Галаківщина
(закінчення, поч. у чч. 8, 9 за 2006 р.)

Іван Васильчиков у роки Світової війни закінчив прискорені курси школи пра¬порщиків, дослужився до підпоручика, став командиром кавалерійського півескадрону. Узимку 1919 року він при¬єднався до Бо¬гунської дивізії Красної армії. Командував ескадроном. Після взяття бо¬гунцями Чернігова він кидає свою частину і повертається до Пилипчі. Навесні 1920-го богунці розташувалася в Ріпках і хтось з них впізнав свого колишнього командира. Івана затримали і швидко засудили до розстрілу. Але друзі допомогли втекти на правий берег Дніпра. Тут Іван Васильчиков налагодив контакт з Булак-Булаховичем та отаманом Добрийвечір, колишнім жандармським полковником з Лоєва. А невдовзі в повіті з’явився й загін галаківців.
Першою гучною акцією Галаки стало роззброєння інтен¬дант¬ського загону 1-ї Кінної армії. Під час наступу україн¬сько-польських військ отаман активно їм допомагав, знищуючи комуністів та інші анти¬українські елементи. “У визволених селах хто як не Галака знав, на кого може спертися нова влада, а кого треба рішуче спроваджувати з цього світу”...
Коли польське військо почало відступ, Галака вирушив з ним лише до Мозиря. У Лоєві він організував штаб, до якого увійшли Доб¬рийвечір, поручик Виноградов та матрос з Лоєва Слюсар. Боротьба продовжилася.
У грудні 1921 року Чернігівський і Городнянський повіти контролювалися Галакою. Комуністи залишилися лише в містах. Свій вплив отаман поширив і на Мінську губернію… 13 лютого він роззброїв кавалеристів 544-го полку, а 16 лютого – 6-й загін 37-ї дивізії. Хлопці захопили кількасот гвинтівок і 14 кулеметів. Того ж дня загін Галаки силою 50 шабель та 80 багнетів зайняв Ріпки. Кривдники його батьків та комуністи жорстоко поплатилися за свої злочини. Було знищено документи про продподаток та “борги” селян “соввласті”. 80 осіб спровадили до “небесної канцелярії”.
Впродовж наступного місяця окупантів було вигнано з Піддобрянки (Мінська гу¬бернія), Любеча, Петрушина, Куликівки, Довжика та інших населених пунктів, роззброєно п’ять червоних загонів, знищено сотні активістів влади, сексотів і здирників. Селяни охоче під¬тримували козацтво. До Галаки приєднувалися нові й нові повстанці та отамани, зокрема Ющенко та Ємель¬янченко.
Але й червоні не дрімали. У Чернігові керівник губернської військової ради Панас Любченко створив ударний загін ЧК під керівництвом “таваріща” Кобця, який несподівано заскочив галаківців між селами Петрушин та Чисті Лужки. Загинуло близько тридцяти повстанців. Червона кіннота на чолі з Чичеріним почала переслідування. Але сталося непередбачуване: Чичерін, по¬стрілявши комуністів свого ескадрону, перейшов на бік Галаки.
Після цього отаман відділами від 50 до 100 відчайдухів здійснив дев’ять гучних нальотів. Чернігівська ЧК терміново сфор¬мувала банду з півтори сотні головорізів на чолі з яничаром Рад¬чен¬ком. Шукаючи партизанів, чекісти прийшли до Ган¬нівки, що розкинулася серед густих лісів і боліт.
“Оголосивши у селі військовий стан і виставивши на спорожнілих вулицях патрулі, червоні розмістились по хатах… – писав Роман Коваль у книзі “За волю і честь”. – У цей час зовсім поруч… на болоті зосередився загін Галаки. Отамана вже поінформували про розміщення постів. На небезпечну операцію зголосилось дванадцять найвідважніших… Помітити вартового допоміг вогонь “папіроскі”. “Часовой” стривожився тільки тоді, коли його вже взяли за горло. Під загрозою смерті довелося виказати пароль і відгук. Зв’язавши невдаху та забивши йому глибоко в горлянку кляп, рушили далі. Знаючи пароль, зняли й інших вартових. Після цього у повній тиші роззброїли червоних, які спали по хатах. Ніхто не порушив тиші кривавої ночі. Ще до схід сонця трупи комуністів вдячно прийняло болото. Поталанило врятуватися лише коменданту Радченку”.
Галака свої головні сили розбив на боївки, які в різних місцях одночасно нападали на совєтські установи та невеликі відділи червоних. “Для дезорієнтованого ворога Галака був скрізь і водночас ніде, – продовжував Роман Коваль. – Успіхи українського Робіна Гуда підбадьорювали селян, і в Городнянському і сусідніх повітах почали творитись нові повстанські ватаги та партизанські гурти. Так навесні 1921 р. з густої ненависті до окупантів виник загін отамана Громобоя (Платона Башлака). Помічником його став уже відомий в околиці партизан Ющенко. Повстанці діяли під галаківськими гаслами “Бий жидів-комуністів і комнезамівців”.
Щоб здолати “бандітов”, губернське ЧК попрохало допомоги у будьонівців, які сунули через Чернігів. Червоне командування виділило півтори сотні. Окрім того, з Городні окупанти вислали загін силою 50 багнетів і 100 шабель. Для боротьби з партизанами на Городнянщину та Ріпкинщину червоні стягнули значні військові сили, створили загони “самооборони” з євреїв та комуністів…
Долю Галаки вирішив чекіст Федір Гончаров. Увійшовши в довіру до отамана, зарубав його, коли той спав. Поховали Івана Васильчикова у Бе¬різках неподалік с. Пилипча. Потім матір перенесла останки сина на кладовище рідного села.
І ось напередодні Покрови, 12 жовтня, в Пилипчі було відновлено могилу, поставлено хреста, проведено панахиду. З півсотні земляків прийшли майже всі. І односельці, і гості з Чернігова віддали шану людині, яка дала своє ім’я цілому явищу – “руху чернігівських селян за право жити власним життям у власній хаті”.

