Андрій Омелянович Добровольський
(11.12.1996, с. Тустань Галицького р-ну Івано-Франківської обл. – с-ще Троїцьке Попаснянського р-ну Луганської обл., 17.11.2017)
Їде, їде з далекого Донбасу через всю Україну на рідну Франківщину 20-річний Андрійко… Везе тато сина до батьківської хати, до мами, до коханої дівчини… Рветься таткове серце на частини – сам із пекла війни повернувся живим, а хлопчика свого не вберіг – поліг Андрій 17 листопада від ворожої кулі, в бою на Світлодарській дузі...
Передивляюся фотографії Андрія, і невимовний сум огортає серце. Який же він гарний у вишиванці, поруч із мамою та молодшим братиком, у дружному колі великої родини! Усміхнений, життєрадісний, з ясними очима, які ще не бачили війни. І зовсім інший погляд на останніх знімках: сповнений смутку і чогось зовсім незбагненного, чогось, що ніхто, окрім нього, не бачить…
Андрій зростав у патріотичній родині. Був дуже схожий на маму – і лицем, і вдачею, такий само добрий і щирий. Закінчив Івано-Франківський професійний політехнічний ліцей. А на початку 2016 р. став до лав Збройних сил України. За прикладом батька, який захищав Батьківщину на цій війні, пішов на фронт добровольцем. Службу ніс у 10-й Окремій гірсько-штурмовій бригаді, у 8-му батальйоні “Поділля”. Незважаючи на молодий вік, Андрій був командиром бойової машини і командиром відділення. Батьки ним пишалися, побратими поважали.
Минулого року, під час короткої відпустки, Андрій одружився зі своєю ровесницею. Це була світла і щаслива молода пара, в якої все життя було попереду. Але клята війна перекреслила їхні мрії…
Поховали Андрія Добровольського в рідній Тустані.
Світла і вічна пам’ять!
Ян ОСОКА
“Покидьки вбили Бодю...”
Проти ночі на 8 листопада 2014 р. в Донецькому аеропорту зупинилося серце снайпера 79-ї аеромобільної бригади Богдана Здебського. Він був настільки кльовим та добрим, що жодна із заточених журналістських фраз не здатна передати всю повноту його людяності та любові до України.
Богдан народився й виріс у с. Розвадові Львівської області.
У першу хвилю мобілізації пішло багато таких самих хлопців, як і він, – “трохи за 20”, з досвідом строкової служби та великим бажанням виграти цю кляту війну. Богдан просився в рідну 80-ку, але там не було вільного місця для кулеметника, тому він перекваліфікувався на снайпера і вступив до лав миколаївської 79-ї бригади.
Бойові товариші часто називали Бодю повним іменем – Богдан Богданович. Поміж вибухами та втратами він багато часу проводив у молитвах. Лише пару днів не дожив до ротації…
Майже всю ніч проти 8 листопада 2014-го я не спала. Хотілося написати хлопцям у ДАП – запитати, чи все ок. І, як було раніше, отримати: 4-5-0 або просто +.
Дзвоню зранку:
– Привіт. Все ок?
– У мене – так…
– А в кого не ок?
– Бодя загинув.
Паніка. Відчай. Злість. Біль. Ну чому він?! Ми ж домовлялися тусити в горах, я обіцяла показати Київ. Богдан казав, що обов’язково запросить нас із хлопцями до себе додому – покуштувати печеню і поговорити про своє...
Здається, що час лікує, а пам’ять стирає найстрашніше, щоб далі якось жити. Проте я пам’ятаю кожну хвилину прощання, кожен кілометр, що ми проїхали з Києва до Розвадова двома машинами, в одній з яких була труна. І час не лікує, бо є рани, від яких не існує ліків.
У ЗМІ писали, що з Бодею прийшли прощатися понад 5 тисяч осіб. Мені здавалося, що тоді на львівську трасу та в самому селі вийшли мільйони. Люди стояли на колінах, тримали запалені лампадки і віддавали шану Герою України, другу і просто хорошому хлопцю – Богданові Здебському.
Він загинув, бо побіг рятувати пораненого товариша…
Через два роки після загибелі Боді бойовий товариш назвав на його честь свого першого сина. Родина солдата Здебського нещодавно встановила на його могилі пам’ятник, а друзі приїжджають до Богдана, як і домовлялися, – просто поговорити про своє…
Ми не повернемо загиблих хлопців, але вони житимуть, доки живе пам’ять про них.
