Ще минулого року я збирався відвідати могилу городянського отамана Галаки (Івана Васильчикова), що упокоївся у своєму рідному селі Пилипча, неподалік містечка Ріпки. Тоді чернігівські українці Олександр Ясенчук, Ігор Левенок, Василь Пустовій, Євген Орда разом з товаришами (за сприяння УСС і УНП) відновили справедливість, впорядкувавши місце останнього спочинку легендарного отамана.
І ось нарешті ми, члени Історичного клубу “Холодний Яр” і громадської організації “Доля”, вибралися. Спочатку Ігор Левенок та отець Євген Орда провели цікаву екскурсію старовинним Черніговом з його численними храмами, деякі з яких, наприклад, Борисоглібський, як виявилося, збудовані на місці язичницьких капищ. Взагалі в Чернігові для національно свідомого українця завжди знайдеться кілька великих ложок запашного дьогтю. Засмутило й те, що на старовинних гарматах, встановлених на стародавніх валах, сучасні вандали залишили ідіотські автографи. Зокрема, “кльовиє дєвчонкі” видряпали на гарматах номера своїх мобільників, щоб їм зателефонували “кльовиє парні”...
Пройшлися ми й Алеєю героїв у центрі міста. Ви думаєте, тут встановлено монументи українським воякам та воєначальникам? Ні, тут стовбичать пам’ятники комуністичним діячам – Віталію Примакову, Володимиру Антонову-Овсєєнку, Юрію Коцюбинському. Звернув увагу, що дати смерті цих осоружних людей припадають на 1937 – 1938 роки. Тобто, їх, творців комуністичного пекла, це ж пекло і поглинуло. І пам’ятники поглине!
І ось нарешті дорога простелилася до Пилипчі. Тепер тут, серед пісків, мешкає 140 селян. Село вимирає. Між хатами така відстань, що палкою не докинеш. Земля, яка народжувала сміливців, зримо перетворюється на пустку.
Нас приїхало 14 осіб, та ще й три пилипчанські жінки прийшли на могилку свого отамана. Оце й всі, хто взяв участь у панахиді, яку провів отець Євген Орда. Виступали Антоніна Литвин, Тетяна Зінченко, Олександр Ясенчук. Сказав слово і я. А тоді виступив самодіяльний гурт вишгородських козаків “Гайдамаки” на чолі з Анатолієм Миськом. Співали “Гайдамаки” пісні народні. Це було видно по тому, як селянки задушевно підспівували. Взагалі пилипчанські люди виявилися відкритими: вони вже не бояться висловлювати своїх думок перед незнайомими людьми. Всі, як один, а згодом ще й дід Федір Воробей, 1918 року народження, казали: “Галака своїх людей не ображав. Нікого в Пилипчі не чіпав, ну, а євреїв не любив...”
Пом’янули ми Галаку і галаківців незлим тихим словом. Дифирамбів не виголошували, а вклонились-таки щиро. Під час поминального обіду я сказав: “Давайте вип’ємо за те, щоб ця земля знову народжувала покоління борців за волю України”. І відчув незручність, адже й самому не вірилося, що село може ожити, що тут знову лунатиме дитячий сміх.
Подарувавши селянам книгу “За волю і честь” з нарисом про Івана Галаку, повернулися до Чернігова, де на старому православному кладовищі поклали квіти на могилку крутянця Миколи Лебідя, який, тяжко поранений під Крутами, все ж дійшов до рідного Чернігова і 30 січня помер на руках матері. Було йому 18 літ і два місяці...
Наступного дня вирушили до гетьманської столиці Батурин, де мало відбутися козацьке свято. Відвідавши храм-усипальницю останнього гетьмана України Кирила Розумовського, підійшли до насипаного кургану, на якому височів велетенський, мистецьки зроблений хрест. Поклали квіти й на цю братську могилу жертв російських катів, які проти ночі на 2 листопада 1708 року вирізали 14 тисяч людей, включно з немовлятами. Побували ми й біля палацу Розумовського, зайшли до будинку зрадника Кочубея. Тепер тут музей.
Козацьке свято ніби й вдалося, людей було багацько, лунали українські пісні, продавалися вироби народного мистецтва, картини, книги, але гіркий осад залишився: ні слова не почули ми про батуринську трагедію. Може, тому, що трохи запізнилися? Та інформації про страшний московський злочин не було й у музеї, що розташувався у будинку Кочубея. А на стендах біля нього було зазначено таке: “ Під час війни зі шведами батуринська фортеця, двір та інші будівлі були вщент зруйновані”. І все! Необізнана людина напевно подумає, що це шведи спалили місто та ще й 14 тисяч жителів вирізали. Отаку історію планують писати разом з нами російські “історики” – щоб злочини московського народу замовчувалися, або ж перекладалися на плечі інших.
Я звернув на це увагу Олега Медуниці, колись голову Молодіжного націоналістичного конгресу, а тепер начальника управління Чернігівської державної обласної адміністрації. Він мовчазно, не виявляючи емоцій, сфотографував на мобільний телефон текст стенду і, нічого не пообіцявши, пішов.
Слід сказати про ще дві проблеми: за роки совєтської влади у Батурин активно заселяли росіян, і російська мова тут звучить нарівні з українською, по-друге, близько півстоліття в селищі функціонує інтернат для розумово відсталих дітей. Ставши дорослими, вони лишаються тут, і з покоління в покоління створюють родини і собі подібних нащадків... Як бачимо, доля не змінила свого недоброго ставлення до Батурина. Невже анафема хижо-чорних московських попів, які колись прокляли гетьманську столицю, і досі тяжіє над нею?
Найсвітліші враження чекали нас на Мотрониному хуторі, у родинному маєтку Ганни Барвінок, вірної дружини Пантелеймона Куліша. Тут Куліш прожив 20 років життя, тут зрозумів, що саме ця земля є обітованою для нього.
До 2000 року на Мотрониному хуторі, крім трьох могил (Куліша, Ганни Барвінок та її брата Василя Білозерського) нічого не було. Життя затеплилося, коли на хуторі вирішив побудувати собі дачу голова Верховної Ради Іван Плющ. Разом з Віктором Ющенком взявся він відроджувати славу цього куточка рідної землі, де бували Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Микола Костомаров, Олександр Кониський, Іван Пулюй та інші українські достойники. Тепер могили впорядковано, на них покладено мармурові плити, побудовано золотоверху капличку цілителя Пантелеймона, хату-музей, клуню, пам’ятники Кулішу та Ганні Барвінок...
Образ письменника мене вразив. Він сидить зажурений на дерев’яному кориті. Нахилився вперед, широко розставивши ноги, втупившись у землю. Навіть, не зазираючи йому в очі, видно, що вони сумні-пресумні. З них струменить палка туга за Батьківщиною. Він аж закляк від тяжких дум про долю України. Може, саме зараз він складає думу “До кобзи”?

