Одним з важливих джерел до історії Першого зимового походу Армії УНР став “Доклад Головному Отаману Військ Української Народної Республіки Симону Петлюрі та Голові Ради Народніх Міністрів”, написаний у Вінниці 4 червня 1920 р. Василем Совенком. У документі відображено хід зимової кампанії 1919 – 1920-х рр. Армії УНР і настрої селянства. Доповідь написано небезсторонньо, емоційно, навіть палко…
6 грудня 1919 р. в Чорториї на військовій нараді Ісак Мазепа призначив Василя Совенка політичним референтом уряду УНР “при Запоріжському війську”, тобто представником уряду при Запорозькій дивізії. Того ж дня армія під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка вирушила в запілля Добровольчої армії.
“Селянство нас зустрічало з великою радістю і допомагало, – свідчив Василь Совенко. – По власній ініціативі робило розвідку в ворожих містах розташування і давало иноді напевно цінний матеріал. До большевиків ставилося негативно. З сумом нас проводжало, коли ми виходили, не залишаючи після себе влади...”
У м. Липовці було надруковано декілька відозв до населення. Текст, очевидно, написав Василь Совенко. “Головною темою відозв було, – читаємо у зверненні, – Самостійність Української Народньої Республіки і коротко, безпристрасно пояснювалося селянству, де шукати свого щастя і яким шляхом треба йти, аби скоріше знайти його. Твердо говорилося, що на Україні будемо ми і тілько ми, а не москалі чи инчі сусіди. Відозви складалися чисто народньою мовою так, що все розуміли гаразд, і відозви дали дуже гарні результати”.
У районі П’ятигори – Животів – Жашків наше військо стало на триденний відпочинок. Василь Совенко одразу взявся скликати сільські сходи.
Якраз через Ставище і Жашків відступала з Києва денікінська армія. У Жашкові денікінці наскочили на наш санітарний обоз із хворими козаками. Розправилися з ними в нелюдський спосіб: “відрізували вуха, носи, руки, ноги, рубали лежачих хворих козаків, у яких була висока температура і крізіс хороби”, – писав Василь Совенко. Свідками цього стали працівники жашківської лікарні та селяни. Побачивши наш роз’їзд, росіяни “позорно утікли”, все ж нелюдів перехопили партизани і порубали на шматки, “тілько щасливцям удалось сховатися в лісах”.
У Ставище Василь Совенко направився із сотнею полку Чорних запорожців, яка мала завдання “освітлення місцевости”. Сотню очолив командир полку Дяченко. Значить, сотня мала завдання здійснити розвідку боєм. Такий уже був Петро Дяченко! Без бою свого життя не мислив.
У містечку якраз був ярмарок. Ворог нападу не сподівався, тож тільки в останню мить почав бити з кулемета. Але було вже пізно. Півсотня вдерлася до містечка в кінному шику. На жаль, в атаці було забито одного з найкращих козаків – бунчужного Івана Дубину з Лохвицького повіту. “Розлючені козаки перерубали кулеметників, дісталось і добровольцям, які підскочили під шаблю”. Серед трофеїв – три важкі кулемети, 30 возів із майном, 40 офіцерів, їхні жінки та два десятки рядових.
Раптом на майдан, де господарювали козаки, в’їхало авто. Зорієнтувавшись, чия влада в містечку, водій натиснув на газ. Петро Дяченко з півдесятком козаків кинувся в погоню. Могутня англо-дончанка командира на ста метрах переганяла зайця. Отож відстань між ним та автомобілем швидко скорочувалася. Сотник уже намірився вистріляти в машину весь магазин свого браунінга. Та в кобили раптом відірвалася підкова. Впавши на повному скаку, Петро Дяченко “розвалив собі голову”. Кров змішалася з болотом. “На скору руку перев’язали якоюсь шматою – бинтів в Українській армії не було”. А в машині, що сховалася в тумані, вгамовував серцебиття “недавній завойовник Києва” Микола Бредов... Учасником цієї пригоди став і Василь Совенко.
У цей день Чорні запорожці полонили всю “стражу” Київського повіту разом з начальником “і часть Стражі Сквірського повіту”. Для денікінців, які перебували в глибокому запіллі, арешт виявився настільки несподіваним, що вони довго не могли второпати, хто їх заарештував – комуністи, махновці чи місцеві повстанці. Вони не знали навіть, як звертатися до нових господарів. Коли ж їм пояснили що до чого, полонені тільки розвели руками:
– Так Украінской же арміі нєт… Нам ґаварілі, что ана разґромлєна, а Пєтлюра убіт...
З Уманського повіту Василь Совенко разом з полком Чорних запорожців вирушив на Балтщину, а пізніше – у Богопіль та Голту. Тут чорні виявили частину денікінців, винну в кривавій розправі над хворими козаками в Жашкові. У цьому бою чорні “в полон нікого не брали”.
Побував Совенко і на Чигиринщині, неподалік Медведівки, а тоді разом з армією по льоду перейшов Дніпро. У Золотоніському повіті скликав волосні сходи. Розповідав селянам “про те, що трапилося”, радив “як треба триматися, аби скорійще позбавитися ворогів України”. Читав лекції на тему “Що значить Самостійна Україна”. Справляли вони на селян Лівобережжя “велике вражіння”. Селяни у відповідь з гордістю заявили, що вони “не визнали большовиків і не дали і не дадуть ні одного козака в червону армію”.
Оскільки мости через Дніпро були зруйновані, треба було поспішати перейти кригою на правий берег – на Чигиринщину. Василь Совенко мав щастя побувати в Холодному Яру та стати учасником панахиди в Мотриному монастирі за померлими і загиблими в Зимовому поході козаками та старшинами.
У середині квітня Василь Совенко взяв участь у бою за м. Вознесенськ. Перемога над більшовиками піднесла дух війська “на таку висоту, що для нас уже не було рівного ворога”. Якщо перед боєм кожен козак мав тільки по 3 – 4 набої, то тепер кожен курінь, свідчив Совенко, мав по 50 – 60 тисяч набоїв. “Обличчя у всіх були веселі. Тілько й було чути між козаками та старшинами: «От тепер ми покажемо комуністам, хто краще б’ється»”.
Та вже показали! Ось свідчення В. Совенка: “Одних тільки сабельних трупів [більшовиків] поховано 280, а так забито чоловік 400”. З нашого боку – “два забитих козаки і ранено чоловік п’ять”.
За 180 днів українська армія здолала понад 2500 верст, звела понад 50 боїв, із них лише кілька невдалих. А на початку травня 1920 р. під час прориву фронту 14-ї совєтської армії кількість боїв була така велика, що їх ніхто вже не порахує.
Зимовий похід завершився щасливо: 6 травня в районі Ямполя зустрілися роз’їзди полку Чорних запорожців, які йшли зі сходу, і 2-го кінного полку Михайла Фролова, який насувався із заходу. Таким чином з’єдналися дві українські армії. Радості не було меж. “Дух армії піднявся, настрій неописуємий. Не дивлячись на страшну втому, армія знову готова йти на ворога...” – згадував політичний референт УНР Совенко.
Закінчуючи звіт про Зимовий похід Головному отаману, Василь Совенко висловив думки народу, які чув під час рейду Правобережною і Лівобережною Україною: “[Всі] чекають твердої влади, – писав він, – безпартійної, з відомих громадських діячів, людей чесних і щирих синів свого народу. (...) Неукраїнські культурні фахові сили повинні бути використані Урядом лише як фаховий елемент, не віддаючи в його руки відповідальних, державного значення, посад. (...) Тяжко повинні бути покарані зрадники і казнокради. Поява цих людей на відповідальних посадах може підірвати довір’я народу. (...) Урядом повинна бути звернена в першу чергу увага на ті сім’ї, батьки чи брати яких поклали свої голови в боротьбі за незалежність. (...) Для цього повинна бути утворена окрема комісія, яка б подбала і про відновлення могил загиблих. (...) Для пошани загиблих мусить бути призначений день Загальної Всеукраїнської Скорботи…”.
Надії народу досі не втілено.  Немає твердої української влади, сформованої “з відомих громадських діячів, людей чесних і щирих синів свого народу”. Державного значення посади віддано в руки національних меншин. Не покарані зрадники і злодії. Поява цих людей на відповідальних посадах підірвала довір’я народу… Ми мусимо здійснити мрію-вимогу наших прадідів: герої українсько-російської війни 1917 – 1920-х рр. мусять бути вшановані! Для цього ми повинні вибороти Українську Україну.

