Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


#1

    > Січень 2004

Січень 2004

«Незборима нація» 2004 р. Число 1 (215)

Хлопчикам, які полягли під Крутами

Кривавий січню, розкажи – які
Були ті триста, супротивні путам?..
Романтики...
Герої...
Хлопчаки...
Що вкарбували в вічність
Слово Крути!
Коли злітає триста янголів –
Скорботна Україна править тризну...
І обирає для своїх синів
Цей день, як День Захисника Вітчизни.

Людмила ГНАТЮК

“Це була революція лицарів”

16 грудня 2003 р. в Київському міському будинку вчителя відбулася презентація книг про Національно-визвольні змагання – “Ренесанс напередодні трагедії” Романа Коваля та “Життя для України” Віктора Рога. Перед учасниками зібрання з аналізом презентованих книг виступили письменники Наталка Околітенко, Юрій Бедзик, Гурам Петріашвілі та голова Молодіжного націоналістичного конгресу  Олег Медуниця. А інкрустували вечір своїми думами-піснями наші видатні кобзарі Віктор Лісовол та Микола Литвин.
Наталка Околітенко звернула увагу насамперед на об’єктивність проведеного дослідження. Високо оцінила вона діяння полковника Армії УНР Петра Болбочана, сказавши: “Петро Болбочан – це постать великої напруги... На цій постаті можна виховувати покоління українців”. За нею до слова вийшов ветеран письменницького цеху Юрій Бедзик: “Ми тільки зараз відкриваємо для себе, що в 1917 – 1920-х роках Україна була великим ристалищем. Це була революція лицарів, ніжних і відданих найсвятішим ідеалам. Вони боролися за свободу нації”. Ніби продовжуючи думку, Гурам Петріашвілі висловив переконання, що “нація – це є найкраще, що створив Бог”, і тому боротьба за свободу нації – найвище щастя для синів і дочок Батьківщини.
Зрозуміло, що промовляли й автори книг. Роман Коваль, зокрема, сказав: “Відродження козацтва в 1917 р. відбулося на найдзвінкішій ноті... Якщо козаччина минулих століть, як правило, обмежувалась мріями про “права і вольності” (тобто автономію в межах тієї чи іншої держави), збільшення козацького реєстру і зарплатні, а чи не головним імпульсом боротьби було обстоювання православної віри, то Вільне козацтво вже з весни – літа 1917 р. прагнуло Української держави і порядку в ній, забезпеченого не проханнями чи благаннями, а силою української зброї.
За рівнем національної свідомості та сили козаччина ХХ ст. перевершила всі попередні козацькі рухи, то ж варто говорити навіть не про відродження, а про розквіт українського козацтва.
Перевагою козацтва ХХ ст. перед попередниками була відсутність (необачно, на мій погляд, оспіваних) клейнодів, які давали українським гетьманам на гетьманування монархи сусідніх імперських держав, цим самим творячи ієрархію взаємин між нашими народами. І українці в цій ієрархії не були на вищому щаблі. Бо не вони давали клейноди турецькому султанові, королю чи московському цареві…
Клейноди, які мали символізувати владу у Війську Запорозькому, насправді стали тавром самовбивчої прив’язаності козацьких провідників до московського воза, “королівської ласки” чи “милості султанової”…
Ніби прокляття, переслідувала наш народ якась глибинна несамодостатність, що змушувала українців у боротьбі проти одних історичних ворогів приречено шукати протекторату в інших, котрі з готовністю відгукувались і “освячували” своїми данайськими клейнодами наше “панування у своїй сторонці”.
Необхідність у боротьбі проти тих, хто кував нам невольницькі кайдани,  заручатися підтримкою тих, хто бачив нас в історичній труні, як лиха доля переслідувала українців... Зачароване коло українського буття: якщо визискує Польща, то очі, повні надії, зводились до Москви; якщо гнобителем виступала Московія-Росія, то надії покладались на Польщу, або Туреччину. Оці детерміновано різні вектори сподівань приводили завжди до кривавих міжусобиць українців...
Як не згадати тут уславлену (для галичан, звісно) гору Маківку, на якій вони в часи Першої світової, захищаючи “тата Франца-Йосипа”, надавали по зубах українцям, які присягнули на вірність “царю-батюшкє”.
А Мотовилівка, під якою Січові стрільці Євгена Коновальця, Чорноморський кіш та збаламучене класовою пропагандою селянство перемогли сердюків, котрі разом із загонами російських офіцерів захищали гетьманат Павла Скоропадського?!
А похід на Київ у 1920 р. так званої “українсько-польської армії” – під польським загальним командуванням?! Хто протистояв українським частинам? Чи не одягнені у червоноармійські шинелі селяни Поділля, які не хотіли повернення польських панів – з їхнім визиском, приперченим шовінізмом?..
Ой, вже ці орієнтації… Вони мали місце навіть у розпал Національної революції, коли, здавалось, ніхто не здатний був зупинити бурхливу українську повінь, коли український народ, вибухнувши мільйонами сердець, повірив у свою історичну перемогу...
Вже ж на бойовому історичному шляхові лицарських націй навіть поразки обертаються на перемогу. Так сталося і під час Національно-визвольної війни 1917 – 1920-х років, коли ми остаточно сформувалися як політична нація, голос крові якої почули в усьому світі”.

Вл. інф.

Отаман, що боровся з отаманщиною

Микола Чеботарів – постать серед старшин Армії УНР відома. Та попри невтомну працю, беззастережну відданість українській справі, талант і незвичайну енергію в досягненні мети, він набув страшної слави. “...Не до описання, – визнавав Чеботарів, – страшна опінія про мене” 1. Його ненавиділо багато командирів української армії, побоювалися міністри уряду УНР та судді, йому прагнули помститися отамани повстанських загонів.
Чому ж так?
Чеботарів у своїх спогадах називає себе зразком об’єктивності, чесності, справедливості, навіть джентльменства у поводженні з іншими...  2. А українські вояки називали його “петлюрівським чекістом”, який створив при штабі Головного Отамана “чрезвичайку”... На це, ніби, складне, питання відповідь досить проста: Чеботарів був жорстокий та безоглядний – і тоді, коли мав рацію, і, коли не мав її...
Полковник Чеботарів не приховує, що причетний до ув’язнення й загибелі багатьох отаманів та старшин Армії УНР. Зокрема, причетний він до розстрілу видатного українського воєначальника Петра Болбочана. Арештовував він таких отаманів як Юрій Мазуренко, Малолітко, Йосип Біденко, Олександр Палієнко, Іван Семесенко, Юхим Божко, Семен Заболотний, Соколовський, Яценко, Афнер (один із братів-отаманів), Святненко, Цивірко, Євген Ляхович і багатьох інших 3.
Оскільки я не прагну ухвалювати вердикти, то й не ставлю перед собою завдання вирішувати, чи мав рацію Чеботарів, виконуючи усні накази Симона Петлюри про арешт чи розстріл того чи іншого популярного ватажка... Маю намір лише звернути увагу на колізію поглядів і вчинків Миколи Чеботаріва. Можливим це стало завдяки книжці “Визвольні змагання очима контррозвідника (документальна спадщина Миколи Чеботаріва)”, що нещодавно вийшла у видавництві “Темпора” (керівник колективу упорядників ректор Національної академії СБУ Володимир Сідак, редактор Юлія Олійник).