Олександр ЯСЕНЧУК, Ігор ЛЕВЕНОК, УСС

По стежках бойової слави і болю

13 жовтня ми виїхали з Києва туди де, за словами Шевченка, віє вітер з Холодного Яру. Зібрався гарний гурт – письменник Василь Шкляр з дружиною Валентиною, кобзар Ярослав Чорногуз, художник Олександр Жуков, поетеса Надія Кир’ян, педагоги з села Гореничі Валентина Ноздріна і Тамара Бігун. А ще журналістка з газети “Сільські вісті” Алла Глембоцька.
Їдемо!
Минаємо знайомі містечка, села й урочища: Конча-Заспа, Конча-Озерна, Козин, Українка. Ось вже височіє трипільська Дівич-гора. Виходимо подивитись на неї й послухати легенду з язичницьких часів, коли сюди сходились у ніч на 9 вересня рожаниці. Ритуал здійснювався довкола жінки-жриці й супроводжувався молитвами-благаннями, щоб дитину минала лиха доля, “а в матерів були повні перса, налиті сонячними щедротами” (вислів Валерія Войтовича). І горе було чоловікові поткнутись у час цього земного священнодійства!..
Про це нам оповідає Роман Коваль. Він взагалі майже не вгаває, розповідаючи, як те чи інше село чи місцевість пов’язані з Визвольним рухом. При цьому пан Роман і сам хвилюється й запалює оповіддю мандрівників, адже тут звитяжили герої його книг, тут мешкають і нинішні друзі, які творять зримий духовний подвиг.
Минаємо Трипілля, де народився отаман Зелений, а ось і Стрітівка, де він помер. Нині тут єдина на всю державу кобзарська школа! Тут наш мікроавтобус поважчав – усілося видатне подружжя Литвинів – Антоніна й Василь з сріблодзвонною бандурою.
До оповідей Романа додається й розмова кобзаря про місця вікової Трипільської культури, козацькі та гайдамацькі могили. За розмовами незчулися як спустилися до Росі… А ось вже і Городище. Праворуч пішов шлях на Вільшану й Моринці. ”Шевченків край!” – радісно мліє серце.
У Городищі заїжджаємо до краєзнавця Андрія Тегерешвілі, першого дослідника Визвольного руху в цих краях. У пана Андрія можна було б цілий день роздивлятися дбайливо зібрані історичні речі. Два його гаражі набиті старовинними речами сільського побуту. Але треба поспішати – напередодні Покрови день короткий.
Ліворуч за мальовничими горами – Мліїв. У лісах довкола нього у 1919 – 1920 роках була Гайдамацька Січ отамана Трохима Голого. Роман розповідає про трьох юних дівчат-зв’язкових, безжально порубаних будьонівцями. Їхню могилку нещодавно відновили мліївські школярі на чолі з вчителем Олександром Косіненком.
А тепер повертаємо праворуч і їдемо до села Ксаверового, звідки походять героїчні брати Блажевські, які продовжували збройну боротьбу до 1930 року. На горі, з якої видно село, зупинилися. Схвильовано озираємо краєвиди золотої осені – й душа багатшає. А Василь Литвин співає:
 
Вітер віє, поле мріє, все хитається трава,
У могилі край дороги буйна сила спочива!..

