Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2024 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


Липень 2009

    > Полтава в народній пам'яті
    > ЮВІЛЕЇ І ДАТИ. ЛИПЕНЬ
    > На Буковину і Прикарпаття
    > Шанують лицарів України
    > “Сини мої, гайдамаки”
    > “До історії Кубані і Дону”
    > Шляхетна ініціатива бурштинських просвітян
    > “Українці з минулого”
    > Генерал фон Донай і сотник Штакельберг
    > КОЗАЦЬКІ БИЛИЦІ
    > “Про отамана Зеленого, козаків-зеленівців та їхніх нащадків”

Полтава в народній пам'яті

5 – 9 липня 1989 р. російські військово-патріотичні клуби під егідою ЦК ВЛКСМ запланували відзначити річницю перемоги під Полтавою. За допомогою прес-служби УГС, яка передала заяву Полтавських рухівців на радіо “Свобода”, Україна довідалася про наміри росіян. І до Полтави з різних міст України рушили українці, щоб перешкодити росіянами відсвяткувати Полтавську перемогу. Це була перша за багато років організована, масова акція на східній Україні, яка мала виразний антиросійський характер. З приводу цієї події газета КПУ “Правда України” опублікувала статтю “Наше знамя красное, а петлюровского нам не надо”, – говорят трудящиеся Полтавы». Автор С. Палійчук писав: “Следует ли удивляться, что подстрекательские передачи радиостанции “Свобода” и зловещие заявления ее местных “кореспондентов” встревожили многих жителей Полтавы? Люди стали звонить и писать в обком и горком партии... требуя принять решительные меры для пресечения готовившейся провокации. Полтавчане сообщали о появлении на улицах подозрительных незнакомцев, от которых разило водкой и националистической злобой, сообщали о том, что эти личности “за большие деньги” снимают в городе на короткое время квартиры”. Кілька таких “повідомлень” у вигляді телеграм “Правда України” надрукувала на своїх жовтих шпальтах: “Киев, Министерству внутренних дел УССР. Вышла вечером отдохнуть в центральный парк Полтавы. Снова неизвестные люди з желто-голубыми флагами. Крики-призывы к самостийности Украины. Когда это кончится? Когда можно будет спокойно отдохнуть? Почему бездейстуют правоохранительные органы? Цуканова”. На станції Полтава-Київська львівську делегацію УГС зустріла міліція. За версією “Правды Украины” робітники Полтави запитали: “Зачем вы сюда приехали?” “Ми приїхали бити москалів, котрі їдуть на свято Полтавської битви”,- відповіли “молодчики” з УГС. “Никого из гостей города мы вам не позволим обижать”, – твердо заявили полтавчани. Міліція склала протокол затримання і “десять ухаесовских боевиков во главе с неким Владимиром Яворским” відправили до Львова. Але наступного дня в Полтаві були “обнаружены” ще три десанти – з Харкова, Чернігова та Дніпропетровська. 7 липня приїхала група з Києва на чолі з Олесем Шевченком та Миколою Горбалем. Вони теж були затримані й відправлені додому. Але ввечері того ж дня інша група з Києва у складі Михайла Шуляка, Олеся Сергієнка та інших намагались підняти синьо-жовтий прапор та провести несанкціонований мітинг в Жовтневому парку. Як пише кореспондент “Правды Украины”, “гулявшие в парке люди быстро помогли милиции призвать к порядку провокаторов”. 8 липня ще кілька груп українців прибули з Києва і “пытались при содействии нескольких местных приспешников нарушить отдых полтавчан националистическими провокациями в парке у монумента Славы... Все эти вылазки были мгновенно пресечены.., а новоявленные поклонники Карла ХII и Мазепы – выдворены из города”. 9 липня в Жовтневому парку знову з’явилися синьо-жовті прапори... Значення цієї тривалої, кількаденної акції було значним для пробудження національної свідомості не тільки полтавчан. На всю Україну комуністична преса “живописала” про новітніх “петлюрівців”, які «ображали» людей, що говорять російською мовою. Газета цитувала їх: “На Україні необхідно створити нестерпні умови для росіян... Ми приїхали бити москалів”. Говорили так учасники акції спротиву чи ні, але ці справедливі думки були посіяні по всій Україні. Попри волю лідерів Руху, які за найменшої нагоди декларували свою приязнь до російського народу, насамперед завдяки комуністичній пресі, яка запопадливо захищала росіян, протистояння набувало міжнаціонального характеру. Роман КОВАЛЬ


