Урочистий вечір розпочав трембітар Данило Перців. Під звуки трембіти ювіляр разом з батьками та своїми дітьми зайшов до зали.
“23 листопада 962 р. народився Оттон 1-й Великий, перший імператор Священної Римської імперії, – сказав ведучий Роман Коваль. – Через тисячу і три роки, 23 листопада 1965 р., народився Олег Куцин. Він просто перший. Перший у Тячеві – ще в часи СРСР – кинув публічно червоний прапор на підлогу, перший повісив синьо-жовтий прапор над Тячівською районною радою, перший із тячівців поїхав на голодування на Майдані в жовтні 1990 р., перший у 1990 р. вивісив синьо-жовтий прапор над Говерлою, став першим організатором і головою першої націоналістичної організації на Закарпатті в 1990-х, перший із закарпатців узявся відроджувати славу Холодного Яру, перший почав розкопки замучених мадярами січовиків Карпатської України, перший повстав проти планів угорців поставити свого орла на кордоні з Галичиною, перший відродив бойову формацію “Карпатську Січ”. Не здивуюсь, якщо його “Карпатська Січ”першою ввійде в окупований москалями Донецьк”.
Олега Куцина привітали директор Інституту українознавства к. і. н. Богдан Галайко, лідер ВО “Свобода” Олег Тягнибок, народні депутати України різних скликань Юрко Сиротюк, Юрій Левченко, Андрій Іллєнко, голова ОУН Богдан Червак, голова Івано-Франківської обласної ради Василь Скрипничук, генерал-майор Андрій Курішко, кобзарі Тарас Компаніченко і Тарас Силенко, бард Василь Лютий, цимбаліст Василь Паланюк, юна бандуристка Ганна Старікова, адвокат Сидір Кизін, депутат Черкаської обласної ради Юрко Ботнар, лідер гурту “От вінта” Юрій Журавель, скульптор Михайло Горловий, благодійники Івана Омелянюк та Анатолій Балюк, заступник голови ДСУ (у 1990-х) Володимир Захарук, доктор історичних наук Арсен Зінченко, голова Держкіно Пилип Іллєнко, автор багатьох публікацій про героїв АТО Лариса Громадська і, звичайно ж, вояки та волонтери “Карпатської Січі”, зокрема, заступники командира “Карпатської Січі” “Кеп”, “Калина”, стрілець Мирослав Мисла-“Мисливець”, лікар Леонід “Док”, волонтер Василина Наконечна…
Лідер гурту “Тінь сонця” Сергій Василюк виконав гімн ОУН “Зродились ми великої години”, а Василь Лютий і Тарас Силенко заспівали пісню про захисників Донецького аеропорту та “В  Закарпатті радість стала”. А ще Тарас Силенко заграв для заступника командира “Карпатської Січі” Марії “Калини” лемківську пісню “Під облачком явір похилені”. Вона в цей день також відзначала День народження.
Присутні тепло привітали керівника оборони Донецького аеропорту з вересня 2014 р. бойового генерала Олега Мікаца. Генерал-майор високо оцінив бойову здатність “Карпатської Січі” на передовій російсько-української війни.  Відбувся показ документального фільму про “Карпатську Січ” (автор – Ірина Гармасій).
Багато було подарунків у цей вечір, серед них і шедевральна робота в камені Михайло Горлового “Оракул”.
Окрасою вечора став виступ кобзаря Тараса Компаніченка.
З роси і води, дорогий друже Олеже! Довгих літ у відвойованій Україні!

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

Мав честь від імені ОУН привітати відомого політичного і військового діяча з 50-тиліттям. Хвилиною мовчання ми вшанували полеглих, зокрема і бійця батальйону ОУН Андрія Юрги-“Давида”. Подяка Романові Ковалю, друзям свободівцям, яким удалося створити атмосферу справжнього побратимства. Зрештою, так і має буде серед націоналістів.

Богдан ЧЕРВАК, голова ОУН

На світлинах Юрка Слюсара
Олег Куцин і Роман Коваль демонструють картину від Закарпатської ВО “Свобода” – “Комендант Кремля Олег Куцин і парад “Карпатської Січі” на Красній площі в Москві. 9 травня 2016 р.”.
Мирослав Мисла-“Мисливець” вітає свого командира.
Добре слово від Марії Чашки-“Калини”.
Промовляє генерал-майор Олег Мікац.
Богдан Червак згадує Андрія Юргу-“Давида”, який загинув 23 листопада 2014 р.
Київ, Інститут українознавства, 23 листопада 2015 р.

Вітаю свого командира!

