 30 років тому, у січні 1994 р. вийшло перше число газети “Незборима нація”. Цій події було присвячено брифінг в Українському кризовому медіа-центрі (модератор Ігор Стамбол). Те, що Роман Коваль і далі видає друковану пресу, можна назвати подвигом. Так вважає директор Недержавного аналітичного центру “Українські студії стратегічних досліджень”, народний депутат України VII скликання Юрій Сиротюк, гранатометник 5-ї Окремої штурмової бригади ЗСУ. “Незборима нація” теж стала частиною його життя. “Газета шляхетна, – каже він. – Там скарби, немає нічого пустого”. Сиротюк називає “Незбориму націю” об’єктивною, правдивою газетою. Стверджує, що те, про що писав Роман Коваль 30 років тому, відповідає дійсності зараз. “Як на мене, найбільша проблема в армії сьогодні – це брак ефективного морально-психологічного забезпечення, – продовжує Сиротюк. – У нас є ті, хто має працювати зі світоглядом, – у радянські часи їх називали політруками. Вони взагалі не працюють, і всі це бачать. Ніхто не мотивує бійців. Системної роботи держави в цьому плані немає. «Незборима нація» – найкраща річ, яку можна дати хлопцеві, щоб він прочитав”, – переконаний Юрій Сиротюк.
Головний редактор газети “Шлях перемоги” Віктор Рог, який у 1990-ті був членом редколегії газети “Незборима нація”, сказав: “Ця газета справила незабутній формотворчий вплив на моє покоління. Щира і подекуди наївна, вона для нас слугувала орієнтиром, адже в ній не було кон’юнктури”.
Віктор Рог порівняв Романа Коваля з марафонцем: “Зі своїми талантами промовця, публіциста, візіонера, організатора він міг би зробити собі кар’єру набагато цікавішу в матеріальному чи статусному плані… Він ніколи не лукавив”.
А ось розповідь Романа Коваля…
Участь у самвидаві я почав 35 років тому – на початку 1989 року – як член редколегії газети “Вільне слово” (редактор Катерина Зеленська – мати дисидента-політв’язня Сергія Набоки). Як кореспондент видання був на всіх значних подіях початку 1989 року – на Установчій конференції Товариства української мови ім. Тараса Шевченка (11 – 12 лютого), на Установчій конференції “Меморіалу” (4 березня), на першому вшануванні крутянців (19 березня) на Аскольдовій могилі, перших мітингах, на Установчій конференції Київської організації Руху.
У лютому 1989 р. я став помічником кореспондента радіо “Свобода”, дисидента і політв’язня Сергія Набоки (до 04.1990). На мітингах переписував гасла на транпарантах, робив конспекти виступів промовців і все це приносив Сергієві Набоці в його т. зв. корпункт у колишньому ресторані “Лейпциг” – на розі Володимирської і Прорізної. Приміщення перебувало в аварійному стані, було без вікон і дверей, стіни обідрані. Але Сергій знайшов собі куточок, де й облаштував корпункт радіо “Свобода”. Тут він одного разу запитав мене: “А чого ти досі не написав заяву в УГС?” Замість того щоб пояснювати, чому ні, я заяву написав. А він дав рекомендацію. Сталося це в день розстрілу Ніколає Чаушеску, 25 грудня 1989 року. Радість переповнювала серце: якщо таке можливе в Румунії, то, значить, таке можливе і в Україні… Але Щербицький устиг померти своєю смертю – 16 лютого 1990 року. Коли про це оголосили на якомусь зібранні в Будинку кіно, делегати скочили з місць і радісно кричали та аплодували. Ледь не танцювали. Радість була шалена… Свобода була вже близько.
А вечорами, слухаючи на радіо “Свобода” репортажі Сергія Набоки, я з гордістю чув свої тексти…
30 квітня 1990 року на 1-му з’їзді УГС-УРП мене обрано до Ради УРП, і того ж дня – до проводу УРП. Обрали секретарем з ідеологічних питань, хоч до цього я не мав відповідних знань і підготовки... Але тоді ми вчилися швидко.
1990 року, після створення УРП, я почав видавати газету “Прапор антикомунізму”. Це була антитеза – та ще й з гумором – газеті київського міськкому КПУ “Прапор комунізму”.
Видав 6 номерів. Це був орган осередків Української республіканської партії м. Києва.