Давайте погортаємо сторінки цієї книги. І звернемо увагу на оцінку відомого контррозвідника Центральної Ради й Директорії та їхніх інституцій.
Про Український військовий генеральний комітет, на чолі якого в 1917 р. стояв Симон Петлюра, Микола Чеботарів написав коротко: “Цей комітет був для нас ніби Військове Міністерство, але я пишу “ніби”, бо нічим він не нагадував Міністерства” 4.
Загальну ситуацію в українській столиці наприкінці грудня 1917-го та на початку 1918 р. Чеботарів побачив такою: “Над усім в Київі панувало хуторянство, розлябанність, боязливість та відсутність ясної лінії... Жодної влади, жодного порядку в Київі нема... Я був особисто знайомий зі всіма нашими міністрами, головними провідниками політичних партій... Це люди “не від миру сього”... вони фантасти... У Київі був повний безлад і ніхто нічого не знав... Пляну жодного” 5. Це оцінка Центральної Ради. Директорії контррозвідник дав таку оцінку: “Після заняття військами Директорії Києва (у грудні 1918 р. – Ред.), тут запанував нечуваний хаос... Політичний провід не мав ясної лінії. Він хотів догодить усім, і правим, і лівим, і тому нікому не догоджував... Я бачив на власні очі анархію в адміністрації державного апарату, відсутність розумної влади...”  6.
А ось оцінка “влади” Директорії під час перебування її у Вінниці: “У Вінниці сконстатував не менший хаос, свідком якого я був у Київі... Я побачив, що Уряд наш продовжує політику сидіння на двох кріслах... Фронт наближався, а у Вінниці всі ресторани, кафе, все було переповнено, і то в більшості військовиками. І знову влада нічого не робила” 7. Те саме було перед тим у київських ресторанах, а пізніше – у проскурівських та рівненських. Героїчна меншість в неймовірно тяжких умовах героїчно б’ється на фронті, а значна частина старшинського складу п’є-гуляє в очікуванні страшного кінця.
А що “спецслужби української держави”? Ось що про них пише Чеботарів: “Шефом Розвідчого відділу Штабу Діючої Армії (було призначено Василя Коваленка), “особу, що в українському громадянстві ніхто... з попередніх часів не знав 8... Я... запитав, коли ж від кого я маю перебрати контррозвідку. Як же я був здивований, що по сьогодні такої не існувало, що моїм завданням є організувати її і бути її начальником. Така розмова відбувалася годині о 1-й в обід в кінці квітня 1919 року. Отже, стільки армія боролася на фронті, не маючи контррозвідки. А коли я згодом придивився, то тепер можу з цілою певністю заявити, що й розвідки, власне, не було...” Здивувало Чеботаріва, що на цю відповідальну посаду його було приділено “на словах” – письмового наказу не було. “Чи чувана річ, – запитує він, – щоби таке призначення відбувалося на словах?” 9. До речі, й пізніше його ставили на відповідальні посади на словах, без проведення наказу, зокрема так на нього було покладено обов’язки начальника охорони Головного Отамана 10.
Слід віддати належне Миколі Чеботаріву: на посаді головного контррозвідника він діяв блискавично і вправно – за 4 – 5 годин виробив за допомогою знайомих євреїв штемпелі та печатки для контррозвідки, а також бланки ордерів на арешт. А ще за кілька годин були оточені всі кафе і ресторани Проскурова для перевірки осіб, які там пиячили. “Недостатньо було пред’явлення документа, що він є сотник, чи полковник... але мусив документами довести, чому він сидить у запіллі, а не на фронті” 11. З усіма, хто не міг цього довести, Чеботарів розправлявся позасудовими методами, як справжній отаман, – всі отримували по 25 шомполів... “Коли діставали ті старшини шомполів, що не вміли говорити по-українські, то вже козацтво від себе приговорювало, коли кінчалися призначені удари начальством, “а це від нас, козаків, зо московську мову!” 12.
Цими репресіями начальник контррозвідки налаштував проти себе багатьох командирів. Посипалися скарги і протести проти його методів. Тоді Василь Тютюнник змусив полковника обійняти іншу посаду – і став Чеботарів начальником запілля Дієвої Армії. Комендатуру, зазначав Чеботарів, він “прийняв, власне, без людей” 13.
А ось його свідчення про стан пропаганди: “...Цілі райони були в Україні без будь-якого (українського) друкованого слова... наші люди по селах абсолютно нічого не знали про те, що діялося...” 14. Пройшовши в грудні 1919 р. велику відстань між Волочиськом і Києвом (і в зворотному напрямку теж), Чеботарів ніде “не помітив жодних слідів нашої агітації чи пропаганди. Населення абсолютно нічого не знало про нашу боротьбу...” 15.
А ось як оцінював начальник контррозвідки медико-санітарну частину Армії УНР: “Дантівське пекло не є таке страшне, яким страшним був образ стану зранених, наших вмираючих патріотів від хвороб, без жодної помочі” 16. “Жахливий (був) в армії (і) стан зв’язку” 17.
Про українське судівництво Чеботарів писав так: “Ніяких не було ухвал, постанов, розпоряджень Українського Уряду, Директорії щодо кваліфікації злочинств, а також, які й за що мають бути кари, а тому суди керувалися законами Російської держави... Багатьох суди засуджували до заслання в Сибір, а ми його не мали...”. Роздратований, що йому доводиться возити за собою цілу в’язницю у вагонах, Чеботарів одного разу “з’явився до суду і в гострій формі заявив йому, що вони мусять рахуватися із сучасним часом, революцією і війною й або засуджувати до кари смерти, або звільняти. “Інакше, – заявив я, – постріляю Вас” 18. Отак боровся з “отаманщиною” типовий отаман Микола Чеботарів... Так його особа стала “одіозною” 19.
Я не засуджую Миколу Чеботарів за рішучість і більшовицьку безоглядність у намаганні врятувати Батьківщину. Але, чому ж він тоді осуджував інших – коли внаслідок відсутності української влади та зв’язку з нею повстанські отамани на власну руку почали війну проти російських окупантів? Тим більше, що він сам визнає, що самоорганізація під орудою отаманів виникла якраз внаслідок відсутності або слабкості української влади 20. До того ж, отамани, в масі своїй прагнули підпорядкуватися українській владі, от тільки влада ця не шукала можливостей нав’язати з ними контакт і підпорядкувати собі...
Для т. зв. мирного населення Директорія була неавторитетною, бо коли, де і з’являлася, то сама провокувала несерйозне до себе ставлення. Про це й пише Микола Чеботарів. Він спостеріг, що українська влада “ніколи не контролювала” виконання своїх наказів чи розпоряджень. “Тому не тільки населення, а й військові звикли українських наказів, розпоряджень не виконувати. І таке ставлення було лише до українських законів” 21. Тобто накази денікінців, більшовиків та й отаманів населення виконувало, бо знало, що за словом буде діло... До речі, й сам Чеботарів не один раз відмовлявся виконувати накази свого безпосереднього начальника – Василя Коваленка, зокрема про розстріл тієї чи іншої особи. Після чого говорив Коваленкові: “Вашого наказу розстріляти таку-то особу я не виконав. Тепер питання, чи Ви маєте мене розстріляти, що я не виконав Вашого наказу, чи я Вас за зловживання своєю посадою?..” 22.
