Були величезні склади зброї. Був багатий людський матеріал. Була територія.
Але ми програли Визвольну війну. Ми її майже не “грали” – ми не хотіли воювати.
Бог нам дав єдину на землі країну: немає на світі такого підсоння, таких краєвидів, такої щедрости ґpyнтy, такого здоров’я роси.

Нема на світі України,
Немає другого Дніпра!

Але ми не захистили цієї країни, бо ми її майже не захищали. Не можна жити “на дурничку”. Не можна довго існувати “в кредит”. Не можна існувати іcтoрично, тобто посідати Землю, не виконуючи обов’язків, що їх та земля покладає на насельників її. Обов’язків всіх: географічних, іcтopичних, геополітичних, геокультурних і навіть іcтoріософічних. Але ми їх не виконали, бо не виконували. Грушевський залишив біля десяти томів біблій, де оспівував улюблені маси і пропагував ненависть до власної влади.
Драгоманов підвів під те все “ідеологію”, а Винниченко скеровував енергію еліти на статеві проблеми. Навіть ранній Петлюра був проти власного Війська.
Але ніхто з того покоління не розповів “масам”, що таке Москва. Ані Польща, ані Туреччина, ані “Схід” і “Захід” – за винятком єдиного Донцова.
Ми програли Визвольну війну. Підкреслюю – ми, хорунжі й поручники 1918 – 1919 років. Бо ми мусили “пазурями й зубами” робити те все, що війна вимагала.
Але ми, бачачи, хто були ті міністри й ідеологи, відчуваючи трупний сморід драгоманівщини, ми – з морального ледарства нашогo – ми воліли в них вдивлятися, як у справжніх людей і виконувати їх, отруєні рабством, накази.

Євген МАЛАНЮК
З нью-йоркських нотатників та записників 1955 р.

На світлині
Старшини 1-ї Запорозької стрілецької бригади 1-ї Запорозької дивізії.
Вадовиці, табір для інтернованих 20 квітня 1921 р.
З колекції поручника Армії УНР Петра Петренка.

11 лютого о 18.00 в синьому залі Будинку кіно Національної спілки кінематографістів України (Київ, вул. Саксаганського, буд. 6) відбудеться прем’єра фільму Романа Коваля і Олександра Домбровського “Юрій Горліс-Горський“ – про боротьбу за Самостійну Україну хорунжого Армії УНР, осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру, підпільника, політв’язня, видатного українського письменника.
Юрій Горліс-Горський 30 літ захищав Україну із самопосвятою, залишаючись, попри страшні випробування, товариським і людяним.
Його життя – це приклад, як треба любити Батьківщину.
Вхід вільний.

На світлині Юрій Горліс-Горський з колишніми полоненими Красної армії.
Фінляндія, 1940 р.

“Вчитись відданості Україні”

Фільм “Юрій Горліс-Горський” подивився. Дуже потрібний фільм, особливо для юнацтва. Щоб молоді вчилися відданості боротьбі за Україну та засвоїли, що воювати між своїми, то допомагати ворогам. Та, на жаль, не всі навіть на своїх помилках вчаться.

Вадим ШМИРЬОВ
Новосибірськ

Минулого року Верховний Суд Російської Федерації постановив ліквідувати Федеральну національно-культурну автономію українців Росії. Відомі й факти переслідування Об’єднання українців Росії. Тепер довідались ми і про події у Бібліотеці української літератури в Москві.
Це і змусило Об’єднання українців Росії та Федеральної національно-культурної автономії українців Росії виступити зі спільною заявою. В ній висловлено тривогу з приводу переслідувань українських громадських інституцій у Російській Федерації.
Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров звинуватив українців, громадян РФ, у політичній діяльності. Серйозне звинувачення! Невже громадяни Росії уже не мають права на політичну діяльність? Чи тільки українців, російських громадян, хочуть позбавити такого права?
З інтерв’ю міністра можна зрозуміти, що Кремль взяв курс на “зачистку” організованого українського руху та заміну його іншими організаціями, звичайно, слухняними, власне, псевдоукраїнськими. Нарешті українці дізналися про справжню причину ліквідації Федеральної національно-культурної автономії українців Росії –. Раніше Міністерство юстиції РФ намагалося представити справу як порушення організацією формальних юридичних правил.
Викликала подив і заява представника Міністерства закордонних справ України О. Волошина, який запевнив, що МЗС України “вже працює над тим, щоб допомогти українській громаді в Росії створити нову всеросійську впливову й ефективну громадську організацію, яка б захищала культурно-освітні та інші права етнічних українців, громадян РФ”. Яка запопадливість! Ще рішення про ліквідацію Федеральної національно-культурної автономії українців Росії не набуло законної сили, а український чиновник уже погодився з правом Москви забороняти українські організації, створені згідно з чинним законодавством РФ. Українські організації оскаржили рішення Верховного Суду, що порушує їхні законні права на задоволення своїх культурних потреб. Замість захистити своїх земляків, МЗС України ганебно погоджується з антиукраїнськими рішеннями Кремля.
Заява Волошина здивувала ще й через те, що Міністерство закордонних справ України неодноразово відзначало велику роботу, що проводять згадані українські організації Росії.
Правління цих організацій оцінило події у Бібліотеці української літератури в Москві як можливе намагання ліквідувати її. Вилучення літератури, читацьких формулярів, електронного каталогу, сервера не лише паралізувало діяльність бібліотеки, але й позбавило прихильників українського слова права на задоволення своїх культурно-просвітницьких потреб.
У заяві звертається увага на психологічний та фізичний тиск із боку правоохоронних органів і залякування керівництва бібліотеки, яке намагається чесно виконувати свої обов’язки.
“Звертаємося до органів влади Російської Федерації з вимогою припинити тиск на українські організації Росії та нормалізувати ситуацію навколо Бібліотеки української літератури в Москві – державної установи, яка покликана розвивати любов до читання, до української книги та української культури, – говориться у заяві від 20 січня. – Звертаємось також до Організації з безпеки і співробітництва в Європі, Президента України, Верховної Ради, Кабінету Міністрів, Міністерства закордонних справ України, Світового конгресу Українців, Української всесвітньої координаційної ради, світової та української громадськості з проханням допомогти українській громаді Росії відстояти свої права та свободи”.
Як захистити свої права українцям, коли їхня історична Батьківщина потурає злочинам московської влади?

