У Києві триває виставка робіт видатних українських митців, присвячена воїнам різних епох. Її приурочено до 100-ліття Української революції. Організатори – Історичний клуб “Холодний Яр”, Муніципальна галерея мистецтв Деснянського району м. Києва та народний депутат України Юрій Бублик.
Відкрили виставку 22 листопада народний художник України Валерій Франчук і письменник Роман Коваль. Виступали скульптори Михайло Горловий та Руслан Найда, художники Марина Соченко і Василь Гелетко, поети Тетяна Лемешко, Василь Ковтун і Володимир Стецюк, лідер фракції ВО “Свобода” в Київській міській раді Юрко Сиротюк, студентка з Польщі Дарина Дентула. Співали кобзар Тарас Силенко і гурт “Хуторяни“ із с. Вирви Радомишльського району Житомирської області.
У відкритті виставки взяли участь ветерани АТО та правнучка отамана Зеленого Ольга Булавин, онук гусаківського сотника Вільного козацтва Грицька Іванченка проф. Григорій Іванченко і дочка краєзнавця Рената Польового Люба Чуб.
Вечір пройшов тепло і змістовно. Люди буди вражені потужною енергетикою, яка заряджала до боротьби за національну Україну. Стільки образів вояків різних епох ще ніколи не збиралося разом. Можна сказати, що це перша в тисячолітній культурі нашого народу виставка вояцьких робіт.
Ось прізвища національних митців, чиї роботи було представлено: скульптори Михайло Горловий і Руслан Найда, лауреати Національної премії ім. Тараса Шевченка Валерій Франчук, Степан Ганжа та сл. пам. Іван Гончар, народний художник України Микола Грох, заслужені діячі мистецтв Орест Скоп та сл. п. Сергій Адамович, заслужений художник України Микола Теліженко, сл. п. Михайло Іванченко, Галина Адамович та Володимир Чучупака, художники Василь Польовий (США), Дмитро Бур’ян (автор циклу отамани Холодного Яру і Чорного Лісу), Віктор Цапко, Марина Соченко, Юрко Дрозд, Олег Лаврів та Василь Гелетко.
“Упродовж вечора панувала дивовижна дружня атмосфера, – поділилася враженнями художниця Марина Соченко. – Ведучий Роман Коваль надав слово всім митцям, які взяли участь у виставці, щоб вони розповіли гостям про свою творчість, про те, що їх надихало створити образи історичних постатей, героїв, які віддали своє життя за Україну. Завдяки праці істориків, художників, скульпторів ці герої повертаються в сучасність із забуття в нових історичних умовах безперервної війни за визволення України вже на духовному фронті, в боротьбі за українську духовність, винищену поневолювачами, без якої неможлива перемога в цій новітній, а насправді споконвічній боротьбі за Україну. Зрощуються перерубані жили нашої нації, пробуджується великий дух козаччини, роздмухується “вогонь новий з Холодного Яру”. Ми обов’язково переможемо. Я вірю в це”.
Виставка триватиме до 7 грудня 2017 року. Години роботи виставки: 12.00. – 18.00. Понеділок вихідний. Адреса: Київ, вул. Драйзера, 6.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

8 – 9 листопада 2017 р. учасники “Летючої сцени” Історичного клубу “Холодний Яр” виступили перед старшокласниками восьми бориспільських шкіл.
Перед майбутніми будівничими Української держави промовляв Роман Коваль, а співали лідер гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк, заслужений артист України Тарас Силенко та бард Валерій Мартишко.
Роман Коваль розповів і про подвиг українських повстанців, Гуцульської сотні Українських січових стрільців та вояків Армії УНР, зокрема кармелюків, чорношличників та низових запорожців. Одну з лекцій Роман Коваль присвятив Українській господарській академії в Подєбрадах, яка, за висловом поета Євгена Маланюка, стала “лабораторією, де культивувався тип новітнього українця”.
“Як би хотілося, – сказав Роман Коваль, – щоб і ваші навчальні заклади стали лабораторіями, де культивувався б тип “новітнього українця” – войовничого, шляхетного, агресивного до ворога і доброго, товариського до своїх! Козака, який силу свою показує не перед слабшим, а перед сильним. Який плекає національну традицію. А для цього вивчає трагічну і життєствердну історію українського народу. Який обов’язково відбудеться в боротьбі нерівній і кривавій. Який обов’язково переможе. Якщо ви, звичайно, цього захочете. Слава Україні!”
Організував зустріч Валерій Мартишко за участю члена Історичного клубу “Холодний Яр” Ігоря Гаврищишина та депутатів Бориспільської міської ради і районної ради.

Прес-служба Історичного клубу ”Холодний Яр”
Світлина Насті Білик, учениці 6-ї Бориспільської школи