Це фото зроблене в дуже важливий для країни момент. Тоді, коли стояло питання про долю добровольчих батальйонів, в тому числі й “Карпатської Січі”, яка героїчно захищала і захищає Піски, народивши своїх кіборгів. Командир зібрав своє воїнство на раду. Розмова була щирою, вислухали всіх, хто хотів висловитися. Рада ухвалила увійти до складу 93-ї бригади як спецпідрозділ.
Звичайно, я знав, що бійці чують і поважають Олега, але тут побачив просто ідеальну картину: отаман радиться зі своїми козаками і вони спільно вирішують своє майбутнє. Перемог тобі, сил, енергії, зваженості і Божого покрову, комбате!

Павло БРИГИНЕЦЬ

Участь у вечорі, який відбувся 12 листопада 2015 р. в Інституті українознавства, взяли автори енциклопедії Роман Коваль і Віктор Моренець, поети Іван Драч і Василь Ковтун, директор Інституту українознавства Богдан Галайко, його заступник доктор історичних наук Арсен Зінченко, лірник Михайло Хай, кобзар Тарас Силенко, науковий редактор видання Юрій Юзич, українські правозахисниці Настя Ярова і Маргарита Тимошенко, доктор технічних наук Юрій Іваськів, син Луки Іваськіва, стрільця УГА, одного з героїв героя представленої книжки.
Тарас Силенко зачитав рецензію з-за ґрат вояка АТО Андрія Медведька на книжку Р. Коваля “Сто історій Визвольної війни”, заснованої на спогадах студентів подєбрадської академії. “100 історій, 100 живих людей, які немов сидять поряд з тобою, – зазначив вояк, – і, не поспішаючи, розповідають тобі цікаві моменти свого життя. Ця бесіда з предками захоплює: от в одній з історій ти пізнаєш рідне місто, вулиці, якими ходив, таких рідних городян, а в іншій впізнаєш своїх побратимів, які готові в 13 шабель атакувати ворожий батальйон, а ось і ті самі вороги – жорстокі та безчесні, яких ти так хочеш скоріше побачити через приціл своєї снайперської гвинтівки”.
На презентації виступили Настя Ярова і Маргарита Тимошенко, наречені борців за волю України Андрія Медведька і Дениса Поліщука, які нині перебувають у неволі. Присутні оплесками висловили їм моральну підтримку. Стоячи привітали присутні й вояків АТО – Сергія Зубченка, Юрія Мороза та вояка “Айдару” “Гриця”.
Учасницею чи не всіх презентацій Історичного клубу “Холодний Яр” була поетеса Ольга Страшенко, лауреат премії ім. Василя Симоненка. 27 жовтня її життя несподівано обірвалося. Історичний клуб “Холодний Яр” постановив цьогорічну Літературну премію ім. Юрія Горліса-Горського присудити саме їй. У дипломі зазначено, що Ольгу Страшенко нагороджено “за популяризацію української визвольної поезії, за створення циклу поезії Визвольної боротьби ХХ ст., зокрема таких творів: “Міхновський”, “Бандура Михайла Теліги”, “Чернігівський отаман Іван Галака”, “Дівчина-отаман (Маруся Соколовська)”, “Сірожупанник з Кубані Василь Прохода”, “Іполит Хмара”, “Микола Кібець-Бондаренко”, “Повстання у Лук’янівській в’язниці 9 лютого 1923 р.”, а також віршів про отаманів Зеленого, Орлика, Ілька Струка, Чорного Ворона (Миколу Скляра), Юрка Тютюнника, Василя Чучупака, Михайла Гаврилка, Івана Ремболовича, медвинських повстанців, полуботківців та інших, за  вагомий особистий внесок у відродження історичної пам’яті та духовності українського народу”. Диплом вручили її синові – перекладачеві, доктору філологічних наук Сергію Лучканину.
Слід зазначити, що зала Інституту українознавства була вщерть заповнена. Атмосфера була тепла і національно конструктивна.

Так в ефірі Шустер Live сказав перший президент України. Леонід Кравчук. “Мені не потрібні росіяни у статусі братів…. Мені вже 82 роки. Бачився із Брежнєвим, Черненком, Горбачовим, Єльциним… Вони всі однакові. Вони всі проти української незалежності. А російський народ завжди підтримує своїх лідерів, якщо вони виступатимуть проти України. Сьогодні 86% підтримують Путіна. Балачки про братів і сестер треба відкинути. Мені не потрібні брати, які приходять у мою хату мене бити. Якщо прийдуть до моєї оселі, стрілятиму доки, поки будуть набої. І кожен так повинен стояти”, – заявив Леонід Кравчук.

Друзі, не забудьте передплатити газету “Незборима нація”. Її редактор – дослідник Визвольної боротьби українців – Армії УНР, ОУН, УПА, “Карпатської Січі”, дивізії “Галичина”… Він один серед небагатьох, хто висвітлює саме український погляд на українську історію.
Я жодної іншої газети не передплачую, бо новини читаю в Інтернеті, а “НН” передплачую щороку, не менше 10 примірників – друзям і родичам.
Індекс 33545, ціна символічна – 24 грн.

