17 вересня минулого року відійшов у засвіти Ренат Петрович Польовий, за підтримки якого багато років виходила наша газета та наші книги. Читачі “НН” напевно пам’ятають його публікації, зокрема про Кубанську Україну. Напередодні смерті Ренат Петрович передав редакції кілька своїх колимських спогадів. Починаємо їхню публікацію.
Понад 60 років тому за помилки молодості опинився я в таборі системи “Севвостлаг” у МВД у селищі “72 км Центральної колимської траси”. Юнацькі враження від школи московського комунізму залишилися на все життя.
1946 року в бараці №7 мешкало понад 100 в‘язнів різних за національністю, віком, походженням і категорією скоєних “злочинів”, що було зазначено у списку біля виходу. Були там “пересидчики” – залишки “наборів” 1920-х років, чимало “троцькістів” з 1937 – 1938-х, а ще більше – “наборів” часів воєнних і перших повоєнних. Мішма містилися кримінальні злочинці-“битовики” й політичні. Назва останніх умовна, бо ж засуджені за різними пунктами статті 54 (чи відповідних республіканських статей) того ж кримінального кодексу.
Нечисленні “пересидчики” не мали у списку цифрових статей злочину, бо засуджені були в перші совєтські роки ще за літерними статтями: КРД (“контрєволюціонная дєятельность”), СВЕ (“соціально-враждєбний елемент”), КРА (“контррєволюціонная агітація”) тощо. Ці літні інваліди давно закінчили свої терміни, але ще довгими роками перебували в таборах “до особого распоряженія”. Зникали вони поодинці і якось непомітно.
Ось вкритий цинготними виразками старий Тер-Арутюнян. Він, як непрацездатний, цілими днями сумно сидів біля залізної бочки-пічки, що чаділа спалюваною в ній деревинною тирсою. Від нього дізнався, що своє ув‘язнення почав він ще 1922 року на Соловках за участь у дашнацькому (вірменському націоналістичному) русі.
Значно більше було в‘язнів передвоєнних років. Серед них виділявся високий ставний Бойцов – колишній командир Окремої пролетарської дивізії. Він уважно приглядався до мене і врешті написав від мого імені прохання до президії Верховного Совєту СССР про помилування. Незважаючи на моє невір’я до цих прохань і нехіть ними займатися, Бойцов наполіг, мовляв, не варто губити свій молодий вік. Москва переслала прохання до Києва, а звідти прийшла відмова.
Прихильність до мене виявив і бородань Трофімов Казимир Дмитрович – муляр з гарячих ремонтів заводських печей. Як воєнно-морський аташе в Японії відбував покарання “за шпигунство на користь Японії”. З цікавістю я слухав розповіді про його службу на підводних човнах, участь у революційних подіях, спілкування з Ворошиловим та іншими високими посадовцями тощо. Влаштувавшись сторожем-прибиральником до селищної продовольчої крамниці, він, підхарчовуючись на роботі, почав віддавати мені свою табірну пайку хліба, чим (спасибі йому!) добре підтримав мене в голодну зиму 1947 року.
Ще один сивий бородань – єврей Соцдман-Сальський, шофер Кірова, відбував “за причетність” до його вбивства. Згадував “трибуна революції” шанобливо, називав Сергієм Мироновичем.
Пригадуються семипалатинський єпископ Овчінніков, вірменський письменник Кабузян, француз-економіст Депельпор, прозваний за довжелезний зріст і худющість Жаком Паганелем.
Болгарин Дачев у барачному списку замість цифрової статті мав довгий запис: “За борьбу протів рєволюціонного двіженія в Бєссарабіі”.
Богомільний Кириченко постійно читав релігійні твори Л. Толстого і не дуже відгукувався на мої намагання поспілкуватися з ним. Проте 6 жовтня подарував мені півсклянки мочених ягід брусниці, поздоровивши із днем народження – подією, якій сам я згідно з нашою простонародною традицією значення не надавав.
З українців довоєнних “наборів” пригадую ще колишнього діяча “Просвіти” Костенка та полтавця Івана Гнипу – фахового скловара. Цей малописьменний селянин у передчутті страшних перемін (“колективізації”) заздалегідь збув своє заможне господарство і з дружиною і трьома дітьми втік на Донбас. Там зліпив хатку, влаштувався працювати на склозавод, опанував складний склоробний фах і навіть вступив до компартії. Значився в передовиках-стахановцях, проте, не зважаючи на свою аполітичну натуру, був звинувачений у троцькізмі та вивезений до Колими.
