Прес-реліз №730
Дискутувати з упередженою людиною сенсу нема, але мої товариші, зокрема Микола Владзімірський, Андрій Луб’яний, Владислав Карпенко та Микола Посівнич, попросили мене дати відповідь на поширену в Інтернеті статтю “Сергій Лунін, “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського: археографічний аналіз”.
Спочатку – про передісторію виникнення цієї статті.
Сергій Лунін з’явився в моєму житті несподівано.
Улітку 2012 року на мою електронну пошту надійшов від нього лист.
Досі я Луніна не знав, не знав навіть про його існування.
І ось цей незнайомець, замість того щоб чемно привітатися, безапеляційно заявив, що дочка Юрія Горліса-Горського Леся Янг (Лісовська) передала йому право на переклад російською мовою “Холодного Яру” Юрія Горліса-Горського і щоб я мав це на увазі й іншим переказав.
Оскільки я не мав наміру перекладати спогади Юрія Горліса-Горського на російську, то здивувався, чому невідома особа інформує мене про це, та ще й суворо-вимогливо, сухо-непривітно, ультимативно. Я запитав, чи цей дозвіл оформлено документально в нотаріуса. Питання Луніну явно не сподобалося, бо, як виявилося, ніякого нотаріально завіреного дозволу Леся Янг йому не давала. У другому листі Лунін сказав, що візьметься за “доопрацювання” цього питання…
Якраз тоді мені зателефонувала Леся Янг. Я переповів їй розмову з незнайомцем та порадив не мати з ним справ. Тим більше що невідомо ще, який з нього перекладач. Якщо він уже так хоче, то нехай перекладає, але не треба передавати йому виняткові права на переклад. Якщо ще хтось захоче перекласти “Холодний Яр”, нехай також перекладає – це тільки сприятиме популяризації спогадів її батька про Визвольну боротьбу.
Невдовзі мені зателефонував Богдан Легоняк, керівник філіалу “Холодний Яр” Національного заповідника “Чигирин”, і сказав, що до нього в Медведівку приїжджав з Харкова невідомий йому чоловік семітської зовнішності, який назвався Сергієм Луніним. Він усе допитувався, на якій підставі Роман Коваль перевидає “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського. Поводився, на думку Богдана, вимогливо-нахабно, саме тому в телефонній розмові з Лесею Янг Богдан Легоняк застеріг її від співпраці з Луніним.
Зробив Лунін ще й спробу проникнути в родину Чучупаків, звичайно ж, “із дослідницькою метою”. На мій погляд, він хотів сфотографуватися з Володимиром Дем’яновичем Чучупакою, щоб потім у публікації засвідчити свою близькість із родиною Чучупаків, що, звичайно, додало б його “дослідженням” вагомості. Я застеріг Чучупаківську родину, з якою товаришую вже майже 20 літ, і вони відмовилися від зустрічі.
Минув рік. Журналістка Ірина Гармасій знайшла в Державному архіві Закарпатської області особову справу Юрія Городянина-Лісовського, зробила копії усіх сторінок і переслала мені для публікації в книжці “Ми ще повернемось!”. Повна назва цієї позиції у книжці така: “Ірина Гармасій. Опис архівної особової справи Юрія Городянина-Лісовського, вчителя Української державної народної школи с. Луг, що біля м. Великий Бичків у Карпатській Україні”.
Прочувши про цінну знахідку, Лунін поспішив на Закарпаття. Пані Ірина погодилась на зустріч, але потім пошкодувала, бо, з її слів, С. Лунін поводився занадто вимогливо і некоректно. Справив на неї враження некультурної людини. Говорив з нею російською мовою. Казав, що він “кацап”, чи “кацаб”. І все наполягав, щоб вона саме йому передала копії цієї справи. Пані Ірина відмовила. Лунін, видно, розсердився, бо навіть не заплатив за каву дамі, яку запросив у кафе. Мусила пані Ірина сама розплачуватися.
Були в наполегливого й ощадливого харків’янина також і контакти з онучкою Юрія Горліса-Горського Лялею. На Лялю Лісовську Лунін справив настільки негативне враження, що вона звернулася до мами з категоричним проханням припинити з ним будь-які стосунки.
Навколо Луніна утворився вакуум – як в Індії навколо представників “касти недоторканних”…
Леся Янг так і не передала йому права на переклад російською мовою “Холодного Яру”, відтак Лунін, як я зрозумів, вирішив “помститися”.
Я написав про це, щоб з’ясувати мотиви написання статті “Сергій Лунін, “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського: археографічний аналіз”.
