Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Травень 2003

    > Травень 2003

Травень 2003

"Незборима Нація" №5 (207)
Українська проблема і Симон Петлюра

Українські мечі перекуються на рала тільки тоді, коли гасло “Незалежна Держава Українська” перетвориться в дійсність і забезпечить отому ралові можливість зужиткувати рідну плодючу землю з її незчисленними багатствами не для потреб третього або другого з половиною чи якого іншого Інтернаціоналу, а для устаткування і зміцнення власного державного добра і збагачення рідного народу.

18 березня 1921 року була підписана совєтсько-польська угода, і Україна як самостійна держава припинила своє існування. З усіх українських земель, що потратили до рук більшовиків, почався масовий вихід тероризованого ними населення...
Для Симона Петлюри почалося життя в еміграції. В грудні 1923 р. український державний діяч перебував у Цюриху, потім – у Женеві. Нарешті в жовтні 1924 року він прибув до Парижа. Разом із дружиною та єдиною донькою Лесею Петлюра оселився в центрі Латинського кварталу – осередку інтелектуального життя Франції.
Він знімав дві суміжні кімнати на п’ятому поверсі, найменшу з них віддали дочці. Друга була робочим кабінетом і спальнею одночасно. Не маючи кухні, родина Петлюри змушена була харчуватися поза готелем.
Наріжна кімната з двома вікнами, ліжко, стіл, два стільці, два старих крісла – ось і все умеблювання житла, де минули останні, сповнені праці, місяці Головного Отамана Армії УНР. Саме в цій тісній кімнатці, біля вікна, звідки відкривався вид на похмурі паризькі дахи, під захмареним синім небом він працював... Саме тут він редагував статті для друкованого органу української еміграції “Тризуб”. Іноді до нього заходив хтось із давніх товаришів... На вулиці Тенар Петлюра прожив приблизно півтора року – аж до своєї смерті.
Колишній державний діяч жив у Парижі дуже скромно. Наприкінці своєї кар’єри Симон Петлюра був таким же бідним, як на її початку. Досягнувши вершини своєї могутності, ця глибоко чесна людина, цілком віддана національному ідеалові, ніколи не мріяла про владу, не шукала ні слави, ні багатства.
Петлюра присвятив своє життя боротьбі за незалежність українського народу. Саме заради цієї мети він і став біля державного керма, – коли Батьківщина мала в ньому потребу.
Можливо, – ніхто не безгрішний – Головний Отаман припускався помилок... Але попри це, можна впевнено стверджувати, що ніколи діяльність Петлюри не була спрямована на досягнення меркантильної мети. І ця безкорисливість, така рідкісна в наші часи, додає величі Отаманові... Зречення земних благ зближує його з поглядами стоїцизму великого українського філософа Григорія Сковороди. У печалі вигнання Петлюра мріяв про відродження поневоленої Батьківщини... “Україна завтра відродиться!” – говорив він. У його свідомості “завтра” могло означати і десять років, і півстоліття, а, може, й більше... Хто міг тоді це передбачити?..
Петлюру любили... На багатьох людей він мав вплив, якому не можна було опиратися. Говорили, що Петлюра був наділений якось силою принадності... Звичайно він говорив неголосно, розмірено, одночасно   серйозно й мирно. Кожне його слово западало в душу, кожен його аргумент закарбовувався в розумі. Сила слова Петлюри була надзвичайною. Він переконував скептиків і надихав зневірених. Хто бачив його вперше, відчував до нього симпатію, ставав його шанувальником. “Симон Петлюра за своєю сутністю – керівник. Одного дня він стане великим провідником”, – цю думку висловив 1912 року відомий український антрополог Федір Вовк, хоча тоді Петлюра був лише молодим журналістом.
Великий український патріот Симон Петлюра, достойний наступник Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, легендарний герой боротьби за національну незалежність, був підло вбитий 25 травня 1926 року на 48-му році життя...
Драма сталася в Латинському кварталі Парижа... Цього дня близько чотирнадцятої години Симон Петлюра, пообідавши у популярному дешевому ресторані Шарт’є на вулиці Расіна, попрямував до бульвару Сен-Мішель... Він неспішно йшов вулицею Расіна з тростиною в руці. Коли дійшов до книгарні на розі бульвару Сен-Мішель, до нього зненацька підскочив якийсь тип...
– Ей! Пане Петлюро! – цими словами незнайомець звернувся до перехожого, який неспішно наближався.
Почувши, що до нього звертаються, Петлюра повернувся... Чоловік у білій блузі загородив дорогу, розмахуючи пістолетом великого калібру.
– Захищайся, канальє! – кричав він, наводячи на нього зброю.
Петлюра ледь встиг, обороняючись, підняти ціпок, як пролунали перші постріли. Він був поранений у плече, живіт, нижню щелепу, потім у груди. Осідаючи, Симон Петлюра слабким голосом вимовив: “Досить, о Боже мій! Досить...”
Безжалісний вбивця нахилився над пораненим, який вже хрипів, і на очах переляканих свідків без щонайменшого вагання вистрілив ще двічі. Всього в Петлюру було випущено сім куль. При кожному новому пострілі людина в білій блузі повторювала: “Це за вбивства! Це за погроми!..”
Здійснивши злочин, Самуель   Шварцбард (таким було ім’я вбивника) виклично випростався і чекав, коли його заарештують. Стривожений звуками пострілів, прибіг поліцейський, який перебував на посту на розі бульвару Сен-Жермен.
– Ну то що, ти закінчив? – запитав поліцейський. – Віддай мені твою зброю!
Шварцбард, успішно скінчивши свою криваву справу, спротиву не чинив. Але тепер треба було захищати його від гніву натовпу. Удари кулаками почали сипатися на душогубця, і поліцейський, якому швидко прийшли на допомогу колеги, доклав величезних зусиль, щоб врятувати Шварцбарда від розправи розгніваних перехожих.
У той час, коли бездиханного Петлюру везли в таксі до шпиталю дому ув’язнених, вбивцю притягли в комісаріат кварталу Одеон.
Комісарові Молярові, який почав  допит, каїн пояснив, що ніби здійснив “акт справедливості”, застреливши колишнього главу Української держави, якого звинуватив у переслідуванні та вбивстві мільйонів євреїв...
– Сьогодні мені це вдалося! – закричав він, і широка посмішка з’явилася на його розпухлому від ударів парижан обличчі...
Цинізм вразив комісара Моляра. Він мав нещастя проникнути в глибини психології вбивці, який холоднокровно здійснивши злочин, був по-олімпійському спокійний. Шварцбард виявляв стурбованість лише від думки, що його жертва може вижити... В цей час до офісу зайшов поліцейський і сповістив, що Симон Петлюра помер. Шварцбард затріпотів від радості й кинувся до нього, щоб гаряче, радісно потиснути йому руку...
А ось уривок діалогу під час судового процесу.
Звинувачений: “Я протестую проти твердження месьє Шульгіна, коли він каже, що я здійснив убивство за завданням більшовиків. Шварцбард убив як єврей, а не як більшовик, ось”.
Месьє Шульгін: “Я відповідаю панові голові суду, а не Шварцбардові. Злочинець не ідеаліст, яким він хоче виглядати. Нема потреби навіть бути більшовиком, аби стати агентом ЧК...”

