Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


#8

    > Серпень 2004 р.

Серпень 2004 р.

«Незборима нація» Число 8 (222) Серпень 2004 р.

Цей номер вийшов за сприяння
Молодіжного націоналістичного конгресу
90 років тому почалась Перша світова війна
Перша світова війна в долі українського народу

Війна. Здавалось, однозначно негативне явище, уособлення зла, насильства, всіх можливих нещасть: епідемій тифу і мародерства, лихоманки бандитизму та ґвалтувань, потоків і рік – у прямому, не переносному значенні – крові...
Чи може бути якась інша оцінка війни?
Може.
Війна – це максимальне напруження всіх наявних сил народів-учасників, це величезний виплеск творчої та деструктивної енергії, це колосальний державотворчий ентузіазм.
Це, нарешті, з’ява героїв. Без яких існування народу немислиме.
Перша світова війна в долі українського народу – це шанс пробудження, це виведення зі стану рабської рівноваги, це зупинення процесу асиміляції, злиття в “єдиному російському морі”.
У ХIХ ст., здавалось, що український народ не просто притишує, а завершує свою історичну ходу. Як політичного явища нас вже не існувало. Існувала хлопська маса, рабсила, поживний субстрат для хижого російського птаха. Існував малоросійський білок, який не пробудило до творчого життя навіть Шевченкове слово.
Щаслива посмішка долі: народу, який завмирає, Бог дарує Тараса Шевченка. І Бог устами Шевченка промовляє до української пустелі. І сльози, які пролив Шевченко, не випарувалися, слова, які він промовив, пекучий російський вітер не завіяв поза межі України.
Зародок зав’язувався повільно – півстоліття. І “раптом”, напередодні ХХ ст., проросла Шевченковим пророчим віщуванням Леся Українка, і “раптом” проріс Шевченковим словом, що кличе до зброї, Микола Міхновський... І Бог, який 1814 року послав Україні Тараса Шевченка, рівно через століття послав ще одну благодать – Першу світову війну.
А Україна ще не розуміла свого історичного шансу і продовжувала дрімати. Але її настирливо будили – полки, дивізії, армії, фронти, які бурхливо перекочувались через неї, брутально б’ючи її – ще сонну – під дих.
Мільйони вибухів артилерійських снарядів, мільярди рушничних та пістолетних пострілів, безперервні пісні кулеметів таки розбудили велета, і він, не продерши як слід очі, повів плечем, і ті, хто так невчасно опинився на них, переломилися.
Але велет затоптував у чорнозем не тих... І цим показав, що пробудження ілюзорне, що він продовжував спати: мільйони хохлів боролися за “Великоросію”, захищали від “німецького мілітаризму” одвічного ворога.
А ось Володимир Ленін, партія якого висунула гасло поразки Росії в імперіалістичній війні, зробив українцям велику послугу. І пропаговане більшовиками гасло самовизначення народів Російської імперії зіграло справді історичну роль...
Серед українців, здається, Микола Міхновський першим виступив проти створення “загальноросійського” фронту: ще навесні 1917 року він запропонував  Центральній Раді замиритися з Німеччиною і створити антиросійський фронт. Ця концепція була реалізована на Берестейських мирних переговорах 9 лютого 1918 року. І хоч це було зроблено з великим запізненням, все ж таки результат був вражаючий: протягом неповних трьох місяців (лютий – квітень 1918 р.) за допомогою німців Україна була очищена від більшовиків.
До 1917 р. українська національна державницька ідея тривожила і переповнювала ненавистю до Росії серця лише сотень, може, тисяч українців. Саме вони складали українську, очевидно, найнечисельнішу в Європі, націю...
Коли величезний вал дестабілізації розхитав російську імперію і корона російського самодержавства з імперського олімпу закотилася в музейні сховища, до мільйонів українців “раптом” докотилася луна Шевченкових слів:

Кайдани порвіте,
І вражою, злою кров’ю волю окропіте.

Лютнева революція, яка була логічним продовженням Першої світової війни, зірвала полуду з мільйонів очей, і українці “побачили всю кривду, яка творилась над ними, як українцями”. За короткий період завдяки революційним подіям і таким видатним одиницям, як Міхновський та Тютюнник, національна свідомість мас просто вибухнула, прорвала всі можливі греблі і розлилася по всій Україні. І до велета, наїжаченого двома мільйонами багнетів, повернулася душа гайдамаки.
І малорос, який у шанцях Першої cвітової їв з одного казанка з “великоросом”, котрого щиро вважав своїм братом, за якого проливав кров, “раптом” зрозумів, що їхні стосунки – це взаємини коня і вершника, і що цим вершником є не він, козак... І очі малороса налилися кров’ю образи та ненависті. “То була ненависть, що виникла наслідком до краю ображеного почуття власної гідності, ненависть наслідком образи найсвятіших почувань масової душі”,  – писав Юрко Тютюнник.
Малорос, сповнений ніжності до неньки-України і ненависті до мачухи-Росії, перевтілювався в українця.
Тютюнник, свідок епохи та її творець, так змальовував вибух національних почуттів мільйонів: “Увігнати ніж в серце Росії негайно... таке було бажання”. А вміння “вганяти ножа” без жалю вернули українцям 1914 – 1918 роки...
І “німі, здавалось, духовно мертві маси”, ставали українським народом.

