Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2024 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


Лютий 2006 р.


«Незборима нація» Число 2 (240) Лютий 2006 р.

“Холодний Яр” скликає гарячі серця
Перевидано роман Юрія Горліса-Горського ”Холодний Яр”

“Спогади... На самоті перебрати день за днем, рік за роком те, що вже збігло в минуле, відтворити в собі пережиті радощі й болі, пережити їх ще раз і ще раз... Болючу привабливість цього “заняття” знає лише той, хто має що згадувати: хто любив і ненавидів усією душею, хто знає смак голоду й музику небезпеки, хто зустрічався на вузькій доріжці віч-на-віч зі смертю, чув її віддих і... щасливо розминувшись, показав їй услід дулю”, – писав Юрій Горліс-Горський, старшина 2-го Запорозького збірного полку Армії УНР…
Наприкінці листопада 1919 року Юрій разом зі своїм полком опинився у “трикутнику смерті” (Любар – Чортория – Миропіль). Знесилена, хвора на тиф і безнадію, українська армія, оточена москалями і поляками, агонізувала… Безнадія і депресія добивали хворе і знеможене козацтво... І раптом пролунало – “хто хоче, може залишитись в армії”. Це був “блиск віри” – і за якусь мить Любарська трагедія стала “виходом до слави”. “Знову Батьківщина нас потребує, знову ми – вояки, знову ми – люди, – такий витворився загальний настрій. Знову серце повне надій, а з ними – віри в нашу правду”, віри в її перемогу.
“Хто не чується на силі, може залишити лави”, – кажуть козакам старшини. “З нами залишаться тільки ті, хто має залізні нерви та сталеве серце”, – звертається до вояцтва командарм Михайло Омелянович-Павленко.
Серед отих, хто мав “залізні нерви та сталеве серце”, був і Юрій. 6 грудня 1919 року він разом з іншими українськими фанатиками під командуванням “дідуся” Омеляновича-Павленка вирушив у невідоме, але таке обнадійливе майбутнє... Йшли на об’єднання з українськими повстанцями, які в запіллі били денікінців...
На початку лютого 1920 року 2-й Запорозький полк дістався холодноярського села Головківки. Тут і закінчився для Юрія Зимовий похід у лавах Армії УНР: кілька днів перед тим він відморозив собі пальці правої ступні. Нога розпухла, почалася лихоманка. Продовжувати мандри з українською армією він уже не міг, тож змушений був залишитися на лікування в Мотриному монастирі, де в той час табором стояли гайдамаки Холодного Яру. З цього, власне, і починаються спогади українського старшини, які він уклав у документальний роман…
З перших хвилин перебування в Холодному Яру Юрій відчув якийсь незвичайний войовничий патріотизм місцевих селян. І серце Юрія переповнилось, як він згадував, “якоюсь щемливою радістю”. Вразила його й висока організованість озброєних хліборобів та їхнє дбайливе ставлення до українського вояка.
Випадкова хвороба змінила життя Юрія: в Холодному Яру торкнувся він серця України, знайшов друзів, бойовою дружбою з якими пишався все життя; тут він відчув гіркий щем втрат і поразок та щастя продовження боротьби за свободу Батьківщини. А Холодний Яр знайшов у ньому захисника і вдячного літописця.
Холодний Яр повністю заполонив Юрія. Все своє подальше життя він марив ним, мріяв повернутися на ці, за його висловом, “святі місця”…
Отож, вилікувавшись, він залишився серед гайдамаків Холодного Яру. Під псевдонімом Залізняк був призначений осавулом 1-го (основного) куреня Холодного Яру і взяв участь у численних боях за свободу нашої Батьківщини. У своєму романі він писав: “…Коли дві нації борються, білі рукавички мусять бути скинені. За п’ять років на фронтах довелося розрубати в бою череп не одному німцеві, мадярові, москалеві, але що можна піднести шаблю на ворога, який уже кинув зброю, що ворог лише мертвий перестає бути ворогом, з цим я погодився лише тепер, на цьому клаптеві української землі, який треба було відстояти – або загинути”.
У Холодному Яру Юрій не тільки багато здобув, але й пребагато втратив – насамперед друзів. І кохану дівчину Галю… Трагічно-кривава історія їхнього кохання вразила не одне покоління читачів. Важко було повірити, що таке взагалі можливо. Здавалося, що це художня вигадка. Та ні… Як виявилося, і це було…
Роман “Холодний Яр” свій шлях до читача почав 1934 року. Вже наступного року у Львові з’являється друге видання (першої частини). Вийшло воно коштом сотника Івана Зуба. Друга частина “Холодного Яру” потрапила до рук львівського читача 1937 року. А третє видання в 1937 – 1938 роках здійснило видавництво “Рекорд”.
“Холодний Яр” мав у Галичині величезний успіх, особливо серед молоді. В переповнених “Просвітах” проводилися колективні вечірні читання. Жорстока правда про козацько-селянські повстання у Центральній Україні наповнювала серця галицької молоді ненавистю до ворога та бажанням заступити полеглих. Імена холодноярців ставали псевдо молодих оунівців. Без перебільшення можна сказати, що Юрій Горліс-Горський став творцем тисяч українських героїв, які уславили Батьківщину в 30 – 40-х роках ХХ століття…
У червні 1942 року здійснилася мрія Юрія – він таки повернувся на “святі місця”, на холодноярські стежки. Зустрівся з батьками братів Чучупаків, організував панахиду на могилі Головного отамана Холодного Яру, подарував холодноярцям чимало примірників свого роману…
1996 року багаторічний лісничий Холодного Яру Олександр Найда розповів мені, що оті 44 примірники двотомника “Холодний Яр”, які Юрій Горліс-Горський подарував селянам Мельників, Медведівки та інших сіл 1942 року, КҐБ вишукував і вилучав до шістдесятих років! А людей, у яких каґебісти знаходили цю книгу, трактували як неблагонадійних з усіма сумними наслідками. Принаймні до 1974 року в структурі місцевого КҐБ існував “уполномоченный по Холодному Яру”! Ось який страх був у окупантів перед Холодний Яром!

Якось на початку 1950-х років Григорій Гребенюк (з яким я у 1990-х видавав “Незбориму націю”), відвідуючи рідне село Тимошівку (яке входило колись до Холодноярської організації), запитав місцевого жителя, чому влада розглядає холодноярського отамана Василя Квашу лише як бандита? Невже у Кваші не було нічого позитивного, запитав Григорій Гребенюк, маскуючи під наївність бажання взнати про Квашу більше, ніж це було дозволено. Селянин відповів коротко: “Бандит та й усе. Начитався Шевченка і став бандитом”…
Те саме можна сказати і про юних галичан, які, “начитавшись Горліса-Горського”, стали “бандитами”, тобто бойовиками ОУН, вояками УПА…
Історичний роман “Холодний Яр” відіграв важливу роль у Визвольних змаганнях 1930 – 1950-х років. І ось знову цей роман, який лякав – і лякає – наших ворогів, перевидано. На цей раз зусиллями Історичного клубу “Холодний Яр” і видавництва “Відродження”.
Хочеться вірити, що і нині, як колись, у 1930-ті роки, на цій книзі буде виховано тисячі українських героїв, котрі здобудуть таки Українську Україну, в ім’я якої творив, боровся і загинув великий українець Юрій Горліс-Горський.

