5 жовтня 1882 р. народився Михайло ГАВРИЛКО, різьбяр, художник, скульптор, поет, четар УСС, начальник штабу Сірої дивізії, повстанський отаман. З цієї нагоди пропонуємо читачам уривок з ще не опублікованого нарису Романа Коваля “Вулкан на ім’я Михайло Гаврилко”

Напередодні Першої світової війни у Львові відкрився стрілецький мобілізаційний комітет, до складу якого ввійшли “передові старшини львівських стрілецьких організацій” – Володимир Старосольський, Іван Чмола, Олена Степанів і наддніпрянець Михайло Гаврилко. Комітет впродовж кількох днів організував першу бойову сотню УСС. У цій сотні, яку назвали згодом “залізною”, почав збройну службу і Михайло Гаврилко.
Активно взявся він і до праці в Союзі визволення України, в якому об’єдналися українські емігранти з Російської імперії. СВУ проголосив себе політичною репрезентантацією українців під російським пануванням та союзником Австро-Угорщини й Німеччини в боротьбі проти Росії за створення Української держави. Але не до політичної діяльності тягнуло Гаврилка, а до вояцького чину.
І все ж на фронт Михайла не пустили – керівництво СВУ вирішило використати таланти митця в таборах для полонених вояків російської армії. Мета була далекосяжна – “переплавити” малоросів, патріотів Росії, на українців-націоналістів, озброїти їх і повернути в Україну воювати проти москалів за віднайдену Батьківщину…
Працю Гаврилко почав в Горішній Австрії, у таборі для полонених російських солдат м. Фрайштадт біля Лінцу. Прибув сюди 15 листопада 1914 р. як перший посланець СВУ. У таборі вже було кілька тисяч полонених різних національностей, які вороже поставилися до української визвольної ідеї. Попри шалений опір, Михайлові вдалося об’єднати навколо себе у гурток 21 українця та заснувати в одному з бараків українську бібліотеку.
У середині грудня 1914 р. до Фрайштадту прибув художник Микола Голубець, а за ним мовознавець Василь Сімович, Микола Чайковський, Роман Домбчевський, Осип Безпалко, Степан Смаль-Стоцький та інші достойники. Робота закипіла. Саме із Фрайштадта засяяло світло українства в інші табори.
Хоч і корисну працю робив Гаврилко, але ж не на фронті! А йому так кортіло повоювати з москалями. Свою пристрасть до ґерцю він виказав у вірші:

Греміть громи! Паліть огнями!
Літайте тучі над землею!
Нехай зливаюся я з Вами,
Душею скорбною моєю!..

У травні 1915 р. він таки вирушив у свій похід проти Росії. Воював під Болеховим, Калушем, Вікторовим, Галичем, Семиківцями, Тустанем, над Золотою Липою, Горішньою Липою (Настасів, Людвиківка). Під Болеховом командування підвищило його до четаря.
Брав участь Михайло і в діяльності Пресової кватири УСС. 3 жовтня 1915 р. її голова Осип Назарук склав характеристику на Михайла Гаврилка. Ось цей документ. “Се одна з найориґінальніших постатей нашого стрілецтва взагалі, – писав Осип Назарук про полтавського козака. – Ориґінальна і виглядом, і поведеннєм, і минувшиною, і своїми духовними інтересами. Немов висловом і вкладником того всего являєть ся його оригінальний стиль в говоренню, його порівняння і взагалі спосіб вислову, напрям і “стиль думки”… Говорить з такою певністю себе, якби сокирою рубав. Так само певно виступає і ходить.
Сильно збудований, кремезний, бльондин з прозрачно синіми очима і незвичайно сильним орґаном (організмом. – Ред.). З лиця, постави, рухів і голосу – олицетворенє сили і рішучости. Коли дивлю ся на нього, то все маю вражіннє, що він з’явив ся найменьше о чотириста літ за пізно на українську землю. Вже за часів Хмельницького не чув би ся він надто добре на загальній раді козацьких полковників і отаманів”.
Як розуміти це твердження?
Напевно, Назарук мав на увазі захоплення Михайла образом Святослава-завойовника. Його і “спасителя” Тараса Шевченка вважав Гаврилко для себе найвищими авторитетами. “Ця надзвичайно буйна вдача мала для себе тільки один прототип – Святослава Завойовника, – стверджував Юрій Липа. – Шанував його за відвагу, за непосидючість, відкриту і сильну вдачу і за прив’язання до гарних старих божеств”. Оцих “гарних старих божеств” глибоко шанував і Гаврилко. У часи боїв він звертався до них за допомогою – і до “ясного та ласкавого Дажбога, що хранить від усякої напасти, і Перуна, що б’є громами всякого супостата… Вмів, ведучи свою сотню під час війни, зупинитися серед лісу, стати на пні дерева і голосно молитися до сил, що його оточують”. 