Більшу прихильність я мав до українців-західняків за їхню національну свідомість. Близьким мені був мій майстер по роботі волиняк Пилип Гальчун. Здружився я з колишнім львівським греко-католицьким семінаристом і членом ОУН Степаном Сярим.
Був там і рідкісний тип західняка-ренегата – Іван Середа, бригадир шихторобів. Він цурався своїх земляків, розмовляв каліченою російською, а на моє запитання про його національність неохоче відповів: “Сібірак”.
Запам’ятався суворий естонець Нілла Варді Йоганович, син колишнього власника склоробного підприємства. Дбаючи про фахову компетентність сина, батько посилав його працювати на передові заводи Бельгії та Чехословаччини, де той зумів опанувати новітні технології. Скромно гравіюючи узори на скляному посуді, Нілла не афішував своїх широких знань. Лише, коли совєцькі фахівці за два місяці не спромоглися ввести в дію виробництво листового скла машиною Фурко і зробили висновок про непридатність для цієї технології місцевого скла, Нілла втрутився і блискуче справився з цією справою. Його відразу призначили на посаду старшого майстра. Пам‘ятаю його вбивчий докір своєму висуванцю-землякові за якусь похибку на роботі: “Бушмен! Готтентот! Ти дурніший за москаля!”
Тільки числився за нашим бараком (мешкав при заводі) головний інженер склозаводу Іван Іванович Логунов, колишній головний інженер славетного Іжевського збройного заводу. Він відбував свою десятку за “врєдітєльство”.
Кінчав свою десятку за порушення “священного” кордону “страни Совєтов” маленький смаглявий афганець Файзі, який підлітком на полюванні заблукав у прикордонних очеретах. За своє довголітнє перебування у школі комунізму цей “шпигун” так і не вивчив “вєлікій і могучій”. Працював на найтяжчих і найшкідливіших роботах шихтового цеху. Сумно було дивитися, як по закінченню терміну ув’язнення наглядачі випроваджували його за зону, а він розгублено озирався, ніби не міг збагнути, куди це його виганяють у зимову безвість із рідного притулку, де мав постіль і щоденний харч.
Перебували в бараку також сини відомих антифашистів і втікачів із гітлерівської Німеччини Антон Зіммельс і Фріде Зейдевіц. До війни в часи дружби Сталіна з Гітлером їх кинули за ґрати разом з батьками-комуністами.
Старенький грузин Самхарадзе любив розмовляти зі мною, як з колишнім студентом сільськогосподарського технікуму, на агрономічні теми.
Більшість мешканців бараку складали в’язні пізніших часів. Багато їх брали участь у війні. Непропорційно багато було українців, особливо західняків, і прибалтійців. Менше – кавказців і середньоазійців, яких кримінальники-рецидивісти зневажливо називали “звєрями”. Зазначу, що рецидивісти ненадовго затримувалися в таборі. Таборове начальство періодично сплавляло їх до спецтаборів.
Ідейно зійшовся я із хлопцями-західняками – волиняками Йосипом Ютовцем і Леонідом Ґонтою, галичанами Євгеном Харчуком, Романом Процайлом і Славком Іваськівим. Співали разом українських народних та стрілецьких пісень. Молодший від мене Роман Процайло якимсь чином потрапив до дивізії СС “Галичина”, воював зенітником у Тіролю (багато років по тому відвідав я Романа в його львівській домівці; на мій закид, що не навчив він української мови свою дружину, він досадливо махнув рукою: “Кацапи не здібні до інших мов. Отак і живемо. Я і діти говоримо своєю, а вона кацапською. А коли лаємося, я перехожу на її мову, бо їхні лайки дошкульніші!”).
Молодики Володимир Дегтярьов і Віктор Гірілович відбували покарання за те, що народилися в Маньчжурії від батьків-білоемігрантів. Замість цифрової статті в барачному списку проти їх прізвищ значилося: “За історічєскую контррєволюцію”.
Юнак з Алтаю Іван Апарін мав чималий термін за зруйнування вулика з колгоспної пасіки – хотів поласувати медом (покарання за це передбачалося окремим указом). З дитячою наївністю повірив він слідчому, що злочин йому вибачать, якщо визнає свою провину, якщо ж для виявлення в його шлунку меду доведеться застосувати рентген, покарання буде найсуворішим. Ваня признався, одержав суворий вирок і… глузування співв’язнів.