ЮВІЛЕЇ І ДАТИ. ЛИПЕНЬ

1 липня 1917 р. загинув Франц КІКАЛЬ, командант Вишколу та Легіону УСС. 1 липня 1917 р. загинув Роман КАМІНСЬКИЙ, командир відділу кінноти УСС. 1 липня 1918 р. Павло СКОРОПАДСЬКИЙ заснував у Кам’янці-Подільському Український державний університет. 3 липня 1921 р. московський агент убив отамана Івана ГАЛАКУ. 5 липня 1919 р. народилася Олена ОТТ-СКОРОПАДСЬКА, дочка Гетьмана України, автор книги “Остання з роду Скоропадських”. 5 липня 1986 р. помер Ярослав СТЕЦЬКО, голова Проводу ОУН. 6 липня 1672 р. гетьман Петро ДОРОШЕНКО в союзі з турками розбив поляків над Бугом. 6 липня 1904 р. народився Степан ЛЕНКАВСЬКИЙ, голова Проводу ОУН. 6 липня 1920 р. загинув сотник ПАРХОМЮК, командир 2-го Сірого полку 1-ї Сірої дивізії Армії УНР. 7 липня 1878 р. народився кобзар Іван КУЧЕРЕНКО-КУЧУГУРА. 7 липня 1950 р. загинув сотенний УПА “ГРОМЕНКО” (Михайло ДУДА), лицар Золотого хреста заслуги 2-го класу. 8 липня 1659 р. гетьман Іван ВИГОВСЬКИЙ розгромив московське військо під Конотопом. 8 – 10 липня 1709 р. відбулася битва під Полтавою Івана МАЗЕПИ і КАРЛА XII проти московського царя ПЕТРА І. 10 липня 1975 р. помер сірожупанник Павло ДУБРІВНИЙ, лицар Залізного хреста. 11 липня 1056 р. народився НЕСТОР, літописець Київської Русі, автор “Повісті временних літ”. 11 липня 1945 р. москалі замучили о. Августина ВОЛОШИНА, президента Карпатської України. 11 липня 1963 р. померла Олена СТЕПАНІВ-ДАШКЕВИЧ, хорунжа УСС, четар УГА, в’язень московських таборів. 12 липня 1580 р. Іван ФЕДОРОВ видав першу в Україні, друковану кирилицею, книгу – “Острозьку біблію”. 14 липня 1920 р. в московському таборі загинув Роман ДУДИНСЬКИЙ, командир 1-го куреня УСС та II (Коломийської) бригади УГА. 15 липня 1015 р. помер київський князь Володимир ВЕЛИКИЙ. 15 липня 1919 р. в Переяславі отаман Дніпровської повстанської дивізії Зелений (Данило Терпило) урочисто, у присутності священиків, війська та населення, скасував Переяславську угоду 1654 року. 15 липня 1944 р. постала Українська головна визвольна рада (УГВР). 16 липня 1990 р. Верховна Рада УССР ухвалила Декларацію про суверенітет України. 17 липня 1888 р. народився Кость КУРИЛО, начальник штабу 1-го Сірого полку Армії УНР. 18 липня 1863 р. вийшов Валуєвський циркуляр про заборону української мови. 18 липня 1945 р. загинув Іван ТРЕЙКО, повстанський отаман, генерал-хорунжий УПА. 19 липня 1944 р. почалася битва дивізії “Галичина” проти Красної армії під Бродами. 21 липня 1877 р. народився Степан ЖАРКО, кубанський бандурист, керівник чоловічої капели бандуристів ст. Канівської. 21 липня 1906 р. народилася поетеса Олена ТЕЛІГА. 21 липня 1923 р. загинув Лукаш КОСТЮШКО, член Центральної Ради; командувач партизанськими загонами на Волині. 21 липня 1929 р. народився поет Іван ГНАТЮК. 21 липня 1941 р. помер письменник Богдан ЛЕПКИЙ. 21 липня 1944 р. загинув Микола ПАЛІЄНКО, підполковник Армії УНР, командир важко-гарматного дивізіону дивізії “Галичина”. 22 липня 1944 р. помер поет Олександр ОЛЕСЬ. 23 липня 971 р. князь СВЯТОСЛАВ під Доростолом (Болгарія) уклав мир із греками. 23 липня 1885 р. народився Никифор ГІРНЯК, командант Коша УСС (1915 – 1918), отаман УГА. 24 липня 1885 р. народився Володимир САЛЬСЬКИЙ, генерал-хорунжий Армії УНР. 24 липня 1990 р. над будинком Київради піднято синьо-жовтий прапор. 25 липня (за ст. ст.) 1657 р. помер Богдан-Зіновій ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ. 25 липня 1687 р. Івана МАЗЕПУ обрано Гетьманом України. 25 липня 1942 р. загинув Дмитро МИРОН (ОРЛИК), провідний діяч ОУН. 27 липня 1649 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ переміг поляків під Збаражем. 27 липня 1649 р. у бою під Збаражем загинув полковник Станіслав МОРОЗЕНКО. 27 липня 1865 р. народився Андрей ШЕПТИЦЬКИЙ, митрополит УГКЦ. 27 липня 1919 р. загинув Матвій ГРИГОР’ЄВ, Головний отаман Херсонщини і Таврії. 27 липня 1923 р. загинув Василь СЕНЗЮК, подільський отаман (1923). 27 липня 1958 р. відійшов у вічність сотник УСС Дмитро ФЕРЕНЧУК. 28 липня 1931 р. помер Віктор АБАЗА, командир 1-ї Сірої дивізії Армії УНР. 29 липня 1849 р. народилася Олена ПЧІЛКА, письменниця, мати Лесі Українки. 29 липня 1887 р. народився Михайло САДОВСЬКИЙ, генерал-поручник Армії УНР редактор журналу “За державність”. 29 липня 1943 р. помер Михайло ВОЛОШИН, командант куреня УСС, диригент хору, віце-президент Союзу українських адвокатів. 30 липня 1889 р. народився Олександр ШУЛЬГІН, член Центральної Ради, голова уряду УНР в екзилі. 30 липня 1899 р. народився Володимир ГОРБОВИЙ, провідний діяч ОУН. 30 липня 1920 р. постала УВО під проводом полковника Євгена КОНОВАЛЬЦЯ. 30 липня 1947 р. помер художник Федір КРИЧЕВСЬКИЙ. 31 липня 1649 р. загинув полковник Михайло КРИЧЕВСЬКИЙ. 31 липня 1875 р. народився Омелян ЛЕВИЦЬКИЙ, командант Гуцульської сотні УСС.