Дав оцінку Гаврилкові й сотник Дмитро Вітовський. Він мав нагоду спостерігати за Гаврилком від травня 1915 року. Вітовський сказав: “Жовнір з нього добрий і, що найважніше, здисциплінований, хоч має охоту до дискусії в кождій справі. Про нього як команданта вистарчить сказати тілько, що з нашим піонерським відділом трудно було дати собі раду з ріжних причин. Гаврилко, іменований комендантом сього відділу, дуже скоро завів у нім лад і порядок. Супроти чужих офіцерів і навіть генералів поводить ся “gemutlich” (свобідно) до тої міри, що каже до генерала: “Habe die Ehre” (“Моє поважання”), або “Adieu” (“Бувайте”).
А ось думка про Гаврилка художника Івана Іванця, члена Пресової кватири УСС: “Гаврилко робить на мене вражіннє “Naturmensch’a” зі значною вродженою інтелігенцією, одначе абсолютно відпорного на всякі чужі впливи. В штуці (мистецтві. – Ред.) стоїть тим, що має в собі свого власного, з природи. На мою думку, ні яким професорам не вдасть ся на нього вплинути. Він був за границею десять літ, в Австрії і Франції, але не навчив ся багато ні по-німецьки, ні по-французьки, не тому, щоби не мав до сього здібностей, тільки для того, що його вдача, на мою думку, надто відпорна на все, що чуже і неукраїнське. Як людина, він дуже добрий, отвертий і ніжний, хоч твердий. Вдоволений з себе, хоч безпретенсіональний. Не дбає, чи кому подобаєть сє: аби з собою в згоді”.
Багато людей поважали Гаврилка, але мало хто розумів його. Один з них, Микола Голубець, писав про свого товариша: “В своїй промові (на студентському з’їзді. – Ред.) вказував Гаврилко на невироблення й нескристалізованість української національної культури. Греко-візантійські, римські, польські, московські, німецькі й бозна які впливи викривили й покалічили українську душу, роздвоїли її, а то й розтроїли, а з обличчя української землі стерли ледве не все, що свідчило про її українськість. А не маючи власної, національної культури, позбавлені власної душі й характеру, ми мусимо коритися чужинцям: їх культурна питоменність мусить покривати собою нашу культурну безхарактерність. Тому, геть зі сміттям чужинецьких впливів, назад до позицій, з яких ми вийшли, отже до культури наших прапредків, що то мали своїх богів, свій погляд на світ і своє відношення до природи, свою етику й свою мораль. Гаврилко справді вжив фрази про поворот до поганства, й не тільки на студентському з’їзді говорив про Перуна й про здоровий символізм старої, української мітології. Що більше, як мистець і поет чув і відчував залишки тієї мітології в духовості простолюддя й щиро та одверто захоплювався ними. Цей мрійник і фантаст зовсім поважно шукав за староукраїнською кільчаткою (панцир з залізних ланцюжків), щоб носити її на голому тілі, замість сорочки. З цілої низки українських князів признавав він тільки Святослава Завойовника. В тому дусі промовляв Гаврилко на з’їзді, а що не був майстром єзуїтської діялектики, тому наразився на насмішки ігнорантів, що ще й тепер творять “компактну більшість” громадянства...”
Однодумцем Гаврилка був і письменник Юрій Липа, який планував написати про нього книгу. “Широке полотно його пригод, поданих у повісті, – зазначав він, – викликало би більше цікавості, як не один західноєвропейський динамічний роман. Не менш цікавим для політика і синтетика був би монографічний нарис про світогляд Гаврилка. Гаврилко завжди буде цікавий для українців, як довго є Українська земля, бо він виріс з цієї землі”.
“Світогляд Михайла Гаврилка – оригінальний, живий і сильний, вартий прилучення до скарбів української культури, – продовжував Юрій Липа. – В основі його лежить похвала близькості до природи і самій природі. “Треба йти в ліс або в поле, і то конче треба робити, бо людська душа відживає і не пліснявіє серед стоячого болота буденщини і людської плюгавості”. Звідти бере Гаврилко своє захоплення поганськими божествами: “ясним та ласкавим Дажбогом, що хранить від усякої напасти, і Перуном, що б’є громами всякого супостата” (...) Гаврилко радше почував себе приналежним до будучої України – простої, безоглядної і войовничої”.
Такі люди мусили загинути в бою.
1920 року у районі Диканьки і с. Божкове Михайло Гаврилко підняв повстання проти комуни. З московськими окупантами воював на тих землях, де колись Іван Мазепа намагався зупинити Петра I.