Вклонившись землі, яку боронили Блажевські та їхні односельчани, повертаємо на Орловець. Тут народився отаман Антін Грозний. І оті троє дівчат, яких порубали москалі. Ось їхні прізвища: Якилина Євменівна Пелюхно, Ярина Андріївна Плигач і Ольга Архипівна Осадча.
– Далі Балаклея – тут за однією з версій народився Іван Полтавець-Остряниця, – стиха промовляє всевідаючий Василь Шкляр.
– Восени 1917 року тут було 149 вільних козаків, – додає Коваль…
У Смілі переїжджаємо Тясмин. Це границя степу і лісостепу.
За півгодини вриваємося в село Михайлівку.
– Звідси походить холодноярський отаман Петренко. Колись село звалося Пруси, але коли у 1914 р. почалася війна з Німеччиною, його одразу перейменували на Михайлівку… Дивіться наліво – он поворот на Жаботин. Отой, де почалася Коліївщина. 8 верств звідси… А отой ліс – то вже Холодний Яр!
У Кам’янці – коротка зупинка. При дорозі нас чекає Юрій Ляшко – директор Кам’янського краєзнавчого музею. Він перекладає до своєї машини кілька пачок книг Романа Коваля “Коли кулі співали”. В ній опубліковано й документи, які розшукав пан Юрій…
Коли перетинали межу Черкаської і Кіровоградської областей, озвався Василь Литвин, уродженець Кіровоградщини:
– Прийми блудного сина, – піднімає він руки.
– Ліворуч – Нова Осота, з якої походить отаман Денис Гупало, – веде своє Роман. – За нею – Поселянівка, батьківщина отамана Богдана, отого, що вдвох з візником ганяв червоних зі станції Фундукліївки у 1919-му. Он та станція. За соснами… А оце поворот на Бірки. В ньому Богдан Хмельницький зустрічав турецьких послів… Оця вся територія – “царство отамана Пилипа Хмари”. Ото ліворуч поворот до його родинного села Цвітна. На жаль, сьогодні не встигнемо заскочити до нього.
Минаємо Красносілку... Тут колись Хмара розбив червоних.
Нарешті пірнаємо в Цибулеве. Це старовинне козацьке село є батьківщиною не одного козацького ватажка. Саме сюди ми і їхали, щоб поклонитися рідним отамана Кібця-Бондаренка, закатованих москалями. Цього літа знам’янські козаки на чолі з курінним Віктором Мазуренком відновили могилку отаманової дружини Євгенії та півторарічного сина Миколки.
– Дивіться ліворуч… Он бачите височіє хрест. Тут колись була церква, в ній хрестили Кібця-Бондаренка.
Минаємо Цибулеве і мандруємо на Чорноліску. Власне, села вже немає, від нього лишилося тільки кладовище. Біля нього і блищить на сонці хрест. Уже зовсім близько, та раптом серед сухої благословенної осені – баюра! Василь Литвин застеріг: “Ой, коли б отут не загрузнути!” І ми таки загрузли! Що то сила слова!
Залишаємо машину на водія Андрія і йдемо через лан та рвемо польові квіти, серед них й червоні маки, співаємо:
 
Мак червоний між житами вабить око пелюстками,
в ніч коли усе ще спить, щось у житі шелестить!
То нещасная дівчина, а любов тому причина,
що збирає маків цвіт, тихо плаче на весь світ...

– Ось тут було село Чорноліска, – показує рукою Роман, – 1975 року його загребли тракторами як неперспективне. А он за ним, під отим пагорбом, де пасуться корови, один з центрів Чорноліської культури. Там щороку навесні з ріллі викопують рештки посуду, мечів, ядра... Тут скарбниця чорноліської культури.
А довкруж – широкі лани й смуги лісів, ген – ліс Чута. А он – Нерубай-ліс. А в протилежний бік – Чорний ліс. Всі вони були базою партизанів у 1918 – 1920-х роках. Тут діяли отамани Загородній, Гупало, Голик-Залізняк, Хмара, Микола Кібець-Бондаренко, його двоюрідний брат Архип Бондаренко.
З хвилюванням піднімаємося на узгірок, до хреста. На ньому – слова: “На цьому кладовищі сплять вічним сном дружина та син чорноліського отамана “Кібця”-Бондаренка Миколи Степановича – Євгенія Олексіївна та її син Бондаренко Микола Миколайович, замордовані більшовицькою бандою в жовтні 1921 року”.
– Більшовики, коли не могли зловити повстанця, мстилися на його родині, – розповідає Роман, – отамановому синові було півтора рочки... Кібець, коли дізнався про загибель дружини й сина, одразу кинувся в Чорноліску. Коли тесть (Олекса Трихманенко) вийшов на ґанок, отаман впав на коліна. – Тату, простіть! Я винен за смерть вашої дочки, а моєї дружини, й сина... – Кріпись, сину! – відповів той. – Що скоїлось, того вже не повернеш. Їм тепер однаково, а ти знаєш, що робити...
Микола встиг боляче відомстити ворогу. Та невдовзі і сам зустрівся зі смертю.
– У тому бою, коли він загинув, – додає Василь Шкляр, – було вбито і будьонівського комдива Пархоменка.
Забриніли струни бандури Ярослава Чорногуза – “Ой не пугай, пугаченьку...” та “Ой ти сину молоденький, де ж твій батько рідненький?”
За ним промовляє поетеса Антоніна Литвин:
– Немає більшого лиха, коли мати ховає дитину, а ще тяжче, коли йде в могилу й молода мати, й дитя. Але наш народ споконвічний, оріянський, у нього такі живильні корені, що не дивлячись на тяжкі випробування, він відроджувався. Ми повинні несхитно вірити в безсмертя нашого народу-творця.
За нею промовляє Ольга Страшенко.
– Як та дівчина, що, “тихо плаче на весь світ”, ми будемо на весь світ розказувати про трагедію і героїзм цих повстанців...
Бере слово і Василь Литвин.
– Прийшовши в цей світ, – каже він, – важливо відчувати не тільки себе, а й тих, які жили до тебе, і мають народитися.
Тамара Бігун настільки схвильована побаченим і почутим, що не йде до гурту сфотографуватися на згадку. Стоїть осторонь, дивиться на могилку і плаче. Сльози співпереживання – святі сльози.
Спускаємося на польову дорогу – колись центральну вулицю Чорноліски. Йдемо у бік Веселого Кута, до трьохсотлітньої гайдамацької криниці, щоб причаститись з цілющого джерела. Коли заграли струни Чорногузової бандури, раптом з’явилося молоде подружжя з немовлям. Звідки? Тут же ніхто не живе! Та бачимо вдалині, за кущами, хатку – останню твердиню Чорноліски.
Ця символічна зустріч біля джерела народжує віру, що село відродиться, не десь біля залізниці, де гуркочуть байдуже потяги, а тут, біля тихої криниці, з якої пили воду наші отамани, а може, й Максим Залізняк тут зупинявся, щоб зачерпнути і собі живої водиці. Ось побачите – повернуться на цю землю люди, головне, щоб вони мали не скаламучену пам’ять.
Ярослав Чорногуз, присівши на лавку біля криниці, вже виводить: “Гей літа орел, літа сизий попід небесами!” А за ним подружжя Литвинів:

