У 1960-х роках ознайомився я з видатною працею Івана Дзюби “Інтернаціоналізм
чи русифікація?”, яка висвітила те, про що я доти відчував підсвідомо,
а саме – національний гніт Московщиною України. З маси наведеної в ній
інформації в пам’яті закарбувалася згадка про трьох багаторічних в’язнів
московсько-більшовицької каральної системи – Галину Дидик, Катерину Зарицьку
і Дарію Гусяк, провиною яких стала палка любов до Батьківщини. За цю “провину”
вони змушені були відбувати 25-річні терміни ув’язнення, хоча 1961 року
цей термін вилучили з кримінального кодексу. Та для них і ще кількох десятків
учасників Українського визвольного руху спеціальним указом було зроблено
виняток – новий закон на них не поширювався.
Довгий час я не знав про подальшу долю цих жінок-мучениць. Та ось тепер
видавництво “Гадяч” видало упорядковану Олександром Панченком книгу під
назвою “Зв’язкова Генерала Галина Дидик: “…На жаль, і я жива…” Спомини
Галини Дидик – зв’язкової Романа Шухевича (ген. Тараса Чупринки), провідниці
підпільного Українського Червоного Хреста, та збірка праць про неї та на
її пошану”...
Галина Дидик народилася 16 квітня 1912 р. в с. Шибалин Бережанського
повіту на Тернопільщині у статечній селянській родині Томи Дидика, в якій
із шести дітей вона була наймолодшою.
Формування світогляду Галини відбувалося під впливом Визвольних змагань,
спогадів усусусів і вояків УГА, які самовіддано стали на захист української
держави. Важливу роль у формуванні патріотизму відіграла родина (батько
Галини воював у лавах УГА), школа, українські молодіжні організації, особливо
“Пласт”, що проводили велику просвітницьку роботу. Високі ідеали вірності
Богові та Батьківщині формували у нового покоління ідею необхідності здобуття
Української Самостійної Соборної Держави.
До 1931 року Галина навчалася в учительській семінарії м. Бережани.
Одночасно працювала в товаристві “Просвіта”, читала лекції з української
мови й літератури. У 1934 – 1939 рр. належала до “Союзу Українок”, вела
просвітницьку роботу в селах Тернопільщини. У січні 1937 р. працювала інструктором
у системі кооперативів.
Після приходу в 1939 році на західноукраїнські землі совєтської влади
Галину арештували органи Бережанського райвідділу НКВД. Інкримінували зв’язок
із підпільною ОУН і активну націоналістичну пропаганду. Півроку провела
в ув’язненні. Під час допитів навіть імітували розстріл. Та вона нікого
не видала. Через відсутність доказів її таки випустили.
Невдовзі Галина переїхала до Львова. Навчалася на курсах медичних сестер.
До червня 1941 року працювала в обласному відділенні народної освіти на
посаді секретаря.
1942 року її львівська квартира стала підпільною “хатою” провідника
ОУН Миколи Лебедя, де в організаційних справах бували такі провідні члени
ОУН як Дмитро Мирон-“Орлик”, Ярослав Старух-“Синій”, Григорій Ґоляш-“Бей”,
Дмитро Маївський-“Тарас”, Василь Кук-“Леміш”, Микола Арсенич-“Михайло”
та інші. Потрапивши під підозру гестапо, Галина змушена була спішно залишити
Львів.
Офіційно членом ОУН Галина Дидик стала у березні 1944 року, коли урочисто
склала присягу. Тоді й очолила підпільний Український Червоний Хрест Тернопільщини.
Вона мала забезпечити функціонування курсів санітарок в округах і сотнях
УПА, скеровувати медперсонал у відповідні райони, організовувати у кожному
районі і сотнях УПА шпиталики для поранених, дбати про необхідне медичне
забезпечення їх і медикаменти, а також про продукти харчування, вести контроль
за роботою підпільних лікарень і УЧХ у цілому.