Що це як не “отаманщина”, проти якої так завзято боровся полковник Чеботарів?! Зрозуміло, що у своїх спогадах Чеботарів не оцінює як “отаманщину” невиконання ним наказу в бойовій обстановці. Зате до невиконання іншими наказів він ставиться суворо. Слушно зауважив у передмові до книги Володимир Сідак: “З одного боку – державницька позиція у принципових питаннях, несприйняття свавілля, з іншого – особиста вседозволеність та непомірна жорстокість до ворогів, опонентів та й підлеглих...” 23.
Просто захоплення викликає організаційний хист Миколи Чеботаріва, який він виявив і у Харкові, і в Києві, і у Вінниці... Наприклад, коли в лаконічні терміни, “без гроша” з державного бюджету спромігся організувати та озброїти кіш охорони державного майна при Міністерстві продовольства УНР. Саме так – “без гроша”, тобто без фінансової допомоги Директорії, творили свої відділи повстанські отамани, які стали на захист Батьківщини.
Отак повернулася доля “борця проти отаманщини” Миколи Чеботаріва: в боротьбі з нею він якраз і виявив риси видатного отамана – організатора української стихії. Як справжній отаман, він суворо стежив за виконанням своїх наказів і не уникав відповідальності за їхні наслідки. Безжалісно карав винних і тих, кого вважав винними. Був рішучим противником половинчатих заходів (суд або мусить засудити на страту, або звільнити людину з-під варти – такий час!).
Проблема Директорії та її лідерів полягала в тому, що з “отаманщиною внутрішньою”, власною боротися ніхто не збирався – ні Головний Отаман, ні бездарні уенерівські уряди, ні урядові партії, ні начальник контррозвідки... Зате всі засуджували “отаманщину” в інших. Отож знову була яскраво проілюстрована  істина, що найчастіше люди не можуть пробачити іншим тієї вдачі, яку мають самі.
Щоб підсумувати розмову про отаманщину та боротьбу з нею, хочу би навести думку старшини регулярної Армії УНР, який волею обставин став повстанським отаманом. Цього старшину глибоко шанували і Головний Отаман Симон Петлюра, і начальник контррозвідки Микола Чеботарів, і повстанські отамани. Мова про Якова Орла-Гальчевського. У 1922 р. Симон Петлюра, визнаючи його заслуги перед Батьківщиною, підвищив сотника Армії УНР Гальчевського до звання полковника і призначив командувачем всіх повстанських загонів та підпільних організації Правобережної України. Чеботаріва ж пов’язала з Гальчевським багатолітня спільна праця на українсько-польському кордоні. Врешті, лучила їх 20-літня дружба. Думка Гальчевського важила і для Чеботаріва, і для Головного Отамана. Отож цілком слушно, як на мене, послухати Якова Гальчевського:
“Ми часто чуємо слово “отаманія”, говорене з презирством, іронією та зневагою... – писав він. – Бачите українського громадянського діяча, що висуває свою персону всюди на перше місце. Тільки чуєте від нього: “я”, “я”, “ми”… а сам він дурний і обмежений тип, з якого розумні люди сміються. Він обурюється на людей і кричить на своїх противників, що це, мовляв, “отаманія”. Говорите з генералом, полковником, який лає всіх своїх товаришів – генералів, полковників, критикує їх, критикує накази Головного Отамана Симона Петлюри, уряду, військового міністра. Коли спитаєте, чого він такий лихий на всіх, то він вам скаже, що все це “отаманія”. Всі “регулярники” з армії не любили повстанських отаманів. Коли якийсь отаман із повстанцями прибував до т. зв. регулярної армії і ставився до послуху, то кадровий генерал чи полковник звичайно давав наказ обеззброювати повстанців, а отамана арештовував лише тому, що той отаман був самою українською стихією – вибуховий, рішучий, відважний. Конкурента треба було боятись...
За часів революції казали: цілком вистарчить “регулярних” метод, засвоєних із часів світової війни! Цими методами так “побили” революційних большевиків, що самі попали до таборів у Польщі.
Проте, коли зберуться генерали шести-семи українських дивізій, припустимо, у Жмеринці на військову нараду, скликану Начальним Вождем Симоном Петлюрою, то перед нарадою генерали почнуть дискусію, чи не варто було б усунути й арештувати Головного Отамана. Це факт історичний! Чи це не є “отаманія”?
Читаєте висновки українського журналіста з минулого: ніхто не винен, лише повстанчі отамани згубили Україну! Чуєте розмову українського партійника, політика: всі, що є поза його партією чи організацією, все це – “отаманія”. Отже, вдивляйтесь і вслухайтесь у слова тих, хто (засуджуюче) вимовляє слово “отаманія”, і побачите, що власне в їхніх душах жевріє ота “отаманія”...
Отамани – люди зі всіма добрими й злими людськими прикметами. Були серед них не старшини, а звались старшинами. Хіба це можна їм брати так суворо за ганьбу? Коли він мав відвагу стати провідником, то царський наказ не є для нього такий важний... Кажуть, що отамани були не карні, мало дисципліновані. Були й такі” 24.
Що казати, були серед отаманів різні люди, в тому числі й самозакохані авантюрники, які не бажали нікому підкорятися. Але яка нескінченна галерея тих, хто вмів не тільки підпорядкувати собі до послуху інших, а й мав силу волі підпорядкуватися сам! Отамани – за природою своєю – організуюче начало, бо є авторитетними керівниками. Яскравим прикладом цього і став ідеальний керівник революційної стихії Яків Гальчевський-Орел, який, створивши революційну ієрархію, зумів організувати українську стихію – бунтівну, вогненну і нещадну, здатну змести на своєму шляху ворожу стихію іншого народу. Отаман Орел та його побратими переконливо довели, що отаманщина – невід’ємна риса українського національного характеру і водночас традиційне українське явище, завдяки якому ми й збереглися як нація.
Якщо ж брати надуманий негативний аспект цього слова (в розумінні анархії), то слід визнати, що на цю хворобу насамперед страждало політичне керівництво УНР: саме воно сіяло хаос в Україні, анархія завжди слідувала поперед і позаду Центральної Ради та Директорії. І слід визнати, що полковник Микола Чеботарів боровся не стільки проти причин, скільки проти наслідків.
Трагедія Миколи Чеботаріва, на мій погляд, полягала в тому, що будучи противником анархії, він мусив захищати тих, хто цю анархію сіяв із самих верхів. До того ж, боровся проти “отаманщини”, будучи сам типовим отаманом – нещадним, непередбачуваним, рішучим і сміливим. Якраз цих рис він і не міг вибачити іншим.