Перша cвітова війна, освіживши почуття згарищами пожарищ, мілітарно вишколила мільйони українців, підготувала для Національної революції прекрасні старшинські кадри, створила українську військову еліту.
Блакитний, Вовгура, Орел-Гальчевський, Ґонта (Лютий-Лютенко), Григорьєв, Кваша, Кощовий, Ляхович, Орлик, Полтавець-Остряниця, Струк, Філоненко, Шепель, брати Чучупаки – хіба перелічиш всіх ватажків повстанського руху 1919 – 1920-х років, які отримали військова освіту на фронтах Першої світової?
Перша світова війна зробила ще одну величезної ваги справу: вона озброїла український народ – сотні тисяч рушниць та кулеметів із полів битв перекочували в комори дядьків та під стріхи їхніх хат. І, дбайливо змащені, дожидали свого часу.
Такої кількості зброї український народ ще ніколи не мав...
Одне, чого не зробила війна: не розвіяла російський дурман у головах малоросійської інтелігенції. Маса українська протверезіла, а інтелігенція продовжувала перебувати в наркотичному полоні “передової російської культури”. І раз у раз заганяла в спину Національної революції ніж облудної соціалістичної, проросійської демагогії.
Якби ж то вони – оці більшовики у вишиваних сорочках винниченківського штибу – розмовляли російською мовою, мовою своєї духовної батьківщини!
Але ж ні. Вони віщували вишуканою українською і сприймалися малоосвіченою, довірливою українською масою як свої, наші, як “захисники трудового народу”. І маса – щира і наївна – з пошанівком ловила кожне їх “розумне, брехнею підбите слово”...
“Українці не мають наміру одривати Україну від Росії.., – за український народ “вирішував” кімнатний теоретик Михайло Грушевський. – ...Вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній зв’язи з нею”.  А Володимир Винниченко, який відчував “себе в Росії вдома”, який сприймав (за власним визнанням) інтереси “цеї колишньої в’язниці” “близькими, своїми”, рішуче виступив проти творення українського війська. Навіть Симон Петлюра не міг вирватися з тенетів смертельного для нас русофільства. І закликав українців захищати Росію.
Але через туман демагогії про “братерство української та російської демократії”, “про спільний дім – Російську федерацію”, все наполегливіше пробивався голос прямого нащадка Тараса Шевченка – ідеолога та організатора українського війська Миколи Міхновського:
“Основою війни є біологічний закон боротьби за існування, а цей закон... находить свій вислів виключно в національних конфліктах... Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належиться по праву... Ми не хочемо більше зносити панування чужинців, ми не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!.. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь на Україні і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!”
Міхновський не тільки прорік слова національної правди, але й першим став на стежину збройної боротьби проти історичного ворога – Росії...

(уривок із передмови Р. Коваля до книги “Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії”)