Гей, хто на сум благородний багатий,
Сходьтеся мовчки до рідної хати,
Мовчки сідаймо по голих лавках,
Та посумуймо по вбитих братах.

На могилі Куліша з почуттям промовляла Антоніна Литвин. Разом з Тетяною Зінченко та Людмилою Капущак вони заспівала молитву “Гори мій вогнику, гори”. Я ж звернув увагу на те, як мало ми знаємо про шлях і творчість Пантелеймона Куліша.
На мармуровій плиті могили Куліша викарбовано його слова: “Зовсім інша була б річ, якби ми єдиними устами і єдиним серцем трудились над пробудженням суспільно-політичної свідомості України”. На превеликий жаль, ці слова не втратили актуальності й сьогодні. Україна і досі схожа на “глібівського воза”, який у різні світи тягнуть лебідь, рак і щука.
А далі ми поїхали у Крути, до “неспідлених сердець”. Тут, поруч із залізницею – два кургани-пам’ятники героям, що наприкінці січня 1918 року полягли тут в обороні України. Один менший, до якого півтора десятки років з’їжджалися люди з усієї України віддати шану національним романтикам, і другий, встановлений торік коштом донецького магната Тарути. Дякуємо йому, та все ж монумент треба було ставити коштом держави! Це її обов’язок. Не за Таруту ж полягли хлопці, а за Україну, саме вона й мала подбати про меморіал, а не жебракувати перед мільярдерами. Тарута, звичайно, молодець, дякуємо йому, та “все ж за державу гірко”.
Поклавши квіти, вклонились. “Ще не вмерла Україна” заспівали разом з небайдужими українцями з Чернігова, що також наприкінці дня приїхали сюди. А тоді поспішили додому, адже вечір уже складав свої крила.
Уранці прокинувся просвітлений, бо відчув себе духовно збагаченим поїздкою на Чернігівщину. Ділюся враженнями в надії, що й читачеві нашої газети також заманеться помандрувати Україною, її святими місцями, відчути вологий подих наших героїв, збагнути, що свята земля не в Єрусалимі, а тут – у Батурині, Крутах, Чернігові, Пилипчі, на Мотрониному хуторі, власне скрізь по нашій славній Україні! Звеселяймо нашу Батьківщину ніжним дотиком квітів, які лягають на могили найкращих її синів та дочок.

Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”
Чернігівщина – Київ

У 1960-х роках ознайомився я з видатною працею Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, яка висвітила те, про що я доти відчував підсвідомо, а саме – національний гніт Московщиною України. З маси наведеної в ній інформації в пам’яті закарбувалася згадка про трьох багаторічних в’язнів московсько-більшовицької каральної системи – Галину Дидик, Катерину Зарицьку і Дарію Гусяк, провиною яких стала палка любов до Батьківщини. За цю “провину” вони змушені були відбувати 25-річні терміни ув’язнення, хоча 1961 року цей термін вилучили з кримінального кодексу. Та для них і ще кількох десятків учасників Українського визвольного руху спеціальним указом було зроблено виняток – новий закон на них не поширювався.
Довгий час я не знав про подальшу долю цих жінок-мучениць. Та ось тепер видавництво “Гадяч” видало упорядковану Олександром Панченком книгу під назвою “Зв’язкова Генерала Галина Дидик: “…На жаль, і я жива…” Спомини Галини Дидик – зв’язкової Романа Шухевича (ген. Тараса Чупринки), провідниці підпільного Українського Червоного Хреста, та збірка праць про неї та на її пошану”...
Галина Дидик народилася 16 квітня 1912 р. в с. Шибалин Бережанського повіту на Тернопільщині у статечній селянській родині Томи Дидика, в якій із шести дітей вона була наймолодшою.
Формування світогляду Галини відбувалося під впливом Визвольних змагань, спогадів усусусів і вояків УГА, які самовіддано стали на захист української держави. Важливу роль у формуванні патріотизму відіграла родина (батько Галини воював у лавах УГА), школа, українські молодіжні організації, особливо “Пласт”, що проводили велику просвітницьку роботу. Високі ідеали вірності Богові та Батьківщині формували у нового покоління ідею необхідності здобуття Української Самостійної Соборної Держави.
До 1931 року Галина навчалася в учительській семінарії м. Бережани. Одночасно працювала в товаристві “Просвіта”, читала лекції з української мови й літератури. У 1934 – 1939 рр. належала до “Союзу Українок”, вела просвітницьку роботу в селах Тернопільщини. У січні 1937 р. працювала інструктором у системі кооперативів.
Після приходу в 1939 році на західноукраїнські землі совєтської влади Галину арештували органи Бережанського райвідділу НКВД. Інкримінували зв’язок із підпільною ОУН і активну націоналістичну пропаганду. Півроку провела в ув’язненні. Під час допитів навіть імітували розстріл. Та вона нікого не видала. Через відсутність доказів її таки випустили.
Невдовзі Галина переїхала до Львова. Навчалася на курсах медичних сестер. До червня 1941 року працювала в обласному відділенні народної освіти на посаді секретаря.
1942 року її львівська квартира стала підпільною “хатою” провідника ОУН Миколи Лебедя, де в організаційних справах бували такі провідні члени ОУН як Дмитро Мирон-“Орлик”, Ярослав Старух-“Синій”, Григорій Ґоляш-“Бей”, Дмитро Маївський-“Тарас”, Василь Кук-“Леміш”, Микола Арсенич-“Михайло” та інші. Потрапивши під підозру гестапо, Галина змушена була спішно залишити Львів.
Офіційно членом ОУН Галина Дидик стала у березні 1944 року, коли урочисто склала присягу. Тоді й очолила підпільний Український Червоний Хрест Тернопільщини. Вона мала забезпечити функціонування курсів санітарок в округах і сотнях УПА, скеровувати медперсонал у відповідні райони, організовувати у кожному районі і сотнях УПА шпиталики для поранених, дбати про необхідне медичне забезпечення їх і медикаменти, а також про продукти харчування, вести контроль за роботою підпільних лікарень і УЧХ у цілому.
У березні 1945 р. Галину Дидик-“Анна” і Катерину Зарицьку-“Монету” направили в особисте розпорядження генерала-хорунжого Романа Шухевича-“Тараса Чупринки” і призначили зв’язковими головнокомандувача УПА. Йому потрібні були спеціально підібрані довірені особи для виконання важливих організаційних завдань і його особистих доручень. До кола їхніх обов’язків входило підтримувати зв’язок з іншими членами Проводу ОУН, підшуковувати квартири, що одночасно служили місцем проживання і зустрічей підпільників, забезпечувати їх продуктами харчування, виконувати окремі доручення (підшуковувати необхідну літературу і періодичну пресу, медикаменти тощо). Перед Галиною постало завдання налагодити зв’язок між Романом Шухевичем та членами Проводу ОУН, постійно підтримувати між ними контакти. Для виконання цих завдань потрібні були люди розумні та інтелігентні, які могли б на словах передавати доручення, а також постачати провідника необхідною літературою, інформувати про події у краї та організовувати криївки для його безпеки.
 П’ять років тривав цей напружений період служіння Батьківщині. За самовіддану боротьбу Галина Дидик 1945 року була нагороджена Бронзовим, а 1947 року – Срібним хрестами заслуги Української повстанської армії.
5 березня 1950 р. москалі таки вистежили місце перебування командувача УПА в с. Білогорща під Львовом, і він загинув у сутичці з ними. Щоб не потрапити до рук ворога, Галина отруїлася. Проте чекісти вжили всіх можливих медичних заходів, щоб повернути її до життя, адже вона була носієм важливої інформації.
Намагаючись вивідати місця перебування чільних діячів ОУН і УПА, дислокації частин УПА, криївки, архіви, скарбниці, Галину понад два роки піддавали жорстоким тортурам: били, мучили безсонням, електричним струмом. Вона мужньо знесла катування, не виказавши жодної таємниці.
У грудні 1952 р. трійка ОСО засудила її на 25 років табірного ув’язнення, та невдовзі перевели в тюрму. Каралася у Володимирському централі, а потім – у Верхньоуральській тюрмі. Там зустріла своїх бойових подруг – Катерину Зарицьку і Дарку Гусяк. 1969 року всіх трьох перевели з в’язниці до табору суворого режиму в Мордовії. 24 березня 1971 р. рішенням виїзної сесії Верховного суду Мордовської АССР Галину Дидик достроково звільнили – після 21 років ув’язнення (з них 19 років тюремного).
Не маючи дозволу проживати в рідному краї, вона оселилась у Казахстані. Одразу звернулася до Президії Верховної Ради СССР, наполягаючи скасувати 25-річний термін покарання і звільнити Катерину Зарицьку і Дарію Гусяк, що продовжували перебувати в ув’язненні за ту саму “провину”.
Галина Дидик писала: “Не знаю, чому мене вибрали на звільнення із групи політв’язнів-двадцятип’ятирічників. Я не просила помилування, не засуджувала свого минулого і не зрікалася своїх переконань. Тому почуття обов’язку перед своїми товаришами по ув’язненню примушує мене звернутися до Вас із цією заявою. Я хочу ще раз піднести питання, яке ми в ув’язненні ставили неодноразово: про фактичне скасування жорстокого 25-річного терміну, формально скасованого ще 1961 року. Звертаюся до всесоюзної інстанції тільки тому, що Верховна Рада України, на жаль, позбавлена можливості самостійно вирішувати таке питання”.
До кінця життя Галина Дидик проживала в с. Христинівці на Черкащині. Поруч, в Умані, мешкала інша легендарна українка – Надія Суровцева, з якою вона мала змогу спілкуватися. Зустрічалася також зі своїми посестрами у боротьбі – Катериною Зарицькою та Дарією Гусяк, які після відбуття ув’язнення оселилися у Волочиську на Хмельниччині.
Померла Галина Дидик 27 грудня 1979 року. Похована в м. Бережанах.
Життя Галини Дидик було важке, сповнене боротьби. Її життєвий подвиг наблизив нас, її нащадків, до славетної дати – 24 серпня 1991 року. Саме тому важливо пам’ятати таких людей, рівнятися на них. Бо тільки народ, який шанує своїх героїв, має право на майбутнє.