Роман КОВАЛЬ, Владислав КАРПЕНКО, Юрій ЮЗИЧ

У Гадячі на фасаді будівлі фінансового управління районної державної адміністрації встановлено меморіальну дошку Павлові, Григорію та Миколі Чижевським.
Павло Чижевський – член Центральної Ради та екзильного уряду УНР у м. Тарнові, його сини – старшини Армії УНР. Григорій Чижевський – полковник, лицар Залізного хреста, начальник артилерії УПА під час Другого зимового походу. Микола Чижевський – підполковник Армії УНР, учасник Першого і Другого зимових походів Армії УНР, професор металургії у Кракові.
Слово про видатних земляків присвятили 1-й заступник голови Гадяцької РДА Сергій Бондаренко, начальник фінансового управління РДА Оксана Кулик, сотник Історичного товариства “Чорні запорожці” Роман Боровик, а онук Григорія Чижевського Роберт Чижевський висловив подяку місцевій громаді за увічнення пам’яті його рідних. Освятив меморіальну дошку протоієрей Олег Пограничний.
На пошану родини Чижевських співав народний артист України кобзар Тарас Компаніченко.

Валентина ШЕМЧУК,
заслужений працівник культури України

Пам’ятник на Центральному кладовищі м. Брно поставили у листопаді 1923 року. Тут поховано 154 українських вояків, учасників Першої світової війни та польсько-української війни. Реставрацію меморіалу ініціювало посольство України у співпраці з громадською організацією “Українська ініціатива Південної Моравії” та мерією Брно.
На відкритті був присутній посол України в Чехії Євген Перебийніс.

1 листопада 2019 р. в м. Калуші урочисто відкрили меморіальну дошку одному з організаторів Листопадового Зриву 1918 року у Львові, офіцерові УСС та УГА, організатору дивізії “Галичина” Дмитрові Паліїву. Під звуки державного гімну трикратно прозвучали постріли в пам’ять Дмитра Паліїва. Освятили дошку священнослужителі. З вітальним словом виступила 1-й заступник міського голови Галина Романко. Перегорнув важливі сторінки історії проголошення ЗУНР та життєвого шляху яскравої особистості к. і. н. Ігор Ільницький.
Ініціатори встановлення пам’ятної дошки – голова проводу Українського націоналістичного руху Дмитро Жекало, члени організації Роман Король та Ігор Ільницький. Виготовив її член Національної спілки художників України та Історичного клубу “Холодний Яр” скульптор Ігор Семак.
Незабутньому Дмитрові Паліїву слава!

Ігор СМЕТАНСЬКИЙ

Червнем 1886 року датовано відкритий лист українського мовознавця та етнографа Костянтина Михальчука до російського мовознавця Олександра Пипіна з приводу статті останнього “Суперечка між Південцями та Північанами”, надрукованої в часописі “Вісник Європи”.
Кость Михальчук писав: “Той факт, що російська мова завоювала у нас пануюче становище і стала єдиним рушієм вищої освіченості, сам по собі фактично не може бути достатнім доказом на користь її дійсних переваг і найбільшої придатності для культури порівняно із пригнобленими нею наріччями – якщо походження цього факту розглядати у зв’язку з державними прерогативами, якими російська мова, як відомо, надзвичайно широко і нерозбірливо користувалась у боротьбі зі своїми конкурентами...
Історія добре знає, які заходи були вжиті у нас для придушення будь-якої конкуренції з цією мовою місцевих наріч... За таких умов неприродньо було б дивуватися успіхам російської мови у провінції, та особливо в Малоросії; а тим паче – гордитися цими успіхами... Малоросійська мова і література і взагалі малоросійська народність, незважаючи на всі зусилля свого могутнього у культурному і політичному вимірах противника, – не підписали і, найімовірніше, ніколи не підпишуть собі смертного вироку. За це ручаються їхні безсмертні традиції і нескінченні живі сили у народі, що нестримно прагнуть, оминаючи всі перешкоди, розвивати свою рідну мову, літературу і мистецтво”.

Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ.
Centre for Russian Studies

РОЗНАТОВСЬКИЙ Микола Юрійович (1.12.1892, м. Глухів Чернігівської губ., тепер Сумської обл., за ін. даними в с. Ховзанці – 17.02.1973, м. Детройт, США). Військовий і громадський діяч, інженер-економіст (9.03.1929); слідчий 3-ї Залізної дивізії Армії УНР (1920), член Українського нар. союзу (США); звання – хорунжий Армії Української Держави та поручник Армії УНР (на еміграції). Закінчив екон. відділ екон.-кооп. ф-ту УГА в Подєбрадах (1923 – 16.06.1928).