Ален ДЕРОШ Вогонь і попіл. Париж, 1962
Переклад із французької к. ф. н. Валентини ШЕВЧЕНКО
м. Київ

Єврейські еліти США штовхають світ до Армагеддону

Безліч “аналітичних центрів”, пов’язаних із могутньою єврейською громадою США, сплітаються в густу павутину навколо Пентагону і Білого дому. Це вони представляють рушійну силу нового “Дранг нах остен” президента Буша.
Як і в 1939 р., ми бачимо волю, що рветься до переділу світу. Промови Джорджа Буша дуже нагадують промови тодішнього німецького канцлера. Але хто пише ці промови? Хто штовхає до війни? Монополії, торговці нафтою і зброєю, як нас переконують, чи інші, – ідеологічні кола? Агресивна промова Буша про “Вісь зла” була написана спічрайтером-сіоністом Девідом Фрумом, що до цього спеціалізувався на боротьбі проти “антисемітизму”. Інший сіоніст, Вольфовіц, фактично перебуває на чолі збройних сил США. Ведучий сіоністський мислитель Норман Подгорец закликає до війни, у той час як найліберальніший адвокат-сіоніст Алан Дершовіц пропагує застосування катувань як найнадійніший метод пізнання істини.
Давайте уважно розглянемо плани США. Недавно ми одержали можливість довідатися, що вони готують. США планують знищити Ірак, вторгнутися в Сирію, розчленувати Саудів-ську Аравію на кілька частин, відокремити від неї нафтові поля, передати їх у руки Ізраїлю й розправитися з Єгиптом. Цю новину лагідно розповідав нам представник єврейського лобі Лоурен Муравєц (Laurent Murawiec), якого привів у Пентагон голова комітету оборони США Річард Перл.
Перл – цей “яструб”, друг Шарона, кадровий сіоніст і, за чутками, агент Ізраїлю – закликає до захоплення арабських нафтових полів, перепідпорядкування Мекки і Медини під владу Хашемітів і конфіскації саудівської власності. Він представляє голоси багатьох американських євреїв. Іона Голдберг, оглядач престижної “Джуиш Уорлд Рев’ю”, заявляє, що “Багдад має бути зруйнований. Америка повинна піти війною на Ірак, навіть якщо це буде загрожувати життю безневинних іракців і американців” (Debating War Against Iraq By Jonah Goldberg — Jewish World Review — July 17, 2002 ).
У “Лос-Анджелес Таймс” професор Девід Перлмуттер висловлюється ще відвертіше: “Я мрію: о, якби! о, якби в 1948, 1956, 1967 чи 1973 Ізраїль слідував шляхом Третього Рейху! Тоді сьогодні євреї, а не шейхи володіли б нафтою Перської затоки” (April 7, 2002 ). Подивимося правді в очі: єврейські еліти США штовхають цю країну до Армагеддону, до того, що в норвезькій традиції зветься Рагнарок (Страшний суд), для того, щоб поставити єврейську державу на чолі світу. Це план божевільних   мегаломаньяків, що страждають на манію величі. Але вони контролюють єдину наддержаву та її атомний плацдарм на Близькому Сході...
  ...З Ізраїлю пре расистська зараза. На шляху в аеропорт “Бен-Гуріон” я купив номер “Гаареца”, нашої головної ліберальної газети. Там йшов диспут між главою генштабу Буки Аялоном і колишнім прем’єр-міністром від лейбористів Ехудом Бараком. Аялон порівняв палестинців із раковою пухлиною. Віце-президент Соціалістичного інтернаціоналу Барак категорично не погодився з цим. Він заявив, що вони більше схожі на вірус...
Ізраїльський расизм поширюється серед єврейських громад зі швидкістю лісової пожежі. З огляду на те, що євреї складають впливову частину американських і в меншій мірі європейських еліт, вони передають цю хворобу іншим. Їхні газети і телебачення проповідують расизм, ненависть до мусульман, німців, французів і всіх інших. Відроджена в Ізраїлі племінна ненависть до гоїв виливається в Америці у проповідь презирства до звичайного рядового білого робітника,  червоношкірого і негра, що “повинен знати своє місце”. Їхнє місце – у рядах армії, готової знищити їхніх закордонних братів.