У с. Червоновершці Компаніївського району на фасаді найстарішої в окрузі будівлі (понад 150 років) відкрито меморіальну таблицю селянському повстанцю Герасиму Нестеренку-Орлу. Свого часу “Незборима нація” публікувала не один нарис про останнього Головного отамана Холодного Яру, в тому числі й розвідку Василя Бондаря, написану на основі справи про суд над Нестеренком-Орлом в Одесі в червні 1946 року (10 років виправно-трудових таборів), віднайдену в Державному архіві Кіровоградської області.
Меморіальну дошку виготовив за сприяння місцевої влади художник із Кропивницького Віктор Луганщук. Він також передав перефотографовані сторінки архівної справи до шкільного музею.
– У десятках справ про репресованих радянською владою у 1920 – 1930-х роках повстанців згадується ім’я вашого славного земляка, – звернувся на мітингу до учнів і вчителів школи письменник Василь Бондар. – Він піднімав на спротив більшовизму тисячі й десятки тисяч степовиків. У період 1922 р. він змушений був покинути рідний край, дорогу сім’ю (дружину-вчительку й трьох дрібних діток), перебрався на проживання до Румунії. Його не покидала думка про повернення в Україну для продовження боротьби. Працював в Українському допомоговому комітеті, сприяв багатьом емігрантам-українцям у Румунії, займався сільським господарством, а в травні 1945-го його заарештував Смерш… Хліборобська родина червоновершківських Нестеренків винищена чекістами (брати отамана Василь та Андрій розстріляні, Іван змушений був тікати на захід у 1944-му, із села в 1926-му повтікали усі, хто мав прізвище Нестеренко).
Досі невідомі дата й місце смерті полковника, тому на меморіальній таблиці позначено лише дату народження. Пошуки цих фактів, як і нащадків роду селянського ватажка, стануть обов’язком і честю учнів Червоновершківської школи. А кожного року 3 березня, в день народження отамана, у старших класах проводитиметься урок про долю й звитягу земляка.
На мітингу виступили також активісти ВО “Свобода” Сергій Капітонов і Геннадій Меламен, голова Компаніївської районної ради Вадим Спіктаренко.
Вічна слава герою!

Б. УСТИМІВ
м. Кропивницький

На світлині – Ігор Степура, заступник голови Кіровоградської обласної ради.

29 листопада 2017 р. в бібліотечці Історичного клубу “Холодний Яр” в серії “Видатні українці” вийшла книжка Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича “Сумщина в боротьбі. Біографії, історії, спогади” (в-во “Орієнтир”, 2017). Її випущено за Програмою економічного і соціального розвитку Сумської області на 2017 рік, затвердженою рішенням Сумської обласної ради від 22.12.2016 (зі змінами), на підставі рішення Сумської обласної ради від 22.12.2016 “Про обласний бюджет Сумської області на 2017 рік” (зі змінами).
Рецензентом виступив кандидат історичних наук Костянтин Завальнюк, науковими редакторами – кандидат філософських наук Тарас Беднарчик та Анна Хроболова, працівник бібліотеки Києво-Могилянської академії. У дослідженні вміщено 120 біографій козаків і старшин Армії УНР, які народилися на території сучасної Сумської області, а також понад 50 спогадів про їхню участь у Визвольній боротьбі.
Серед сумчан, борців за волю України, було чимало творців української культури – письменників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, інженерів, державних, громадських і театральних діячів. Про них і йдеться в новому дослідженні. Тому Історичний клуб “Холодний Яр” рекомендує це видання для вивчення у вищих і середніх навчальних закладах України.
“Цією книжкою, – написав у передмові Роман Коваль, – ми повертаємо в нашу свідомість шляхетних, які відстоювали у кривавій боротьбі з російським окупантом право нашого народу вільно жити на своїй землі. Обов’язок нашого покоління вшанувати цих людей – у назвах вулиць, площ, скверів і парків, поставити їм пам’ятники, залишити пам’ять про них меморіальними дошками, назвати їхніми славними іменами школи, військові частини, вищі навчальні та інші заклади… Розгорніть цю книгу. Читайте, радійте, відкриваючи невідомих для себе шляхетних співвітчизників. Відчуйте, яких чудових людей ви земляки! Пишайтеся, що народились на Сумщині – батьківщині українських героїв і видатних творців рідної культури!”
У збірці вміщено не лише біографії, а й спомини сумчан, зокрема члена Революційної української партії Олександра Коваленка, генерала-хорунжого Олександра Грекова, козака-болбочанівця Бориса Антоненка-Давидовича, поручника Василя Бибика, козака Херсонської дивізії Армії УНР Сави Зеркаля, підпоручника Гриця Божка, Грицька Сірика, галичанина Ілька Рогатинського, історичні нариси Романа Коваля та Геннадія Іванущенка.
Уперше опубліковано біографії всіх сумчан, які навчалися в Українській господарській академії в Подєбрадах (всього 61 біографія). Ось, наприклад, Гриць Божок із Глухівщини. Стаття про нього називається “Від Глухова до Аделаїди”. “Лаконічно про його життєві іпостасі: підпоручник Армії УНР, інженер-технолог, співак, педагог, командир півсотні Карпатської Січі в березні 1939 р., політв’язень, священик, публіцист, жертводавець, лицар Хреста Симона Петлюри і Воєнного хреста, автор спогадів “Українці в Єгипті”. Боже, які цікавенні спогади!
Табір у єгипетській пустелі, а навколо тебе тьма російських монархістів. Були й українці, але вони боялися себе виявляти. І раптом хтось запропонував заспівати пісню “Закувала та сива зозуля” Петра Ніщинського. Кілька осіб заспівали-затужили. “І помчала козацька пісня на землі фараонів, гнана вітром далеко за табір, понад верховини тисячолітніх велетнів-пірамід”.

Закувала та сива зозуля
Раннім ранком на зорі.
Ой заплакали хлопці-молодці,
Гей, гей, там на чужині
В неволі, в тюрмі...