Роман КОВАЛЬ

Книгу можна придбати поки тільки у редакції газети “Незборима нація”. Її ціна, враховуючи вартість пересилки, становить 21 грн. Книгу редакція надсилатиме тільки після передоплати. Просимо чітко вказувати зворотну адресу, своє ім’я і прізвище.

Кілька колосків до образу кобзаря Віктора Лісовола
З Лісоволом на Поділля

Надвечір 25 березня 2005 р. електричкою Київ – Жмеринка виїхали ми з Віктором Лісоволом на Поділля – вшанувати пам’ять козаків Армії УНР, нещадно порубаних бандитами-примаковцями у березні 1919 року.
Я взяв був із собою кілька журналів “Вісті комбатанта”, в яких було надруковано нарис Лева Шанковського про Дмитра Паліїва – мав намір перечитати у дорозі. Та все ж не втримався і віддався чару розмови з паном Віктором – щирим і безпосереднім чоловіком, геніальним творцем українських скарбів.
Хоч ми з Лісоволом товаришуємо вже не перший рік (від березня 1996-го) і досить часто разом виступаємо, та хто зна чи доведеться ще коли бути з ним на самоті впродовж кількох годин. А коли розмова почалася і я знову відчув запашну його мову, взяв зошит і ручку та почав фіксувати на папері барви бесіди сивого кобзаря – щоб, повернувшись до Києва, написати про нього.

З українського лона в російськомовний світ

Віктор Лісовол народився 21 лютого 1931 р. на Полтавщині в районному центрі Семенівка. Дитинство провів у селі Оболоні, що за 25 км від райцентру (“Ах, що за село!.. – казав він колись Віктору Гаману. – На головних вулицях росли такі акації, що й мій батько обняти не міг. А як зацвітуть, як хлюпнуть пахощами!.. А як здіймуться пісні на різних кутках. Це тобі одразу і хор Верьовки, і ансамбль Вірського...”).
Тут, в Оболоні, Віктор вперше почув мандрівного бандуриста. Одну з пісень запам’ятав – “Ой не пугай, пугаченько”...
Чи домалювала фантазія хлопчика його майбутній шлях, чи уявив він себе бандуристом, довкола якого гуртуються серця козацькі?..
Батько Віктора – Іван Гнатович, добре співав, мав гарний баритон. Та землю і сина покинув передчасно: пішов на війну й не повернувся. Того ж 1944 року пропав на війні й Євген – старший брат майбутнього кобзаря.
– Ох і оповідач був Євген! – із захопленням вигукнув Віктор. – І прибрехати вмів! Я ще сердився на нього за це. Він без кінця міг оповідати. Яка багата мова у нього була!
– Та й ви, пане Вікторе, гарний оповідач, – докинув і я двійко слів.
Лісовол охоче погодився:
– Та мені й (Микола) Шудря казав: “Я вас слухаю”, тобто, мене він готовий слухати, а інших не дуже любить...
Найвагомішу роль у вихованні Віктора відіграла мати – Надія Сергіївна Заворотня. Вона мала дар оповідача, до того ж, знала безліч українських пісень, грала їх на гітарі. Й Віктора привчила –  і до пісень, і до гітари. Оволодів він також мандоліною та балалайкою. Важко уявити мені Віктора з балалайкою у руках. Та що вдієш – було і таке в його житті!
Першу свою мелодію Віктор Лісовол “вищебетав” 1953 року якраз на мандоліні. Називалася пісня “Венгерское танго”. Починалася вона словами “Войдьом с тобою в ресторана зал, Нальйош віно в іскрящийся бокал”. Віктор зазначив, що мелодія її була непростою. Співав він цю пісню і на гітарі.
Після дебюту – кількарічна пауза. І ось 1958-го в Кіровограді він надибав “товстенну” книгу поезій Сергія Єсеніна (“його тоді якраз реабілітували”). Купив.
І народилися дві пісні – “Выткался над озером алый цвет зари” і “Не жалею, не зову, не плачу”. Але, як видно, ця остання не витримала конкуренції з загальновідомою мелодією на ті ж слова, тож Віктор виконував її дуже рідко.
Пісню “Выткался над озером алый цвет зари” хотів послати популярному співаку Миколі Сліченку, який перебував тоді в зеніті слави, але не наважився. “А він міг би її втяти”, – кинув Віктор Лісовол.
Між іншим, полтавець Лісовол є автором близько десяти російських романсів (“Отакі полтавці!” – скажу я словами кобзаря, які він несхвально кинув на адресу полтавчанки Клари Лучко, що перейшла свого часу в лоно – а радше табір – російської культури. І не вернулася).
Один із романсів Віктор нагудів мені на вухо. Хто зна, може, й варто було ці романси опублікувати, та не хочеться москалям давати підстави вносити Лісовола у свої “святці” – як діяча російської культури.
 

Повернення до маминих джерел

Очевидно саме “Хрущовська відлига” допомогла Вікторові повернутися на українську стежку. “Я в 1964 році проснувся”, – сказав Віктор. Прокинувся і сотворив першу українську пісню (у 1965-му чи 1966 р. – сам вже не пам’ятає). Це була пісня на слова Івана Драча “Та летіла гуска додому”.
А вже 1967 року Віктор виспівав геніальну пісню “Нащо мені женитися”, яку вважаю однією з вершин його творчості. Було Лісоволу тоді 36 років...
– Ця тобі вдалася, – авторитетно заявив керівник хору “Гомін” Леопольд Ященко, який перед тим забракував кілька мелодій Лісовола.
Силу пісні “Нащо мені женитися” відчули й інші люди. Коли Віктор запропонував її на українське радіо, пісню не пропустили. А от ліриці дорогу дали. Отак 19 жовтня 1969 року відбувся дебют Віктора Лісовола на всеукраїнському рівні. Цю першу передачу про Лісовола “пробив” Вадим Крищенко. Він так сміливо відчиняв двері у різні кабінети Українського радіо, розповідав Віктор, “що я аж злякався”.
Отож Лісовол на радіо дебютував як бард – хоч і представили його як “композитора-аматора”. Проспівав він тоді під гітару “Купаву” Галини Маняко, “Пахне сад у забутті” Вадима Крищенка, “То прилину опівдні” Ігоря Нижника і “Я чекаю тебе в саду” (автора Віктор забув).
А пісня “Нащо мені женитися” мусила чекати на зустріч із бандурою...
Вперше взяв бандуру до рук 1970 року – коли вся країна святкувала 100-літній ювілей “вождя міравово пролєтаріата” В. І. Леніна. Сприймаю це як своєрідний, може, й неусвідомлений протест проти радісної “всесоюзної” істерії щасливих окупантів та їхніх попихачів.
 

