Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


#4

    > Квітень 2004

Квітень 2004

«Незборима нація» 2004 р. Квітень Число 4 (218)

Вшанування Головного отамана Холодного Яру

22 березня о 18.00 в Київському міському будинку вчителя відбулося вшанування військового діяча, Головного отамана Холодного Яру Василя Степановича Чучупака. Причина вагома – 110 років від дня народження.
Вели вечір письменники Людмила Гнатюк та Роман Коваль. Промовляли журналістка Лідія Титаренко з Черкас, козак Микола Кононенко з с. Старого та Лідія Чучупака – дочка начальника штабу полку гайдамаків Холодного Яру.   Промовляв і співав козацькі пісні видатний бандурист Василь Литвин зі Стрітівки. Організаторами вечора виступили Історичний клуб “Холодний Яр”, Київський міський будинок вчителя та Молодіжний націоналістичний конгрес.

До 110-ї річниці від дня народження
Пам’яті Василя Чучупака

За 70 років совєтська влада, здавалось, все зробила, щоб витруїти пам’ять про українських героїв. Спочатку зображуючи їх грабіжниками та бандитами, а потім замовчуючи сам факт всенародної боротьби за свободу рідного краю. А як приклади, гідні наслідування, підсовував катів українського народу: лєніних, дзержинських, прімакоких, котовських...
Ворог досягнув певного успіху: чимало українців забули тих, хто боровся за нашу національну свободу, а то й гірше – прокляли їх, а ворогів свого народу – возвеличили, оспівали.
Але неминуче приходить прозріння, полуда спадає з очей і українці здивовано озираються на колишніх комуністичних кумирів – чекістів, будьонівців, котовці – бачать як кров стікає з їхніх рук.  І взнають, ким насправді були їхні кумири і ким були ті, кого вони вбивали та ще й ганьбили...

Чимало зробив у процесі відновлення історичної справедливості Історичний клуб “Холодний Яр”. За сім років діяльності в різних містах і селах України проведено більше ста вечорів пам’яті українських національних героїв, видано 15 книг про козацько-селянські повстання на Східній і Південній Україні... Створено кілька циклів радіопередач, загальна чисельність яких наблизилася вже до двохсот... Створено два документальних фільми...
В газетах та журналах членами Історичного клубу “Холодний Яр” опубліковано сотні статей, які висвітлюють невідомі й маловідомі сторінки Визвольних змагань українського народу. Ці публікації, книги, радіопередачі та фільми мають стати отією ниткою Аріадни, яка виведе наше покоління із мороку невігластва і безпам’ятства на вершину, з якої ми побачимо Велику Україну і її народ, сповнений національної честі та гідності.
Отож ми зібралися вшанувати одного з найдостойніших синів України – Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака та його братів, – і батьків – власне, весь рід Чучупаків, який зі зброєю в руках – і без неї – став на захист нашої Батьківщини, нашого національного буття. Адже Василь, перед тим як закликати односельчан, організував спочатку свою велику родину – братів, дядьків, небіжів, кумів, сватів і, звісно, друзів... За Чучупаками та їхніми найближчими пішли й інші – односельчани з Мельників, сусіди з Головківки, Медведівки, Зам’ятниці, Грушківки, Жаботина, Матвіївки та інших холодноярських сіл...

Що ми знаємо про братів Чучупаків?
Матір’ю їхньою була Оксана, дочка суботівського дяка Сидора Лівицького, а батьком – селянин із Мельників Степан Григорович Чучупак. Обоє батьків були неписьменні. Зате своїм дітям освіту дали. Всього у Степана та Оксани було п’ятеро синів: Петро, Орест, Василь, Олекса і Дем’ян. Орест загинув на фронті Першої світової. Петро, Василь і Олекса повернулися з війни прапорщиками. І знову почали вчителювати... Петро у Києві, Василь у Пляківці, а Олекса в Мельниках. Батькам на господарстві допомагав Дем’ян, наймолодший їхній син, 1902 року народження.
Перший озброєний відділ – для охорони скарбів Мотриного монастиря та рідних Мельників – на прохання ігумені сформував Олекса Чучупак. Нараховував відділ 22 особи. Він, власне, і став першою організаційною клітиною новітньої організації гайдамаків Холодного Яру.
Першою його бойовою акцією була антинімецька: в Зам’ятниці козаки наскочили на економію пана Ярузальського, до якої німці звозили реквізоване у селян зерно, худобу, полотно й інші цінності. Козаки полонили німців та роздали селянам відібрані в них продукти харчування і худобу. А полонених зачинили в підвалах Мотриного монастиря.
Але невдовзі зі Старої Осоти підійшла німецька частина з гарматами і кулеметами та змусила капітулювати відділ самооборони. І розформувала його.
Після цієї поразки мельничани звернулися до Василя, щоб він став їхнім отаманом. Той мусив погодитися, бо часи надходили грізні й кликали всіх, хто не хоче нового поневолення, до зброї. Невдовзі відділ самооборони під командуванням Василя Чучупака переріс у полк гайдамаків Холодного Яру.
Серед місцевого населення, яке майже все було озброєне, Василь Чучупак мав надзвичайний авторитет. Доброю репутацією міг похвалитися і його старший брат Петро, учитель музики, який, повернувшись із Києва, очолив штаб полку гайдамаків.
До речі, разом із Петром приїхала в Мельники його дружина Ганна та дочка Ліда. Саме Ганні доручили брати вишити прапор Холодного Яру. Саме вона переховувала цей прапор в тяжкі для повстанців хвилини...

