Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2017 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


Листопад 2001 р.

    > Листопад 2001 року

Листопад 2001 року

Вони воліли смерті під українським сонцем

12 березня 1921 р. Головний Отаман військ УНР і начальник штабу Юрко Тютюнник видали наказ №1 "По Повстанським військам Української Народної Республіки", в якому закликали український народ "до останнього рішучого бою". В наказі стверджувалося, що коли підготовча праця закінчиться, "виданий буде наказ про повстання, де буде сказано, що й кому треба робить, а поки треба готуватися до бою і не робити "ні одного неорганізованого вибуху" 1.
Спочатку планувалося розпочати повстання 1 травня, використавши для цього першотравневі демонстрації, які мали очолити організовані українські підпільники, потім час виступу був перенесений на 1 червня, потім - на жнива 1921 року.  Юрко Тютюнник намагався пришвидшити час всенародного виступу, але Петлюра - під тиском Польського генерального штабу, який вів подвійну гру, - відтягував прийняття рішення. Жнива, коли окупант брутально забирав у селянина набуток його річної праці, були чудовим часом для повстання. Обідраного до нитки селянина на повстання підняти було надзвичайно легко. Та Петлюра, залежний від волі своїх польських союзників, знову відклав дату початку повстання.
Більшовики ж перейшли у наступ: влітку 1921 року багато повстанських загонів були розбиті, розкрита була й не одна підпільна організація, у липні 1921 року зазнав тяжких втрат і Холодний Яр, болючих ударів зазнали повстанці Поділля та інших країв України. Капітулював начальник Другої (Північної) групи Мордалевич, повірили в так звану амністію десятки отаманів, десятки загинули у боях... А Повстансько-партизанський штаб закликав готуватися до боротьби і не піднімати "дрібних повстань".
Заклики не піднімати "дрібних повстань" фактично стали закликом не піднімати повстань взагалі, тобто стали в пригоді окупантам.
Тим часом минув вересень. Відсвяткували вже й Покрову... Наближався листопад.
Обставини, серед яких розпочинався Другий Зимовий похід УПА під проводом Юрка Тютюнника нічого доброго не віщували. По-перше, насувалася зима, по-друге, партизанський рух в Україні різко пішов на спад - навіть вцілілі повстанські загони напередодні холодів саморозпускалися. По-третє, всі три групи Української повстанської армії (Волинська, Подільська і Бесарабська) не були як слід забезпечені: не вистачало зброї, набоїв, амуніції, не було коней, зимового одягу та взуття. "Все було за тим, щоб рейд (в окуповану більшовиками Україну) відкласти", - зазначав генерал-полковник УНР Олександр Вишнівський 2. Та ейфорія повернення в Україну, пам'ять про Зимовий похід 1919 - 1920 років, який починався в не менш драматичних умовах, а завершився переможно, й бажання рішуче порвати з жахливою дійсністю польських таборів для інтернованих кликали козаків і старшин у смертельну, хоч й обнадійливу дорогу.
Дехто з учасників походу, наприклад старшина Кузьма Кузь, розуміли, що обеззброєні та обідрані частини висилаються на вірну смерть. Та коли він "мав відвагу сказати правду у вічі", правду, яку ніхто не хотів чути, на нього накинулись, як на зрадника і боягуза 3. І він, присоромлений, мусив, щоб зберегти свою честь, йти на вірну загибель.
Цей смертельний рейд могли зупинити лише дві людини: Симон Петлюра та Юрко Тютюнник. Але дезорієнтовані оптимістичними повідомленнями про готовність українського народу до широкого повстання на великій Україні, Петлюра і Тютюнник не перенесли цього походу на більш сприятливий час - бо вірили, що поява Української повстанської армії навіть пізньої осені призведе до всенародного повстання, яке змете окупаційний режим.
Напередодні переходу польсько-совєтського кордону, на початку листопада 1921 року, Юрко Тютюнник переконував козаків, що "ми йдемо на Україну наводити порядок і що там вже ніякої влади немає" 4.
Оптимізм, який запанував у частинах Української повстанської армії, демонструє й звернення командира групи особливого призначення Михайла Палія до українського народу від 25 жовтня 1921 року: "Старайтесь на протязі одної доби покінчити з самим головним завданням... Вам йдуть на поміч всі повстанчі організації з Збруча до Дону... Несем вам поміч, а комуністам і чекістам неминучу смерть..."