Роман КОВАЛЬ, письменник

Джерела
1. Визвольні змагання очима контррозвідника (Документальна спадщина Миколи Чеботаріва). – Київ: Темпора, 2003. – С. 53.
2. Вказана праця. – С. 53.
3. Вказана праця. – С. 27, 31, 32; Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії. – Київ, 1998. – С. 301 – 302.
4. Визвольні змагання очима контррозвідника... – С. 21.
5. Вказана праця. – С. 8, 88, 94.
6. Вказана праця. – С. 43.
7. Вказана праця. – С. 44, 47.
8. Вказана праця. – С. 37.
9. Вказана праця. – С. 50.
10. Вказана праця. – С. 40.
11. Вказана праця. – С. 50.
12. Вказана праця. – С. 51.
13. Вказана праця. – С. 54.
14. Вказана праця. – С. 45.
15. Вказана праця. – С. 38.
16. Вказана праця. – С. 37.
17. Вказана праця. – С. 54.
18. Вказана праця. – С. 53.
19. Вказана праця. – С. 54.
20. Вказана праця. – С. 8.
21. Вказана праця. – С. 55.
22. Вказана праця. – С. 41.
23. Вказана праця. – С. 11.
24. Коваль Р. Отаман святих і страшних. – Просвіта, 2000. – С. 228 – 229.


Ювілеї і дати. Січень 2004 p.

1 січня 1904 р. народився Євген АДАМЦЕВИЧ, видатний бандурист.
1 січня 1909 р. народився Степан БАНДЕРА, провідник ОУН.
2 січня 1991 р. померла Оксана МЕШКО, громадський діяч, правозахисниця.
4 січня 1837 р. народився Павло ЖИТЕЦЬКИЙ, український філолог.
5 січня 1919 р. загинув Свирид СОТНИЧЕНКО, кубанський бандурист, громадсько-політичний діяч, член Кубанської ради.
6 січня 1834 р. народився Степан РУДАНСЬКИЙ, український поет.
6 січня 1846 р. Тарас ШЕВЧЕНКО написав “Заповіт”.
6 січня 1846 р. у Києві створено Кирило-Мефодіївське братство.
6 січня 1898 р. народився Володимир СОСЮРА, український поет.
7 січня 1853 р. народився Микола АРКАС, український історик.
8 січня 1888 р. народився Гнат ЮРА, український актор і режисер.
8 січня 1935 р. народився Василь СИМОНЕНКО, український поет.
10 січня 1838 р. народився Григорій ВОРОБКЕВИЧ, український поет.
11 січня 1597 р. народився Петро МОГИЛА, митрополит, український культурно-просвітній діяч.
11 січня 1647 р. запорожці розбили турків, які напали вночі на Січ.
12 січня 1944 р. загинув Роман СУШКО, крайовий командант УВО, полковник Армії УНР.
12 січня 1944 р. помер Лука БИЧ, перший кубанський прем’єр.
13 січня 1894 р. народився Євген ОНАЦЬКИЙ, громадсько-політичний діяч, журналіст, історик.
14 січня 1898 року народився Юрія ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ, український письменник.
15 січня 1871 р. народився Агатангел КРИМСЬКИЙ, український письменник та мовознавець.
15 січня 1882 р. народився Іван ОГІЄНКО, український історик та релігійний діяч.
15 січня 1890 р. народився Антон ГРЕБЕННИК, повстанський отаман Чорна Хмара.
17 січня 1954 р. помер Андрій ЛІВИЦЬКИЙ, президент УНР в екзилі.
18 січня 1654 р. підписана Переяславська угода між Богданом Хмельницьким та московським царем Олексієм Михайловичем.
21 січня 1919 р. Всенародні збори в Хусті ухвалили приєднати Закарпаття до Української Народної Республіки.
22 січня 1918 р. Центральна Рада проголосила IV Універсалом у Києві самостійність УНР.
22 січня 1919 р. Директорія УНР проголосила у Києві Акт злуки всіх українських земель в одну Українську державу.
27 січня 1839 р. народився Павло ЧУБИНСЬКИЙ, етнограф і поет, автор українського гімну “Ще не вмерла Україна”.
27 січня 1860 р. вийшов друком повний “Кобзар” Тараса ШЕВЧЕНКА.
29 січня 1572 р. народився Мелетій СМОТРИЦЬКИЙ український культурно-просвітницький діяч.
29 січня 1900 р. створюється Революційна українська партія, перша українська політична організація.
29 січня 1918 р. відбувся бій під ст. Крути між Студентським куренем та військом Михайла МУРАВЙОВА.
30 січня 1834 р. народився Володимир АНТОНОВИЧ, український історик та етнограф.
31 січня 1648 р. на Запорозьку Січ прибув Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ.