Кобзарською стежкою

Перший публічний виступ Віктора Лісовола як бандуриста відбувся в жовтні 1971 року у музеї Тараса Шевченка в Києві. Працівники музею раділи, що з’явилися молоді бандуристи – Лісовол (39 років!) і Павло Супрун (1937 року народження). А Лісовол тоді “до пуття ще нічого не вмів”. Виконував лише дві пісні: тужливу “Побратався сокіл з сизокрилим орлом” і “Віє вітер, віє буйний”. Це й були перші дві пісні, які він виконав публічно. Раділи й старі кобзарі – Федір Жарко, Семен Гнилоквас, Андрій Бобир, Михайло Полотай, перед якими осмілився дебютувати Віктор...
Репертуар Лісовола помалу розширювався. Пісню “Нащо мені женитися” він вже виконував на бандурі. Коли її почув Іван Немирович, то вигукнув із почуттям: “Я би вас із нею на самі почесні фестивалі посилав, щоб... щоб показати нашу душу”. А поет Борис Списаренко додав: “І головне – Шевченко не втратився”...
Вагому роль у духовному піднесенні Віктора Лісовола зіграли книга Василя Симоненка “Земне тяжіння” та збірка “Протуберанці сонця” Івана Драча (“Іван  бунтівний такий!”). Зіграв важливу роль у житті Лісовола і поет Борис Нечерда.
Незважаючи на людей, що сиділи на лавці навпроти і хрумали печиво, Віктор, додаючи гуркіт зубів і залізних коліс, із почуттям продекламував вірш Нечерди:

Одвересніло, тиша з тиш,
Така врочистість соборова,
Що перед світом за порогом
Як перед фрескою стоїш.

І для мене одразу відкрився цей великий поет...
1973 року В. Лісовол закінчив студію кобзарського мистецтва при Українському хоровому товаристві...
“Шляхи господні незвідані”... Віктор Лісовол, в якому пробудився український вогонь, який запалював серця інших українців, оживляв битви і душі наших предків-воїнів, “у миру” працював у науково-дослідному інституті в Глевасі, малював на прохання начальства комуністичні гасла (“Честь труду!”, “Слава КПСС!” тощо), “карбував Леніна”. Отак!
Але коли 1976 року дослідник кобзарства Федір Лавров запропонував Лісоволу вивчити думу про Леніна, душа козацька запротестувала.
– Та ви що?! – почав делікатно відкараскуватися Лісовол. – Федоре Івановичу, це ж відповідальна справа...
Все ж мусив Віктор піддобрити партійних функціонерів: вивчив кілька російських пісень для виступу. “Але яких!” – вигукнув він: – “Есть на Волге утес”, “По диким степям Забайкалья”...  Останню російську пісню склав він 1982 року...
10 травня 1978 р. в Києві у Спілці письменників під час вшанувань старосвітського кобзаря Георгія Ткаченка Лісовол із величезним успіхом виконав “Думу про трьох самарських братів” і пісню на слова Тараса Шевченка “Нащо мені женитися”. “Подуріли всі, – згадував Лісовол, – хотіли, щоб я знов співав”...
Успіхи Лісовола, зрозуміло, не минули уваги недремного ока КҐБ, який завжди пильно стежив за кобзарями. Його вирішили заарканити мільйон разів провіреним способом – завербувати. 1979 року один з офіцерів КҐБ ні сіло ні спало запропонував Вікторові стати “освєдомітєлєм”.
– Я перелякався, – признається Лісовол.
А каґебісту сказав:
– Мені незвично це... Я – як лампочка Ілліча, на яку злітаються люди... Як же я можу?
Три чи чотири рази намагалися завербувати кобзаря вороги. Один каґебіст назвався Борисом Євенком, інший – Хижняком. “Нащо воно мені треба?” – думав Лісовол, а вголос мовив:
– Я не такий хоробрий, щоб вам служити.
Вийшло з гумором...
Та часи такі наставали, що не до сміху вже було. Побачивши, що до чого, збагнувши, що в Україні можна “залетіти”, вирішив на якийсь час залишити рідний край, тим більше, що жінка (перша) наполягала, щоб їхав до Сибіру заробляти гроші. Отож, взявши бандуру, поїхав на дикий російський схід не у столипінському вагоні, а полетів літаком ТУ-104.
Приземлився аж у Мегіоні Нижнєвартовського району Тюменської області. Тут і пересидів небезпечні часи. Два роки працював “художніком-оформітєлєм”, зокрема малював транспаранти до комуністичних свят. А паралельно розучив дві старовинні думи: “Невольницький плач” і “Думу про козака-бандуриста”.
Хоч жінка наполягала, щоб він залишився в Сибіру ще (напевно гроші любила більше, ніж чоловіка), Віктор вирішив: двох років заслання йому вистачить. І повернувся...
Почався новий етап його кобзарської долі... І особистої – невдовзі в хорі “Гомін” знайшов собі любашівську козачку Зою Кравченко, яка б ні за які гроші його в Сибір не відпустила...
Відновилися концертні виступи Лісовола – і як кобзаря, і як співака хору “Гомін”, і як учасника Капели бандуристів України (1987 – 1991). 1988 року при капелі закінчив він кобзарську студію...
 