Крапелька води – дивовижний скарб,
Крапелька води – таїна,
Теплий легіт хвиль душу доторка,
Манить невідомістю глибина...
 
Вертаємось дорогою до загрузлого автобуса. Довкола – прижухла осінь, повітря чисте, напоєне травами, та ще й якими!
– Ось Петрів батіг, полинець, трава-семиструнка, – показує Василь Литвин, – знавець не тільки кобзарських струн!
Йдемо і думаємо – чи наш водій Андрій вискочив з тієї баюри, чи ні. Якщо ні, то ночуватимемо тут, у машині, біля озера. Та біля автобуса вже клопочуться наші добровільні помічники – селяни Валерій Монастирський та Віктор Петров. О, коли б не їхній трос і трактор!..
Поки хлібороби витягали нас з біди, ми на березі озера, в якому  віддзеркалювались довкружні гаї, розклали обідню братчину. І навіть непитущий кобзар Василь Литвин пригубив домашнього вина, яке нам дав на дорогу Андрій Тегерешвілі.
А цибулівським селянам Роман Коваль подарував по книзі “Коли кулі співали”, події якої розгорталися саме тут, у цих околицях, напевно, і біля цього озера.
Верталися через Цибулів. Колись у ньому проживало 12 000 осіб, а зараз… В цибулівській школі тепер навчається лише 300 учнів. У перший клас цього року прийшло тільки 10 первачків...
Заходимо на подвір’я краєзнавця Володимира Вознюка, сотника Цибулівської козацької сотні. Він, хоч і потомлений тяжким днем, але гостям радий. Показує свою колекцію, яку визбирав у чорноліській ріллі.
– Довкола села кожен ступінь аж наштриканий історичними пам’ятками, – говорить Володимир.
Заходимо до хати. В ній – музей старожитностей. На вивісці значиться: “Предмети побуту українських селян ХІХ – ХХ століття (з колекції козаків Цибулівської сотні)”. Роздивляємось унікальні фотографії – 1856 та 1914 рр., рідкісні предмети. Ось дзеркало в давній різьбленій рамі, іконостас, уламки скіфських мечів, давні ядра, шматок козацької пращі... Ось картина “Козак Мамай”.
– Це мій син Анатолій намалював, – каже господар.
Задивилася я й на дерев’яну шафу з вирізьбленими гронами винограду…
На знак пошани до господаря кобзар Василь Литвин грає в його хаті: “Добрий вечір тобі, зелена діброво!”
Коли ми вже прощалися, на подвір’я зайшов ще один подвижник козаччини й краєзнавства – Петро Іванович Бельсицький. Він – один з ініціаторів вшанування гайдамацького ватажка часів Коліївщини Марка Мамая, уродженця Цибулевого. Торік місцеві козаки разом зі знам’янськими Віктора Мазуренка в урочищі Мамаїв Яр насипали на пам’ять про славного земляка високу могилу та встановили хреста..
На прощання, вже біля воріт, Володимир Вознюк читає свого вірша про козака Мамая… Ще недалеко від’їхали від садиби краєзнавця, як знову зупинилися. Піднімаємося на пагорб до хреста. На ньому – дошка, де мистецьки написано: “Хрест установлено і освячено стараннями Окремого чорноліського куреня імені козака Мамая на місці козацької Православної церкви святої покрови Пресвятої Богородиці” 2 червня 2004 року”. Це в ній хрестили отамана Кібця-Бондаренка…
Вже у сутінках влітаємо в колишню гетьманську столицю.
– Вас вітає Чигирин! – провіщає водій Андрій.
Ось він, Чигирин, з усіх боків оповитий голубою річкою, немовби тасьмою, через те вона так і зветься – Тясмин. Але оглянемо його вже завтра, бо жовтневий вечір уже впав на чигиринські дахи.
Вранці 14 жовтня, на Святу Козацьку Покрову, піднялися на Богданову гору. Зійшли високо-високо, щоб причаститись благословення видатного полководця й державця. Помилувавшись панорамою Чигирина простуємо лісовою стежкою до бастіону Дорошенка. Василь Литвин непоспіхом каже:
– Один з російських сатрапів казав, що українець, то працьовита бджола, але разом з тим вона й небезпечна. Тому треба вирвати жало! Отож і намагались, як могли, нищити цей трудовий і волелюбний народ. Отам, на берегах Тясмина, було багато боїв...
На горі до нас приєдналися славні цвітнянські люди – Олександр Павлович Ромащенко, якого в Цвітній навивають козак Карбола, та Юрко Мефодійович Хмара, двоюрідний племінник отамана Пилипа Хмари. Вони приїхали на презентацію Романової книги. Відбулася вона в Чигиринському будинку культури. Від імені керівництва Чигиринщини привітав з Покровою заступник райдержадміністрації Степан Коцуренко. За ним виступили Роман Коваль, Володимир Сапа (один із спонсорів видання), письменник Василь Шкляр, кобзарі Василь Литвин і Ярослав Чорногуз, поетеси Ольга Страшенко, Надія Кир’ян і Антоніна Литвин.
А концерт самодіяльних артистів вийшов на славу! Скільки талантів зійшлося на сцені районного будинку культури! Ось ансамбль “Козачка”, яким уже 23 роки керує Марія Хомівна Орленко. Зараз їй – 83 роки! 55 років вона працює на ниві культури! Запам’ятались ансамбль “Надвечір’я”, дует сопілкарів, хор ветеранів війни та праці, який співав:
 