Та народ, який на думку українського командування, "не зрікся надії здобути собі волю" (звернення "Головного Повстанського Командування" від 25 жовтня 1921 р. "Громадяни України!") 5, застрашений безпрецедентним червоним терором, холонув у жорстоких пазурях більшовицького окупанта. "Одностайний збройний виступ" 6 виявився черговою ілюзією, яка призвела до масакри найкращих.
Але настрій напередодні листопадового апокаліпсису був чудовий: козаки і старшини вертались в Україну з найсвятішою метою - визволити Батьківщину, дати свободу своєму народові. У козаків від радості світилися очі. Особливо у тих, хто тримав у руках зброю. Але цього щастя була позбавлена більшість - поляки в дорогу дали лише чотириста, переважно зіпсованих рушниць.
"Був прекрасний приморозний осінній ранок, - згадував полковник Роман Сушко, командир однієї з повстанських бригад. - Сонце світило нам в очі, немов вітало ясно й радісно наші перші кроки по рідній землі. Всі звернули на це увагу. По колоні пронеслося: "Яке ясне українське сонце! Слава українському сонцю!" Всіма опанувала загальна радість. Колона прискорила кроки... Полковник Отмарштайн (начальник штабу Української повстанської армії) п'янів від радості..." 7
Другий Зимовий похід розпочався успішно і для відділу генерала Нельговського, і для Подільської групи Михайла Палія, і для Волинської групи Юрка Тютюнника. Перші перемоги над червоними відділами і повстання селян в Олевську, творення нових партизанських відділів у Кам'янець-Подільському повіті, активізація загонів Струка та Орлика, розгубленність, а то й паніка серед червоних, наснажували, стверджували віру у непереможність командарма Юрка Тютюнника - героя і вождя успішного Першого Зимового походу Армії УНР.
Та настало 17 листопада - день трагічного бою під селом Малі Минькі Овчуцького повіту, в якому Волинська група генерала-хорунжого Юрка Тютюнника зазнала нищів-ної поразки. За даними більшовиків у цьому бою загинуло понад чотириста козаків, до полону потрапило 537 чоловік, в тому числі і поранені. 83 особи були направлені для допиту у Київ, частина померла від ран, а триста п'ятдесят дев'ять осіб присудили до розстрілу.
А Міністерство закордонних справ (канцелярія відділу преси) 20 листопада у листі ч. 1156 поширювало фантастичні інформації:
"Повстання почалося в ніч на 25 жовтня в різних пунктах прикордонних місцевостей... До цієї пори постання йде правильно і нормально... Шляхи до Києва в руках постанців... Є відомості ще не перевірені, що повстання почалося і на Лівобережжі, загрожуючи   таким чином Києву з другого боку... Населення, особливо селяни дають людей охотників, коней, споживчі продукти, одяг і таке инше. Досить сказати, що на протязі кількох годин невеликий відділ генерала Тютюнника збільшився до 30 000 тисяч чоловік.
На півдні України німецькі колоністи прислали делегацію до Гол. Пов. Командування, заявивши що вони можуть  дати до 40 тисяч озброєних і одягнених вояків з командним складом... Загальний вигляд сил повстання значно перебільшує постання, що було проти Гетьмана в 1918 році. Щодо большевицької влади і Червоної Армії, то серед них сильне занепокоєння і дезорганізація. По відомостям багато частин переходило на бік повстанців. Дезерція в Червоній Армії велика... Вся Україна об'явлена на воєнному стані. А Київ в стані облоги... По відомостям, ще не перевіреним, за наказом Троцького червоні війська повинні одійти за Дніпро. Очевидно, не багатьом червоним частинам вдасться перебратися на Лівобережжя... Червоної Армії - боятися не треба... Міністр Закордонних Справ  А. Ніковський..." 8
Все це було написане, повторюю, 20 листопада, коли катастрофа під Малими Миньками вже сталася. Більше того, 19 листопада до Польщі повернулись вже недобитки Волинської групи на чолі з Юрком Тютюнником, який попри клятьбу, що ніколи не кине козаків, кинув їх на полі смертельної січі під Малими Миньками...
На цьому полі перетнулася стежка Кузьми Кузя, який мав сміливість напередодні рейду попередити про смертельну небезпеку, і підполковника Х., який кричав тоді на старшинському зібранні: "Ви - трус, ви - большевик". Поранений підполковник Х. безпомічно стогнав і благав про допомогу: "Братчику, не лишайте мене". І старшина Кузь врятував підполковника Х. - тепер вже не хвацького вояка, а безпомічного інваліда 9.