Ісраель Шамір,
ізраїльський перекладач, журналіст і письменник

Релігієзнавчий журнал "СВАРОГ”
(огляд нового випуску)

Вийшов у світ черговий 13 – 14 (спарений) випуск часопису “Сварог” – видання Об’єднання рідновірів України (головний редактор Галина Лозко).
Випуск добре проілюстрований, на кольоровій вкладці вміщено український язичницький календар (Коло Свароже) на 7511 літо від Трипільської доби (2003 р.).
З часопису дізнаємося про заснування Об’єднанням рідновірів України ордену Святослава Хороброго – відзнаки за особливі заслуги у відродженні Української рідної віри. Першими достойниками ордену стали Великий Волхв Української рідної віри, професор Володимир Шаян (посмертно), Достойний старший проповідник Рідної ріри Мирослав Ситник, український письменник Іван Білик, видавець Сергій Данилов, Яр Голубицький та член ОУН Микола Куделя.
“УДАР зареєстровано” – таким заголовком починається повідомлення про реєстрацію Української духовної академії рідновірів – вищого навчального закладу для підготовки священнослужителів Української рідної віри.
Подається у часописі й текст відозви ІІ-го Всеукраїнського собору рідновірів України, в якому зокрема наголошується, що патріотична ідеологія Рідної Віри, протистоїть глобалізації...
Опублікований також виступ голови Об’єднання рідновірів України Галини Лозко на VIII Зборі Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”. З нього читачу стає зрозуміло, що нині справжніми українськими правими можуть бути лише українські язичники. “Я вживаю слово “нація”, – наголосила Галина Лозко, – в його правдивому значенні – як кровноспоріднену спільноту, що має власну територію проживання (Рідну землю), власну мову спілкування (Рідну мову) і власну релігію та звичаї (Рідну віру)”.
Про діяльність українсько-литовського видавництва “Такі справи”, яке  очолює Сергій Данилов, у статті “Патріот-видавець” оповідає Анатолій Богород. У розмові з В. Шапошником про свій життєвий і творчий шлях розповідає достойник ордену Святослава Хороброго, найулюбленіший і найшанованіший серед українців-рідновірів український письменник, автор знаменитого історичного роману “Меч Арея” Іван Білик. Поруч інтерв’ю уміщено уривок із його роману “Похорон Богів”.
Світлій пам’яті української поетеси і громадської діячки Лариси Мурович (Лідії Тимошенко) присвячена стаття-некролог Галини Лозко “Героїчно посвячена”. Непоправною втратою для всього українського язичницького мистецького світу став і несподіваний перехід на Луки Сварожі відомого рідновірського митця Сергія Танадайчука. Розмірковує про творчу спадщину Сергія українська поетеса Вогнедана Ралко у статті “І дерево ставало птахом…”.
Наступну рубрику – “Богознавство” – відкриває основоположна праця Галини Лозко: “Арійський політеїзм і семітський монотеїзм як протилежні світоглядні системи”.
Не менш вагомим є і наукове доведення волхвинею Зореславою “Священного смислу Присяги на тлі суспільного хаосу”. З нього дізнаємося, що для арійця Присяга на вірність своєму провіднику, своєму народу завжди була священною, переступ якої для нього означав смерть не лише фізичну, а й духовну!
Для практичного використання священикам Української рідної віри поданий реконструйований волхвинею Зореславою обряд посвячення новонародженого.
Нові видання рідновірам пропонує рубрика “Книжковий огляд”. Серед них – видання, автором і упорядником яких є Галина Лозко: “Велесова книга. Волховник”, “Волховник. Правослов”, “Етнологія України”. А також видання інших авторів, таких як Григорій Клочек “Світ Велесової книги”, Варґ Вікернес “Речи Варґа” (переклад з норвезької), Анатолій Колодний “РУНВіра” та інші.
Рубрику “Коло Свароже” починає стаття Галини Лозко “Основи українського календаря”, яка знайомить читачів із методологічними принципами реконструкції язичницького календаря Української рідної віри. Зворотній бік календаря прикрашають картини художника Віктора Пруса. Завершує рубрику зоряний календар свят Кола Сварожого...
До рубрики “Во время оне” увійшли також цікаві матеріали, зокрема сенсаційні  відомості про справжнє місце поховання нашого славетного князя Святослава Хороброго, про які розповідає директор Запорізького краєзнавчого музею Георгій Шаповалов у статті “Могила Святослава в центрі Запоріжжя”, яку опубліковано з нагоди 1030-ліття від дня загибелі Великого князя...
Часопис можна придбати, попередньо дізнавшись про вартість примірника. Адреса редакції “Сварога”: Галині Лозко, до запитання, м. Київ-61, 03061, Україна), т. (044) 488-61-25.

Вадим ШАПОШНИК
(подається зі скороченнями)

9000000 українців заморено голодом. Винних досі не названо.
Слово патріота
Звернення президента МАУП Георгія Щокіна до голови комітету Верховної Ради України Г. Удовенка з приводу парламентських слухань щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932 – 1933 рр.

Вельмишановний Геннадію Йосиповичу!

Дуже вдячний за запрошення на парламентські слухання з вшанування пам’яті жертв Голодомору – геноциду українського народу 1932–1933 рр. Ви добре знаєте, що очолювана мною Міжрегіональна академія управління персоналом приділяє цій страшній трагедії українства постійну увагу. Так, ми започаткували проведення щорічних всеукраїнських конференцій з вивчення причин, організаторів та виконавців цього зловмисного геноциду, постійно друкуємо у своїх періодичних виданнях відповідні наукові матеріали, збудували на території МАУП пам’ятник багатомільйонним жертвам Голодомору, звернулися від імені учасників конференції до ООН із проханням визнати факт геноциду українського народу. Така робота буде продовжуватися і надалі, поки не буде названо останнього ката українців і не буде вшановано останню жертву. Усе це ми будемо доводити у судовому порядку згідно з вітчизняними та міжнародними правовими вимогами.

