Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Червень 2003

    > Червень 2003

Червень 2003

"Незборима Нація" №6 (208)

Народне свято, яке замовчала держава, відбулося у Медведівці

31 травня у Медведівці, що на Чигиринщині, відбулося свято з нагоди 235-ї річниці одного з найбільших в історії нашого народу повстань – знаменитої Коліївщини.

У травні 1768 року у Медведівці запалало найбільше в історії українського народу гайдамацьке повстання. В історію воно увійшло під назвою Коліївщина. Очолив його місцевий козак, послушник Мотриного монастиря Максим Залізняка.
Гайдамаки швидко зайняли Черкаси, Корсунь, Канів, Смілу, Богуслав, Лисянку, безліч інших населених пунктів. В Умані повстанців підтримав сотник надвірної сотні Ф. Потоцького Іван Ґонта і 20 червня українці й тут святкували свою перемогу. Іван Ґонта був проголошений полковником, а Максим Залізняк – гетьманом.
Підбадьорені успіхами, гайдамаки поширили повстання на всю Київщину, Поділля, Брацлавщину, Волинь. Та 28 червня 1768 р. майже всіх ватажків гайдамаків підступно захопив у полон удаваний союзник, російський генерал Кречетніков. Полонених було віддано на поталу полякам. У Кодні біля Житомира “польські брати” під проводом региментаря Стемпковського в жахливий спосіб закатували сотні повстанців, а сотні українців стали каліками на все життя.
Максима Залізняка росіяни заслали на довічну каторгу до рудників Нерчинська, а Івана Ґонту передали полякам. Поляки з неймовірною жорстокістю закатували уманського полковника у с. Серби біля Могилева-Подільського.
Та дух Ґонти виявився сильнішим від польської сили: він не тільки не прохав пощади у катів, коли ті знімали з нього шкіру, але сміявся їм у вічі та кепкував із них. Тому й став Іван Ґонта символом незламності для всіх наступних поколінь борців – у всі подальші віки.
Пізнішим відгуком гайдамаччини стали виступи Устима Кармелюка у XIX столітті, “Чигиринська змова”, “Аграрні Чигиринські хвилювання” та широкі козацько-селянські повстання у добу революцій 1905 та 1917 – 1920-х років.
Побожне ставлення до Тараса Шевченка та оспіваних ним гайдамаків у нових революційних поколіннях українців виявилося у створенні маси гайдамацьких відділів. У ХIХ ст. це були відділи Устима Кармелюка, у ХХ ст. одними з перших українських частин стали Гайдамацький кінний полк ім. Костя Гордієнка на чолі з Всеволодом Петрівим та Гайдамацький кіш Слобідської України, створений Симоном Петлюрою... Було й безліч повстансько-партизанських загонів, які називали себе гайдамацькими. Виявилося, що історична пам’ять народу не перервалася...
Підтвердженням неперервності народної пам’яті стали святкування 31 травня 2003 р. у Медведівці. Відбулися вони з ініціативи Історичного клубу “Холодний Яр”. Найактивнішу участь у вшануваннях взяв директор МП “Мехбуд” із м. Черкас Володимир Сапа, який став головним спонсором цього свята. Слід відзначити внесок депутата Черкаської обласної ради Олександра Тарасовича Самойленка та заступника директора “Черкаситрансгаз” Василя Юрченка. Як завжди, плідно попрацювала журналістка Лідія Титаренко, кореспондент “Голосу України” в Черкаській області. Та все ж основний тягар організаційних зусиль упав на плечі директора Медведівського краєзнавчого музею, члена Історичного клубу “Холодний Яр”  Богдана Легоняка, а також активістів національного руху з Черкас – українського підприємця Володимира Дядика й директора музею “Кобзаря” Тараса Шевченка Ольгу Шарапу.
З молитвою звернулися єпископ Черкаський та Чигиринський отець Іоан (Черкаська єпархія Київського патріархату). На правах господаря вітав односельчан та гостей сільський голова Євген Бегеза...
Окрасою свята став виступ відомого кобзаря Василя Литвина зі Стрітівки Київської області, який викрешував зі свого серця образи мужніх захисників минулого. Схвилював виступ чудового танцювального дівочого колективу “Джерельце” з с. Мельники (художній керівник Ольга Зінченко).
Викликав захоплення молоді та й старших людей показовий виступ учнів 1-го року навчання школи козацького бойового мистецтва “Спас” – Юрія і Вадима Васильчуків, Олександра Бабича  та їхнього керівника, запорозького характерника Олександра Корнієнка.
Вінцем свята стали спортивні змагання: футбольний турнір чотирьох сіл та чоловічий і юнацький марафон Мельники – Медведівка, а також змагання з бігу дівчат за маршрутом джерело Дзюркало – Медведівка. Немає змоги переказати прізвища всіх переможців, скажу лише, що серед дівчат перемогла Олена Пилилась, учениця 7-го класу мельничанської школи. Слід сказати, що завдяки спонсорам свята (тут я знову хочу із вдячністю назвати прізвище Володимира Сапи) всі переможці отримали грошові винагороди.
Організаторам було радісно бачити як урочистості перетворилися на справжнє народне велелюдне свято...
Чи не єдиною помилкою організаторів, напевно, було те, що вони не звернулися за сприянням в організації футбольного турніру, присвяченого 235-й річниці Коліївщини, до президента Федерації футболу України Григорія Суркіса. Може, відгукнулося би серце і президента ФК “Динамо” Ігоря Суркіса... Їхній щедрий даток на розвиток футболу на батьківщині гайдамаччини безперечно сприяв би налагодженню добрих стосунків між єврейством і нащадками коліїв...