Ренат ПОЛЬОВИЙ, Історичний клуб “Холодний Яр”
м. Ірпінь Київської обл.

Повернено ще одне ім’я

Вийшла книжка “Із Залізною Дивізією – за Українську Державу. Історія життя полковника Армії УНР Павла Забарила” (Львів: Галицька видавнича спілка, 2007. – 32 с., іл.). Її автором є син полковника – Юрій Забарило, а редактором – Ярослав Сватко. У передмові він пише: “Історія кожного народу складається з історій окремих людей, сімей, сіл і міст. Ми дуже часто сприймаємо історію, особливо ту, не дуже віддалену, через призму життя власного роду. Однією з таких історій є оповідь Юрія Забарила про свого батька, полковника Армії УНР Павла Микитовича Забарила. Небагато можна було зібрати відомостей про бойовий шлях цього командира петлюрівської армії – в радянські часи зберігати сімейні архіви родинам петлюрівських вояків було вкрай небезпечно – за одну фотографію члена родини могли “пришити політику” і вислати у сибірські краї. Тому сімейна історія зберігалась у спогадах та усних переказах. Подібне було й у сім’ї Забарилів, які, переселившись після війни з польського міста Каліша, де перебували в еміґрації, таємно привезли кілька фотографій Павла Забарила, та й ті не у військовій формі”.
Павло Микитович Забарило народився 15 січня 1889 р. в родині селянина, в селі Яблонька (зараз це с. Буча Києво-Святошинського району Київської області). За мужність, проявлену на фронтах Першої світової війни, його було нагороджено Георгіївським хрестом. Був відзначений і за звитягу у складі української армії під час  Першого зимового походу – орденом Залізного хреста. Взяв участь Павло Забарило і у трагічному Другому зимовому поході. Бойовий і хоробрий був старшина!
Виявив себе Павло Забарило і на еміграції (у Польщі), де опинився після поразки Визвольної боротьби. Спочатку виготовляв плетені меблі, тоді на виручені кошти купив три автобуси і став членом транспортно-акціонерного товариства, яке обслуговувало маршрут Каліш – Лодзь. Оскільки бізнес розвивався успішно, Павло Забарило почав фінансово допомагати вихідцям з України, насамперед побратимам з Армії УНР, а також вклав кошти у створення видавництва “Чорномор”. Брав учась разом із дружиною Марією та сином Юрієм у культурному житті української еміграції. Та прийшла Друга світова війна... Перемогли в ній росіяни. Це стало трагедією для багатьох.
25 січня 1945 р. СМЕРШ арештував Павла Забарила. Влітку того ж року він загинув у тюрмі м. Познаня.
Вічна пам’ять борцям за волю України!
 

5-ті Гайдамацькі ігри

26 травня у Медведівці, що на Чигиринщині, відбулися 5-ті Гайдамацькі ігри, організаторами яких виступили благодійники з Черкас Володимир Сапа і Анатолій Мандра, медведівська школа (директор Ірина Казначей), Національний заповідник “Чигирин” (директор Василь Полтавець), кореспонденти газет “Голос України” Лідія Титаренко та “Сільські вісті” Володимир Журавель, Історичний клуб “Холодний Яр”, козацьке братство бойового звичаю “Спас” та черкаська організація “Спорт для всіх”. Головним розпорядником ігор був член Історичного клубу “Холодний Яр” Богдан Легоняк.
Участь у змаганнях взяли команди Медведівки, Мельників, Чигирина, Суботова, Жаботина, Нової Осоти, Олександрівки, Рацева та інших міст і сіл Холодноярщини.
Наступної весни виповниться 240 років з початку Коліївщини під проводом Максима Залізняка. Тому 6-ті Гайдамацькі ігри організатори планують провести на ще вищому рівні і вже заздалегідь запрошують бажаючих з інших регіонів України до участі у змаганнях, присвячених пам’яті Максима Залізняка, Івана Ґонти та їхніх побратимів.
Телефон для довідок: 8-047-30-95-33-1, Медведівський краєзнавчий музей.
 

У славному селі Цвітній

27 травня у с. Цвітна Олександрівського району Кіровоградської області було встановлено пам’ятний знак отаманові Чорноліського полку Пилипові Хмарі та його козакам. Пам’ятник постав на кутку Хмарівка, на подвір’ї, де колись стояла хата Пилипа. Саме з цього клаптика землі він і пішов у світ боронити Україну. Тут він, ймовірно, і похований.
Участь в урочистостях узяли сільський голова Володимир Головченко, голова Олександрівської ради народних депутатів Станіслав Степанов, кілька поколінь родичів отамана, цвітнянський жіночий хор, члени Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль, Богдан Легоняк та Василь Білошапка, делегації козацького братства бойового звичаю “Спас” на чолі з Тимошем Тарасенком та вишгородського козацтва на чолі з Анатолієм Миськом, депутат районної ради Сергій Колісник та Микола Коцур.
 Ініціаторами побудови пам’ятника стали багатолітні передплатники газети “Незборима нація” Олександр Ромащенко та Юрко Хмара, двоюрідний племінник отамана, а допомагало їм чимало людей, у тому числі члени Історичного клубу “Холодний Яр”. Уклін всім небайдужим, а полеглим борцям за волю України слава!
 

