Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2024 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


“Сини мої, гайдамаки”


“Сини мої, гайдамаки”Великдень “на сусідах” У цьому забутому спогаді Юрія Горліса-Горського йдеться про відступ Запорозького корпусу Армії УНР через територію Румунію в Галичину у квітні 1919 року. Із всіх “Христос Воскрес”, що їх по дитячих роках доводилося зустрічати на коні, при кострі в лісі, на в’язничних прічах, цей чомусь найбільш мені пам’ятний. У вухах лящали ще стріли бою під Парканами, вибух міни під Бендерським мостом за останньою частиною Запорозького корпусу, що відступив до Басарабії. Румуни, яких ми, зрештою, величали просто “циганами”, робили все можливе, щоб “уприємнити” нам часовий побут на їхній території. По-перше, трудно було знайти старшину чи козака, в якого б вояки румунського короля чогось не вкрали. Бодай один чобіт або яку стару їдунку. По-друге, “цигани” суворо стежили за тим, щоби місцеве населення не продавало нам нічого, а головно, щоб не продавало нам паші для коней. На за¬яви, що не маємо чим годувати коней, румунські офіцери “співчуваюче” притакували та пропонували, щоби... продавати їм коні, бо, мовляв, і так поздихають... У Страсну п’ятницю й суботу наш поїзд стояв на якомусь полустанкові серед поля. Начальник того полустанку на всі запити, коли рушимо вперед, тільки зводив до неба очі. – “Бог знає!” – Як депеша прийде. Найгірше було, що ми відбилися від штабу і постачання, де було ще трохи консервів і сухарів. А що найважніше, наші інтенданти, “презентуючи” комусь із офіцерів “Його величности” мішок або пару фунтів цукру (залеж¬но від ранги), час до часу примудрятися добути дозвіл виміняти за той таки ж цукор, вівса, що був підвалиною всього нашого життя. На два кілометри від полустанку виднілися хати якогось села, але начальник чоти жандармів, яка сиділа в станційному будинку, наставивши на нас два кулемети, і слухати не хотів, коли зверталися до нього, щоб дозво¬лив туди поїхати. Хлопці смоктали відбиті колись у большевиків ляндринки, яких при поїзді був цілий пульмановський вагон, та, смакуючи, згадували які то пишні речі стоять тепер на великодніх столах по Україні! Декілька коней, що охоче їли ляндринки, почували себе не найгірше. Перед кожним стояла шістнадцятикілограмова скринька з написом фабрики цукорків Жоржа Бормана... Але мій “Гриць” вважав, очевидно, за образу для своєї конячої гордости їсти те, чим панночки забавляються, й уперто гриз дошку, якою був перекладений вагон. Під вечір залажу до “конячого” вагону провідати товариша. Побачивши мене, “Гриць” сумно заіржав. Плещу його по шиї. – Що, Грицю, зле? Їсти хочеш? “Гриць” всуває голову мені під пахву і похитує нею, неначе хоче сказати: “Зле, товари¬шу, зле... між циганами Паску зустрічати”. Потішивши його, що й у мене на ляндринках талія потоншала, вилажу й іду попід поїзди. Коло одного з вагонів стоять підстаршини Кармелюцького куреня – Басюк, Кошкин та молдаван Бужуран, з якими я минулого року зустрічав Великдень у Харкові. Вони поїхали з нашим ешелоном, який ішов поперед їхнього, щоби, поки надійде їхній полк, стріти Паску десь між молдаванами, про що обіцяв постаратися Бужуран. Тим часом “надії” завели... Заводимо розмову. Басюк починає згадувати як гарно минулого року в Тамбовських казармах Харківський губерніальний командант Мироненко кілька бочок портвейну прислав. І ковбаса із крашанками була. А на другий день знайомі на всі боки запрошували... Кошкин мовчав, бо він і ту Паску зустрічав у німецькій “паці”, арештований німецькою стежею за те, що порозбивав у парку носи двом фельдфеблям-баварцям, ставши в обороні чести якоїсь українки. Хлопці заявили мені, що постановили-таки піти ввечері до села. Щоби поїзд вночі рушив, нема надії. “Цигани” святкувати будуть. Бужуран запевняв, що молдавани –народ гостинний. Виноградного вина та чогось з’їсти не пожаліють. Басюк додав, що на це він великої надії не покладає, але в нього є півтори тисячі “миколаївських” грошей, а за них “молдаван батька продасть”. Порадившись із начальником і братом в одній особі (Павло Городянин, двоюрідний брат письменника. – Ред.), згоджуюсь пристати до товариства... з умовою, що поможуть мені при¬нести вівса – “розговітися Грицеві”. Як добре стемніло, вибираємося поза водокачкою в поле і простуємо на світла села. І на полі й на дорозі за ногами тягнеться густе болото. Добре-таки натомившись, дібралися нарешті до першої хати. Двері замкнуті. На наш стук у хаті згасло світло. На всі наші “моління” – з хати ані звуку. Не помогла і Бужуранова “молдавщина”. Обійшовши з таким самим висновком всі хати маленького сільця, та, допікши добре Бужуранові за “молдавську гостинність”, вирушаємо назад голодні й лихі як вовки. За селом спостерігаємо, що на полустанку прийшов якийсь поїзд. Може, яка частина підійшла “із запасом”... Коли підходили вже до полустанку, на дорозі замаячіли дві постаті. Порівнявшись з нами і приглянувшись у темноті,. – скинули