Напад на українську бібліотеку

За словами директора бібліотеки Наталії Шаріної, працівники відділу боротьби з екстремізмом МВС Росії, заявившись до бібліотеки, в електронному каталозі набрали слово “націоналізм” і виявили всі видання, в яких було це слово, потім запропонували співробітникам бібліотеки знайти на полицях ці книги і видати їх для “психологолінгвістичної експертизи”.
– Чому ви не зробите це самі? – поцікавилася бібліотекар.
– Ви хочете, щоб ми перевернули бібліотеку і всі книги були на підлозі? –відповіли міліціонери.
Міліціонери вилучили й книги, отримані від посольства України в Росії.
Міліція знала, що порушує закон, адже відповідно до статті 13 федерального закону “Про протидію екстремістській діяльності”, екстремістською літературою визнано літературу, оприлюднену на офіційному сайті Міністерства юстиції РФ. Жодної книги, що входить до цього списку, серед вилучених не було.
Які ж книги зацікавили московську міліцію? Про митрополита Андрія Шептицького, ОУН-УПА, про діяльність руху “Пора”, а також газети “Нація і держава”, “Шлях перемоги”, “Українське слово”, видання “Національна безпека України” тощо.
За повідомленнями УНІАН, на прес-конференції в Москві посол України Володимир Єльченко відхрестився від події, заявивши, що посольство не може впливати на діяльність Бібліотеки української літератури в Москві у зв`язку з обшуками, що проводяться там. “Питання складне і неприємне. Бібліотека належить мерії Москви, і посольство не може мати впливу на ті процеси, які там відбуваються”, – сказав Єльченко.
Отака Москва! Отакі її пахолки!