“Постаті”
Народження синьожупанника
 
Федір Скрипниченко народився 6 червня 1895 р. в селянській сім’ї с. Кодема Бахмутського повіту Катеринославської губернії 1. Ріс юнак, докладно не знаючи, хто він такий, якої національності.
Хоч і народився Федір в українській родині, але, на превеликий жаль,  не цілком національно свідомій. Батьки спілкувалися українською мовою, бо іншої не знали. Разом із цим вони називали себе “руськими”, православними, “і будь ким, тільки не українцями”.
Отож до вступу в Бахмутську гімназію Федір московської мови не знав. “Коли ж мене батько відвіз до школи, – згадував він, – то там я вже мусів учитись цвенькати “по-благородному”… Довгенько мені попадало за те “шо” та “як”, поки таки приловчився і я вживати московське “как” та “нєт”. І нарешті заговорив так, що й батьки мене не все розуміли. Таким чином московська школа зробила своє”.
У такому стані його захопила Світова війна. “Рік 1914 приніс велику світову війну, – писав Федір Скрипниченко, – а разом із цим це й стало початком мого національного пробудження...” Та для національного пробудження треба було ще потрапити до німецького полону... А поки новоспечений російський патріот домовився з двома однокласниками їхати на війну захищати “царя і отєчєство”.
Батько Федора довго не погоджувався з таким рішенням сина. Та все ж  мусив уступити. Отак, закінчивши шостий клас гімназії м. Луганська Слов’яносербського повіту і маючи 18 літ, поїхав “козак на війноньку”.
В лютому 1915 р. в боях за фортецю Осовець Федора було поранено одразу двома кулями… Вилікувавшись, у квітні 1915-го він знову опинився на фронті, в Карпатах. Якраз тоді німці завдали “москалям” дошкульних ударів, захопивши багатьох у полон. Серед полонених виявився і юний російський патріот Федір Скрипниченко.
Спочатку він потрапив до табору Ламсдорф. Та невдовзі з ініціативи Союзу визволення України, не питаючи в полонених згоди, українців відокремили від росіян і перевезли до окремого табору в Раштадті Баденської провінції. В Раштадті було скупчено до 30 тисяч солдатів російської армії, призваних із “малоросійських” губерній. Багато вихідців з України зібрали в німецьких таборах Вецляр і Зальцведель, та в австрійському – Фрайштадті.
Після цього перегрупування Союз визволення України розіслав до таборів вчителів, свідомих українців, які стали оповідати про звитяжну українську історію, про те, “хто ми, чиї сини, яких батьків, ким і за що закуті”.
“Тяжка їх праця була, – згадував Федір Скрипниченко, – але дала надзвичайно гарні наслідки, бо не одна тисяча полонених зрозуміла, хто вони є в дійсності. Тяжкою праця тих проповідників правди була тому, що вони попали до такого натовпу, який не знав, хто вони і, рахуючи себе росіянами, ніяк не могли й не хтіли зрозуміти того, що чули. Спочатку лише “велика меншість”... пішла за своїми проповідниками”.
І серед цих перших неофітів був Федір Скрипниченко. Отак 1915-й став “першим роком, – казав він, – моєї національної свідомості”.
У таборі виклади з історії та інших наук велися українською мовою. Відкрилися різноманітні майстерні, бібліотека, театр, друкарня. Почало свою діяльність товариство “Січ”. Став виходити табірний часопис “Розсвіт”. З’явилися перші табірні підручники. Їх відсилали також до інших таборів і шкіл Волині, Холмщини та Підляшшя.
Перебуваючи в Раштадті, Федір виявив великий національний ентузіазм: він брав участь в усіх українських організаціях, “які лише там були”.
Після приїзду полковника Миколи Шаповала раштадське товариство “Січ” трансформувалося у Перший запорозький ім. Тараса Шевченка полк. Козаки мали власну уніформу: широкі сині штани, сині чумарки, широкі пояси...
“Найбільшим святом для нас був той день, – згадував Федір Скрипниченко, – коли перед стрункими рядами козаків показався наш прапор, який у цей день приймав полк. Здавалось і сама природа в цей мент поділяла нашу радість.
Яка краса!.. В оден момент перед очима неначе встали ті славні, безсмертні героїчні часи, коли козак був паном на Вкраїні. Національна свідомість серед полонених стала поширюватись надзвичайно скоро, а все через ту працю наших учителів, які працювали не лише щиро, але й вміло.
Доказом росту цеї свідомости може вже служити те, що через де-який час самі полонені стали домагатися від німецького уряду того, щоби він не дозволяв полякам відчиняти по українських селах польських шкіл і не перевертати дітей після московської та ще й на польську мову”.
Німецький уряд пішов назустріч і почав із таборів висилати українських вчителів в українські села, зайняті німецьким військом. У червні 1917 р. поїхав вчителювати й Федір. Так він опинився коло Берестя в с. Щербин Гродненської губернії, де за короткий час зумів відкрити школу. Вчив дітей, зрозуміло, не польською мовою, як того хотіли місцеві поляки, а українською.
Мав 37 учнів і “всі вони пізнали свою історію, навчились читати й писати і, взагалі, зрозуміли, що вони не є ані поляки, ані москалі, ані малороси, а є діти Великого Українського народу...” Вчителював Федір до початку лютого 1918 року. А 10 лютого в складі передової сотні 1-го Запорозького імені Тараса Шевченка полку під проводом Миколи Шаповала він вирушив на Батьківщину.
Радість переповнювала козацькі серця. Та Центральна Рада зустріла синьожупанників непривітно, холодно, майже вороже. Незабаром з’ясувалося, що синьожупанників центральнорадівці “вважали зазіхачами на владу в Україні... навіть контрреволюціонерами… Нелегко було тоді Синім, – згадував командир кулеметної сотні 2-го Синього полку Тиміш Омельченко. – Для уряду – контрреволюціонери, для німців – більшовики, для ворогів – ненависна опора України…”
Врешті, від командування 1-ю Синьою дивізією усунули авторитетного серед синьожупанників генерала-лейтенанта Віктора Зелінського. А напередодні гетьманського перевороту, в ніч на 27 квітня, дивізію було роззброєно і розпущено. Так було втрачено дієздатну кількатисячну частину добірного українського війська...
І Федір вирушив додому, в Бахмут. Та недовго пробув він дома – може з півроку. Під час антигетьманського повстання, коли Донбас захопили більшовики, мусив він тікати. Врешті, опинився на Кубані.
Жив у станиці Царській, у родичів. Тут на нього навалилася нова біда – тиф.
На цьому випробування долі не закінчилися: по видужанню Федора мобілізували до армії Денікіна. Пізніше потрапив він до Кубанської дивізії генерала-майора Миколи Бабієва. Та під натиском червоних мусив тікати з Кубані. Разом з іншими опинився він на пустельному острові Лемнос в Егейському морі. Звідки втік до Греції, де пробув два роки.
З метою продовжувати навчання в березні 1923 р. переїхав до Чехословаччини. Був зарахований на матуральні курси при Українському громадянському комітеті в Празі. 2 липня 1924 р., ще не маючи свідоцтва про середню освіту, подав прохання до “Високої Ради Професорів” прийняти його до складу студентів Української господарської академії в Подебрадах. Матуральні курси закінчив 22 жовтня 1924 року.
9 квітня 1925 р. під час навчання в УГА Федір Скрипниченко записав спогад “Як я став свідомим українцем”. Згадуючи свою працю в українському селі на Берестейщині, він зробив висновок: “То було моє найкраще і найчистіше діло, яке я зробив поки-що до цього часу. Таким чином я став свідомим сином свого народу”.
10 квітня 1929 р. свідомий син українського народу Федір Скрипниченко захистив диплом “з успіхом дуже добрим”, здобувши фах інженера.
Яка подальша доля його, не знаю. Знаю лише, що навесні 1929 р. Федір Скрипниченко збирався подавати документи на отримання візи до Сполучених Штатів Америки. Напевно там і розтанув його слід.
Шкода, що людина, яка всім серцем хотіла прислужитися своїй Батьківщині, не змогла повною мірою реалізувати цього шляхетного бажання. І мусив розбудовувати чужі держави. А небагато встиг Федір зробити насамперед через те, що “український національний рух, Центральною Радою репрезентований, був рухом недержавним”. Цією думкою Сергія Шемета я і завершую розповідь про свого земляка.