Між боями козаки працювали вдома на господарстві та прислухалися до монастирських дзвонів: за їхніми звуками довідувалися, з якого боку насувається небезпека і хто наближається – піхота чи кавалерія, з артилерією чи без неї. Довідувались і про приблизну чисельність ворога.
Холодноярські села ділилися на дієву і резервну сотні, які збиралися на дзвін Мотриного монастиря: два удари підряд – на збірку викликалася дієва сотня, три удари – обидві сотні.

Тричі сколихнув округу Мотрин дзвін на початку літа 1919-го, закликаючи підтримати повстання отамана Матвія Григор’єва проти московської комуни і ЧК.
“Брати селяни і козаки! – говорилося у зверненні інформаційного бюро штабу загону Холодного Яру від 4 червня 1919 року. – Настав час всім кращим синам України, синам волі... взятися за зброю... Не на грабунки, не на вбивства мирного населення лунає цей заклик, ні, він закликає до боротьби, до самої рішучої боротьби з насильством і неправдою, з якими прийшли до нас комуністи, які самі робити не хотіли, а прийшли до нас, аби жити нашим трудом...
Вже всі побачили, хто такі комуністи. Це людарі, дармоїди, лидацюги, грабіжники, душогуби-розбійники. Отже, брати-козаки, селяни, робітники, – всі до їднання, до зброї, до тісної організації.
Хай же справдяться слова нашого незабутнього борця за волю, мученика і пророка Тараса Григоровича Шевченка, який сказав, “що ще дихне огнем пикучим всім ворогам Холодний Яр”.
Отже, хто любить спокій, хто любить волю, хто любить свій рідний край, хай зараз же іде козаком до Холодного Яру...
Хто має зброю, забирай її з собою, хто ж такої не має, але почуває себе здатним до козацтва, хай іде до нас. Гуртом скоріше здобудемо зброю...
Всі як один до Холодного Яру. Всі за зброю...”

Збереглося цікаве свідчення безпосереднього учасника повстання на Холодноярщині навесні та влітку 1919 року Сергія Полікши – начальника кулеметної чоти відділу отамана Уварова. “Такого приятного і турботливого відношення населення, як в районі  Холодного Яру, я ні до того часу, ні опісля не зустрічав. На Зелені свята школу в с. Головківці, в якій я стояв із кулеметниками, буквально заатакували жінки та дівчата, які понаносили і печеного, і вареного, найкращого, що було в них самих. Козаків, частуючи, три дні перетягали з хати до хати”.

