17 вересня 2008 р. відійшов на Луки Сварожі Ренат Польовий, видатний інженер-винахідник, краєзнавець, меценат кобзарства, українських хорів, УКК, УГС, УРП, ДСУ, Історичного клубу “Холодний Яр”, автор книжок “Кубанська Україна” та “Кобзарі в моєму житті”. Пропонуємо увазі читачам “Незборимої нації”, якій багато років допомагав Ренат Петрович, уривок з його спогаду. Повністю читайте його в книжці “Здолати Росію”
22 вересня 1990 р. київський самодіяльний хор “Гомін” виїхав автобусом до Чернігова для участі в організованих національно-патріотичною громадою міста масових політичних заходах. Очолював поїздку керівник хору Леопольд Ященко. Супроводжував “Гомін” представник чернігівського Руху, який перебував у нашому автобусі. Взяти участь у цьому заході випало й мені. Цим самим автобусом до Чернігова транспортувалися агітаційні матеріали: газети, листівки, брошури. Слідом за нами йшов автобус із львівськими рухівцями…
Дорогою в салоні автобуса панував піднесений настрій. Одна за другою лунали пісні. Та за селом Семиполками, що на межі Київської та Чернігівської областей, нас зупинила автоінспекція. Група людей у цивільному вимагала, щоб ми повертали до Києва. Незважаючи на вимогу, за півгодини автобуси рушили до Чернігова. Представник чернігівського Руху пояснив, що Чернігівський обком компартії вирішив зірвати намічену політичну акцію демократичних сил. Для участі в цих заходах усі райкоми комсомолу зобов’язали виділити загони комсомольців.
У селі Кіптях, що лежить на роздоріжжі шляхів на Чернігів і на Ніжин, нас знову спинила автоінспекція. До першого автобуса, у якому їхав хор, впритул поставили вантажівку. Такою ж вантажівкою підперли ззаду другий автобус. Таким чином міліція заблокувала можливість подальшого руху. Ті самі люди в цивільному ультимативно заборонили нам їхати до Чернігова. Та повертатися до Києва ми не бажали. Зупинка розтяглася на багато годин.
До Чернігова попутним автомобілем поїхав наш представник повідомити про несподівану перешкоду. В очікуванні розв’язки наші влаштували імпровізований концерт. У своєму барвистому народному вбранні хористи (особливо жінки) мали вельми привабливий вигляд. Поступово почали сходитися мешканці села. Жінки-хористки ласкаво запрошували їх до гурту поспівати разом. Але ті зупинялися віддалік і насторожено спостерігали. Трьох дівчат, що з цікавістю підійшли до хору, череватий чолов’яга, певно із сільських начальничків, з лютою лайкою відігнав геть. Пізніше ми дізналися, що начальство пустило по селу чутку, що приїхали бандерівці.
Незабаром прибуло кілька автобусів із комсомольцями, які, оточивши нас, відтіснили хор в автобус. Разом із колгоспним активом вони здійняли неймовірний галас, вимагаючи нашого повернення до Києва. Молода місцева вчителька, товстенька рум’яна блондинка в окулярах, репетувала:
– Не пустимо! Нема чого нашим людям голови баламутити!
А худюща скорчена баба у великих кирзаках і засмальцьованій довгій куфайці з дубцем у руках придибала бити тих, хто “у війну знущався з неї”.
Натовп дедалі більше шаленів. Били у вікна автобуса. На спокійний діалог не надавалися. Спроба Ященка порозумітися скінчилася тим, що один із молодиків-комсомольців вихопив у нього з рук сопілку. На вимогу повернути сопілку молодики з глузливим реготом передавали її один одному.
Безчинство припинив народний депутат Олександр Гудима, який прибув із Чернігова. Рішучим тоном він наказав розблокувати дорогу автобусам. Нападники розгубилися й принишкли. Але ненадовго. Одержавши від влади нові вказівки, поновили бешкет. Дужі молодики, вхопивши Гудиму попід руки, почали волочити його по шосе – то в одному, то в іншому напрямку. Інші штурхали його в спину й потилицю.
Тоді ми вийшли з автобусів і лягли на шосе, зупинивши рух. Лежали кілька годин, утворивши на всіх трьох напрямках величезні багатокілометрові транспортні затори. Вуха глухли від ревища тисяч автосирен.
Усю цю картину знімав кінокамерою кінооператор, що прибув разом із Гудимою. Для зручності зйомок він виліз на цистерну великого бензовоза. Прийнявши кінооператора за свого, нападники перешкод йому не чинили.
Уже перед заходом сонця влада виробила план дій, щоб розблокувати шосе. Сконцентрувавши сили, вони несподівано вискочили на шосе і, вхопивши нас за руки й ноги, постягали із проїжджої частини. Одразу по дорозі суцільними потоками рушив автотранспорт. Нам залишалося лише із жалем спостерігати.
Тим часом влада довідалася, що кінозйомку вів оператор Руху. Почалися пошуки кінооператора. Хористи сховали його у своєму автобусі, накривши одягом, а шукачам сказали, що той попутним авто поїхав до Чернігова. На прохання кінооператора, який хотів до початку вечірніх новин о 21-й год. доправити зняті ним стрічки до київського телецентру, ми вирішили їхати до Києва. Це влаштовувало владу, і ми безперешкодно вирушили назад. Дорогою, коли вже сутеніло, перевантажили агітаційні матеріали в авто, яке повезло їх до Чернігова.
До телецентру прибули вчасно. Залишили там кінооператора і відразу ж знову вирушили до Чернігова. На цей раз обійшлося без пригод. Наступного дня хор виступав із патріотичними піснями на майдані Чернігова.
У ті часи конаючий московсько-більшовицький режим у лютому безсиллі намагався втримати свою владу. До подібних заходів влада вдалася в Народицькому районі на Житомирщині. Аби завадити прибуттю автобусів із представниками демократичних сил Києва до місця розстрілу більшовиками в 1921 році героїв Другого зимового походу Армії УНР неподалік містечка Базара (з метою вшанування їхньої пам’яті), влада поспіхом стягла з колгоспних полів на шосе сільськогосподарську техніку…
А ті кінострічки, що ми з-під Кіптів привезли до київського телецентру, телебачення продемонструвало лише через два роки – вже в часи незалежності України.
Ренат ПОЛЬОВИЙ |