Що ж до самої статті, то вже в назві автор заклав неправду – ніякого археографічного аналізу й не передбачалося. Нагадую, що археографія – це “галузь історичної науки, яка досліджує ПИСЕМНІ пам’ятки старовини та виробляє наукові принципи їх видання” (Великий тлумачний словник сучасної української мови (рекомендований Міністерством освіти і науки України). – Київ – Ірпінь: Перун, 2001). У статті Луніна не йдеться про наукові принципи видання “ПИСЕМНИХ ПАМ’ЯТНИКІВ”, ТОБТО РУКОПИСІВ.
Почав з неправди – так і продовжив.
За базовий термін своїх тлумачень Лунін узяв поняття “факсимільне видання” “Холодного Яру”, яке, мовляв, зберігається “в кількох бібліотеках України”.
Нагадую, що таке факсиміле. “Це точне відтворення будь-якого графічного ОРИГІНАЛУ (креслення, рукопису, малюнка, документа, підпису тощо)” (Великий тлумачний словник сучасної української мови. – Київ – Ірпінь: Перун, 2001).
У розпорядженні Луніна РУКОПИСУ “ХОЛОДНОГО ЯРУ” (тобто оригіналу, факсимільного видання) НЕМАЄ, але він вдає, що саме на нього й спирається у своїх “дослідженнях”. Насправді ж він пише про видання “Холодного Яру” 1930-х років, підготовлені редакторами різних видавництв.
З метою дезінформації Лунін вводить ще й поняття “авторський текст [Юрія Горліса-Горського]”. Брехати так брехати!
Ось такі дослідники!
Меседж статті Луніна такий: “Починаючи з 1967 р. текст “Холодного Яру” друкують лише спотвореним”. Тобто Лунін стверджує, що видання, які здійснили Микита Мироненко, Роман Федорів, Роман Коваль і черкаське видавництво “Відлуння-Плюс”, вийшли “лише спотвореними”. Звичайно, всю жагу “чесний дослідник” Лунін зосередив на мені (“До зовсім неподобного перекручення тексту вдався у своїх так званих редакціях Р. Коваль”).
“Треба й зауважити те, – визнав Лунін, – що Коваль, посилаючись на вдову Городянина-Лісовського, наголошує на скаргах автора [Юрія Горліса-Горського] на засилля галицьких виразів у “Холодному Ярі” загалом”. Але, “авторитетно” вирішує Лунін, “наведеного вище замало”.
Роз’ясню детальніше.
По-перше, якраз Галина Гришко, вдова Юрія Городянина-Лісовського (Горліса-Горського), мені порадила здійснювати наступні перевидання саме з лондонського видання Микити Мироненка. Так, до слова, зробив і Роман Федорів.
По-друге, в кожному моєму виданні “Холодного Яру” є розділ “Заувага редактора”. У ньому я зазначаю: “У своїх листах за 2005 рік до мене і моєї дочки Олесі (редактор, яка допомагала мені, поруч з Василем Шклярем, редагувати “Холодний Яр”. – Ред.) Галина Гришко [колишня дружина Юрія Горліса-Горського] двічі наголошувала, що Юрій Горліс-Горський мріяв про те, щоб наддніпрянські літературні редактори суттєво відредагували роман “Холодний Яр”. Зокрема, в листі до Олесі Коваль 6 жовтня 2005 р. Галина Гришко писала: “До Вас велике прохання: припильнувати, щоб книжка вийшла з мінімальною хоча б кількістю друкарських “чортиків”, як це сталося з обома томами [Романа] Федорова. Ті друкарські помилки роблять погане враження на читача, а тим самим зменшує вартість книжки. “Холодний Яр” видавався [у 30-ті роки ХХ століття] в Галичині для місцевого читача, і мрією Юрія Г. було зредагувати книжку, виелімінувавши всі галицькі вирази. На жаль, мрія Юрка [поки] не збулася… Книжка потребує доброго літературного редактора”.
Додаємо від себе, що у книзі була й низка фактичних помилок, зокрема в назвах сіл, наприклад село Медвин подавалося як Медин, а село Стецівка часом як Степанівка, [Вереміївка як Воронівка]. Ці та інші помилки виправлено. Подекуди в тексті поруч із прізвищами поставлено й імена повстанців.
У першому томі попередніх видань розділи пронумеровано, а у другому томі позначено зірочками. Вирішено в цьому виданні дати назви розділам, виходячи зі змісту.
Уперше “Холодний Яр” перевидається з фотододатком, біографічними довідками та примітками, які допомагають глибше збагнути зміст.
