Роман Коваль і Юрій Юзич підготували до друку книжку “Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи”. Пропонуємо читачам “НН” розповідь про одного з героїв книги – героїчного старшину-болбочанівця Генріха Романовського, командира 2-го Запорозького куреня ім. Івана Мазепи 1-ї Запорозької бригади 1-ї Запорозької дивізії.
Провідні старшини є обличчям полку. Генріх Романовський був обличчям 2-го Запорозького полку ім. гетьмана Івана Мазепи (розгорнутого з мазепинського куреня в складі 2-го Запорозького полку П. Болбочана). Ось як його охарактеризував сотник Никифор Авраменко: “До шпиталю одвезли ще в Галичині [весною 1919 року] Євтушенка, командира мазепинців, з розтрощеною ногою. Команду по нім перейняв Романовський, званий популярно «Дядя Генріх». Людина багатого життєвого досвідчення. Бував у Канаді трапером (мисливцем на хутрових тварин. – Ред.), над Амуром полював на тигрів, в тундрі шукав золота. Високий та кремезний, мав на собі одежу та обув’я міцні, вигідні, солідні. В його окутім великім сундуку в найбільшім порядкові розсортоване все потрібне людині в каждій потребі і часі. Запас харчів, тютюну, мила, голок, ниток, гуталіну, шило, молотки, дратва, гвіздочки. Поза тим – білизна, онучі, рукавиці, порядне убрання. Завше свіжоголений, з люлькою, мовчазливий, жив стороною, як старий холостяк. Горілку не пив, хіба у виняткових випадках. Шанували його підлеглі й колеги, сусідом [на позиції] був надійним. Стріляв цільно з рушниці та кулемета. За ним возили маленьку 40 мм мортівку (мортирку, гарматку. – Ред.) до збивання противних (ворожих. – Ред.) кулеметів. Робив це дуже докладно. Курінь підтяг прикладом і виглядом. Належав до найстаріших з часів Гнатівки та Волонтерського куреня (з лютого 1918 р., коли в с. Гнатівці під Києвом було створено Запорозький загін, до якого увійшов і Волонтерський курінь. – Ред.). Романовський був зразком вояка великої холодної одваги. Приходилось нам разом вести бій з певністю на взаємну поміч”.
А ось оцінка півсотенного Хоми Рябоконя, який приєднався до запорожців у Полтаві в січні 1919 р.: “Мене призначено молодшим старшиною до 2-го Запорізького полку, що був у Болбочанівському коші. Моїм безпосереднім начальником став курінний отаман [Генріх] Романовський, під командою якого я й був до останнього часу мого перебування в Армії УНР. Романовський був одним із найхоробріших і відважних людей, що їх я зустрічав у своєму житті. Він чудово володів усіма видами зброї, що тоді вживалася в Армії УНР: стріляв з кулемета, стріляв з гармати, міномета і т. д. При наступі ішов завжди спереду куреня, а за ним тягли невеличку гармату і кулемет, і він стріляв з них по черзі, в залежності від потреби. Часто доводилося дивуватися, як він, буквально один, гнав перед собою десяток, а то й два розгубленого ворога. Мені невідома доля цього лицаря, але де б він не був, що б з ним не трапилося, я особисто все своє життя буду згадувати його з пошаною і гордістю, як одного з тих, що зробили чудо: одного з тих небагатьох, хто мертву націю звів із гробу і наповнив її вени своєю власною кров’ю” [2].
Підполковник Армії УНР Генріх Олександрович Романовський народився 26 грудня 1882 р. у Луцьку. Так він сам стверджував у документах. Щоправда, російські військові облікові картки часів Першої світової війни вказують, що його місцем народження було с. Сіверське Бендинського повіту Російської імперії, тепер у Сілезькому воєводстві Польщі.
Генріх закінчив середню технічну школу в Петербурзі. Військову службу проходив підпрапорщиком у Лейбгвардійському Павлівському полку, який базувався в Петербурзі. У 1905 р., ймовірно, був учасником російсько-японської війни. З 1908 р. служив на Маньчжурській залізниці.
Першу світову війну прослужив від перших днів до 1917 р. [4]. Був тричі поранений, зокрема 1 та 28 серпня 1915 р. – у с. Грабівкою (Грибівкою) і під Владавою. А 15 грудня того ж року був нагороджений солдатським Георгіївським хрестом 1-го ст. (№ 8776).
Улітку 1917 р прапорщик Генріх Олександрович Романовський служив у 223-му піхотному Одоєвському полку, що входив до 34-го армійського корпусу Павла Скоропадського. У його складі 7 липня був контужений під с. Новицею. Очевидно, до російської армії він більше не повернувся.
Боротьбу за Українську державу підпоручник Генріх Романовський, як він сам зазначав, почав у 1917 році. Микола Падалка, учасник виступу полуботківців у Києві 4 – 6 липня 1917 р., засвідчував, що одним з лідерів полуботківського полку був поручник Романовський.
Никифор Авраменко писав, що “Дядя Генріх” брав участь у січневих боях 1918 р. за Київ у складі офіцерського волонтерського загону генерала Костянтина Прісовського. Очевидно, був “Дядя Генріх” і учасником походу Петра Болбочана на Крим. У добу Української Держави Павла Скоропадського – служив під командою Болбочана на Чернігівщині.
Згодом звитяжив як командир куреня 2-го (20-го) Запорозького полку ім. гетьмана Івана Мазепи (1919) та командир 2-го Запорозького куреня ім. Івана Мазепи 1-ї Запорозької бригади 1-ї Запорозької дивізії (1920 – 1921).
По поразці карався в польських таборах для інтернованих Пикуличі, Вадовиці, Стшалково та Щипйорно. З Польщі вирушив на пошуки роботи в ЧСР.
28 вересня 1922 р. в Братиславі заповнив анкетно-реєстраційну картку № 2510 Українського громадського комітету в Чехо-Словацькій республіці. Зазначив, що є православним українцем, хоча в російських картках зазначалося, що був католиком. На питання анкети про постійне місце проживання відповів, що “оден час перебував на Далекому сході”. На запитання про свій або родичів маєтковий і родинний стан до війни відповів коротко: “нічого” [4], тобто не мав ні родини, ні майна. Видно, втратив і свою знамениту скриню зі всім своїм скарбом!
Далі сліди золотошукача і мисливця на тигрів губляться.
Своє золото “Дядя Генріх” усе ж знайшов, адже свої найкращі роки віддав боротьбі за Самостійну Україну в товаристві лицарів-болбочанівців.
Дякуємо, друже, за Твій внесок у боротьбу!
Роман КОВАЛЬ, Юрій ЮЗИЧ
Публікується вперше.
На світлині – командний склад 1-ї Запорозької бригади. Генріх Романовський стоїть 3-й праворуч. Сидить у центрі полковник Іван Дубовий. 2 грудня 1921 р. Польща.
|