Марина ХАПЕРСЬКА
Харківщина

У Подєбрадах я не був від 2007 року, але думкою подорожував вулицями цього міста сотні разів. Тоді поїздку організував Олег Зайнуллін. Ми зустрілися з Радомиром Сімянцевим, сином козака Богданівського полку Валентина Сімянцева, про звитяжний шлях якого я писав у своїх книжках “Багряні жнива Української революції” та “За волю і честь”.
Зустріч із паном Радомиром я описав у нарисі “До українських могил у Чехії”, опублікував його у “Незборимій нації” та у книжці “Сто історій Визвольної війни”. Оприлюднив і світлини нашої зустрічі. Вони й стали ключем до сердець подєбрадців. Виявилося, що пан Радомир 2011 року помер. Господиня пансіону, де ми зупинилися, пані Гелена сказала, що товаришувала з його дружиною Ольгою. Ольга теж померла, а двоє їхніх синів – Іван та Радомир – загинули. Відтак Радомир Валентинович, не маючи рідні, оформив спадок на людей, з якими товаришував.
Покрова в Подєбрадах була дощовою. Незважаючи на це, ми пішли на міське кладовище та запалили свічки на українських могилах. За 8 років, що я тут не був, їх стало ще менше. Вклонилися ми й родинному похованню Сімянцевих із тризубом на обеліску. Тут спочивають Валентинова дружина Ярміла, його невістка Ольга, онуки Іван та Радомир, а від 24 березня 2011 р. і син Радомир.
Тим часом наша господиня пані Гелена домовилася про дуже важливу зустріч...
Зузанна та Іржі поставилися до нас приязно. І дали нам коробку з архівом Валентина Сімянцева. Наші почуття не передати: десятки фотографій, документів, усі його нагороди, включно із Залізним хрестом за Перший зимовий похід і Хрестом Симона Петлюри з відповідними грамотами, спогади його брата Олекси Сім’янціва (поручник Армії УНР) про скитальство таборами для переміщених осіб у 1945 – 1946 рр. на території Німеччини!
Зузанна та Іржі розуміли, що ці реліквії мають бути повернені в Україну…
Велика їм за це подяка та уклін!..