Повідомляю також, що Галина Гришко права на перевидання книги Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр” передала мені” (Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. Восьме видання, виправлене, доповнене. – Київ – Львів – Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”, 2006).
Здавалося, все зрозуміло, але, як бачимо, не всім. “…Незрозуміло, – не виходить із дива Лунін, – чому нащадки автора досі не поклали цьому край, спираючись на п. 2 ст. 29 Закону України “Про авторське право і суміжні права”.
Ось де собака заритий!
Тому й визначив я жанр писань Луніна як “літературний донос”.
Сергій Лунін так захопився перекрученнями, що втриматися вже не міг. Ось черговий приклад: “Лариса Лісовська заповзялася перевидати твір батька сама, але зустріла на цьому шляху серйозні перешкоди”.
Які “серйозні перешкоди”? Хто чинить їх? Навіщо вигадувати?
Найбільшою перешкодою є тяжка хвороба Лесі Янг (Лісовської), побутові проблеми, відсутність власної квартири тощо.
Хочу також зазначити, що Галина Гришко (мама Лесі Янг) передала мені майже весь архів Юрія Горліса-Горського, в тому числі понад сотню світлин, газетні публікації свого чоловіка, деякі його машинодруки та рукописи. Ці авторські тексти, тобто оригінали рукописів, зберігаються в мене. Порівнюючи їх з уже опублікованими варіантами в пресі, можна помітити відмінності в текстах. Є в мене і газетні публікації деяких спогадів Юрія Горліса-Горського, а в них – виправлення галицизмів, які з’явилися проти його волі. Виправлення зроблені рукою Юрія Горліса-Горського.
Причепився Лунін і до книжки “Ми ще повернемось!”, яку я впорядкував. І тут, бачте, не догодив йому! “З виданням іншої спадщини Городянина-Лісовського теж не все добре, – пише Лунін. – 2012 року значною подією стало видання Р. Ковалем збірки “Ми ще повернемось!”. На жаль, туди не увійшли щонайменше три твори письменника: “Червоний Чортополох”… п’єса за повістю “Отаман Хмара”… надруковані львівською газетою (відповідні номери є, наприклад, у ЦДАЗУ) нариси про СРСР станом на початок 1932 року…”
Нема сенсу вступати в ширшу дискусію з людиною, яка б дуже хотіла виглядати правдолюбом, а сама енергійно фальшує, підтасовує, накручує. Чи, може, я помиляюся, може, таки болить у Луніна серце за полеглих, за холодноярський ідеал, за його чистоту й незаплямованість? Важко повірити в це, адже в час, коли йде кривава боротьба за збереження Української держави, коли злочинна влада вбиває борців за волю України, калічить їх, ув’язнює, коли в Харкові, де живе Лунін, розбивають меморіальні дошки українським письменникам, нищать пам’ятники УПА, а тітушки Добкіна і Кернеса люто б’ють євромайданівців, щось не чути обуреного голосу “борця за Холодний Яр” Луніна, не видно його й серед борців-євромайданівців… Зайнятий він, зайнятий, бо в цей час строчить “літературний донос” на людину, яка оспівує героїзм борців за волю України різних епох, бере безпосередню участь у боротьбі за Українську державу.
Тож, шановні прихильники Холодного Яру, якщо побачите десь статтю, підписану Сергієм Луніним, будьте обачні. На мій суб’єктивний погляд, можливо і помилковий, саме з такими “діячами” поручник Юрко Городянин (Юрій Горліс-Горський) припиняв дискусію ударом кинджала “у ліву кишеню френча”, бо пізнав істину, що “від того, скільки цеглинок ворожого муру проб’ємо лезами і кулями, залежить висновок боротьби”.
Слава Україні!
Роман КОВАЛЬ
13 лютого 2014 р.
Передплачуйте “Незбориму націю”
– газету Історичного клубу “Холодний Яр”
Її редактором є Роман Коваль – дослідник Визвольної боротьби українців за свою державу у 1-й половині ХХ століття. Відтак ця газета – про долі Українських січових стрільців, вояків Галицької армії, Армії УНР, повстанських отаманів та їхніх козаків, Карпатську Січ, ОУН, УПА, а також про кобзарів, українських письменників, нові книжки про Визвольну боротьбу, які видає Історичний клуб “Холодний Яр”. Газета виходить 1 раз на місяць. Ціна – 17.34 грн. на рік.
Передплатний індекс 33545.
Передплачуй “Незбориму націю” і для своїх друзів та рідних – допоможи їм пізнати історію боротьби українців за свою свободу.
Газета “Незборима нація” в Інтернеті http://nezboryma-naciya.org.ua/
|