На Буковину і Прикарпаття

Я вже не один рік передплачую газету “Незбориму націю”, трохи допомагав її редактору під час упорядкування книги “Гуцули у Визвольній боротьбі” і ось вирішив запросити його в подорож на буковинську Гуцульщину та Прикарпаття. У Чернівцях ми відвідали пам’ятник героям Буковинського куреня, музично-драматичний театр ім. Ольги Кобилянської, оглянули Міську ратушу, будинок крайового уряду часів Австро-Угорщини, колишню резиденцію буковинських митрополитів, храми, побудовані за сприяння митрополита Буковини і Далмації Євгена Гакмана (1793 – 1873), а потім взяли курс на гори. Переїхавши Сторожинецький район, опинились у с. Лукавці – першому гуцульському селі на нашому шляху. Зупинились у Берегометі, де народились визначні діячі Українського визвольного руху: барон Микола Василько (21.3.1868 – 2.8.1924), посол Ілля Семака (23.9.1866 – 4.1.1929) та генерал-чотар УГА Антін Кравс (23.11.1871 – 13.11.1945). Зайшли до колишнього маєтку Миколи Василька (зараз тут лікарня). Про барона Василька, мецената і захисника національних інтересів українців, у Берегометі не забули. Люди висловлюються винятково позитивно. А ось про генерала Кравса, командувача Центральної групи українських армій, які 31 серпня 1919 р. здобули Київ, мало хто з місцевих мешканців міг щось путнього сказати… За селом Долішній Шепіт почався затяжний і складний підйом на Шурдинський перевал. Час од часу ми зупинялись, щоб сфотографувати гірські краєвиди. Шурдин – найвищий гірський автомобільний перевал в українських Карпатах. Його висота 1173 м. на рівнем моря. За ним уже – Путильський район. Досягнувши с. Руська, ми поїхали вздовж державного кордону з Румунією, який проходить тут по річці Сучава. Заночували у Селятині, де 20 листопада 1914 р. барон Василько зібрав півтори тисячі стрільців-гуцулів на боротьбу з Росією. Після польового богослужіння він гаряче промовив, закликаючи “лицарів-Гуцулів до оборони свого народу, краю і держави”. По його виступу “завзяті Гуцули зложили військову присягу” і вирушили на фронт. Отаке було у Селятині! Вранці 31 травня ми вирушили до Путили – найвисокогірнішого в Україні районного центру. У с. Сергії зупинились біля пам’ятника Лук’яну Кобилиці, легендарному ватагу опришків, який 1840 року підняв повстання на Буковині. В селі є і школа ім. Лук’яна Колибиці та його музей, але вони були закриті – всі вирушили у Путилу, де мало ось-ось початися свято виходу на полонину буковинських гуцулів “Полонинська ватра-46”. Із навколишніх гір верховинці їхали фірами та верхи, звичайно, і машинами. Коні були прикрашені різнокольоровими квітами та стрічками. У Путилі трембітали трембіти, грали музики, лунали пісні про красу гір, гуцули з гуцулками водили танок і співали співаночок. Запалала й полонинська ватра, відбувся й парадний хід гуцульських народних колективів. Відвідали ми в Путилі й музей-будинок, в якому народився український поет та фольклорист Юрій Федькович. До слова, його іменем у Галицькій армії було названо Запорозьку гуцульську козацьку сотню. А скульптор з Полтавщини Михайло Гаврилко, четар УСС та повстанський отаман, спорудив погруддя Юрія Федьковича. Оце і є соборність на ділі, а не на словах! Повертаючись вздовж Черемошу, зупинились, щоб вклонитись воякові УПА Федору Бельмезі-“Високому”, який загинув тут 1950 року. Схоплений ворогами, він вирвався і “скочив у скалу”… З Чернівців ми взяли курс на Галичину. У м-ко Солотвин приїхали вже як сіло сонце. Зупинилися в родині Сенчаків. Господар, Іван Сенчак, у повоєнні роки був зв’язковим надрайонного референта СБ ОУН Станіславівщини “Ворона”, свого двоюрідного брата Василя Сенчака. Першим літнім ранком Іван Сенчак повіз нас в урочище Люблінець до могили хорунжого УСС Петра Дутчина, піднятого польськими окупантами на багнети в 1919 році. Прадід Петра, кубанський козак, повоювавши проти наполеонівських військ, оселився в Солотвині. Всі покоління родини Дутчиних називали Козачками. Зупинились ми й поблизу мосту через р. Бистрицю-Солотвинську. Підійшли до хреста, де емґебісти закопали тіла сімох вояків УПА, що загинули 8 жовтня 1946 р. в бою з оперативною групою МҐБ у с. Манява Солотвинського району, – повстанця В. Д. Феданка, сотника “Іскри” (Федора Гречанюка), командира 4-го куріня “Сивуля” 22-го Станіславівського ТВ “Чорний ліс”, а також п’ятьох невідомих вояків. 1994 року всіх їх з почестями перепоховано на цвинтарі смт Солотвин. Далі поїхали в с. Яблуньку, щоб вклонилися праху отця Антіна Могильницького, автора поеми “Русин-вояка”, в якій він оспівав подвиги гуцулів у боях проти Наполеона. А ось і Заломище – місце однієї із трагедій нашого народу. Тут 27 липня 1944 р. дикі московські “освободітєлі” напали на санітарний обоз УПА. В нерівному бою загинуло близько сотні поранених і хворих вояків. Небайдужі нащадки поставити на місці трагедії пам’ятник полеглим. Далі дорога пролягла до православного монастиря “Манявський скит”, на території якого за однією з версій поховано прах гетьмана Івана Виговського. Побували ми й в усипальниці, де на пам’ять про гетьмана встановлено меморіальну плиту. Схилили голови ми й на могилі Марти і Мирона Свідруків у Надвірній. Про їхнє героїчне життя в лавах УПА писала “Незборима нація”. На горі, що на околиці Надвірної, хмурилися руїни колись неприступного Пнівського замку. Цю польську твердиню восени 1648 року з допомогою козаків Богдана Хмельницького здобув полковник Семен Височан. На жаль, тут і досі не має ні знаку, ні меморіальної таблиці, які б розказала подорожньому про цю славну сторінку історії в історії українського народу. Із Пнева походить народний артист України Богдан Бенюк, доведеться йому власним коштом виправити цю несправедливість і таки вшанувати повстанців Семена Височана… За півгодини ми вже були в с. Пасічна. Розшукавши на старому цвинтарі могилу хорунжої УСС Софію Галечко (1891 – 1918), віддали шану і цій славній козачці. Наступного дня через гуцульські села вимандрували до Косова, де взяли участь у відкритті меморіальної дошки усусусу Михайлові Горбовому на будинку, де він жив наприкінці 1930-х років. Вже за годину в Косівському інституті декоративного та прикладного мистецтва почалася презентація книги “Гуцули у Визвольній боротьбі. Спогади січового стрільця Михайла Горбового”. На презентацію з’їхались усі упорядники книги – Роман Коваль, Юрко Юзич та Петро Арсенич. Вів презентацію заступник голови Косівської районної державної адміністрації Микола Васкул. Серед почесних гостей були сотенний УПА Мирослав Симчич¬-“Кривоніс” та його побратим Михайло Мамчук. Упорядників та гостей вразило виконання гуцульських енергетичних мелодій віртуозами Косівщини – Василем і Романом Григорчаками та Ігорем Капаком. Слава їм! На жаль, такої народної могуті не побачиш на українському телебаченні, там у фаворі зовсім інше… А таких музик треба посилати державним коштом на закордонні фестивалі, де вони уславлять нашу Батьківщину! Слід зазначити, що Косівська райдержадміністрація закупила для бібліотек і шкіл району 160 примірників книги “Гуцули у Визвольній боротьбі”. Гарний приклад і для інших керівників, зокрема керівників Верховинщини, які вперто не помічають вихід книги про історію свого краю, про звитягу своїх дідів і прадідів… Врешті наші шляхи розійшлися. Шкода було розлучатись, але свято душі закінчилось. Роман Коваль поїхав на презентації у Коломию та Івано-Франківськ, а мені час було повертатися до родини – дружини Лесі та донечки Каріни. Дмитро ПРОДАНИК м. Чернівці Від редакції. Висловлюємо щиру подяку Людмилі Луканюк, Ользі Руданець, родині Сенчаків та Чайковських, Петрові Васкулу, Ростиславу Мартинюку, іншим нашим друзям за організацію презентацій і гостинність.


