Ще минулого року я збирався відвідати могилу городянського отамана Галаки
(Івана Васильчикова), що упокоївся у своєму рідному селі Пилипча, неподалік
містечка Ріпки. Тоді чернігівські українці Олександр Ясенчук, Ігор Левенок,
Василь Пустовій, Євген Орда разом з товаришами (за сприяння УСС і УНП)
відновили справедливість, впорядкувавши місце останнього спочинку легендарного
отамана.
І ось нарешті ми, члени Історичного клубу “Холодний Яр” і громадської
організації “Доля”, вибралися. Спочатку Ігор Левенок та отець Євген Орда
провели цікаву екскурсію старовинним Черніговом з його численними храмами,
деякі з яких, наприклад, Борисоглібський, як виявилося, збудовані на місці
язичницьких капищ. Взагалі в Чернігові для національно свідомого українця
завжди знайдеться кілька великих ложок запашного дьогтю. Засмутило й те,
що на старовинних гарматах, встановлених на стародавніх валах, сучасні
вандали залишили ідіотські автографи. Зокрема, “кльовиє дєвчонкі” видряпали
на гарматах номера своїх мобільників, щоб їм зателефонували “кльовиє парні”...
Пройшлися ми й Алеєю героїв у центрі міста. Ви думаєте, тут встановлено
монументи українським воякам та воєначальникам? Ні, тут стовбичать пам’ятники
комуністичним діячам – Віталію Примакову, Володимиру Антонову-Овсєєнку,
Юрію Коцюбинському. Звернув увагу, що дати смерті цих осоружних людей припадають
на 1937 – 1938 роки. Тобто, їх, творців комуністичного пекла, це ж пекло
і поглинуло. І пам’ятники поглине!
І ось нарешті дорога простелилася до Пилипчі. Тепер тут, серед пісків,
мешкає 140 селян. Село вимирає. Між хатами така відстань, що палкою не
докинеш. Земля, яка народжувала сміливців, зримо перетворюється на пустку.
Нас приїхало 14 осіб, та ще й три пилипчанські жінки прийшли на могилку
свого отамана. Оце й всі, хто взяв участь у панахиді, яку провів отець
Євген Орда. Виступали Антоніна Литвин, Тетяна Зінченко, Олександр Ясенчук.
Сказав слово і я. А тоді виступив самодіяльний гурт вишгородських козаків
“Гайдамаки” на чолі з Анатолієм Миськом. Співали “Гайдамаки” пісні народні.
Це було видно по тому, як селянки задушевно підспівували. Взагалі пилипчанські
люди виявилися відкритими: вони вже не бояться висловлювати своїх думок
перед незнайомими людьми. Всі, як один, а згодом ще й дід Федір Воробей,
1918 року народження, казали: “Галака своїх людей не ображав. Нікого в
Пилипчі не чіпав, ну, а євреїв не любив...”
Пом’янули ми Галаку і галаківців незлим тихим словом. Дифирамбів не
виголошували, а вклонились-таки щиро. Під час поминального обіду я сказав:
“Давайте вип’ємо за те, щоб ця земля знову народжувала покоління борців
за волю України”. І відчув незручність, адже й самому не вірилося, що село
може ожити, що тут знову лунатиме дитячий сміх.
Подарувавши селянам книгу “За волю і честь” з нарисом про Івана Галаку,
повернулися до Чернігова, де на старому православному кладовищі поклали
квіти на могилку крутянця Миколи Лебідя, який, тяжко поранений під Крутами,
все ж дійшов до рідного Чернігова і 30 січня помер на руках матері. Було
йому 18 літ і два місяці...
Наступного дня вирушили до гетьманської столиці Батурин, де мало відбутися
козацьке свято. Відвідавши храм-усипальницю останнього гетьмана України
Кирила Розумовського, підійшли до насипаного кургану, на якому височів
велетенський, мистецьки зроблений хрест. Поклали квіти й на цю братську
могилу жертв російських катів, які проти ночі на 2 листопада 1708 року
вирізали 14 тисяч людей, включно з немовлятами. Побували ми й біля палацу
Розумовського, зайшли до будинку зрадника Кочубея. Тепер тут музей.
Козацьке свято ніби й вдалося, людей було багацько, лунали українські
пісні, продавалися вироби народного мистецтва, картини, книги, але гіркий
осад залишився: ні слова не почули ми про батуринську трагедію. Може, тому,
що трохи запізнилися? Та інформації про страшний московський злочин не
було й у музеї, що розташувався у будинку Кочубея. А на стендах біля нього
було зазначено таке: “ Під час війни зі шведами батуринська фортеця, двір
та інші будівлі були вщент зруйновані”. І все! Необізнана людина напевно
подумає, що це шведи спалили місто та ще й 14 тисяч жителів вирізали. Отаку
історію планують писати разом з нами російські “історики” – щоб злочини
московського народу замовчувалися, або ж перекладалися на плечі інших.