Гей ви, браття, браття козаченьки,
Україна мати – наша ненька
У новий похід зове!

Принагідно скажу, що у Будинку культури є ошатна бібліотека, якою керує Тетяна Павлівна Яценко (Микал), моя колишня однокурсниця по Київському інституту культури, ми з нею не бачились 34 роки! Ми побували в цій книгозбірні, оглянули виставки “Черкащини славетні імена”, “Наші земляки-звитяжці – герої книг Романа Коваля” та інші.
З Чигирина виїжджаємо на Суботів… Підходимо до Іллінської церкви, для когось вона відома як зображення на купюрі в п’ять гривень, а для тих, хто має Україну в серці, вона пов’язана з іменем гетьмана Богдана Хмельницького. Це його усипальниця. “Церква-домовина”, – писав Тарас Шевченко.
Потім була Медведівка, де нас гостили кулішем і юшкою сільський голова Олександр Дискант, директор краєзнавчого музею Богдан Легоняк та славний козацький полковник Володимир Сапа…
– Оце в’їжджаємо в Мельники, – вже інформує Василь Шкляр, – столиця Холодноярської організації, – отам, наприкінці паркану стояли три хати Чучупаків.
Холодноярською вулицею (колись Н. Крупської), а тоді вулицею братів Чучупаків (колись Шкільна) їдемо на кладовище – до могили Головного отамана Холодного Яру… Ось він, велетенський камінь у вигляді хреста, на якому викарбовано: “Тут спочиває Головний отаман Холодного Яру”. Кладемо квіти. Ярослав Чорногуз б’є у струни: “Встає хмара з-за лиману”.
Кладемо квіти шани ще на одну повстанську могилу, де лежать козаки отамана Пилипа Хмари, закатованих більшовицьким загоном Лопати.
Побували ми й на хуторі Кресельці, на місці загибелі Василя Чучупака.
– Колись, як було Василеві 14 років, він прийшов сюди косити траву, – розповідав Коваль, –  а злий собака лісничого зірвався з прив’язі і укусив його за литку. Через десять років на цьому ж місці Василя спіткала смерть…
Мотрин монастир оминули, бо вже вечір спустився на Холодний Яр, а нам конче необхідно було зустрітися на хуторі Буда з дубом Максима Залізняка. Ось і він красень-дубище, під кроною якого виплекалось стільки поколінь вояків. Всі з пошаною і душевним трепетом пригорнулися до нього…
Верталися через Грушківку, яке дало чимало козаків і старшин до полку гайдамаків Холодного Яру. Це батьківщина сотника Сидора Темного та Дусі Апілат, козачки кінної сотні Андрія Чорноти. Вона була відчайдушною і сміливою. Брала участь у багатьох боях, зрубала не одну голову противника. Її побоювалися навіть чоловіки. У час боротьби була дівчиною. Мала густе чорне волосся, заплетене в товсту косу, яке з трудом заправляла під папаху…
А в салоні не змовкають пісні.