Тернистий шлях кубанця Проходи

28 травня в конференц-залі Київського міського будинку вчителя відбулася презентація книги Романа Коваля “Тернистий шлях кубанця Проходи”, в якій йдеться про долю підполковника Армії УНР Василя Проходи та його боротьбу за свободу нашої Батьківщини у складі 1-ї Сірої, 2-ї Волинської та 3-ї Залізної дивізій.
Почався вечір з кубанської народної історичної пісні “Тече Кубань аж у лиман”, яку блискуче виконав бандурист Тарас Силенко. Окрім автора, книгу презентували письменник Леонід Череватенко, професор Павло Вакулюк та вишгородський козак Анатолій Мисько. На вечорі звучали бандури молодих українських талантів – Данила Мельника та Святослава Силенка. Чудово співав заслужений артист України Анатолій Кобзар. А Ольга Страшенко прочитала щойно складений вірш, присвячений Василеві Проході. Завершився вечір виступом гурту “Рутенія”, який виконав низку повстанських пісень. Публіка щиро вітала прекрасний колектив у складі Григорія Лук’яненка, Олександра Комісаренка та Анатолія Сухого.
 

В ЕФІРІ – “НАЦІЯ”

За сприяння Організації українських націоналістів щосуботи о 10.15 на хвилях радіо “Промінь” виходить радіопрограма “Нація” (автор Андрій Черняк).
Слухайте радіопрограму “Нація”.

