Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!» для Українського радіо Чикаго
55 передача Роман Коваля
для Незалежного радіо Чикаго
Запис 26 жовтня 2010 р.
Адріан Марущенко-Богданівський, воїн та історик
Повна історія Армії Української Народної Республіки не буде написана ніколи. Тому що далеко не всі з тих, кому вдалося пройти неймовірно тяжкий шлях випробувань у її лавах і вижити, написали спогади про ті історичні для нашого народу дні. Тож з особливою повагою ставишся до воїнів, які уславили себе на полях битв, а потім на еміграції пером своїм увічнили подвиг побратимів.
У ряду таких постатей стоїть Адріан Марущенко-Богданівський, герой двох воєн – Першої світової, де він здобув 7 орденів, і Великої вітчизняної війни українського народу 1917 – 20-х років. У лавах українського війська в 23 роки він став підполковником, а за участь у Першому зимовому поході був відзначений найвищою українською військовою відзнакою – орденом Залізного хреста.
Лавровим вінком можна було увінчати його і за внесок в українську історичну науку, хоча би за його “Матеріали до історії Лубенського імені запорозького полковника Максима Залізняка полку”, опубліковані у 1930-х роках у п’ятьох збірниках журналу “За Державність”.
На підставі цієї праці можна вивчати драматичну історію українського війська.
Щоб збагнути трагедію тих, хто став на захист нашої Батьківщини, наведу уривок із цих “Матеріалів...” про страшні дні перебування Армії УНР у “трикутнику смерті” в листопаді 1919 року:
“Епідемія тифу зі скаженою швидкістю руйнувала армію, яка обернулася на велетенський обоз із тифозними. На возах сиділи скорчені у три погибелі постаті, замотані у дрантя, боронячись від дощу зі снігом, що немилосердно бив у лице.
Тиф косив своє “жниво” серед оборонців України, які не мали ліків і не могли їх одержати з-за кордону через заборону держав, які підтримували Денікіна. Треба було мати залізні нерви, щоб не збожеволіти від рапортів, доповідей та звітів про жахливий стан у частинах.
Проходимо біля якогось шпиталю, наспіх зробленого в їдальні, – аж волосся диба стало від того жахливого крику-зойку хворих вояків!
Старшини і стрільці ледве що не на землі лежали на брудних матрацах, напіврозкриті, в одній білизні, не чистішої від тих матраців.
Ось лежить стрілець – блідий, очі викотилися, дивляться нерухомо в сіро-олив’яне небо, а зсинілі уста розхиляються, мов шепочуть останню молитву...
Обік нього – козак-запорожець з розтріпаним оселедцем, лежачи на вогкому напівзамерзлому матраці, звивається в муках-болях. Зсовується зі свого ложа і непокоїть сусідів. Уста спалені, чорні, покриті піною; щоки бліді, блакитні розпалені очі забігли кров’ю, втопили зір у нас і дивляться з якоюсь надлюдською мольбою про поміч.
– Болить... болить... – слабим голосом, повертаючись з боку на бік, простогнав цей вояка-запорожець, показуючи лівою рукою на груди, які прикрашала брудна, широкою прошвою вишита сорочка...
Самотні, зломлені, змучені від лютого тифу, як снопи лежали без руху; а з неба рясно поливало дощем-снігом…
Терен перебування армії щогодини зменшувався. Орієнтацій і думок було багато: одні носили в кишенях російські наплечники, показуючи їх з усміхом; інші розходилися по дядьках, підробляючись під селян чи робітників... Тільки незначний відсоток стояв на твердому ґрунті “битися за Україну, битися до загину”... і перед жодним ворогом не капітулювати, попри те, що формально обов’язок провадити дальшу боротьбу було узалежнено від бажання кожного вояка, – “решту ж розформувати й уважати вільними”. Так говорив наказ.
“Битися до загину” вирішив і 2-й кінний Переяславський полк, що прикривав недобитки армії в упертих ар’єргардних боях з кіннотою московських “золотопогонників”.
Полк складався зі свідомих і відважних бойовиків, “вони не могли знести ворожого панування і на загальному зібранні старшини одноголосно постановили: “Смерть фізична приємніша, ніж моральна”. Тож і пішли вони у Зимовий похід по тилах Добровольчої армії.
Похід, овіяний славою, яка й тепер бентежить наші серця...
Якби ж кожний старшина чи козак написав історію своєї частини, – якою багатою стала б наша історична пам’ять!
Адріан Марущенко-Богданівського, який гідно захищав нашу Батьківщину і на полях битв, і на сторінках історичних літописів, народився в Києві в сім’ї залізничника.
Під час Першої світової війни був тричі поранений. Здобув сім орденів та офіцерський чин.
На військовій службі Україні – від квітня 1917 року.
Одна з його останніх посад – начальник штабу 2-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР.
Перебуваючи в таборах для інтернованих у Польщі, мріяв продовжувати освіту, але “моральний обов’язок не дозволяв залишити армію”. Тож освіту продовжив у таборі міста Каліша, де закінчив академічні курси Генерального штабу.
Коли було взято курс на ліквідацію армії, Адріан Марущенко-Богданівський демобілізувався. Але з побратимами зв’язку не втрачав: 1923 року він став членом Української спілки військових інвалідів Окремої кінної дивізії. Працював фізично на вугільних копальнях. У 1923 – 1925 рр. навчався в Українській господарській академії в Подєбрадах у Чехословаччині, потім перевівся до Гірничо-ливарної академії у Кракові, яку й закінчив, здобувши фах інженера-ливарника.
Був активістом Спілки українських студентів, фінансово підтримував Стипендійний фонд імені Симона Петлюри.
Підполковник Армії УНР Адріан Марущенко-Богдановський помер від сухот 1940 року в Польщі. Там і похований.
Пам’ятаймо тих, хто зберіг пам’ять про Визвольні змагання!
Шановні українці Чикаго, ви слухали передачу Романа Коваля з радіоциклу “За Україну, за її волю”. Моя електронна адреса: kovalroman1@gmail.com
Попередні радіопередачі радіоциклу можна послухати в Інтернеті на сайті газети “Незборима нація” в рубриці “За Україну, за її волю”.
Шановні українці Чикаго, ви слухали передачу Романа Коваля з радіоциклу “За Україну, за її волю”.
|