Прес-служба Всеукраїнської організації “Тризуб” ім. Степана Бандери повідомила, що 8 січня в різних областях розпочалися масові затримання активу ВО “Тризуб” ім. Степана Бандери. Вони супроводжувалися обшуками помешкань. Зокрема, цього дня в Рогатині затримано 60-літнього Степана Бичека, який нещодавно переніс інфаркт. Незважаючи на це, до нього застосовувалися методи фізичного впливу. Чи дивуватися, що під райвідділом чотири години стояла реанімаційна машина швидкої допомоги?
10 січня працівники Тернопільського УБОЗу провели обшук в будинку голови Тернопільської обласної організації “Тризубу” Василя Лабайчука. Про це розповів його батько, 47 річний Іван Лабайчук. Із родинної садиби правоохоронці забрали особисті речі Василя, літературу та цифрові носії. До переліку речей, які зацікавили правоохоронців, потрапили й книги, а саме: “Українські січові стрільці”, “Співаник українського націоналіста”, “Роман Шухевич у документах”, “Степан Бандера – символ революційної безкомпромісності”, “УВО”, “Український вибір”, “Симон Петлюра”, “Українська дивізія “Галичина” та інші видання національно-патріотичного змісту. Міліціонери забрали шапку Василя Лабайчука, штани, кілька футболок з національно-патріотичною символікою, переписали всі телефонні номери з телефону батька. “У мене вдома проводять обшук, – сказав Іван Лабайчук, – я досі не знаю де мій син. Міліціонери на це питання мені не відповіли, лише запевнили, що з ним все нормально і він нагодований. Дивлячись як вилучають та записують до протоколу історичну літературу, мені здалося, що ми потрапили в 37-й рік”.
Під час арештів були й випадки фізичного насильства над “тризубівцями”, так, було жорстоко побито Романа Хмару, нащадка чорноліського отамана Пилипа Хмари. Від моменту арешту до затриманих не було допущено ні адвокатів, ні рідних. Довгий час рідні та товариші взагалі не знали, де утримуються більшість затриманих. Правоохоронні органи не дають адекватних пояснень. Усі хлопці потребують юридичної, а деякі медичної допомоги.
На цей час під вартою знаходяться 14 членів організації. Хлопців звинувачують у нелегальному зберіганні зброї, підготовці терактів чи перевороту. Прес-служба Всеукраїнської організації “Тризуб” ім. Степана Бандери вважає ці звинувачення сфабрикованими, як і звинувачення у спротиві міліції. Під цим приводом і затримують активістів “Тризубу”. Ось прізвища арештованих та затриманих: голова Центрального проводу “Тризубу” Андрій Стемпіцький, його прийомний син, Пилип Таран, харківські студенти та випускники харківських вишів Віталій Вишнюк, Роман Хмара, Анатолій Онуфрійчук, Юрій Пономаренко, уродженці Галичини Степан Бичек, Василь Абрамів, Василь Лабайчук, Артем Циганок, Юрій Гудименко, Олексій Зануда з Обухова, Іван Загребельний із Полтави, Едуард Андрющенко із Запоріжжя, Сергій Борисенко із Кривого Рогу.
Кореспондент газети “День” Вадим Рижков узяв інтерв’ю в одного з уже випущених з-під варти членів “Тризуба” з Дніпродзержинська, Ростислава Винара, хірурга, лікаря 1-ої категорії. “Затримали мене люди в цивільному. Причому досить грубо. Документів ніхто не пред’являв. Поклали на землю обличчям у брудний сніг, наділи наручники… Одягли на голову якусь непрозору панчоху чи шапочку. І з криком “голову вниз, бігом!” посадили в автомобіль для перевезення ув’язнених… Помістили в камеру разом із вбивцями та грабіжниками… Зранку “обличчям до стіни, руки за спину, не обертатися, не дивитися, голову вниз”… Наступного дня я зустрівся із двома слідчими із Запорізького обласного управління, які прибули до Івано-Франківська. Поводили вони себе жахливо, розмовляли як із кримінальним злочинцем, запитували, яка в мене “клікуха”… В моїй дніпродзержинській квартирі в цей час провели обшук. Вилучили диски з комп’ютера, особисті речі, літературу… Чартерним рейсом із Запоріжжя за нами спеціально пригнали літак. Поводилися як з терористами: “руки за спину, перший пішов, другий пішов”… Вже в Запоріжжі запитали: “А як ви ставитеся до Сталіна?”. Я відповідаю: “Як я можу ставитися до людини, яка знищила 8 – 9 мільйонів українців”. Ці слова були зустрінуті з таким обуренням! Мовляв, що ти тут розповідаєш?! Хто, де і коли знищував?”… В обласному управлінні слідча повідомила, що мене підозрюють у вбивстві бізнесмена В. Брагінського, про якого я ніколи не чув… Мене… розпитували… чи зустрічався я з покійною Славою Стецько”.
Із протестом проти хвилі арештів виступили українські письменники. Зокрема, брати Капранови, хоч і не поділяють радикальних націоналістичних поглядів, звернулись до керівництва ВО “Тризуб” із проханням прийняти їх до членства організації. Ось уривок з їхньої заяви: “Провокація із підривом пам’ятника Сталіну в Запоріжжі та арешти членів “Тризубу”, що відбулися одразу після цього, не залишають сумнівів – влада діє за московським сценарієм, імітуючи теракти та вивішуючи усіх собак на представників реальної опозиції. СБУ арештувала “винних” у вибуху по всій Україні буквально за добу – такій оперативності можна тільки дивуватися. Адже якщо СБУ й справді мала настільки докладні відомості, чому вона не попередила вибух, а чекала на його здійснення? І чому з такою всемогутньою службою безпеки ми досі маємо нерозкриті убивства Гетьмана, Гонгадзе та інші резонансні справи? Оперативність СБУ має тільки одне пояснення – операція була спланована і здійснена самою спецслужбою… Саме тому на знак протесту проти свавілля та провокацій ми вирішили вступити до лав цієї організації, щоб заступити її членів, утримуваних за ґратами бандитською владою”.