Московські руки таки вхопили отамана. Автор спогадів “Розгром Полтави” Дмитро Соловей, посилаючись на свого приятеля, писав, що Михайла червоні розстріляли у Полтаві. А Микола Бутович, земляк Гаврилка і його товариш, про останні дні митця писав так: “Запальний, великий патріот хорунжий-романтик Михайло Гаврилко... Він також був у партизанці, а загинув у печі локомотиви, куди його вкинули большевики живим і він там згорів”.
Трагедія сталася восени 1920 року в Конотопі.
Навіть після смерті Гаврилка, москалі продовжували боротьбу з ним. За твердженням мистецтвознавця Оксани Пеленської, “значна частина оригінальної графіки в 1952 р. була спалена в печах Львівської національної бібліотеки”.
Отакі люди були!
Що не зробив Михайло Гаврилко, щоб ми пам’ятали і шанували його?

На першій світлині:
Дмитро ВІТОВСЬКИЙ, Миколи САЄВИЧ та Михайло ГАВРИЛКО. Волинь, 1916 – 1917 рр.
На другій світлині: Михайло ГАВРИЛКО, четар УСС.

Пропоную читачам “НН” розділ з моєї нової книги “Отаман Орлик”, робота над якою завершується. Сьогодні повертаю ще одне ім’я доби Визвольної боротьби 1917 – 1920-х років – Ларіона Власенка-“Плисаки”, начальника штабу  отамана Орлика (Федора Артеменка).
Сподіваюсь, що книга вийде цього року, хоч видавця досі не маю.

Мешканці козацького села Плисецьке, що неподалік Василькова, називали себе “Плисаками”, тож Ларіон Власенко із Плисецького недовго вибирав собі повстанський псевдонім. В історію Визвольної боротьби він увійшов як Ларик “Плисака”.
Народився Ларіон у жовтні 1897 року. Закінчив двокласне училище та школу прапорщиків. Воював на фронтах Першої світової. У повстанському русі – з червня 1920 року. Очолював штаб 2-го Гайдамацького запорозького куреня смерті (отаман Феодосій Богатиренко), а з кінця літа – штаб 1-го партизанського загону ім. С. В. Петлюри. Воював і в загоні отамана Голубенка.
Був “Плисака” чоловік палкий і освічений. Про це свідчить його відозва до селян і залізничників. Я тримав цю листівку в руках. І переписав для тих, до кого він обертав слово.
“Брати, селяне та залізничники Зруйнованої Неньки Вкраїни! – звертався Ларіон. – Ми, як партизани 1 партизанського загону імені С. В. Петлюри, прибули сюди вітати Вас, брати селяни та робітники, від Українського вільного козацтва, від Українського селянства і робітницства, яке розтушовано в виликих межах нашої Неньки України і від тіх закордонних нашіх братів, які ідуть допомогти нам, заневоленим, здобути раніші права і вільність.
Ми, як Українські вільні козаки, серед усії неволі, яка до сього часу панувала на нашій Вкраїні, високо підняли прапор України і пішли на боротьбу за велике святе діло, на боротьбу протів тіх гнобителів, котрі привили наш великий рідний Край до такої руїни, як було 250 років тому назад.
Брати селяни та робітники! Україна плаче гіркими слезами, будить і кличе кращіх її борців і синів, які встали і стали на допомозі вирвати нашу Неньку Вкраїну з тисків наших віковичних ворогів – москалів та жидів.
Ми, як ваші діти і брати, спокутуємо великий і тяжкий гріх за щось вилике. Нам, молодим людям, якіх Ви бачили зараз перед собою, немало пришлось перенести муки холодом і голодом, а другим прийшлось пролити немало крові, святої крові Українського козака за рідний край. Хай не пропадуть даремно наші муки, наші страждання. Наші події, які ми творили, будуть записані наколись письменниками в історії золотими буквами. Хай не пропаде даремно пролита кров наших братів і селян, матерів і сестер. Хай згинуть жидівські та нелюдські знущання над нашими батьками, братами, матерями та сестрами.
Шановні селяни та робітники! Той гніт, від якого Україна стогне та плаче, і тіх нехристів, які забули Бога, загубили страх і совість не тілько перед нами, а перед всім світовим нарідом, ми мусим його скинуть власними силами при допомозі нашіх заневоленіх братів-голічан (галичан. – Ред.) та закордонних сусідів.
Селянство України, нам треба уже зрозуміть друг друга, що наколи сам собі добра не зробиш, то не будеш його і бачить, як свого уха...