Згадайте усіх, хто віддав життя за Україну, і знайте, якою ціною дається наш із вами мирний сон.
Ольга ОМЕЛЯНЧУК
Адреса у ФБ
Olga Omelyanchuk
За Україну і вільний Кавказ
“За Україну!” – кричав грузинський доброволець, відкриваючи вогонь по окупантах у Широкиному.
З того часу минуло два роки боїв, але не змінилося головне – бажання стояти на передовій та бити ворога, бити нещадно.
Про таких не маємо права забути.
Гіоргі Анзорович Саралідзе-“Гюрза-2” народився 8 вересня 1977 р. у Грузії. Останнім часом мешкав у Запоріжжі.
У 13-річному віці вступив до Легіону грузинських соколів, у 14 років – до Національній гвардії, де служив його батько. Закінчив розвідувальний факультет Військової академії у Тбілісі, згодом навчався на факультеті контррозвідки Військової академії у Стамбулі. Брав участь у війні з Росією в Абхазії та захищав Грузію у війні 2008 року. Його батько загинув у бою під час т. зв. абхазького конфлікту. До речі, позивний “Гюрза-2” – з тієї війни, адже тоді командира Гіоргі звали “Гюрза”…
На початку бойових дій в Україні цей хоробрий підполковник грузинської армії став козаком нашої армії. Служив у 2-й роті полку “Азов”, потім у 25-му Окремому мотопіхотному батальйоні “Київська Русь”, пізніше – командиром розвідувального взводу 2-го механізованого батальйону 92-ї Окремої механізованої бригади. Восени цього року перевівся до 42-го Окремого мотопіхотного батальйону 57-ї Окремої мотопіхотної бригади. Воював старшим навідником гранатометного відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки.
“Колосально надійний”, – кажуть ті, хто знав його. Це була стіна, міцна, непохитна, за якою не було лячно, яка гарантувала безпеку всім, хто поруч. Справжній воїн. Романтик. Кожне його слово мало тонкий присмак виваженої мудрості. Ні страху, ні брехні.
У боях за Мар’їнку був поранений… 30 серпня 2017 р. в бою в районі інтернату м. Мар’їнки, коли Українська добровольча армія втратила воїна, “Гюрза” кинувся на ворожу ДРГ, кинувся з якоюсь надприродною відвагою, не зважаючи на те, що навколо свистіли кулі.
Він міг знайти потрібні слова, коли було важко, ніколи не давав хлопцям засумувати. Одного разу наші добровольці чимось провинились і командир давав їм на горіхи, але Гіоргі пішов до нього та попросив за побратимів. Спокійно попросив, і командир прислухався до думки грузинського брата.
Гюрза ладен був віддати останню копійку, останню цигарку, останній пакетик чаю. Готовий був віддати все, розумієте? Все, що мав, адже все, що було в нього, було й у його побратимів. Він не уявляв, як можна не ділитись останнім з тим, хто спить, притулившись спиною до його спини.
Захоплювався ножами, завжди щось видумував, але так, щоб це стало у пригоді, щоб це стало корисним у майбутньому. Писав вірші, котрі потім читав жінкам, які з’являлися на передовій, – журналісткам, фотографам, волонтеркам.
Загинув вранці 31 жовтня в районі селища Опитного Донецької області.
Пом’яніть його, люди. Пом’яніть того, хто народився у Грузії, але хоробро бився за наше мирне небо. Бо знав, що воно у Грузії та України спільне.
Ян ОСОКА
Валерій Павлович САМОФАЛ
Народився 11 січня 1969 р. в с. Леб’яжому Чугуївського району Харківської області. Там же закінчив школу, а потім виїхав із села, повернувшись у батьківську хату лише нещодавно, пише волонтер Ян Осока.
На початку війни Самофал відслужив за мобілізацією, згодом вирішив продовжити службу в армії.
15 квітня 2016 р. пішов на контракт до ЗСУ. Старший солдат, водій 3-го відділення 2-го взводу 6-ї роти 2-го батальйону 92-ї Окремої механізованої бригади.
Валерій Самофал загинув 24 жовтня в районі м. Мар’їнки Донецької області від пострілу ворожого снайпера. Куля 7,62 мм влучила бійцеві в шию.
У загиблого залишилися батько, дружина та двоє синів. |