І пісня виявила та об’єднала українців. З неї почалося культурне життя в таборі. Було створено хор, який почав виступати з концертами в таборі та за його межами. “Одного разу в олександрійському театрі давали концерт, причому під час виконання невмирущої і вічно нової “Зозулі” Ніщинського, в місці, де співається: “Султани… ку-ва-ти кай-дани!”, публіка не витерпіла і навперейми кричала: “Біс! Браво!” Грюкали стільцями, аж поки [ми] знову й знову не повторювали…”
Монархістів дратували успіхи українців… Капітан Воїнов організував розбишак, які за допомогою поручника-боксера Халіна чинили насильство в українському бараці. Та одного разу таборянин Василь Жиленко не витримав. Спочатку він попередив… Але російські шовіністи не повірили. “По п’ятьох хвилинах Василь устав, узяв нахабу боксера Халіна під руки й виніс із бараку. Боксер Халін почав пищати, боксувати, але вирватись із Василевих рук не міг. На крик Халіна прибув його співмешканець капітан гвардії Воїнов, і Василь хотів передати йому Халіна, щоб відвів його до своєї кімнати. Але Воїнов вхопив палицю і хотів ударить нею Василя по голові. Палицю Василь вирвав йому з рук і взявся за бокс, а за ним усі ми, що повискакували з бараку. За момент гвардієць лежав уже на піску, лежали поруч з ним й інші нахаби… Більше нас ніхто не посмів турбувати, а капітан Воїнов, зустрічаючи мене або Жиленка, ще здалека скидав шапку”. Росіяни розуміють тільки силу!..
Закинуло далеко від рідного краю і Миколу Букшованого із с. Бесідівки Роменського повіту, тепер Недригайлівського району. Під час Першої світової, 1 вересня 1915 р., він потрапив у полон. Саме в австро-угорських таборах Микола став свідомим українцем. “Всі три роки прожив кращим академічним життям, – згадував він, – знайомився з українським питанням і студіював модерні мови: англійську, німецьку та французьку та [жив] громадянським [життям] – брав участь в українізації Йозефштадта”. “Життя в таборі було імпульсивне, диспутам не було кінця, національний настрій був високий, “всі пнялись до України”, – розповідав він, – кожний старався приготувати себе до майбутньої праці на Українських землях”.
До України повернувся наприкінці серпня 1918-го у складі Сірої дивізії. Хорунжий Армії УНР Микола Букшований був ад’ютантом начальника штабу Сірої дивізії та головою інформбюро Сірої дивізії. Мабуть, зміг побувати вдома, адже до Роменщини від Конотопа, де розміщався штаб Сірої дивізії, дорога не така далека.
На еміграції в Польщі Букшований став секретарем журналу “Син України”, разом з Євгеном Маланюком творив журнал “Веселка”. Товаришував з поетами Миколою Вороним і Петром Карманським. І сам писав вірші.
Здобувши медичну освіту в Карловому університеті в Празі 1929 року, емігрував до Бразилії. Працював лікарем у Порто-Алегрі та м. Ерешіні. “Товариський, щиросердечний, гуманний, веселий і скромний д-р Букшований дуже скоро завоював собі симпатії та приятельство, а своєю безкорисливістю збуджував “боготворення” між біднотою (…) Передчасна смерть Букшованого вразила ціле місто Ерешінь. Під час похорону місто припинило свою діяльність і вийшло проводжати свого лікаря на вічний спокій. Префектура влаштувала похорон на міські кошти й поставила гарного надгробника. З ким не приходилося зустрічатись із м. Ерешінь, усі відзивалися з найбільшою похвалою та жалем про передчасну смерть доктора Миколи Букшованого”.
Гордістю України є наймолодший вояк Армії УНР Микола Кушніренко. Він народився в с. Мельні, нині Конотопського району. На еміграції став доктором права Українського вільного університету, членом-кореспондентом НТШ! Як такого земляка не вшанувати! Та на його прикладі служіння Батьківщині можна виховати полки освічених і завзятих козаків не тільки Сумщини…
Видання знайомить читача з діяльністю науковців Петра Андрієвського, Сергія Тимошенка (учасника Другого зимового походу УПА!), Олександра Дунічевського, Григорія Денисенка, члена Центральної Ради Григорія Довженка з Боромлі; видатного педагога, учителя Глухівської жіночої гімназії Василя Сахна; отамана і розвідника Василя Филоновича, доктора Українського високого педагогічного інституту ім. Михайла Драгоманова Антона Яковенка та багатьох інших діячів української культури, які стали в лави борців за волю України.
Читач може вперше прочитати біографії козаків і старшин Армії УНР із території сучасної Сумщини, які повернулися в Україну з польських таборів на початку 1920-х рр., серед них є героїчні українські вояки Армії УНР – лицарі ордена Залізного хреста Петро Горбатенко, Гнат Кулак і Петро Отрішко.
Опубліковано у виданні й “Неповний список козаків, старшин і генералів Армії УНР, що народилися на території сучасної Сумщини”. Перед нинішнім поколінням постануть земляки, герої боротьби на вільну Україну – генерал-поручик Армії УНР Антін Масляний, генерал-хорунжі Олександр Греків та Микола Янчевський, командир 31-го Роменського полку військ Директорії Григорій Дугельний (розстріляний у м-ку Базарі), полковники Іван Литвиненко, Степан Мальченко, Степан Масалитинів, Антін Радченко, Петро Станіславський, підполковники Олексій Лушненко, Сергій Сидоренко, Микола Федченко, Микола Харитоненко, Микола Янів, сотники Армії УНР Олександр Жовтенко, Олександр Макарів, поручник Іван Черняхівський та інші дорогі нам люди.
Автори повертають сумчанам та всьому українському народові й ім’я Миколи Храпка. Вони не тільки відтворили біографію письменника, а й опублікували його пречудові оповідання “Товариші”, “Гадючий виродок”, “Дідова революція”, “Як я став пластуном”, “Галоччина наука” та інші.
У збірці вміщено і низку спогадів краєзнавця сл. пам. Рената Польового, зокрема про роменського кобзаря Євгена Адамцевича та краєзнавця Феодосія Сахна зі Смілого.
Згадали ми і сумчан – героїв українсько-російської війни – майора Олександра Ткаченка, Сергія Табалу, Дмитра Писанку, Віталія Маслянку, Артура Абрамітова, айдарівця В’ячеслава Буйновського, снайпера Едуарда Пінчука, який знищив понад сотню ворогів України.
Хіба дивуватися, що передмову до видання Роман Коваль назвав “Сумщина – земля героїв”. Це справді так. І сини Сумщини різних поколінь це підтвердити своїми подвигами на фронтах боротьби за Самостійну Україну.
Розгорніть цю книгу. Читайте, радійте, відкриваючи невідомих для себе шляхетних співвітчизників. Відчуйте, яких чудових людей ми земляки!
Пишайтеся, що народилися на Сумщині – батьківщині героїв і видатних творців української культури!
Сумським козакам слава!