Роман КОВАЛЬ

Джерела
Омельченко Т. Мої спогади про Синіх. – Сурмач. – Лондон, 1969. – Ч. 1 – 4 (42 – 45). – С. 32 – 33.
Особиста справа студента Федора Скрипниченка. ЦДАВО 3795, оп. 1, спр. 1943, арк. 1 – 92.
Скрипниченко Ф. Як я став свідомим українцем. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 61 – 63 зв.

Примітка
1. Тепер Артемівського району Донецької області.

Підпис під фотографією: “На світлині – синьожупанники на Софіївській площі Київ, 1918 р.

 

ЮВІЛЕЇ І ДАТИ. СЕРПЕНЬ
1 серпня 1889 р. народився Петро САМУТІН, генерал-хорунжий Армії УНР.
1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії. Почалася Перша світова війна.
1 серпня 1914 р. у Львові постала Головна українська рада.
3 серпня 1651 р. польські війська під проводом Яна РАДЗИВІЛЛА нищать Київ.
4 серпня 1687 р. Гетьманом України обрано Івана МАЗЕПУ.
4 серпня 1914 р. у Львові створено Союз визволення України.
4 серпня 1919 р. загинув Дмитро ВІТОВСЬКИЙ, перший головнокомандувач УГА і Військовий міністр ЗУНР.
4 серпня 1968 р. помер Олександр ЗАГРОДСЬКИЙ, генерал-полковник Армії УНР.
6 серпня 1657 р. помер Гетьман України Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ.
8 серпня 1819 р. народився український письменник та громадський діяч Пантелеймон КУЛІШ.
8 серпня 1834 р. народився український письменник Юрій ФЕДЬКОВИЧ.
8 серпня 1919 р. загинув Дмитро СОКОЛОВСЬКИЙ, повстанський отаман.
9 серпня 1792 р. висадка запорожців на Кубань.
9 серпня 1849 р. у Північній Буковині скасовано кріпосне право.
9 серпня 1919 р. галицькі й наддніпрянські війська відбивають у більшовиків Жмеринку.
10 серпня 1648 р. перемога Богдана Хмельницького над поляками під Пилявцями на Поділлі.
10 серпня 1680 р. помер запорозький кошовий Іван СІРКО.
11 серпня 1942 р. помер Костянтин ЛІНСЬКИЙ, кубанський бандурист.
12 серпня 1107 р. перемога київських князів над половцями під Лубнами.
12 серпня 1919 р. українські війська відбивають у більшовиків Вінницю.
15 серпня 1649 р. перемога Богдана ХМЕЛЬНИЦЬКОГО над поляками під Зборовом у Галичині.
16 серпня 1657 р. Юрія ХМЕЛЬНИЦЬКОГО обрано Гетьманом України.
16 серпня 1884 р. народився Ісак МАЗЕПА, державний і громадсько-політичний діяч, публіцист; голова уряду УНР (1919 – 1920), голова уряду УНР в екзилі (1948 – 1952).
17 серпня 1245 р. перемога князя Данила ГАЛИЦЬКОГО над мадярами.
17 серпня 1772 р. Галичину прилучено до Австрії.
18 серпня 1836 р. народився письменник Олександр КОНИСЬКИЙ.
18 серпня 1957 р. помер Микола КОВАЛЕВСЬКИЙ, член Центральної Ради.
20 серпня 1965 р. помер Тихін СТРОКУН, кубанський бандурист.
20 серпня 1979 р. помер Микита МАНДРИКА, український поет, член Центральної Ради, радник українського посольства на Кубані та в Туреччині, представник кубанського уряду в Японії та на Далекому Сході (1919).
21 серпня 1627 р. видано “Лексикон” Памви БЕРИНДИ – перший словник української мови.
23 серпня 1867 р. народився Осип МАКОВЕЙ, український письменник.
24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Акт про державну незалежність.
26  серпня 1757 р. у Чигирині обрано Гетьманом України Івана ВИГОВСЬКОГО.
27 серпня 1856 р. народився Іван ФРАНКО, письменник, літературознавець, науковець і громадський діяч.
28 серпня 1575 р. народилася Єлизавета ГУЛЕВИЧІВНА, одна із засновниць Київського братства, монастиря і школи при ньому, яка з часом перетворилася на Києво-Могилянську академію.
28 серпня 1819 р. народився Іван ПОПКО, кубанський етнограф, історик,  генерал-лейтенант російської армії.
30 серпня 1673 р. почався похід кошового Івана СІРКА на Крим.
30 серпня 1883 р. народився Дмитро ДОНЦОВ, ідеолог українського націоналізму.
30 – 31 серпня 1903 р. у Полтаві відкрито пам’ятник Івану КОТЛЯРЕВСЬКОМУ.
“До 90-ліття створення СВУ”
Союз визволення України