із плеч рушниці і наробили галасу. Бужуран, який балакав по-румунськи, вступає “в переговори”. За хвилину освідчує нам, що румуни вимагають, щоби ми йшли з ними до шефа, бо ми полонені м сам король наказав нікуди нас із поїздів не пускати. У мене у кишені був електричний ліхтарик. Присвічую й бачу, що маємо честь балакати із двома “фрайтрами” жандармерії. Діло погане... Якби рядові, або вже які старші, а то з цією “першою по Богові рангою” – не легко зладитися. Тим часом жандарми зм’ягчили тон і ста¬ли досить лагідно доказувати щось Бужуранові. Питаю його в чому справа. – Кажуть, щоби дати їм по двадцять лей, тоді нас пустять. У них же, чортових циганів, всі беруть, одна королева – навпаки… Побачивши, що ми засміялися, румуни почали немилосердно лаятися (що і я вже розумів) і шарпали нас, щоб іти з ними. Басюк оглянувся на дорогу. – Та що з ними довго торгуватися! Як давать, то давать. Витягнувши з кишені “Нагана”, він так мацанув важкою ручкою одного жандарма кудись під ніс, що бідолаха тільки ногами накрився. Другий, діставши від Кошкина ногою в живіт, полетів за ним. Підскочивши до них, хлопці стали відводити душу – і за Паску, і за пусті шлунки, і за молдаванське прийняття... Переконавшись, що вірні слуги короля без сторонньої помочи до полустанку ледве чи вже дійдуть, поспішаємо до поїзда. Обійшовши знову поза водокачкою, виходимо на лінію і стверджуємо прикрий факт, що нашого ешелону вже нема на полустанку. На його місці стояв уже інший поїзд із порожніх, видно, вагонів, що саме рушав у потрібному нам напрямку. Як би не те “христосування” із жандармами, то можна би було зачекати якоїсь слідуючої частини, а тепер треба скоріше “евакуватися”... Відчинивши на ходу двері якогось товарового вагону, вскакуємо до нього. В куті вагону щось зашелестіло, ляснув замок рушниці, і [закричало]: – Деса-а-а-а-нт! Що за чорт! Засвічую ліхтарика й бачу, що в куті на купі соломи стоїть заспаний мурин (негр. – Ред.) у французькому військовому мундурі. Значить, ми попали до порожнього ешелону французької дивізії чорних сенегальців, з якими зустрічалися вже коло Бендер. Згадуючи давно забуті слова, підпомогаючи язикові руками, – пояснюю йому, що ми тільки заїдемо до станції і зліземо. Та надаремно. Сенегалець, тримаючи пальця на спускові наладованої рушниці, верещить в одно: – Десант! Що тут робити! Не стріляти ж його, щоби доїхати до слідуючої станції. Та й що винен цей ляковий жовнір, якого поставили стерегти порожній вагон і який так сумлінно сповняв свій обов’язок. Нема ради – треба “робити десант”... А поїзд уже-таки добре розійшовся. Один за одним вискакуємо, ризикуючи попасти під колеса. Кошкин, який під час “десанту” збив коліно і розідрав нову штанину, лається на чому світ стоїть: – Щоб ти сім раз здох, чорте чорномазий! Щоб тобі сім десантів кольок у бік влізло! Басюк, жартуючи, каже, що він дуже задоволений, бо довідався, що десант не тільки з моря, а й із вагону може бути. Ледве тягнучи ноги, пройшли ми до дня вісімнадцять кілометрів до слідуючої станції. Наш поїзд стояв на запасовій лінії. Попивши гарячої води з ляндринками, завалююся спати. А на Провідну неділю лежав я вже в Заліщиках, в тифозному “українському шпиталі”, якщо можна було називати шпиталем ті застелені брудною соломою приміщення коло станції. Із соломи вилазили та чіплялися до тіла рідні українські воші. Поруч “воювали” в гарячці запорожці. Днями й ночами припадали коло нас добрі феї: пані комісарова із сестрою та ще кільканадцять панночок-заліщянок. Приносили вино, конфітури, тістечка, а головне – ввічливість і щире рідне слово. А потім – чиста постіль у мешканні пані комісарової. Щопівгодини завзято сваримося з нею, бо я настирливо вимагаю, щоби дала мені ще одного маринованого “москалика”. Вона, роблячи докторську міну, запевняє що як з’їм ще одного, то невідклично помру. А під подушкою в мене – записочка від однієї чорнявої заліщянки: “Як будете вже добре ходити, то обов’язково прийдіть до мене по цій адресі. Маю Вам щось дуже важне сказати”. А на те “важне” так мало часу було!.. Як тільки чоловік переконався, що може добре ходити, то відразу догадався, що може вже і на коня сісти. Над Збручем же стягувалося військо, щоб знову йти на ворога. Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ Горліс-Горський Ю. Великдень “на сусідах”. – Вісти (Львів). – 1934. – 5 квітня. Публікація Володимира Семеніва.


Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”!
Сердечно дякуємо за підтримку
газети “Незборима нація”!

Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (м. Калуш) – 300 грн
Олександр МІЛЯНЧУК – 315 грн
Іван КАЧУРИК – 400 грн
Віктор ДРУЗЬ  (с. Зорине, Сумщина) – 500 грн
Олександр РИЖЕНКО (Київ) – 2000 грн
Сергій ЗДІОРУК (Київ) – 2000 грн

Передплачуйте газету “Незборима нація”

Передплатний індекс – 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна – 95 грн на рік.
Читайте, передплачуйте!





03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