Залізняк. У цьому слові – воля, сила, надія. Українська гайдамацька стихія вісімнадцятого століття дала нашій історії це ім’я як знак людської гідності, непокірності, моральної незнищенності. І хоч московська ідеологія не пускала це наймення на сторінки книг, газет, часописів півтора століття, та воно трепетно береглося національною пам’яттю, поки не вибухнуло гроном народних селянських повстань за волю, за національне і соціальне визволення. Один Залізняк – Мефодій Голик, хорунжий Армії УНР, 1920 року організував повстанський загін до трьох тисяч осіб, переважно із селян Єлизаветградківки. Другий Залізняк – Юрій Горліс-Горський з Полтавщини, старшина Армії УНР, осавул 1-го куреня Холодного Яру, згодом письменник, автор знаменитого роману “Холодний Яр”. Були ще Залізко-Залізняк, начальник штабу Чорного Ворона (Черноусова), Григорій Залізняк, зв’язковий Герасима Нестеренка-Орла, підпільник Бородай-Залізняк, арештований у справі “Щирие”. Напевно, були й інші Залізняки.
Залізняки. Оборонці рідної землі. Радянською владою тавровані як “бандити”. Інакше окупаційна влада їх назвати не могла.
Вертаються Залізняки додому – в нашу свідомість, у нашу писану історію. Хочу повідати про долю ще одного отамана Залізняка – із Хмельового, справжнє ім’я якого Юхим Іванович Коваленко.
Повстанська доля його почалася у вересні 1920 року, коли на одному зі степових хуторів зорганізувався невеликий загін, який дуже скоро виріс до розміру полку і півроку боронив рідну землю між Уманню та Єлисаветградом, між Балтою і Черкасами. На тому хутірському зібранні він отримав псевдонім Залізняк, тоді ж був затверджений прапор жовто-блакитного кольору із червоною смужкою навскіс. Для одних його ім’я пов’язувалося з надією на визволення і свободу, для інших (мова про червоних окупантів), він став символом “українського бандитизму”. З часом вир життя і зусилля тих, хто тим виром крутив, заховали від нас цю непересічну долю на багато десятиліть. І ось лише тепер можемо відновити (нехай і частково!) правду про трагічні сторінки Визвольної боротьби, вирізнити окремі прізвища, на які було накладено табу протягом усіх років радянського часу.
Він прожив усього 35 років. І весь час прагнув навчатися – які б несприятливі умови не складались. Та закінченої вищої освіти так і не здобув. Наголошую на цьому й тому, що в нашу свідомість селянське отаманство післяреволюційної доби радянською історіографією заведене як справа рук людей малоосвічених і малокультурних, обізлених життям і з патологічною ненавистю до “трудового народу”.
Юхим Коваленко закінчив церковнопарафіяльну школу у Хмельовому, і, хоч селянського сина кликала земля, він подався здобувати науку. Вже у вісімнадцятирічному віці Юхим Коваленко вчителював у с. Бобриця під Каневом. Мріяв про університетську освіту. Світова війна зруйнувала його плани: у 1914-му покликаний на службу до 175-го запасного полку, через два роки відряджений до Чистопільської школи прапорщиків, знову повернувся у полк, а в січні 1918-го демобілізувався в чині поручника. Демобілізація застала його у Вінниці (згодом доля ще поверне його до подільського краю), де він пробує себе в одному з драмгуртків. Незабаром переїжджає до Кам’янця-Подільського, а тоді товариш забирає його до Києва, рекомендує Центральній Раді, від якої Юхим Коваленко отримав повноваження коменданта м. Літина під Вінницею. Півтора місяці тримав українську владу в місті, та вдвічі довше спокутував за це покару від влади гетьманської: був заарештований, через три місяці втік із-під варти в Єлисаветград, де вступив на вищі технічні курси. Війна, навчання – війна, навчання… Як активного учасника антигетьманського повстання Директорія призначила його військовим начальником м. Єлисаветграда. Та недовго він пробув на цій посаді – під тиском червоних змушений був у січні 1919-го евакуюватись до Кам’янця-Подільського, де відновив навчання. А навесні поринув у летаргічний сон на цілих вісім місяців: висипний тиф, черевний тиф… Тим часом влада весь час змінювалась: петлюрівці, поляки, більшовики…  Ставши на ноги, рушив у рідні краї. Як старшина, він мусив або стати на облік у більшовицькому військкоматі, або переходити на нелегальний стан. Знайомий артист, якого зустрів на вулицях Єлисаветграда, застеріг: не йди до військкомату, бо заарештують!
Це ж саме по дорозі додому повторили знайомий міліціонер із Глодос та місцеві селяни Данильченко, Короп. Вони висловлювали незадоволення радянською владою і казали: якби Петлюра підняв повстання, ми б підтримали. Де той Петлюра, скільки чекати? А тут куди не підеш – чужим на тебе дихає. В радянських установах слова українського не почуєш, а заговори – одразу вішають ярлик петлюрівця, діловодство знову перевели на російську… “Та й із соціальною політикою радвлади у питанні наділів землі я не міг погодитись…” – аналізуватиме згодом, через вісім років, у стінах холодного Зінов’євського будинку примусової праці Мефодій Юхименко (він же Юхим Коваленко).
Повстанськими настроями дихала земля. Селянські хлопці, які пішли служити в радянську міліцію, щиро зізнавались у симпатії до петлюрівського старшини. А він ще вагався. Переховувався по лісах і хуторах. Лише після тривалої розмови з начальником волосної міліції, який готовий був підтримати повстання й наполягав творити загони, Коваленко висловився рішуче: тільки масове повстання може повернути українську владу.
На початку вересня, коли ще не вичахло літо, але ночами вже віяла прохолодою осінь, на хуторі під Ерделівкою (нині с. Леніна Маловисківського району) в хаті міліцейського службовця Леонтія Колісниченка відбулася нарада за участю 15 осіб: Коваленко, начальник Глодоської повітової міліції Головін, брати Вишневські, Галя (псевдо “Доня степів”), представник повстанського загону отамана Гризла… Нарада відбулася серед ночі. Обрали отамана, начальником штабу став Петро Кульчицький із Новомиргорода. Домовились, що півсотня повстанців виступить з Ерделівки за умовним знаком.
І вдарили церковні дзвони по селах – повстанці, вбивши представника влади, який проводив продрозкладку, рушили з Ерделівки на Хмельове. Дорогою загін збільшився у чотири рази.
У Хмельовому вже порядкували прихильники отамана Залізняка. Провели схід – закликали всіх, хто може тримати в руках зброю, вливатись у лави повстанців. У Глодосах до них приєднався начальник місцевої міліції Головін. Він продемонстрував отаманові полоненого комуніста, голову Глодоського волосного виконкому Сідорова, якого піймав на хуторах. Знову скликали схід, на якому лунали заклики поповнювати повстанські ряди. Далі шлях лежав на Новоукраїнку і Добровеличківку, там планували здобути червоні броньовики, яких так не вистачало повстанцям… “Я хотів підняти усіх невдоволених політикою і діями радянської влади та з їхньою допомогою повалити її, аби настановити такий державний устрій, який найбільшою мірою відповідав би побажанням і устремлінням повсталого народу”, напише згодом Юхим Коваленко.
Від Добровеличківки і Новоукраїнки сунули червоні, тому Залізняк розділив загін на троє. Сам подався на село Водяне, але під тиском окупантів змінив напрямок на Веселий Кут (нині Шполянського району), де зустрівся з представниками знаменитого кальниболотського отамана Семена Гризла, який розпочав творити Вільне козацтво ще у березні 1917 року. Вирішили об’єднатись. Тепер у загоні було до тисячі піших і сто кінних козаків. З самим Гризлом Залізняк зустрівся в с. Соболівка (нині Шполянського району). Авторитетний отаман на диво легко поступився молодшому і менш досвідченому Залізнякові керівництвом. Перший же бій (за Звенигородку) видався невдалим... Невдовзі шляхи отаманів розійшлися: Гризло подався в Лебединський ліс, Залізняк – на південь, до рідних країв. Це характерна риса повстанського руху – боронити насамперед рідні околиці.
Повстанці повернулись туди, звідки розпочинали свій рух – до Ерделівки, в якій стояв більшовицький продзагін. Його командир Сорочан без бою здався Залізнякові, передав всю зброю, в тому числі й кулемети, та став найближчим помічником отамана. Деякі продзагонівці впиралися, за що й поплатились. На той час у Залізняка було 200 піших і 40 кінних. Кавалерією командував Бондаренко.
Потім був невдалий бій з червоними під Шляховою (нині Новоархангельського району), в якому загинуло три десятки отаманових друзів. А під Свинаркою, куди Залізняк відійшов із рештою повстанців, будьонівці їх наздогнали...
Поверхову хронологію діяльності Залізняка подаю за його відповідями на допитах у 1929 році. Вона мало чим відрізняється від хронології у звинувачувальному висновку, що коригувався свідченнями багатьох людей, яких залучали до процесу: повстанців, постраждалих, червоних активістів, котрі не забули події восьмирічної давності. Отже, складено її відносно об’єктивно. Що ж до оцінок діяльності повстанців, то вони відмінні. І це зрозуміло. Про одне й те свідчили вороги.