До Першої світової війни Наддніпрянська Україна називалась Малоросією. Був це край, де, як говорили тогочасні росіяни, “всьо обільєм дишит”. Матеріально люди жили непогано: хто працював, той мав, що їсти та вдягти. Та приспані – й “своїми”, і чужими – народні маси мертвіли в байдужості до українських інтересів. Жодного національно-суспільного руху не було.
Справу української державності зробила актуальною Світова війна. Минуло не так багато часу і стало зрозуміло, що Росія вступила у Світову війну не стільки, щоб захистити сербів, як із метою знищити український національний рух у Галичині та інших західних землях. Петербург страшенно боявся, щоб “українська зараза” не перекинулася з Галичини  до “Малоросії”.
Зрозумівши, що перемога Росії у війні була б смертельним ударом по українству, галицька інтелігенція спільно з наддніпрянськими емігрантами стала по бік Австро-Угорщини та Німеччини. Внаслідок цього виникли дві формації: військова – Українські січові стрільці, та політична – Союз визволення України.
Сталося так, що найактивнішими пропагандистами української самостійності виявилися ті, що 10 років перед тим зійшли на російські манівці, під час розколу Революційної української партії заложивши Спілку Російської соціал-демократичної робітничої партії – Мар’ян Юлій Меленевський та Олександр Скоропис-Йолтуховський. Тобто ті, хто 1900 року категорично виступили проти тези Миколи Міхновського про самостійність України. Практика співпраці з росіянами показала їм, що всі вони – і монархісти, і демократи – категорично проти боротьби українців за своє національне визволення.
Заснували Союз визволення України у Львові 4 серпня 1914 року Фундаторами СВУ були також Дмитро Донцов (його перший голова), Володимир Дорошенко, Андрій Жук, Микола Залізняк. Вони сподівались за допомогою західних українців – в боротьбі проти Росії – досягти створення самостійної Української держави. СВУ розгорнув жваву діяльність, насамперед у ділянці інформації про українську справу на різних мовах.
Першим виявом діяльності СВУ була відозва “An die offentliche Meinung Europas”, видана 25 серпня 1914 р. за підписом Мар’яна Меленевського, Олександра Скорописа-Йолтуховського, Володимира Дорошенка, Андрія Жука, Дмитра Донцова і Миколи Залізняка. В заяві стверджувалося, що лише самостійна Українська держава створить забороло для Європи проти Росії з її експансією та звільнить слов’янський світ від згубного впливу панмосковізму.
Значним дипломатичним успіхом СВУ стала заява (в листопаді 1914 р.) турецького міністра Таалат-бея про потребу визволення України й запевнення про допомогу турецького уряду в здобутті самостійності України.
Визначною була й видавнича діяльність СВУ. Він видавав “Вістник Союзу визволення України” (редактори Микола Троцький, Володимир Дорошенко, Андрій Жук, М. Возняк), тижневик “Ukrainische Nachrichten” “La Revue Ukrainienne”. СВУ видав близько 50 книг і 30 брошур про Україну німецькою, французькою, англійською, італійською, угорською, турецькою, шведською, румунською, хорватською, чеською та болгарською мовами. Видавалась велика кількість книг та брошур українською мовою.
За допомогою культурних діячів, вчителів, професорів, які мусила тікати з окупованої росіянами Галичини та Буковини, СВУ, отримавши дозвіл німецької та австро-угорської військових влад, розпочав широку допоміжну, релігійну та культурно-виховну серед українців-полонених у таборах Німеччини та Австро-Угорщини. Спочатку українізували табір у Фрайштадті. Невдовзі праця СВУ принесла свої плоди і в інших таборах – Дуна-Сердагель (Угорщина), Раштадті, Зальцведелі й Вецлярі (Німеччина). Заходами СВУ в цих та інших таборах було згуртовано близько 80 тисяч українців, серед яких провадилася активна культурно-освітня та національно-виховна діяльність. Засновувались українські школи, бібліотеки, читальні, хори, оркестри, театри, курси української історії та літератури, кооперації, політичної економії, української і німецької мов та газети. Постали українські парафії, клуби, каси взаємодопомоги, крамниці. Були закладені гімнастично-спортивні товариства. В таборах працювали такі відомі діячі, як професори Степан Смаль-Стоцький та Василь Сімович, доктори Микола Чайківський, Осип Охрімович, Роман Домбчевський, а також Йосип Безпалко, письменник Микола Голубець та інші.
Національно-культурна праця провадилась не лише в українізованих таборах, але й в багатонаціональних, а також у численних робітничих командах, розкиданих по всій Австро-Угорщині та Німеччині. Наприкінці 1915 р. з найстаршого українського табору в Фрайштадті було вислано до Німеччини для провадження організаційної української праці понад 30 полонених, переважно народних вчителів. Національно-політичні працівники посилались і до України. Для цього використовувався обмін полоненими-інвалідами між Росією та центральними державами. Від 1916 р. посилалися сотні “мужів довір’я” на окуповані німцями Волинь, Берестейщину, Холмщину і Підляшшя. Там вони закладали народні школи та активно проводили національно-культурну працю, пробуджуючи серед українського населення національно-соборну свідомість.
Працювали представники СВУ і в старшинському таборі Терезин, де  чисельно переважали українці з походження. Та спочатку лише з півсотні відверто називали себе українцями. “Навіть після березневої революції 1917 р. більшість не хотіла порвати зв’язку з російською демократією, яка ставилась негативно до українського національного пробудження...” Та найбільше всього було т. зв. нейтральних, насправді боягузів та хитрунів.
Та все ж Лютнева революції значно пожвавила українське життя в таборах...
Більшість демократично налаштованих офіцерів ухвалили визнати Тимчасовий уряд, звільнивши себе таким чином від присяги на вірність імператорові Миколі II. Та навіть демократично налаштовані офіцери стояли на позиціях неподільності Росії. Коли ж у таборі почалися розмови про Україну, це викликало в них щире здивування, а потім і обурення “претензіями” українців. Українців було звинувачено в невдячності до “великоруського” народу та непошані до російської культури. Уральські купці брати Куликови кричали: “Ми вас, хахлов, в бараній роґ скрутім! Ми пакажєм вам кузькіну мать!”
  “Монархісти вже давно дивилися на старшин-українців як на людей пропащих, записавши їх на “чорну дошку”, але й демократично налаштовані “русскіє офіцери” з особливою ненавистю виступали на різних зібраннях проти самостійників, чим ще більше підсилювали самостійницькі настрої серед українців... Коли Українська Центральна Рада 1-м Універсалом проголосила лише автономію України, в таборах серед українців була проголошена її самостійність”.