Я впевнений, що Верховна Рада України (цього чи наступного скликання) доб’ється від міжнародних організацій, в тому числі й від ООН, визнання Голодомору 1932 – 1933 років спланованим геноцидом українського народу, а український уряд забезпечить таки створення загальноукраїнського меморіалу для вшанування багатомільйонних жертв і запровадить у всіх без винятку закладах освіти України постійні уроки Голодомору.
Нинішні парламентські слухання багато у чому символічні. Зранку того дня, коли вони відбулися, ми отримали звістку про загибель у автокатастрофі відомого українського правозахисника, одного з організаторів боротьби з корупцією та мафією, Вашого багаторічного колеги по парламенту Анатолія Єрмака...

Таке враження, Геннадію Йосиповичу, що скасований в Україні смертний вирок замінили на автокатастрофи, які відбуваються за якимось дуже схожим сценарієм. Незадовго до трагедії ми бачилися з паном Анатолієм і він розповів мені, що зорганізував видання та безкоштовне розповсюдження 70.000 примірників відомої книги Дмитра Чобота “Нарцис” про сьогоднішнього голову президентської адміністрації В. Медведчука. Не знаю скільки він встиг розповсюдити примірників і що сталося із залишками накладу цієї чесної, на мій погляд, книжки...

Символічною є і постать головного доповідача на парламентських слуханнях з вшанування багатомільйонних жертв геноциду. Ним є Д.Табачник, нинішній віце-прем’єр із питань гуманітарної політики, який (тут я повністю погоджуюся з “Україною молодою”) “просто не має морального права представляти точку зору держави щодо голодомору, оскільки за часів Радянського Союзу виступав у пресі з публікаціями, в яких заперечував саме існування масового голоду в 1932 – 1933 роках” (“УМ”, 12 лютого 2003 р., с. 3)... Невже в усьому уряді не знайшлося хоча б одного українця, який би зміг із трибуни вищого законодавчого органу країни зробити чесну доповідь про найстрашнішу в історії українського народу трагедію?

Ви знаєте, що я українець російського походження, народився і виріс в Україні, яку люблю, як рідну матір. Мені буває соромно за, м’яко кажучи, не завжди братерське ставлення росіян до українців, зокрема, за часто насильницьку русифікацію, наслідки якої відчуваються й сьогодні. А що ж тоді повинен відчувати п. Табачник за своїх одноплемінників? Адже не секрет, що зараз часто називають режим, який прийшов до влади в Російській імперії в 1917 році, єврейсько-більшовицьким (за аналогією з німецько-фашистським), оскільки стали широко відомі справжні імена (а не клички) головних діючих осіб тієї революції.

Я знаю, Геннадію Йосиповичу, що одразу після оприлюднення мого листа вкотре на всіх рівнях знову почнуть паплюжити моє ім’я та очолювані мною організації. Але я також знаю, що Бог не в силі, а в правді, і тому на такі болючі теми, як Голодомор, треба казати, що думаєш...

З незмінною повагою
Георгій ЩОКІН
 

ХТО ВІДПОВІСТЬ ЗА ГЕНОЦИД УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ?

До Генпрокуратури відправлено подання про порушення кримінальної справи за фактом Голодомору у 1932 – 1933 рр.

Верховна Рада вимагає від Генерального прокурора Святослава Піскуна порушити кримінальну справу про Голодомор українського народу 1932 – 1933 років. За направлення до Генеральної прокуратури відповідного депутатського запиту, підготованого Віктором Ющенком, Іваном Плющем та Павлом Мовчаном, проголосували 120 депутатів за необхідного мінімуму в 90), – повідомляють “Українські новини”.
Не полишає передчуття, що якщо навіть справу і відкриють, то винним визнають, звичайно, Йосипа Віссаріоновича Сталіна. На нього тепер можна вішати все, – він мертвий.

Успіх українського письменника з Черкас

“Нарешті вийшов цей роман, він 13 років чекав свого видання!” – так розпочав презентацію книги Василя Захарченка “Довгі присмерки” професор Києво-Могилянської академії Володимир Панченко. Слідом за ним літературознавець Володимир Поліщук (автор монографії про В. Захарченка) зазначив: “Апогеєм популярності прозаїка став 1995 р., коли Захарченку судилося зазнати й великого душевного піднесення, викликаного присудженням Шевченківської премії за роман “Прибутні люди” (про голод 1947 року), і великого болю від брутального судилища, яке чинилося комуно-більшовицькими ортодоксами”.
І ось новий широкомасштабний твір. У виконанні Григорія Булаха, літератора і народного артиста України, прозвучав уривок із цього роману. Читець подав нам справжню симфонію празникового подзвіння над довоєнним селом... аж до панахидного калатання за померлими в час кривавої колективізації.
Юрій Мушкетик назвав “Довгі присмерки” “книгою народної долі”. “Такі монументальні дослідження колись робили Панас Мирний і Михайло Стельмах, Лев Толстой і Оноре де Бальзак, зараз таких книг не пишуть, розбіглися творчі люди на тусовки. А деякі ще й бравують, от, мовляв, звільнилась література від невластивих їй функцій – захищати “народ”, “правду”, “націю”.
Попрохав слова письменник Дмитро Міщенко. Як учасник описаних у “Довгих присмерках” подій він розповів ще деякі страшні випадки “розкуркулювання”, коли звироднілі активісти прирікали селян на вірну смерть.
Ще один старійшина прозового цеху Анатолій Дімаров зазначив: “Я завжди дивлюсь на книгу – читабельна вона чи ні? Адже прикро, що в нашій літературі чимало книг пустопорожніх. Читання можна урвати на будь-якій сторінці, чи відкласти назовсім. Душа до таких видань байдужа. Але від книги Захарченка не відірвешся, поки не дочитаєш... Іноді автори кажуть: “Я пишу сам для себе”. Чого тоді лізеш на сторінки преси?”
Щирі вітання прозвучали і від головного редактора журналу “Вітчизна” Олександра Глушка, письменника-перекладача Віля Гримича, Івана Власенка, Олега Орача. А голова НСПУ Володимир Яворівський зазначив: “Провінція там, де живе людина з провінційним мисленням. А столиця – де передова, патріотична думка”.
Наприкінці хочу зазначити, що ця книга побачила світ завдяки подвижницьким зусиллям видавців – подружжя Тетяни й Михайла Конончуків. Важливо, що їхня співпраця з письменником триватиме і надалі. Тут же на вечорі вони вручили йому верстку нового роману...
Читаймо “Довгі присмерки”, а на душі у нас нехай світає.