Гайдамаччина та Коліївщина стали символами боротьби за народну волю і народне щастя. Може, тому нинішня російсько-єврейська влада, проти якої і боролися гайдамаки, замовчує цю знаменну дату – 235 років від початку повстання коліїв у Медведівці. Цій владі більше до вподоби святкувати разом із історичними катами українського народу 300-ліття Петербурга – символу міці російської імперії, яка несла винищення десяткам народів світу.
Та не тільки наш президент, прем’єр, голова Верховної Ради й урядовці різних рівнів сором’язливо відвели свої чесні очі... Промовчала й опозиція – Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко, Олександр Мороз та “відомий борець за соціальну справедливість, нащадок коліїв” Петро Симоненко. Не сказали свого слова й націоналісти. Практично всі українські політичні партії та громадські організації “дипломатично” промовчали, не доклавши й дещиці зусиль, щоб гідно вшанувати пам’ять козаків та гайдамаків, які загинули в боротьбі за Батьківщину.
Врятували гідність української нації організатори та учасники свята...
Ми віддали шану полеглим у боротьбі, і наше сумління чисте.
А ваше, шановні друзі?

Роман КОВАЛЬ,
президент Історичного клубу “Холодний Яр”

Медведівка – Київ

 

Хто наступний?

Міністерство юстиції України у травні 2003 р. зробило подання до Верховного Суду України з пропозицією в порядку статті 24 Закону України “Про політичні партії в Україні” анулювати реєстраційне свідоцтво Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України” (ДСУ). У зв’язку з цим Провід ДСУ направив до Верховного Суду письмове пояснення. Подаємо його текст:
“ДСУ є сьогодні найстарішою в Україні партією: створена вона 8 квітня 1990 року у Львові борцями за незалежність України, багатолітніми політв’язнями Зеновієм Красівським, Іваном Кандибою, Петром Дужим, Даркою Гусяк, Іриною Сеник, Ігорем Бондарем та іншими.
Зареєстрована ДСУ 23 березня 1993 р. (свідоцтво №433, додаток 1) згідно із Законом України “Про об’єднання громадян”, який не передбачав анулювання свідоцтв про реєстрацію партій Верховним Судом України.
Закон України “Про політичні партії в Україні” набрав чинності 28 квітня 2001 року, тобто через 8 років після того як було зареєстроване Всеукраїнське політичне об’єднання “Державна самостійність України”.
58 стаття Конституції України гарантує, що закони України, а отже  Закон України “Про політичні партії в Україні”, зворотної сили не мають, а ч. 3 ст. 22 Конституції України стверджує, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав та свобод, тобто Закон України “Про політичні партії в Україні” не може звужувати змісту та обсягу існуючих прав, які надав Закон України “Про об’єднання громадян”.
Стаття 11 Конвенції про захист основних прав і свобод людини, ратифікованої Україною в 1997 р., стверджує, що держава не має права обмежувати права громадян на політичну діяльність.
Отже заява Міністерства юстиції України про анулювання реєстраційного свідоцтва Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України” (ДСУ) в порядку статті 24 Закону України “Про політичні партії в Україні” суперечить:
58 статті Конституції України,
ч. 3 ст. 22 Конституції України,
статті 11 Конвенції про захист основних прав і свобод людини, ратифікованої Україною в 1997 р.
Враховуючи вищенаведене, а також те, що в Законі України “Про політичні партії в Україні” не зазначено, що він має зворотну силу, цей закон не може бути покладений в основу рішення про анулювання реєстраційного свідоцтва нашої організації.
  На підставі цього просимо Верховний Суд не задовольняти подання Міністерства юстиції про анулювання реєстраційного посвідчення ВПО “ДСУ”.

28 травня 2003 р. відбувся суд і суддя Верховного Суду Олександр Терлецький, дуже ввічливий чоловік, вислухавши аргументацію сторін, зачитав (як нам здалося, вже готове) рішення про анулювання реєстраційного посвідчення Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”. Отак, “коректно” було поставлено крапку в офіційній історії ДСУ – ідеалістичної української організації, створеної з метою вибороти українську Україну.
Хто наступний?