Повстання літа 1919-го року було грандіозним за своїм масштабом: комуна тріщала, горіла і тікала з нашої землі… Але на звільнений від московської комуни край насувалася Добровольча армія генерала Денікіна...
Полк гайдамаків Холодного Яру під командуванням Василя Чучупака успішно воював і проти білогвардійців, зокрема на початку січня 1920 р. холодноярці брали участь у вигнанні їх із Черкас...
Цінним є визнання більшовицького історика Кіна, який зазначав, що в районі Холодного Яру, де оперував отаман Чучупак, жодної денікінської влади не було.
В лютому 1920 р. у гайдамаків Холодного Яру сталося велике свято – зустріч з Армією УНР, яка здійснювала Зимовий похід.
12 лютого в Медведівці командувач Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко скликав нараду командирів та начальників штабів дивізій, що брали участь у Зимовому поході. На нараді були присутні такі видатні українські воєначальники як Юрко Тютюнник, Олександр Загродський, Андрій Гулий-Гуленко… Запросили і Василя з Петром...
Разом із холодноярцями лицарі Зимового походу відправили в Мотриному монастирі “хвалебний Богові молебень за щасливий похід у центр України” та панахиду за загиблими і померлими старшинами й козаками.
Армія УНР пішла на Лівобережжя через Худоліївку і Топилівку... За кілька днів частини Армії УНР повернулися до Холодного Яру, де стали на відпочинок після боїв на Лівобережжі.
У своїх спогадах командарм Зимового походу Михайло Омелянович-Павленко дав таку оцінку Холодному Яру і його оборонцям: “...Тут усе сприяло розвиткові в людності вільного національного руху: тут ще добре жили минувшина і спогади про Козаччину, святі пам’ятники – Чигирин і Суботів, монастирі – Онуфріївський та Мотронівський, де колись святилися гайдамацькі ножі, Канівська могила... нарешті сама природа – Дніпро, балки, кручі й великі... ліси – все це сприяло вихованню національної свідомості та вільного козацького духу. Холодноярці... дали не мало правдивих лицарів для українського війська; побачивши розпад-розруху в державному будуванні, вони зуміли створити в себе на диво стійку військову організацію, подібну до часів старої Козаччини”.
“Зуміли створити... на диво стійку військову організацію...” – це оцінка командувача Армією Української Народної Республіки.
І це сказано про повстанську організацію в зимовий період – несприятливий час для розвитку повстанства.
І цю організацію створили брати Чучупаки...
Коли частини Армії УНР, виспівуючи про славу Наливайка, Сагайдачного, Дорошенка та Гайдамаччину, рушили з Холодного Яру на південь, Василь Чучупак почав підготовку до повстання проти червоних...
Настрій холодноярців був чудовий: вони зустрілися з українською армією, наочно переконалися, що боротьба за Україну продовжується не тільки в Холодному Яру та його околицях. Настрій підносило й стрімке наближення весни...
На жаль, повстанська весна 1920-го почалася з трагедії: 12 квітня під час бою на хуторі Кресельці, що при дорозі між Мельниками та Мотриним монастирем, потрапивши в оточення, застрелився Василь Чучупак.
Озвірілі більшовики, дико радіючи своєму успіху, били вже мертвого отамана – ногами, кольбами рушниць, лаялися гидкою московською лайкою.
Прив’язавши небіжчика ногами до коня, притягли в Мельники. Вже у дворі здерли одяг і кинули і в сіни: “Палучайтє сваєґо бандіта!”
Петро Чучупак у цей час лежав на тачанці, обкручений дротом. “Не журіться, – гукнув до батьків, – вмираємо за Україну з чистим сумлінням... Не кажіть поки що нічого дочці...”
Та де там! Прибігла дружина Ганна з Лідою... А більшовики – нарочито: “Палюбуйтєсь...  Сєйчас за сєлом расстрєляєм”. Ганна – в крик, а п’ятирічна Ліда, вхопившись за шинель червоного командира, затупотіла ніжками: “Не дам батька!” Кацап’юга, відіпхнувши її ногою, наказав: “Заґаняйтє всєх в сєрєдіну і зажіґайтє дом”…  Ледь не задихнулися від диму, поки люди випустили…

Поховали Василя на цвинтарі, на самій горі. “Ховали ввечері без стрілів, без пісень, без промов. Понуро мовчала озброєна  юрба, і в тій мовчанці відчувалася велична, грізна обітниця помсти”, – згадував Юрій Горліс-Горський у своєму історичному романі “Холодний Яр”.
За кілька днів у Смілянському ЧК розстріляли Петра...
Та попри тяжкі втрати, попри смерть отамана та начальника штабу, холодноярська організація не розсипалася... Більше того, 1920 рік став періодом розквіту повстанського руху на Холодноярщині, а полк гайдамаків Холодного Яру розгорнувся в бригаду.
Все це підкреслює видатні організаторські здібності Василя і Петра, які творили військово-політичну формацію не навколо себе, а довкола національно-визвольної ідеї.
Отамани загинули, але не загинула ідея... Навколо неї і об’єднувалися все нові й нові партизани і повстанці Холодного Яру. Продовжували боротьбу рідні брати Василя і Петра – Олекса та Дем’ян, двоюрідний брат Семен Чучупак – член Холодноярського повстанкому.
Зовсім інакше сталося в сусідній Чигиринській республіці. Після вбивства її отамана Свирида Коцура, що пережив Василя Чучупака лише на два дні, коцурівська організація миттєво розпалася, – хоч залишалося ще багато братів Свирида. Національно-свідома частина Чигиринської республіки на чолі з Юхимом Ільченком приєдналася до холодноярців...