Віктор РОГ, редактор газети “Шлях перемоги”

Орестові Абрагамовичу – 70 років!
13 листопада професорові Оресту Абрагамовичу, онукові скульптора Михайла Гаврилка виповнилося 70 років

З Орестом Абрагамовичем мене поріднила любов до Михайла Гаврилка. Любов і дієва співпраця у поверненні в наше духовне життя цього велета – геніального скульптора, “князя Українських січових стрільців”, полтавського отамана.
2009 року в “Незборимій нації” я анонсував, що пишу книжку про Гаврилка. Це повідомлення помістив в Інтернеті Микола Владзімірський. І озвався його онук… Ми швидко порозумілися, адже мали спільне зацікавлення.
Пан Орест не спостерігав, не чекав, не повчав, а взявся найактивніше допомагати. Завдяки йому книжка “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” збагатися десятками світлин з його архіву та спогадами рідних великого українського митця.
Завдяки панові Орестові книжка вийшла в чудовій поліграфічній якості накладом 3000 примірників. У передмові Орест Абрагамович написав: “Ця книга готувалася в час тотальної кризи в головах та душах населення України. Враження, що для більшості українців стан рабства – єдине бажання і вінець мрій. Де ж горді, сильні, вільні нащадки славних предків?! Ким стали нащадки козацької вольниці? Хочу зазначити, що для мене у справі видання книги про мого діда, Михайла Гаврилка, домінують не сімейні інтереси, хоча і це важливо, а державницькі. Дуже хочу, щоб ця книжка, а згодом і фільм, власне особа Михайла Гаврилка допомогли формуванню національної свідомості та відродженню бойового духу українців. І Боже нам у цьому допоможи!”
Наклад швидко розійшовся. Пан Орест запропонував мені готувати друге, розширене, видання. І воно побачило світ (1500 пр.). Вдалося створити й фільм. Назвали його “Стеком і шаблею”. Дві серії. 55 хвилин життя митця-вояка (режисер і оператор Володимир Бондаренко).
Прем’єра фільму і презентація книжки відбулася 5 лютого 2013 р. у Львівському національному академічному театрі опери та балету ім. Соломії Крушельницької. Це був мій творчий вечір з нагоди висунення книжки “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” на Шевченківську премію. Вів вечір письменник Василь Шкляр. Понад тисячу осіб взяло участь у святі, яке одна з його учасниць – Люба Хомчак з Миколаєва на Львівщині – назвала ”незабутнім”. Зі сцени про книжку говорили лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, поет Ігор Калинець та заслужений діяч мистецтв України, мистецтвознавець Роман Яців. У концертній програмі вечора виступив хор Львівської опери. Народний артист України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Богдан Козак геніально продекламував “Чигрине, Чигрине” Тараса Шевченка, а народний артист України Святослав Максимчук пречудово прочитав “Роковини” Івана Франка. Співачки тріо “Коралі” прекрасно виконали полтавську пісню “Ой не куй, зозуля”. Кобзар Тарас Силенко могутньо проспівав пісню “Посіяли гайдамаки” та “Пісню про отамана Зеленого”…
Участь у презентації взяти і реконструктори Львівського товариства пошуку жертв війни “Пам’ять”. На сцені опери та у його фойє ходили живі січові стрільці! Здавалося, весь львівський мистецький бомонд зібрався того вечора в опері вшанувати полтавця Михайла Гаврилка. У величезній Львівській опері був аншлаг.
І цю феєрію організував Орест Абрагамович.
Так він вшанував свого діда. І допоміг нам осягнути велич нашого народу.