Роман КОВАЛЬ

Карпатський відгомін на іллєнкову “Молитву за гетьмана Мазепу”

З чого починається в українця Мазепа? Мабуть у кожного по-різному. У декого з Вольтера, Байрона, фон Гольденштама, Пушкіна, Рилєєва, Словацького, Залеського, Лепкого, Старицької-Черняхівської, Сосюри, Ліста, Чайковського, Сокальського, Верне, Тараса Шевченка, Репіна, Масютіна, Архипенка та інших велетнів пера, струни та пензля.
У мене Мазепа почався з трилогії Богдана Лепкого (“Мотря”, “Батурин”, “Полтава”)...
Пригадую, як на зборах інтелігенції Запоріжжя секретар обкому КПСС з ідеології з піною коло рота розпікав вчителя з Мелітополя за те, що той рекомендував учням книжку українського письменника, в якій був такий фрагмент: син питає батька, хто такий Мазепа? А батько відповідає: “Мазепа – це я, це ти, синку! Коли б усі українці були Мазепами, то Україна була б вільною, великою від моря до моря”.
Звичайно, комуноросійський ідеолог сподівався викликати обурення аудиторії, але ефект був зворотній. Люди жваво загули, а на фуршеті після зборів за нашим “націоналістичним” столом, де сидів і опальний вчитель, професор Петергеря підняв келих за “від моря до моря”. Усі ми випили до дна, щоб і нас, як колись запорожців “і кулі минали, і шаблі не брали”, в тому числі й каґебістсько-капеесесівські.
Трилогія Лепкого залишила глибокий слід у моєму серці й душі, тому через багато десятків років я з великим ентузіазмом і надією зустрів повідомлення, що на кіностудії ім. Довженка Юрій Іллєнко знімає фільм про одного з найвидатніших українців України. Я сподівався, що саме згадана трилогія Богдана Лепкого ляже в основу сценарію фільму. Надії підсилювалися повідомленням, що Іллєнко “копався” навіть в архівах Швеції, Москви і Польщі.
Але раптом з’явилися критичні чутки про іллєнківське диво, потім – авторитетне повідомлення про провал стрічки на 52-му Міжнародному берлінському кінофестивалі, де під час демонстрації фільму зал залишили журналісти.
Нарешті, кінофільм з’явився на українських екранах та ще під назвою “Молитва за гетьмана Мазепу”. І я вирішив власними очима подивитися на “Молитву...”, тому подався до Львова. Ось я біля каси кінотеатру “Україна”, що у самісінькому центрі колишнього “П’ємонту”. Фойє виявилося порожнім. Але адміністратор заспокоїла нас, повідомивши, що “продано 7 квитків, тому сеанс відбудеться”.
Зайняли найпрестижніші місця. Згасло світло і почалося... Через деякий час стук крісел за нашими спинами вирвав мене із роздумів – це тікали співвітчизники. У кінозалі залишилося тільки двоє глядачів.
І що ж я побачив на екрані? Розмаїття барв, одягу, картин, скульптур, українського бароко, батальних сцен, красу оголеного і цілком голого жіночого тіла...
Мені здалося, що величезну суму грошей, яку витрачено та екранізацію іллєнкової “Молитви...”, краще було використати для створення фільмів про українське козацтво, яке громить москалів під Конотопом, Чудновом, у Холодному Яру чи на фільми про наших видатних композиторів Веделя і Бортнянського, поетів Василя Стуса й Олексу Тихого.
Ось так відгукнувся фільм Іллєнка у серці старого карпатського газди, у якого ще не згас дух опришків Довбуша, січовиків Коновальця та упівців Шухевича.
На думку Богдана Ступки, який зіграв роль Мазепи, “Молитву...” зрозуміють через 20 років, а кінорежисер Іллєнко каже, що через 50. Як бачите, Ступка й Іллєнко не тільки видатні митці, але і геніальні футурологи, які чітко знають про мистецькі смаки публіки прийдешніх поколінь...
Звертаюсь до кінопрокатників не показувати іллєнківський опус – почекаємо, як казав кінорежисер, 50 років... Може, справді, комусь поталанить через півстоліття “дорости” до розуміння іллєнківського творіння.

Юрій МИКОЛЬСЬКИЙ, інженер
м. Славсько у Карпатах

ПОЗБУДЬМОСЯ МОВНОГО ХОЛУЙСТВА

Чому у нас відступників так много?
Чому для них відступництво не страшне?..
Іван ФРАНКО