Я звернув на це увагу Олега Медуниці, колись голову Молодіжного націоналістичного
конгресу, а тепер начальника управління Чернігівської державної обласної
адміністрації. Він мовчазно, не виявляючи емоцій, сфотографував на мобільний
телефон текст стенду і, нічого не пообіцявши, пішов.
Слід сказати про ще дві проблеми: за роки совєтської влади у Батурин
активно заселяли росіян, і російська мова тут звучить нарівні з українською,
по-друге, близько півстоліття в селищі функціонує інтернат для розумово
відсталих дітей. Ставши дорослими, вони лишаються тут, і з покоління в
покоління створюють родини і собі подібних нащадків... Як бачимо, доля
не змінила свого недоброго ставлення до Батурина. Невже анафема хижо-чорних
московських попів, які колись прокляли гетьманську столицю, і досі тяжіє
над нею?
Найсвітліші враження чекали нас на Мотрониному хуторі, у родинному
маєтку Ганни Барвінок, вірної дружини Пантелеймона Куліша. Тут Куліш прожив
20 років життя, тут зрозумів, що саме ця земля є обітованою для нього.
До 2000 року на Мотрониному хуторі, крім трьох могил (Куліша, Ганни
Барвінок та її брата Василя Білозерського) нічого не було. Життя затеплилося,
коли на хуторі вирішив побудувати собі дачу голова Верховної Ради Іван
Плющ. Разом з Віктором Ющенком взявся він відроджувати славу цього куточка
рідної землі, де бували Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Микола
Костомаров, Олександр Кониський, Іван Пулюй та інші українські достойники.
Тепер могили впорядковано, на них покладено мармурові плити, побудовано
золотоверху капличку цілителя Пантелеймона, хату-музей, клуню, пам’ятники
Кулішу та Ганні Барвінок...
Образ письменника мене вразив. Він сидить зажурений на дерев’яному
кориті. Нахилився вперед, широко розставивши ноги, втупившись у землю.
Навіть, не зазираючи йому в очі, видно, що вони сумні-пресумні. З них струменить
палка туга за Батьківщиною. Він аж закляк від тяжких дум про долю України.
Може, саме зараз він складає думу “До кобзи”?
Гей, хто на сум благородний багатий,
Сходьтеся мовчки до рідної хати,
Мовчки сідаймо по голих лавках,
Та посумуймо по вбитих братах.
На могилі Куліша з почуттям промовляла Антоніна Литвин. Разом з Тетяною
Зінченко та Людмилою Капущак вони заспівала молитву “Гори мій вогнику,
гори”. Я ж звернув увагу на те, як мало ми знаємо про шлях і творчість
Пантелеймона Куліша.
На мармуровій плиті могили Куліша викарбовано його слова: “Зовсім інша
була б річ, якби ми єдиними устами і єдиним серцем трудились над пробудженням
суспільно-політичної свідомості України”. На превеликий жаль, ці слова
не втратили актуальності й сьогодні. Україна і досі схожа на “глібівського
воза”, який у різні світи тягнуть лебідь, рак і щука.
А далі ми поїхали у Крути, до “неспідлених сердець”. Тут, поруч із
залізницею – два кургани-пам’ятники героям, що наприкінці січня 1918 року
полягли тут в обороні України. Один менший, до якого півтора десятки років
з’їжджалися люди з усієї України віддати шану національним романтикам,
і другий, встановлений торік коштом донецького магната Тарути. Дякуємо
йому, та все ж монумент треба було ставити коштом держави! Це її обов’язок.
Не за Таруту ж полягли хлопці, а за Україну, саме вона й мала подбати про
меморіал, а не жебракувати перед мільярдерами. Тарута, звичайно, молодець,
дякуємо йому, та “все ж за державу гірко”.
Поклавши квіти, вклонились. “Ще не вмерла Україна” заспівали разом
з небайдужими українцями з Чернігова, що також наприкінці дня приїхали
сюди. А тоді поспішили додому, адже вечір уже складав свої крила.
Уранці прокинувся просвітлений, бо відчув себе духовно збагаченим поїздкою
на Чернігівщину. Ділюся враженнями в надії, що й читачеві нашої газети
також заманеться помандрувати Україною, її святими місцями, відчути вологий
подих наших героїв, збагнути, що свята земля не в Єрусалимі, а тут – у
Батурині, Крутах, Чернігові, Пилипчі, на Мотрониному хуторі, власне скрізь
по нашій славній Україні! Звеселяймо нашу Батьківщину ніжним дотиком квітів,
які лягають на могили найкращих її синів та дочок.
Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”
Чернігівщина – Київ |