ТАТАРУЛЯ (ТАТАРУЛІВ, ТАТАРУЛЬЄВ) Микола Іванович (14.12.1884, посад Крюків Кременчуцького пов. Полтавської губ., тепер у межах м. Кременчука Полтавської обл. – 3.12.1936, Шатобло, Франція). Військовий і громадський діяч; пом. нач. мобілізаційно-призовного відділу (19.03.1920), нач. 1-го відділу Мобілізаційного упр. Головного мобілізаційно-персонального упр. Військового міністерства (1921), уповноважений Т-ва бувших вояків Армії УНР та керівник філії в м. Шалетті (Франція), член редакції ж. “Гуртуймося”; звання – полковник Армії УНР (24.06.1920). Його ім’я є на збірному пам’ятникові українським емігрантам у м. Візент-Шателі на православному цвинтарі.

РИМАРЕНКО Євген Якович (7.12.1892, м. Каховка Дніпровського пов. Таврійської губ., тепер Херсонської обл. – після 1936). Військовий, повстанець; командир 3-ї сотні 3-го кінного Житомирського полку армії Української Держави (з 30.04.1918), в. о. нач. штабу 2-ї Волинської дивізії (6.12.1918 – 21.01.1919), старшина для доручень операт. відділу штабу армії (30.08. – 26.11.1919), булавний старшина для доручень при уповноваженому уряду УНР при Головній команді Війська Польс. (з 1.07.1920); звання – сотник Армії УНР.

СЕРДЮК Данило Дмитрович (9.12.1898, с. Бреусівка, Кобеляцького пов. Полтавської губ., тепер Козельщинський р-н Полтавської обл. – 6.05.1971, м. Трентон, шт. Нью-Джерсі, США). Військовий, освітній і пластовий діяч, просвітянин, інженер-агроном (21.05.1927); лектор-бібліотекар та інструктор позашкільної освіти культурно-освітнього відділу Кобеляцької земської упр. (до 08.1919); звання – хорунжий артилерії Армії УНР, поручник (на еміграції). Закінчив агр. відділ агр.-ліс. ф-ту УГА в Подєбрадах (21.05.1927).

САМІЙЛЕНКО Степан Сергійович (15.12.1896, с. Валки Прилуцького пов., тепер Чернігівської обл. – 20.04.1990, США). Військовий і громадський діяч, педагог, інженер; комендант автопанцерника “Гайдамака” 1-го автопанцерного дивізіону військ Центральної Ради (з осені 1917), командир кулем. сотні Богданівського куреня Запорозького загону (10.02.1918), командир кулем. сотні 1-го Запорозького полку (з 12.03.1918), командир кулем. сотні та куреня (1919) 4-го Зaпорозького полку ім. Богдана Хмельницького, командир кулем. сотні 1-го кінного полку Чорних запорожців (1920 – 1923), нач. школи підстаршин кінного полку Чорних запорожців (т. Вадовиці, 1921); звання – підполковник Армії УНР, полковник (24.04.1950). Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ЯРЕМЕНКО Олександр (21.12.1899, м. Ногайськ, Таврія, тепер м. Приморськ Запорізької обл. – 5.06.1971, Братислава, Словаччина). Просвітянин, співак, повстанець, військовий і громадський діяч, інженер-агроном (26.05.1928); секретар Бердянської української середньошкільної громади (1918 – 04.1919); звання – козак 3-го кінного полку Армії УНР, юнак Спільної юнацької школи, хорунжий Армії УНР. Закінчив агр. відділ агр.-ліс. ф-ту УГА в Подєбрадах.

Роман КОВАЛЬ, Віктор МОРЕНЕЦЬ, Юрій ЮЗИЧ
Історичний клуб “Холодний Яр”
Енциклопедія Визвольної боротьби “«Подєбрадський полк» Армії УНР”
Біографії і світлини оприлюднюємо вперше. Ширше – у нашому виданні.
Цифрова колоризація – Тарас Гладенький.

ХТО ХОЧЕ ДОПОМОГТИ У ВИДАННІ ЦІЄЇ КНИЖКИ, просимо переказувати кошти на рахунок відповідального секретаря видання Люби Криворот. Номер картки у ПриватБанку 4149 6293 8271 4780, Любов Василівна Криворот.

“Згадаємо”

 Дня 23 грудня 1937 помер у Брні Данило Дермедвідь – інж. архитект, родом з Катеринославщини, звісний український патріот, що відзначався своєю дуже чутливою, тихою та скромною вдачею.
 Як учень гімназії був мобілізований в Катеринославі большевиками, від них втік до Січових стрільців і як підстаршина брав участь у багатьох боях, в яких не раз відзначився. Попавши до польського полону, перейшов до українського табору в Вадовицях. Звідси з кількома товаришами перейшов до Ч.С.Р., де в Подєбрадах закінчив матуральні курси та перейшов до Брна на студії архітектури.
 Погане здоровля й тяжке еміграційне життя передчасно вирвало з поміж нас доброго товариша та борця за волю України.
 Похований Данило Дермедвідь на Центральному цвинтарі дня 27.ХІІ.1937.

Дж.: Єдність. Орган Української Самостійної Соборницько-Державної думки. – Видає та редагує Т. Монюк. – Брно, січень, 1938. – Рік вид. ІІ. – Ч. 1 (3). – С. 39. – На правах рукопису.
Публікація Юрія Юзича