Щодня стикаюся з ганебним явищем мовного холуйства, коли українці, до яких звертаються московською, запопадливо відповідають цією ж мовою, або коли українець першим звертається до незнайомця московською мовою, нехтуючи тим, що українська мова в Україні є державною і загальнозрозумілою.
Мовне холуйство глибоко закорінене у свідомості багатьох українців внаслідок багатовікової московської неволі, коли заборонялися українська мова й українське друковане слово, заперечувалося саме існування нашого народу. Та найбільшого калічення українська душа зазнала в “совєтський період” – апогей московського панування, коли московський імперіалізм взяв на озброєння комуністичну ідеологію з її інтернаціоналізмом. Прикриваючись гаслами інтернаціоналізму, Москва обґрунтувала своє прагнення перетворити всі підлеглі їй народи в один “совєтський народ” із єдиною мовою спілкування. Цю мову (звісно, московську) комуністична влада призначила на інтернаціональну, а українській відвела роль “націоналістичної”, яка неминуче мусила зникнути (щоправда, пройшовши перед тим стадію небувалого розквіту?!).
Після перемоги у війні 1917 – 1920-х рр. Москва застосувала небувалі жорстокості (масовий терор, голодомори, депортації), щоб винищити свідому частину елементу нації – українську інтелігенцію і селянство. В 1939 – 1950-х рр. подібні методи були застосовані до учасників визвольного руху в Західній Україні.
Застрашивши мільйони українців, Москва в подальшому ретельно відстежувала і викорінювала найменші прояви “українського буржуазного націоналізму”, в т. ч. і вживання літературної української мови, особливо людьми з вищою освітою в Східній Україні.
Мені довелося відчути це на власному досвіді. Працюючи на заводі на Донеччині технологом цеху, мусив терпіти закиди начальства за вживання української мови на роботі. Головний інженер Володимир Захарович Остапенко “по-батьківському” радив облишити це “дивацтво”: “Зачєм тєбє видєляться? Сєбє жє ва врєд!” Мовляв, все одно існує тенденція переходу до одномовності. А в мою відсутність на технічній нараді висловив жаль – мовляв, за своїми фаховими здібностями Польовий вартий посади головного інженера: “Но нєльзя! Па палітіческім саабражєніям. Украінізіруєт завод!” Добре знав Захарченко, що я до своїх “мовних гріхів” ще й не був членом КПСС. Зважаючи на свою позапартійність та природне бажання спілкуватися рідною мовою, я й сам облишив думку про службову кар’єру.
Мовний психологічний тиск адміністрації, московськомовне навчання в інститутах, технікумах, училищах та всіляких курсах, служба в імперському війську були потужним чинником обмосковлення українців.
Здавалося, що з постанням незалежної України стан української мови поліпшиться. Але оскільки владу в країні захопила колишня імперська адміністрація, яка опирається на чисельну п’яту колону, мовне відродження було пригальмовано. Адже загальновідомо: чия мова – того й влада.
Негативну роль у подальшому змосковщенні українських людей у робітничих колективах відіграє найнижча керівна ланка – начальники виробничих дільниць і змін, механічних та енергетичних служб тощо. Ці керівники звертаються до робітників московською мовою. Існує ж психологічний закон: якою мовою звертається начальник, такою ж говорить і підлеглий. Отже ці начальнички здійснюють (може, дехто й несвідомо) змосковщення українців у незалежній Україні. Причому, якщо начальнички з етнічних москвинів чинять так, бо звикли ігнорувати українську мову, то начальнички з українців роблять це, бо відчувають меншовартісність перед москвинами, а також тому, що намагаються вивищитися над підлеглими (особливо це притаманне вихідцям із села).
Щодня обпікає мене сором за таку ганебну поведінку моїх співробітників. Почуття огиди спонукало припинити участь у товариських застіллях, щоб не травмувати себе спілкуванням з ними, особливо тоді, коли вони на догоду присутнім нечисленним москвинам гамузом переходять на чужинецьку мову, що є ознакою низької національної самосвідомості, відсутності гідності, непатріотичності.
У зв’язку з цим мені завжди пригадуються слова водія автомобіля директора заводу в м. Іжевську, де я в 1991 р. впроваджував свою технічну розробку. Він чітко схарактеризував два народи Удмуртії – татарів і удмуртів: татари – нарід гордий і сильний (татарин у гурті москвинів розмовляє московською мовою, але варто підійти ще одному татаринові, як вони обидва переходять на татарську мову); удмурти ж – нарід слабкий, нікчемний (у своєму гурті удмурти розмовляють рідною мовою, але варто до них наблизитися москвину, як вони враз переходять на московську). То чим же в очах москвинів безхребетні українці відрізняються від удмуртів?
Директор нашого підприємства – людина високоосвічена, українець, що вільно володіє англійською та японською мовами – пояснює це явище звичайною чемністю українців (до речі, сам він, чудово володіючи українською мовою, звертається до підлеглих виключно московською; хіба до мене українською). Я це розцінюю як звичайне холуйство, бо перш за все москвини мусять мати чемність послуговуватися в Україні мовою народу-господаря. Чи їм вибачається їхня уроджена нечемність?
Мудрі народи вважають мову першоелементом своєї культури, цементом, що монолітить нарід. Розуміють, що без мови нема народу. Приклад показує Ізраїль, який на основі дуже обмеженого лексичного матеріалу стародавніх священних писань, по-суті, створив нову державну мову. В створенні івриту взяли і беруть участь численні державні інститути, які дбають про чистоту мови від іноземних запозичень.
Москва також надає мовному питанню величезного значення, але в неї зовсім інші турботи. Вона прагне зберегти раніше досягнутий рівень змосковщення в постсовєтських країнах. Для цього спрямовує в Україну тисячі тон своєї друкованої продукції та періодично зчиняє галас проти “насільствєнной украінізаціі рускоязичного насєлєнія”. Зважте, не російського (тобто московського), а російськомовного, тобто фактично насильно змосковщених у часи СССР українців. Навіщо, запитується, Російській Федерації витрачати на це величезні кошти?
Мовна політика нашої неукраїнської влади злочинна, бо потурає ворожій мовній політиці Москви і гальмує українське відродження.
Українці, в тому числі й технічна інтелігенція, повинні затямити, що всі наші біди – лише від нашої безхребетності.
Все починається зі ставлення до мови. Народ, який не поважає рідної мови, не діждеться поваги до себе від інших народів і не доб’ється гідного становища в світі. Він не здатний створити сильну державу.
Нам необхідно позбутися мовного холуйства.
Будьмо людьми, а не примітивними їжопоїдачами!

