“Але ніби якось більш по-людські”
У цей день командир полку ім. Костя Гордієнка Всеволод Петрів вийшов на прогулянку без рангових відзнак. Уздовж перону ритмічно ходило двоє німецьких вояків, озброєних крісами. Гайдамацька ж варта смоктала люльки, спершись на рушниці. Почувши, що німці говорять про Україну, полковник прислухався.
– З українцями ми спільники, – говорив один із них, – а вартуємо проти них, як проти ворогів. Та й вони з нами майже битись готові.
– Чудернацькі у них війська, – продовжив інший, – важко часом зрозуміти, хто з них офіцер, а хто вояк. На муштрі карність більша, як у нас, а в місті сидять і випивають разом. Не розбереш, хто кому пошану віддає... Вчора їхній старшина гримнув гірше, як наш лейтенант фон Ґрабен, а ввечері бачу, йде собі цей старшина з вояками в юрбі, обнявшись, та співає з ними разом, аж гуде...
– По-чудернацькі все це виглядає, але ніби якось більш по-людські, як у нас...
Тут вийшов із канцелярії німецький офіцер, і “вояки, витягнувшись, вдарили ногами як автомати” – аж поки не почули команди “вільно”.
І вже мовчки продовжували свою службу.
Петрів В. Спомини з часів української революції (1917 – 1921) // Військово-історичні праці. Спомини. – Київ: Поліграфкнига, 2002. – С. 561.
|
