 “Хлопці, з якими мій чоловік воював, казали, що завдяки йому вони теж почали читати Ліну Костенко” Спогади дружин, матерів, які втратили своїх рідних на війні, приносять полегшення та біль одночасно. Адже є можливість виговоритися, згадати, але водночас сльози на очах... І хоч сюжети відрізняються, та кінець один – сльози.
– У 1991 р. Геннадій почав вивчати українську мову. Це спочатку різало слух, суржик страшний був, але він наполегливо вчився. Через деякий час мій чоловік розмовляв чудовою нашою мовою. І це всіх дивувало, – ділиться спогадами Світлана, дружина Геннадія Леонідовича Дощенка-“Доща”, бійця ДУК “Правий сектор”, який загинув 17 червня 2015 р. на шахті “Бутівка”. – Ми обоє купили вишиванки й одягали на свята. Люди дивилися на нас і не розуміли. Вважали прокаженими. Але дехто захоплювався і підтримував. Це був Кривий Ріг, початок Незалежності України.
Він займався спортом, завдяки йому і я бігала, плавала… Коли Геннадій приходив з війни на ротацію, то не жалів себе: надягав бронежилет, стрибав, бігав. Йому було важко, але він знаходив у собі злість, щоб продовжити почате. Любив обливатись холодною водою, загартовував організм.
Геннадій збирав документи, які засвідчували, що Росія винна в Голодоморі. Розмовляв з очевидцями цих подій. А потім у нашому районі постав пам’ятник жертвам Голодомору в Україні 1932 – 1933 років.
Ввечері пам’ятник встановили, а зранку вже піднявся грандіозний галас. Це Кривий Ріг, тут правлять Вілкул і його проросійська компанія. Приїхала поліція, представники СБУ. Хлопці декілька ночей охороняли пам’ятник, але ж вічно не охоронятимеш… І лихі люди повалили пам’ятний знак, а потім розбили… Зараз на цьому місці стоїть постамент воїнам України, які загинули від рук російських окупантів.
Геннадій обожнював Ліну Костенко, Тараса Шевченка, читав вірші малознаних поетів. Хлопці, з якими мій чоловік воював, казали, що завдяки йому вони теж почали читати Ліну Костенко.
В останній день свого життя, 17 червня, він подзвонив мені й привітав з днем народження. Я сказала йому, що в мене свято 18 червня. Я не образилась, адже розуміла, що там, на війні, лік дням втрачається. А наступного дня він і не міг привітати мене...
Близько 17-ї години того ж дня він подзвонив спочатку нашому синові, а потім мені: “До тебе приїде Артур, тож збирай подружок і святкуйте”. Я ж сказала, що не хочу без нього святкувати, зачинюсь і буду плакати. Він каже: “Не видумуй”.
Я ще запитала його, чи їх не відсилають у бій, а він мене обманював, казав, що риють окопи, тренуються. Не хотів турбувати, хвилювався за мене.
Близько 19.00 зайшли Артур та брат Геннадія. Я бачу, що вони сумні. Почала розпитувати, і синочок розповів, що його батька, а мого чоловіка немає в живих.
Я не повірила, почала кричати, що це неправда, адже дві години тому розмовляла з ним, уже навіть встигла куму запросити на свій день народження!
Російський снайпер попав йому в голову.
Через два дні після похорону приїхала вся його 2-га штурмова рота. Побратим Геннадія “Мойсей” привіз чоловіків телефон. І там я побачила фотографію, зроблену 17 червня. Він стоїть із букетом польових квітів, а на самій фотографії написано: “Сонечко, я тебе кохаю. З Днем народження”.
Він попросив “Мойсея”, щоб той сфотографував його. Геннадію було важко на душі від того, що він образив мене, коли привітав на день раніше. Тому хотів прислати фото, але не встиг.
Він міг не загинути тоді. За три дні до смерті його поранило в ногу, і Яна Зінкевич, медик ДУК, хотіла вивезти його. Проте Геннадій відмовився, сказав, що вийде разом зі своїми побратимами. За декілька днів у них закінчувалась ротація…
Після похорону пам’ятник коханому ламали двічі. Після першого разу ми поклали камеру, чекали, коли прийдуть наступного разу, то все побачимо. Та якимось незрозумілим чином поліція зняла камеру, нас про це не повідомивши. Варвари розгромили пам’ятник знову. Ті, хто не любив його за проукраїнську позицію, боялись його навіть мертвого. Адже він не боявся нікого і відкрито все говорив в очі. Навіть Вілкулу.
Піднялася громадськість, журналісти, знову приїхали представники правоохоронних органів. Відтоді Геннадія залишили в спокої.
А я спокій втратила… Михайло УХМАН 
|