А перед тим ми зустрілися зі старостою Подєбрад (по-нашому міським головою) доктором філософії Ладиславом Лангром, автором книжки про Подєбради. Подякували йому від імені українського народу за добре ставлення чехів у 1920-х до наших емігрантів – студентів і викладачів Української господарської академії в Подєбрадах, згадали щирим словом президента ЧСР Томаша Масарика. На знак вдячності подарували старості книжки про українських вояків, які опинилися в Подєбрадах, – “Сто історій Визвольної війни” та “Подєбрадський полк” Армії УНР”. Перша книжка відкривалася епіграфом Валентина Сімянціва та його світлиною. Я звернув увагу, що це батько пана Радомира. Ладислав Лангр одразу покликав секретарку.
– Дивіться, це батько Радомира Сімянцева!
Обоє зраділи, бо вони знали й шанували пана Радомира – після Оксамитової революції він був заступником старости Подєбрад і залишив по собі гарну пам’ять.
Пан Ладислав пообіцяв сприяти у проведенні майбутньої презентації у стінах УГА, де нині навчаються студенти Карлового університету. Запропонував також провести презентації в подєбрадських школах, де викладають російську мову.
Уранці 15 жовтня ми зустрілися з ректором Подєбрадської філії Карлового університету пані Данієлою Влковою. Вона пройшлася з нами коридорами та аудиторіями, де колись навчалися герої наших книжок. Домовилися з нею про презентацію дослідження “Подєбрадський полк” Армії УНР” у стінах колишньої Української господарської академії та про відкриття постійно діючої фотовиставки про студентів УГА. З розмови з українським студентом із Сум ми із жалем з’ясували, що він навіть не чув про господарську академію, нічого не знає про своїх попередників.
Звичайно примірник книжки про студентів УГА ми також подарували пані ректорці.
Передали примірник і Полабському музею, а Віктор Моренець устиг коротко ще й попрацювати в його архіві. І знайшов там унікальні документи, фотографії й невідому п’єсу Олекси Карманюка про Світлану Харченко, героїню Визвольних змагань. Повна її назва: “Світлана Харченко. Драма на 3 дії з Української визвольної боротьби 1918 – 1919 рр.). Видрукувана вона типографським способом у таборі Щипйорно на початку 1920-х рр. Олекса Карманюк – це один із псевдонімів Антонія Коршнівського, сотника Армії УНР. На 1-й сторінці – його дарчий підпис: “Коханому приятелеві та компаньонові на еміграції Володимирові Шевченкові дарую на спомин цю маленьку працю мою. Автор. 24.07.23., Каліш”.
Далі шлях лежав на Прагу. В українському посольстві нас гостинно зустрів посол Борис Зайчук: нагодував, обдарував, замовив і оплатив номер у готелі “Дипломат”. Під час ділової розмови виявив бажання взяти під патронат відкриття фотовиставки в Подєбрадах. Я йому нагадав, що 1997 р. в Подєбрадах відбулася академія з нагоди 85-ліття УГА, а незабаром, 12 травня 2017 р., подєбрадській академії виповниться 95 років, тож варто організувати конференцію з цього приводу. У розмові взяли участь консул Павло Ковтун та 2-й секретар посольства Юлія Клочко.
Увечері в Домі національних меншостей у Празі ми представили книжку “Подєбрадський полк” Армії УНР”. А потім наші друзі Олег Зайнуллін та Михайло Топоров повели нас на чеське пиво…
16 жовтня через Австрію вирушили до угорського міста Комаром, де на нас чекав Юрко Кравченко. Він розмістив нас у відпочинковому комплексі з термальними водами “Аква”. Вперше в житті я відчув, що це таке. Кожне купання – це сеанс омолодження! З’являються призабуті легкість і бадьорість. Дякую, друже Юрію!
Наступного ранку Юрко Кравченко влаштував нам екскурсію автомобілем у Словаччину, в місто Комарно. Фактично це одне й те ж місто, розділене Дунаєм та непомітним кордоном на мосту.
Українці Угорщини святкували Покрову 17 жовтня в Будапешті. Тут я зустрівся зі своїми давніми друзями – подругою дитинства Наталкою Запоточною (тепер Шайтош) та її чоловіком Петером (обоє постійно жертвують кошти на українську армію), Ігорем Шипайлом, Ярославою Хортяні, Олегом Туриком та його дружиною. Олег, як завжди, пожертвував на діяльність Історичного клубу “Холодний Яр”. Щиро дякую!
Був присутній Надзвичайний повірений України в Угорщині Михайло Юнгер, бібліотека якого поповнилася кількома книжками Історичного клубу “Холодний Яр”.
У рамках свята ми й провели презентації книжок про славне українське козацтво. Був і виступ козаків Школи бойового гопака. Її представляли українські студенти з Варшави. Чудово виступив й хор дитячої недільної школи під керівництвом Вікторії Бернат.
Як член журі я взяв участь у дитячому конкурсі декламації українських віршів. Діти декламували поезії Тараса Шевченка (“Гамалія”, “Думка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”, “За байраком байрак”), Степана Руданського (“Козак і король”), Марії Пригари (“Прадід”), Миколи Обезюка (“А ми козачки, козаки – слобожанські вояки”), Яніни Мельник (“Козацтво – слава України”), Анатолія Матвійчука (“Слава Україні”), Ольги та Андрія Будугаїв (“Козацька епоха”), народну пісню “Смутний вечір”, а найчастіше лунали бадьорі, навіть агресивні, козацькі вірші Яніни Яковенко (“Козацька мирилка” та “Вірш про козаків”).
Разом з Юдіт Софілканич і Лідією Грексою визначили переможців. У віковій групі 3 – 5 років ними стали Вівієн Рішко, Софія Теліженко, Вікторія Маргітич. У віковій групі 6 – 10 років перемогли Патріція Сіпеа, Вікторія Сапіна, Софійка Шипайло і Владислав Довженко, а в категорії 11 – 17 років – Василь Маргітич, Ілля Овчар й етнічний угорець Данієл Борковці. Окрім дипломів і цукерок, переможці дістали від Державного самоврядування українців Угорщини ще й книжку “Таємниця отамана Зеленого”. А оскільки мені найбільше сподобався 4-літній Сергійко Спірін, який серйозно, повагом і виразно прочитав два вірші, та ще й розумів, про що читав, то я і йому подарував книжку про розвідників отамана Зеленого – як приз авторської симпатії. Будуть із нього люди!
Слід сказати, що цю подію висвітлювало державне угорське телебачення. Три камери працювали до самого кінця події. І після неї – брали інтерв’ю в його учасників. До такого в Україні ми не звикли. Загалом ставлення угорської держави до української меншини надзвичайно добре. Потреби українців задовольняються з державного бюджету.
Загалом поїздка залишила незабутнє враження.
Щиро дякую всім, хто опікувався нами, – насамперед сестрам і отцям парафії УГКЦ в Мюнхені, голові Державного самоврядування українців Угорщини Юркові Кравченку, послові України в Чехії Борисові Зайчуку, Олегові Турику, Наталці й Петерові Шайтошам з Будапешта, Наталці Зубенко і Катерині Проскурі з Мюнхена!