Завдяки романові Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр” слава про братів Чучупаків докотилася – через поле забуття – до наших днів.
28 жовтня 1995 р. на місці останнього бою Василя Чучупака з ініціативи Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України” та за участю ОУН під проводом Миколи Плав’юка й Українського козацтва на чолі з Гетьманом Володимиром Мулявою було поставлено перший меморіальний знак українським повстанцям Холодного Яру. А з квітня 1996-го у Мельники, колишню “столицю” Холодноярської держави, на могилу до Василя Чучупака з’їжджаються українці різних земель.
Щороку отець Василь, священик Української православної церкви Київського патріархату править панахиду. Править о. Василь і на братській могилі холодноярських козаків-повстанців – Петра Токовенка, Прохора Деркача і Полтавця.
Потім на берегах Гайдамацького ставу, де колись гайдамаки святили ножі, відбувається поминальна трапеза...
Якщо в перші роки до Василя приїжджали переважно члени та симпатики ДСУ, то невдовзі до вшанувань почали долучатися нові і нові організації. Тож щороку вклонитися холодноярцям приїжджає все більше й більше українських сердець, в яких палахкотить Вогонь Холодного Яру... Коло духовних нащадків гайдамаків Холодного Яру росте і міцніє.
Серед них і члени Молодіжного націоналістичного конгресу, і козацька організація “Тризуб”, силами і коштом якої в серпні 2002 року було поставлено гранітні, мистецько зроблені, хрести на могилі Василя Чучупака та братській могилі холодноярських козаків у Мельниках, а також величезний, 8-митонний, пам’ятник на місці останнього бою Головного отамана Холодного Яру...
Розповідаючи про відродження Холодноярської слави, не можна й минути прізвища уродженця Запоріжжя Володимира Сапи, коштом якого минулого року в центрі Мельників, біля школи було відкрито прекрасний пам’ятник героям Холодного Яру.
Коли говориш про відновлення справедливості до героїв Холодного Яру, не можна не згадати й нинішнього Головного отамана Холодного Яру Богдана Легоняка, який власноруч впорядкував могили Василя Чучупака, його батьків, тітки та холодноярців Токовенка, Деркача і Полтавця. Серед козачок, які дбайливо оберігають пам’ять про славні й трагічні дні, – шаблю першості віддаю талановитій журналістці Лідії Титаренко, яка і словом, і ділом розпалює вогонь Холодного Яру.
Та не тільки вони живуть справою відродження Холодного Яру і вшанування його шляхетних та хоробрих дітей.
Радісно, що коло людей, які відроджують славу Холодного Яру, щороку стає ширшим. Я навмисно не згадую всіх, бо добро, яке робиться без надії на вдячність, найдобріше...
Мені здається, що імена всіх поклонників холодноярського вогню тихо і вдячно прошепочуть вітри Холодного Яру, а яри його повторять їх багаторазово.
Та головне все ж не наші імена, а наші справи.
Важливо й те, що ми відчуваємо піднесення від того, що є друзями Холодного Яру, власне його дітьми. Він нас народжує наново і духовно підтримує впродовж всього життя. І кожна добра справа, яку ми робимо для відродження його слави, ошляхетнює насамперед нас. І дає надію та впевненість у нашу національну перемогу.
Слава Україні!
Слава героям Холодного Яру!
Нехай живе дуб Максима Залізняка – символ могутності української нації!

Роман КОВАЛЬ

 

Ювілеї і дати. Квітень.