Загалом козаки і старшини на полі свого останнього бою вели мужньо. Цитую свідчення учасника бою хорунжого 3-ї гарматної бригади 3-ї Залізної дивізії Спартака:
"17 листопада 1921 року, коли отряд відпочивав в деревні Малі Миньки, большевицька кіннота наскочила на деревню і мала окружити і захопити отряд. Частина обозу вийшла із села, а частина була перерізана большевицькою кіннотою. Частина большевицької кінноти кинулась вліво, щоб обійти с допо... частину обозу, котра встигла вискочить із села, але, наткнувшись на незамерзлу ще річку, почала вернути назад. В цей час люди отряду сгруповались під командою полковника Гаєвського і, відбиваючи кінноту до того часу, поки були набої і поки при лаві був полковник Гаєвський, котрий, напевно, врешті, був забитий.
Коли лава лишилась без набоїв, козаки все таки відбивались ще бомбами. Багато козаків та старшин (більшість старшини), не бажаючи дістатись неволі, забивали себе, навіть взривали гранатами. Пам'ятаю добре хорунжого Сікорського з гарматної бригади 3 дивізії, котрий покінчив з собою, взірвавши гранату; начальник постачання Хоха теж взірвав гранату і цим покінчив із собою" 10.
Інший учасник бою, гарматний сотник 6 бригади 6-ї дивізії старшина Р., дає таку ж оцінку події: "Умирали козаки, - свідчив він, - як належе, посилаючи прокляття комуністам і зайдам чужинцям, де-які співали: "Ще невмерла Україна". Пощади просило мало, були випадки, коли козаки під час бою сами себе забивали останньою кулею, розстрілявши по ворогові всі набої" 11.
"Большевицька кіннота, - продовжував хорунжий Спартак, - наскочила уже вплотную і стала рубати передніх. Большевицькі кулемети на тачанках під'їхали близько і, бачучи, що ми вже не маємо чим відбиватись, строчила по нас з кулеметів. Кіннота оточила село уже з усіх боків і тікати вже було нікуди. Серед нас було багато поранених та забитих, все перемішалось, кіннота большевицька рубала наших полонених, коли під'їхав Котовський і заборонив рубати, а начав брати в полон. Кіннота зібрала всіх живих в одну кучу, а ранені ще лишилися на полі, декотрі з них були добиті большевиками.
Це продовжувалось до годин 2-х ночі. На другий день годині о 2 дня нас вивели на двір, построїли по два, явився Котовський і Гаркавий.
Котовський заявив, що, хто служив в червоній армії - вийшли в перед. Вийшла більша половина. Цих знов построїли по два і стали перевіряти коли і в яких частинах вони служили. Були такі, що мали документи про службу в большевицькій армії і показували ці документи, але ж коли вони відповідали Котовському на українській мові, то він відправляв на розстріл, кажучи, що "там тебя зрозуміють". Гаркавий, коли до нього звертались по українськи, питав чи давно він став українцем і теж відправляв на розстріл.
Після повірки лишили 24 чоловік, служивших раніше в червоній армії і помістили їх на місто старшин, а старшин перевели в другу синагогу, а решту знов завели в синагогу. Я теж попав в число 24-х. Там ми просиділи до 10 годин вечора, коди почули біля самого помешкання два стріли - це вели першу партію, 25 чоловік, на розстріл, із котрої збирались утекти і їх забили на місті. Цих забитих я сам бачив на другий день ранком біля синагоги" 12.
Розстріл вирішено було зробити публічним, щоб наочно продемонструвати, "як московська влада карає тих, хто бореться за Волю України" 13.
Зігнавши з сусідніх сіл селян, зачитали вирок.
Червоний комісар, звертаючись до засуджених на смерть, пообіцяв дарувати життя тим, хто покається й перейде на службу до комуністичної влади.
Наступила моторошна тиша... "У той момент, - писав генерал-полковник Армії УНР Олександр Вишнівський, - у всіх... вояків - а були це молоді ще люди - мусіло блискавицею пронестися-промайнути... все їхнє життя; мусіли повстати в їхній уяві обличчя й постаті найближчих і найдорожчих їм людей... Му-сіло вибухнути з непереможною, здавалося б, силою прагнення радості життя, жадоба жити, жити за всяку ціну... Аджеж вони ще молоді... А досягнути її, ту спрагнену радість життя, стоячи перед обличчям смерті, так легко... Треба вимовити лише одно слово: "ТАК!"...