 

Роменський кобзар Євген Адамцевич
1 січня ц. р. виповнилося 100 р. від дня народження бандуриста Євгена Адамцевича. Вшановуючи визначного українця, публікуємо нарис із книги Рената Польового “Кобзарі в моєму житті”

Про бандуриста з міста Ромен, що на Сумщині, я довідався зі статті О. Правдюка в журналі “Народна творчість та етнографія” (ч. 5, 1968 р.). Тому, плануючи свою мандрівку по Україні на літо 1969 року, намітив відвідати і Ромен. 6 червня того року в Роменському краєзнавчому музеї я познайомився із завідувачем відділу середньовіччя поетом Данилом Кулиняком, який, як виявилося, був добре знайомий з Адамцевичем (перед тим деякий час в його оселі квартирував). Кулиняк з охотою запропонував відвести мене до бандуриста. Дорогою попередив, що Адамцевич має складний характер, тому радив бути обережним і дипломатичним у спілкуванні з ним.
Євген Олександрович разом із дружиною Лідією Дмитрівною жили у власній хатці біля залізничної колії Ромен – Ромодан. Мали трьох дорослих дочок і онуків, але далеко від Ромна.
Представивши мене господарям науковцем-фольклористом, Кулиняк пішов, залишивши мене зніяковілим від цієї фальші. Я тут же виправив становище, представившись тим, ким я є справді: інженером із Донбасу, шанувальником кобзарства. Метою моїх відвідин є поспілкуватися з відомим бандуристом, послухати його мистецтво.
Господарі виявилися простими добросердечними людьми, схильними до щирої відвертої розмови (з Кулиняком вони не зійшлися на дрібничковому щоденно-побутовому ґрунті). Євген Олександрович – високий, худорлявий із довгими вусами, його дружина – маленька, худенька. Мабуть, я їм сподобався. Відчувалося, що вони мені довіряють. Пробув у них довше, ніж сподівався. Вони мене й обідом пригостили.
Розповідав мені Адамцевич, що народився він 1 січня 1904 р. в с. Солониця під Лубнами у родині станційного службовця. Дволітнім осліп. Деякий час навчався в Київській школі для сліпих. Потім проживав у бабусі в Ромні.
Грати на бандурі навчився в талановитого місцевого бандуриста Мусія Олексієнка, від якого разом зі способом гри перейняв багатий репертуар.
У 1920-ті роки Ромен залишався визначним регіональним культурним центром. У ньому діяв драматичний театр, існував значний осередок кобзарів, які виступали зі сцен палаців культури, клубів.

Пережив Адамцевич 1930-ті роки – часи фізичного винищення кобзарства (саме тоді був розстріляний як “ворог народу” видатний кобзар Іван Кучугура-Кучеренко). На схилі літ, не маючи офіційного трудового стажу, залишився без пенсії і, отже, без засобів для існування. Жив із гри та співу на роменському базарі. Але радянські власті, як і колись царські, трактували це як жебрацтво і переслідували. Міліція не один раз проганяла Адамцевича з базару. Були випадки, що його, сліпого, міліціонери вивозили далеко від міста і полишали одного на безлюдді. Бувало, що й саджали під арешт.
А от саме того ж року (перед моїми відвідинами) Українське хорове товариство зібрало залишки живих традиційних кобзарів в Об’єднання співців-кобзарів. Їх виявилося настільки мало, що довелося включити туди зовсім молодих бандуристів (братів Василя та Миколу Литвинів, Галину Менкуш, артиста Юрка Демчука). Всього набралося 14 осіб.
Коли постало обрання голови об’єднання, то одностайно всі виступили проти кандидатури Михайла Полотая, хоч той докладав чималі зусилля, щоб створити об’єднання. Товариство остерігалося його схильності до диктаторства. Мовляв, “як буде головою, то він нас поїсть”. Обрали на голову молодого Олександра Чумака. Від посади заступника голови Полотай рішуче відмовився: “Е ні, я собі ціну знаю”. Проте з власної ініціативи фактично правив об’єднанням, комплектував концертні групи, організовував кобзарські виїзди...

Адамцевич з піднесенням розповідав про перший великий концерт кобзарів Об’єднання в Київському оперному театрі, який не вмістив і половини бажаючих їх слухати, про величезний успіх цього концерту.
Отут він згадав, як начальство давало настанови виконувати радянський “фольклор” про Леніна, про партію тощо, та як київський бандурист Михайло Башловка категорично відкинув ці вимоги.
Критикував Юрка Демчука за надто голосний, не кобзарський спів, за безмірно довгу “бурю”, витворювану ним на струнах, за гучне відкашлювання і проби голосу за лаштунками, що заважало іншим кобзарям зосереджуватися перед виступом, і нарешті за вкриту товстим шаром пилу під струнами, занехаяну бандуру.
Доводилося мені й самому чути спів Демчука по телевізору. Перше, що спадає на думку: “А до чого тут бандура?” Потужний голос, оперний характер співу. Не зачіпає за душу, не викликає сліз розчулення, як неголосний, справді кобзарський голос. Отак у серпні 1992 р. в Тамані на святі 200-річчя переселення запорожців на Кубань загальне зацікавлення слухачів святкового концерту викликав оголошений виступ бандуриста з України. На велику спущену на воду морської затоки сцену-пліт, де перед тим виступали чудові самобутні станичні хори, козачий хор В. Захарченка, ступив Юрій Демчук і могутнім голосом, що заглушив звуки бандури, затяг не думу, а справжню оперну арію. Ніяково було за цього представника кобзарства України. Подумалося, що дуже слушно сказав в оперному театрі Демчукові Євген Адамцевич: “Співати треба душею, а не горлянкою!” Мабуть, бандура Демчукові потрібна для привернення до себе більшої уваги, для колориту, так би мовити...

Після наших розмов Адамцевич узяв бандуру. Вона у нього роботи чернігівської фабрики, але власноруч перероблена. До неї він приробив щоку і збільшив кількість басів. Познімав приструнки верхньої октави, що дало змогу зручніше розташувати півтони, чим забезпечити більшу рухливість пальців по приструнках і віртуозність гри. Тому його гра справляла враження звучання двох, а то й трьох бандур. Для зручності тримання бандури він застосував знімний штир-підпірку. Його бандура мала 13 басів і 25 приструнків.
Проспівав він усього дві пісні, до цього мною не чуті. Перша з них починалася словами:

Життя стареє України
Тепер минувало.
Тільки думи, та спомини,
Та пісні зостались...