Шанують лицарів України

В Олександрівському районі Кіровоградської області вже не перший рік вшановують пам’ять борців за волю України. У 1919 – 1922 роках наш край входив до сфери впливу Холодноярської повстанської організації. Біля села Розумівка, наприклад, у жовтні 1920 року знайшов вічний спочинок отаман Микола Скляр (Чорний Ворон) та його козаки, що полягли у нерівному бою з будьонівцями. В урочищі, який місцеві жителі називають Чорний Ворон, покоїться прах козаків-степовиків. Тут зусиллями краєзнавців та лісників за сприяння Олександрівської районної та Розумівської сільської рад було встановлено дубовий козацький хрест. Тут часто бувають гості з Києва, Черкащини, Дніпропетровщини, Львівщини, Вінниччини та інших областей України. Приїздили й українці з Дону. Часто відвідують пам’ятне місце члени Історичного клубу “Холодний Яр”, кобзарі, письменники. Тому було вирішено було в урочищі Чорний Ворон викопати криницю, поставити столи і лави, щоб усі бажаючі могли пом’янути лицарів України. Цієї весни задумане було здійснене. Працівники Олександрівської районної та Розумівської сільської рад на краю лісової галявини ще й висадили берізки. Пам’ятне місце стало ще красивішим і привабливішим. Нещодавно до могили Чорного Ворона завітали сільські та селищні голови Олександрівського району, керівництво районної ради. Вони стали учасниками церемонії освячення криниці. Службу Божу відправив отець Михайло. До пам’ятного знаку на могилі борців за волю України голова районної ради Станіслав Степанов та сільський голова Розумівки Микола Христенко поклали вінок. Подяку сільської ради отримав фермер Віктор Гусак, за фінансового сприяння якого викопано криницю. Вода у криниці, яку назвали Козацькою, холодна і смачна. Над криницею спорудили бесідку, яку вінчає хрест. А над урочищем літають круки. Вони сумовито крячуть, ніби закликаючи пам’ятати минуле. Може, то душі полеглих перевтілились у птахів, закликаючи нас любити свою Батьківщину так, як любили вони. Василь БІЛОШАПКА, Історичний клуб “Холодний Яр” На світлині: біля братської могили (зліва направо) керуючий справами виконавчого апарату районної ради Сергій Дудник, заступник голови районної ради Анатолій Безпалий, сільський голова Розумівки Микола Христенко та голова районної ради Станіслав Степанов. Фото автора.