1 квітня 1809 р. народився Микола ГОГОЛЬ.
2 квітня 1596 р. козаки під проводом Северина НАЛИВАЙКА зазнали поразки. Поляки вирізують 45 тисяч козаків, які здалися в полон, 25 тисяч жінок і дітей.
5 квітня 1710 р. в м. Бендери козаки обрали гетьманом Пилипа ОРЛИКА.
7 квітня 1962 р. помер Олександр ПІВЕНЬ, популярний кубанський поет, фольклорист та етнограф.
8 квітня 1709 р. у Великих Будищах укладено договір між гетьманом Іваном МАЗЕПОЮ, Костем ГОРДІЄНКОМ і КАРЛОМ ХІІ про спільну боротьбу проти Московщини.
8 квітня 1793 р. відбувся другий поділ Польщі. До Росії відійшла Київщина, частина Волині та Поділля, а Лемківщина – до Австро-Угорщини.
10 квітня 1868 р. у Львові відбувся перший Шевченківський концерт.
10 квітня 1889 р. народився Олександр ЗАГРОДСЬКИЙ, командир 3-ї і 6-ї запорізьких та 2-ї Волинської дивізій, заступник командира Запорозького корпусу, заступник командувача Армії УНР Зимового походу, генерал-полковник УНР.
10 квітня 1898 р. народився Степан СКРИПНИК, Патріарх УАПЦ МСТИСЛАВ.
12 квітня 1908 р. український студент Мирослав СІЧИНСЬКИЙ убив намісника Галичини графа Потоцького.
13 квітня 1933 р. помер Степан ЕРАСТОВ, видатний громадсько-політичний діяч Кубані та України, письменник, член Центральної Ради.
14 квітня 1768 р. почалася Коліївщина – повстання гайдамаків проти польського панування під проводом Максима ЗАЛІЗНЯКА та Івана ҐОНТИ.
14 квітня 1863 р. у Петербурзі поставлено оперу Семена ГУЛАКА-АРТЕМОВСЬКОГО “Запорожець за Дунаєм”.
14 квітня 1944 р. помер Микола ПОРШ, член Української Центральної та Малої рад.
16 квітня 1848 р. в Галичині відмінено панщину.
16 квітня 1898 р. народився Іван ТРЕЙКО, повстанський отаман, генерал-хорунжий УПА.
17 квітня 1882 р. народився видатний український мислитель В’ячеслав ЛИПИНСЬКИЙ.
18 квітня 1895 р. народився західноукраїнський письменник Юрій ШКРУМЕЛЯК.
19 квітня 1775 р. цариця Катерина узаконила кріпацький устрій в Україні.
19 квітня 1975 р. помер Олександр УДОВИЧЕНКО, видатний український полководець, командир 3-ї Залізної дивізії, генерал-полковник Армії УНР.
19 – 21 квітня 1918 р. у Києві відбувся Всеукраїнський національний конгрес.
20 квітня 1891 р. народився Юрко ТЮТЮННИК, генерал-хорунжий, заступник командувача Армії УНР Першого Зимового походу, командарм Другого Зимового походу Української повстанської армії.
21 квітня 1597 р. у Варшаві страчено Северина НАЛИВАЙКА.
23 квітня 1185 р. князь ІГОР вирушив у похід на половців.
23 квітня 1965 р. помер Петро ДЯЧЕНКО, командир легендарного полку Чорних запорожців, начальник штабу Поліської Січі Української повстанської армії, командир 2-ї Української дивізії УНА, генерал-хорунжий Армії УНР.
24 квітня 1791 р. почалася дипломатична місія Василя КАПНІСТА від українського дворянства до прусського короля у справі визволення України.
24 квітня 1803 р. народився Олександр ДУХНОВИЧ, український закарпатський письменник, педагог і публіцист.
24 квітня 1949 р. відкрито музей Тараса ШЕВЧЕНКА в Києві.
26 квітня 1840 р. в Петербурзі вийшло друком перше видання “Кобзаря” Тараса ШЕВЧЕНКА.
26 квітня 1890 р. народився Микола ЗЕРОВ, поет і літературознавець.
26 квітня 1986 р. сталася аварія на Чорнобильській АЕС.
26 квітня 1945 р. помер Павло СКОРОПАДСЬКИЙ, Гетьман Української Держави.
27 квітня 1929 р. загинув холодноярський отаман Яків МАМАЙ-ЩИРИЦЯ.
27 квітня 1969 р. помер Роман СМАЛЬ-СТОЦЬКИЙ, громадський діяч і дипломат, посол УНР у Німеччині та Польщі.
28 квітня 1922 р. засновано Українську господарську академію в Подебрадах (Чехословаччина).
28 квітня 1943 р. у Львові проголошено формування дивізії “Галичина”.
29 квітня 1918 р. Павла Скоропадського проголошено Гетьманом України.
29 квітня 1918 р. Чорноморський військовий флот підняв українські прапори.

Нова книга Василя Гришка

Київське видавництво “Юніверс” випустило в світ коштом Фундації імені Івана Багряного книгу відомого діяча української діаспори з США Василя Гришка “Москва сльозам не вірить: народовбивство по-кремлівські”.
Автор виріс в Яготині (нині Київської області), звідки походили його батьки. В революційні часи батько Василя Гришка був офіцером Української армії, зазнав репресій і був знищений.
1929 року Василь спільно з іншими випускниками Яготинської семирічки, переважно дітьми репресованих родин, взявся писати і розповсюджувати листівки, в яких містилися заклики проти примусової колективізації. Того ж року дітей було заарештовано та ув’язнено на три роки кожного...
Напередодні Другої світової війни Василь Гришко добував золото в одному з найсуворіших концтаборів на Колимі. 1940 року з цингою та обмороженими кінцівками він повернувся в Україну.
Від нового арешту Василя врятувала війна. З її початком він зійшовся з представниками ОУН і на початку 1942 був фактично одним з резидентів ОУН (р) в Полтаві... Пізніше Гришко виїхав до Німеччини, а згодом – до США. Став одним із провідних членів Української революційно-демократичної партії. Активно займався публіцистичною і науковою діяльністю.
В книзі “Москва сльозам не вірить...” вміщено три праці Гришка, присвячені Голодомору 1932 – 1933 року, свідком якого він був, живучи тоді в Харкові. З приводу тверджень деяких “науковців”, мовляв колективізація і депортації були й у Росії, Василь Гришко зауважує: “В Росії таких “розкуркулень” і вивезень було далеко менше, та й вивози були всередині самої Росії, тоді як масові вивози селян з України були вивозами на чужину в чужі краї, між чужі люди, що означало цілковиту ліквідацію їх, як українських селян”. Всього, зазначає Василь Гришко до північної Росії було депортовано 1 мільйон 200 тисяч українських селян.
Оскільки Йосип Сталін розумів, що “селянство являє собою основну армію національного руху”, то саме по цій українській армії і було завдано жахливого удару. Селянство винищувалося тільки тому, що воно було українським. “Правда, голод, подібний до українського, – писав Василь Гришко, – переживало й населення Кубані, Дону, Казахстану, але ж Кубань і Дон – це не російські національні терени... а Казахстан – неросійська національна республіка”. На всіх цих теренах проживало багато українців.
Паралельно з селянством Москва швидкими темпами винищувала українську інтелігенцію.
Василь Гришко звертає увагу, що “проріджене голодом і терором населення України Москва відразу ж почала поповнювати переселенцями з Росії”. В час, коли здійснювалося народовбивство, демократичні держави Франція і США активно зміцнювали “дружбу” з Москвою. Тільки в націонал-соціалістичній Німеччині відкрито говорили про винищення Москвою українського народу...
Нещодавно Росія виступила проти визнання Організацією Об’єднаних Націй Голодомору 1932 – 1933 років геноцидом української нації. Чому? Тому, що російський президент чудово розуміє, що після визнання Голодомору геноцидом почнеться пошук того, хто цей геноцид здійснював. Тож Кремль і прагне якомога швидше втягти Україну, до “єдиного економічного і культурного простору”, щоб далі в світі звучав тільки голос Москви. Яка сльозам не вірить.