"ТАК!" - це життя, "НІ!" - це смерть...
Блискавична була внутрішня боротьба...
А навколо них панувала все та сама несамовита тиша...
І ось ту тишу порушує голосне, горде й рішуче "НІ!"
359 героїчних партизанів воліли смерть, ніж зраду своєї Батьківщини.
Зараз же за тим виявом неперевершеного героїзму, за тим фатальним для них "НІ!", з грудей... виривається нестримано-голосно "ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА!"...
Заклекотіли кулемети... Наче скошена трава, полягло 359 вірних... синів України, уярмленої й катованої московським наїзником-окупантом..." 14
Розповідь Олександра Вишнівського, як і багатьох інших авторів, безперечно романтизована, і грішить певними неточностями, головна з них: козаків і старшин розстрілювали групами, а не відразу всіх.
Отож, знову слово - свідку, хорунжому 3-ї стрілецької дивізії Спартаку.  "На протязі цієї ночі весь час було чути кулеметну стрілянину - це розстрілювали наших полонених, - зазначав він. - В першу чергу були розстріляні старшини. Коли вивели на розстріл першу партію, то чути було, що співають "Ще не вмерла Україна...", але після брязгу шабель все затихло.
...Виходячі прощались із іще лишаючимися, уходя на розстріл. Виводили на розстріл партіями по 25 чоловік не по списку, а просто по порядку.
Раптом нас, 24 чоловіка, перевели в другу синагогу, де ми застали ще чоловік 30 ранених і хворих. Годині о 10 явились Котовський і Гаркавий, щоб перевірити нас і цю партію ранених і виділили з нас ще двох чоловік, служивших раніше в червоній армії. Потім до нашої партії привели ще двох червоноармійців, котрі попали до нас в полон в бою під Коростенем і нас образовалась партія в 28 чоловік. Вечером решту, крім 28 чоловік, теж вивели на розстріл. На другий день я попросився у червоноармійців, щоб повів би мене до селянина, де я зміг би дістати собі  лапті та онучі. Червоноармієць повів мене до багатого селянина і тут мене погодували і тітка розказала, що перед розстрілом всіх виводили в клуню, де роздягали. Потім виводили до ями, виритої раніше селянами, і розстрілювали з двух кулеметів "Люїса". По розсказам тітки декілька чоловік з під розстрілу втекли, котрих селяни одягнули і переховували. На другий день нас всіх, 62 чоловіка, разом з раненими на фірах повезли в на ст. Малин, де погрузили в товарові вагони і повезли в Київ. Виїхали з Малина в 12 годині ночі і на розсвіті були в Києві. В Києві всіх ранених на автомобілях повезли в Лук'янівську больницю, а всіх здорових повели в "Особий Отдел" на Садову вул. № 5. Коли привели в "отдел", то вартовий комендант сказав: "там вас не покапалі (?), так мі вас здесь шлепнем". Тут ми заповнили "анкети для арештованих" і нас відправили в камеру № 16 в подвалі. Це була велика холодна камера, де ми просиділи ніч. Днем до нас кілька разів заходили комендант і надзіратель, котрі казали, що нас всіх розстріляють. Через тиждень нам зробили допрос, після цього ми просиділи в "особотделе" ще дві неділі. Судить нас призначено було на 14 грудня 1921 року. Під час перебування в "особотделе" Марченко знов видав 10 чоловік старшин і 2 старих козаків: поручика Жигайла, сотника Філі... , сотник Васільєв, діловод Подольський, юнак Онташевіч, старшина Ворошило, старшина Константинов, старшина Грядський, старшина Тулілович. Решту прізвищ не пам'ятаю. Всіх цих виданих 17 грудня судили і о 12 годині ночі латиш виводив їх з камери по два і казав, що веде на допрос. Коли його питали, чи всіх будуть виводить на допрос, то він відповів "сколько успінуть". Коли вивели 12 чоловік, то латиш знов прийшов і сказав: "спіть спокойно - більше визивати не будуть", на другий день цей самий латиш сказав, що всіх 12 розстріляли. Перед Різдвом нас після суду 12 чоловік отправили в Лук'янівську тюрьму, а решту чоловік 14 випустили, здається, на службу в червону армію. В Лук'янівці нас помістили в робочий коридор № 6 камери 7, де ми просиділи до 8 лютого 1922 року. В Лук'янівці коли об'явили постанову суду всіх нас присудили на два роки принудітельних робот" 15.
Спартаку поталанило втекти з в'язниці. Сталося це 18 березня 1922 р.  Незабаром він  перейшов кордон із Польщею. І 7 квітня 1922 р. склав цю доповідь.

