 15 лютого 2015 р. відійшла у засвіти член ОУН Марія Омелян-"Побережна" Моя мама прожила довге життя. Воно було жертовним та відданим в ім'я любові до рідної поневоленої землі, в ім'я кращої долі України.
Марія Омелян народилася 26 жовтня 1925 р. у с. Мшані Городоцького району Львівської області в родині середнього достатку. Батько, Григорій Омелян, працював на Львівській залізниці. Мати, Катерина Омелян, була домогосподаркою. Допомагали їй четверо дітей: Ганна, Марія, Софія і Степан.
Завдяки народній "Просвіті" та зусиллям греко-католицького священика о. Миколи Хмільовського молодь у селі була патріотична. Перші кроки підпільної боротьби Марія Омелян робила з благословення старшої сестри Ганни в 1940 році. Ганна була членом ОУН з 1938 року. У 1941 році, коли відступила Червона армія, Ганна вийшла з підпілля, але ненадовго.
Батьківська хата стала своєрідним штабом підпільного руху опору. Нашу родину відвідували такі визначні діячі як Роман Шухевич і Василь Кук. Юна патріотка все більше втягувалася у вир протистояння ворогові. Невдовзі її призначили станичною рідного села. Дали псевдо – "Надбережна".
Жахливі випробування випали на долю Марії Омелян у ніч проти 3 квітня 1945 р. у тюрмі НКВС містечка Янова на Львівщині. Дев'ятнадцятирічну дівчину мордували п'ятеро озвірілих нелюдів з 20.00 до 4.00 ранку. Під бренькіт балалайки пекли розпеченим залізом сідниці, шматували тіло гарапами, рвали волосся і нігті, нещадно били... Ось їхні прізвища: Захаров, Колосов, Іфаров, Звєрєв, Діцкій.
З волі милосердного Бога сталося так, що мама вижила! Але через півроку – знову арешт, львівська тюрма на Лонцького (п'ять місяців) і етап на Колиму, під Магадан. Там – лише один день роботи на лісоповалі: відкрилися незагоєні рани; лікарня і ...вже легша робота в електроламповому цеху. Це 23-й км траси від Магадану в тайгу – селище Стєкольний. Тут Марія зустрічає свого земляка з Львівщини члена ОУН Степана Сярого, засланого ще у 1940-му "першими москалями, які прийшли і пішли" (так кажуть у народі). Було йому тоді 17 років. Між молодими людьми виникли теплі стосунки, потім – кохання, а у 1951 році з'явилася на світ я – їхня донька Надія. Через півроку після мого народження всіх матерів з діточками (наказом з гори!) відправили літаком у Красноярський край – на "материк". Поселили в концтаборі неподалік міста Тайшет. На зустріч моїм батькам доля шансів не залишила.
У кожного з них згодом з'являються сім'ї. Мама виходить заміж за естонського політв'язня російського походження Ніколая Новожилова, який був у русі опору радянським окупантам в Естонії під назвою "Кайцелійт". У 1956 році наша сім'я виїжджає до Естонії. Нелегким було життя політв'язнів у радянські часи – а нас у батьків троє. Але ми з братами Ярославом і Юрієм виросли людьми, які шанують працю, батьків, добрі стосунки. Брати і тепер зі своїми родинами мешкають в Естонії. Я ж по закінченні школи в Естонії приїхала на Батьківщину моїх батьків і мою теж. Цю землю полюбити і відчути тут своє коріння допомогли не тільки розповіді батьків (з рідним батьком я завжди підтримувала зв'язок), а й неодноразові візити на Львівщину в дитинстві. Найважливішим було спілкування з патріотично налаштованими родичами двох родин.
Мама прожила в Естонії 54 роки. І не треба дивуватися, що Естонія стала для неї другою Батьківщиною. Там, у невеличкому містечку Кохтла-Ярве, вона зустріла двох своїх землячок Олександру Прейман (у дівоцтві Кузик) із Журавного Львівської області та Софію Ридаль (у дівоцтві Бурлак) з Івано-Франківщини. При зустрічах мали щастя спілкуватися рідною мовою! Серед співробітників-естонців було чимало таких, які "співчутливо і з розумінням" ставилися до маминого минулого. А це було у радянські часи. Тепер Естонія – вільна держава, яка шанує борців за волю, за незалежність, навіть, якщо ці борці з України. За незалежної Естонії у Таллінні виникли Український культурний центр та Українське земляцтво. Засновниками і фундаторами центру стали художник з Тернопілля Анатолій Лютюк, багатолітній радянський політв'язень Мирослава Юрісаар (дівоче Бучко), Віра Коник (власний кореспондент Українського радіо), Лілія Чекальська та інші. Членом цього земляцтва була й мама. Натхненником культурних заходів завжди була Мирослава Юрісаар. Познайомившись із мамою, вражена її долею, вона написала про неї вірш.
Коли мої троє дітей були малими, мама щозими приїжджала допомогти мені. Я жартувала: "Мамо, ви, як ластівка, на зимові часи – у теплі краї , а літом – додому". Так, там уже був її дім, її власна хатинка, до якої вона "прикипіла" душею. Але серце її прагнуло до батьківської хати, до рідного села. І нам, дітям, усе наказувала, що її земний шлях має закінчитися на рідній землі... Так і сталося. Останніх чотири роки мама мешкала у Львові, у моїй сім'ї. Завжди була в курсі всіх політичних подій. Із захопленням і болем переживала біля телевізора події Майдану. І зовсім засмутили її серденько звістки з війни з проклятим москалем! Але кожного разу радість була невимовною, коли на Різдвяні й Великодні свята збігалися до львівської квартири всі її внуки та правнуки у вишиванках! Тішилася тими, що тут, і скучала за тими, яких залишила в Естонії. А у неї було восьмеро внуків і шестеро правнуків.
Мама була строгою, справедливою, вимогливою, і водночас ніжною, турботливою і відданою до самозабуття. Як птаха своїми крильми захищала нас, своїх дітей, у роки зростання, а потім лише молилась, молилася за нас дорослих... Відійшла наша дорогенька матуся у засвіти у день Стрітення Господнього, залишивши невимовний щем у серці та теплі спогади.
Світла і вічна пам'ять! Вічний спокій її душі! Надія ШУПЕР (ОМЕЛЯН)
Львів 
|