Лісовол про митців

Віктор Лісовол – козак добрий і чуйний. Навіть якщо і характеризував кого критично, то робив це без злостивих перебільшень, делікатно. А оцінки він давав влучні. І лаконічні. Ось вони.
Про бандуриста Івана Олексійовича Немировича казав: “Вогонь-кобзар, вогонь-чоловік”.
Про Євгена Адамцевича висловився так: “Адамцевич накидався на бандуру яко тигр! Такий темперамент!”
Федора Лаврова (колись Лавро) Лісовол оцінював позитивно, тільки сказав, що той – “як ромова баба” (надто вже ввічливий).
Про народну артистку СССР Клару Лучко Лісовол кинув: “Полтавська зрадниця. Отака Полтавщина!”
Про свою дружину: “Зоя вразлива... Знає море пісень... У неї церковний спів... Як сяде Зоя з Анею співати... Це просто неможливо слухать. Така краса! У Зої дві октави з гачком голос. Вона легко може вискочити на “соль”...
Про співака Івана Козловського висловився скептично:
– Мені не було чого вчитись у Козловського. А от Гришко! Мабуть, порох я брав у Михайла Гришка.
– Козловський і мене не зворушує, – додав і я, – хоч би як і хвалили його. Якось не задіває за серце. Майстер та й все! Але божественного у ньому я не побачив...
Один із віршів Леоніда Череватенка Віктор оцінив так: “Шалено...”, другий – “Неоковирно, але зі змістом”.
Про Павла Супруна, з якими починав кобзарювати:
– Супрун може слово сказати. Супрун у розмові жартівливіший як я. Я, щоправда, теж люблю, щоб кипіло.
Завжди доброзичливо Віктор відгукувався про бандуриста Степана Кабана, підкреслював, що той і поет, і драматург, і актор (“Закінчив школу-студію при театрі імені Івана Франка”). “А ще барвисто говорить”.
Степан Кабан читав у 1970-ті роки лекції про Лесю Українку. Лісовол, який брав участь у цих заходах як кобзар, називав Кабана жартівливо “пан лектор” (тоді слово “пан” ще не вживалося). Кабана по-дружньому охрестив і так: “Кабандибер”,  “Стефендос”. “Із Кабаном я дружу”, – підсумував Лісовол.
На співака Миколу Гнатюка Лісовол витратив лише шість літер: “Шаркун”.
Про Дмитра Гнатюка: “Це ж треба таку глотяку мать!”
Мовив Лісовол і про кобзаря Василя Литвина: “Був Васюк 115 кг. Скільки він мені наговорив, скільки наспівав! Який розумаха!” І ще: “Литвин не добирається до моїх низів, а я до його верхів”.
“Горбатюк (як для кобзаря) дуже дисциплінований”.
Володимира Ілліча Войта (старшого бандуриста у Капелі бандуристів) визначив як “змістовного” чоловіка: “Войт – змістовний”.
А про бандуристку Людмилу Посікіру, сестру Йосипа Яницького, висловився небезсторонньо: “Страшенно гарна”.
Онука дружини Зої назвав Джу-Джукало, бо той, граючись із машинками, весь час “джукав”.
Мене кілька разів назвав “кнехтом”. Я не збагнув спочатку, що він має на увазі. Тоді батоно Віктор пояснив, що “кнехт” – це залізний стовпчик, до якого пришвартовують канатами пароплав. Виходить, що добре слово сказав про мене батоно Віктор, а я спершу і не второпав.
 

“Мій бандуристе, дяку теж прийми...”

А як оцінювали Віктора Лісовола ті, кому він співав?
Бориса Списаренка принаджувала в особистості Лісовола “непогамовна жага творення”. Списаренко називав Віктора “Прометеєм пісенного вогню”.
Художник Олександр Фисун, прослухавши пісню “Кину пером”, дорікав кобзарю, що той не знає ціни своєму таланту:
– Такими червінцями на вітер будь-де не кидаються.
А Федір Лавров просто вигукнув:
– Та ви ж знахідка! Ви собі ціни не знаєте!
Потім запитав:
– А скільки ви знаєте пісень?
– Дванадцять і одну думу.
– Та це ж цілий концерт! – захоплено загукав Лавров (це було 1976 року).
Володимир Іванович Северин (працівник Київського ботанічного саду) про пісню “Наливаймо, браття” висловився так:
– Бандитська пісня, вибачайте, бунтарська – поламала всі канони української народної пісні.
Северин дивувався, як Лісовол під час виконання цієї пісні з мінору миттєво вискакує на мажор.
Композитор Олександр Димитров (Малинка) казав Віктору:
– Те, що ти виконуєш, не входить у нормальні рамки.
Віктор Гаман, даруючи Лісоволу свою книгу, підписав: “За пісню, що палить душу”. А от поет Володимир Забаштанський, увібравши у себе весь сум Лісоволових пісень і дум, охолодив кобзаря:
– Не співай таке... Душа кригою береться.
– Вікторе, не край мені душу, – вислухавши Лісоволове квиління, сказав Володимир Кравченко, брат дружини.
Журналіст Мар’ян Лагідний оцінив талант Лісовола як “кришталевий”.
Звенигородський козак Петро Шкляр мовив категорично:
– Я вас трьох ставляю найвище: Василя Литвина, Віктора Лісовола і Павла Супруна... І не пручайтесь!
Павло ж Супрун покритикував одного разу Лісовола:
– Віктор Іванович неправильно співає думу про самарських братів.
Лісовол пояснює:
– Я її актуалізував, скоротив... Драматургію продумав.
Додаю своє спостереження і я:
– Сумні пісні й думи Віктора Лісовола звеселяють душу.
– Вікторе, ти емоційна, тонка людина, – висловився керамік Олександр Олійник. – Тільки неувага до тебе – ти вже й закрився... На тепло квітка розпускається.
А про пісню “Кину пером” сказав захоплено:
– Навально... А останню строфу – притишено. Коли б ти так і далі продовжував (ураганно), я б здурів. Віктор, ти диявол...
Та найкраще висловився Вадим Крищенко у вірші “Вечір під бандуру”, який присвятив Віктору Лісоволу. Ось його початок і закінчення:

Наслухавшись козацьких гордих дум,
Заснуть не можу – мучать давні муки,
Я чую як пищаль стріляє в глум
І кривду б’ють освячені шаблюки...

Дзвенить в струні історія моя,
В живій бандурі міниться душа,
Спасибі їй, що нагадала знову,
З якого роду, кореня, коша,
Яку в душі ношу цупку основу.
 

Стосунки з класиками

За своє творче життя Лісовол виспівував Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Василя Елана-Блакитного, Володимира Сосюру, Павла Тичину, Вадима Крищенка, Дмитра Луценка, Івана Драча, Дмитра Павличка, Бориса Списаренка, Миколу Подоляна, Миколу Негоду (“Холодний Яр склика серця гарячі”) та інших.
Кого поезію виспівував, того і делікатно підправляв. Навіть на Тараса Шевченка і Пантелеймона Куліша “підняв руку”. Підправляв також Володимира Сосюру, Павла Тичину, Івана Драча, Вадима Крищенка... “Як хлопці зберуться там, – сміявся у сиві вуса Лісовол, показуючи пальцем догори, – та й втруть мені маку”.
Підчищав Віктор і деяких композиторів...
Кобзар Лісовол сотворив понад 70 власних мелодій. Обробляв він і народні пісні – “з десяток” (і тексти, і мелодії). “І через ці пороги йшли”, – сказав Віктор про філігранну справу доточування і гаптування народних пісень.
Найвідомішою піснею козака з Оболоні стала “Наливаймо, браття, кришталеві чаші” на слова Вадима Крищенка. У первісному варіанті вірш починався так:

Гей, наповним кухлі,
Полив’яні чаші,
Щоб кулі не брали
Голівоньки наші.

А стало:

Наливаймо, браття, кришталеві чаші,
Щоб шаблі не брали,
Щоб кулі минали,
Голівоньки наші.

Не збереглася така чудова строфа Крищенка:

Як лелечий клекіт
Козакова вдача,
Вигукнеться сміхом,
А відлунить плачем.