Р. К.

“Хто грає – того знають і слухають люди”

Після вбивства Ярослава Галана Львовом прокотилася хвиля арештів та депортацій національно свідомого й активного студентства. 1950 року репресували і братів-бандуристів Богдана та Романа Жеплинських. Завезли їх аж у Томську область. Каралися  в Зирянському лісгоспі майже п’ять років. У селищі Торба створили капелу бандуристів. 1954 року вона успішно виступила на обласному конкурсному огляді.
1959 року брати повернулися на Батьківщину. Разом із дружинами  (Вірою Андріївною та Вірою Теодозіївною) організували родинний ансамбль бандуристів, а згодом – капелу бандуристів “Дністер” та дитячу капелу бандуристів “Струмок”.
1969 року Богдан Жеплинський переїхав до Львова, де став науковим співробітником Львівського відділення Інституту економіки АН УРСР. 1970 року разом із дружиною створив і керував капелами бандуристів при Палаці культури заводу “Львівсільмаш”, “Львівської політехніки”, Львівському професійно-технічному училищі № 4.
Богдан Жеплинський підготував до друку “Кобзарську енциклопедію”. В ній близько 4000 імен. У його картотеці – майже 6000 біографій народних музикантів України. Написав і видав Богдан Жеплинський “Коротку історію кобзарства в Україні” (Львів: Край, 2000). Також видав три серії листівок із біографіями кобзарів. Цікавою є й остання книга пана Богдана – “Кобзарськими стежинами”, в якій він розповідає про кобзарів-бандуристів, з якими заприязнився в 1960 – 1970 роках.
Громадськість Львівщини гідно відзначила ювілей Богдана Жеплинського (75-ліття від дня його народження) великим кобзарським вечором, на якому українського подвижника вшанувало багато кобзарів та кобзарських колективів. Можливо, найзворушливим музичним вітанням була пісня “Взяв би я бандуру” у виконанні Соломії Жеплинської – онучки брата Романа.
Голова Львівського обласного Товариства політичних в’язнів та репресованих Петро Франко нагородив ювіляра почесною відзнакою “Хрест Слави”. Серед багатьох інших виступали на вечорі друзі з дрогобицької гімназії Я. Дацишин та В. Куц (Новицька), які пережили разом із паном Богданом жахи сталінських репресій.
Недаремно в народі кажуть: “Хто грає – того знають і слухають люди”. Напевно, саме й тому галицька інтелігенція достойно вшанувала ювілей Богдана Жеплинського. З роси і води, Вам, шановний Богдане Михайловичу!

Дарія КОВАЛЬЧУК
м. Львів

Редакція “Незборимої нації”, хоч і з запізненням, та все одно приєднується до численних вітань на адресу славного українського козака-бандуриста Богдана Жеплинського, бажає йому та його високопатріотичній родині нових досягнень на добро нашої Батьківщини. Та визнання державою їхнього життєвого подвигу.

Шляхи людини
Якою дорогою треба пройти і що треба було зробити в житті людині, яка розпочинала свій шлях у 1920-х на Волині під польською владою як підпільник-комсомолець, а закінчувала як дисидент, якого виривають із московських лап західні держави, і сам канадський посол (Москва, 1987 рік) приїздить за ним у дипломатичній машині, а згодом у Вашингтоні відбувається зустріч в’язня ГУЛАГу з тодішнім президентом США Рональдом Рейганом...