Зеновій Красівський – багатолітній учасник Національно-визвольної війни, яка точиться далі. 26 років він був позбавлений волі. У Володимирському централі Красівський зрозумів, що єдиний метод боротьби, який у нього, обезвладненого, залишився, – це поетичне слово. І він викував свою поезію. Перше видання “Невольницьких плачів” вийшло 1984 року у Брюсселі, коли Красівський перебував на засланні в Тюменській області. 2-ге видання здійснила редакція газети “Незборима нація” по смерті автора. Книга вийшла коштом лікаря Анатолія Сопільника, згодом члена Національної спілки письменників України. Промотором і літературним редактором виступив сл. пам. поет Микола Cамійленко, учасник Визвольної боротьби, політв’язень.
На презентації збірки поезій “Невольницькі плачі”, яку видала газета “Незборима нація” (1995), у березні 1996 р. у Спілці письменників промовляли Ярослав Дашкевич, Левко Лук’яненко, Євген Сверстюк, виступали народні артисти України Галина Яблонська, Павло Громовенко, поети Микола Самійленко та Анатолій Сопільник, учасник Визвольної боротьби чеченського народу Максуд Хужбаров. Співав кобзар Віктор Лісовол. Приїхали земляки Зеновія Красівського з Долинського району на чолі із заступником голови Івано-Франківської ОДА Миколою Кравцівим та головою Долинської РДА Василем Кощинцем, а також директором музею Зеновія Красівського славною Ольгою Витвицькою. Вони значною мірою і створили свято, яке тут вирувало.
На тому вечорі Олександр Черненко співав пісні на слова Зеновія Красівського.
Третє і четверте видання “Невольницьких плачів” побачили світ того ж 1995 року: у Львові та Коломиї. П’яте видання ініціював і профінансував київський інженер Андрій Жованик, учасник Визвольної боротьби з кінця 1980-х років у лавах СНУМу і дотепер – як доброволець “Правого сектору”, “Карпатської Січі” й інших бойових формацій українського народу. Видав збірку Історичний клуб “Холодний Яр”.
І ось 12 листопада 2019 р. в Національній спілці письменників України відбувся вечір пам’яті Зеновія Красівського – з нагоди його 90-ліття.
“Подорожуючи автомобілем Карпатами з Панасом Заливахою, Красівський казав: «Глянь, Панасе, яка краса, яка гарна наша Україна! Нумо посидимо, поснідаємо на нашій землі та надивимось на Божу красу рідного краю. Не віддадуть окупанти його без бою», – розпочав вечір Роман Коваль. – Так і сталося. Своєї України – національної, Шевченкової – ми не відвоювали й досі… А зараз нехай повіє духом Карпат. Нехай гуцул Василь Паланюк ушанує бойка Зеновія рідними мелодіями”.
І задзвеніли-заспівали-заграли цимбали Василя Паланюка.
І наші серця усміхнулися, зраділи.
Почув би їх Красівський, і його б серце відкрилося…
У березні 1996 р. видавець “Невольницьких плачів” Анатолій Сопільник, лікар з Маріуполя, сказав про поезію Красівського: “Кожна літера його вірша – січовий стрілець, кожний рядок – шеренга незламних патріотів, а кожен вірш – загін месників, визволителів України”.
На підтвердження цих слів поети Василь Ковтун, Владлен Ковтун і кобзар Тарас Силенко прочитали вірші Красівського (“Народе мій, прийми мої плачі”, “Гамлет”, “Мій хлопчику”), а народна артистка України Галина Яблонська продекламувала післямову Красівського “І ворог посів нашу землю”: “І ворог посів нашу землю. І було його як трави та листу. І не було куди дітися на рідній землі. Одних вороги вбивали, інших кидали в тюрми, ще інших ешелонами вивозили на сибіри на явну загибель. І не видко було просвітку. Трембітали трембіти над убієними, і вили пси, сповіщаючи смерть. У тому часі довелось і мені, незрілому літами, разом із братами піти в ніч, з якої, відчувалося, вороття не було. І ходили ми таємними стежками, губилися під покровом секретності від села до села, від кичери до кичери, і годував нас голод, і хоронила нас земля. Нас приймали по хатах, не засвічуючи ліхтарень, за нами гналися, стріляли, нас убивали, а наші трупи звозили до районів і виставляли на глум по смітниках. І хто міг, той плакав, а решта, зціпивши зуби, мовчали і не признавалися навіть до своїх синів – такий був страх великий і жорстокий”.
Високо оцінили поезію Зеновія Красівського голова НСПУ Михайло Сидоржевський, редактор газета “Шлях перемоги” Віктор Рог, видавець Марко Мельник, поети Василь Ковтун та Владлен Ковтун.
Тарас Силенко проспівав пісню “Останній двобій” на слова Зеновія Красівського та пісню УПА “Рідну землю боронити йшли дорослі і юнацтво”.
Теплим словом вшанували Красівського його товариші Юрій Шухевич та Орина Сокульська (сестра о. Ярослава Лесіва), голова ОУН(м) Богдан Червак, командир ОДЧ “Карпатська Січ” Олег Куцин, лідер фракції ВО “Свобода” в Київраді Юрко Сиротюк та письменниця Лариса Ніцой.
Прийшли на вечір пам’яті політв’язні Василь Овсієнко та Йосип Зісельс, режисер Олександр Рябокрис, ветерани українсько-російської війни Андрій Жованик та Антон Пухніченко, діячі ОУН Андрій Гайдамаха і Тарас Рондзістий, голова МНК Соломія Фаріон, заслужений діяч науки і техніки України Сергій Здіорук, громадські діячі Євген Лупаков, Андрій Ніцой, Георгій Лук’янчук та Сергій Жижко, прес-секретар В’ячеслава Чорновола Дмитро Пономарчук, вдова героя Небесної Сотні Тамара Швець і ще близько сотні гідних українців, серед яких і члени Історичного клубу “Холодний Яр” Ігор Гаврищишин, редактор газети “Культура і життя” Євген Букет, Люба Криворот, Оксана Герасим’юк, Михайло Горловий, Віктор Радіонов та Анатолій Зборовський.
Було продемонстровано документальний фільм про Зеновія Красівського
Завершив вечір Роман Коваль словами Зеновія Красівського, зверненими до нього, а фактично до кожного з нас: “Бажаю відваги жити чесно”.
Слава борцям за волю України! Слава Україні!

Історичний клуб “Холодний Яр”

На світлині Олександра Вакуленка – Галина Яблонська читає післямову Зеновія Красівського до “Невольницький плачів”.

Зеновію Красівському

Я не соромлюсь, що тебе не знав,
Не чув твій плач і як дзвенять кайдани.
Ти був зі мною в полум’ї заграв,
Ти вів мене на поклики Майдану.

Я не соромлюсь за своїх братів,
Що меч твій гострий підняли до бою.
Ти йшов між них, бо так того хотів,
І кожен крок їх повнився тобою.

Я не соромлюсь і за свій народ,
В якім воскресла мова солов’їна,
А він в жагучій волі до свобод
З тобою разом не зігнув коліна.

Лишень у тім я докір твій прийму
І совість оголю, як перед Богом,
Що все ніяк не зрушимо тюрму
І до сих пір не славим Перемогу.

Та стихнуть все ж невольницькі плачі,
І зі?йде нам з небес твоя ознака,
А ми й тоді не зачохлим мечі,
Щоб поміж нас ніхто уже не плакав.

І знай, мій брате, що у тій борні
Нас, як колись, не візьмуть поодинці.
І достеменно бачиться мені –
Ще запанують в хаті українці!

Василь КОВТУН
12 листопада 2019 р.
На світлині Олександра Вакуленка – Василь Ковтун читає вірш із присвятою Зеновію Красівському. Ліворуч – поет Владлен Ковтун.

Торік у грудні з братом Андрієм почали згадувати, як наші батьки півстоліття тому говорили з нами, тоді дітьми. І раптом ожили наші батьки, наші бабуся й дідусь. Ми ніби почули їхні голоси. Як прикро, що в нашій мові нема багатьох слів, якими до нас зверталися мама і тато, бабуся і дудусь!
Пропоную читачам “Незборимої нації” згадати, як у дитинстві з вами розмовляли батьки. І написати до редакції газети “Незборима нація”. А поки пригадаємо, як говорив Микола Федотович Коваль, 1918 р. нар., із с. Гореничів, що під Києвом.
СИНАМ. Не знаєш – не кажи, а знаєш – мовчи!
Цілься влучно і не схибиш!
Вставай із-за столу трошки голодним.
Не показуй собакам, що ти їх боїшся.
Дурню завжди все ясно.
Пестили-пестили та й розбестили.
Була цяця – стала паця.
Скільки мов знаєш, стільки голів у тебе є.
Романе, стукай у всі двері, навіть якщо тобі не відчиняють.
Усі, хто мав право мене повчати, вже померли.