Друга пісня “Моя сердешна Україно”... Вперше почув від нього я і “Запорозький марш”...
Розпачливі слова цих пісень, трагічний голос кобзаря справили на мене незабутнє враження. Задубло усе моє тіло, довго не міг я отямитися і відповідати на звернення господарів. Я й зараз, майже через 35 років, як на яву, чую цей спів. Який то величезний вплив має талановитий співець! Тому ж то їх і заходилася винищувати імперська московсько-більшовицька влада!
Більше Євген Олександрович не співав. Нездужав на жовтяницю. А проте, провели мене містом до дороги на Засилля. Запрошували приїхати іншим разом.
Того ж літа я ще побував у Адамцевичів, на цей раз із братом Василем – художником. Прийняли нас дуже гостинно. Гостювали три дні. Записували гру і спів, гуляли по місту, розмовляли. Зважаючи на його слабке здоров’я, Лідія Дмитрівна, як могла, обмежувала вживання ним горілки і тютюну. Це викликало його протести, мовляв, і так у житті мало радощів: “А тут саме брати приїхали, а не якась там пошесть прийшла”. Тож за обідом чарку перехиляв.
Вранці Адамцевичі вибиралися на заробітки на базар. Ішли з ними й ми. Євген Олександрович, остерігаючись міліції, сідав на принесеному з собою маленькому стільчику не на самому базарі, а над стежкою, що круто звивалася горою – від долини притоку Сули річки Ромен (від неї пішла назва міста, тепер спотворена зросійщеним словом “Ромни”). Місце тут малолюдне, але безпечне від міліції.
Співав пісні народні й літературного походження. А раз раптом заспівав складену давно на замовлення “На смерть Леніна” (пам’ятаю слова з неї: “То нашого дорогого Ілліча ховають”). Лідія Дмитрівна різко смикнула і сказала сердито: “Годі!” “Що, погана?” – тихо спитав той. “Погана!” – кинула сердито вона.
Треба сказати, що дружина Адамцевича була його першим цензором. Вона визначала, в яких обставинах, що можна співати – аби не вскочити в халепу.
Репертуар його був великий: народні пісні “Ой попливи, вутко”, “Через мої ворітечка”, “Дозволь мені, мати”. Виконував танцювальні мелодії, жартівливі пісні “Ой п’є вдова, гуляє”, “Невдалий обід”, історичні пісні “Про Морозенка”, “Про Палія Семена” тощо. Все ж тяжів він до творів переважно літературного походження: на слова Тараса Шевченка, Олександра Олеся “Сміються, плачуть солов’ї”, Якова Щоголіва “Хортиця”, Миколи Вороного “Євшан-зілля”, Павла Грабовського “Сон”... Всі ці пісні виконував нам для магнітофонного запису. Знав Адамцевич багато анекдотів, співав під чаркою сороміцькі куплети, але делікатні, без брутальних слів. А пізно вночі, не для запису, співав пісні про примусову колективізацію, “розкуркулення” кращих господарів, голодомор, репресії.
Розповідав нам, як примушували його творити радянський “фольклор”. “Напиши та й напиши думу про Федька!” (Іван Федько – радянський військовий діяч родом із Роменщини, страчений як “ворог” народу, а потім реабілітований). Дали музейні друковані матеріали про нього. “Краще б я три дні безперервно грав та співав без плати, ніж ту думу вигадував. А проте, мусив!” – зітхав Адамцевич.
Із постанням Об’єднання співців-кобзарів матеріальне становище його дещо поліпшилося. Оплачувалися виступи на організованих музично-хоровим товариством концертах. Відбулася навіть концертна поїздка до Москви взимку 1970 року, де Адамцевич виступав разом з іншими кобзарями в інституті світової літератури і в інших установах. Брат Василь із патріотичних почуттів опікувався ними, супроводжував їх по Москві. Розповідав, як на запрошення земляка – співака Івана Козловського відвідали його оселю. Той саме приймав ванну. Кобзарям здалося, що він надто довго відбуває ту процедуру. Це їх обурило і вони демонстративно пішли геть. Козловський із приводу цього висловлював свій щирий жаль.
Із настанням у 1972 р. нової хвилі репресій і утисків української культури поволі згортало свою діяльність і кобзарське об’єднання. Хворий Адамцевич із дружиною переїхав до дочки в с. Холмівку Бахчисарайського району в Криму. Тут він і помер 28 листопада 1972 р. на 68 році життя. Київські шанувальники його таланту Володимир Данилейко та Олександр Фисун над білим крейдяним горбком його могили проспівали Шевченків “Заповіт” і уявили собі, які б то були урочисті похорони, коли б Адамцевич помер у Ромні. Євгену Адамцевичу належить почесне місце в історії українського кобзарства. Вічна Йому пам’ять!

Ренат ПОЛЬОВИЙ
м. Ірпінь Київської обл.