Невдовзі я запропонував секретаріату УРП видавати газету. Хотів назвати її “Визволення нації”, але дисиденти були категорично проти. Сперечалися гаряче години зо дві. “Ви натякаєте, що українську націю хтось поневолив? – казали вони. – Це пахне русофобією…” Врешті, назвали її “Визволення” – щоб ніхто не запідозрив провід УРП в русофобії. Я видав 7 номерів цього видання. Видавав би й далі, але дисиденти були невдоволені, що я маю газету для висловлювання своєї позиції. І припинили фінансування. Згодом дисиденти через русофобію усунули мене з УРП.
Улітку 1990 року під час конгресу політв’язнів у Будинку кіно Зеновій Красівський запитав, чому я не видаю газету… З цього все й почалося. Зеновій Красівський мав матеріально-технічну базу у Стрию, створену силами проводу ОУН, який дислокувався в Мюнхені. Красівський став засновником газети “Нескорена нація” та її видавцем. І ще встиг прочитати перші три номери. Останній – уже в ліжку. А 20 вересня 1991 р. він помер. Я був на його похороні. Враження в мене були надзвичайні. Тужливо голосили трембіти. Ридали люди… Шість тисяч людей провели Зеновія Красівського на останній спочинок. Бойківщина прощала одного з найкращих своїх синів…
Іван Кандиба, голова ДСУ, запропонував мені продовжувати видавати газету, а він її фінансуватиме. Так наша газета стала друкованим органом ДСУ. Якось Іван Кандиба запитав, чи не проти я, аби він зареєстрував газету на ДСУ. Адже вона виходила як самвидав. Я не заперечував. Так моя дитина дістала офіційно інших батьків. Це була моя помилка.
А згодом у нас виникли непорозуміння – через ставлення до Слави Стецько. Я був проти, щоб побивати її на сторінках “Незборимої нації”, а Іван Кандиба тільки того й хотів… Бо всіма фібрами душі ненавидів її, фактично заздрив… Її усі знали, вона мала ресурси. І авторитет. А Кандибу мало хто знав, ще менше людей зважали на нього. Страшенно заздрив Кандиба і Левкові Лук’яненку. Мовляв, ми сиділи за однією справою, тебе весь світ знає, а мене майже ніхто…
Я робив газету в Києві, а потім пересилав її до Львова, а далі пан Іван віз її в Жовківську друкарню, де її друкували. А потім Іван найняв львівського журналіста Бандуру… І коли до Києва приходив тираж, я зі здивуванням бачив, що цілі шпальти були замінені на величезні статті проти Слави Стецько… А я – редактор цієї газети!
Мої протести не допомагали – пан Іван був чоловік упертий. Якщо його опановувала якась пристрасть, він уже з дороги не сходив. Тому й довелося реєструвати нову газету. Так у січні 1994 р. з’явилася газета “Незборима нація”. Назву ми визначили таку, щоб підкреслити спадкоємність. “Незбориму націю” я вже зареєстрував на себе… І досі видаю її.
У травневому номері “Незборимої нації” за 1994 рік опубліковано постулати “Незборимої нації”. Ось вони: “Держава не відбудеться, якщо в суспільстві економічне мислення домінуватиме над національним. Нація, яка не бажає керуватися власними інтересами, змушена керуватися інонаціональними. Національна воля без національної ідеї сліпа. Національна ідея без національної волі безсила. Нація гине, коли бажання демократії сильніше, ніж інстинкт самозбереження. Перш ніж говорити, яка Україна нам потрібна, подумаймо, які ми потрібні Україні. Влада – не самоціль, лише передумова перемоги національної державотворчої ідеї. Національна ідея дає сенс існуванню”.
Усі роки ми були вірні постулатам, які самі й сформулювали.
А ще суть нашої газети висловив кобзар Тарас Силенко: вдячність до предків. Так, це головна ідея нашої газети – вшанування борців за волю Україну, борців різних епох.
Дехто з недругів посміювався на нею, мовляв, яка ж вона незборима, коли всі топчуться по ній. “Незборимка” – казали глузливо. А тепер бачимо, що мрія моя втілилася: маємо сильну національну армію, яка вже 10 років боронить нашу національну гідність і право на національне буття. Є в цьому і наша заслуга. Слава ЗСУ! Слава Незборимій Нації! Історичний клуб “Холодний Яр” На світлині – учасники брифінгу Ростислав Мартинюк, Віктор Рог, Юрій Сиротюк, Роман Коваль та Ігор Стамбол. 
|