Підтримали братів Капранових письменники Київщини. Зокрема, в заяві Обухівського літературно-мистецького братства висловлюється обурення діями правоохоронних органів у ставленні до представників творчої інтелігенції та патріотичної громадської організації “Тризуб” ім. Степана Бандери, “яких хапають по всій Україні без пред’явлення обґрунтованих звинувачень, не допускаючи до них адвокатів, не надаючи ніяких відомостей родинам затриманих. У близьких і далеких родичів проводяться обшуки. Так, 14 січня, на очах у батька – шанованого в місті керівника підприємства, Почесного громадянина Обухова Олексія Зануди – арештовують його сина Олексія і відправляють до Запоріжжя, звинувачуючи його у причетності до руйнування пам’ятника Сталіну. Олексій та інші затримані позбавлені правової допомоги, бо місцеві адвокати, залякані правоохоронцями, відмовляються братися за справу. Дії нинішньої влади розцінюємо як політичні репресії і намагання придушити в суспільстві будь-які порухи відстоювання гарантованих конституцією прав. Сьогодні арештовують тризубівців, завтра прийдуть за недостатньо лояльними до влади митцями, істориками, журналістами, громадськими діячами… Звертаємося до українців і тих, для кого Україна стала рідною: не мовчіть! Не забуваймо, що всі злодіяння в історії людства відбувалися з мовчазної згоди малодушних і байдужих. Як і письменники брати Капранови, ми заявляємо про підтримку політичних поглядів ВО “Тризуб” ім. Степана Бандери і вступаємо до цієї організації”.
Підписали заяву Василь Трубай, голова Обухівського літературно-мистецького Братства, член Національної спілки письменників України, лауреат обласної премії ім. Григорія Косинки, районної премії “Трижерелля”; Галина Кучер, заслужений майстер народної творчості України, лауреат обласної премії ім. Петра Верни, районної премії “Трижерелля”, нагороджена орденом “За збереження народної культури”; Олена Артюшенко, науковий співробітник Обухівського музею-садиби Андрія Малишка, лауреат районної премії “Трижерелля”; Галина Хитенко, заслужений вчитель України, краєзнавець, лауреат районної премії “Трижерелля”; Михайло Горловий, член Національної спілки художників України, член Національної спілки письменників України, лауреат премії родини Гнипів, нащадок замученого сталінськими опричниками письменника Григорія Косинки; Володимир Кулініч, депутат Верховної Ради України другого скликання; поет Олександр Драндар; Сергій Сак, внучатий племінник Андрія Малишка.
Солідарність з арештованими висловлює й Історичний клуб “Холодний Яр” на чолі з письменником Романом Ковалем, лауреатом премії ім. Михайла Стельмаха.
24 січня 2011 р. голова Львівської обласної ради Олег Панькевич, голова Івано-Франківської обласної ради Олександр Сич та голова Тернопільської обласної ради Олексій Кайда після закінчення засідання Ради регіонів передали лист Президентові України з вимогами припинити відновлення політики сталінізму в Україні; припинити переслідування в Україні за політичними ознаками; вжити заходів щодо негайного звільнення політичних в’язнів; звільнити міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова за здійснювані його відомством політичні репресії. Аналогічні листи направлені Прем’єр-міністру України, голові Верховної Ради України, Генеральному прокурору України, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини.
У заяві, зокрема сказано: “Репресії проти опонентів чинної влади набрали колосального характеру. В кабінетах слідчих побували уже тисячі українців. Об’єктами репресій стала патріотична молодь, інтелігенція, письменники, журналісти, історики та викладачі, які не приховують своїх патріотичних переконань та відверто висловлюють свою незгоду з діями влади. Прикриваючись “боротьбою з тероризмом”, міліція ініціює масове притягнення до кримінальної відповідальності учасників акцій протесту проти підписання принизливих “харківських угод”, проти духовної експансії з боку московської церкви, проти українофоба Табачніка, проти Податкового кодексу та проти відродження політики сталінізму в Україні”.
А ось уривок із “Відкритої заяви представників української інтелігенції та громадських діячів з приводу політичних репресій”: “Українська громадськість зрозуміла: лише національна співдія, моральна взаємопідтримка, свободолюбні принципи можуть стати надійним захистом проти наступу новітнього тоталітаризму в сучасній Україні. Розгорнута владою кампанія проти патріотичної громадської організації є цинічною і викликає однозначне засудження: адже члени “Тризуба” взяли на себе відповідальність лише за пошкодження голови бюсту Сталіна 28 грудня 2010 р. і справедливо декларували це як боротьбу із символами сталінізму, який офіційно засуджений Парламентською асамблеєю Ради Європи на рівні з націонал-соціалізмом як людиноненависницька ідеологія і політична практика. Окрім того, молоді патріоти спиралися на укази попередніх Президентів України про ліквідацію радянської тоталітаристської символіки на теренах держави. Ставити пам’ятники Сталіну в Україні – все одно, що Гітлеру в Ізраїлі”.
“Відкриту заяву…” підписали Степан Хмара, Герой України, політв’язень совєтських концтаборів; Віталій Дончик, академік НАН України, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка; Тарас Салига, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української літератури Львівського національного університету, Заслужений діяч науки і техніки України; Юрій Бача, письменник, професор (м. Пряшів, Словаччина), Остап Федоришин, Заслужений діяч мистецтв України, директор театру “Не журись!”; кандидат філологічних наук Ірина Фаріон, письменники Володимир Цибулько і Василь Габор; Ярослав Гарасим, доктор філологічних наук, декан філологічного факультету Львівського національного університету; Микола Петренко, письменник, в’язень нацистських і совєтських концтаборів; Роман Кудлик, письменник, головний редактор журналу “Дзвін”; Дмитро Дроздовський, співробітник Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України, заступник головного редактора журналу “Всесвіт”, лауреат премії ім. Олександра Білецького; Олег Романчук, кандидат філологічних наук, головний редактор журналу “Універсум”; Любомир Сеник, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту літературознавчих студій Львівського національного університету; Микола Лазарович, кандидат історичних наук, доцент ТНЕУ, Заслужений працівник освіти України, історики Олег Баган та Леся Бондарук; Лариса Йолкіна, кандидат філологічних наук, редактор журналу “Визвольний шлях”; Олеся Применко, кандидат філософських наук, ВО “Жіноча січ”, поети Олександр Хоменко та Яків Зінченко, журналіст Наталка Позняк-Хоменко; Петро Іванишин, доктор філологічних наук, професор; Микола Зимомря, доктор філологічних наук, професор, голова Дрогобицького осередку Національної спілки письменників України; кандидати історичних наук Микола Посівнич та Василь Деревінський.
Автори листа вимагають від влади припинити провокації та репресії проти українських патріотів