Видав Орест Абрагамович і мою наступну книжку – “Шевченкіана Михайла Гаврилка” (500 пр.). Вніс значний даток на виготовлення бронзового пам’ятника Михайла Гаврилка, який тепер височить у центрі Болехова, який Гаврилко визволяв у лавах УСС.
Виходить, що ми таки славних дідів славні онуки!
Значить, “Ще не вмерла України ні слава, ні воля!”
Під час нашої співдії ми не раз зустрічалися. Я з радістю переконався, що серед українців є надійні товариші-партнери, люди слова і честі, чуйні, принципові, шляхетні й дієві одиниці. Радість спілкування з Орестом Абрагамовичем назавжди залишиться в моєму серці.
Онук видатного скульптора Михайла Гаврилка досягнув найвищих висоті у своєму фахові. Він – доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри внутрішньої медицини №1 Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького, академік Академії наук вищої освіти України, заслужений лікар України.
2011 року Орест Абрагамович став членом Історичного клубу “Холодний Яр”.
Орест Абрагамович – гідний нащадок свого великого діда – воїна і митця Михайла Гаврилка. Переконаний, що Михайло Гаврилко пишався би своїм онуком.
Ви, дорогий пане Оресте, хотіли, щоб книжка і фільм, “власне особа Михайла Гаврилка”, допомогли формуванню національної свідомості та відродженню бойового духу українців. Так і сталося! Його світло осяяло нас, допомогло відчути власну силу, ствердило нас як велику націю з великою історією, яку ми вертаємо, провіщаючи смерть ворогам і нашу історичну перемогу.
13 листопада Орест Абрагамович святкуватиме своє 70-ліття. Дорогий пане Оресте, довгих Вам літ, наповнених творчими удачами, рятуванням людських життів, та особистого щастя! А Михайлові Гаврилку тричі: слава, слава, слава!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”
та редакції газети “Незборима нація” Роман КОВАЛЬ

На світлинах – Орест Абрагамович і Роман Коваль на відкритті пам’ятника Михайлові Гаврилку.  Місто Болехів, вересень 2014 р.

Їде, їде з далекого Донбасу через всю Україну на рідну Франківщину 20-річний Андрійко… Везе тато сина до батьківської хати, до мами, до коханої дівчини… Рветься таткове серце на частини – сам із пекла війни повернувся живим, а хлопчика свого не вберіг – поліг Андрій 17 листопада від ворожої кулі, в бою на Світлодарській дузі...
Передивляюся фотографії Андрія, і невимовний сум огортає серце. Який же він гарний у вишиванці, поруч із мамою та молодшим братиком, у дружному колі великої родини! Усміхнений, життєрадісний, з ясними очима, які ще не бачили війни. І зовсім інший погляд на останніх знімках: сповнений смутку і чогось зовсім незбагненного, чогось, що ніхто, окрім нього, не бачить…
Андрій зростав у патріотичній родині. Був дуже схожий на маму – і лицем, і вдачею, такий само добрий і щирий. Закінчив Івано-Франківський професійний політехнічний ліцей. А на початку 2016 р. став до лав Збройних сил України. За прикладом батька, який захищав Батьківщину на цій війні, пішов на фронт добровольцем. Службу ніс у 10-й Окремій гірсько-штурмовій бригаді, у 8-му батальйоні “Поділля”. Незважаючи на молодий вік, Андрій був командиром бойової машини і командиром відділення. Батьки ним пишалися, побратими поважали.
Минулого року, під час короткої відпустки, Андрій одружився зі своєю ровесницею. Це була світла і щаслива молода пара, в якої все життя було попереду. Але клята війна перекреслила їхні мрії…
Поховали Андрія Добровольського в рідній Тустані.
Світла і вічна пам’ять!

Ян ОСОКА

“Покидьки вбили Бодю...”

Проти ночі на 8 листопада 2014 р. в Донецькому аеропорту зупинилося серце снайпера 79-ї аеромобільної бригади Богдана Здебського. Він був настільки кльовим та добрим, що жодна із заточених журналістських фраз не здатна передати всю повноту його людяності та любові до України.
Богдан народився й виріс у с. Розвадові Львівської області.
У першу хвилю мобілізації пішло багато таких самих хлопців, як і він, – “трохи за 20”, з досвідом строкової служби та великим бажанням виграти цю кляту війну. Богдан просився в рідну 80-ку, але там не було вільного місця для кулеметника, тому він перекваліфікувався на снайпера і вступив до лав миколаївської 79-ї бригади.
Бойові товариші часто називали Бодю повним іменем – Богдан Богданович. Поміж вибухами та втратами він багато часу проводив у молитвах. Лише пару днів не дожив до ротації…
Майже всю ніч проти 8 листопада 2014-го я не спала. Хотілося написати хлопцям у ДАП – запитати, чи все ок. І, як було раніше, отримати: 4-5-0 або просто +.
Дзвоню зранку:
– Привіт. Все ок?
– У мене – так…
– А в кого не ок?
– Бодя загинув.
Паніка. Відчай. Злість. Біль. Ну чому він?! Ми ж домовлялися тусити в горах, я обіцяла показати Київ. Богдан казав, що обов’язково запросить нас із хлопцями до себе додому – покуштувати печеню і поговорити про своє...
Здається, що час лікує, а пам’ять стирає найстрашніше, щоб далі якось жити. Проте я пам’ятаю кожну хвилину прощання, кожен кілометр, що ми проїхали з Києва до Розвадова двома машинами, в одній з яких була труна. І час не лікує, бо є рани, від яких не існує ліків.
У ЗМІ писали, що з Бодею прийшли прощатися понад 5 тисяч осіб. Мені здавалося, що тоді на львівську трасу та в самому селі вийшли мільйони. Люди стояли на колінах, тримали запалені лампадки і віддавали шану Герою України, другу і просто хорошому хлопцю – Богданові Здебському.
Він загинув, бо побіг рятувати пораненого товариша…
Через два роки після загибелі Боді бойовий товариш назвав на його честь свого першого сина. Родина солдата Здебського нещодавно встановила на його могилі пам’ятник, а друзі приїжджають до Богдана, як і домовлялися, – просто поговорити про своє…
Ми не повернемо загиблих хлопців, але вони житимуть, доки живе пам’ять про них.
Згадайте усіх, хто віддав життя за Україну, і знайте, якою ціною дається наш із вами мирний сон.