ПРО СЕБЕ. Шкода, але не біда!
Робити своє, стиснувши зуби.
Не трогайте мене, я вас не чіпаю.
Я терплячий, але всьому є кінець.
Був козак, а став приймак!
Як справи? Весь у ділах, як собака в реп’яхах.
Як справи? Та не дуже! Але байдуже.
Поїду на село провітрюся!
Хіба я не козак?!
У мене сьогодні день народження, я всім дарую подарунки.

ВИСЛОВИ. Взяв його за барки.
Справи – швах!
Тремтить як цуцик на морозі.
Який ґедзь тебе вкусив?
Злидні напали.
Кортить, аж свербить!
Щось у лісі здохло (про якусь рідкісну подію).
То вже пилом припало (я вже забув про це).
Триста років мені снилося!
Життя не пережартуєш.

ПРО ЗВІРІВ. Вовк туман любить.
Кружляє як вовк.
Ніс вологий – пес здоровий, ніс сухий – пес плохий.
Тхір подавив курей. Тхір – великий розбишака!
Щось кінь оком косить.
Пес кошлатий.
Цуценя прибилося.
Оклигав песик.
Кумедний ведмедик.
Що Сірко, за ціпком скучив?

ПРО ЛЮДЕЙ. Сердешний, неборака, бідолаха.
Литки голі (такий бідний, що й штанів нема).
Шпінгалєт (на невисокого зростом).
Шмаркач, шкет, шибздик.
А у неї бісики в очах.
Ну й пика в чоловіка: у двері не влазить!
Та в нього на лобі написано: лобуряка!
Вона така хвойда.
Чоловік і жона – одна сатана. А мати жони – дві сатани.
Що, пороху забракло? (що, злякався?)

Друзі, збережімо мову наших батьків!
Пишіть про своїх дорогих людей, згадайте як вони розмовляли.

(далі буде)

Роман КОВАЛЬ

На світлині – Роман Коваль із батьками Миколою та Надією. Горлівка.

Українці мають право користуватись з прав людськости
нарівні з іншими народами
і вміють зброєю також боронити свою волю.

…1918 року вибухнуло повстання селян міст[е]чка Трипілля і околиць на Київщині, викликане окупацією різними військами України.
В одну ніч були винищені залоги окупантських військ в самому Трипіллі і в околичних селах та міст[е]чках: Ржищеві, Черняхові, Обухові і інших. Ранком з усіх кінців на трипільську площу вмаршерували стрункими лавами, озброєні різноманітною зброєю, а деякі і зовсім без неї, і в різноманітному одязі, козачі сотні: Черняхівці, Обухівці, Васильківці і інші й інші. Трохи пізніше прибули з Лівобережжя Переяслівці і Ворон[ь]ківці.
Великий майдан біля старезної церкви Введення тісно вставлений лавами козаків. Перед церквою – широке підвищення, обставлене корогвами та синьо-жовтими стягами. Виступають промовці, які висвітлюють становище і завдання повстанців. Виступає улюбленець селян, вчитель і революціонер І. А. Гавриш (Іван Андрійович Гавриш – учитель Данила Терпила. – Ред.).
Говорить ініціятор і творець повстання, син селянина – колишнього чумака, вісімдесятилітнього столяра Іллі Терпила – Данило, якого в товаристві називали Зелений. Поява на коні перед вишикуваними лавами козаків цієї кремезної й простої, як правда, людини викликає голосне, могутнє й довге: “Слава! Слава! Слава!” З його уст летять слова гарячі, як вогонь, короткі, як наказ. Промова триває недовго. І знову з тисячі уст голосне: “Слава!” Хмари шапок і рук метнули догори...
“Зеленого! Зеленого отаманом!” Мить – і тихо, як в могилі. Отаман швидко з’являється на трибуні. Прості і щирі слова вдячности за довір’я. “Я вийшов з вас, і я буду ваш. І доки земля носитиме мене, не покину й не зраджу мій народ і Україну. Хай живе вільна Самостійна Українська Держава!” І знову тисячоголосе: “Слава! Слава!” Отаман клякає на коліна перед своїм батьком: “Тату мій, благословіть мене на велике й святе діло!”
Сивобородий батько отамана дякує народові за велику честь, що випала на долю його улюбленого сина. “Мого наймолодшого сина, що є в мене дорожчим від життя, для якого я жив, – віддаю Україні”. І поцілував сина в голову. “Благослови Боже тебе, сину, на ці великі подвиги, – перехристив, – помагай вам Боже!” – і... старий заплакав.
Дванадцять священників служили молебень... нараз команда... і всі завмерли. Корогви і прапори схилилися донизу. Вгорі бренів ворожий розвідувальний літак. За п’ять хвилин він зник. Голосно залунав на повні козачі груди український національний гимн. Козачі сотні виступали в похід – час не ждав. Так народився Дніпровський загін Українського вільного козацтва.
Так було і так буде. Справдяться слова великого пророка Т. Шевченка “Україна діждеться свого Вашингтона!”. І на трипільських горах знову маятиме український блакитно-жовтий стяг свободи.

Іван ГАЙДАЙ
Дж.: “За волю!” – 1946. – № 4. – Червень. – Корнберг.
Публікація Віктора Рога

 Вславився от. Зелений (…) тим, що тих большевиків, які попадали йому в полон, розстрілював, прив’язував на березі Дніпра їх трупи до зрубаних дубів, а на дубах – на прикріплених до них високих щоглах ставив напис: “Пливи, комуно, у Черкаси комуністам на ковбаси”, дуби з розстріляними большевиками відштовхував від берега й пускав за течією Дніпра до Черкас, які були в посіданні большовиків.

Дорошенковець Петро. В обіймах Республики // Український робітник. – 1938. – Ч. 18. – 6 травня. – С. 3.
На світлині – Михайло Горловий і створене ним погруддя отамана Зеленого.
Село Щербанівка

Близнюки Максим і Артем Лащенки, десантники 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади, народилися й загинули в один день.
З’явилися вони на світ 17 грудня 1987 р. в Дніпропетровську. На фронт пішли без роздумів – одразу як прийшла повістка. Загинули 5 серпня 2014 р. біля села Петропавлівки Шахтарського району Донецької області під час виходу з оточення.
Залишили у смутку матір, Максимову дружину та 5-річну доньку.
14 серпня обидва стали лицарями ордена “За мужність” III ступеня. Посмертно!
Вічна слава!
Дж.: Незборима нація (Київ). – 2015. – Ч. 12 (358). – С. 3.