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, краєзнавець
м. Ірпінь Київської обл.

Смерть художника Гніденка

Про нього відомо мало. Знаємо, що пережив він з українською армією, найтяжчі хвилини, опинившись зі своєю однією з частин у трикутнику смерті. Знаємо, що в найкритичнішу хвилину, коли інші дезертирували, чи демобілізовувались, як Січові стрільці, він вирішив продовжувати боротьбу. Тому й, хоч і був він старшим за багатьох, пішов 6 грудня 1919 року добровольцем у Перший зимовий похід Армії УНР під проводом Михайла Омеляновича-Павленка – в запілля ворожих російських армій – Добровольчої і Красної. За відгуком свідка В. Рейтера, був пан Гніденко “досить добрим маляром” та пристрасним колекціонером всіляких виробів українського народного мистецтва. Під час цього і попередніх походів Армії УНР він зарисовував старі хрести на цвинтарях, церкви, дзвіниці... Таким чином, у нього склалася досить велика і гарна колекція малюнків. Возив її з собою, а за майстерню служив йому віз.
Вбили Гніденка в бою, коли на одну з малочислених частин, яка звалася дивізією, напала денікінська кіннота. Очевидно, мова йде про 3-ю Запорозьку дивізію на чолі з Валентином Трутенком, яку розгромили денікінці в бою під містечком Животовим 25 грудня 1919 року.
Гніденко хворів на тиф і не схотів віддавати денікінцю свою шапку, за що той і зарубав його.
Так Україна втратила ще одного вірного і талановитого сина. Напевно, пропали і його малюнки невідомих епізодів Національно-визвольної боротьби.
Жаль!

Роман КОВАЛЬ

Джерело
Рейтер В. Конання. ЦДАВО України, ф. 3795 с, оп. 5, спр. 78, арк. 324 – 326.
Удовиченко О. Третя Залізна дивізія. – Нью-Йорк, 1982. – С. 34.

Україна є і буде

В ніч проти 3 червня більшовики відступили з міста. Та далеко не відійшли, укріпившись у Гуменецькому лісі. Близько 15-ї години до міста увійшло українське військо. Розташувались на площах, зокрема й біля семінарії.
На другий день, 4 червня, близько полудня, частини Армії УНР рушили далі – по Проскурівському шляху, але коло Гуменецького лісу передові відділи потрапили під обстріл. Трохи відступивши, встановили на позиції гармати і почали обстрілювати Гуменецький ліс.
Обстрілювали доки не вигнали з нього більшовиків.
Й пішли слідом за ними.
Але в українських частинах було неспокійно: у багатьох козаків та старшин виявилась гарячка. Тож один за одним вибували вони з ладу й повертались назад у містечко, з якого недавно вийшли. Звозили козаків до земської губернської лікарні. Коли підтверджувався діагноз тифу, їх переводили до бараків.
За кілька днів бараки вже були переповнені. Люди лежали в коридорах, на підлозі. Вони були брудні й голодні. Коло кожного лежав шматок чорного хліба й склянка з чаєм без цукру.
Раптом озвався один козак:
– Сестрице, хіба ж це не українська лікарня?
– Як же ні? Українська, – відповіла та.
– Ну, а коли українська, то чому тут більшість сестриць і лікарів цвенькають по-кацапськи?
– Мабуть, не вміють по-українськи...
– Не вміють, – продовжував козак,  – бо не вірять в Україну, але помиляються. Ось ми видужаємо, підемо знову на фронт, виженемо тих клятих московських окупантів і покажемо їм, що Україна є і буде. Тоді вони не посміють з нами говорить по-кацапськи.
– Так... так... так... – підхопили слабкими голосами інші козаки...
За кілька днів після цієї розмови козака і його товаришів вже не було в бараках – їх відвезли лікарняним катафалком до братської могили.

Роман КОВАЛЬ

Джерело
Майстренкова М. Змагання. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 542 – 545.