Вл. інф.

Народилася Михайлина Коцюбинська 18 грудня 1931 р. у Вінниці, де її батько створював музей Михайла Коцюбинського.
Дівчинка росла “з відчуттям всеприсутності Коцюбинського”.
Така ж атмосфера української культури та духовності панувала і в Чернігові, куди 1935-го переїхала родина, щоб і тут створити музей Михайла Коцюбинського…
1954 року Михайлина закінчила філологічний факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка, потім – аспірантуру Інституту літератури ім. Тараса Шевченка Академії наук України. Під керівництвом академіка Олександра Білецького захистила дисертацію “Поетика Шевченка і український романтизм”.
Коли в інституті з’явились Іван Світличний, Юрій Бадзьо і Василь Стус, то Михайлина вже не мала іншого вибору: всіх об’єднала чесна дорога.
Великий вплив на неї мав і Євген Сверстюк. Перші зустрічі з ним Михайлина назвала “бенкетом розкутої думки”. Для себе радше обирала роль учениці, ніж учительки, хоча вже була кандидатом філологічних наук.
Своїми духовними наставниками вважала перекладача Григорія Кочура та письменника Бориса Антоненка-Давидовича.
Дружила з Аллою Горською, Оленою Апанович, Ліною Костенко, Зіновією Ґеник-Березовською. Мандрувала по Вкраїні зі знавцем архітектури Григорієм Логвином.
Хоча й і не вважала себе дисиденткою, все ж участь у виготовленні та поширенні самвидаву брала. І робила це фахово. Зокрема, передруковувала працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”.
Євген Сверстюк зазначав: “Може, хтось вимагав від неї більшої наступальності та політичної активності, більшого зухвальства. Але це не в її натурі. Вона обдарована чуттям міри. Вона розуміла міру своїх сил. Михайлина брала тільки те, що може донести. Коли настав час найважчих випробувань, то виявилось, що дехто брав на себе забагато – і не ніс. Дехто скидав із себе те, що інші поклали на нього. Декому і честь була надто обтяжливою”.
4 вересня 1965 р.. під час перегляду фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”, Михайлина Коцюбинська вперше прилюдно виявила протест проти арештів української інтелігенції. За це її позбавили партквитка, а її книжку про Тараса Шевченка не включили до плану видань, не опублікували навіть її статті про творчість Кобзаря.
1968 року Коцюбинську звільнили з інституту як таку, що не пройшла конкурс. Майже рік вона не могла влаштуватися на роботу.
На хліб заробляла перекладами з польської, англійської та французької.
І тільки після запиту знайомої канадської комуністки Марії Скрипник до ЦК КПУ каґебісти через треті вуста переказали Коцюбинській, що її можуть взяти на роботу у видавництві “Вища школа”.
Не перебуваючи в жодних правозахисних організаціях, Коцюбинська брала участь у протестах проти арештів української інтелігенції, зокрема, 1968 року підписала “Лист 139-ти”.
Писала листи своїм друзям, які перебували в таборах, що також було викликом Москві. “За тими скупими поштівками, позначеними присутністю цензорів, – зазначав Євген Сверстюк, – стояла на холоді сиротлива і вірна душа, непоступлива і змучена”.
1972 року, під час нових арештів української інтелігенції, упродовж кількох місяців її регулярно викликали на допити в КҐБ, зокрема, у справі Василя Стуса. На суді Михайлина не побоялася дати винятково позитивну характеристику поетові.
Написала вона й листа Володимиру Щербицькому, де висловила обурення арештом Надії Світличної, дворічного сина якої забрали від рідних і віддали до дитячого будинку.
У Михайлини Коцюбинської проводили обшуки, вилучали з редакцій написані нею статті. На допитах трималася твердо й гідно.
КҐБ прагнув добитися публічного каяття Михайлини Коцюбинської та Зіновії Франко – онуки Івана Франка, але Коцюбинська цей план зруйнувала.
КҐБ погрожував їй відібрати дитину (вона удочерила сироту Таню), але марно. Написала Михайлина й гіркого листа Іванові Дзюбі з приводу його каяття.
1977 року Коцюбинську допитували у справі арештів Миколи Матусевича, Мирослава Мариновича та Василя Стуса.
Попри делікатність, Михайлина Коцюбинська не раз ставила на місце здичавілих у беззавітній відданості компартії діячів. Так, проректорові університету Удовиченку на його крики спокійно сказала: “В наш час навіть слідчі розмовляють культурніше”.
А одному професору висловила таку думку: “Ви все життя вивчаєте Шевченка, а настільки антишевченківський у душі. От якби зараз був Шевченко, то він сидів би з вами на вченій раді чи зі Світличним у тюрмі?” Розгублений професор злякано мовчав. Тоді Михайлина додала: “От я б і носила в тюрму передачі, а ви б не носили!”
Ще через одне випробування довелося пройти Коцюбинській у 1983 році. Вона доглядала овдовілого Бориса Антоненка-Давидовича, який запропонував їй узяти шлюб і перебратися до нього. Однак влада під різними приводами або скасовувала, або відкладала дату реєстрації шлюбу, зрештою визнала перекладача недієздатним і віддала його під опіку іншим людям. Антоненко-Давидович болісно переживав це. 9 травня 1984 року він помер.
Увесь цей час Коцюбинській присилали поштою брудні пасквілі, її “перевиховували” на зборах трудового колективу, однак колектив мовчки співчував їй.
Під час “перебудови” Михайлині Коцюбинській запропонували повернутися на роботу в Інститут літератури на посаду старшого наукового співробітника відділу рукописних фондів та текстології. Через 20 років вимушеного мовчання Михайлина Коцюбинська нарешті почала публікувати свої роботи.
1990 вийшла друком монографія “Етюди про поетику Шевченка”, написана ще наприкінці 1960-х.
Того ж таки 1990 року Коцюбинська впорядкувала книжку поезій Василя Стуса “Дорога болю”.
Творчий колектив, який вона очолила, підготував до друку і завершив у 1999-му видання дев’ятьох книг наукового зібрання творів Василя Стуса. Євген Сверстюк про цю титанічну роботу написав так: “Для української культури це дуже щаслива обставина, що розтерзана і розкидана спадщина такого великого поета, як Василь Стус, потрапила до надійних, умілих і дбайливих рук. Бо то ціла трагедія, що повторюється часто, коли за тексти талановитого автора беруться люди, які не знають їхнього значення та їхньої справжньої вартості”.
2001 року вийшла книжка Михайлини Коцюбинської “Зафіксоване і нетлінне…”.
2005 року вона разом з Валентиною Чорновіл впорядкувала ІV том творів В’ячеслава Чорновола “Листи” (понад 2000 стор.).
Наступного року вийшла “Книга споминів” Михайлини Коцюбинської, а 2009 року – в “Бібліотеці Шевченківського комітету” – “Листи і люди. Роздуми про епістолярну творчість”.
Михайлина Коцюбинська – лауреат премій імені Василя Стуса, імені Олени Теліги, літературної премії імені Олександра Білецького, Фундації Антоновичів.
Її двотомник вибраних праць “Мої обрії” 2005 року відзначено Національною премією ім. Тараса Шевченка.
Вона – Почесний доктор Національного університету “Києво-Могилянська академія”.
2006 року нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.
Людина рідкісної ерудиції та високого духу, Михайлина Коцюбинська була одним з найвищих національних моральних авторитетів України.
Вічна їй Пам’ять!
Пам’ятаймо тих, хто боровся за волю і долю України!