2 грудня 1959 р. помер Олександр ГРЕКІВ, головнокомандувач УГА, військовий міністр УНР.
6 грудня 1919 р. розпочався Перший зимовий похід Армії УНР під проводом Михайла ОМЕЛЯНОВИЧА-ПАВЛЕНКА.
6 грудня 1964 р. помер Ростислав-Едмунд БІЛАС, полковий лікар УГА.
8 грудня 2014 р. загинув Віктор ЛАВРЕНЧУК, боєць 1-ї танкової бригади ЗСУ, член ВО “Свобода”. Лицар ордена “За мужність” III ст. (посмертно).
12 грудня 2014 р. загинули Ігор БЕЛОШИЦЬКИЙ-“БЕЛАЗ” та Ігор СЛИВКА-“ТИХИЙ”, добровольці полку “Азов”, учасники Національної революції 2013 – 2014 рр. Лицарі ордена “За мужність” ІІІ ст. (посмертно).
13 грудня 1864 р. народився Віктор ЗЕЛІНСЬКИЙ, командир 1-ї Синьої дивізії, генерал-полковник Армії УНР.
13 грудня 1919 р. денікінці вбили Саву ДЬЯКОВА, отамана Вільного козацтва, учасника українізації Чорноморського флоту Росії.
13 грудня 1939 р. народився Сергій БАБИЧ, багатолітній політв’язень.
13 грудня 1994 р. народився Максим ЯРОВЕЦЬ-“СКІФ”, командир роти глибинної розвідки 130-го Окремого розвідувального батальйону. Загинув 5 жовтня 2016 року.
15 грудня 1934 р. росіяни розстріляли 28 діячів української культури, зокрема письменників Олексу ВЛИЗЬКА та Григорія СТРІЛЬЦЯ-“КОСИНКУ”, козака Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого.
16 грудня 1964 р. народився Леонід СМОЛІНСЬКИЙ-“КАПІТАН”, боєць ДУК “Правий сектор”. Загинув 12 серпня 2014 року.
17 грудня 1954 р. помер Стефан КОТИЛЬ, отаман (майор) УГА, командир 30-го полку дивізії “Галичина”.
17 грудня 1989 р. народився Валерій ЄГОРОВ, старший навідник мінометного розрахунку 1-ї Окремої танкової бригади (2014), командир розвідувального відділення розвідувального взводу 57-ї ОМБр ЗСУ. Загинув 19 лютого 2018 року.
17 грудня 2014 р. померла Стефанія ШАБАТУРА, активістка Української гельсінської групи, багаторічний політв’язень російських таборів, художниця, килимарка.
18 грудня 1969 р. народився В’ячеслав ОТРІШКО, вояк 42-го батальйону територіальної оборони 57-ї моторизованої бригади. Лицар ордена “За мужність” III ст. (посмертно).
18 грудня 2014 р. загинув Сергій ОВРАШКО, учасник Революції Гідності, командир розвідувальної роти батальйону “Айдар” (з 2014). Лицар ордена “За мужність” III ст. (посмертно).
18 грудня 2014 р. загинув Олександр ГРІГОЛАШВІЛІ-“ЧУЖИЙ”, грузинський доброволець батальйону “Айдар”.
20 грудня 1894 р. (ст. ст.; 2 січня 1895 р. н. ст.) народився Данило ЛИМАРЕНКО, повстанський отаман, сотник 2-ї сотні 6-го куреня Низових запорожців 1-ї Запорозької дивізії, підполковник Армії УНР, інженер-геодезист.
20 грудня 1974 р. народився Василь СЛІПАК-“МІФ”, боєць ДУК “Правий сектор”, соліст Паризької опери. Герой України з удостоєнням “Золотої Зірки” (посмертно).
20 грудня 2016 року загинув Олександр Вінярський, боєць 24-ї ОМБр, лицар ордена “За мужність” III ст.
22 грудня 1944 р. в бою з червоними загинув Йосип ПОЗИЧАНЮК-“ШАБЛЮК”-“ШУГАЙ”, письменник, член Проводу ОУН, полковник УПА, політичний керівник УПА, голова Бюро інформації УГВР.
23 грудня 1979 р. померла Галина ДИДИК, член ОУН від 1935 р., зв’язкова Головного проводу ОУН (від 1944) і Головного командира УПА Романа Шухевича (від 03.1945), лицар Бронзового хреста заслуги (1945), лицар Срібного хреста заслуги (1947), багаторічний політв’язень російських таборів.
24 грудня 1899 р. народився Микола БІЛОУС, співробітник політичного відділу Катеринославського вільно-козацького повстанського коша, інженер-агроном.
25 грудня 2014 р. загинули начальник розвідки 28-ї ОМБ Олександр КУШНІРУК і Валерій ЛІСНИК, командир відділення розвідувальної роти 28-ї ОМБр.
25 грудня 2014 р. загинув Петро АНДРУНИК, військовослужбовець Національної гвардії України.
26 грудня 1994 р. народився Святослав ГОРБЕНКО-“СКЕЛЬД”, боєць ДУК “Правий сектор”. Загинув під час оборони Донецького аеропорту.
27 грудня 1974 р. помер Юрко КОНОНІВ, сотник Армії УНР, актор, режисер і директор Українського театру ім. І. Франка (Станіславів, 1941), майор 2-ї бригади 2-ї Української дивізії УНА (поч. 1945).
28 грудня 1979 р. помер Іван ПОДЮК, січовий стрілець, поручник УГА, лікар.
28 грудня 2014 р. загинув вояк батальйону “Азов” Дмитро АСТРАКОВ-“В’ЄТНАМ”.
29 грудня 1724 р. в московській неволі загинув Павло ПОЛУБОТОК, наказний гетьман Війська Запорозького.
29 грудня 1964 р. помер Михайло ЄЛЬНИКІВ (ЄЛЬНІКОВ), учасник Першого зимового походу, лицар ордена Залізного хреста, інженер.
29 грудня 1979 р. помер Гнат ЗАПАДНЮК, учасник Першого зимового походу Армії УНР, автор стрілецької пісні “То не грім загримів”, доктор ветеринарних наук.
29 грудня 2014 р. загинув Олексій ДУРМАСЕНКО-“ДИНАМО”, учасник Євромайдану, вояк 93-ї ОМБр.
29 грудня 2017 р. загинув Іван ШЕЛЕНГОВИЧ, вояк 25-ї Окремої повітрянодесантної бригади.
30 грудня 1984 р. помер Ларго ЗОЗУЛЯ, поручник Армії УНР, інженер. До української армії пішов добровольцем у 16 років.
31 грудня 1984 р. Олександр (Ганс) ПУЛЮЙ, січовий стрілець, хорунжий УГА та Армії УНР.