Данило Шумук, про якого Левко Лук’яненко писав його доньці Вірі, що її тато – “просто святий”, відійшов у вічність 21 травня цього року. Проте залишилася земля, на якій він виростав, думав і боровся, про яку мріяв у російських концтаборах і на засланні. Залишилися рідні й люди, яких торкалася його душа. Залишилися його спогади – книга “Пережите і передумане. Спогади й роздуми українського дисидента-політв’язня з років блукань і боротьби під трьома окупаціями України (1921 – 1981 рр.)”.
Спогади людини, що пережила еволюцію від комунізму до “шляхетного націоналізму” (як зазначено в передмові), є дуже цінними. Проте, ознайомившись зі “Спогадами”, я би додав, що Данило Шумук був “думаючим націоналістом”, який не любив помпезності та гучних, але порожніх фраз. І тим ціннішим стає його опис таких подій, як польське панування та прихід совєтів, польське ув’язнення й німецький полон, будні УПА... І це лише невеличка частка з того, про що йдеться у книзі, з якої українці можуть дізнатися про власне “я” не менше, ніж за підручниками з історії. Варто лишень поглянути на географію подій, про які йдеться в “Спогадах”: Волинь, Хорол, Житомирщина, Київщина, Богуслав, Київ, Рівне, Норильськ, Красноярськ, Володимир, Тайшет, Дніпропетровськ, Воркута, Мордовія, Одеса...
З книги: “Восени і взимку до нашого дому завжди збиралися старші на вечірні гутірки. До 1926 р. на цих гутірках часто йшла мова про Першу світову війну, про різні воєнні пригоди... говорили про німців, австріяків, поляків, “гайдамаків” (як називали в нас українське військо Петлюри) і більшовиків. Наслідком тих розмов у мене склалося враження, що німці, австріяки і поляки – страшні й погані, через що в негативному світлі виглядали й союзні з ними “гайдамаки”. А більшовики лише здавалися дивними й особливими, бо не вірили в Бога, виступали проти попів та церкви тощо. З воєнних часів на наших землях селяни найбільше любили ті періоди, коли одні, бувало, втечуть, а другі ще не прийдуть, бо в цей період можна було бодай навозити з лісу дерева на хату чи хоч на повітку...
У ранньому дитинстві дорослі були для мене майже богами. Але з плином часу, придивившись до їхньої жадібності, метушні, я зняв із цієї висоти їх самих, а пізніше взяв під сумнів і всі їхні повчання-наставляння...”
З листа доньки Данила Шумука Віри Калач до редакції “Незборимої нації”: “Тато народився 28 грудня 1914 р. в с. Боремщина Любомльського району. Навчався в сільській школі польською мовою і вже тоді відчув, що діти з українських родин відчувають себе другосортними... За Польщі був комсомольським ватажком (у підпіллі), за що отримав від польського уряду 8 років в’язниці. Звільнився 1939 року. У в’язниці закінчив середню освіту. Потім – Луцький інститут. Учителював у сільській школі (географія), працював кредитним інспектором районного банку в Любомлі.  1939 року зустрічав Червону армію з радістю, але коли почав придивлятися до тих комуністів, то почав тихенько для себе ставити багато запитань... Призов до Червоної армії 1941 року й риття укріплень на кордоні з Польщею. Початок війни, німецький полон і табір смерті в Хоролі... Втеча... Хода селами, де люди вимерли з голоду в 1932 – 1933 роках...
Потрапивши до УПА, став політвиховником молоді, що йшла до повстанців. 1945 рік – шлях на схід, продовження боротьби, знову в’язниця і кара смерті, що була замінена на 20 років каторги. 1956 року тата звільняють, але вдома переслідує місцева влада, і ми змушені переселитися до Дніпропетровської області, в с. Слов’янське, де будуємо собі хату... За листування з побратимами – знову 10 років ув’язнення (“антирадянська пропаганда”),... По звільненні 1967 року тато жив у Богуславі, часто бував у Києві, зустрічався з Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Іваном Дзюбою, Василем Стусом, В’ячеславом Чорноволом, Аллою Горською... Покладав на них великі надії... 1970 року переселився до Києва, а 1972 р. – знову під слідством і 10 років ув’язнення плюс 5 років заслання за рукопис і машинопис спогадів.
У таборі Кучино (Мордовія) відбував покарання разом зі Святославом Караванським, Володимиром Романюком і Миколою Руденком, а в пермських тюрмах із Левком Лук’яненком і Степаном Хмарою... Тепер у Кучино музей, там є стенд про тата...
Заслання відбував тато у Казахстані, у Каратобе, або, як казав він, – Кара тобі...
1987 року потрапив до Канади. Він мав там родичів, які, дізнавшись через Червоний Хрест про його тяжку долю, почали клопотатися перед канадським урядом, щоб допоміг татові приїхати до Канади. Була домовленість між міністрами закордонних справ СССР і Канади – Шеварднадзе і Кларком.
У Москві друзі Сахарова казали, що нікого так із москвичів-політв’язнів не проводжали, як тата... О 7-й ранку біля парадного, де ми жили, вже стояли дві дипломатичні машини з канадськими прапорцями  і в одній із них – сам посол Канади Вернон. Потім були зустрічі з українськими громадами і поїздки по Канаді й США. У Вашингтоні на День Декларації прав людини зустрівся в Овальному кабінеті з президентом Рональдом Рейганом як один із 12 репресованих із різних країн світу, а перекладачкою була Катерина Чумаченко – теперішня дружина Віктора Ющенка...
Були виступи в Парижі, куди його запросила Міжнародна амністія.
Живучи в Канаді, він не пристав до жодної партії, кажучи, що не хоче бути залежним, а хоче спілкуватися з людьми різних партій, релігій, національностей, які близькі йому за духом.
Перша книжка споминів “За східним обрієм” видана 1974 року в Парижі українським видавництвом “Смолоскип” ім. Василя Симоненка. Друге видання (доповнене) спогадів вийшло 1983 року у Детройті у видавництві “Українські вісті”.
1984 року в Едмонтоні вийшли спогади англійською мовою “Life Sentence”.  Четверте видання – “Пережите і передумане” вийшли у світ 1998 року у Києві – на порозі його 85-ліття (видавництво імені Олени Теліги).
1999 року тато почувався вже зовсім погано і попрохав доглядати його вже до кінця... Коли мій термін перебування в Канаді закінчився і його не вдалося поновити, мусила повертатися до України. Тато захотів повернутися разом зі мною. І приїхали ми до моєї оселі, в місто Красноармійськ, на вулицю Соціалістичну...
За теперішню Україну тато говорив, що то не та Україна, яку хотів би бачити. Хотів, щоби була злагода, а не сварки і бійки, казав – краще би бути агрономом чи зоотехніком, бо рослини і тварини більш чутливі до добра, ніж люди... Він часто говорив, що не можна поважати українця тільки за те, що він українець, а треба, щоб він був ще й порядною людиною. Тато відійшов у вічність 21 травня цього року...”
“В похилому віці значно легше засуджувати дії своєї юності, ніж у юнацькі часи...”, – пише в “Спогадах” Данило Шумук.
Пише дуже цікаво.
Без прикрас і вигадок.
Читаймо його “Спогади”.
І нас ставатиме більше.