Отаман Вітер

У буремні часи боротьби українського народу за волю 20-х років ХХ сторіччя невмирущою славою вкрила себе Гайсинщина. Тут діяли нащадки легендарного гайдамацького ватажка Гната Голого, який скарав зрадника Саву Чалого; отамани Волинець, Лихо, Левченко, Чорна Хмара, Чорновіл, Підкова, Гива-Плахотнюк і багато інших. Серед них – і отаман із романтичним псевдонімом “Вітер”.
Немов виправдовуючи своє ім’я, могутнім, руйнівним ураганом налітав отаман на численні ватаги новітніх баскаків, різні каральні та керівні совєтські установи. І це в той час, коли заламувались найдостойніші, коли на Поділлі не було вже Ананія Волинця, ні Якова Шепеля, ні отамана Лиха. Хто ж він, цей невідомий месник, що  в ім’я Батьківщини не жалів ні свого життя, ні життя ворогів?
Автору цих рядків вдалося з’ясувати, що цим сміливцем був селянський син, учитель за професією, Михайло Трохимович Підлужняк. Народився він 30 вересня (13 жовтня за новим стилем) 1901 р. в селі Степашки нинішнього Гайсинського району Вінницької області. Окрім Михайла, в сім’ї Трохима Трохимовича та Ксенії Оврамівни Підлужняків, звичайних сільських хліборобів, які свято шанували традиції прабатьків, були ще сини Андрій, Демид, Микола та дочка Ликера. Один із синів, Михайло, виявився напрочуд допитливим та тямущим. Тому після закінчення місцевої церковнопарафіяльної школи батьки віддали хлопця навчатися в Степашківську двокласну церковно-учительську школу (було це 1915 року).
Варто відзначити, що майже одночасно з майбутнім отаманом у цій  школі навчались поет-байкар Микита Годованець, композитор Родіон Скалецький, вчений-ветеринар, автор стрілецьких пісень Гнат Западнюк. Отже, як бачимо, добра основа була для духовного зростання. Тому й не дивно, що в часи Національно-визвольних змагань Михайло Підлужняк, як і багато його товаришів із церковно-учительської школи, взяв у них найдієвішу участь. Відомо, що був він сотником 2-ї сотні 144-ї Надбужанської повстанської дивізії отамана Хмари та старшиною в з’єднанні отамана Левченка, а з весни 1922 року – отаманом 2-го Надбужанського повстанського полку.
В більшовицьких джерелах (станом на 10 травня 1922 року) зазначалось, що загін отамана Вітра спочатку був пішим, а згодом перетворився на кінний (15 вершників із кулеметом “Люйс”). Інше джерело стверджує, що 24 травня 1922 р. загін Підлужняка-Вітра складався з 15 піших козаків та старшин. “Отаман схожий на грузина, в синіх із лампасами штанах, на грудях бінокль” побував у селі Шура (за 5 верст на південь від Брацлава), де було забито активіста і міліціонера, а також залишено відозву до селян із закликом припинити цькування повстанців. Відозву підписав отаман Вітер та начальник штабу Геній. 25 травня 1922 р. в районі села Шурівці повстанці вбили двох агентів Брацлавського політбюро (тобто ЧК)  і захопили  кулемет “Люйс”, а в ніч на 26 травня того ж року вчинили напад на Ситківецький цукровий завод. Через кілька днів (28 травня) партизани на околиці села Сокілець розстріляли роз’їзд червоної санітарної сотні. Внаслідок нападу загинуло двоє червоноармійців.
Червоні розвідники доповідали, що партизани оперують в районі Щурівці, Сокілець, Анчиполівка, Сорокодуби і Шура, коло Брацлава, маючи постійну переправу паромом у с. 3ятьківці.
Важким випробуванням для повстанців Підлужняка і Левченка став бій 30 травня 1922 р. в лісі біля села Харпачка із півсотнею 6-го полку червоних. Об’єднаний повстанський загін силою 25 шабель та 35 багнетів, втративши 3-х чоловік вбитими, 2-х пораненими і 3-х полоненими, переправився на правий берег Бугу, відступивши у Михайлівський ліс. На полі бою більшовики знайшли відозву, підписану отаманом Вітром та начальником штабу Генієм із закликом до селян не давати хліба голодуючим Росії.
5 червня 1922 р. в селі Нижча Кропивня повстанцями заарештовано місцеву владу, а в сусідньому селі Кузьминці розгромлено бібліотеку комсомольського осередку та побито місцевих совєтських працівників. Але найбільше не поталанило місцевим активістам в селі Шурівці: в ніч на 4 липня 1922 р. тут вбито голову сільського комнезаму Трохима Мосійчука, комсомольця Андрія Ткачука та матір комсомольця Миколи Бородавкіна, активістку Лідію Бородавкіну 15, яка виявила двох партизанів”.
А колишній помічник начальника зв’язку 5-го полку т. зв. “Червоного козацтва” А. Лозовий у своїх спогадах згадував про знищення повстанцями в районі містечка Печера взводу червоноармійців, які стягували з селян продподаток, а також про вбивство скарбника та конвою, що везли гроші та обмундирування в полк.
Не тямлячи себе від люті, більшовики влаштовували численні погоні та засади та повстанці зникали безслідно...
Все ж, 12 серпня 1922 р. надійшло повідомлення, що отаман Вітер вбитий співробітниками ҐПУ, а його тіло доставлено в Тульчин 18. Розповідає А. Лозовий:
“Сліди банди вели на шлях, що йшов із Тульчина на Бортники, потім звертали на вузьку стежину, що вилась крізь зарості чагарника. Просуватись нею було чимдалі важче. Пройшли вже майже кілометр. Раптом попереду заясніло якесь світло. Командир рою Фиксін підняв руку, подаючи знак зупинитися. Стежина закінчувалася невисокою галявиною, на якій паслись розсідлані коні, стояла тачанка, підводи. На тачанці, сидячи, дрімав вартовий із обрізом у руках.
У мене майнула думка: треба без гамору вийти і перебити їх зненацька. Та не встиг я про це подумати – Фиксін від несподіванки скрикнув:
– Братці, ось вона, банда!
Прокинувся вартовий і вистрілив у мене, промахнувся. Я ж влучив йому в правицю. Кинувши обріз, він зник у хащах.
Відразу навкруги почулося тупотіння, пролунала команда:
– Хлопці, до зброї! – це прокинувся від пострілів отаман банди Вітер.
Я опинився навпроти нього і першим вистрілив.
Він замовк навіки. А його банда, ламаючи чагарник, втікала лісом” 20.
Того ж року в боротьбі з ворогом загинули і відважні бойові побратими отамана – козаки Федір Підлужняк, Микола Чорноморець, Леонід Бачинський, Дем’ян Ужва та багато інших 21.
Загинули за вільне майбутнє рідного народу. Який, на жаль, ще не повністю звільнився від тенет минулого. Тому і досі спочивають герої, огорнуті мороком небуття.

Костянтин ЗАВАЛЬНЮК,
к. і. н., Історичний клуб “Холодний Яр”

Джерела
Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО), Ф.Д. – 904, оп.13, спр. 122, арк.14 зв.
ДАВО, Ф. Д. – 185, оп. 1, спр. 19, арк. 13 зв. – 14 зв.
ДАВО, Ф. Р. – 189, оп. 1, спр. 70, арк. 48.
ДАВО, Ф. Р. – 925, оп. 8, спр. 56, арк. 116 зв.
ДАВО, Ф.Р. – 925, оп. 8, спр. 84, арк. 127, 132, 135, 137, 138, 139, 156, 158, 355 зв.
ДАВО, Ф. Р. – 6023, оп. 4, спр. 2305, арк. 18, 50.
ДАВО, Ф. Р. – 6023, оп.4, спр. 21392, арк. 6 зв.
Лозовий А. Кінець банди “Вітер”. – В кн.: Червонці. – Київ, 1968. – С.168.
Юрков В. Першим колективістам. – Вінницька правда. – 1981. – 16 жовтня.

Чи буде об’єктивним “Слово Просвіти”?