Роман КОВАЛЬ
Мюнхен – Будапешт

На світлинах
Віктор Моренець, Ладислав Лангр і Роман Коваль. Подєбради, 15 жовтня 2015 р.
Віктор Моренець, Борис Зайчук і Роман Коваль. Прага, 16 жовтня 2015 р.
Українські діти Угорщини. Будапешт, 17 жовтня 2015 р.

Петро БИЛИНА, вояк АТО
Луганщина

Р. К.

Андрій МЕДВЕДЬКО, Лук’янівське СІЗО

10 жовтня 2015 р. під Маріуполем загинув 24-річний боєць батальйону “Донбас” Володимир Куйбіда із с. Демківки Тростянецького району Вінницької області.
Він був на Майдані в Києві з перших днів. Від самого початку пішов на війну. Вийшов з Іловайського котла.  Перебував у полоні в “Мотороли”. Повернувся з полону завдяки обміну.
Втрачаємо сміливих, непереборних, відданих!

31 жовтня 2015 р. близько 10.00 неподалік Авдіївки Донецької області загинув старший викладач факультету культури і мистецтв Львівського національного університету ім. Івана Франка Володимир Труш. Він підірвався на міні разом із Віталієм Кравченком (псевдо “Гектор”), заступником командира 2-го механізованого батальйону 53-ї окремої бригади.
Володимир загинув одразу. Капітан Віталій Кравченко помер дорогою до лікарні. У серпні 2014 р. він добровільно зголосився на мобілізацію. Після року служби погодився залишитись в АТО ще на півроку…

8 листопада 2015 р біля с. Славне Мар’їнського району Донецької області дістав тяжкі поранення старший солдат Сергій Тарасюк із Кузнецовська на Рівненщині. 12 листопада він помер у Харківському військовому шпиталі. Було йому 27 років…

11 листопада 2015 р. загинув Віталій Петрович Глюз із Борислава Львівської області. Народився він 1988 року народження, призваний до війська під час 6-ї хвилі мобілізації. У Бориславі 12, 13 і 14 листопада оголошено Днями жалоби.
Вічна пам’ять!

Молодший лейтенант Сергій Амброс загинув від осколків мінометної міни у бою в Широкіному під Маріуполем 18 лютого 2015 року.
10 липня його посмертно нагороджено орденом “За мужність” III ст.
19 вересня на честь Амброса проведено перший в Україні турнір командних кулачних боїв “Сильна Nація” під час фестивалю “Повстанець”.
13 жовтня на фасаді школи, в якій він навчався, встановлено меморіальну дошку.
Ім’я Амброса викарбувано на пам’ятному знаку в Соборному сквері в Черкасах.
І ось тепер Сергія Амброса, бійця полку “Азов”, посмертно нагородили відзнакою “Народний Герой України”.  Нагородження відбулося в Чонгарі, на межі з окупованим Кримом – нині азовці тут чергують на блокпостах. Сюди прибули й запрошені побратими з Черкащини й Миколаївщини  – ті, хто служив із Амбросом в одній чоті.
Нагороду вручили дівчині Сергія і його рідному братові.
Нагорода “Народний Герой України” виготовляється у двох модифікаціях: з червоно-чорною стрічкою на колодці – для воїнів, що зі зброєю в руках захищали українську землю та із синьо-жовтою стрічкою на колодці – для волонтерів і медиків.
 Орден “Народний Герой України” – недержавна нагорода, запроваджена в 2015 році. Має форму тризуба з накладеним по центру піднятим мечем – підвіски орденської планки з червоно-чорною стрічкою. Орден виготовлено зі срібла 925 проби, кожна нагорода має індивідуальний номер та елементи захисту. Всього було виготовлено 100 орденів. Срібло для виготовлення Орденів збирали представники з 16 країн світу. Зокрема, український боксер В’ячеслав Узелков передав на виготовлення ордена срібну медаль, яку здобув на чемпіонаті Європи з боксу 2002 року.
Героям слава!

Ярослав ЗВЕНИГОРА

Так сказав в останньому інтерв’ю 18-річний Сергій Табала, боєць 5-го Окремого батальйону Українського добровольчого корпусу “Правий сектор”.
Сергій Табала-“Сєвєр” – наймолодший український “кіборг”. У сумському військкоматі його не взяли до армії за станом здоров’я, тож хлопець пішов воювати за Україну добровольцем, майже одразу після Майдану. Він до останнього не покидав вежу Донецького аеропорту. Там і загинув від пострілу “Рапіри” 6 листопада 2014 року.
Вічна слава!