Цю строфу з пісні вийнято.
1985 року “Наливаймо, браття” заспівав Волинський хор, за ним квартет “Явір”, потім хор із Вінниці. А тоді вже й квартет “Гетьман”. І всі як зговорилися – виступаючи, автора пісні не зазначали.
Застільну Лісовола і Крищенка називали по-різному: “Козацька похідна”, “Козацька старовинна”, “Козацька слава”... Роман Сов’як із Дрогобича доточив до пісні слово “гей”, через що вирішив підписуватися як автор пісні. Коли Віктор звернув увагу Сов’яка на неправомірність таких дій, той “погодився” і запропонував підписувати пісню за двома авторами: Лісовола і його, славного дрогобиччанина Сов’яка...
Єдиний хор, який оголошував справжнього автора пісні “Наливаймо, браття, кришталеві чаші”, – це хор “Гомін” Леопольда Ященка, учасником якого був і Віктор Лісовол. Ященко, до того ж, розвів цю пісню на голоси.
Тепер оголошує автора “Наливаймо, браття...” і квартет “Фавор”.
До слова сказати, Лісоволову пісню інколи плутають із піснею “Гей, наливаймо, повнії чаші...”
 

На Вінниччині


Під час нашої поїздки пан Віктор зіграв понад 20 пісень – переважно для малих аудиторій. Найбільша аудиторія була в селі Миколаївці (понад півсотні осіб), звідки походив Валерій Кривий – організатор меморіальних заходів на Літинщині. В Миколаївці якраз і стався невеличкий конфуз.
Перед цим наш чималенький гурт відвідав Кипорів Яр, де колись базувалися партизанські загони отаманів Якова Гальчевського та Якова Шепеля.
Тут ми відбули поминальну трапезу за душами козаків, які таборувались у цих лісах. Отож і випили за спокій душ козацьких. Хто більше, хто менше... Віктор Лісовол, як виглядає, одну чарку випив зайву. І коли вже надвечір ми приїхали до Миколаївки і ще тільки збиралися розпочати презентацію моєї книги “І нарекли його отаманом Орлом”, сивочолий кобзар, загалом чоловік дисциплінований, несподівано вискочив на сцену і заспівав, весело розмахуючи руками: “Наливаймо, браття, кришталеві чаші...”
А вечір задумувався як меморіальний...
Та, здається, люди, не дуже поінформовані, що мало відбутися в клубі, сприйняли запальну пісню веселого кобзаря як належний пролог до концерту...
У цей вечір, справді, у клубі Миколаївки відбувся концерт, бо за Віктором на сцену вийшов ще й літинський співак Ігор Шуберт (його Віктор жартівливо назвав Шульбертом) і заспівав веселих козацьких...
Люди плескали щиро і енергійно.
Не кожний же рік у них у клубі відбуваються концерти...
До слова сказати, зустріч із живим кобзарем для миколаївців була першою у житті.
У Миколаївці, Літині та Вінниці Віктор Лісовол представив свою нову пісню про брацлавського полковника Андрія Абазина, який 1702 року разом із Семеном Палієм виступив проти поляків. Написав Віктор її 12 березня 2005 року. Виходить, що текст чекав кобзаря понад 200 років, а може, й під три століття.
Першою вінничанкою, яка почула цю пісню, була Тетяна Іллівна Косенко, в гостинній оселі якої ми ночували першу ніч, а 26 – 28 березня Віктор представив пісню на Літинщині.

Затопила, закурила сирими дровами
Нема мого Абазина з чорними бровами.
Нема мого Абазина – десь в лісі ночує,
Пошлю йому голосочок – най мене почує...

Проспівав Віктор, а тоді й каже: “Отут за мною повинні стояти козаки, як не в моїх грудях”.
Мелодія цієї чудової пісні лунала в моєму серці весь час, доки ми подорожували Вінниччиною...
Поверталися ми з Літина у маршрутці. Як завжди у подібних випадках, у салоні звучала не козацька пісня, а гидотна російська попса.
– Це ж інтервенція, – збентежено мовив Віктор і подивився на мене, шукаючи захисту. – Як же її перебороти? – дивився він чистими очима з надією на мене.
Бо вважав мене “кнехтом”...
Доки доїхали до вокзалу, він ще тричі пригнічено шепотів:
– Це ж інтервенція...
 

“Чому про вас так мало статей?”

“Вже вечір вечоріє”. Вагон третього класу електрички Жмеринка – Київ напівпорожній. Потомлені вертаємося додому. Погомонівши з годину, задрімали. А потім знову взялись до розмови.
– Пане Вікторе, скільки про вас було публікацій за весь час вашого творчого життя? – питаю я.
Лісовол, не поспішаючи, почав згадувати:
– 1981 року написав Іван Немирович... 1988 року Віктор Гаман у “Вітчизні”. Писав, писав, аж захекався. Надряпав аж на 29 сторінок машинопису... Потім Гаман повторив публікацію у двох своїх книгах...
Згадали ми публікацію і Бориса Списаренка у травні 2001 р. в “Незборимій нації” та Мар’яна Лагідного у липні того ж року в “Українській газеті”.
Написав про Віктора Лісовола і Ренат Польовий у книзі “Кобзарі в моєму житті” (2003), двома словами згадав у “Короткій історії кобзарства в Україні” Богдан Жеплинський, час од часу я згадував його у “Незборимій нації”.
І все...
– Чому про вас так мало статей? – зі здивуванням питав я.
Віктор відповів своєрідно:
– А 15 чоловік портрет із мене обіцяли написати! І що, де вони, ці портрети?!
 

До світлої стежки

Наш добрий товариш Ренат Польовий вершиною творчості Лісовола вважає пісню “Кину пером, лину орлом” – на слова епічної козацької пісні 17 ст. (із запису Миколи Костомарова), останні чотири строфи якої склав сам пан Віктор.
Я ж найчастіше прошу пана Віктора заспівати дві інші пісні – на слова Пантелеймона Куліша “Кобзо моя” і Тараса Шевченка “Нащо мені женитися”.

А я буду красуватись у голубім жупані,
На конику вороному перед козаками, –

з почуттям ніби й тепер співає для мене Віктор Лісовол, безмежно дорога мені людина...
Хоч і не в жупані, але з бандурою “красується” він вже 35 років перед козаками – і холодноярськими, і подільськими, і київськими... І його пісні розкривають українські серця, “засвічують душі”, допомагають нам відшукати  в історичній пам’яті битий шлях історичних перемог. Яким ходили і Святослав, і Хмельницький, і Виговський, і Болбочан, і Михайло Омелянович-Павленко...
Слід зазначити, що Віктор Лісовол сумні пісні та думи завжди намагається завершувати оптимістично. І це нас єднає – якою б чорною не була трагедія, про яку пишу, завжди намагаюся знайти світлу стежку.