То не свобода, що вони несуть Українському селянству на багнетах китайців, латишів та жидів, то друга для нас в’язниця, нам так (неясно) з України завойовників, червонних окупантів та нехристів, котрі будують державу на людських трупах, на наших, братерських, надає право московським катам – жидівським наймитам окупіровать Україну. Яке мают право? Де підстава?!
На багнетах китайців та латишів нищуть свободу народу. Де вона? Хто її бачить? Кров’ю умилась Україна, своєю, не чужою, скрізь пожари, грабіжі, насильства, вбівства та злочинства. Від селянина відбіраєця останій шматок хліба, остання худобина, остання одежина. Досить терпіти! Терпець урвавсь. Всі селяни та робітники твердо і одностайно висловлюються на мітингах та селянсько-робітничих з’їздах про всі ті кривди та муки, які приходиця терпіть від совіцько-жидівського уряду.
За всі ці муки та кривди, які селяни теплять від совіцького уряду, за те, що допомагають нам, борцям за щастя українського люду і за волю України, буде велика дяка, підпомога від Нашого Українського Уряду. За червоний терор будем платить тим же. Всі до зброї на защиту свого Господарства.
Всі до зброї! Як один до бою! До загину боротьба за визволення свого рідного краю! До Вас, молоді хлопці і мої брати, звертаюсь. Не потух огонек любві до неньки України. Хто хоче її бачити щирою і вільною, якою вона колись була, поставить її в кращі обставини життя, гаряче закликаю вступати в Наші тісні повстанські партизанські отряди, з яких ми зробимо міцний кулак. Скинем цей з України навал, тоді скорше розійдемось по своїх хатах. Зробимось власниками своєї землі і господарями своєї господи і тоді заживем мирним шляхом, як подобає мирному силянинові та робітникові.
Смерть ворогам нашої Неньки України! Смерть зрадникам, котрі запродують і запродували нас нашим ворогам! Помста страшна! Помста над всіми ворогами нашої України, котрі куют для нас тяжкі кайдани неволі.
Хай живе Українська Народня Республіка! Хай живут кращі борці і провадарі за волю України і за щастя народу. Слава забитим та раненим козакам. Україні слава і козакам слава! Ларік Плисака”.
Хоч і закінчив звернення Ларіон, але не все ще сказав. Тож на звороті величенького листка, внизу, дописав: “Де зло, неправда і нікчемність панують, чомусь гарному і світлому немає місця, то [там] порядку не буде, а без порядку військо гине. Шановні селяни та робітники! Ми повірили московським братам-комуністам з початку... Вмісто свободи та порядку, який вони нам обіцялись зробить, вони зробили нам чрезвичайку, в яку набрали нам відомих злодіяків, які грабили наліво і направо, прикриваючи свої грабунки реквізиціями та контрибуціями, годували комуною та обіцяли золоті гори, а, нарешті-решт, тепер зі своїми семьями [умираємо] з голоду, не маючи де дістать кусок хліба”.
Ларик “Плисака” висвітлив суть української проблеми – на волю нашого народу посягнули “московські кати”, “віковічні вороги – москалі та жиди”, які “на багнетах китайців та латишів нищуть свободу народу”.
І відданий Україні козак, сміливий воїн і палкий трибун, що закликав селян і залізничників ставати до бою, нещадно вбивати ворогів і зрадників України, раптом… “перейшов до Соввлади”, на бік “совіцько-жидівського уряду”.
Сталося це в критичний для партизанів час – напередодні зими, коли Українська повстанська армія Юрка Тютюнника зазнала нищівної поразки. Ларик, учасник Зимового походу у складі загону Орлика, наочно побачив крах надії на визволення, яку обіцяли Петлюра і Тютюнник. І він… піддався на “амністію”, чим і підтвердив рядок зі свого звернення, що “неправда і нікчемність панують ”.
Вижити він міг, лише ставши секретним співпрацівником каральних органів комуни. Як сексота Ларика використати особісти 45-ї совєтської дивізії, а тоді арештували в канцелярії особливого відділу 45-ї дивізії. Сталося це 29 грудня 1921 року. Мабуть, розгубився Ларик. Як же так?! Я ж ваш співробітник. За що ж мене арештовувати?
Набрався розуму Ларик у Лук’янівській в’язниці, та було вже пізно. Спробував підняти повстання, але невдало. За розпорядженням одного з начальників ҐПУ його розстріляли без суду і слідства – “як захопленого на місці злочину за спробу підняти повстання з метою втечі з Лук’янівської слідчої тюрми”.
“Смерть зрадникам!..” – попереджав Ларик, коли був повстанцем.