Такий же молодий алтаєць Василько Лисовенко свій малий термін за дрібну крадіжку міг би відбути в місцевій колонії, а чомусь опинився на далекій Колимі. Незабаром він мав вийти на волю. Походив Василько від столипінських переселенців з Полтавщини, ріс сиротою. Від свого сільського оточення перейняв українську говірку і зовсім не сприймав російської мови. Маючи безтурботну вдачу, почувався в таборі як дома. В бараці часто лунав його сміх і спів. Смутнів, коли нагадували йому про прийдешнє звільнення.
Курський хлопчина Іван Пєньков визнавав, що в таборі йому живеться ситніше, ніж на волі у “ґлухой дєрєвнє”. Одного разу він навіть спромігся вислати хворій матері трохи грошей. Правда, мати написала, що правління колгоспу, дізнавшись від працівників пошти про ті гроші, змусило їх віддати в “позику” державі на відбудову народного господарства (цією “позикою” добровільно-примусово обкладалося тоді все населення країни, навіть в‘язні).
Старовір-кержак Ондрєй Нікіфоров “сидів” за спробу уникнути військового призову. Маючи від природи величезну потребу в їжі, він, крім роботи на заводі, постійно підробляв: мив миски в їдальні, підшивав валянки, робив щітки для замітання хлібних крихот хліборізам тощо.
Чеченець Мемет розповідав мені, як після лікування у шпиталі від одержаного на фронті тяжкого поранення, приїхав 1944 року у відпустку додому і разом з усіма мешканцями рідного аулу був вивезений емґебістами до Казахстану – за вороже ставлення чеченців до росіян. У депортації чеченців з Кавказу звинувачував Мемет осетинський народ – “врєдний очін”.
Мій земляк-дніпропетровець, здоровий і рум’яний з виду хлопець Віктор Павленко панічно боявся, що не витримає на фізичних роботах колимської зими. Та одного разу прибіг до мене поділитися радістю: його зараховано до “самооборони”. Щоб здешевити табірні витрати, начальство додумалося із лояльних “легкостатейних” в‘язнів організувати табірну охорону. Встигнувши перейнятися почуттям ненависті до “псів”, я його радості не поділяв. Через кілька років серед темної зимової ночі почув я своє ім‘я зі сторожової вежі. Назвавшись Вітьком Павленком, “попка” почав скаржитися на своє нещасне життя. Мовляв, холодно, нудно... І подумалося: якби поліз я під дроти, стріляв би він по мені. Тож пішов, не озвавшись.
Приглядався я до вправного склодува Івана Даниленка за його українське прізвище. Був він завжди похмурий і замкнутий. Одного разу після вечірньої перевірки зайшов до барака і, поклавши на стіл закривавлену сокиру, оголосив, що щойно зарубав старшого нарядчика Петрова – нелюбимого в’язнями табірного посіпаку. В очікуванні приходу за ним наглядачів безугавно збуджено розповідав подробиці скоєного вчинку. В той час йому гуртом збирали до слідчої в‘язниці тютюн, харчі, теплу білизну. Всі йому співчували. За Петровим ніхто не жалів. 1951 року зустрівся я з Даниленком у таборі Бухти Веселої. Він був без ноги – її відтяли після кульового поранення при спробі втечі з табору.
Закарпатський українець Федір Худа був колись вояком угорського війська. Брав участь у війні на боці німців і під Ростовом отримав поранення. Працював теслею у бригаді москвинів. Хоч розмовляв з ними винятково українською говіркою, вони любили його за веселість, жартівливість і дотепність. У моїх очах він особливо зріс після одного випадку, коли інтелігент-естонець Нілла в суперечці вжив матюка. Докірливо хитаючи головою, простий селянин Худа виказував йому: “Не до лиця це вам! Ну хай уже святе слово мати паскудять кацапи! Їм вибачається, бо вони дикуни! А ви ж людина європейська!” Присоромлений Нілла покірно вибачався…
Згадується ще багато зібраних у тому бараці оригінальних людських доль.
Всього таких бараків у тому таборі було 21.
Ренат ПОЛЬОВИЙ
м. Ірпінь, грудень 2007 р.
Верхня світлина. Ренат ПОЛЬОВИЙ. Магаданський склозавод. 1947 р.
Нижня світлина. Ренат ПОЛЬОВИЙ (ліворуч) з товаришем Степаном СЯРИМ. 1959 р. |