Ольга СТРАШЕНКО,
член Національної спілки письменників України
м. Київ
 

У КВІТНІ 1944-го
11 квітня в залі Центру національного відродження імені Степана Бандери пройшла презентація книги молодих рівненських істориків Ігоря Марчука і Олега Тищенка “Гурби: квітень 1944-го”.
Праця розповідає про чи не найбільший бій між загонами Української повстанської армії та військами НКВД, відомий як битва під Гурбами. Відбувся він 21 – 25 квітня 1944 р. на межі Рівненської та Тернопільської областей.
У травні минулого року на місці бою було знайдено останки полеглого партизана. На Покрову, в річницю постання УПА, їх було урочисто перепоховано. Ця подія і стала поштовхом для початку пошукової праці.
Молоді історики Ігор Марчук та Олег Тищенко за підтримки Молодіжного націоналістичного конгресу взялися дослідити детальніше хід битви, в результаті чого з’явилися документальний фільм і книга.
Перший наклад книги, присвяченої 60-літтю УПА, вийшов на початку жовтня 2002 р. Він був незначним – лишень 300 примірників. Праця, до якої увійшли документи, свідчення учасників подій, світлини, викликала широкий резонанс і отримала схвалення Василя Кука, котрий був не лише учасником тих подій, але й здійснював керівництво відділами УПА. Тож невдовзі за фінансового сприяння відомого письменника і мецената з Австралії, колишнього булавного УПА Юрія Борця вийшов у світ і другий наклад, вже в кількості 2000 примірників.
Віктор Рог, який вів презентацію, зазначив, що дане дослідження є лише початком дослідницької роботи в цьому напрямку і має стати поштовхом до нових пошуків. Початок став вдалим, про що свідчать відгуки читачів та істориків.
Перед присутніми виступили співавтор книги – Олег Тищенко, голова Молодіжного націоналістичного конгресу Олег Медуниця, а також полковник УПА Василь Кук, який розповів присутнім не лише про хід бойових дій, але і детально висвітлив ситуацію, яка склалася на той час на теренах Волині, не оминувши увагою питання україно-польського протистояння. Василь Кук наголосив, що УПА воювала на своїй землі, захищала свій народ, змагалася за свою державу. Василь Кук подякував молодим дослідникам за працю і підкреслив, що такі книги, які виходять з-під пера істориків-ентузіастів, мали би готуватися науковими інститутами, а дослідження Національно-визвольних змагань мають отримати вагому державну підтримку...

Сергій ВЕРЕСЕНЬ,  МНК
Книгу можна придбати за адресою: 01034, м. Київ, вул. Ярославів Вал, буд. 9, пом.4, тел. (044) 234-70-20.
 

