Виступ Романа Коваля на конференції “Вшануй”, що відбулася в Києві в Українському домі 17 листопада 2017 р.
Українська історична традиція прощання з військовими… Добре, що цю тему порушено сьогодні, але одразу скажу: цілісної картини нема – наша історична пам’ять перервана. Знаємо лише фрагменти традиції прощання з військовими, які здебільшого, крім одного, є і в традиції інших народів. Скажу, що ні у Велесовій книзі, ні в Біблії традицію вояцького поховання не прописано.
В основу обряду поховання воїна покладено народну традицію поховання будь-якої особи племені чи народу. А вже до народної традиції додавали вояцькі почесті.
Філософ Володимир Шаян писав, що під час прощання треба робити те, що робив покійний за життя. Тому й проводжали в останню дорогу пана-товариша гарматами, пищалями і гаківницями. Військовий салют є і в традиції інших народів.
“Козака несуть і коня ведуть…” Звичайно, коня загиблого, його друга-товариша. Але кінь міг теж загинути в бою. Та й далеко не кожен козак мав коня. Більшість були “пішими-пішаницями”. Тож можна було вести будь-якого коня.
Старий козак Григорій Князюк стверджував, що перевагу віддавали білому коневі, бо це ознака святості. Саме цей кінь мав винести воїна в інші світи, а тоді повернути – після спочинку – в іншому образі на рідну землю.
Кінь йде перед труною або ношами, на яких несуть тіло воїна. І ця традиція є в інших народів.
За конем – товариш загиблого ніс шаблю. Як стверджує Григорій Князюк, шабля – у правій руці, лезом – до лівої.
Під час похорону кобзаря Василя Литвина, якого багато хто вважав за свого духовного батька, козак Василь стояв біля його труни з оголеною шаблею. Прощаючись, він торкнувся шаблею чола покійного, його рук і ніг…
Ой на горі огонь горить,
А в долині козак лежить.
Накрив очі китайкою –
Заслугою козацькою.
Китайка – козацька заслуга. Оце, здається, єдине, що є тільки в нашій традиції. Хоч думаю, що закривати очі матерією могли і в інших народів, але червона китайка – це лише наша особливість. Дуже сумно, що тисячам наших козаків, які полягли на полі битви з російськими агресорами, не віддано останньої козацької почесті – не поховано з китайкою.
Усі, до кого я звертався за консультацією, – Тарас Силенко, Галина Лозко, Віталій Опанащук, Григорій Князюк, Тарас Беднарчик, – в один голос стверджували, що червона китайка є продовженням стародавньої традиції посипання небіжчика охрою – рудою глиною. Червона охра символізувала повернення душі до цього світу, очевидно, вже в іншій іпостасі.
В українській пісні є такі слова:
Дай же, дівчино, хустину,
Може, в бою я загину,
Темної ночі накрию очі,
Легше в могилі спочину.
Тобто ота хустина, яку дівчина давала своєму хлопцеві в похід, була оберегом, а в разі смерті – китайкою, яка, можливо, оберігатиме козака в інших світах.
У прадавні часи існувала й традиція спалювання тіла разом із кінською збруєю та іншою амуніцією. Можливо, таким чином рятували тіло полеглого від знеславлення ворогами. У попелище встромлялися меч, палаш, спис або шабля.
Вогнище мало значення і тоді, коли тіло не спалювалося. Вогонь у вигляді свічки завжди використовувався під час похорону. Часом вогнем свічки освячували воду, а потім кропили нею тіло.
“В обряді поховання воїна мала важливе місце і грудка землі з його кров’ю”, – стверджує Галина Лозко.
Щодо насипання могил шапками, то Леонід Васильович Череватенко стверджував, що такої традиції не було. А хибне уявлення про неї виникло після історично-пропагандистського радянського фільму Ігоря Савченка “Богдан Хмельницький”, показаного 1941 року. Навпаки, козаки часто приховували могили своїх ватажків, полковників і гетьманів, – адже наші вороги, поляки і росіяни, “воювали” з могилами, тобто плюндрували їх, а тіла прагнули знеславити. Тому ми й досі не можемо знайти могил наших великих воїнів, не знаємо, де поховано Богдана Хмельницького та й інших наших гетьманів, майже всіх кошових і полковників.
Знаємо, що часом тіла “доховували” у скіфські кургани. Вигідно: і місце помітне, визначне, і тіло ворогам важко віднайти – потрібно весь курган перекопувати. А свої знають, що побратим “тут”. Так зробили козаки з тілом полковника Данила Нечая. Завдяки цій хитрості його поховання збереглося до наших днів.
А ось полковникові Армії УНР Якову Гальчевському з Поділля, якого вояцька доля закинула на Холмщину, не поталанило й після смерті: поляки знищили його могилу, зрівняли її із землею. Оці слова з пісні ніби про нього:
Ані труни, ані ями…
Ані вітця, ані мами…
Дуже погано, що багато наших героїв нинішньої українсько-російської війни поховано як цивільних осіб.
Могила воїна має відрізнятися від поховань цивільних осіб. Це може бути і зображення самого воїна зі зброєю в руках, це може бути меч, це може бути і тризуб з мечем у центрі.
У головах могили садовили кущ калини. Червона калина символізувала кров, пролиту в обороні нашої Батьківщини, і відродження в майбутньому. Очевидно, що китиці калини – це кров полеглого. Про калину, посаджену на могилі страченого ляхами козака, в поемі “Лесь преславний гайдамака” (1900) писав Борис Грінченко:
Сяє з неба сонце ясно,
І цвіте калина красно,
А красу козак любив!..
Добре там йому лежати:
Все прибралось в пишні шати,
Соловейків чути спів...
Слава полеглим! Слава Україні!
Роман КОВАЛЬ |