“Сини мої, гайдамаки”

Великдень “на сусідах” У цьому забутому спогаді Юрія Горліса-Горського йдеться про відступ Запорозького корпусу Армії УНР через територію Румунію в Галичину у квітні 1919 року. Із всіх “Христос Воскрес”, що їх по дитячих роках доводилося зустрічати на коні, при кострі в лісі, на в’язничних прічах, цей чомусь найбільш мені пам’ятний. У вухах лящали ще стріли бою під Парканами, вибух міни під Бендерським мостом за останньою частиною Запорозького корпусу, що відступив до Басарабії. Румуни, яких ми, зрештою, величали просто “циганами”, робили все можливе, щоб “уприємнити” нам часовий побут на їхній території. По-перше, трудно було знайти старшину чи козака, в якого б вояки румунського короля чогось не вкрали. Бодай один чобіт або яку стару їдунку. По-друге, “цигани” суворо стежили за тим, щоби місцеве населення не продавало нам нічого, а головно, щоб не продавало нам паші для коней. На за¬яви, що не маємо чим годувати коней, румунські офіцери “співчуваюче” притакували та пропонували, щоби... продавати їм коні, бо, мовляв, і так поздихають... У Страсну п’ятницю й суботу наш поїзд стояв на якомусь полустанкові серед поля. Начальник того полустанку на всі запити, коли рушимо вперед, тільки зводив до неба очі. – “Бог знає!” – Як депеша прийде. Найгірше було, що ми відбилися від штабу і постачання, де було ще трохи консервів і сухарів. А що найважніше, наші інтенданти, “презентуючи” комусь із офіцерів “Його величности” мішок або пару фунтів цукру (залеж¬но від ранги), час до часу примудрятися добути дозвіл виміняти за той таки ж цукор, вівса, що був підвалиною всього нашого життя. На два кілометри від полустанку виднілися хати якогось села, але начальник чоти жандармів, яка сиділа в станційному будинку, наставивши на нас два кулемети, і слухати не хотів, коли зверталися до нього, щоб дозво¬лив туди поїхати. Хлопці смоктали відбиті колись у большевиків ляндринки, яких при поїзді був цілий пульмановський вагон, та, смакуючи, згадували які то пишні речі стоять тепер на великодніх столах по Україні! Декілька коней, що охоче їли ляндринки, почували себе не найгірше. Перед кожним стояла шістнадцятикілограмова скринька з написом фабрики цукорків Жоржа Бормана... Але мій “Гриць” вважав, очевидно, за образу для своєї конячої гордости їсти те, чим панночки забавляються, й уперто гриз дошку, якою був перекладений вагон. Під вечір залажу до “конячого” вагону провідати товариша. Побачивши мене, “Гриць” сумно заіржав. Плещу його по шиї. – Що, Грицю, зле? Їсти хочеш? “Гриць” всуває голову мені під пахву і похитує нею, неначе хоче сказати: “Зле, товари¬шу, зле... між циганами Паску зустрічати”. Потішивши його, що й у мене на ляндринках талія потоншала, вилажу й іду попід поїзди. Коло одного з вагонів стоять підстаршини Кармелюцького куреня – Басюк, Кошкин та молдаван Бужуран, з якими я минулого року зустрічав Великдень у Харкові. Вони поїхали з нашим ешелоном, який ішов поперед їхнього, щоби, поки надійде їхній полк, стріти Паску десь між молдаванами, про що обіцяв постаратися Бужуран. Тим часом “надії” завели... Заводимо розмову. Басюк починає згадувати як гарно минулого року в Тамбовських казармах Харківський губерніальний командант Мироненко кілька бочок портвейну прислав. І ковбаса із крашанками була. А на другий день знайомі на всі боки запрошували... Кошкин мовчав, бо він і ту Паску зустрічав у німецькій “паці”, арештований німецькою стежею за те, що порозбивав у парку носи двом фельдфеблям-баварцям, ставши в обороні чести якоїсь українки. Хлопці заявили мені, що постановили-таки піти ввечері до села. Щоби поїзд вночі рушив, нема надії. “Цигани” святкувати будуть. Бужуран запевняв, що молдавани –народ гостинний. Виноградного вина та чогось з’їсти не пожаліють. Басюк додав, що на це він великої надії не покладає, але в нього є півтори тисячі “миколаївських” грошей, а за них “молдаван батька продасть”. Порадившись із начальником і братом в одній особі (Павло Городянин, двоюрідний брат письменника. – Ред.), згоджуюсь пристати до товариства... з умовою, що поможуть мені при¬нести вівса – “розговітися Грицеві”. Як добре стемніло, вибираємося поза водокачкою в поле і простуємо на світла села. І на полі й на дорозі за ногами тягнеться густе болото. Добре-таки натомившись, дібралися нарешті до першої хати. Двері замкнуті. На наш стук у хаті згасло світло. На всі наші “моління” – з хати ані звуку. Не помогла і Бужуранова “молдавщина”. Обійшовши з таким самим висновком всі хати маленького сільця, та, допікши добре Бужуранові за “молдавську гостинність”, вирушаємо назад голодні й лихі як вовки. За