РУМУНСЬКА ПОЕЗІЯ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ

Пригадується, що в 1950 – 1970-х роках надзвичайно популярними були антології світової поезії, в яких подавалися кращі зразки лірики того чи іншого народу, як правило, вперше перекладені тоді українською мовою. Однак подібного видання румунської поезії тоді не з’явилося, хоча й побачили світ окремими книгами переклади лірики співця боротьби і любові румунського народу Міхая Емінеску (у 1952 і 1974 роках) та “карбівничого румунського поетичного слова” ХХ ст. Тудора    Арґезі (1980 р.), а також невеличка добірка “Із сучасної румунської поезії” у “Всесвіті” за 1974 рік, №8. Проте, в умовах імперського СССР ознайомлення з досягненнями інших культур, як відомо, відбувалося переважно посередництвом російської мови, при цьому майже не практикувалися двомовні видання, а поетичне слово не завжди легко перекладне (відомий ж бо італійський каламбур “traduttore, tradittore” – “перекладач, зрадник”, оскільки перекладач часто, навіть усупереч власному бажанню “зраджує” ідеям автора). Тому поява “Хрестоматії румунської поезії ХІХ – ХХ століть” (видана за сприяння посольства Румунії в Україні) саме як двомовного видання румунською та українською мовами (Київ, видавництво “Науковий світ”, 2002. – С. 160) є вдалою спробою познайомити широкий читацький загал України з кращими досягненнями румунського поетичного слова, а румуномовне населення матиме змогу порівняти оригінали й українські переклади.
Для характеристики розвитку румунської поезії прикметними є ті самі періоди, що й української – спалах книжної вченої “версифікації” XVII – XVIII століть, латиномовна середньовічна лірика (нагадаємо, що в самому найменуванні “Румунія” – Romania – збережено назву “Вічного міста” – Roma), бо початки поетичного творчого духу румунського народу сягають античності, зокрема, міфів про уславленого співця і поета Орфея, вихідця з Фрако-Дакії, та “Послань із Понту” Публія Овідія Назона. Слід також згадати і просвітницький реалізм “Циганіади” Йона Будай-Деляну (близько 1760 – 1820), неймовірно подібний до “Енеїди” “славного полтавця” Івана Котляревського; романтичну замрію Васіле Александрі (1821 – 1890), нестримний роздум про будову всесвіту й ожиттєвлення залишків зниклих міфологічних систем і древніх дохристиянських цивілізацій Міхая Емінеску (1850 –1889), “селянський реалізм” Джордже Кошбука (1866 – 1918), ідею “національно-мовного пробудження” у вихідця з Бессарабії Олексія Матеєвича (1888 – 1917), модерні й постмодерні пошуки гігантів румунського поетичного слова ХХ ст. Джордже Баковії, Тудора Арґезі, Лучіана Благи, Маріна Сореску, Георге Пиржі, “неокласичну лірику” Міхая Бенюка та Марії Бануш. Перераховано мною лише імена тих співців, що представлені в “Хрестоматії”, однак вони зримо подають тисячолітній невпинний лет “невмирущого Фенікса румунської поезії”.
Саме так, до речі, перефразовуючи одну зі статей визначного сучасного українського літературознавця-інтелектуала Валерія Шевчука, названо ґрунтовну передмову до рецензованого видання, яку написав упорядник “Хрестоматії” й автор приміток Сергій Лучканин, кандидат філологічних наук, доцент кафедри загального мовознавства і класичної філології Інституту філології Київського національного  університету імені Тараса Шевченка, в якій у науково-популярному дусі  висвітлено хронологічний поступ румунської поезії, подано основні віхи життєвого й творчого шляху найяскравіших світочів румунської лірики.
Мені свого часу довелося познайомитися із незрівнянною музичністю й неповторною гармонією Міхая Емінеску, переклавши кілька його поезій для видання його перекладів у серії “Перлини світової лірики” (“Буковині”, “Ох, скуштував я”). Тому хотілося б зупинитися на перекладачах, які українською мовою доносять невичерпну глибину думки румунських поетів. Впадає в око, що упорядник намагався представити якнайбільше імен – від Івана Франка (до речі, переклав славнозвісну румунську народну баладу “Майстер Маноле”, що присвячена “одухотворенню” кам’яної будови й темі відмови від особистого щастя заради створення мистецького шедевру) та Василя Щурата до Андрія М’ястківського, Абрама Кацнельсона, Мойсея Фішбейна, Григорія Кочура, Михайла Ткача, Віктора Баранова, Івана Ільєнка, Степана Келара та інших. Значну кількість перекладів з румунської спеціально для цього видання вперше виконала лауреат премії імені Василя Симоненка Ольга Страшенко.
Як зазначено в передмові, автор-упорядник “Хрестоматії”, прагнучи познайомити українського читача з якомога більшим доробком найвизначніших представників румунського красного поетичного мистецтва, свідомо пішов на певні обмеження в представленні лірики Міхая Емінеску й Тудора Арґезі, оскільки в Україні вже виходили окремими виданнями їхні твори.
Залишається лише зазначити, що ця хрестоматія вийшла з нагоди 125-річчя  проголошення незалежності Румунії (1877), оскільки перлини румунської лірики, що “зігрівають” і підносять людину на всіх меридіанах і паралелях, могли народитися лише на румунській землі.

Володимир КОЛОМІЄЦЬ,
лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
 

Націоналізм має перспективу

17–18 квітня на Сумщині відбулися презентації книги Віктора Рога “Молодь і націоналізм”. Зустрічі проходили в Краснопільський ЗОШ, на історичному і філологічному факультетах Сумського державного педагогічного університету та в Сумській науковій бібліотеці. Організатором заходів виступила Сумська обласна організація Молодіжного націоналістичного конгресу.
Особливо цікавим виявилось спілкування зі студентською молоддю. Варто зазначити, що Віктор Рог є випускником історичного факультету Сумського педагогічного інституту. Віктор згадав про часи боротьби за відновлення української держави. Саме тоді він із побратимами заснував першу молодіжну патріотичну організацію в Сумах – Спілку незалежної української молоді.
В Сумській науковій бібліотеці презентувалась не лише книга “Молодь і націоналізм”, а й інші книги, зокрема  Історичного клубу “Холодний Яр”, Геннадія Іванущенка, Леоніда Полтави, книги, пов’язані із Сумщиною. Ці зустрічі можна вважати своєрідним творчим та політичним звітом Віктора перед земляками. Були вони змістовними.