Моя Вкраїно, мій ти раю,
Ти чарівниченько моя!
Я без кінця тебе кохаю,
Ще більш кохати хочу я!

За чотири години дороги встигли виконати добрячу частину репертуару хору Верьовки та Національної капели бандуристів у додачу.
Проїхавши Кагарлик, зупиняємось у Стрітівці, висаджуємо співуче подружжя Литвинів.
– Василь Степанович любить цілуватись з жінками, – жартує Коваль, – тож, хто хоче поцілуватись з класиком, підходьте!
А сам Роман підійшов до художника Олександра Жукова:
– Які ваші враження?
– Думаю написати низку полотен про Холодний Яр і обов’язково про братів Чучупаків. Важливо, що всі вони боролись разом. Не по різні боки барикад.
Уже опівночі вертаємося до Києва. Наші душі збагачені враженнями-набутками. Звичайно, хочеться подякувати Андрієві Ковалю, який хоч і не поїхав з нами, та все зробив, щоб могли поїхати ми…
Зараз на моєму столі разом з Романовою новою книгою лежить ще й підписана мені в дорозі книга віршів Антоніни Литвин (Гармаш) “Вогонь і тління”, всі вірші в ній чудові, патріотичні. Ось розгортаю навмання:

О гряди буревій життєдайний!
Розбуди скам’янілі пісні!
Розметай усіх покручів-зайдів,
Хай розкриються очі ясні!

1 листопада 1918 р. в Східній Галичині проголошено ЗУНР.
1 листопада 1964 р. помер Андрій МЕЛЬНИК, начштабу Дієвої армії УНР, голова ПУН.
2 листопада 1985 р. помер Володимир КУБІЙОВИЧ, головний редактор “Енциклопедії Українознавства”.
4 листопада 1872 р. народився письменник Богдан ЛЕПКИЙ.
4 листопада 1894 р. народився Оверко КУРАВСЬКИЙ, таращанський отаман.
6 листопада 1811 р. народився Маркіян ШАШКЕВИЧ, член “Руської Трійці”.
7 листопада 1919 р. москалі повісили священика Олексія КУЛАБУХОВА, члена Кубанської ради.
7 листопада 1924 р. загинув подільський отаман Семен ХМАРА (ХАРЧЕНКО-ХАРЧУК).
8 листопада 1878 р. народився Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО, начальний вождь УГА, командувач Армії УНР, генерал-полковник Армії УНР.
8 листопада 1887 р. народився Дмитро ВІТОВСЬКИЙ, головнокомандувач УГА, Військовий міністр ЗУНР.
8 листопада 1888 р. народився Михайло КОВЕНКО, інженер-винахідник, член Центральної Ради, отаман Вільного козацтва Києва, редактор часопису “Україна” (1919).
8 листопада 1895 р. народився Михайло ПАЛІЙ-СИДОРЯНСЬКИЙ, командир 4-го кінного полку 4-ї Київської дивізії, командир Подільської групи УПА Другого зимового походу, полковник Армії УНР.
8 листопада 1971 р. помер кубанець Василь ПРОХОДА, начштабу 1-го полку 1-ї Сірої дивізії, начальник штабу Коростенської та Ковельської груп Армії УНР, підполковник Армії УНР.
9 листопада 1794 р. помер Григорій СКОВОРОДА.
9 листопада 1918 р. створено Державний Секретаріат ЗУНР.
10 листопада 1708 р. москалі зруйнували Батурин.
10 листопада 1878 р. народився Віктор КУЩ, начальник штабу Запорозької групи Армії УНР, генерал-хорунжий Армії УНР.
10 листопада 1896 р. народився Іван ЗВАРІЧУК, ад’ютант Генерального штабу Армії УНР, квартирмейстер Підляської бригади Війська Польського (1939), підполковник Армії УНР.
10 листопада 1924 р. народився кобзар Михайло БАШЛОВКА.
11 листопада 1894 р. народився Віктор ЧЕКІРДА, подільський отаман Чорний Ворон.
12 листопада 1929 р. народився Зеновій КРАСІВСЬКИЙ, Крайовий провідник ОУН, поет.
13 листопада 1803 р. на Соловках помер останній кошовий Запорозької Січі Петро КАЛНИШЕВСЬКИЙ.
14 листопада 1925 р. у ЧСР постала Легія українських націоналістів.
15 листопада 1901 р. народився Євген ПОБІГУЩИЙ-РЕН, командир легіону Дружин українських націоналістів.
17 листопада 1921 р. Волинська група УПА Юрка Тютюнника зазнала поразки під с. Малі Миньки на Волині.
17 листопада 1937 р. народилася Олена АНТОНІВ, учасниця руху Опору в 1960 –1980-х роках.
18 листопада 1918 р. відбувся братовбивчий бій під Мотовилівкою між сердюками Гетьмана України Павла Скоропадського і повстанцями Симона Петлюри та Євгена Коновальця.
18 листопада 1922 р. загинув подільський отаман Онисько ГРАБАРЧУК.
18 листопада 1923 р. народився письменник Михайло ІВАНЧЕНКО.
18 листопада 1957 р. помер Володимир САВЧЕНКО, начштабу 6-ї та 8-ї Запорозької дивізій, генерал-хорунжий Армії УНР.
20 листопада 1894 р. народився Данило ЛИМАРЕНКО, добровеличківський отаман, підполковник Армії УНР.
20 листопада 1943 р. на Волині почала роботу Перша конференція поневолених Московщиною народів.
21 листопада 1764 р. в Україні ліквідовано гетьманське управління.
21 листопада 1920 р. Армія УНР покинула Батьківщину.
22 листопада 1921 р. загинув Степан ЩЕРБАК, герой Базару.
22 – 23 листопада 1921 р. в містечку Базар (нині Житомирська область) москалі розстріляли 360 козаків і старшин УПА Другого зимового походу.
23 листопада 1790 р. козаки здобули турецьку фортецю Ізмаїл.
24 листопада 1871 р. народився поет Микола ВОРОНИЙ.
25 листопада 1838 р. народився Іван НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ.
25 листопада 1896 р. народився Петро САМУТИН, генерал-хорунжий Армії УНР.
25 листопада 1905 р. у Лубнах вийшла перша українська газета під царським режимом – “Хлібороб”.
27 листопада 1863 р. народилася Ольга КОБИЛЯНСЬКА.
28 листопада 1898 р. народився Василь ТАТАРСЬКИЙ, командир 2-го Берестейського полку Армії УНР, начштабу бригади УНА (1945), генерал-хорунжий Армії УНР.
28 листопада 1972 р. помер кобзар Євген АДАМЦЕВИЧ.
29 листопада 1778 р. народився Григорій КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО.
29 листопада 1859 р. народився Кость ЛЕВИЦЬКИЙ, перший голова уряду ЗУНР.
29 листопада 1879 р. народився поет Григорій ЧУПРИНКА.
У листопаді 1919 р. загинув отаман ЗЕЛЕНИЙ (Данило ТЕРПИЛО).