У Мюнхені на 91-му році життя померла Ірина Савицька-Козак (“Бистра”) – член Пласту, ОУН, заступник голови Українського Червоного Хреста, зв’язкова командира УПА Романа Шухевича.
Ірина народилася в сім’ї лікаря. Закінчивши гімназію, стала студенткою медичного факультету Львівського університету.  У 18-річному віці познайомилася з Романом Шухевичем. Про це вона згадує у своїх спогадах: “Роман Шухевич був не тільки головний командир УПА – від 1944-го він також був головою секретаріату УГВР і секретарем у військових справах. Мав усі найвищі пости, але ви ніколи не побачили в Романа Шухевича зарозумілості, не побачили, щоб показував, що він – провідник. Був надзвичайно скромний, мав велике розуміння до людей, ніколи не давав наказів, яких сам би не міг виконати. До підлеглих ставився людяно, мав для всіх час”.
Восени 1946 року “Бистра” вирушає на Захід як кур’єр Романа Шухевича. “Коли він доручав мені йти на Захід, – згадувала жінка, – витягнув мапу, знайшов на ній Львів і Мюнхен і сказав: “Як ви там дійдете, не знаю, але не маєте права йти організаційними зв’язками, бо там включилося КҐБ, ми не знаємо поки що де. Почавши від Закерзоння, ви здані виключно на власні сили”.
Наказ провідника “Бистра” виконала. Відтоді й жила у Мюнхені. 1949 року Ірина побралася з Володимиром Козаком – видатним старшиною дивізії “Галичина”. У подружжя народилася донька Роксолана.
Володимир Козак помер 19 вересня 1993 року. Дружина пережила його на 22 роки.
24 листопада її поховали на цвинтарі Вальдфрігоф біля чоловіка.
Вічна пам’ять!

Наталія МІНЯЙЛО

У Чехії в м. Карлові Вари на 93-му році помер полковник Микола Гулин, в’язень угорських, російських, німецьких, чеських в’язниць і таборів.
Микола Гулин народився на Закарпатській Гуцульщині в малоземельній селянській сім’ї (семеро дітей). Учився в Ужгородській гімназії та гімназії рідного Рахова. Там він став членом Пласту, ОУН, а в березні 1939 р. зі зброєю в руках піднявся на захист Карпатської України. У березні 1939-го мадяри розстріляли його брата, а батько того ж року загинув в угорській тюрмі.
Рятуючись, 17-річний Микола таємно виїхав у Чехію, окуповану німцями, мріючи про навчання в Українському вільному університеті в Празі. У Моравській Остраві ґестапо стягло його з поїзда та направило до віденської в’язниці. Після піврічних тортур німці вирішили передати хлопця угорській владі. З Відня його переправили у Братиславу, а звідти двоє словацьких “ґардистів” повезли поїздом до Ужгорода. У Східній Словаччині хлопцеві вдалося втекти. До Закарпаття дістався пішки. На Березнянщині під чужим прізвищем працював лісним робітником, сподіваючись, що в лісі угорська поліція його не знайде. Довідавшись, що ним зацікавились, він у вересні 1939-го пішки добрався в рідний Рахів, окупований угорцями, організував групу із семи січовиків, здійснив кілька диверсійних операцій. Однак через брак зброї хлопці змушені були припинити свою діяльність.
У надії, що в Радянському Союзі знайдуть щасливе життя, вони перейшли угорсько-радянський кордон і здалися прикордонникам. Ті їх направили в тюрму НКВС у Надвірну, а тоді передали угорським органам безпеки – разом із протоколами допитів, в яких січовики, не криючись, розповіли про свою антиугорську діяльність. Як організатора терористичної групи мадяри відправили Гулина в центральну тюрму в Будапешті, звідти після піврічних тортур – до Ніредьгази, а потім – у Варюлопош.
З Варюлопоша вдалося втекти. За кілька тижнів добрався до Рахова. Знаючи, що тут угорські спецслужби його знайдуть і засудять до смертної кари, Микола знову подався в СРСР. І знову опинився в надвірнянській тюрмі, а тоді ще й у станіславській. Покарання відбував у таборі в Архангельській області. Після поранення ноги потрапив до санчастини. “Моїм завданням було, – згадував він, – вивозити за зону мертвих побратимів-табірників і закопувати їх. Це мені врятувало життя”.
У Каргопольському пересильному таборі влітку 1943-го зголосився добровольцем до Чехословацького корпусу генерала Л. Свободи. Пройшов увесь його бойовий шлях від Бузулука до Праги. Був тричі поранений. Після поранення на Дуклянському перевалі (у с. Нижньому Комарнику) йому ампутували праву ногу.
Після війни заснував у Микуловському окрузі Союз українців Моравії, який мав кілька сотень членів. Очолив його. Після приходу до влади комуністів у 1948-му його звільнили із заочного навчання на юридичному факультеті Карлового університету у Празі і, звинувативши у “спробі державного перевороту, антикомуністичній діяльності, співпраці із західними розвідками, допомозі втечі реакційних діячів “на Захід”, антисовєтській пропаганді”, арештували. На щастя, суд визнав його невинним. М. Гулин повернувся до армії, в якій служив до пенсії.
1949 року він переселився у Карлові Вари, де заснував і очолив Українське культурне товариство, яке мало 600 членів, а при ньому хор (керівник Ольга Дутко), який виступав з концертами у багатьох містах Чехії.
У Карлових Варах одружився з полтавчанкою Ольгою з роду Хилецьких. Виховали четверо дітей, з яких двоє – Наталка і Борис – закінчили Українську гімназію у Пряшеві.
До кінця життя був почесним членом Союзу українців Богемії.
2012 року Миколи Гулин подарував Музеєві української культури у Свиднику понад 300 цінних книжок зі своєї бібліотеки.
Я утримував з ним тісні зв’язки багато років, нераз гостював у його хаті. У 2002 році взяв у нього розлоге інтерв’ю, яке увійшло до моєї книжки “Розмови з однодумцями” (Пряшів, 2004).
Зокрема Микола Гулин сказав:
– Незалежна Україна, за яку я страждав у в’язницях та концентраційних таборах і проливав кров на фронтах, мусить ожити і жити! Я вірю в її світле майбутнє!