Некаліграфічні нотатки

Попри скромність і делікатність, Віктор чоловік розкутий. У потязі він поводився досить бурхливо, не зважаючи чи хто дивиться на нього і що думає. Віктор темпераментно розмахував руками, співав, голосно розповідав про свої враження від цього світу. Коли потяг зупинявся і варто було б притишити свій героїчний бас-баритон, Лісовол обертів не зменшував.
На нього почали звертати увагу люди. Збоку могло здатися, що Віктор напідпитку. Та мені подобалась його вільна манера спілкування. До того ж, я йому не жінка, щоб робити зауваження, – нехай і далі поводить себе як вільний козак у вільній країні.
Нарешті одна “дама” з пастозним обличчям, на якому – як не шукай – не можна було прочитати жодної думки, не витримала. “Дженджіна” з обуренням вигукнула: “Кобзар!.. Письменник!..” (вона бачила, що я весь час нотую за співрозмовником). Віктор, захоплений власною розповіддю, і вусом не повів. Я теж – ніби не чув! Не вступати ж із дурепою у дискусію...
А Віктор розходився...
Я тішився разом із ним... І записував некаліграфічно у зшиток.
Ось кілька висловів Лісовола, які зберегла моя ручка:
“Моя мама гадала на Євангелії, – розповідав Віктор, – розкриє на будь-якій сторінці, прикладе до голови, а потім читає – що там про сина чи чоловіка говориться”.
Про дітей Василя і Антоніни Литвинів висловився он як: “Такі гарні, страшне...”
Про поезію: “Багацько я романів читав, але у вірші все сконцентровано”.
“Отакі полтавчани!” – в негативному значенні кинув Віктор. – Говорять страшним суржиком”.
“Як я зацимбалив! 33 пісні за вечір заграв”.
“Шкваркнуть (по струнах бандури), щоб дибом стала!”
Про бандуриста:
– А він пече!.. Пальчиками видряпує. От би викарбувати його!
Про іншого бандуриста:
– Ну, чого ти репетуєш? Козак ледь живий, кінь порубаний, шаблі нема, а ти репетуєш.
Лісовол по пам’яті із захопленням цитував Гната Хоткевича: “Вигалайкував на кінський дух, захрип, сарака, не вистачить доброго ока горілки, щоб промить голосник”. І тішився щиро від соковитої української мови.
– Гарна дівка до безтями! – продовжував упиватися рідною мовою Віктор. – Така красива, що аж страшно глянуть...
А про позашлюбний зв’язок чоловіка з жінкою:
– Це не грішок, це ніби як присолив їжу – щоб смачніше було.
Ось окремі слова Лісовола, які я зафіксував: “тюльпаньєри” (на учасників Тюльпанової революції у Киргизії 2005 року), “джмакав” (притискався), “фугувать думи” (доточувати їх), “співлива”, “русомовний”, “підсокирився” (підкрався), “джосу дала”...
У Миколаївці, в клубі, дітям, які обліпили його, Віктор заспівав думу “Невольницький плач”.
– Старовинна... козацька... Страшне... – мовив Віктор перед тим як оживити лицарське минуле. – Там, де я не дотягну, бандура закінчить...

Гей, у святую неділеньку барзе рано по-раненьку,
Ой та тож то не сизії орли заклекотали,
Як то біднії невольники
У тяжкій турецькій неволі заплакали.

Сивий кобзар співав, а діти слухали – серйозно, мовчки. Ніхто не грався, не штовхався, не їв цукерок, не жував жувачок.
І згадався мені вірш Бориса Списаренка, присвячений Віктору Лісоволу: “А ти піснями рід козацький множ”...
Дивився я на прекрасних миколаївських дітей, безпосередніх і зацікавлених, чистих і щирих, як серце козацьке, і думав, як все ж неважко навернути їх у віру козацьку. Треба лише до їхніх сердець промовити так, як оце зараз віщує сивий отаман Лісовол...
Оцим віршем, очевидно, я й завершу розповідь про першу в житті – на 75-му році життя – подорож Віктора Лісовола на Вінниччину.
Нехай це буде вітанням не тільки від Бориса Списаренка, але й від всіх, хто знає, а відтак і любить Віктора Лісовола. Бо знати його і не любити неможливо. Отож, батьку...

А ти піснями рід козацький множ,
Тоді нас буде більше, як учора,
Ще й сіра зграя, безбатьківством хвора,
До наших лав пригорнеться також.
Даруй їм, батьку, кобзи пульс і голос
І щирим словом клич у дружнє коло.

Довгих років, вам, батьку-отамане, – нових поїздок нескінченими дорогами українськими, нових сумних пісень, які звеселяють серце, і нових документальних свідчень про добрі справи, сотворені вашим серцем.

Роман КОВАЛЬ
Київ – Вінниччина

 