Ренат ПОЛЬОВИЙ, інженер
м. Ірпінь Київської обл.

Моє болюче звернення

На дванадцятому році незалежності Української держави і неустанних домагань польської сторони в справі досліджень і належного вшанування жертв і поховань, особливо з періоду Другої світової війни, відчувається однобічне відстоювання тільки своїх національних інтересів, нехтування інтересів інших.
Мене мучить трагізм української родини, про який хочу розповісти і після 57-ми років вияви правду та просити компетентні особи чи установи, щоб посприяли, допомогли й довели до завершення цю справу.
Третього червня 1945 р., на дорозі між селами Поздяч і Накло, що на Перемищині, було вбито Юзефа Жвірковського. Спочатку вбивці були незнані, але Міліція обивательська (МО) зі Стубна цей злочин приписала українцям. Вона провела обшукові акції серед українського населення. Тоді підпалили стодолу Салуків у Наклі, в якій ховався їх син Іван (23 роки). Його в селі ще називали “Федорком”.
Для пояснення хочу згадати, що Іван Салук був не в УПА, а в Червоній армії. Хворів на запалення колінного суглобу і перебував у військовій лікарні. Звідти втік переховувався в українській приязній Салукам родині Чубів, тобто у моїх батьків у Поздячі. Цього трагічного дня Іван подався до Накла, щоб відвідати своїх родичів. Коли з’явилася МО, сховався у стодолі. Рятуючись від пожежі, Іван вийшов із палаючої стодолі обсмалений і з простреленою ногою. Так потрапив у руки поліції зі Стубна. Поляки накинулись на свою жертву і жорстоко з садизмом почали катувати невинного Івана Салука, а на кінець, ще живому, викололи очі.
Батько Івана робив все можливе, щоб йому повернули хоч скалічене тіло єдиного сина. Але, на жаль, не вдалося. В цій ситуації йому хотіли допомогти навіть деякі чесні поляки зі Стубна. Вони просили, щоб батькові віддали сина, але й це не допомогло. Після трьох днів у страшних муках Іван Салук помер. Вже навіть коли він вмер, кати продовжували збиткуватись над тілом. Щоб тіло вмістилося в мішок, його перерізали пилкою на дві частини. Мішок із тілом, імовірно, кинули до збірника з гноївкою.
Згодом виявилося, як сказав моєму батькові Анджей Войцєховський, поляк із Вишатич, що Іван Салук згинув невинно, бо Юзефа Жвірковського вбили два брати зі Стубна за те, що Жвірковський знеславив їх сестру. Як вбивці, так і жертва цієї трагедії були поляками.
Попри це, при дорозі між селами Поздяч і Накло стоїть донині пам’ятник, на якому видніє напис, що Ю. Жвірковського замордувала УПА.
У 1946 р. батьків Івана Салука насильно депортовано до УССР. Там вони й померли, але багато з нас, земляків, ще живі. І нашим обов’язком є домагатися, щоб відповідні органи влади провели слідство, вказали місце, де вкинуто тіло Івана Салука, та щоб стало можливим хоча б символічне перепоховання нашого земляка. Також треба домагатися, щоб правда стала правдою, щоб влада гміни Стубно змінила епітафію на придорожньому пам’ятнику.
Дорогі мої земляки! Настав час заявити правду про цей злочин. Хай борг перед тими, що загинули, буде сплачений. Допоможіть своїми свідченнями сказати правду про цей злочин, адже ми ще живі – свідки цього – і не можемо бути байдужими. Використаймо шанс і вшануймо тих, які на шану заслуговують. Нехай ця невинна жертва хоч частково відверне брехню, яка поширюється навколо наших жертв.

Степан ЧУБА
“Наше слово”. – Варшава. – № 4. – 2003. – 26 січня

Книга Самурая
Юкио Мисима, “Хагакуре Нюмон”
Ніхто не вмирає даремно

У честолюбстві не можна зайти занадто далеко.

Для рішучої людини не існує таких понять, як слушність або доречність.

Головне – приходити гідно в будь-який час.

Міркування, внаслідок якого людина вирішує померти, приходить після багатьох довгих міркувань і рішень жити далі.

Якщо людина намагається жити красиво і померти гідно, зайва любов до життя може перешкодити цьому.

Людина повинна померти за свою любов.

Смерть очищує любов і робить її трепетною.

Якщо ми кожен день живемо з думкою про те, що це, можливо, останній день нашого життя, то зауважуємо, що наші дії наповнюються радістю і змістом.