Микола МУШИНКА
Пряшів, Чехія

“Скорая” по-прежнему опаздывает. Официально в 40% случаев. Так же не решен и кадровый вопрос, например, на одной из подстанций из 10 врачебных должностей занято только 4, из 42 “выездных” ставок занято 16. На некоторых подстанциях темно, ибо персонал перестал покупать за свои деньги лампочки. А так же ручки и бумагу! Нет кислорода. А ведь кислород используется в 90% вызовов. Господа! Вопрос номер один: как удалось вам разрушить севастопольскую “Скорую помощь” – блестящее медучреждение, с лучшими показателями по стране, всего лишь за один год? Между тем люди умирают, не дождавшись “скорой”.

Газета “Объектив” (Севастополь). – 2015. – № 16 (99). – 29 сентября.
Надіслала Оксана Румянцева

До лікаря тільки через бійку

У Севастополі нині катастрофічно не вистачає лікарів. Записатися до лікаря можна тільки через бійку. Від раннього ранку під поліклінікою вирує натовп. О 7.30 відчиняються двері. Штовхаючи один одного, люди летять у приміщення, щоб схопити журнал самозапису. І розбігаються із журналами по кутах. Однак їх наздоганяють, намагаються вихопити журнал з рук. Крик, лайка, плач бабусь на милицях. Вигуки: “При Украине было лучше!”
Моя подруга наприкінці вересня записалася до терапевта аж на 12 жовтня. Але це ще не факт, що буде прийом. Я прийшла до кардіолога, на двері записка: “Врач на больничном. Приема нет”. В іншому кабінеті люди очікували прийому, але їм сказали, що лікар звільнився з роботи. Приймати нікому.
А тепер уже як місяць запису взагалі нема. Люди запитують в реєстратурі, що робити. Їм відповідають:
– Не знаем.
– Так что – умирать?
– Ничем помочь не можем…

Оксана РУМЯНЦЕВА
Севастополь

В’язень ГУЛАГу Євген Грицяк пояснив витоки фанатичної ненависті кацапів до української мови – в минулому і тепер: на ТБ, на радіо FM, у побуті – скрізь, де вони можуть заткнути рота. Виявляється, що одне із залізних правил ГУЛАГу: “Всє ґаварят па-русскі, даже мєжду сабой. Начальство, блатниє, палітічєскіє, разноплємьонниє”. За цим стежили і вертухаї, і суки, і “вори”.
До появи бандерівців у таборах так і було. Нехай вибачать литовці та естонці, але навіть вони під страхом смерті “ґаварілі”. Так свідчив Євген Грицяк.
Наприкінці 1940-х бандерівці змінили правила ГУЛАГу: на зоні вони не тільки голосно говорять українською, а й співають. Після них рідною заговорити і заспівати литовці. Часто, каже Грицяк, співали з практичних міркувань – у співочому колі планували розправи над паханами. Після жорстоких ліквідацій українська мова і пісня для багатьох стали звуками смерті.
1948 року керівництво МҐБ СССР змушено було розвести кримінальних і політичних по різних таборах. Це і створило базу для Воркутинського, Норильського та Кенгірського повстань, які врешті завалити систему ГУЛАГ – економічну основу СССР. І менш як за 40 років наступила “крупнєйшая геополітіческая катастрофа” – смерть СССР. Та це було потім. А для початку було треба заговорити вголос українською. Чи не оце знання несуть у собі нащадки таборових спеців, – власники журналу ШО, “газєти” “Вєсті”, “радио” “Мелодия”?..
“Нє дать заґаваріть на мовє! Іначє катастрофа”.