Неля ЛАЙКО
м. Суми

Нація, яка шанує пам’ять героїв, гідно пройде усі випробування

12–13 квітня у Холодному Яру відбулися вже традиційні щорічні вшанування пам’яті козаків і старшин полку гайдамаків Холодного Яру. Офіційні меморіальні заходи відбулися 12 квітня – в день, коли загинув Головний отаман Холодного Яру Василь Чучупака та був заарештований його брат Петро – начальник штабу полку гайдамаків.
Традиція вшанувань була започаткована 28 жовтня 1995 р., коли з ініціативи Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України” на місці останнього бою братів Чучупаків було встановлено пам’ятний знак, виготовлений на священній для кожного українця Хортиці руками українського патріота Олександра Опанасовича. Тоді співорганізаторами виступили Чигиринська районна державна адміністрація (голова Володимир Єременко, заступник Степан Коцуренко), Українське козацтво на чолі з Володимиром Мулявою та ОУН на чолі з Миколою Плав’юком. Від 1997 р. заходи відбуваються під егідою Історичного клубу “Холодний Яр” за обов’язковою участю ДСУ.
Від 2001 р. до вшанувань приєдналися організація молодих українських патріотів – Всеукраїнське товариство “Тризуб” ім. Степана Бандери, на кошти яких до 11 річниці незалежності було поставлено три гранітні, мистецьки зроблені, пам’ятники – на братській могилі холодноярців, на могилі Василя Чучупака та на місці його останнього бою.
Цього року організаторами виступило вже 13 організацій, переважно молодіжних: гурт “Самостійна Україна”, Молодіжний націоналістичний конгрес, Молодий рух, ОУН, УНА-УНСО, Українське братство, Українське козацтво, Українська народна партія, Черкаська організація ОУН-УПА, Спілка української молоді, зрозуміло й Історичний клуб “Холодний Яр”, ДСУ та “Тризуб”. Із розумінням та відповідальністю до вшанування героїв УНР поставилися депутати Верховної Ради Євген Жовтяк і Олег Тягнибок, а також депутат Київради, генеральний директор підприємства з обслуговування дипломатичних представництв Павло Кривоніс, який безоплатно виділив автобус “Мерседес”, щоб мандрівку до Холодного Яру змогли здійснити школярі і вчителі київської СШ № 166. Так само на зустріч       організаторам пішов апарат Верховної Ради, який теж виділив автобус “Мерседес” – щоб на святі українського духу могли побувати депутати Верховної Ради разом із родинами. Слід згадати добрим словом і члена Історичного клубу “Холодний Яр” В’ячеслава Шкоду, який організував автобус зі школярами та просвітянами зі Знам’янки. На чолі делегації з неблизького Поділля прибув отаман Вінницького полку імені Івана Богуна Володимир Воловодюк. А голова Рівненської обласної організації ДСУ Володимир Захарук привіз делегацію з Волині. Були українці з Тернопільщини, Чернігівщини, Волині, Сумщини, Кіровоградщини, Київщини, Львівщини, зрозуміло, з Черкас, Медведівки, Сміли, Кам’янки і Чигирина.
Не можна не згадати й членів Історичного клубу “Холодний Яр” Богдана Легоняка, Віктора Гуглю і Тараса Воскобойника, кореспондента “Голосу України” в Черкаській області Лідію Титаренко та депутата Черкаської обласної ради Олександра Самойленка, які чимало зробили для того, щоб меморіальні заходи відбулися на достойному рівні.
На могилах холодноярців провів панахиди о. Василь із Чигирина (УПЦ КП). А на місці останнього бою братів Чучупаків відбувся мітинг пам’яті. Всі виступи були лаконічними та змістовними. Промовляли Юрко Сиротюк, Наталка Немчинова, Михайло Ратушний, заступник голови Чигиринської районної адміністрації Олексій Лавриненко, Іван Гавдида (лідер фракції “Наша Україна” в Тернопільській обласній раді), заступник голови Кам’янської міської ради Олександр Вєтров, громадські діячі Леонід Кузьмич, Василь Лютий, Олег Вітвіцький та Олександр Задорожній, депутат Верховної Ради     2-го скликання Роман Омельчук, голова Черкаського братства ОУН-УПА Віра Богушевська, Андрій Юсов, Володимир Воловодюк. Вів мітинг Роман Коваль.
Лідія Титаренко зачитала вірш та звернення Лідії Петрівни Чучупак – дочки начальника штабу полку гайдамаків Холодного Яру. Від імені роду Чучупаків пані Лідія висловила щиру вдячність всім, хто взяв участь у вшануваннях. А вірш Лідії Чучупак завершувався словами:

Україна – українцям! Треба пам’ятати.
І не дати чужоземцям нею керувати!

Рід Чучупаків на урочистостях представляв племінник Головного отамана Холодного Яру Володимир Чучупак із дочкою Оленою, її чоловіком Олегом та Артемом, правнуком Головного отамана.
Були покладені квіти й до пам’ятника національного героя Максима Залізняка, під проводом якого у Холодному Яру 235 років тому розпочалося одне з найграндіозніших повстань в історії українського народу – Коліївщина. Відбулася екскурсія до Мотриного монастиря та до дуба Залізняка на хутір Буди.
Завершилися урочистості поминальним обідом на берегах Гайдамацького ставка, на берегах якого у всі віки гайдамаки святили зброю, з якою йшли в бій за національну свободу і честь.
Віриться, що нація, яка шанує  пам’ять своїх героїчних синів, гідно пройде усі випробування і таки здобуде “в своїй хаті свою правду і силу і волю”.
Холодноярці є. Звитяжці  будуть. Справа лише за магічним дзвоном Мотронинського монастиря.

Інф. “НН” і “УС”

Визволитися від визволителів

Впродовж кількох десятиліть українцям втовкмачували в голову про високу місію “воїнів-визволителів” совєтської армії, які у 1945 р. ніби принесли щастя народам Європи. Ще й досі пам’ятаємо величний монумент у Берліні – російського солдата з німецькою дівчинкою на руках, яку він “врятував від фашизму”. Та історія мусить бути об’єктивною...
Ще у квітні 1946 р. побачила світ книга професора Скрентонського університету Остіна Аппа “Зґвалтування жінок завойованої Європи”. Це збірка свідчень про злочини дикої червоної російської орди в окупованих країнах Європи. Наведемо кілька фактів із неї: “В Берліні знаходилась благодійна установа Хаус Делем, пологовий будинок і притулок. Увірвавшись туди, совєтські солдати зґвалтували вагітних жінок і породіль. Це не було поодиноким епізодом. Ніхто точно не знає, скільки всього жінок і дівчат було зґвалтовано, але за оцінками лікарів, лише в Берліні жертвами совєтських солдатів стало не менше 100000 жінок віком від 10 до 70 років.
24 травня 1945 р. червоні увійшли до Данціґу. 50-річна учителька свідчила, що її п’ятнадцятирічна племінниця була зґвалтована сім разів, інша племінниця, 22-річна – 15 разів. Совєтський офіцер наказав групі жінок шукати прихистку в соборі. Коли ті зібрались, туди заявились “визволителі” і під звуки органу “урочисто” відсвяткували перемогу дикою оргією, цілу ніч ґвалтуючи всіх жінок, деяких до 30 разів. Католицький пастор у Данціґу свідчив, що совєтські солдати ґвалтували навіть 8-річних дівчаток, а хлопчиків, які намагались затулити своїх матерів, убивали.
А ось свідчення британського архієпископа Бернарда Гриффіна: “Лише у Відні вони (совєтські солдати) зґвалтували 100000 жінок, до того ж неодноразово, включаючи дівчаток, які не досягли й десятирічного віку, а також літніх жінок”.
А що у “звільненій” Україні азійські орди поводилися не так само?..
Європа все ж позбавилася російських “визволителів”.
Коли ж їх позбавиться Україна?!