У рамках видавничого проекту “Українська воєнна мемуаристика” Історичний клуб “Холодний Яр” видав книгу спогадів видатного українського старшини Якова Гальчевського (Войнаровського) “З воєнного нотатника”. Написані вони 1940 року в німецькому таборі для військовополонених у Люкенвальде.
Ці спогади – про службу українського старшини у Війську Польському та про польсько-німецьку війну 1939 року, в якій Гальчевський примушений був захищати “гнобительку Польщу”. Нотатник висвітлює українсько-польські, українсько-німецькі та польсько-німецькі стосунки 1930-х та початку 1940-х років. Він є цінним джерелом для глибшого пізнання і розуміння української історії, історії Польщі та Німеччини.
Мемуари Якова Гальчевського є другою книгою серії “Українська воєнна мемуаристика”. Першою став історико-документальний роман Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр”. У ній заплановано публікацію спогадів вояків Армії УНР, УПА, дивізії “Галичина” та інших українських формацій.
Закликаємо однодумців надавати допомогу, щоб голос лицарів був почутий.
А поки пропонуємо читачам “НН” “Заувагу упорядника”, якою починається книга “З воєнного нотатника”.

Заувага упорядника

Мемуари Якова Гальчевського багато хто критикуватиме: українці – за "неповажне" ставлення до деяких їхніх лідерів, євреї та поляки – за критичне осмислення  їхньої ролі в історичній долі українського народу, росіяни – за справедливе до них ставлення.
Не здивуюся, коли і з Німеччини долинуть обурені голоси, – хоч до німців Яків Гальчевський ставився з винятковою повагою і симпатією, вважав співпрацю з ними за основу української перспективи. Та нинішнє керівництво Німеччини – під пресією "світової громадськості" – відмежовується від власної історії 1933 – 1945 років, голосно засуджує її, хоч були в ній не тільки чорні смуги, а й світлі. Принаймні такого гуманізму, як німці виявили до поляків, взятих у полон у вересні 1939 року, російські "освободітєлі" не виявляли та й не могли виявити...
І мені не все подобається в цих мемуарах, наприклад, критичне ставлення автора до Гетьмана України Павла Скоропадського. Не хочеться й вірити в те, що сказано в них про визначного діяча Національно-визвольних змагань 1917 – 1920-х років генерала Удовиченка.
Неодноразово я робив різні купюри – щоб нікого не зачіпати, – та потім знову вертав ці фрагменти, розуміючи, що я не суддя, а упорядник, справа якого донести до нащадків, може, й неоднозначні думки героя Національно-визвольної війни 1917 – 1920-х років Якова Гальчевського.
Справді, якби скорочувати все те, що мені чи ще комусь не подобається, то з цінного історичного рукопису лишилися б уривки, які мали б невелику вартість. Тому й вирішив я подавати все як є – без купюр. Мій обов'язок – зберегти цю частку української історії. А читачі нехай роблять висновки – залежно від походження, виховання та політичних поглядів.