Василь ОВСІЄНКО, Ірина РАПП

Народився він 22 листопада 1944 р. в с. Засупоївка Яготинського району Київської області в родині Терентія Івановича та Євгенії Михайлівни Куєвд…
Останні сім років очолював лабораторію історії психології Інституту психології ім. Григорія Костюка Академії педагогічних наук України. Володимир Куєвда – кандидат психологічних наук, автор численних праць, присвячених проблемам формування світоглядно-ціннісних орієнтацій, історичної пам’яті та етнонаціональної свідомості. Науковим підсумком його життя стала монографія “Міфологічні джерела української етнокультурної моделі: психологічний аспект”.
Володимир Куєвда прагнув ввести до наукового обігу та в суспільну свідомість поняття “історична пам’ять”, вважав, що це допоможе відновити зв’язок сучасної людини з багатим історичним досвідом українського народу, і, критично проаналізувавши його, використати надбання в життєвій самореалізації, щоб міцніла наша держава.
Про те, чим жив Володимир Терентійович, свідчить його остання науково-практична конференція. Вона й підвела риску під його життям.
Перше засідання оргкомітету конференції “Історична пам’ять і доля народу” відбулося за рік до його смерті – 27 січня 2010 року. На запрошення Володимира Куєвди і я взяв участь в оргкомітеті та в тому першому засіданні останньої його конференції. Упродовж двох годин я уважно спостерігав за ним. Спостерігав і насолоджувався! Яка могуть! Яка краса в цьому чоловікові! Це ж надбання нашого народу. Наша сила. І такого чоловіка президент Ющенко не покликав на відповідальну посаду. Скільки б міг зробити для України Володимир Куєвда, маючи державні важелі! Але Ющенкові такі, як виявилось, були не потрібні. Спокійніше почувати себе в оточені показово банальних людей, які заглядають запопадливо в очі. Це одна із причин нашої поразки, що потенціал таких людей, як Володимир Куєвда, не було використано на державному рівні для захисту інформаційного простору України та здобуття нових рубежів.
Про Володимира Терентійовича промовляло й яскраве гроно його однодумців, які зголосилися взяти участь у запланованій ним науковій конференції: Станіслав Бондар (Інститут філософії), Сергій Здіорук (Інститут стратегічних досліджень), Анатолій Русначенко (Київський університет ім. Бориса Грінченка), кобзар Тарас Силенко, Микола Шкурко (голова благодійного фонду “Ніжен”), Роман Круцик (Товариство “Меморіал”), Володимир Панченко (громадська організація “Коло”) та інші достойники.
Метою конференції Куєвда визначив аналіз феномену історичної пам’яті як теоретичної проблеми, а також її ролі у формуванні світоглядних орієнтацій та національної свідомості. Він говорив про історичну пам’ять як об’єкт ідеологічних маніпуляцій наших противників, про “совєтизовану” історію, проекції міфологічних джерел на етносвідомість українців, мотиваційно-вольові характеристики Українських визвольних змагань, проблему формування національної свідомості особового складу Українського війська; героїку й відступництво в українській історії та в сьогоднішніх реаліях.
Того дня Володимир Куєвда процитував концептуальну тезу наших ворогів: “Забуття минулого – ознака політкоректності”. Так міг сказати тільки злочинець, який не хоче, щоб його злочини пам’ятали. Якщо ж така позиція формується на державному рівні, значить хтось бажає стерти з пам’яті злочини його народу проти нас, українців. Наші вороги прагнуть, щоб ми забули свої могили і свою славу. Вони хочуть, щоб ми забули про Голодомор, але пам’ятали про Голокост.
Нагадав Куєвда і вислів одного такого діяча, Олександра Роднянського, колись власника телеканалу “1+1”. Он як він висловився про нашу Батьківщину: “Територія, яка поки що називається Україна”.
Записав я до свого щоденника і таку фразу Куєвди: “Фольклор – це літопис, це народне вчення, народна мудрість”.
Порадів я і за колег Володимира Терентійовича – його однодумці продемонстрували не лише високий інтелект, а й виявилися щирими, сміливими і доброзичливими людьми. “Радує емоційність науковців, – записав я до щоденника, – значить наш голос почують”.
Лебедина конференція Володимира Куєвди відбулася за місяць до смерті – у грудні 2010 року. Він наполегливо запрошував мене до виступу – тим більше, що я обіцяв. Але я в той час завершував роботу над фільмом “Юрій Горліс-Горський” та книгою про Михайла Гаврилка. І через перевантаження відмовився. Тоді, як останній аргумент, він тихо сказав, що телефонує мені з лікарні. Мовляв, і мені нелегко, але ж конференцію треба провести. Але я не надав тому особливого значення. Якби ж знати, що це буде публічне прощання, останній виступ Володимира Куєвди…
Він 10 років хворів на лейкоз, але про це знала лише родина, може, ще кілька друзів. Інші навіть поняття не мали, що він кожен день балансує на межі зі смертю.