Так і сталося…

Роман КОВАЛЬ

17 вересня минулого року відійшов у засвіти Ренат Петрович Польовий, за підтримки якого багато років виходила наша газета та наші книги. Читачі “НН” напевно пам’ятають його публікації, зокрема про Кубанську Україну. Напередодні смерті Ренат Петрович передав редакції кілька своїх колимських спогадів. Починаємо їхню публікацію.

Понад 60 років тому за помилки молодості опинився я в таборі системи “Севвостлаг” у МВД у селищі “72 км Центральної колимської траси”. Юнацькі враження від школи московського комунізму залишилися на все життя.
1946 року в бараці №7 мешкало понад 100 в‘язнів різних за національністю, віком, походженням і категорією скоєних “злочинів”, що було зазначено у списку біля виходу. Були там “пересидчики” – залишки “наборів” 1920-х років, чимало “троцькістів” з 1937 – 1938-х, а ще більше – “наборів” часів воєнних і перших повоєнних. Мішма містилися кримінальні злочинці-“битовики” й політичні. Назва останніх умовна, бо ж засуджені за різними пунктами статті 54 (чи відповідних республіканських статей) того ж кримінального кодексу.
Нечисленні “пересидчики” не мали у списку цифрових статей злочину, бо засуджені були в перші совєтські роки ще за літерними статтями: КРД (“контрєволюціонная дєятельность”), СВЕ (“соціально-враждєбний елемент”), КРА (“контррєволюціонная агітація”) тощо. Ці літні інваліди давно закінчили свої терміни, але ще довгими роками перебували в таборах “до особого распоряженія”. Зникали вони поодинці і якось непомітно.
Ось вкритий цинготними виразками старий Тер-Арутюнян. Він, як непрацездатний, цілими днями сумно сидів біля залізної бочки-пічки, що чаділа спалюваною в ній деревинною тирсою. Від нього дізнався, що своє ув‘язнення почав він ще 1922 року на Соловках за участь у дашнацькому (вірменському націоналістичному) русі.
Значно більше було в‘язнів передвоєнних років. Серед них виділявся високий ставний Бойцов – колишній командир Окремої пролетарської дивізії. Він уважно приглядався до мене і врешті написав від мого імені прохання до президії Верховного Совєту СССР про помилування. Незважаючи на моє невір’я до цих прохань і нехіть ними займатися, Бойцов наполіг, мовляв, не варто губити свій молодий вік. Москва переслала прохання до Києва, а звідти прийшла відмова.
Прихильність до мене виявив і бородань Трофімов Казимир Дмитрович – муляр з гарячих ремонтів заводських печей. Як воєнно-морський аташе в Японії відбував покарання “за шпигунство на користь Японії”. З цікавістю я слухав розповіді про його службу на підводних човнах, участь у революційних подіях, спілкування з Ворошиловим та іншими високими посадовцями тощо. Влаштувавшись сторожем-прибиральником до селищної продовольчої крамниці, він, підхарчовуючись на роботі, почав віддавати мені свою табірну пайку хліба, чим (спасибі йому!) добре підтримав мене в голодну зиму 1947 року.
Ще один сивий бородань – єврей Соцдман-Сальський, шофер Кірова, відбував “за причетність” до його вбивства. Згадував “трибуна революції” шанобливо, називав Сергієм Мироновичем.
Пригадуються семипалатинський єпископ Овчінніков, вірменський письменник Кабузян, француз-економіст Депельпор, прозваний за довжелезний зріст і худющість Жаком Паганелем.
Болгарин Дачев у барачному списку замість цифрової статті мав довгий запис: “За борьбу протів рєволюціонного двіженія в Бєссарабіі”.
Богомільний Кириченко постійно читав релігійні твори Л. Толстого і не дуже відгукувався на мої намагання поспілкуватися з ним. Проте 6 жовтня подарував мені півсклянки мочених ягід брусниці, поздоровивши із днем народження – подією, якій сам я згідно з нашою простонародною традицією значення не надавав.
З українців довоєнних “наборів” пригадую ще колишнього діяча “Просвіти” Костенка та полтавця Івана Гнипу – фахового скловара. Цей малописьменний селянин у передчутті страшних перемін (“колективізації”) заздалегідь збув своє заможне господарство і з дружиною і трьома дітьми втік на Донбас. Там зліпив хатку, влаштувався працювати на склозавод, опанував складний склоробний фах і навіть вступив до компартії. Значився в передовиках-стахановцях, проте, не зважаючи на свою аполітичну натуру, був звинувачений у троцькізмі та вивезений до Колими.
Більшу прихильність я мав до українців-західняків за їхню національну свідомість. Близьким мені був мій майстер по роботі волиняк Пилип Гальчун. Здружився я з колишнім львівським греко-католицьким семінаристом і членом ОУН Степаном Сярим.