Олексій РЕДЧЕНКО

Український подвижник із Закарпаття Василь Тегза

Подорожуючи у липні цього року Закарпаттям разом зі своїм товаришем Олегом Куцином, заїхали ми в село Грушево, що лежить при дорозі з Тячева до Рахова. Заїхали невипадково, адже у цьому закарпатському селі мешкав товариш Олега – Василь Тегза, активіст національного руху, художник, краєзнавець, організатор і власник музею “Сріберна земля”.
Перше, що здивувало, коли увійшов до будинку пана Василя – як же це дружина пана Василя Людмила терпить у своєму будинку музей? Адже ще треба десь і жити... А тут тисячі й тисячі експонатів... Василь Тегза хитро посміхнувся: “Це раніше терпіла... А тепер зрозуміла, яке це багатство... Тепер кожна жінка на Закарпатті візьме мене з цією колекцією...”
Музей Василя Тегзи тісниться у кількох кімнатах. Тісниться, тому що тут, здається, немає сантиметру вільного простору. “Сріберна земля” має 12 відділів: нумізматичний, філателістичний, керамічний, вироби з металу, дерева, народний одяг, зброя, стародруки та інші. Є в колекції музею і власні картини Василя Тегзи.
Читаємо довідку про “Сріберну землю” в буклеті “Музеї Закарпаття”: “Яскравий приклад того, як в наш занадто стрімкий час виключно завдяки ентузіазму однієї людини абсолютно безкорисно зберігається і примножується культура наших предків. Кількості експонатів, що зібрані на невеликій площі в 3-х музейних кімнатах, вистачило б, напевно на десяток виставкових залів. Окремі з них унікальні й могли б стати окрасою будь-якого столичного музею. Серед них – рукописне “Євангеліє” та ще 65 фоліантів релігійного змісту (XVIII ст.), старовинна церковна чаша, ікона закарпатської школи живопису, перші українські гривні, рідкісні марки багатьох країн. Окрім цього, в музеї зібрано понад 200 зразків одягу, переважно гуцульського, пряльні станки з мотовилами, велика кількість предметів домашнього вжитку (діжки, масло бойки, глечики, бербенички, розписані тарілки)”. Додам від себе, що філателістична колекція становить 90000 марок, а нумізматична – 50000 монет.
В музеї все можна взяти до своїх рук, відчути енергетику стародавніх майстрів. Можна навіть приміряти на себе деякі з експонатів. Так, відвідувачки можуть вбратися в плаття, яким понад 100, а деяким близько 200 років, одягти пацьоркасті з блискітками, монетами й пантликами віночки, в яких дівували їхні бабусі. А юнаки можуть похизуватися в широкополих закосичених кресанях, вуйошах, ще й із замашними лісорубськими топірцями в руках. А хто хоче, може взутися у дерев’яні черевики, яким вже за дві сотні років. “Ви не уявляєте собі, – каже Василь Тегза, – як це важливо для нинішньої юні, яку потрібно обороняти від очерствіння, іржавого збайдужіння до її власного історичного й культурного прапракоріння...”
Хто подорожуватиме Закарпаттям, обов’язково відвідайте гостинний музей Василя Тегзи, але попередньо домовтеся з ним за телефоном 8-031-34-53-3-36. Подаємо й адресу для листування: Василь Тегза, вул. Прикордонна, 2, с. Грушево, Тячівський район, Закарпатська область. Подаємо й рахунок для благодійних внесків для підтримання музею: “Коопінвестбанк”, м. Тячів, код. 1866702773, МФО 312431, р/р 26208001128001.
Дякуємо Вам, пане Василю, за Вашу подиву гідну працю!

Роман КОВАЛЬ

На світлині Василь ТЕГЗА біля однієї з експозицій.





Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