селом спостерігаємо, що на полустанку прийшов якийсь поїзд. Може, яка частина підійшла “із запасом”... Коли підходили вже до полустанку, на дорозі замаячіли дві постаті. Порівнявшись з нами і приглянувшись у темноті,. – скинули із плеч рушниці і наробили галасу. Бужуран, який балакав по-румунськи, вступає “в переговори”. За хвилину освідчує нам, що румуни вимагають, щоби ми йшли з ними до шефа, бо ми полонені м сам король наказав нікуди нас із поїздів не пускати. У мене у кишені був електричний ліхтарик. Присвічую й бачу, що маємо честь балакати із двома “фрайтрами” жандармерії. Діло погане... Якби рядові, або вже які старші, а то з цією “першою по Богові рангою” – не легко зладитися. Тим часом жандарми зм’ягчили тон і ста¬ли досить лагідно доказувати щось Бужуранові. Питаю його в чому справа. – Кажуть, щоби дати їм по двадцять лей, тоді нас пустять. У них же, чортових циганів, всі беруть, одна королева – навпаки… Побачивши, що ми засміялися, румуни почали немилосердно лаятися (що і я вже розумів) і шарпали нас, щоб іти з ними. Басюк оглянувся на дорогу. – Та що з ними довго торгуватися! Як давать, то давать. Витягнувши з кишені “Нагана”, він так мацанув важкою ручкою одного жандарма кудись під ніс, що бідолаха тільки ногами накрився. Другий, діставши від Кошкина ногою в живіт, полетів за ним. Підскочивши до них, хлопці стали відводити душу – і за Паску, і за пусті шлунки, і за молдаванське прийняття... Переконавшись, що вірні слуги короля без сторонньої помочи до полустанку ледве чи вже дійдуть, поспішаємо до поїзда. Обійшовши знову поза водокачкою, виходимо на лінію і стверджуємо прикрий факт, що нашого ешелону вже нема на полустанку. На його місці стояв уже інший поїзд із порожніх, видно, вагонів, що саме рушав у потрібному нам напрямку. Як би не те “христосування” із жандармами, то можна би було зачекати якоїсь слідуючої частини, а тепер треба скоріше “евакуватися”... Відчинивши на ходу двері якогось товарового вагону, вскакуємо до нього. В куті вагону щось зашелестіло, ляснув замок рушниці, і [закричало]: – Деса-а-а-а-нт! Що за чорт! Засвічую ліхтарика й бачу, що в куті на купі соломи стоїть заспаний мурин (негр. – Ред.) у французькому військовому мундурі. Значить, ми попали до порожнього ешелону французької дивізії чорних сенегальців, з якими зустрічалися вже коло Бендер. Згадуючи давно забуті слова, підпомогаючи язикові руками, – пояснюю йому, що ми тільки заїдемо до станції і зліземо. Та надаремно. Сенегалець, тримаючи пальця на спускові наладованої рушниці, верещить в одно: – Десант! Що тут робити! Не стріляти ж його, щоби доїхати до слідуючої станції. Та й що винен цей ляковий жовнір, якого поставили стерегти порожній вагон і який так сумлінно сповняв свій обов’язок. Нема ради – треба “робити десант”... А поїзд уже-таки добре розійшовся. Один за одним вискакуємо, ризикуючи попасти під колеса. Кошкин, який під час “десанту” збив коліно і розідрав нову штанину, лається на чому світ стоїть: – Щоб ти сім раз здох, чорте чорномазий! Щоб тобі сім десантів кольок у бік влізло! Басюк, жартуючи, каже, що він дуже задоволений, бо довідався, що десант не тільки з моря, а й із вагону може бути. Ледве тягнучи ноги, пройшли ми до дня вісімнадцять кілометрів до слідуючої станції. Наш поїзд стояв на запасовій лінії. Попивши гарячої води з ляндринками, завалююся спати. А на Провідну неділю лежав я вже в Заліщиках, в тифозному “українському шпиталі”, якщо можна було називати шпиталем ті застелені брудною соломою приміщення коло станції. Із соломи вилазили та чіплялися до тіла рідні українські воші. Поруч “воювали” в гарячці запорожці. Днями й ночами припадали коло нас добрі феї: пані комісарова із сестрою та ще кільканадцять панночок-заліщянок. Приносили вино, конфітури, тістечка, а головне – ввічливість і щире рідне слово. А потім – чиста постіль у мешканні пані комісарової. Щопівгодини завзято сваримося з нею, бо я настирливо вимагаю, щоби дала мені ще одного маринованого “москалика”. Вона, роблячи докторську міну, запевняє що як з’їм ще одного, то невідклично помру. А під подушкою в мене – записочка від однієї чорнявої заліщянки: “Як будете вже добре ходити, то обов’язково прийдіть до мене по цій адресі. Маю Вам щось дуже важне сказати”. А на те “важне” так мало часу було!.. Як тільки чоловік переконався, що може добре ходити, то відразу догадався, що може вже і на коня сісти. Над Збручем же стягувалося військо, щоб знову йти на ворога. Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ Горліс-Горський Ю. Великдень “на сусідах”. – Вісти (Львів). – 1934. – 5 квітня. Публікація Володимира Семеніва.