Як передплатник газети “Незборима нація” та ваш однодумець, хочу запропонувати слова пісні, що написав у жовтні 1948 року в час “буяння і розквіту” кривавої імперії. Пісня співається на мотив “Ой у лісі, на полянці…”

Батько і мати за Уралом
У муках конають,
А я в рідній Україні
Волю здобуваю.

Кулемет для мене батько,
А граната – мати.
Всі до волі перепони
Буду я долати.

Буду нищить окупантів
За Вкраїну милу,
Буду нищить душогубів,
Доки не загину.

Україно, мати рідна,
Мила Україно,
Я за тебе присягнувся,
За тебе й загину.

Буде колись Україна,
Вільна і багата,
Без кайданів Московії
І “старшого брата”.

Микола МІЩЕНКО,
ветеран Другої світової війни
с. Переяславське Переяслав-Хмельницького р-ну
Київської обл.

Пам’яті померлих у 1933-му однокласників

Сонцями розквітли кульбаби,
До болю так хочеться жить
Й не страшно покійниці баби,
Що пухла  в травиці лежить.

Мені б лиш доплентать до школи
На той передсмертний урок,
Зіниці наповнились болем
З напливу червоних зірок.

А вітер поборює тіло
В задушливім ритмі тремтінь,
Воно уже вкрай зголодніло,
І я не людина, а тінь.

Мені б лише три дні дожити
До шляху прямого у степ,
Де вітер вколисує жито
І сила в колоссі росте.

Мені б лиш вернутись додому,
Втекти ще хоч трохи, на крок...
За партами друзі в судомах
Останній вивчають урок.

Про те, як вождя прославляти.
(О, помсто, йому не пробач!...)
Зостанусь навіки проклятим,
Якщо позабуду їх плач.

Михайло ІВАНЧЕНКО
1997 р.

Нещодавно я наткнувся на газетку зі смішною назвою “Русская правда” (№17, 2006 р.). Її авторів, як виявилося, бентежить, що “процес етнічєского пєрєрождєнія русскіх і русскоговорящіх граждан Украіни в “національно свідомих громадян” давно уже ідьот полним ходом і прітом в колосальних масштабах. Нєдаром пєрєпісь насєлєнія в дєкабрє 2001 показала, што русскіх на Украінє ужє нє 12 млн., как прі Савєтской власті, а лішь 8,5 млн. Єдва лі убиль 3,5 млн чєловєк – ето рєзультат только і ісключітєльно подтасовок со сторони кучмовского рєжима, хотя такоє стрємлєніє тоже імєло мєсто. Скорєє рєчі ідьот о свободном виборє саміх людєй, ібо русскім в “дємократічєской Украінє” оставацца чєм дальше, тєм труднєй. Да і нє вигоднєє…
Поетому нє стоіт удівляцца, што 26 марта с. г. за “помаранчей” на Юго-Востокє проґалосовало уже нє чєтвєрть ізбіратєлєй, а бєз малого трєть. В 2009 г. на прєзідєнтскіх виборах іх будєт палавіна, а на парламєнтскіх 2010 г. – двє трєтіх, єслі, канєчно, політічєскім сілам, орієнтірованим на ценності восточнославянской цивілізаціі нє удасцца астановіть і павєнуть вспять такую вот “дємократізацию”.
В газеті названо й “цінності” – “двуязичєє, фєдєралізация, союз с Россієй”. У тому ж номері повідомляється, що видавництво “Факт” організувало акцію “Волонтери української книги”. Її учасники подбають, щоб рідна книга посіла гідне місце у бібліотеках України.
Реакція “Русской правди” вражає: “Вполнє логічно вознікаєт мисль о нєобходімості повсємєстной орґанізациї контрмєр. І на взґляд “Русской правди”, взять на сєбя ету работу просто обязани всєукраінскіє і мєстниє організації, позіционірующіє сєбя русскімі ілі виступающімі за восточнославянскоє єдінство…”
Попри натиск Москви та її п’ятої колони зросійщити Україну, наша Батьківщина, хоча й повільно, але невблаганно стає українською.

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, краєзнавець
м. Ірпінь Київської обл.