Ювілеї і дати. Лютий

1 лютого 1843 р. народився композитор Михайло ВЕРБИЦЬКИЙ, автор музики Гімну “Ще не вмерла Україна”.
1 лютого 1897 р. народився Антін КУЩИНСЬКИЙ, сотник Вільного козацтва, командант Гуцульського коша Карпатської Січі (1939), головний редактор журналу “Українське козацтво”.
2 лютого 1986 р. загинула Олена АНТОНІВ, учасниця руху Опору в 1960 – 1980-х рр., лікар.
3 лютого 1929 р. створено ОУН.
3 лютого 1953 р. народився Микола БУДНИК, кобзар, панотець Всеукраїнського братства традиційного кобзарства.
4 лютого 1972 р. помер Микола ЧЕБОТАРІВ, член Центральної Ради та Українського військового генерального комітету; полковник Армії УНР.
5 лютого 1985 р. помер Іван ГАВРИШ, кубанський бандурист.
5 лютого 2000 р. не стало Анатолія ЛУПИНОСА, поета, багатолітнього політв’язня.
6 лютого 1704 р. прилучено Правобережжя до Лівобережжя. Правобережний наказний гетьман Самійло САМУСЬ передає гетьманські клейноди Іванові МАЗЕПІ.
7 лютого 1933 р. помер Микола САДОВСЬКИЙ, актор і режисер.
8 лютого 1872 р. народився Федір КОЛОДІЙ, отаман (генерал) Армії УНР.
8 лютого 1894 р. народився Аркадій ВАЛІЙСЬКИЙ, генерал-хорунжий Армії УНР.
8 лютого 1960 р. помер Кость СМОВСЬКИЙ, командир 1-ї бригади Окремої кінної дивізії, генерал-хорунжий Армії УНР.
9 лютого 1648 р. Богдана ХМЕЛЬНИЦЬКОГО обрано Гетьманом України.
9 лютого 1884 р. народився Матвій ГРИГОР’ЄВ, Головний отаман Херсонщини і Таврії.
9 лютого 1918 р. підписано Берестейську мирову угоду. Німеччина, Австрія, Туреччина та Болгарія визнали Україну самостійною державою.
9 лютого 1923 р. під час повстання в Лук’янівській в’язниці в  Києві загинули отамани Ларіон ЗАВГОРОДНІЙ, Юрі ДРОБОТКОВСЬКИЙ, Мефодій ГОЛИК-ЗАЛІЗНЯК, Денис ГУПАЛО, Сергій ЗАХАРОВ, Кость ЗДОБУДЬ-ВОЛЯ, Іван ГАЙОВИЙ-ГРИСЮК, січові стрільці Микола ОПОКА і Михайло ТУРОК та інші діячі Визвольного руху (всього 38 осіб).
10 лютого 1898 р. народився Кость ПЕСТУШКО (СТЕПОВИЙ-БЛАКИТНИЙ), отаман Степової дивізії.
11 лютого 1670 р. народився Самійло ВЕЛИЧКО, український козацький літописець.
11 лютого 1900 р. народився Олексій СОКОЛОВСЬКИЙ, повстанський отаман (1919).
11 лютого 1969 р. помер генерал-полковник Армії УНР Андрій ВОВК, військовий міністр уряду УНР в екзилі, редактор журналу “Табор”, голова Українського воєнно-історичного товариства.
11 лютого 2003 р. трагічно загинув народний депутат України Анатолій ЄРМАК.
12 лютого 1924 р. поляки закатували Ольгу БЕСАРАБ, члена УВО.
12 лютого 1945 р. загинув полковник Дмитро КЛЯЧКІВСЬКИЙ (Клим САВУР), командир УПА-Північ.
13 лютого 1849 р. народився Федір ЩЕРБИНА, видатний історик і статистик Кубані.
15 лютого 1898 р. народився Олександр ЄВТУХІВ, начальник штабу 1-го робітничого полку Вільного козацтва м. Києва, отаман 1-го партизанського загону Окремого ударного корпусу.
15 лютого 1930 р. загинув Степан БЛАЖЕВСЬКИЙ, черкаський отаман.
15 лютого 1968 р. помер Євген МАЛАНЮК, визначний поет і есеїст.
15 лютого 1979 р. помер генерал-полковник Армії УНР Павло ШАНДРУК; командир бронепотягів “Полуботок” і “Запорожець”, 7-ї стрілецької бригади 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, головнокомандувач Української національної армії (1945).
16 лютого 1813 р. народився Семен ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ, автор опери “Запорожець за Дунаєм”.
16 лютого 1918 р. проголошено самостійність Кубанської Народної Республіки.
17 лютого 1664 р. загинув Іван БОГУН, полковник вінницький (кальницький), наказний гетьман (червень 1651).
17 лютого 1892 р. народився Йосиф СЛІПИЙ, кардинал і патріарх Помісної Української Католицької Церкви.
19 лютого 1891 р. народився Архип КМЕТА, командир 4-го полку Січових стрільців (1919), полковник Армії УНР.
19 лютого 1900 р. Микола МІХНОВСЬКИЙ виголосив свій твір “Самостійна Україна”.
19 лютого 1929 р. помер Віталій ГУДИМА, генерал-хорунжий Армії УНР.
20 лютого 1054 р. помер Ярослав МУДРИЙ і руську землю було поділено між трьома його синами: Ізяславом, Святославом і Всеволодом.
20 лютого 1651 р. загинули полковник Данило НЕЧАЙ і його брат Іван.
20 лютого 1887 р. народився Олександр УДОВИЧЕНКО, генерал-полковник Армії УНР.
21 лютого 1893 р. народився  Тиміш ОМЕЛЬЧЕНКО, курінний 2-го Синього полку 1-ї Синьої дивізії (1918), голова Українського національного об’єднання (1937 – 1945).
21 лютого 1931 р. народився Віктор ЛІСОВОЛ, кобзар.
24 лютого 1574 р. в Україні вийшла перша друкована книжка “Апостол”.
24 лютого 1865 р. народився Іван ЛИПА, засновник Братства тарасівців, письменник, член Центральної Ради.
24 лютого 1873 р. народився Іван РОТАР, голова Чорноморської громади РУП, голова катеринодарської “Просвіти”.
25 лютого 1738 р. загинув у бою з татарами літописець Григорій ГРАБ’ЯНКА.
25 лютого 1871 р. народилася Леся УКРАЇНКА.
25 лютого 1887 р. Василь ШКЛЯР, член Центральної Ради, підполковник Армії УНР.
25 лютого загинув у бою полковник УПА ГРЕГІТ-РІЗУН (Василь АНДРУСЯК).
27 лютого 1942 р. масові розстріли у Бабиному Яру в Києві членів українського підпілля, під час яких загинули поетка Олена ТЕЛІГА та бандурист Михайло ТЕЛІГА.
28 лютого 1889 р. народився Павло ШАНДРУК, головнокомандувач Української національної армії (1945).
Наприкінці лютого 1922 р. в ув’язненні помер Федір АРТЕМЕНКО (отаман Орлик).

Кадри хроніки

Не за гроші
Після відступу з Києва у лютому 1918 року Січові стрільці пішли разом з урядом на Житомир, Гайдамацький кіш Слобідської України зосередився у Шпітьках, а решта українського війська зібралась у містечку Гнатівці над річкою Ірпінь, коло с. Гореничі.
У цей час надійшов наказ Військового секретаріату про призначення тим козакам, які залишилися вірні Центральній Раді, грошової винагороди та платні  в 300 карбованців щомісячно. Він різко погіршив і без того тяжку моральну ситуацію. Більшість гайдамаків полку ім. Костя Гордієнка вирішила: “Не кидаючи зброї, вертатись домів і причинитися до створення такого українського уряду, який не мав би необхідності мати військо з найманців”.
 

Чого хотіли житомиряни
Населення Житомира в лютому 1918 року було безнадійно дезорієнтоване: з одного боку, воно боялося приходу німців, з іншого, жахалося повернення російських більшовиків, пекельну вдачу яких вже відчули всі. Стосовно чехів, які формували у місті дивізію, то житомиряни боялися, що ті залишать їх без захисту і кудись помандрують; водночас мешканці побоювалися, що вони залишаться  і їхня присутність викличе бої в місті. Дивними були і політичні настрої: мріючи про Російські установчі збори, місцеві жителі одночасно боялися, що зникне влада Центральної Ради, з якою вони пов’язували такий-сякий порядок.
Особливо нервували місцеві євреї: вони намагалися догодити всім, тож і відповідали мовою тих, хто до них звертався, калічачи мови до невпізнання.

Своєрідна коректність комдива Дітрікса
У Житомирі розташувалася одна з двох чеських дивізій, що формувалася в Україні. Місцеві москалі були не проти того, щоб чеськими багнетами ліквідувати “австро-німецьку вигадку” – Україну. І підштовхували їх до цього. Та чехи до цієї ідеї виявляли нехіть і до українців ставилися коректно-нейтрально.
Коректність чеського командування була така, що командир дивізії Дітрікс склав візит командиру Запорозького загону Костянтину Прісовському. Одначе, під час візиту чех наголосив, що він вітав Прісовського “не як верховода українських збройних сил, але як російського генерала”.
 