Нерозумно жити в цьому світі і робити тільки те, що не подобається.

Якщо людина плекає смерть у своєму серці, якщо вона готова до того, щоб померти в будь-яку мить, то не зробить помилки.

Людина помиляється тільки тоді, якщо їй не вдасться померти в потрібний час.

Самурайська етика – це політична наука серця, спрямована на те, щоб переборювати зневіру й апатію, не показувати їх іншим.

Виглядати здоровим важливіше, ніж бути здоровим.

Сила – це уміння встояти перед спокусами розуму. Це спроможність не захоплюватися міркуваннями.

Те, що ми дотепер живі, означає, що з якоїсь причини ми не померли в минулому.

Якщо наше життя не те, що ми самі вибрали для себе, можливо, ми не в змозі також і померти згідно з власною волею.

Головне в житті – чистота дії.

Якщо ми так високо цінуємо гідність життя, то як можемо не цінувати гідність смерті?

Збройна боротьба на сході України

У Вінниці відбулась презентація книги “Командир групи УПА-“Південь” полковник “Батько”. Книга присвячена пам’яті видатного борця за визволення українського народу  Омеляна Грабця-“Батька”. Під час презентації, яка відбулася з ініціативи провідника обласної організації ОУН Миколи Мельника, виступив і молодший син полковника – Любомир, до слова член Історичного клубу “Холодний Яр”. Промовляли й Михайло Климчук-“Хмара”, колишній зв’язковий групи “Південь” та інші.

Родинне коріння Грабців із Нового Села сягає глибоко в історію нашого народу. За довгі століття родина дала своєму народові немало культурних і церковних діячів. У батьків полковника Грабця – Петра і Катерини – було семеро дітей. У роки Другої світової війни родина вирядила на боротьбу за незалежність не тільки Омеляна, але й Івана та Василя (всі вони загинули в боротьбі проти німецьких і московських окупантів), а також Петра, нині активного просвітянина, члена Конгресу українських націоналістів.
Омелян Грабець вчився в Перемиській українській чоловічій гімназії, яка виховала чимало борців за волю України. Її випускники відстоювали незалежність України в лавах Українських січових стрільців, Української галицької армії, Української військової організації, Закарпатської Січі, Першої української дивізії “Галичина”, УПА...
В липні 1941 р. у Рівному був організований Перший курінь українського війська ім. Холодного Яру. 27 липня 1941 р. цей курінь прийняв присягу на вірність українському народу і проводу ОУН. Омелян Грабець був виховником у курені, викладав історію українського війська і військову справу.
Під час Другої світової війни боротьба проти німецьких та більшовицьких окупантів велася на території всієї України. Ініціатором спротиву була ОУН –організація, яка ніколи не складала зброї перед грізними ворогами.
Черговим кроком ОУН стало рішення сформувати групу військ УПА-Південь під командуванням Омеляна Грабця-“Батька”, окружного провідника ОУН. У травні 1943 р. повстанський рух поширився на центральні та східні терени України, охопив Поділля, Житомирську, Дніпропетровську та Київську області. УПА-Південь провела низку бойових операцій: у червні 1943 р. група ліквідувала німецьку поліційну школу біля с. Устинівки та розгромила більшовицьких партизанів у с. Камінка, а в листопаді вела бої проти німців коло Житомира, Проскурова, Летичева та Вінниці. У січні 1944 р. повстанці розгорнули бойові дії проти частин Красної армії вздовж дороги Коростень – Житомир.
Значних втрат у боротьбі проти червоних відділи УПА-Південь зазнали в Кам’янець-Подільському районі. На Вінниччині полковник “Батько” прийняв бої з 189-м, 193-м та 209-м батальйонами внутрішніх військ НКВД, воював також проти винищувальних загонів, що формувалися з місцевого партгоспактиву.
10 червня 1944 р. над річкою Згар, притокою Південного Бугу, недалеко від с. Микулинці Вінницької області Омелян Грабець прийняв свій останній бій. Разом із командиром загинули майже всі повстанці відділу...
Ми й досі відчуваємо гіркоту тієї поразки...
Окупант і сьогодні почуває себе на нашій землі як господар. Нерідко чуємо від нього на свою адресу шипіння: “Бан-дє-ро-в-ци!”
Якби мене так назвали особисто, то я б не тільки не образилася, а сприйняла це як найбільшу похвалу. Та не знаю, чи заслужила на таке визначення – адже одна справа поділяти погляди бандерівців, а інша справа – боротись в їхніх лавах...
Нині, коли чую як, захлинаючись, відзначають “день червоного партизана” та чергові річниці “визволення” українських міст сталінською ордою та інші дати борців за збереження російської тюрми народів, відзначають тих, хто знищив цвіт нашої нації, у мене від болю та образи стискається серце. І коли чую з трибуни Верховної Ради виступи деяких депутатів чужою мовою, також сприймаю це як особисту образу. Чи осмілився б хто-небудь виступити в Думі Російської Федерації українською чи татарською мовою? А у нас терплять, потурають...
Та все ж я оптимістка і хочу завершити свою розповідь словами поета:

Ви тільки вірте,
Твердо вірте,
Була Вкраїна і буде!

