія Горліса-Горського
“Холодний Яр”.
Який дійшов до мене.
І змінив моє життя.
І дав шанс повернутися до пам’яті українського народу отаманам Гайдамацького
краю, старшинам і козакам Армії Української Народної Республіки.
Я щиро вдячний Покійному за це.
І шкодую, що не встиг за життя схилити перед ним голову.
Хай ім’я Романа Федоріва навічно залишиться на скрижалях української
історії та української літератури.
Вічна Йому пам’ять!
Роман КОВАЛЬ, письменник,
Президент Історичного Клубу “Холодний Яр”
“Як кажуть українці…”
(з виступу на презентації книги “Українська
афористика”)
Книга, про необхідність якої давно говорили афористи, опублікована.
Вона побачила світ, а світ ще побачить її.
Ми запросили вас сюди, щоб світ вашими очима подивився на цю книгу.
Я сподіваюсь, що в історії духовного розвитку України майбутні історики
виокремлюватимуть два крупних етапи. Перший – до виходу цієї книги, і наступний
– після її виходу.
Я б сказав, що певною мірою видання цієї книги – це афера. І взагалі
всі афористи – аферисти, бо афоризм – це є певна афера думки, афера мислення.
Але не всі аферисти – афористи. Афорист не думає, він мислить, аферист
ж думає, але не мислить.
Ми радіємо, що афоризми лунають українською мовою…
Ми зібрали 100 авторів за 1000 років – дві магічні цифри: 1000 і 100.
Починаючи зі Святослава Князя Хороброго (його знамениті “Іду на Ви...”
та “Мертві сорому не мають” відкривають цю книгу) і продовжуючи Ярославом
Мудрим, Григорієм Сковородою, Петром Могилою, Богданом Хмельницьким, Тарасом
Шевченком, Лесею Українкою, Іваном Франко, ми дійшли до сучасників.
У нас були труднощі з підбором афоризмів. Адже українські мислителі
не завжди мислили афоризмами. Вони мислили, як нормальні люди, а ми шукали
афоризми…
З сучасниками було легше, тому що вони самі їх приносили. Ми тільки
скорочували. От Голобородька, видатного афориста сучасності, скоротили
– він невдоволений. Або Андрія Коваля трошки підкоротили – він теж ображався.
Ті автори, яких немає в живих, не протестували. З ними було легше працювати.
З живими завжди важче.
В цій книзі є текст, контекст і підтекст. Найнебезпечніший читач –
це той, що читає в книзі контекст і підтекст. Той, що читає текст – з тим
простіше. Але ми розраховуємо на читача, який буде читати текст, контекст
і підтекст.
Ми сьогодні зібралися тут, щоб радіти, що ця книга вийшла. У нас, взагалі,
зараз дефіцит радості. Я один із апологетів радості, агресивного оптимізму.
Переконаний, що розділене горе – це розділене горе, а розділена радість
– це помножена радість. Сьогодні ми зібралися тут, щоб розділити радість
виходу цієї книги. Вихід її – не стільки наша особиста заслуга, скільки
заслуга авторів. Я думаю, якщо ми об’єднаємо наші зусилля в пошуку радості,
то отримаємо синергічний ефект пролонгованої дії…
І на останок скажу про свою мрію. Ви, мабуть, не один раз чули такий
вислів: “Як кажуть французи, як кажуть англійці… італійці…
німці”. Я мрію про той час, коли у світі залунає: “Як кажуть українці…”
І цитуватимуть при цьому книгу “Українська афористика”.
Володимир ЧЕРНЯК,
народний депутат України, професор |