Ольга ОМЕЛЯНЧУК

Адреса у ФБ
Olga Omelyanchuk

За Україну і вільний Кавказ

“За Україну!” – кричав грузинський доброволець, відкриваючи вогонь по окупантах у Широкиному.
З того часу минуло два роки боїв, але не змінилося головне – бажання стояти на передовій та бити ворога, бити нещадно.
Про таких не маємо права забути.
Гіоргі Анзорович Саралідзе-“Гюрза-2” народився 8 вересня 1977 р. у Грузії. Останнім часом мешкав у Запоріжжі.
У 13-річному віці вступив до Легіону грузинських соколів, у 14 років – до Національній гвардії, де служив його батько. Закінчив розвідувальний факультет Військової академії у Тбілісі, згодом навчався на факультеті контррозвідки Військової академії у Стамбулі. Брав участь у війні з Росією в Абхазії та захищав Грузію у війні 2008 року. Його батько загинув у бою під час т. зв. абхазького конфлікту. До речі, позивний “Гюрза-2” – з тієї війни, адже тоді командира Гіоргі звали “Гюрза”…
На початку бойових дій в Україні цей хоробрий підполковник грузинської армії став козаком нашої армії. Служив у 2-й роті полку “Азов”, потім у 25-му Окремому мотопіхотному батальйоні “Київська Русь”, пізніше – командиром розвідувального взводу 2-го механізованого батальйону 92-ї Окремої механізованої бригади. Восени цього року перевівся до 42-го Окремого мотопіхотного батальйону 57-ї Окремої мотопіхотної бригади. Воював старшим навідником гранатометного відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки.
“Колосально надійний”, – кажуть ті, хто знав його. Це була стіна, міцна, непохитна, за якою не було лячно, яка гарантувала безпеку всім, хто поруч. Справжній воїн. Романтик. Кожне його слово мало тонкий присмак виваженої мудрості. Ні страху, ні брехні.
У боях за Мар’їнку був поранений… 30 серпня 2017 р. в бою в районі інтернату м. Мар’їнки, коли Українська добровольча армія втратила воїна, “Гюрза” кинувся на ворожу ДРГ, кинувся з якоюсь надприродною відвагою, не зважаючи на те, що навколо свистіли кулі.
Він міг знайти потрібні слова, коли було важко, ніколи не давав хлопцям засумувати. Одного разу наші добровольці чимось провинились і командир давав їм на горіхи, але Гіоргі пішов до нього та попросив за побратимів. Спокійно попросив, і командир прислухався до думки грузинського брата.
Гюрза ладен був віддати останню копійку, останню цигарку, останній пакетик чаю. Готовий був віддати все, розумієте? Все, що мав, адже все, що було в нього, було й у його побратимів. Він не уявляв, як можна не ділитись останнім з тим, хто спить, притулившись спиною до його спини.
Захоплювався ножами, завжди щось видумував, але так, щоб це стало у пригоді, щоб це стало корисним у майбутньому. Писав вірші, котрі потім читав жінкам, які з’являлися на передовій, – журналісткам, фотографам, волонтеркам.
Загинув вранці 31 жовтня в районі селища Опитного Донецької області.
Пом’яніть його, люди. Пом’яніть того, хто народився у Грузії, але хоробро бився за наше мирне небо. Бо знав, що воно у Грузії та України спільне.

Ян ОСОКА

Валерій Павлович САМОФАЛ

Народився 11 січня 1969 р. в с. Леб’яжому Чугуївського району Харківської області. Там же закінчив школу, а потім виїхав із села, повернувшись у батьківську хату лише нещодавно, пише волонтер Ян Осока.
На початку війни Самофал відслужив за мобілізацією, згодом вирішив продовжити службу в армії.
15 квітня 2016 р. пішов на контракт до ЗСУ. Старший солдат, водій 3-го відділення 2-го взводу 6-ї роти 2-го батальйону 92-ї Окремої механізованої бригади.
Валерій Самофал загинув 24 жовтня в районі м. Мар’їнки Донецької області від пострілу ворожого снайпера. Куля 7,62 мм влучила бійцеві в шию.
У загиблого залишилися батько, дружина та двоє синів.

Українська історична традиція прощання з військовими… Добре, що цю тему порушено сьогодні, але одразу скажу: цілісної картини нема – наша історична пам’ять перервана. Знаємо лише фрагменти традиції прощання з військовими, які здебільшого, крім одного, є і в традиції інших народів. Скажу, що ні у Велесовій книзі, ні в Біблії традицію вояцького поховання не прописано.
В основу обряду поховання воїна покладено народну традицію поховання будь-якої особи племені чи народу. А вже до народної традиції додавали вояцькі почесті.
Філософ Володимир Шаян писав, що під час прощання треба робити те, що робив покійний за життя. Тому й проводжали в останню дорогу пана-товариша гарматами, пищалями і гаківницями. Військовий салют є і в традиції інших народів.
“Козака несуть і коня ведуть…” Звичайно, коня загиблого, його друга-товариша. Але кінь міг теж загинути в бою. Та й далеко не кожен козак мав коня. Більшість були “пішими-пішаницями”. Тож можна було вести будь-якого коня.
Старий козак  Григорій Князюк стверджував, що перевагу віддавали білому коневі, бо це ознака святості. Саме цей кінь мав винести воїна в інші світи, а тоді повернути – після спочинку – в іншому образі на рідну землю.
Кінь йде перед труною або ношами, на яких несуть тіло воїна. І ця традиція є в інших народів.
За конем – товариш загиблого ніс шаблю. Як стверджує Григорій Князюк, шабля – у правій руці, лезом – до лівої.
Під час похорону кобзаря Василя Литвина, якого багато хто вважав за свого духовного батька, козак Василь стояв біля його труни з оголеною шаблею. Прощаючись, він торкнувся шаблею чола покійного, його рук і ніг…