Передплачуйте “Незбориму націю”! Наш індекс 33545. Ціна на рік 84,42 грн.

11-річний хлопчина Анатолій Забуцький з м. Куп’янська Харківської області.
Син дивізії “Галичина”. Батька Анатолія вивезли в Сибір, маму розстріляли більшовики, його шестирічна сестричка пропала безвісти. З 1943 р. перебував на Чорному морі, служив у флоті в Кустенартілері – береговій артилерії, де його прихистили німці.
Під час загальновійськової акції набору “гіві” на узбережжі Чорного моря юнгами й матросами ВМФ Німеччини стало чимало юнаків та неповнолітніх сиріт. Кожен з них трактувався як помічник морського флоту (Marinehelfer). Прийняли й Анатолія.
Після 9 місяців перебування на Чорному морі, поїхав з німецьким ескортом та українськими добровольцями у відпустку до Львова. Тут і зголосився в дивізію. Його відправили до Гайделяґеру, де вишколювали вояків дивізії “Галичина”.
Здобув ступінь роттенфірера за те, що допоміг вийти одній із частин військ з оточення. На світлині – Анатолій Забуцький, вишкільний табір Нойгаммер, 1944 р.
Де ти, друже?

2017 рік. Наталя Михайлівна Трофимчук, 58 років, санінструктор Майдану, на фронті з 2014 року. Про неї нам розповіли, як тільки ми приїхали. Незвичайна жінка, приклад для всіх бійців, хлопцям – як мати, лікує, підтримує, допомагає в усьому, навіть за дисципліною стежить. Їхали до неї на передову через поле неприбраних і засохлих соняшників, на якому стояли моторошні таблички “Обережно міни”. Як тільки я вийшла з машини, то побачила її здалеку. Я її ніби пізнала, ніби все життя знала. Ми побігли одна одній назустріч із криком: “Майдан!” Обнялися як рідні люди. Враження дивовижне: охайна, акуратна, із зачіскою, на нігтях манікюр – один ніготь жовтий, другий – блакитний, через один. Зайшли в її бліндаж. А там – розписна пічка! Це вона розписала її в петриківському стилі.
Поки я малювала портрет, вона розповідала про себе. Всі родичі в Криму. Після анексії взаєморозуміння з ними немає. Розповіла, що на війні бачила багато страшного, але ніколи не забуде, як 20 лютого 2014 р. в готель “Україна” принесли тяжкопораненого хлопчика, який агонізував. Йому вже не змогли допомогти… Коли його забрали, залишився його шарфик, і той шарфик вона ніяк не може забути, він весь час стоїть перед очима.
Ми плакали разом. 
Ця зустріч з дивовижною жінкою, справжньою берегинею України, запала мені в душу. Дякую Вам, дорога Наталю Михайлівно! Низько вклоняюся за Ваше служіння Україні!

Марина СОЧЕНКО

Роман КОВАЛЬ
Київ, лютий 1992 р.
Малюнки Юрка Дрозда.

У справі полтавського отамана Пилипа Садового я знайшов цікаві документи, вилучені будьонівцями під час арешту отамана в с. Богданівці на Полтавщині 21 січня 1921 року: “Наказ Революційної військової ради робоче селянської червоної армії козакам петлюрівської армії” і “Козацька відповідь на наказ Революційної Ради робочо-селянської червоної армії від 10 червня 1919 р.)”. Пропоную читачам “Незборимої нації” ознайомитися з цими повчальними документами.

Наказ Революційної військової ради робоче-селянської
червоної армії козакам петлюрівської армії

Петлюра і вся його армія розбита. Всі бандіти, повставші протів радянської влади на Україні, знищені, частина їх поводирів розстріляна, частина заклятих ворогів трудящихся вкупі з прихвостнями збіжали до г.[осподіна] Денікіна на Дон. У ворога радянської влади недосталось ніякої надії. Ви обступлені зі всіх кінців, Революційна військова рада армії наказує вам всім, підманутими Петлюрою і іншими приспішниками багатіїв, кулаків, негайно припинити свої надії, здати зброю і вислати делегацію з білим прапором.
Знайте: Роб. сел. влада і її могуча червона армія помилує вас, дасть вам вільний проїзд додому. Ми знаємо, що ви одурені вищими начальниками. Поки ми ждемо, но майте на увазі, що як ви невиконаєте наказу, то нікому помилування не буде.
Р. Р. (Революційна рада. – Ред.)

Козацька відповідь на наказ Революційної Ради
робочо-селянської червоної армії від 10 червня 1919 р.

Брехуни вищого московського батька сини та й ви з ними! Українська армія під проводом батька Петлюри за 15 день з боєм дійшла від Кременця до Деражні – 200 в.[ерст] з гаком! Таки тому правда, що всі повстанські загони знищено, як тому, що ваш Аврум (правильно: Лейба. – Ред.) Троцький (Бройштейн) (правильно: Бронштейн. – Ред.) і увесь совнарком не жиди. Вам повірити, то послати їх до бані. Далеко куцому до зайця, [до] ватажків повстанців, (…) не вам, невмивакам, розстріляти, бо на славній Україні тих повстанців [багато], де крок, там і козак, а де байрак – там сто козаків! Які ви в біса робоче-селянська влада, коли ви тільки жидівський колем (так у тексті. – Ред.). Які ви в дідька трудящіся? – Ви поки й трудилися, то над тим, щоб пограбувати Український люд! – Але й воша, мабуть, пріє, коли смокче людську кров!
Ми, вороги влади “Центрожида” на Україні, маємо тверду надію і глибоку віру в те, що через багато тижнів виженемо всіх вас, ледацюг та кровопійців, з Київа, а ще через місяць з усієї України! Не поможе вам а ні Бог, який вже давно од вас одвернувся, а ні ваша злодійська комуна з її наймитами – дурними латишами, косоокими китайцями та скаженими мадьярами. Нагадайте, як утікали з-під Чорного Острова та з Деражні й погубили чоботи. Але не журиться, хлопці, бо як будемо вас виганяти зі Жмеринки, то, дасть Бог, погубите й штани.
Брехня тому, що нас обступлено з усіх боків. Краще погляньте назад – на тих повстанців, що бьють вас в потилицю з-за кожної хати. Не вам, пройдисвітам, Нам – Козакам видавати Накази, бо негодні єсте цілувати нас [туди], звідкіля ноги ростуть.
Та гаразд! Ми за це ще не раз натопчемо вам пику.
Не діждать вам, хлопці, щоб ми, козаки, вийшли до вас з білим прапором, – з грабіжниками переговорів не ведуть, зброї перед ними не кладуть, а впіймавши, мов ту брехливу собаку, бьють. З московсько жидівської влади (подумаєш яка пані!) сміємось, а її червоної армії, комісарів та чрезвичайників не боїмось!
Спасибі вам за ласку та за дозвіл, але сподіваємось без них обійтись, дорогу додому ми й сами гаразд знаєм, хвалити Бога, не сліпі й поводирів не потребуєм – сами знайдемо шлях! От тільки виженемо вас з України.
Щоб ви так дихали, як стара собака після падла бздить, коли нас хто небудь дурив, крім вас, брехунів?
Свою козацьку старшину ми гаразд знаєм, з нею вкупі хліб-сіль споживаєм і вас, харцизяк, разом з нею чухраєм. Маємо надію, що побьємо вас ще не раз і не двічі!
От же, раз на завжди знайте, що наказів ваших виконувати і не гадаєм, а впіймавши за чуба вашу злодіяку, задрипану раду, то вуха, спину і те місце, що нижче від спини, шомполами обчухраєм, помилування нікому не буде!
Ваш наказ ми уважно прочитали, крім дурниць, нічого в ньому не знайшли і вам на нього цю відповідь склали – дурно часу не гайте, наказів своїх не висилайте, цупкіше на собі штани підтягайте та з України куди очі глядять утікайте – нам таких дурнів не треба. А папірець, на якому ви цей наказ друкували, коли є охота, присилайте чистий – спробували, й неначе нічогенький, м’який, цупкий, не рветься – для козацької потреби пригодиться.
Запорожського війська старшина та козацтво.
19 червня 1919 року, м. Проскурів