Тетяна КОСЕНКО, вчителька
м. Вінниця

СИНДРОМ   СВИНОФЕРМИ

Інколи від своїх колег-письменників чую зауваження на мою адресу звучать звинувачення в тому, що у моїх творах і в розмовній мові зустрічаються русизми.
Змушений пояснювати, що я, далебі, в цьому не винен. Це наслідки синдрому свиноферми. Здивованим співрозмовникам повідомляю, що згаданий синдром був уперше встановлений Іваном Фоциком у моєму рідному селі Кочубіїв, що на Хмельниччині. Працюючи тваринником на свинофермі колгоспу “Росія”, він ще у 1960-ті роки дослідив феномен, який полягає в тому, що постійний свинячий запах, який агресивно просякає одяг, тіло і душу людини, вкрай важко нейтралізувати. Багатогодинні купання в сільській лазні з віником, милом і шампунем не давали ефекту. Навіть такий серйозний метод, як протирання тіла одеколоном “Шипр” і вживання його всередину, призводили до тимчасової дезодорації. Через кілька годин дружина Гануся, вчителька української мови, знову дорікала Іванові на неприємний запах від нього. Позбутися цієї гризоти вдалося тільки після звільнення з роботи та поїздки на курорт до Трускавця, де Іван Степанович дихав свіжим вітром Карпат, отримував очищувальні клізми, субаквальні хвойні ванни та аромотерапію.
В епоху гегемонії пройдисвітів та мутантів цей синдром набув соціально-політичного значення. Він безкарно і без жалю порпається в тонких біоенергетичних структурах на рівні підсвідомості. Ось деякі факти.
Знайомий лікар екстрасенс-еніолог доводив мені, що під час трансляції новорічного вітання українського народу він чітко відчував від екрану телевізора свинячий запах, здобрений часником. Інший мій знайомий поет, колишній політв’язень, отримуючи Шевченківську премію, під час обов’язкового потискування руки теж відчув аналогічний “духан”. Відмити руку вдалося тільки туалетним “Утьонком”.
Шановний читачу, якщо Вам Боги ще не відкрили третього ока чи не наділили екстрасенсорними можливостями, раджу перевірити нюхові аналізатори на таких часописах, як “Бульвар”, “Факты”, “Городъ” або на телепрограмах “Поле чудес”, “Епіцентр”, “СВ-шоу”, “Джентльмен-шоу”.
Нещодавно власноручно підтвердив наявність даного синдрому, коли у  Будинку письменників необачно потиснув руку відомому народному депутату та професійному “націоналістові”. Хоч відрубуй руку, отаке лихо.
Біля владного корита ступінь загазованості від кнурячої братви куди більша за ту, що була в московському мюзикл-холі “Норд-Ост” під час “антитерористичної операції”. Не здивуюсь, якщо невдовзі побачу депутатів від опозиції у протигазах або скафандрах.
Як рятуватися нам?
Чергова передвиборча активізація та тотальність синдрому свиноферми вселяє надію на реалізацію біблейського твердження про те, що Господь перетворить усіх неправедних людей у свиней і скине їх у море. Я за те, щоб це здійснилося якнайшвидше. Але з екологічних міркувань, скинути треба не в Азовське чи Чорне, а в Мертве море.

Анатолій СОПІЛЬНИК,
письменник,
кандидат  медичних наук
м. Київ

Дурість і нахабство

В передачі фонду “Москва – Крим”, що відбулася 28 квітня по кримському радіо, була вкотре порушена “російська проблема”. Набір фраз був до нудоти знайомий: “Де живе росіянин, там Росія”, “Треба створювати Росію в Криму” тощо.
В наступній передачі мова йшла про конкурс “Вєлікоє рускоє слово”, що відбувся у Криму. На думку організаторів, зрозуміло, неупереджених, “вєлікій рускій язик, как і ва всє врємєна, должєн пастоять за сєбя”. В передачі слова “вєлікій” і “рускій” було застосовано до всього і до всіх: “вєлікій русскій язик”, “вєлікій рускій поет”, “вєлікій рускій пісатєль”, “вєлікоє рускоє слово”, “вєлікоє рускоє стіхотворєніє”. Було довірочно повідомлено, що “язик славянорускій імєєт наібольшєє прєімущєство пєрєд всємі друґімі”.
Наостанок організатори висловили побажання, щоб конкурс вийшов за межі Криму, тобто став всеукраїнським. Для того, щоб у конкурсі могли взяти участь десятки тисяч школярів.
Гадаю, що в Криму був би доречним інший конкурс: “Вєлікій рускій мат в історіі Росіі”, “Вєлікая російская дурь”, або “Велике російське нахабство”.
Тоді б конкурс дійсно став би всеукраїнським.