“Гох ді дайтшен, офіціре!”
У житомирському готелі “Рим” Всеволод Петрів та його ад’ютант Олекса Григоріїв стали свідками такого випадку. В ресторані готелі відпочивало чимало колишніх старшин російської армії, деякі з них вже одягнули царські погони.
Раптом до ресторації зайшли німецькі старшини. Російські офіцери, які стільки років люто ненавиділи німців, раптом підскочили як по команді і радісно заволали: “Гох ді дайтшен, офіціре!”
– Стало так гидко, – згадував Всеволод Петрів, – бо ж німці йшли таки проти росіян і не в спілці з ними, і тому я скорше забрався та відійшов до своїх хлопців.

Петрів В. Спомини з часів української революції (1917 – 1921) // Військово-історичні праці. Спомини. – Київ: Поліграфкнига, 2002. – С. 322, 337, 338, 346.

“Розбита мозаїка української історії”

Лист дочки члена Центральної Ради
підполковника Армії УНР Василя Шкляра

Шановний пане Романе! Дуже дякую за лист, який я дістала від Вас, на свято Святого Миколая. Це був подарунок для мене, бо кращих подарунків за все моє життя я не одержувала… Дуже мене втішило, що мого тата пам’ятаються і його життя не пройшло марно.
Тато помер 5 березня 1950 року і похований в м. Комарно Львівської області. В Комарно ми приїхали в 1945 році по сумнозвісній операції “Вісла”. Переїхали з м. Сянік (Польща). Перед виїздом до УССР тато зібрав свій архів і разом із книжками здав у бібліотеку м. Сянік, про що нам часто нагадував. Серед інших там була велика книга, яка називалася “Літопис Українського війська”. В цій книзі була фотографія батька у військовій формі й текст. Дуже шкода, але тексту я не пам’ятаю. Копія фотографії є у сестри Леонтини, але текст у нас не зберігся. З цієї фотографії ми замовили барельєф на пам’ятник, який поставили на його могилі… Перед смертю тата двічі викликали викликали в КҐБ і тому мама всі документи та його нагороди десь заховала, що ми не змогли знайти (у мами розвинувся склероз). Тато хворів всього тиждень і мама вважала, що його отруїли.
У тата було два брати – Іван і Омелян, про яких ми нічого не знаємо. Іван був комуніст заслужений… З мамою тато листувався до голоду. В час великого голоду в Україні тато дістав листа від мами, який часто перечитував і сумував. Вона писала, що немає що їсти… “Я вирушаю до старшого сина Івана, писала вона, якщо дійду, то ще Тобі напишу. Якщо не дійду, то знай, що я померла під чужим плотом”. Більше листів не було…
З повагою і вдячністю за роботу, яку Ви проводите для історії України і всіх нас

Лідія ДМИТРУК
м. Новий Розділ Львівської обл.

У БОРОТЬБІ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ

Твір Василя Плюща “Боротьба за Українську Державу під совєтською владою” (Українська видавнича спілка, Лондон, 1973) мало відомий сучасному українському читачеві, як зрештою, мало відома й тема, яка в ньому висвітлюється. Що ми знаємо про діяльність і боротьбу підпільних українських організацій в підрадянській Україні в 1920 – 1930-х роках? Зовсім мало, або практично нічого. Навіть сьогодні ця сторінка нашої історії не є належним чином досліджена і спопуляризована. Як слушно зазначає в передмові автор, наші дослідники більше обдарували увагою діяльність УВО, ОУН, УПА, добу Національно-визвольних змагань 1917– 1920 років, навіть течію націонал-комунізму, але, “боротьбу проти московсько-большевицької окупації, боротьбу за українську Самостійну Державу вели в ці роки не українські комуністи, а цілком інші сили, які й ідеологічно, й політично, і світоглядово були проти комунізму, в тому числі українського. До них належали представники української еліти (українські письменники, представники різних прошарків академічної інтелігенції, церковних кіл, працівники кооперації, українське вчительство) й… українське селянство”, – стверджував Василь Плющ.
Монографія професора Плюща – спроба у стислому вигляді подати нарис руху опору українців московському наїзнику, визначити її характерні особливості, окреслити засади і цілі, описати масштаби, а також представити майбутнім дослідникам певний фактичний та історіографічний матеріал, опираючись на який, історики зможуть отримати міцне підґрунтя для своєї роботи.
У праці “Боротьба за Українську Державу під совєтською владою” автор висвітлює передумови для розвитку підпільної боротьби, розповідає про діяльність таємних організацій, детальніше зупиняючись на роботі Спілки визволення України і Спілки української молоді, описує стан України після розгрому національної інтелігенції.
Велика увага приділена також вагомій ролі УАПЦ, про що наголошують у своїх працях й інші дослідники (Юрій Бойко, Наталя Полонська-Василенко, Геннадій Іванущенко). Не оминув автор і діяльності підпілля УВО і ОУН на території окупованої більшовицькою Москвою України та його ролі в боротьбі за волю.
Книга професора Василя Плюща буде цікавою для тим, які хочуть довідатись про те, хто продовжив боротьбу козаків Армії УНР, отаманів гайдамацького краю і створював сприятливу базу для діяльності підпілля революційної ОУН на сході України в буремні часи воєнного лихоліття.

Придбати книгу можна, зголосившись за адресою: 01034, Київ, вул. Ярославів Вал, буд. 9, пом.4, МНК. Тел.-факс (044) 234-70-20.

Сергій ВЕРЕСЕНЬ

Кобзарю Віктору Лісоволу – 75 років!

Історичний клуб “Холодний Яр” і редакція газети “Незборима нація” щиро вітають геніального, доброго, веселого в житті і сумного у думі кобзаря-отамана Віктора Лісовола з ювілеєм та зичать, попри поважні роки і сивину, молодечого завзяття, нових пісень і щасливих подорожей, успіху й любові на сцені та поза нею.
З роси і води, дороги пане Вікторе!


Висловлюємо співчуття членові Історичного клубу “Холодний Яр” Юрію Юрійовичу ЛЯШКУ у зв’язку зі смертю його батька – Юрія Миколайовича ЛЯШКА, який помер 10 січня 2006 р. у селі Жаботин на 69 році життя.
 Вічна пам’ять!


Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”!
Сердечно дякуємо за підтримку
газети “Незборима нація”!

Людмила ПИСЬМЕННА (Київ) – 200 грн.
Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (м. Калуш) – 300 грн
Іван КАЧУРИК – 400 грн
Оріяна СОТНИК (Київ) – 400 грн
Віктор ДРУЗЬ  (с. Зорине, Сумщина) – 500 грн
Олександр РИЖЕНКО (Київ) – 3000 грн.

Передплачуйте газету “Незборима нація”

Передплатний індекс – 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна – 95 грн на рік.
Читайте, передплачуйте!





03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