“Козацька відповідь” за своїм духом та стилістикою нагадує загальновідоме звернення запорожців до турецького султана і є яскравим свідченням духовного зв’язку між запорозькими частинами Армії УНР та старим Запорожжям.
Наступ Армії УНР, про який ідеться в “Козацькій відповіді”, увійшов в історію як Проскурівська операція. Ідея і розробка Проскурівської операції належала начальнику оперативного відділу штабу Армії УНР Василеві Тютюннику. У результаті операції Красну армію по всьому фронту було розбито й відкинуто на схід. Визволено Проскурів, Ярмолинці, Кам’янець-Подільський, інші міста і села.
Козакам слава!

Юрій КОЦЕГУБ
Полтава
На світлині – старшини і підстаршини Окремої запорозької залізничної сотні Запорозької бригади. 15 травня 1921 р.

Серед історичних надзавдань, які сьогодні стоять перед Україною, і які ми успадкували від наших дідів, на першому місці стоїть – ПОДОЛАТИ Росію. Тільки усунувши трьохсотлітнього агресора, ми маємо шанс побудувати гідну національну державу, в якій пануватиме право і справедливість.
Роман Коваль – один із довголітніх лідерів українського національного руху від 1988 року, керівник однієї з перших націоналістичних партій в Україні – ВПО “Державна самостійність України”, а зараз невтомний керівник Історичного клубу “Холодний Яр”, фокусує українців на цьому надзавданні у своїй новій книзі “Здолати Росію”. Ця книга була презентована в Обухові. Невелика громада обухівчан, яка прийшла на презентацію, отримала чітке розуміння, що ця перемога залежить від кожного з нас.

Богдан ЯЦУН

Хто скаже, до кого краще ставилися українці – до москаля чи до чорта? Давайте заглянемо до фольклорної скарбнички нашого народу.
Ось кілька прикладів із книжки Матвія Номиса “Українські приказки, прислівья и таке інше”:
Бреше як москаль.
Москаль тоді правду скаже, як чорт молицця стане.
На вовка помовка, а москаль кобилу вкрав.
Москаль ликом чваницця й кожному під ніс з ним пхається.
Хоч добрий чоловік, а москаль.
Тату, лізе чорт у хату. Дарма, [донечко], аби не москаль.
З москалем бувай, а камінь в пазусі тримай.
Хоч убий москаля, то він зуби вискаля.
Хоч би москаль з неба – вірити йому не треба.
Не великий москаль, та страшний.

Цю правду пізнали на собі наші хлопці, яких москалі взяли в полон.
А яке уявлення мали наші прабатьки про чортів? “В уяві українця, – писав видатний етнограф Степан Килимник, – чорт – це сміхотворець, з яким можна й у карти грати, і за стіл сісти, і обдурити його, посміятися з нього, пожартувати”.
Микола Гоголь саме таким вивів чорта – веселим шалапутом, який залюбки спілкується з людьми, допомагає їм розширювати межі своєї свідомості. У книжці “Прислів’я і приказки” (упорядник Михайло Пазяк) я прочитав усі прислів’я про чортів, а їх там було сто сорок три. І відкрив для себе, що український народ цілком доброзичливо ставився до чортів, принаймні з гумором, без ненависті. Ось кілька приказок:
Не бійся чорта, але злого чоловіка.
Великої кривди і чорт не робить.
Взяв чорт колиску, хай бере й Івася.
Всюди коло церкви чорт каплицю ставить.
І чортові треба часом свічку запалити.
Нам хоч чорт, аби яйця ніс.
Де чорт нічого не втне, туди бабу пошле.
Від чорта відхрещуся, а від тебе, [жінко], ні.
Не такий страшний чорт, як його малюють.

То, дітки, до кого краще ставився український народ – до москаля чи до чорта?  Скажіть, кому яка приказка найбільше сподобалася?

Підготував Роман КОВАЛЬ

“Але ніби якось більш по-людські”

У цей день командир полку ім. Костя Гордієнка Всеволод Петрів вийшов на прогулянку без рангових відзнак. Уздовж перону ритмічно ходило двоє німецьких вояків, озброєних крісами. Гайдамацька ж варта смоктала люльки, спершись на рушниці. Почувши, що німці говорять про Україну, полковник прислухався.
– З українцями ми спільники, – говорив один із них, – а вартуємо проти них, як проти ворогів. Та й вони з нами майже битись готові.
– Чудернацькі у них війська, – продовжив інший, – важко часом зрозуміти, хто з них офіцер, а хто вояк. На муштрі карність більша, як у нас, а в місті сидять і випивають разом. Не розбереш, хто кому пошану віддає... Вчора їхній старшина гримнув гірше, як наш лейтенант фон Ґрабен, а ввечері бачу, йде собі цей старшина з вояками в юрбі, обнявшись, та співає з ними разом, аж гуде...
– По-чудернацькі все це виглядає, але ніби якось більш по-людські, як у нас...
Тут вийшов із канцелярії німецький офіцер, і “вояки, витягнувшись, вдарили ногами як автомати” – аж поки не почули команди “вільно”.
І вже мовчки продовжували свою службу.
Петрів В. Спомини з часів української революції (1917 – 1921) // Військово-історичні праці. Спомини. – Київ: Поліграфкнига, 2002. – С. 561.