“До історії Кубані і Дону”

“Стежками життя” – надзвичайно цікаві спогади у п’яти томах останнього кубанського прем’єра Василя Іваниса. Це видання унікальне. Навряд чи воно є у читачів “НН”, тож починаємо публікацію цікавих фрагментів із другого тому цих споминів “Як татар...” На Дону добровольців приймали переважно мовчки, з нехіттю, “надуто”, як татар. Від розмов люди ухилялися. Та коли впізнавали серед добровольців донського чи кубанського козака, то ставлення одразу мінялося на краще. Брати У бою коло станиці Єгорницької на Дону в лютому 1918 р. кулеметники червоних, які засіли у вітряку, завдали втрат корніловцям. Нарешті група добровольців обійшла вітряк і атакувала його із запілля. Червоні боронилися до останнього патрону. Двох із них було забито, трьох поранено, а двох полонили. Один із них був рідним братом прапорщика-корніловця. Впізнавши брата, той мовчки приклав карабін до плеча і, не вдаючись у моралізаторство, поклав його трупом. “Вища каста” і “патріархальні люди” Прихід Добровольчої армії генерала Денікіна на Кубань українське населення сприйняло як визволення. Ось як описує Василь Іванис зустріч Добровольчої армії в станиці Новоіванівській: “Не встигли зупинитися, як з кожної хати з’явилися жінки з печеними пирогами, млинцями, оладками, вареними яйцями, яєшнями, смаженими курми, качками, гусями, шинками, холодцями, навіть із борщами... За якусь годину 2500 людей було нагодовано... За все це ніхто не захотів взяти ні однієї копійки. Багато ображалися, коли їм хотіли заплатити… Москалі не вірили, що можуть існувати ще такі “патріархальні” люди”. А що добровольці? Виявили вдячність? Учасник походу Василь Іванис свідчив, що поводження добровольців з місцевими людьми “часто було огидне. Московські люди себе вважали вищою кастою, а населення приймалося за нижчу расу. Оту нечувану для москалів гостинність вони приймали як доказ нижчості (кубанців)…” Росіяни розплатились за гостинність традиційно… Відчувши себе в силі, вони почали екзекуції, контрибуції та реквізиції, як наприклад, у станиці Березанській. Не дивно, що коли добровольці підійшли до хутора Журавського, що за 15 верст від Березанської, населення в паніці розбіглося. Ситуація повторилася і в станиці Коренівській. Вожді і поранені Коли головнокомандувачем Добровольчої армії був Корнілов, жодного пораненого не лишали. В перший же день командування Денікина усіх поранених залишили в станиці Єлисаветинській. Всі вони були розстріляні червоними. Невдале прощання на річці Понурій Лавра Корнілова та полковника Нежінцева поховали за німецькою колонією Гначбау, що лежала при степовій річці Понурій за 12 верст від станиці Андріївської. Корнілова поклали в повній генеральській формі, що пізніше допомогло більшовикам опізнати його. Тіло Корнілова було вирито вже на другий день. Його відвезли до Катеринодара “і там тягали по вулицях, хвалячись перед юрбою”. Тіло повісили на стовпі проти готелю Губіна. Наглумившись, тіло спалили. “Оце нехлюйство з тілом великого покійника, – писав Василь Іванис, – зайвий раз підкреслило, що росіяни при спасінні не дбають більше ні про кого. Морально за цю ганьбу відповідає Денікін”.


Шляхетна ініціатива бурштинських просвітян

Бурштинське міське об’єднання ВУТ “Просвіти” вислало кошти на 25 книжок “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського, щоб Історичний клуб “Холодний Яр” поширив їх у місті Каневі та інших містах і селах Черкащини. Чому бурштинські просвітяни прогнуть, щоб мешканці Канівщини ознайомилися з боротьбою своїх дідів за Самостійну Україну?. “Бо тільки правда про більшовицькі звірства допоможе підняти національну свідомість, – вважає голова Бурштинської “Просвіти” Орест Чайківський. – Якщо Велика Україна стане на захист національних цінностей, тоді нам не буде страшний жодний ворог. Обов’язково передайте книгу в школу ім. Івана Франка в Каневі і вітання від бурштинців”. Прохання просвітян було виконано оперативно. Вже за кілька днів в актовій залі Канівського районного відділу освіти відбулася нарада керівників шкіл району. На ній виступив і голова Канівської міськрайонної організації НРУ Володимир Петренко. Від імені Бурштинської “Просвіти” він подарував учням 23 сільських шкіл примірники документального роману Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр”. Доступ до історичної правди отримали мешканці сіл Канівського району, а саме: Григорівки, Конончі, Павлівки, Луки, Келиберди, Литвинця, Межиричі, Мельників, Степанець, Таганчі, Сушок, Пшеничників, Козарівки, Беркозівки, Потапців, Яблунева, Ліплявого, Мартинівки, Малого Ржавця, Хмільни, Горобіївки, Бобриці, Грищенець. По одній книзі подаровано учням школи ім. Івана Франка у Каневі та працівникам районного відділу освіти. Завідувач відділом освіти Ірина Погорілко від імені канівських учителів щиро подякувала бурштинським просвітянам, які дбають про виховання патріотизму у молоді. Якби ще держава наша дбала… Володимир ПЕТРЕНКО м. Канів


“Українці з минулого”

ДУДИНСЬКИЙ Роман (18.03.1880, с. Луб’янки Збаразького пов. – 14.07.1920, м. Кожухів, Росія). Військовий діяч, інженер; командир 1-ї сотні, 1-го куреня УСС (1914 – 1917), командант Коша УСС (1919, 1920). командир II (Коломийської) бригади УГА (1919); військові звання – сотник УСС, майор УГА. Закінчив німецьку гімназію і Львівську політехніку. Поранений у бою на горі Лисоні (03.09.1916). Загинув у концтаборі під Москвою.