“В Янополі (нині Березівка Маловисківського району – В.Б.) банда Залізняка грабувала, арештовувала, розстрілювала радянських працівників: Жабукрицького за те, що виступав проти духовенства, невідомого червоноармійця, якого піймали в селі”.
“Після виступу з Янополя банда продовжувала бої з червоними частинами, останні несли великі втрати. Отримавши звістку, що в Ерделівку прибув радянський загін, Залізняк пішов у наступ, захопив село, розбив червоних – 20 осіб убито, 15 полонено. Полонених та представників місцевої влади було прив’язано до хвостів коней, виволочено за село і розстріляно. На тілі червоноармійців вирізали серп і молот, зірки й слово “комуніст”…”
“У Тишківці Сорочан радянських військ не зустрів, розгромив ревком і вбив голову (прізвища не встановлено)…”
“У Коробчиному Залізняк розгромив ревком і розстріляв голову Громова, там же захопили начальника волосної міліції (прізвище невідоме), якого Залізняк наказав розстріляти…”
“В один із нальотів банди на Хмельове захоплено голову волосного ревкому комуніста Нетребу: із ревкому на вулицю винесли всі папери, підпалили і у вогонь кинули порубаного Нетребу…”
“Бандити розпорювали животи пійманим продагентам, наповнювали їх зерном і вирізали на тілі слова “продразверстка выполнена”.
“Здійснено наліт на Петроострів: розгромлено волревком, розстріляно продагента (прізвище невідоме) і військкомісара комуніста Живана…”
Доба була жорстокою. Класова ненависть, яку розпалили більшовики, мимоволі переходила і в ненависть міжнаціональну: читач, певне, звернув увагу на ремарки у свідченнях – прізвище не встановлено, прізвище невідоме; бо ніхто з місцевих жителів і не встиг запам’ятати прізвища окупантів, яких ставили в українських селах керувати ревкомами і викачувати хліб у селян: росіяни, євреї, латиші, китайці за допомогою українців, контужених ідеєю “загірної комуни”, бралися порядкувати на українській землі – селянин не витримував наруги, хапався обрізувати принесену з Першої світової гвинтівку… Він власну кров проливав, чужу пускав, обороняючи рідну землю – це найпростіше й найвище виправдання жорстокості селян. Час нарешті це усвідомити. На жаль, навіть у незалежній державі українська влада ще до такого усвідомлення не доросла – повстанського отамана Залізняка досі не реабілітовано. Саме через те смертельне протистояння. Хоча іншим учасникам війни, котовським, фрунзе, будьонним, які утверджували окупаційний тоталітарний режим – поставлені пам’ятники. “Люби ворога свого як самого себе”?
У тяжких роздумах про минуле й прийдешнє завершував свою повстанську епопею отаман Залізняк на хуторі під Ерделівкою в хаті співробітника міліції Леонтія Колісниченка. Так, у тій самій хаті, де півроку тому пролунав сигнал до повстання. Йому ще в хату до лісника привели полонених співробітника ЧК й молодого червоноармійця: чекіста розстріляли, а з червоноармійцем отаман говорив. Про що? Шукав логіки в його правді? Врешті наказав зав’язати йому очі, вивести з лісу й відпустити. Через кілька днів той молодик вернувся, не сам – родину лісника розстріляли, а хату спалили.
Якийсь час отаман никав по селах (Новоолександрівка, Хмельове, Ерделівка), переховувався у друзів, які наполягали з початком весни піднімати селян на боротьбу.
“Ганна Гуржос пропонувала зустрітись із представником петлюрівського генштабу Нестеренком-Орлом, який тоді знаходився в Новоукраїнці; з ним я брав участь у поваленні гетьманської реакції у Єлисаветграді, бачився у 1920 році в Кам’янці-Подільському, коли петлюрівці відступали: за кордон я відмовився йти, бо визнаю лиш відкриту збройну боротьбу з радянською владою, не приймаю ніякого підпілля. Тому я не бачив сенсу у зустрічі”, – ще одне зізнання з каземату.
Не бачачи перспектив, у березні 1921 року Юхим Коваленко вирішив покинути рідні краї і пішки рушив до неблизької Жмеринки, де жила знайома Клавдія Житкевич. Про це знала одна отаманова мати Меланія Степанівна, яка мешкала у Хмельовому.
Почалося нове життя. Найперше він змінив прізвище на Юхименка Мефодія Гавриловича, двоюрідного по матері брата, який загинув на фронті 1916 року. І віддався мирному життю. Вчителював у Чернятині Жмеринського повіту, завідував волосною наросвітою у Межирові, восени 1922-го переїхав у м. Бар (уже не сам, з дружиною Клавдією), завідував управлінням міськвиконкому. У січні 1925 р. був тяжко поранений з обрізу кулею навиліт у спину за активні заходи ліквідації неписьменності, вісім місяців заліковував рану. В 1926-му перебрався в містечко Муровані Курилівці, де завідував сільськогосподарською профшколою, на з’їзді районної ради був обраний членом президії райвиконкому, делегатом на окружний з’їзд рад…
Він міг би принести багато користі Україні. Він ще був зовсім молодий. Проте прагнення реалізувати себе в радянській дійсності репресивні органи розцінили як намагання замаскуватись. Може, й не помилялись вони. 19 грудня 1928 р. Мефодій Гаврилович Юхименко (він же Коваленко Юхим Іванович, він же отаман Залізняк) був заарештований Могилів-Подільським райвідділом ҐПУ, і етапом доставлений у Зінов’євськ.
Слідство тривало півроку. Півроку роздумів і осмислення свого життя, насамперед того відтинку, який мов ляскіт батога загнав його в холодні й сирі стіни. Півроку фізичного й морального знущання. Уже після перших днів перебування у Зінов’євському будинку примусової праці арештант з одиночної камери 7-в Юхименко-Коваленко просить слідчого Химочку перевести його з БУПРу до камери ҐПУ: “Північний вітер вільно гуляє по камері: від протягу гасне лампа, а парова пічка й сама не дума нагрітись, не те що нагріти камеру… Дві доби я з себе нічого не скидаю, а холод трусить мене, як лихоманка; постелі немає, кинуті дві дошки на ліжко для того, щоб тільки формально вважати, що це ліжко, користуватись яким – мука”.
На його листи ніхто не відповідав. За два місяці, в лютому 1929 р., ув’язнений розпачливо запитує того ж Химочку: “Я замерзаю. І вдень і вночі мене мучить холод і не дає спочинку. Невже для радянського слідства та законности тільки такими умовами можна досягнути бажаних результатів?”
Мучили й морально. Не викликали на допити. “Коли мене заарештували, я тільки спішив скоріше признатися у своєму контрреволюційному злочині, бо в зізнанні знаходжу полегкість”. Бранець буквально благає своїх мучителів: “Чого ж мені тут чекати? Смерти? Але ж ви запевняли словом комуніста, що моєму життю не загрожує небезпека – чи можна ж Вашому слову вірити?..” І знову – нуль реакції. Тоді він береться сам викласти на папері думки, які його мучать, не дають спокою. Каліграфічним вчительським почерком, бездоганною граматичною вправністю привертають увагу ці листи. Вони стали його сповіддю перед стратою.
Іще раз про сумніви, вагання, вболівання за долю народу повстанця-інтелігента.
“Я був принципово проти підпільної боротьби, особливо терористичних актів. За моїми переконаннями така боротьба не могла вплинути на зміну політичного устрою. Боротьба з-під поли, з закутків і наскоками мені здавалась жорстоким безглуздям. Я не бачив у такій боротьбі сенсу (останнє слово у передруці листів машинописом пропущене – видно, депеушники такого просто не знали. – В.Б.). Я не міг стати на такий шлях. Я визнавав боротьбу відкриту, не наскоками, а боротьбу загального повстання.
Тяжкий економічний стан, занепад сільського господарства, широке незадоволення селянства, масове дезертирство та взагалі ухилення від війська дали мені підставу зробити висновок, що радянська влада не зможе дати мирного й творчого життя для працюючих мас, що тільки може настати спокій і мирна творча праця тоді, коли повстануть усі й загальною своєю волею встановлять жаданий політико-державний устрій.
…Я став ідеалізувати й вірити в загальне повстання та той політико-державний устрій, що міг би бути утворений волею народу. В такий державний лад я вкладав зміст всієї боротьби. Я був переконаний, що всі повстануть. Я вірив, що настав час для того, щоб кожний скинув з себе машкару, під якою ховавсь і потихеньку творив антирадянську роботу. Я вірив у стихію народного повстання. Іншого стану я зовсім не припускав”.
Надія на загальне повстання допомагала долати ворога, але згодом вона розвіялася. Залізняк писав: “З кожним днем і кожним повідомленням я переконувався, що ґрунт, на який я опирався, був лише в моїй уяві, а не в дійсному житті”.
Звичайно, з такими думками чекати успіху – справа безперспективна. Але так думав не один лише Залізняк. Саме в цьому й полягає трагедія українського повстанського руху 1920-х років.
І марно намагались окремі отамани “знайти забуття у радянській праці”. Бо це теж була ілюзія. Радянська влада не пощадила жодного. І не тільки їх самих, а й їхніх рідних, дітей. Зокрема дружину отамана Залізняка Клавдію Житкевич-Юхименко “за приховування минулого свого чоловіка” було заарештовано у грудні 1928-го й засуджено до заслання в Сибір.
Тому справді без брому не можна читати останнього, на адресу “Коллегии ГПУ С.С.С.Р”, листа отамана Залізняка, тепер уже “Евфимия Ивановича”. Вибачмо йому цю слабкість. Він до кінця, до останнього дня свого, 13 червня 1929 року, залишався ідеалістом.