Одразу скажу: до Національної спілки письменників України я не належу. Написати мене змусила позиція нашої просвітянської газети “Слово Просвіти”, яка вже вкотре досить дивно висвітлює події в НСПУ, надаючи слово виключно одній стороні – прихильниками Володимира Яворівського. Так в ч. 51 надрукована стаття Марії Якубовської “Казка про “там” і “не там”. Як на мене, ця стаття – суцільна вода на киселі. Жодного факту. А факти, як кажуть, річ уперта. Та, де й могла взяти факти пані Якубовська, коли сама зізнається: “Я там не була”. Тобто нічого не бачила на власні очі. Зате чула... Тільки з якого голосу? Що ж тоді залишається писати? Звичайно, казки. Якщо пані Якубовська не в курсі, нехай почитає “Відкритий лист Володимиру Яворівському, письменникам, журналістам” Олексія Кононенка. Оце реалії. Це факти. А не жіночі емоції Марії Якубовської. Дивно, що такі речі друкує “Слово Просвіти”.
В одному з попередніх чисел “Слова Просвіти” – на першій сторінці фото Романа Коваля і підпис великими літерами, що, мовляв, “влада дозволила Романові Ковалю у супроводі автоматників посидіти в керівному кріслі вночі 2 листопада”. Хоча стверджувати таке немає жодних підстав. Із всіх повідомлень, заяв та виступів виявилося, що ніхто з письменників, депутатів та водіїв не бачив ніяких невідомих в камуфляжах з автоматами...
Ось ще одна “чудова” назва: “Сто бездарностей проти Яворівського”. Ось так. Всі, хто за Яворівського, – “талановиті”, а хто проти – “бездарності”, “самозванці” і “білялітературні сатаністи”. Правило це відоме здавна: всі, хто за нас, – “партизани”, а всі, хто проти – “бандити” (саме це визначення щедро вживав Володимир Яворівський свого часу, оцінюючи воїнів ОУН-УПА). Лишається тільки додати з його ж тодішнього лексикону: “бандерівські варвари” та “жовтоблакитники з бункерів і криївок” (В. Яворівський, “Яничари”) і картина буде повною.
Дивно, що наша просвітянська газета планомірно друкує увесь цей бруд, щедро оздоблений вигадками прибічників Яворівського.
“Слово Просвіти” повинно нести правду, а не опускатися до прямих образ. А якщо редакція ув’язалася в дискусію, то заради об’єктивності та вияснення правди треба надавати слово не тільки прихильникам Яворівського, але і його опонентам.

О. КОПАНЕНКО
м. Севастополь

ОЧИМА СВІДКІВ, МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ

Нова книга сумського краєзнавця Геннадія Іванущенка “Голодомор 1932 – 1933 років: очима свідків, мовою документів” (Київ: Українська видавнича спілка, 2003) – результат восьмирічних історико-краєзнавчих досліджень автора та Історичного клубу “Холодний Яр” Северинівської загальноосвітньої школи. Праця, яка вийшла за сприяння агрофірми “Северинівська” та Молодіжного націоналістичного конгресу, охоплює територіально Северинівську сільраду Сумського району. “Не минаючи ні титли, ніже тії коми”, дослідники на основі архівних документів та спогадів безпосередніх очевидців змальовують чорну картину жахіття, вчиненого російським окупаційним режимом проти мешканців краю.
Вартість цієї колективної праці слід шукати насамперед у педагогічній площині, бо цілий учнівський колектив перейнявся проблемою Голодомору. Наполегливо вишукуючи свідків, діти проводили з ними розмови, здійснювали записи, готували видання, воскрешаючи із небуття замовчувану сторінку рідного краю. Ця праця – добрий і гідний приклад для наслідування.
Якби в цілій Україні були такі шкільні історичні гуртки, як в Северинівці, якби дітьми опікувалися такі педагоги як Геннадій Іванущенко, якби в кожному селі були зібрані й оприлюднені свідчення про добу поневолення, геноциду і звитяжної Національно-визвольної боротьби, скільки очей побачило би правду, скільки сердець розчахнулося би для сприйняття української правди...
А 14 грудня в Северинівні відкрито пам’ятний хрест “Жертвам комуністичних репресій та голодомору 1932 – 1933 рр.”...
Щиро дякуємо члену Історичного клубу “Холодний Яр” Геннадію Іванущенку, його учням та колективу агрофірми “Северинівська” за велику працю. Закликаємо краєзнавців, істориків і педагогів наслідувати добрий приклад українських патріотів з  Сумщини.

Сергій ВЕРЕСЕНЬ

Яблонський Василь. Від влади п’ятьох до диктатури одного. Історико-політичний аналіз Директорії УНР. – Київ: Альтерпрес, 2001. – 160 с., іл.
Монографію присвячено третій формі державності України періоду Національно-визвольних змагань 1917 – 1920-х років – Директорії УНР. У роботі аналізується процес становлення і трансформації Директорії як вищого органу влади в контексті розгортання внутрішньополітичної боротьби в УНР. Досліджується конституційний процес: спадкоємність концептуальних підходів до ідеї суверенітету України, забезпечення політичних і громадянських прав та свобод.
Розглядаються проблеми зовнішньополітичної орієнтації і військової діяльності Директорії та їх вплив на долю Української Народної Республіки.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться історією України.
Книгу можна придбати, надіславши переказом 8 грн. на адресу: 02068, Київ, вул. Григоренка, буд. 15, кв. 113, Василеві Яблонському.

Мазепа Ісак. Україна в огні й бурі революції. – К.: Темпора, 2003. – 608 с., іл.
Спогади Ісака Мазепи (1884 – 1952) – одного з чільних державних та громадсько-політичних діячів Українських визвольних змагань 1917 – 1920-х рр., міністра, голови уряду, одного з керівників українського соціал-демократичного руху – містять багатий та змістовний фактичний матеріал про перебіг подій в Україні в 1910 – 1920-х рр.
Написана в міжвоєнний час, книга подає безпосередній і відвертий погляд автора на ті події та їх учасників. До додатку увійшли тексти ряду універсалів, постанов урядів, наказів, декларацій та інших офіційних документів.
Розрахована на науковців, викладачів та студентів вузів, усіх тих, хто цікавиться історією Українських визвольних змагань.
Автор передмови та коментарів: Василь Яблонський.
Книгу можна придбати, надіславши переказом 30 грн. на адресу: 02068, Київ, вул. Григоренка, буд. 15, кв. 113, Василеві Яблонському.





Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