Генерал фон Донай і сотник Штакельберг

“Розбита мозаїка української історії” Це було наприкінці березня 1918 року. Після дефіляди своєї бригади в Хоролі німецький генерал Едлер фон Донай вирішив познайомитися зі старшинським складом полку ім. Костя Гордієнка. Коли Всеволод Петрів представляв сотника 3-ї сотні, барона Штакельберга, генерал щиро здивувався і сказав, що “дуже радий познайомитися з представником такого старого лицарського лівонського роду”. А потім додав, що присутність у лавах українського війська німецького лицаря “є доказом правдивості українських змагань”. Ще більше здивувався німецький генерал, коли барон Штакельберг, який знав німецьку краще за українську, попросив перекладача перекласти слова генерала на українську. А потім сам звернувся до генерала каліченою українською. Барон Штакельберг, подякувавши за високу оцінку його лицарського роду, пояснив, що відповідає українською, бо це “його рідна мова”. Німець ще раз переконався, що вони прийшли в країну, дійсності якої не розуміють. Петрів В. Спомини з часів української революції (1917 – 1921) // Військово-історичні праці. Спомини. – Київ: Поліграфкнига, 2002. – С. 437.


КОЗАЦЬКІ БИЛИЦІ

1 Бувало в герці наодинці Або у лаві на скаку Долали шляхту і ординців Ми на безжурному віку. Була до шаблі й гаківниці У кожного легка рука. І любувались молодиці, Як ми гуляли гопака, І сила, славою повита, Витала в полі й по ярах ...Тільки в шиночку оковита Громила нас у пух і прах. 2 Заводим сварку в чорну раду Й підбурюєм свавільну січ, Шельмуєм гетьмана і зраду Щоб всипати комусь паліч. То славим дар царя та хана, То короля ясний дукач, То ліпимо з Івана пана, Та не паніє той – хоч плач. І поки чубимось чубаті, І місимо себе в заміс, Краянам серце в своїй хаті Щоліта крає чужий біс. Михайло ІВАНЧЕНКО 1996 р.


“Про отамана Зеленого, козаків-зеленівців та їхніх нащадків”

Трагедія людини Старший брат Андрія Воловенка, вісімнадцятилітній Петро, не хотів іти на мобілізацію до війська Зеленого. Тоді отаман сам прийшов до Воловенків у Халеп’я. Запитав у господині: – Де Петро? – Немає дома... – Де Петро?! Мати знову своє. – Скажіть, бо я буду шукати. Тоді вона покликала Петра, який сховався в погребі. Хлопець не хотів йти воювати, бо передчував, що його в першому ж бою вб’ють. Тож, ховаючись, читав при свічці Біблію. Мабуть, й молився, прохав Бога врятувати його… Та Зелений був невмолимий – за громаду мусять воювати всі. І мобілізував хлопця до війська. Був листопад 1918 року. Передчуття Петра Воловенка не обманули – його вбили того ж таки дня. – У бою проти Дьякова, – уточнив Андрій Олексійович. – Тоді Зелений повів хлопців у Кагарлик за хлібом… Але кагарлицькі козаки не схотіли задарма віддавати набутки своєї праці. Під час бою загинуло 12 зеленівців, одним з яких і був Петро Олексійович Воловенко, 1900 року народження. Це і була плата за хліб… Якого трипільці так і не скуштували. “А що ж було робити?” Батько діда Ройка Олексій теж воював у Зеленого. Брав участь у розгромі червоного десанту в Халеп’ї влітку 1919 року. – То і ваш батько бив москалів? – запитав я. – А що ж було робити? – посміхнувся дід Ройок. – Захищатися ж треба було... Трупи бандитів поскидали в сухий колодязь. Викопали його ще навесні, але місце виявилося невдалим – вода не набігала. Тепер трипільці тішилися, що їхня праця не пропала даремно... У сухий колодязь змусили скакати і полонених москалів – на тіла своїх товаришів-поплічників. – Багато їх там набилося, – як хрущі копошилися, – заясніли очі у діда. – А скільки метрів був колодязь? – Метрів з десять. – А наскільки набили криницю москалями? – Деякі майже до верху дотягувалися, так їм... того... руки... – і дід, замріявшись, махнув правицею ніби шаблею. – А жиди були серед полонених? Андрій Олексійович подумав-згадав... – Та ні, жидів я там не бачив... Тоді Науму сказали: “Бери камінь, і кидай у колодязь”. А камінь був великий. Наум не хотів його кидати. Тоді на Наума навели рушницю, мовляв, кидай, не то... Наум ледь підняв той камінь... Ну і кинув... – А хлопці достріляли тих, хто лишився в живих? – Та ні... землею присипали та й годі... Земля тоді ще довго ворушилася... У 1937 р. приїхала до могили комісія. Начальство вирішило перенести рештки жертв у центр села, де мали спорудити пам’ятник “героїчним борцям за владу Рад”. Розкопали могилу-криницю. Москалі стояли один біля одного тісненько... 24 серпня 2008 р. біля могили окупантів прикріпили нову меморіальну дошку. На ній написано: “Пам’ятник встановила радянська влада червоним більшовикам-загарбникам, що загинули біля Халеп’я в бою з козаками-зеленівцями Халеп’янської сотні Степана Тукаленка”. Роман КОВАЛЬ




Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”!
Сердечно дякуємо за підтримку
газети “Незборима нація”!

Петро БРИНЯК – 200 грн
Любомир СВІТЕНКО (Львівщина) – 300 грн
Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (м. Калуш) – 350 грн
Іван КАЧУРИК – 400 грн
Віктор ДРУЗЬ  (с. Зорине, Сумщина) – 500 грн
Володимир ЧЕРНИШ – 1570 грн.
Олександр РИЖЕНКО (Київ) – 3000 грн.

Передплачуйте газету “Незборима нація”

Передплатний індекс – 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна – 95 грн на рік.
Читайте, передплачуйте!





03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