Оксана РУМЯНЦЕВА
м. Севастополь

Армія Безсмертних
 
Вихід у світ унікального фотоальбому повстанських світлин “Армія Безсмертних” (редактори Володимир Мороз і Володимир В’ятрович) став неабиякою подією. Насамперед тому, що до нього увійшли понад 240 світлин-фотодокументів, які відображають героїчну боротьбу відділів УПА та збройного підпілля ОУН. Важливе місце в альбомі посідають фахові коментарі науковців та добірка документів. Альбом є вдалою спробою мовою фотографій і документів розповісти читачеві про боротьбу українців за державність.
Матеріали в альбомі впорядковані за розділами: “Керівництво воюючої України”, “Головний командир УПА Роман Шухевич-“Тарас Чупринка”, “Урочисті хвилини”, “Нагороди УПА”, “З днів боротьби”, “Однострій та символіка Української повстанської армії”, “У боях і рейдах”, “Озброєння УПА”, “Їх смерть життя розбудить у народі”, “Останній повстанець”.
На жаль, ще не всі постаті на світлинах ідентифіковані. Напевно хтось із читачів зможе упізнати на них своїх родичів, знайомих, побратимів по боротьбі, а, можливо, й себе.
Тим, хто бажає придбати цю унікальну книгу, рекомендуємо зголошуватися до Василя Бойка та Віктора Рога за адресою: 01034 м. Київ-34, вул. Ярославів Вал, 9 пом. 5 а. Тел/факс (044) 246-47-83.
Email: centr@yaroslava.kiev.ua
“ЗАЛІЗНА СОТНЯ”

З ініціативи українського письменника і мецената Юрія Борця розпочав роботу комітет на чолі з Романом Панкевичем, завданням якого є створення художнього фільму про боротьбу УПА “Залізна сотня” (режисер Олесь Янчук). До складу комітету увійшли полковник УПА Василь Кук, Юрій Борець, Орися Борець, Михайло Кривуцький, Михайло Косів, Богдан Дубас, Володимир В’ятрович та Віктор Рог.
Фільм розповідає про героїчну боротьбу сотні УПА під проводом командира М. Громенка. В основу сценарію, написаного Василем Портяком, лягли спогади комбатанта УПА Юрія Борця-“Чумака” – “УПА у вирі боротьби”.
Закликаємо жертводавців підтримати цю шляхетну ініціативу!

Сергій ВЕРЕСЕНЬ,
інформцентр МНК

Квіти, які пробились крізь граніти, які живуть!

Це рядки з нової збірки поезій “Неспалима весна” (К.: Темпора, 2002) Тетяни Добко (перша збірка “Непрохане кохання”. – К.: в-во ім. О. Теліги,1999). В цих рядках образ самої авторки, образ жінки-сучасниці.
Нещодавно я чула виступ п. Тетяни Добко в Київському будинку вчителя на вшануванні пам’яті Дмитра Донцова. Професійно Тетяна Добко висвітлила тему досі нову і маловідому –  “Дмитро Донцов в українській бібліографії”. Внаслідок Тетяниної копіткої праці визначний політичний діяч, ідеолог українського націоналізму вийшов із бібліотечного забуття.
Тетяна Добко – завідувачка відділом довідково-бібліографічного обслуговування Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, кандидат історичних наук. А ще й поетеса. Тож про її поетичний хист я хочу сказати окремо.
Ось деякі Тетянині рядки: “У надії зелені очі”, “У мареві дощу твої шукаю кроки”, “Не повертайтесь, спогади, без нього”, “Посилаєш мені віртуальні квіти…” – в них тендітний ліричний світ авторки. Вона замислюється:

Що є сутність і що є справжнє?..
Поглина суєта суєт.
Не згубити б себе в марнотратстві,
І не втратити власний сюжет.

Здебільшого її вірші вібрують у тонах кохання. Вони щирі, легкокрилі, часом не позбавлені красивостей і зоряного наїву. Така вже доля закоханої жінки – ідеалізувати, в цім її надбання й поетична енергія.
Я спалила листи –
Неспалима лишилась любов.
Через ріки журби
Повертаюся знов
У світанок надій,
Де співала душа:
Неспалима любов –
Неспалима весна.

Аж проситься на музику. Де ви, композитори?
Читаючи “Неспалиму весну”, не хочеться дошукуватись критичних зауваг. Звісно, десь натрапиш на збіг приголосних (а наша ж мова солов’їна!), десь пропущений рядок. Але головне, я вловила її небуденний, небайдужий поетичний настрій українки, яка любить і вірить.
Наприкінці Тетяниної збірки є слова: “Крізь життя пролягає пунктир, Крапля в ньому не завжди крапка…”
То ж нехай і творче перо пані Тетяни не спиняється, вдосконалюється й не відає втоми.
А ще я своїй колезі (бо я  також причетна до бібліотечного світу) хочу нагадати, що серед бібліотекарів значились Ольга Кобилянська, Володимир Самійленко, класик румунської літератури Й. Караджале, російський сатирик М. Салтиков-Щедрін та ін.
Отже, полку літераторів-бібліотекарів прибуло.
Вітаємо! З квітами.

Ольга СТРАШЕНКО,
член Національної спілки письменників України
м. Київ





Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