Був там і рідкісний тип західняка-ренегата – Іван Середа, бригадир шихторобів. Він цурався своїх земляків, розмовляв каліченою російською, а на моє запитання про його національність неохоче відповів: “Сібірак”.
Запам’ятався суворий естонець Нілла Варді Йоганович, син колишнього власника склоробного підприємства. Дбаючи про фахову компетентність сина, батько посилав його працювати на передові заводи Бельгії та Чехословаччини, де той зумів опанувати новітні технології. Скромно гравіюючи узори на скляному посуді, Нілла не афішував своїх широких знань. Лише, коли совєцькі фахівці за два місяці не спромоглися ввести в дію виробництво листового скла машиною Фурко і зробили висновок про непридатність для цієї технології місцевого скла, Нілла втрутився і блискуче справився з цією справою. Його відразу призначили на посаду старшого майстра. Пам‘ятаю його вбивчий докір своєму висуванцю-землякові за якусь похибку на роботі: “Бушмен! Готтентот! Ти дурніший за москаля!”
Тільки числився за нашим бараком (мешкав при заводі) головний інженер склозаводу Іван Іванович Логунов, колишній головний інженер славетного Іжевського збройного заводу. Він відбував свою десятку за “врєдітєльство”.
Кінчав свою десятку за порушення “священного” кордону “страни Совєтов” маленький смаглявий афганець Файзі, який підлітком на полюванні заблукав у прикордонних очеретах. За своє довголітнє перебування у школі комунізму цей “шпигун” так і не вивчив “вєлікій і могучій”. Працював на найтяжчих і найшкідливіших роботах шихтового цеху. Сумно було дивитися, як по закінченню терміну ув’язнення наглядачі випроваджували його за зону, а він розгублено озирався, ніби не міг збагнути, куди це його виганяють у зимову безвість із рідного притулку, де мав постіль і щоденний харч.
Перебували в бараку також сини відомих антифашистів і втікачів із гітлерівської Німеччини Антон Зіммельс і Фріде Зейдевіц. До війни в часи дружби Сталіна з Гітлером їх кинули за ґрати разом з батьками-комуністами.
Старенький грузин Самхарадзе любив розмовляти зі мною, як з колишнім студентом сільськогосподарського технікуму, на агрономічні теми.
Більшість мешканців бараку складали в’язні пізніших часів. Багато їх брали участь у війні. Непропорційно багато було українців, особливо західняків, і прибалтійців. Менше – кавказців і середньоазійців, яких кримінальники-рецидивісти зневажливо називали “звєрями”. Зазначу, що рецидивісти ненадовго затримувалися в таборі. Таборове начальство періодично сплавляло їх до спецтаборів.
Ідейно зійшовся я із хлопцями-західняками – волиняками Йосипом Ютовцем і Леонідом Ґонтою, галичанами Євгеном Харчуком, Романом Процайлом і Славком Іваськівим. Співали разом українських народних та стрілецьких пісень. Молодший від мене Роман Процайло якимсь чином потрапив до дивізії СС “Галичина”, воював зенітником у Тіролю (багато років по тому відвідав я Романа в його львівській домівці; на мій закид, що не навчив він української мови свою дружину, він досадливо махнув рукою: “Кацапи не здібні до інших мов. Отак і живемо. Я і діти говоримо своєю, а вона кацапською. А коли лаємося, я перехожу на її мову, бо їхні лайки дошкульніші!”).
Молодики Володимир Дегтярьов і Віктор Гірілович відбували покарання за те, що народилися в Маньчжурії від батьків-білоемігрантів. Замість цифрової статті в барачному списку проти їх прізвищ значилося: “За історічєскую контррєволюцію”.
Юнак з Алтаю Іван Апарін мав чималий термін за зруйнування вулика з колгоспної пасіки – хотів поласувати медом (покарання за це передбачалося окремим указом). З дитячою наївністю повірив він слідчому, що злочин йому вибачать, якщо визнає свою провину, якщо ж для виявлення в його шлунку меду доведеться застосувати рентген, покарання буде найсуворішим. Ваня признався, одержав суворий вирок і… глузування співв’язнів.
Такий же молодий алтаєць Василько Лисовенко свій малий термін за дрібну крадіжку міг би відбути в місцевій колонії, а чомусь опинився на далекій Колимі. Незабаром він мав вийти на волю. Походив Василько від столипінських переселенців з Полтавщини, ріс сиротою. Від свого сільського оточення перейняв українську говірку і зовсім не сприймав російської мови. Маючи безтурботну вдачу, почувався в таборі як дома. В бараці часто лунав його сміх і спів. Смутнів, коли нагадували йому про прийдешнє звільнення.