Ростислав МАРТИНЮК
Київ

Спасибо за газету “Незборима нація”. Очень нужная, актуальная. Материал используем на классных часах и Уроках мужества. На будущий год с удовольствием бы продлили подписку, так как Ваша газета – неоценимый помощник в подготовке мероприятий патриотического цикла.
Администрация, библиотекарь и коллектив Мариупольской школы №3.

Оцінили потрібність газети “Незборима нація” для нашої школи в 10 балів (за шкалою від 1 до 10).
Маріупольська ЗОШ №7.

“Незборима нація” – лабораторія вивчення історії Української революції 1917 – 1920-х рр. і війни нинішньої. Передплати газету! Нехай пам’ять про героїв не пропаде!

Іляна ГАЙДУК

Поранено заступника командира Окремої штурмової роти “Карпатська Січ” 93-ї ОМБ, голову ВГО “Сокіл” Юрія Черкашина-“Чорноту”.
Картка ПриватБанку 5168 7553 7693 0984 (Алла Федорченко).
Телефонувати: 067-631-84-24, Володимир.

Виповнилося 50 років непересічній людині, великому патріотові України, особистості унікальних якостей… Одна справа бути командиром на війні, коли тобі підкоряються на підставі закону, статуту, страхом легітимного покарання, врешті решт, отримання заробітної платні. І ще не у всіх виходить! Зовсім інша справа командувати в умовах, коли нічого цього не було. Олег Куцин зміг стати ефективним військовим командиром ще до того, як вона офіційно увійшла до складу Збройних сил України. Дякую, що мав за честь служити під Вашим проводом! Слава Україні!

Микола ТИХОНОВ

Фільм за участю командира Окремої штурмової роти “Карпатська Січ” Олега Куцина, вояка АТО Віктора Радіонова, кобзаря Тараса Силенка, редактора часопису “Шлях перемога” Віктора Рога, 1-го заст. голови НСПУ Володимира Шовкошитного, співачки Іляни Гайдук та Миколи Владзімірського. Передача присвячена 25-літтю початку видання газет “Прапор антикомунізму”, “Відродження”, “Нескореної нації” і “Незборимої нації”, які стали літописом боротьби за Українську державу. Серія 1 – 1 грудня 2015 р. 20.20, повтор 2 грудня, 9.20. Серія 2 – 2 грудня 2015 р. 20.20, повтор 3 грудня, 9.20.

2 грудня 2015 р. о 9.00 в Луцькому технічному університеті (вул. Львівська, 75) Роман Коваль прочитає лекцію “Українські Подєбради” – про Українську господарську академію в Подєбрадах. Представить гостя ректор ЛТУ, доктор технічних наук, професор Петро Савчук.
2 грудня 2015 р. о 13.30 в читальному залі бібліотеки історичного факультету Волинського східноукраїнського національного університету (вул. Шопена, 24) Роман Коваль презентує енциклопедію Визвольної боротьби “Подєбрадський полк” Армії УНР”, яку він створив у співавторстві з Віктором Моренцем. Романа Коваля представить декан історичного факультету, доктор історичних наук Анатолій Шваб.
3 грудня 2015 р. о 11.00 в Ковельській районній бібліотеці  Роман Коваль представить свої нові книжки. Вестиме вечір Галина Голубович.
Організатори зустрічей: Анатолій Лесик, голова секретаріату Волинського обласного відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів  (за сприяння товариства “Холмщина”).
Благодійний фонд Івана Омелянюка “Майбутня Волинь-Україна”

З величезним задоволенням читав Ваших “Чорних запорожців”, а потім розповідав про Петра Дяченка і його козаків своїм донечкам – Яринці 8 років і п’ятирічній Русланці. Це треба було бачити, як горіли їхні оченята, коли я описував стрімкі кінні атаки на лави москалів. А скільки було наївних дитячих запитань про козацьку непереможність і зовсім недитячі питання, чому Україна програла війну, маючи таке військо.

Василь НЕСТЕРОВИЧ
Львів

В’ячеслав БЕРЕЗОВСЬКИЙ, Історичний клуб “Холодний Яр”

Картину Михайла Горлового “Прощання Болбочана з конем” тримає його онучка Дана. Село Щербанівка, вересень 2015 р. Світлина Романа Коваля

Просимо жертвувати на пам’ятник
полковникові Петрові Болбочану,
визволителю Криму