Василь БОНДАР, голова Кіровоградської обласної організації Національної спілки письменників України

Я познайомився з нею 3 грудня 1996 р. в Кіровограді, в інституті сільського машинобудування, де вона завідувала кафедрою українознавства. Кіровоградська обласна організація ДСУ запропонувала Світлані Барабаш організувати для студентів презентацію книги “Героїзм і трагедія Холодного Яру”. Вона не тільки радо погодилася, але й все зробила для того, щоб презентація відбулася в родинній атмосфері. Я чув і бачив як вона говорила зі студентами. Я чув і бачив як студенти ставляться до неї. Це були гармонійні стосунки людей, які люблять і поважають один одного.
Світлана Григорівна і кафедральний колектив створила прекрасний. Не пригадаю вже прізвища тих дівчат-викладачів, але їхні натхненні обличчя, їхній тихий патріотизм, любов до української мови, любов до студентів не забув. Атмосфера на кафедрі українознавства Кіровоградського інституту сільського машинобудування закарбувалася в серці. Саме в такому середовищі виростають патріоти України, фахівці своєї справи.
Ще не розійшлися студенти, як Світлана Григорівна запропонувала знову виступити, вже на іншому факультеті. Вона хотіла використати можливість, щоб якомога більше її вихованців почули те, що в підручниках не прочитаєш. Мова же йшла про найсвятіше – збройну боротьбу народу за свою волю і честь.
Це була небайдужа людина, надзвичайно активна і плідна. Це була красива жінка. Саме таких як вона можна без перебільшення назвати берегинями України.
Народилася Світлана Барабаш в околицях Холодного Яру, у містечку Олександрівка Кіровоградської області, 30 червня 1941 року, того дня, коли у Львові Ярослав Стецько проголошував самостійність Української держави. В ній Світлана Григорівна прожила лише 16 років свого життя, останніх років. І за цей час зробила багацько. Вона не тільки виховала цілу плеяду фахівців, але й написала книги з літературознавства (про творчість Андрія Малишка і Ліни Костенко), збірку поезій “Золоті причали” (1998), чимало передмов, рецензій, статей з історії літератури, сучасного літературознавства, фольклору. Вела Світлана Григорівна публіцистичну передачу на Кіровоградському обласному телебаченні. Її зусилля, може, не в повній мірі, але все ж було оцінено державою: професорові Світлані Барабаш присвоїли звання заслуженого працівника освіти України.
Та не для посад і звань трудилася вона. Козачка Барабаш любила свій народ палко і самовіддано. Як шкода, що вона зупинила свою працю і більше не в силах нічим допомогти відродженню держави. Але ж залишилися її статті, поезії, учні!
Низький уклін, Вам, пані Світлано, за життя, сповнене любові і праці на добро нашої Батьківщини! І Вічна Пам’ять!

Історичний клуб “Холодний Яр”
Редакція газети “Незборима нація”