Ой на горі огонь горить,
А в долині козак лежить.
Накрив очі китайкою –
Заслугою козацькою.

Китайка – козацька заслуга. Оце, здається, єдине, що є тільки в нашій традиції. Хоч думаю, що закривати очі матерією могли і в інших народів, але червона китайка – це лише наша особливість. Дуже сумно, що тисячам наших козаків, які полягли на полі битви з російськими агресорами, не віддано останньої козацької почесті – не поховано з китайкою.
Усі, до кого я звертався за консультацією, – Тарас Силенко, Галина Лозко, Віталій Опанащук, Григорій Князюк, Тарас Беднарчик, – в один голос стверджували, що червона китайка є продовженням стародавньої традиції посипання небіжчика охрою – рудою глиною. Червона охра символізувала повернення душі до цього світу, очевидно, вже в іншій іпостасі.
В українській пісні є такі слова:

Дай же, дівчино, хустину,
Може, в бою я загину,
Темної ночі накрию очі,
Легше в могилі спочину.

Тобто ота хустина, яку дівчина давала своєму хлопцеві в похід, була оберегом, а в разі смерті – китайкою, яка, можливо, оберігатиме козака в інших світах.

У прадавні часи існувала й традиція спалювання тіла разом із кінською збруєю та іншою амуніцією. Можливо, таким чином рятували тіло полеглого від знеславлення ворогами. У попелище встромлялися меч, палаш, спис або шабля.
Вогнище мало значення і тоді, коли тіло не спалювалося. Вогонь у вигляді свічки завжди використовувався під час похорону. Часом вогнем свічки освячували воду, а потім кропили нею тіло.
“В обряді поховання воїна мала важливе місце і грудка землі з його кров’ю”, – стверджує Галина Лозко.
Щодо насипання могил шапками, то Леонід Васильович Череватенко стверджував, що такої традиції не було. А хибне уявлення про неї виникло після історично-пропагандистського радянського фільму Ігоря Савченка “Богдан Хмельницький”, показаного 1941 року. Навпаки, козаки часто приховували могили своїх ватажків, полковників і гетьманів, – адже наші вороги, поляки і росіяни, “воювали” з могилами, тобто плюндрували їх, а тіла прагнули знеславити. Тому ми й досі не можемо знайти могил наших великих воїнів, не знаємо, де поховано Богдана Хмельницького та й інших наших гетьманів, майже всіх кошових і полковників.
Знаємо, що часом тіла “доховували” у скіфські кургани. Вигідно: і місце помітне, визначне, і тіло ворогам важко віднайти – потрібно весь курган перекопувати. А свої знають, що побратим “тут”. Так зробили козаки з тілом полковника Данила Нечая. Завдяки цій хитрості його поховання збереглося до наших днів.
А ось полковникові Армії УНР Якову Гальчевському з Поділля, якого вояцька доля закинула на Холмщину, не поталанило й після смерті: поляки знищили його могилу, зрівняли її  із землею. Оці слова з пісні ніби про нього:

Ані труни, ані ями…
Ані вітця, ані мами…

Дуже погано, що багато наших героїв нинішньої українсько-російської війни поховано як цивільних осіб.
Могила воїна має відрізнятися від поховань цивільних осіб. Це може бути і зображення самого воїна зі зброєю в руках, це може бути меч, це може бути і тризуб з мечем у центрі.
У головах могили садовили кущ калини. Червона калина символізувала кров, пролиту в обороні нашої Батьківщини, і відродження в майбутньому. Очевидно, що китиці калини – це кров полеглого.  Про калину, посаджену на могилі страченого ляхами козака, в поемі “Лесь преславний гайдамака” (1900) писав Борис Грінченко:

Сяє з неба сонце ясно,
І цвіте калина красно,
А красу козак любив!..
Добре там йому лежати:
Все прибралось в пишні шати,
Соловейків чути спів...

Слава полеглим! Слава Україні!