У березні 1945 р. Галину Дидик-“Анна” і Катерину Зарицьку-“Монету”
направили в особисте розпорядження генерала-хорунжого Романа Шухевича-“Тараса
Чупринки” і призначили зв’язковими головнокомандувача УПА. Йому потрібні
були спеціально підібрані довірені особи для виконання важливих організаційних
завдань і його особистих доручень. До кола їхніх обов’язків входило підтримувати
зв’язок з іншими членами Проводу ОУН, підшуковувати квартири, що одночасно
служили місцем проживання і зустрічей підпільників, забезпечувати їх продуктами
харчування, виконувати окремі доручення (підшуковувати необхідну літературу
і періодичну пресу, медикаменти тощо). Перед Галиною постало завдання налагодити
зв’язок між Романом Шухевичем та членами Проводу ОУН, постійно підтримувати
між ними контакти. Для виконання цих завдань потрібні були люди розумні
та інтелігентні, які могли б на словах передавати доручення, а також постачати
провідника необхідною літературою, інформувати про події у краї та організовувати
криївки для його безпеки.
П’ять років тривав цей напружений період служіння Батьківщині.
За самовіддану боротьбу Галина Дидик 1945 року була нагороджена Бронзовим,
а 1947 року – Срібним хрестами заслуги Української повстанської армії.
5 березня 1950 р. москалі таки вистежили місце перебування командувача
УПА в с. Білогорща під Львовом, і він загинув у сутичці з ними. Щоб не
потрапити до рук ворога, Галина отруїлася. Проте чекісти вжили всіх можливих
медичних заходів, щоб повернути її до життя, адже вона була носієм важливої
інформації.
Намагаючись вивідати місця перебування чільних діячів ОУН і УПА, дислокації
частин УПА, криївки, архіви, скарбниці, Галину понад два роки піддавали
жорстоким тортурам: били, мучили безсонням, електричним струмом. Вона мужньо
знесла катування, не виказавши жодної таємниці.
У грудні 1952 р. трійка ОСО засудила її на 25 років табірного ув’язнення,
та невдовзі перевели в тюрму. Каралася у Володимирському централі, а потім
– у Верхньоуральській тюрмі. Там зустріла своїх бойових подруг – Катерину
Зарицьку і Дарку Гусяк. 1969 року всіх трьох перевели з в’язниці до табору
суворого режиму в Мордовії. 24 березня 1971 р. рішенням виїзної сесії Верховного
суду Мордовської АССР Галину Дидик достроково звільнили – після 21 років
ув’язнення (з них 19 років тюремного).
Не маючи дозволу проживати в рідному краї, вона оселилась у Казахстані.
Одразу звернулася до Президії Верховної Ради СССР, наполягаючи скасувати
25-річний термін покарання і звільнити Катерину Зарицьку і Дарію Гусяк,
що продовжували перебувати в ув’язненні за ту саму “провину”.
Галина Дидик писала: “Не знаю, чому мене вибрали на звільнення із групи
політв’язнів-двадцятип’ятирічників. Я не просила помилування, не засуджувала
свого минулого і не зрікалася своїх переконань. Тому почуття обов’язку
перед своїми товаришами по ув’язненню примушує мене звернутися до Вас із
цією заявою. Я хочу ще раз піднести питання, яке ми в ув’язненні ставили
неодноразово: про фактичне скасування жорстокого 25-річного терміну, формально
скасованого ще 1961 року. Звертаюся до всесоюзної інстанції тільки тому,
що Верховна Рада України, на жаль, позбавлена можливості самостійно вирішувати
таке питання”.
До кінця життя Галина Дидик проживала в с. Христинівці на Черкащині.
Поруч, в Умані, мешкала інша легендарна українка – Надія Суровцева, з якою
вона мала змогу спілкуватися. Зустрічалася також зі своїми посестрами у
боротьбі – Катериною Зарицькою та Дарією Гусяк, які після відбуття ув’язнення
оселилися у Волочиську на Хмельниччині.
Померла Галина Дидик 27 грудня 1979 року. Похована в м. Бережанах.
Життя Галини Дидик було важке, сповнене боротьби. Її життєвий подвиг
наблизив нас, її нащадків, до славетної дати – 24 серпня 1991 року. Саме
тому важливо пам’ятати таких людей, рівнятися на них. Бо тільки народ,
який шанує своїх героїв, має право на майбутнє.
Ренат ПОЛЬОВИЙ, Історичний клуб “Холодний Яр”
м. Ірпінь Київської обл. |