Всупереч опозиції

9 березня 2004 року. День народження Тараса Шевченка. У нас, українців Севастополя, вперше є нагода в цей день покласти квіти до пам’ятника Кобзарю. Адже раніше пам’ятника Тарасові у нашому місті не було. А тепер є!
Та покладати квіти нам заборонив керівник штабу. На його погляд, причина вагома: сьогодні квіти покладатиме влада, “а ми ж в опозиції”. До то ж, у глибокій. Мені суворо наказано впродовж робочого дня не залишати офіс нашого блоку – щоб, не дай, Боже, не порушила дивної вказівки.
Я й раніше помітила, що керівники опозиції в Севастополі, розглядають життя із точки зору: акція – не акція. Проводимо “акцію” – покладаємо квіти, не проводимо – не покладаємо. Прийти поклонитися Тарасові Шевченку чомусь називається “акцією”. А народ вже давно називається “електоратом”...
І все ж в нашому місті є наш Шевченко. І надвечір, по закінченні роботи в штабі, мій букет лягає до підніжжя пам’ятника великому Кобзарю.

Оксана РУМЯНЦЕВА
м. Севастополь
 

Тіні минулого

Табір для інтернованих у Польщі.
Середина лютого...
Північний вітер підіймає стовпи снігу, крутить їх і кидає на чорні бараки, що стоять у журбі посеред поля. З чорного отвору дверей вибігають люди з блідими, виснаженими обличчями і бляшанками в руках. Перебігають через двір до кухні, щоб отримати трохи вареної моркви. “А ти пізнаєш серед них... і себе. В старих подертих черевиках на босу ногу і з дюрами на колінах... завернувшись у стару шинелю, ти перебігаєш простір від барака до кухні”.
Кудлате волосся ще більше куйовдить вітер. Не в ліпшому стані і твої товариші недолі – Ваня, Олекса, Зембол (?), в насунутих на очі кашкетах і закутаних у шинелі так, що виглядало тільки одне око, вони несуться через двір, деякий час топчуть сніг перед теплим віконцем кухні й летять назад. Одного за одним проковтує їх чорна діра бараку і за якийсь час навколо знову панує тиша. Знову вітер наносить гори снігу.
Не витримавши табірного режиму, Юрко Зірка захворів і потрапив до шпиталю у Кракові. Хоч матеріальне становище його трохи поліпшало, але морально він все одно був пригнічений. “У таборі в рідких випадках приходило до сутички з поляками, а тут скрізь вони були... Ти чув тільки мову польську. Відношення до тебе, як до українця саме кепське. Тобі ставили на вид, що ти інтернований і що не маєш права (на) існування: рахували тебе за бидло”. Знущались також і єхидні черниці-єзуїтки. Вони, посміхаючись, подавали ліки, “а в душі бажали якнайскорішої смерті”.

Роман КОВАЛЬ

Джерело
Зірка Ю. Тіні минулого. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 444 – 445.

КОБЗА

Заклята злом, стоїть в кутку німа,
Переплели їй струни павуки...
Чи є ще де? А чи зовсім нема
Умілої козацької руки,
Що струн заснулих доторкне злегка, –
І дивна пісня крилами замає,
Ту пісню небо і земля чека,
Та заповітної руки... немає?
В боях сміялась кобза смерті в вічі,
Нескорена, лишалася живою,
То в лютім герці, то на вічі
Будила правду, прославляла волю!
...Не ллється кров тепер, боїв нема,
Розпухла воля у словесній свиті,
А кобза все стоїть в кутку німа
І струни павутиннями обвиті...
Гей, кобзарі, ну доки можна спати?!
Ударте швидше в струни чарівні:
Рятунку просить мучениця-Мати!
Ой, оживіть поховані пісні!

Антоніна ЛИТВИН

Не хочемо відзначати таке “свято”

Слухаючи 2 березня сесію Верховної Ради, нас до глибини душі вразило, що депутати проголосували про святкування 85-ту річниці Всесоюзного Ленінського комуністичного союзу молоді. Нас обурило, що законодавці на 13-му році незалежності змушують народ відзначати таке безбожне комуністичне “свято”.
Комсомол нищив найкращих синів і дочок України. Ми, християни, які в минулому були комсомольцями та піонерами, служили царству сатани, через що стали зрадниками Бога, церкви, народу.
Нас мучить совість, що ми були в банді розбійників... А тепер от чуємо, що ухвалено рішення Верховної Ради про святкування 85-ліття ВЛКСМ. Це ж дорога до рабства, в тому числі й духовного...

Л. КАФТАН, М. СИРВАТКА, О. ТРЕМБАЧ, К. КАФТАН, Н. ТРЕМБАЧ, О. ПАЛАМАР, Г. КАШУБА, М. БАЛАБАН, В. КАЗАКЕВИЧ, М. НЕЧАЙ, Н. ПРОЦИК, І. ОЛІЙНИК, Г. КОВТУН, Л. ІВАНІВ, Л. ГРИЦІВ...

