Щорічні вшанування героїв Холодного Яру давно вже стали “часом паломництва” для військових, добровольців і членів патріотичних організацій, а також одним з пам’ятних всеукраїнських заходів незалежної України. Примітно, що цього року подія об’єднала 25-літній ювілей власне вшанувань, 30-річчя державної Незалежності та Великдень. Тому пройшла вона особливо піднесено й натхненно.
Словами важко описати відчуття піднесення і гармонії, що панували в ці дні в серці козацької землі, на овіяних легендами заповідних пагорбах урочища “Холодний Яр”. Здається, що саме на цій землі, саме в цей час кожен учасник дійства був частиною могутньої і величної, вічної і нескореної у віках, нестримної і необмеженої України – саме такої, якою її задумував Усевишній.
Здавна це урочище було місцем козацької слави. Народні перекази пов’язують урочище “Холодний Яр” з діяльністю Дмитра “Байди”-Вишневецького, Богдана Ружинського, Кшиштофа Косинського, Северина Наливайка, Марка Жмайла, Павла Павлюка (Бута), Тараса Федоровича (Трясила), Карпа Скидана, Дмитра Гуні.
А 1768 року в Холодному Яру зібралися повстанці, які розпочали оспівану згодом Тарасом Шевченком Коліївщину. Лицарський чин гайдамаків XVIII ст. надихав борців за волю України в столітті ХХ. У 1918 – 1922 рр. Мотронин монастир став осередком українського повстанського руху проти загарбників (російських “білих” і “червоних” інтервентів), який очолювали брати Чучупаки.
Утворилася “Холодноярська республіка”, територія якої охоплювала понад 25 навколишніх сіл та мала близько 15-тисячну селянську повстанську армію, бійці якої називали себе гайдамаками, а своїх командирів – отаманами. Щоб перемогти отаманів Холодного Яру і Чорного лісу, більшовики навіть утворили окрему Кременчуцьку губернію, де в кожному повіті діяли спеціальні “бойові дільниці” регулярної Червоної армії, а в Кременчуці й Черкасах – концтабори для місцевих селян.
Територія була “зачищена” настільки, що навіть 1967 року в заповідному урочищі “Холодний Яр” майже нічого не нагадувало про славне минуле цього місця: “Залишилася ще напівзруйнована церква монастирська, яка незабаром перетвориться в купу цегли. Є в лісі високий земляний вал довжиною кілька кілометрів – залишок скіфського городища. За валом багато скіфських могил, стежка до Холодного Яру та зруйнований і засипаний вхід до печери (підземного ходу) з лісу до монастиря, зірваного в 1943 році…”
Відродження розпочалося з комплексу заходів з відзначення на республіканському рівні 200-ліття Коліївщини в 1968 році, а вже за незалежної України згадали й про холодноярських отаманів… Завдяки сл. п. лісничому Олександрові Найді, Національному заповіднику “Чигирин” та Історичному клубові “Холодний Яр” Холодний Яр ожив, перетворився на музей Визвольної боротьби під відкритим небом, де щороку завдяки нашому клубові відбувається свято українського вояцького духу.
Радію, що я знову став його учасником.
Козакам слава!
Євген БУКЕТ,
редактор газети “Культура і життя”,
член Історичного клубу “Холодний Яр” |