Пройшло 80 років від тих невеселих подій. І ось я сиджу в Державному архіві СБУ і гортаю кримінальну справу на учасників Листопадового рейду.
Гортаю анкети розстріляних під Базаром. Збереглося їх близько 350.
Найбільше вразило, що серед розстріляних понад половина - люди мирних професій: писарі, телеграфісти, фельдшери, санітари, завідувач аптекою, кашовари, шевці, їздові... Тобто до рук більшовиків потрапив обоз, в якому перебували люди, значна частина з яких взагалі не брала участі у боях, бо була беззбройною.
Вразило й те, що більшовики розстрілювали навіть поранених і тяжкопоранених.

Наприкінці хочу звернути увагу на те, що Президент України Леонід Кучма, коли буває у Польщі, на пропозицію президента Александра Кваснєвського вшановує могили козаків і старшин Армії УНР. Чому ж коли мова заходить про вшанування пам'яті воїнів УНР в Україні, він сором'язливо ховається за лаштунки?
Час покласти край цим подвійним стандартам: козаки і старшини Армії УНР мусять бути визнаними на своїй Батьківщині і не тільки визнаними, але й вшанованими на державному рівні.
Президент України - якщо хоче сильної держави - мусить пропагувати героїчні ідеали та вшановувати героїв, жертва яких лягла в основу нашої, а не чужої держави.
Вічна пам'ять тим, хто боровся за свободу нашої Батьківщину, а коли прийшов час - гідно прийняв смерть.