с. Вільшанка Зборівського району Тернопільської обл.

Повстання в селі Легедзине

Родом я з Черкащини... Колись дуже любив розпитувати свого діда – Ткаченка Фадея Павловича, 1899 року народження, про старовину. Одного разу я попрохав його розповісти про революцію в нашому селі. Він сказав: “Яка там революція – кожний день у селі власть мінялась, через село проходили різні банди – червоні, зелені... і всі об’являли мобілізацію”. Під одну таку мобілізацію, яку проводили махновці, потрапив і мій дід. Прослужив він мало, при першій же нагоді втік і повернувся до села.
Ще дід розповідав про повстання селян восени 1920 року на наше храмове свято – 10 листопада. Жителі сіл Легедзине, Тальянки, Вишнопіль та інших, що попри дорогу, яка вела з Умані, зробили лінію оборони. Попереду встановили борони доверху зубами, щоб не пройшла кіннота. І хто з чим, із вилами, косами, лопатами, дехто з рушницями, вийшли до бою. Був і один кулемет. “Не пускали Красну армію в село”, – говорив дід.
Тим часом з’явилась червона кіннота. З’їхавшись до купи, порадились, а потім лавою пішли на повстанців. Об’їхали їх, заскочили в село і почали підпалювати хати.
Після короткого бою більшість селян розбіглося.
Червоні заходили до хат і перевіряли: якщо сильно спітнілий, значить повстанець. І його вбивали. Хтось, щоб вберегтись, вискочив із вилами на поле і почав розкидати раніше вивезений гній. Виходить хазяїн, питає: “Що ви робите?” А вони: “Мовчіть, дядьку”. До них під’їжджають червоні, а вони – мокрі від поту. Кажуть: “Гній розкидаємо”.
Ще розповідав дід, що кулеметника взяли до полону (він відстрілювався до останнього набою) і закрили в хліві одного хазяїна. На ранок зігнали людей з усього кутка і на очах селян червоний командир зарубав його шаблею. Про цей випадок деякі люди і зараз переказують. Розповідають, що це повстання організував отаман Дерещук  із сусіднього села Вишнопіль. На вишнопільських людей досі кажуть глузливо: “Дерещуки” (себто бандити).

Після поразки отаман Дерещук якийсь час переховувався на горищі у свого кума Олекси Крученка в с. Легедзине. Коли він перебрався в інше місце, до Крученків приїхали червоні й підпалили хату. Господарі намагались щось винести у двір. Винесли й дітей, замотаних у кожух. Та червоноармієць забрав кожух собі, залишивши дітей роздягнутими на морозі. Один червоноармієць закликав цього не робити і віддати кожуха, та де там...
Під час пожежі згоріла й корова – в паніці не могли знайти ножа, щоб перерізати мотузку. Це мені розповідала років шість тому дочка Олекси Крученка Югина, тоді їй було вже під 90 років...
Можливо в архівах є щось про це повстання, може Історичний клуб “Холодний Яр” допоможе реабілітувати прізвище отамана і вишнопільці не сердитимуться, коли їх називатимуть – “Дерещуками”, а навпаки пишатимуться, що в їхньому селі колись жив такий Дерещук.

Віктор ЧАЙКА
м. Вінниця

Шановний пане Вікторе!

Стосовно Вашого питання про братів Дерещуків, то відомо, що вони вели повстанську боротьбу на Уманщині спільно з отаманшою Марусею. Подаємо Вам детальніші відомості про одного з цих братів, які зібрав краєзнавець Андрій Демартино.
ДЕРЕЩУК Петро Кузьмович (29.6.1886 – після 30.4.1930)
Військовий діяч, вчитель; комісар Національного Союзу в Уманському повіті, командир 38-го Українського полку, інспектор 3-ї Запорізької дивізії, державний інспектор Запорізького корпусу Армії УНР, повстанський отаман (1918 – 1924); військове звання – прапорщик Російської (царської) армії.
Народився у багатодітній селянській родині в Уманському повіті Київської губернії. Сільський вчитель. Учасник Першої світової війни (Південний фронт Російської армії, з 1915). Член Української партії соціалістів-революціонерів (із 1917). Делегат 1-го Всеукраїнського військового з’їзду (м. Київ, 1917). Один з організаторів повстання проти Гетьмана України Павла Скоропадського (листопад – грудень 1918, Уманський повіт). Організатор масового повстання проти совєтської влади на Уманщині (1920). Організатор Уманського повстанського комітету. 21 березня 1924 р. заарештований Уманським окружним ҐПУ. Засуджений на 10 років. 1927 року амністований. 30 квітня 1929 р. знову арештований і засуджений до 10 років таборів. Подальша доля невідома.

Редакція





Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