Курський хлопчина Іван Пєньков визнавав, що в таборі йому живеться ситніше, ніж на волі у “ґлухой дєрєвнє”. Одного разу він навіть спромігся вислати хворій матері трохи грошей. Правда, мати написала, що правління колгоспу, дізнавшись від працівників пошти про ті гроші, змусило їх віддати в “позику” державі на відбудову народного господарства (цією “позикою” добровільно-примусово обкладалося тоді все населення країни, навіть в‘язні).
Старовір-кержак Ондрєй Нікіфоров “сидів” за спробу уникнути військового призову. Маючи від природи величезну потребу в їжі, він, крім роботи на заводі, постійно підробляв: мив миски в їдальні, підшивав валянки, робив щітки для замітання хлібних крихот хліборізам тощо.
Чеченець Мемет розповідав мені, як після лікування у шпиталі від одержаного на фронті тяжкого поранення, приїхав 1944 року у відпустку додому і разом з усіма мешканцями рідного аулу був вивезений емґебістами до Казахстану – за вороже ставлення чеченців до росіян. У депортації чеченців з Кавказу звинувачував Мемет осетинський народ – “врєдний очін”.
Мій земляк-дніпропетровець, здоровий і рум’яний з виду хлопець Віктор Павленко панічно боявся, що не витримає на фізичних роботах колимської зими. Та одного разу прибіг до мене поділитися радістю: його зараховано до “самооборони”. Щоб здешевити табірні витрати, начальство додумалося із лояльних “легкостатейних” в‘язнів організувати табірну охорону. Встигнувши перейнятися почуттям ненависті до “псів”, я його радості не поділяв. Через кілька років серед темної зимової ночі почув я своє ім‘я зі сторожової вежі. Назвавшись Вітьком Павленком, “попка” почав скаржитися на своє нещасне життя. Мовляв, холодно, нудно... І подумалося: якби поліз я під дроти, стріляв би він по мені. Тож пішов, не озвавшись.
Приглядався я до вправного склодува Івана Даниленка за його українське прізвище. Був він завжди похмурий і замкнутий. Одного разу після вечірньої перевірки зайшов до барака і, поклавши на стіл закривавлену сокиру, оголосив, що щойно зарубав старшого нарядчика Петрова – нелюбимого в’язнями табірного посіпаку. В очікуванні приходу за ним наглядачів безугавно збуджено розповідав подробиці скоєного вчинку. В той час йому гуртом збирали до слідчої в‘язниці тютюн, харчі, теплу білизну. Всі йому співчували. За Петровим ніхто не жалів. 1951 року зустрівся я з Даниленком у таборі Бухти Веселої. Він був без ноги – її відтяли після кульового поранення при спробі втечі з табору.
Закарпатський українець Федір Худа був колись вояком угорського війська. Брав участь у війні на боці німців і під Ростовом отримав поранення. Працював теслею у бригаді москвинів. Хоч розмовляв з ними винятково українською говіркою, вони любили його за веселість, жартівливість і дотепність. У моїх очах він особливо зріс після одного випадку, коли інтелігент-естонець Нілла в суперечці вжив матюка. Докірливо хитаючи головою, простий селянин Худа виказував йому: “Не до лиця це вам! Ну хай уже святе слово мати паскудять кацапи! Їм вибачається, бо вони дикуни! А ви ж людина європейська!” Присоромлений Нілла покірно вибачався…
Згадується ще багато зібраних у тому бараці оригінальних людських доль.
Всього таких бараків у тому таборі було 21.

Ренат ПОЛЬОВИЙ
м. Ірпінь, грудень 2007 р.     

Верхня світлина. Ренат ПОЛЬОВИЙ. Магаданський склозавод. 1947 р.

Нижня світлина. Ренат ПОЛЬОВИЙ (ліворуч) з товаришем Степаном СЯРИМ. 1959 р. 

17 вересня виповнилося 70 років нападу Красної армії на Польщу. Війну Москва почала з метою знищення польської держави та встановлення спільного кордону між Третім Рейхом і СССР. Саме про це йшлося у секретних протоколах пакту Молотова – Ріббентропа, підписаного в Москві 23 серпня 1939 р. і спрямованого на знищення кількох суверенних європейських держав.
Москва і сьогодні намагається подати розв’язання нею війни як акт благодіяння. Зокрема члени Державної Думи від компартії, люди зі смішними прізвищами, Обухов, Рашкін і Хахічєв, написали протокольне доручення Комітету з міжнародних питань Думи, в якому попросили зробити запит до Міністерства іноземних справ РФ з метою з’ясувати, що зроблено для того, щоб “увековечить память… замученных и казненных бойцов Красной Армии, других жертв геноцидной политики польских властей в межвоенный период ХХ века”.