Роман КОВАЛЬ

Джерела
1, 5, 6. Герчанівський Д. Вигнати окупанта. - Мюнхен: Видавництво Крайової Управи Братства колишніх Вояків 1-ої Української Дивізії УНА в Німеччині, 1963. С. 48.
2, 13, 14. Вишнівський О. Базар. Голгота 359-ти. - К.: Незборима нація, 1997. - Ч. 17 (130). С.3.
3, 9. Кузь К. Під Малими Миньками. - Вісті Комбатанта. Торонто - Нью-Йорк, 1971. - Ч. 6 (56). - Стор. 8.
4. ДА СБУ, арх. 74629 фп, т. 1, арк. 33 - 33 зв. Знайшов Р. Коваль.
7. Другий Зимовий похід. Листопадовий рейд. Базар. - К.: Фундація ім. О. Ольжича, 1995. - Ч. 21. - С. 21.
8. ЦДАВОВУ ф. 3696, оп.2, спр. 665, арк. 4, 40, 40 зв, 41. Знайшов П. Стегній.
10, 12, 15. ЦДАВОУ, ф. 1078, оп. 2  спр. 210, арк. 46 - 48 зв. Знайшов П. Стегній.
11. ЦДАВОУ, ф. 1078, оп.2  спр. 210, арк. 105, 106. Знайшов П. Стегній.
 
 

ЗАЯВА
ВПО "Державна самостійність України"
Б'ємо у дзвін тривоги!

Український народ  за своєю природою є народом, у якого домінуючим є приватновласницький інстинкт, і насамперед у ставленні до землі. Всеукраїнське політичне об'єднання "Державна самостійність України" завжди виступало за те, щоб цей інстинкт був задоволений і українець самовладно володів своєю землею. Водночас ми наголошували, що споконвічне право українців на власну землю може забезпечити лише влада, яка стоїть на сторожі національних інтересів.
Сьогодні, коли керівництво держави перебуває в руках антиукраїнських олігархів та інтернаціональної мафії, коли закон про громадянство України не захищає національних інтересів, приватизація землі перетворюється на спосіб загарбання і колонізації нашої Батьківщини.
Жахливий досвід приватизації в Україні в 1990-ті роки не охолодив гарячих голів українських демократів. Вони забули про те, до якого зубожіння українського народу довели пропаговані ними реформи в економічній сфері. Замість визнати свою вину, демократи продовжують бездумно потурати антиукраїнським силам, в т. ч. і олігархам, що - під облудним гаслом "Землю селянам!" - прагнуть приватизувати землю нашої Вітчизни.
Події у Верховній Раді 25 жовтня 2001 р. продемонстували безмежну безвідповідальність української демократії, яка простеляє ворогові дорогу до багатств української землі.
Невже сповняться тривожні слова Тараса Шевченка і ми опинимось таки "на нашій, не своїй землі" - тепер вже не у переносному, а у прямому значенні?!!
ДСУ повторює: доки світовий капітал перебуватиме у руках недружніх нам народів, а закон про громадянство в Україні не стоятиме на сторожі українських національних інтересів приватизація землі загрожує національному буттю українського народу.
 Закликаємо всіх чесних громадян висловити свій протест проти планів антиукраїнської кліки кинути на світове торжище єдине, що лишилося у нас, - землю.
Звертаємось до всіх, кому не байдужа доля нашої Батьківщини, поширити це звернення.

Прес-служба ДСУ
 
Народні депутати-члени фракції "Лівий центр" заявляють, що 25.10.2001 р. за Земельний кодекс України не проголосувала більшість парламенту
і наполягають на визнанні недійсними результатів голосування
Як наголосив лідер Соцпартії Олександр МОРОЗ, підставою для такої вимоги є дослідження фракцією "Лівий центр" бюлетенів, поданих за Земельний кодекс під час таємного поіменного голосування бюлетенями, копії яких є в розпорядженні соціалістів і які було представлено журналістам. Згідно з результатами підрахунку за Земельний кодекс в цілому подано 221 підпис, а не 232, як стверджує керівництво парламенту.
 