Роман КОВАЛЬ

5 листопада несподівано помер мій старший друг, член Організації українських націоналістів з 1943 року Володимир Караташ.
Володимир став членом ОУН у 17 літ. Вояк УПА. Стрілець у сотні “Сталевого”. Діяв на території сучасних Вінницької, Черкаської і Кіровоградської областей.
За дієву любов до України засуджений до 8 років позбавлення волі. 11 місяців перебував у Горьківській тюрмі № 1. А в 1949 році його перевели до Воркути – в табір суворого режиму “Речлаг”. Працював на шахті № 7. Створив підпільну групу, яка підготувала близько 500 саморобних гранат великої розривної сили. Мета – повстання, ліквідація катів і спроба втечі. Судив Володимира Караташа військовий трибунал Біломорського військового округу. За “організацію і керівництво антирадянською групою українських націоналістів”, яка готувала повстання в таборі, засуджений до розстрілу. Закованого перевезли до Вологди, де провів 5 місяців в одиночній камері смертників. Щоб підтримати себе на дусі, ходив по камері й декламував вірші Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки.
Російські кати 8 разів імітували розстріл. І кожного разу, коли за ним приходили до камери, він гордо піднімав голову і казав: “Я готовий”.
Після смерті Сталіна розстрільний вирок замінили на 25 р. тюрми і концтаборів. Етапований із Вологди до Казахстану в табір суворого режиму “Степлаг” селища Кенгір (Джезказган). Там у травні – червні 1954 р. брав активну участь у Кенгірському повстанні, про яке залишив спогади “На барикадах Кенгіра”.
Із дружиною – Ганною Лук’янівною (в дівоцтві Людкевич) познайомилися в Кенгірі, під час повстання, коли об’єдналися жіночий і чоловічий табори. В останню мить встиг витягнути її з-під гусениць танка.
На волі народили сина Михайла і дочку Оксану.
Автор трьох книг-споминів: “Прометеї Заполяр’я”, “Обережно: гранати” та “На барикадах Кенгіра”.
У роки незалежності – член Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України” та Історичного клубу “Холодний Яр”. 20 серпня 2007 р. нагороджений орденом “За мужність” 3-го ст.
Лауреат Літературної премії ім. Євгена Маланюка за книгу споминів “На барикадах Кенгіра” (2008).
Лауреат Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського. У дипломі № 5 лауреата Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського Історичного клубу “Холодний Яр” зазначено: “Присуджено Володимирові Михайловичу Караташу за участь у Визвольній боротьбі та висвітлення її у своїх творах і виступах, за популяризацію Визвольної ідеї, написання спогадів “На барикадах Кенгіра” та за вагомий особистий внесок у відродження історичної пам’яті й духовності українського народу, утвердження національних цінностей у житті українського народу… Київ, 30 вересня 2016 р.”.
Рішення Історичного клубу “Холодний Яр” зачитав і вручив Володимирові Караташу Літературну премію ім. Юрія Горліса-Горського Олег Тягнибок під час з'їзду ВО “Свобода” 30 вересня 2016) в Києві в Міжнародному центрі культури і мистецтв.
Під час мого представлення близько тисячі делегатів 8 разів вставали й овацією вітали героя Визвольної боротьби українського народу.
Вічна слава!

Роман КОВАЛЬ,
президент Історичного клубу “Холодний Яр”, член Національної спілки письменників України, академік Академії наук вищої освіти України
5 листопада 2017 р.

21 листопада 2017 р. на сесії Київради одноголосно проголосовано за перейменування скверу Станіслава Косіора на сквер полковника Петра Болбочана.
Підготували рішення депутати від ВО “Свобода” – Святослав Кутняк та Юрій Левченко. Звичайно, не обійшлося тут і без Історичного клубу “Холодний Яр”…
Виступаючи на сесії Київради, я сказав: “Петро Болбочан – це людина, у якої за всю українську історію було найбільше перемог над ворогами України. І сьогодні, у століття Української революції, не вшанувати цього чоловіка було б просто гріхом”. Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” я закликав депутатів не тільки проголосувати за перейменування скверу, а й нарешті поставити пам’ятник Петрові Болбочану – творцеві українського війська, визволителю Криму від російських окупантів у 1918 році.
Хочеться вірити, що до 100-ліття перемог полковника Болбочана навесні 1918 року над переважаючими московськими силами ворога цей пам’ятник буде поставлено. Тим більше що модель пам’ятника вже створено видатним скульптором Михайлом Горловим.
Петрові Болбочану слава!

Роман КОВАЛЬ

На малюнку Дмитра Бур’яна – Петро Болбочан

5 листопада до Білої Церкви повернулася легендарна 72-га Окрема механізована бригада ЗСУ ім. Чорних запорожців. Біля військової частини, де дислокується бригада, вже від ранку почали збиратися святково одягнені люди з квітами та державними прапорами. Вони вийшли на вулиці, щоб привітати героїв, які понад 3 роки захищали східні кордони України.
Після покладання квітів до монумента загиблим бійцям бригади колона новітніх Чорних запорожців на чолі з комбригом Андрієм Соколовим рушила містом.
Неймовірні відчуття переповнювали груди!
Вулицями переможно крокувало українське військо!
Уздовж усього шляху Чорних запорожців щільною стіною стояли люди з квітами і національною символікою. Діти вибігали і дарували квіти воїнам, всі кричали: “Герої, герої!!!”
Автомобілісти вітали вояків звуковими сигналами.
Жінки плакали: “Синочки наші, діточки наші, дякуємо вам”.
Згадалися слова козацької пісні “Йде Січове військо…”
Підлітки з червоно-чорними прапорами почали вигукувати відоме гасло футбольних ультрас:

Жовто-блакитні
Наші прапори,
Ми непереможні –
Шаблі догори!
Буде Україна вільна,
Буде ненька самостійна!
Москалів на ножі,
На ножі!

Чорні запорожці сміялися щиро і грімко…
На площі, куди прибула бригада, відбулося нагородження військовослужбовців бойовими нагородами. З привітаннями звернулися представники місцевої влади, члени Історичного товариства “Чорні запорожці” та Історичного клубу “Холодний Яр”, завдяки яким 72-й бригаді й було присвоєно почесне звання Чорних запорожців.
Чорним запорожцям тричі – слава, слава, слава!

Ростислав ЛИТВИН