Депутати Думи стверджували, що похід Красної армії “привел к освобождению восточнославянского населения древних русских земель Западной Руси от польской оккупации. Он… не допустил оккупации немецко-фашистскими войсками исконных восточнославянских земель... Благодаря освободительному походу были приняты акты исторической справедливости: впервые восстановлено государственное единство двух частей триединого русского народа – украинцев и белорусов. О высоком морально-политическом авторитете действий СССР свидетельствует то, что ни одно государство после разрушения Советского Союза не отказалось от территориальных приобретений, полученных в результате этого освободительного похода… Восстановление 17 сентября 1939 р. исторической справедливости позволило освободить также  тысячи политзаключенных, борцов за национальное и социальное освобождение Западной Руси, содержавшихся в одном из печально-знаменитых концентрационных лагерей Польши – Береза Картузская. Освободительный поход Красной Армии позволил вновь привлечь внимание мировой общественности к политике геноцида польских режимов периода Второй Речи Посполитой  в отношении русских, украинцев и белорусов. Речь, в частности, идет об умерщвлении после 1920 года более 60 тыс. пленных бойцов Красной Армии…”
У зв’язку з “благородною” ініціативою депутатів Держдуми ведучий російської редакції Бі-Бі-Сі Ілля Бер запросив до розмови одного з авторів протокольного доручення – доктора політологічних наук, депутата Державної Думи Росії, члена ЦК КПРФ Сергія Обухова, а опонентом – президента Історичного клубу “Холодний Яр” Романа Коваля.
Важко без посмішки говорити з людиною, в якої замість думок – імперські штампи, а його доручення нагадує анекдот часів СССР про совєтського розвідника і американського шпигуна. “Коли Ви говорите про Польщу, – сказав Роман Коваль, – то неодноразово використовуєте терміни окупанти та геноцид, коли ж йдеться про агресію СССР, то у Вас на устах тільки слово “освобождєніє”. Це не науковий підхід, це пропаганда і я б радше назвав вас доктором пропагандистських, а не політологічних, наук”.
Ведучий зробив зауваження, мовляв, у студії Бі-Бі-Сі, не можна ображати опонента. Все ж, коли ж “товаріщ” Обухов завів стару московську шарманку про “трієдіний” народ, гість із Києва знову усміхнувся – сказав, що “пан доктор” забув згадати угро-фінів і татарів – головні етнічні первні російського народу.
Не знав московський пропагандист як відповісти і на резонне питання – як народ, що перебуває у рабстві тоталітарного режиму, може визволяти інші народи? Істина проста: якщо Москва когось і звільняла з польських тюрем, то лише для того, щоб відправляти на Сибір.
Що ж до жертв Красної армії у польських таборах у 1920 р., то на це питання вже відповів російський історик Михайло Мельтюхов у книзі “Советско-польские войны. Военно-политическое противостояние 1918 – 1939 гг.”. Ось цифри, які він наводить: поляки 1920 року взяли 146 тисяч полонених, з них не повернулося додому 60 тисяч, тобто 41%. Красна армія полонила близько 60 тисяч, з них не повернулось на батьківщину 30 тисяч, тобто половина. У процентному відношенні більше постраждали поляки, але саме їх Москва звинуватила у звірствах. Що ж до загибелі польських полонених, то на їхній долі “безусловно, сказывалась общая экономическая разруха”. Ось так: москалі тільки визволяють і нікого не убивають, якщо ж загинули тисячі, то це обставини винні. “Освобожденіє” – універсальний термін поневолювачки-Росії. Сотні воєн провела вона і всі вони були “освободітєльнимі” .
Запитав гість із Києва  Сергія Обухова, яка ще країна, окрім СССР, заключала з Гітлером договір про дружбу?
Єдине на що спромігся московський політик, так це назвати  позицію опонента “бандєровскімі фобіямі”, хоча Роман Коваль – виходець із Донбасу, а Обухов – уродженець “бандерівського” Львова. Цікаво б довідатися, хто його батько, звідки і з якою метою з’явився він у Львові в 1940-х роках? Чи не встановлювати московську владу в лавах МҐБ чи Красної армії?
Висновок дискусії можна сформулювати так: якби в 1917 – 1920-х рр. постала Українська держава, то Другої світової війни вдалося би уникнути, адже зовсім інший баланс сил існував би в Європі, та й не було би спільного кордону між Німеччиною та СССР, якого так прагнули Сталін і Гітлер, щоб несподівано розв’язати війну.

Вл. інф.