Володимир Куєвда цінував мою працю, виявив це і в допомозі проведення мого 50-літнього ювілею, вів той пам’ятний для мене вечір, а напередодні опублікував в газеті Верховної Ради “Голос Україна” статтю з оцінкою мого шляху. Людині, неймовірно зайнятій, що перебуває в полоні огрому своїх планів, нелегко знайти час, щоб ушанувати іншого. Звичайно, про це я з вдячністю пам’ятатиму.
Ну, от і все, Друже! Шлях твій скінчився. Скільки ти ще міг зробити для нашої Батьківщини! Тяжко відходити, коли Україна гине, а ти вже нічим не можеш їй допомогти. Звичайно, і нам у цей час випробувань так не вистачатиме Твого плеча, Твого голосу, Твоїх неспростовних, гострих, як козацька шабля, аргументів.
Куєвду можна було випустити на будь-який дискусійний майданчик, проти будь-якого противника, нехай із найвищими академічними кваліфікаціями. І можна було не хвилюватися. Ми знали: наш Куєвда переможе їхнього авторитета. Не просто переможе, а розіб’є, розтрощить, розпорошить, пустить за водою і вітром. І зробить це спокійно, елегантно, з посмішкою, майже ввічливо.
Тепер уже цього не буде.
Ще 20 січня, поруч з Володимиром Черняком, Романом Чернігою, Іваном Белебехою, Анатолієм Лопатою, Ігорем Лосєвим, Михайлом Слабошпицьким, Юрієм Пальчуковським, Петром Кононенком, Віталієм Карпенком та іншими, він підписав “Заяву з нагоди 93-ї річниці проголошення Незалежності Української Держави”, а 26 січня відійшов на вічний спочинок, якого зовсім не прагнув.
У березні 2008 р. в Київському будинку вчителя на презентації книги “Отаман Зелений” Володимир Куєвда сказав: “Правда не до дна – це півправда, тобто брехня, в цій книзі – правда до самого дна. Не треба нам кумирів, нам треба правда. Вона збереже нас”.
Оцю правдомовність, яку так цінував Куєвда, яку впроваджував у наукові кола та студентські аудиторії, нам будь-що треба зберегти. Бо ж, у нас сильнішої зброї, як правда, немає.

Роман КОВАЛЬ

Повертаючись думками до минулорічних президентських виборів, усвідомлюєш, що два кандидати у 2-му турі – то були два зовсім різні шляхи для України.
Янукович уособлював проросійський шлях, Тимошенко – шлях розвитку самостійної держави європейського типу. Тож усі, хто був проти Юлії Тимошенко, свідомо чи не свідомо, але допомогли силам, що прагнули російської України.
Ті ж, хто виступали проти всіх, фактично відібрали голоси в Юлії Тимошенко, відтак допомогли прийти до влади донецькому клану.
Закликали голосувати проти всіх Віктор Ющенко, Анатолій Гриценко, Арсеній Яценюк, Євген Сверстюк, Оксана Забужко, Степан Хмара, багато хто з українських націоналістів, серед них і Юрій Шухевич. Не можна стверджувати, що їхній вплив був визначальний, але все ж свої “5 копійок” на ваги Януковичу вони докинули.
Розумію поведінку Гриценка, Яценюка та інших кандидатів на посаду президента в 1-му турі. Це була можливість перевірити, наскільки вони знаходять підтримку в суспільстві. Та перед 2-м туром треба вже було думати про долю України. Але себелюбство пересилило – дуже хотіли зіштовхнути Юлію на узбіччя, щоб самим отримати перспективу, бо ж за нею їх не було видно. Зіграла свою роль і психологія юрби – всі проти одного! Мовляв, гуртом і батька добре бити.
Віктор Ющенко багато в чому допоміг Януковичу, використовуючи різні виборчі технології, серед яких зокрема і присвоєння звання Героя України Степанові Бандері напередодні 2-го туру виборів. Чому він не зробив цього рік перед тим, до столітнього ювілею Степана Бандери? Тому, що розраховував не тільки на голоси галичан. Він сподівався, що його підтримають і на сході України, тож і не хотів “відлякати Бандерою” виборців східної України. Але після гучного провалу втрачати вже було нічого, і він вирішив використати Степана Бандеру проти Юлії Тимошенко. Указом про присвоєння йому звання “Герой України” президент викликав потужну активізацію проросійських сил. Хід був хитрий і підступний: якщо Тимошенко підтримає указ Ющенка, то втратить голоси “східного електорату”, якщо не підтримає – втратить голоси Галичини. Вона не відреклася, підтримала Указ Президента, хоч і знала, що це зіграє проти неї, бо ж голосів на Великій Україні більше.
Ющенко досягнув свого – Тимошенко не стала президентом.
Уже рік як “донецькі” вмостились у кріслах. Куди вони ведуть, усі бачать.
Чи усвідомили свою помилку, якщо не сказати злочин, “противсіхи”? Ні! Більшість із них досі відстоюють свою “правоту”.
Лише Андрухович покаявся. Він сказав, що хоча агітував проти всіх, та перед голосуванням у 2-му турі зрозумів помилковість своєї позиції і проголосував за Юлію Тимошенко. Він заявив, що без Тимошенко розраховувати на перемогу в боротьбі з владою регіоналів – велика помилка.
Радує, що українська інтелігенція виступила на захист Юлії Тимошенко. Відкрите звернення представників інтелігенції підписали Дмитро Гнатюк, Іван Дзюба, Марія Матіос, Мирослав Попович, Василь Шкляр, Богдан Горинь, Левко Лук’яненко і багато інших видатних людей
А що опозиціонери? Їхнє ставлення до Юлії Тимошенко мало змінилася. Партійники не розуміють, що, підтримуючи розбрат у своєму таборі, вони працюють на ворогів, підсилюють владу “донецьких авторитетів”.
І суперечки отих “борців” точаться не за ефективні шляхи боротьби за збереження нашої держави, а за крісло “головного опозиціонера”. Та хіба лідери призначаються за домовленістю? Сама боротьба визначить головного отамана. Хто краще воює, той і лідер. Той і поведе військо.
Хочеш бути лідером – воюй краще інших! І за тобою підуть.
Не про “посаду головного опозиціонера” треба думати, а як врятувати Батьківщину. Врятуєте, тоді й слава прийде.
А поки – ганьба!