Василь БЕРЕЗА, МНК

Борису Гривачевському вже 50...

Метра української національної телевізійної журналістики Бориса ГРИВАЧЕВСЬКОГО вітаємо з нагоди 50-літнього ювілею і бажаємо стати нарешті розпорядником українського телеолімпу, повиганявши із нього у брутальний спосіб злі духи нездар й ворогів.
Коли освіжиться повітря, бажаємо на державні кошти зняти заповіджений серіал про багатостраждальні наші міста і містечка – Суботів, Батурин, Чигирин, Глухів, Медведівку, Умань та інші осердя українського духу, здійснити ті задуми, про які Ви, друже Борисе, мрієте останнє десятиліття.
Нехай Ваше талановите українське серце подарує Україні передзвін по героях, поверне пам’ять про тих, хто за життя славив і сталив України ймення.
Довгих і плідних років Вам, шановний друже!

Історичний клуб “Холодний Яр”,
редакція газети “Незборима нація”

Чи міняти Піховшека на Міховшека?

Не так давно слухав по радіо дискусію. Один радіослухач зателефонував і запитав Леся Танюка: “Як усунути В. Піховшека від ведучого програми “Епіцентр”, бо він завжди виступає з прокучмівських, а отже антиукраїнських позицій? Лесь Танюк відповів: “Не дивитись і не слухати передач В. Піховшека”. Ось так і не більше.
Чи задоволений відповіддю радіослухач, не знаю, а ось мене відповідь не задовольнила. Адже проблема не в Піховшекові. Ну, знімуть його, а потім на вільне місце посадять якогось Міховшека. І що зміниться? А нічого. Адже оці міховшеки танцюють під музику, яку їм грають. Ці люди за шмат гнилої ковбаси і рідну неньку паплюжитимуть в ефірі. Отже, якби Танюк був українським державним діячем, то мав би відповісти на питання радіослухача: “Треба міняти не Піховшека, а тих “музикантів”, які йому грають”. Не сказав цього пан Танюк, а отже навряд чи діятиме в напрямку зміни антиукраїнського режиму.
Шкода, пане Танюк!

Савелій НАДЮК,
ветеран війни і праці
м. Сміла Черкаської обл.
 

Ой гукнуло в Севастополі, в Києві лунає...

В останньому номері газети “Дзвін Севастополя” за грудень 2002 р. була надрукована моя замітка “Кому “Злагода” на користь”, в якій із вини редактора була допущена прикра для мене помилка. Мене було названо росіянкою. Я написала спростування, але Микола Гук, редактор “Дзвону Севастополя”, заявив, що друкувати спростування не буде, бо замітка завдяки редакторським виправленням стала кращою. Миколу Гука підтримали деякі просвітяни: “Ну і що з того, що ти росіянка? Головне, що в душі ти українка!”
Фантастично! Скажіть, з якого переляку і задля чого “росіянка”, впродовж 12 років відстоює права українців в Севастополі, – як свої, так й інших. Росіянка в кращому разі може бути українофілкою. Але ж душу має свою.
В умовах СССР всі ми виховувались в дусі згубного інтернаціоналізму, коли змішаний шлюб вважався найвищим виявом дружби народів. Тільки за таку “дружбу” розплачувалися діти, національність яких визначалась за мовою, якою вони спілкувалися. Як правило, це була російська мова. Внаслідок такої “дружби” народилась і я.
Змагання за людей було й буде завжди. Росіяни і поляки завжди затягують інші національності до свого лона. Навіщо ж галичанин Гук відштовхує мене від мого рідного народу?

Оксана РУМЯНЦЕВА
м. Севастополь

ПАМ’ЯТАЙМО ЙОГО ЗАПОВІТ

Відійшов у вічність почесний член Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Валентин Васильович КРАВЧЕНКО – історик, краєзнавець, журналіст, кавалер ордена Богдана Хмельницького 3 ступеня. Валько Кравченко – автор книг “Шевченківський Севастополь” та “Український Севастополь”. Останню “Книгу для “старшого брата” видати не встиг.
Будучи багато років прикутий до ліжка тяжкою недугою, Валько Кравченко працював заступником редактора газети “Дзвін Севастополя”. Його статті в українській  періодиці викликали захоплення і глибоку пошану друзів та лють ворогів.
Валько Кравченко надзвичайно шкодував, що йому не довелося воювати за Україну. За Україну боролися вояки УПА, а він, як виявилося згодом, відвойовував для Росії у німців їхнє стародавнє історичне місто Кеніґсберґ, – щоб його заселили російські окупанти та їхні нащадки. За що й був нагороджений 12 совєтськими орденами і медалями.
Валько Кравченко добре розумів, що Україна має “паперову” незалежність. І віддавав останні свої сили для утвердження справжньої Української держави... “Ми мусимо боронити свою національну приналежність, – говорив він, – наше право бути і називатися українцями”.
Пам’ятаймо Його Заповіт.
Вічна пам’ять!

Історичний клуб “Холодний Яр”,
Всеукраїнське політичне об’єднання ”Державна самостійність України”,
редакція газети “Незборима нація”





Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