Вадим ШМИРЬОВ, професор
Новосибірськ

Від редакції
Промовистою є біографія головного “Противсіха” – Василя Васильовича Гуменюка, який публічно впровадив технологію, що допомогла Вікторові Януковичу стати Президентом України. Ось кілька сходинок життєвої біографії Василя Гуменюка: народився на Прикарпатті, 1975 року закінчив юридичний факультет Львівського університету, очолював студентські будівельні бригади в м. Сургут (Росія), був інструктором Івано-Франківського обласного виконкому, заступником глови міськвиконкому курортного міста Яремче (1979 – 1984), головою цього міста (1984 – 1991). Звичайно, член КПСС. Усі ці посади Василь Гуменюк посідав у часи СССР. Це засвідчує, що він мав особливу довіру Москви.
У роки незалежності В. Гуменюк працював головою Івано-Франківської митниці, був постійним представником України у СНД. 2007 року зареєстрований кандидатом у народні депутати України від виборчого блоку “Кучма” (№23 виборчого списку).
2 жовтня 2009 р. змінив прізвище на “Противсіх”. Вже 3 листопада подав документи на реєстрацію як кандидата у Президенти України. Був зареєстрований. На виборах здобув 0,16% голосів виборців.
Нещодавно Василь “Противсіх” звернувся до Міністерства юстиції, аби йому повернули прізвище “Гуменюк”. Міністр Олександр Лавринович відмовив, але все ж влада не забула заслуг “Противсіха”: прізвище йому повернули ще в лютому 2010 року. Нині він – президент Івано-Франківської торгово-промислової палати.
Ось так, дорогі виборці-“противсіхи”!
Може, тепер ви зрозумієте, на чию провокацію клюнули і кому прислужилися, і до чого довели Україну.

26 грудня 2010 р. у с. Вижній Березів, що на Коломийщині, тулумбас Чорних запорожців сповістив світові про 88-ліття славного сотенного УПА “Кривоноса”. Незважаючи на нічну заметіль, що вкрила снігом Гуцульський край, до завжди привітної оселі Раїси та Мирослава Симчичів прибули гості з Київщини, Дрогобича та Закерзоння.
Мирослав Симчич святкує День народження двічі – 26 грудня та 5 січня (останнє число записано в метриці). Так сталося через бажання батьків відтермінувати бранку до ворожого війська. Доля Мирослава Симчича показала, в якій армії він хотів служити.
Було зачитано наказ командира Чорних запорожців сотника Романа Боровика з проголошенням “Слави!” Мирославові Симчичу, а бандуристка Олександра Стець подарувала ветеранові патріотичну пісню “Зашумить Дніпро”.
Міцного Тобі здоров’я, славний наш батько-отамане!
Многая літа!

Олександр СТЕЦЬ
Вижній Березів – Перемишль

Візит Віктора Януковича до Японії важко назвати вдалим. Із президентом України не зустрівся прем’єр-міністр, жоден міністр, жоден губернатор, навіть мер Токіо не прийшов на ранковий сніданок. Снідав Янукович з головою громадської організації, що вивчає ринок. А запрошував він мерів Кіото і Осаки, дуже впливових людей!
Оскільки імператор зобов’язаний зустрічати іноземних президентів, то він, звичайно, погодився на символічну зустріч, під час якої Янукович перший протягнув руку і не зробив символічного поклону. Це було недопустиме порушення етикету, це була образа всьому народові! Такого не дозволяв собі жоден голова іноземної держави.
За повідомленням газети “Хоккайдо сімбун”, після такого “вияву поваги” японські поліцейські відмовлялися супроводжувати Януковича.
Японська преса писала про судимості Президента України, про яхти та вертольоти, панський спосіб життя у Межигір’ї, стверджувала, що його сім’я вкрала у свого народу мільярди.
Наш “авторитет” росте…

Вадим ПЕТРЕНКО
Донецька обл.