До 80-ліття трагедії

Ще у жовтні 2001 р. створено Комітет вшанування героїв Базару, до якого увійшли Братство вояків ОУН - УПА, Історичний Клуб "Холодний Яр", Молодіжний Націоналістичний Конгрес, Організація укра-їнських націоналістів, Всеукраїнське об'єднання ветеранів, Благодійний фонд "Соборність", Житомирська організація Національної спілки архітекторів України, Харківська правозахисна група, інші організації. Очолив комітет вшанування героїв Базару Голова Київського братства вояків УПА Орест Васкул (заступник Роман Коваль, секретар Степан Брацюнь).
17 листопада, у 80-ліття трагічного бою Української повстанської армії під проводом Юрка Тютюнника коло с. Малі Миньки, в Київському міському будинку вчителя Комітет провів вечір пам'яті, в якому взяли участь Василь Галаса, Сергій Бабич, Василь Овсієнко, Роман Коваль, Андрій Бурлуцький та бандуристка пані Лобода.
21 листопада у селищі Базар, що на Житомирщині, Комітет провів велелюдний мітинг-реквієм за участю делегацій із багатьох областей України, найчисельніші з яких сформували вояки Всеукраїнського братства вояків УПА. Вшанування були приурочені до 80-ліття з дня розстрілу у м. Базар 359 полонених старшин та козаків Армії УНР, які в 1921 р. під проводом генерала-хорунжого Юрка Тютюнника здійснювали Другий Зимовий похід. Слід зазначені, що вшанування були проведені за сприяння Житомирської обласної державної адміністрації та місцевих органів влади.
Завершальним акордом вшанувань старшин та козаків, розстріляних в м. Базар 22 - 23 листопада 1921 р., буде видана коштом Комітету Книга пам'яті. В її основу ляжуть анкети розстріляних воїнів УНР, які дивом збереглися в Державному архіві СБУ.
Орієнтована дата виходу книги: грудень 2001 р. - січень 2001 року.
Зацікавлені особи та організації зможуть замовити її в редакції газети "Незборима нація".

Прес-служба ДСУ
 

Засуджено убивць Ігоря Білозора
попри те, що вони не визнали своєї вини

Більше того, убивці заявили, що засоби масової інформації "дрібний конфлікт на побутовому ґрунті" розкрутили до рівня "скандального політичного вбивства".
Цинізм підсудних справив враження на суд, і він задовольнив вимоги прокуратури: Дмитро Воронов, син уже колишнього заступника начальника Львівської міської міліції, засуджений до 15 років позбавлення волі, Юрій Калінін - до 12 років.
Та багато львів'ян не задоволені занадто м'яким, на їхню думку, вироком. Вони вважають, що єдиним справедливим вироком міг бути смертний. Та, на жаль, на догоду Європейському Союзу та під тиском прозахідних українських демократів, смертний вирок в Україні відмінений. А отже вбивці українського композитора Ігоря Білозора, врешті, вийдуть на свободу.
Білозір же не воскресне і нових українських пісень не напише.
То чи восторжествувала справедливість?!
Прес-служба ДСУ
 

Думки Володимира Шаяна

Історія стала для мене історією великих духів. Я назвав їх духами нації.

Історія є історією ідей, ще глибше - історією релігій.

Релігія даного народу є свідченням про нього самого. Пізнати його віру - це значить пізнати його характер.

Ми не шукали нашої Землі, блукаючи сорок літ по пустині. Вона була дана нам споконвіку.

Нарід, який затрачує свою Віру, затрачує свою духову окремішність і свою істоту. Його включають тоді в якусь чужу історію і він стає погноєм для іншого круга чи циклу історії.

Разом із занепадом Старої Віри пропала і свідомість нашого історичного "Я", забулася старинна історія України... Пропала в пам'яті народу свідомість своєї споконвічної Батьківщини і героїчної боротьби за наше буття над Чорним морем і в просторах поміж Волгою та Дунаєм.

Зачинати історію України від християнізму і декількох князів перед Володимиром, було б сьогодні неграмотністю історика як ученого.

Мусимо ствердити основний факт, що вся наша старинна історія пропала разом із приходом християнізму.

Що втратив народ зі своєю Вірою? Він утратив найбільшу свою цінність, свою героїчну літературу, а враз із нею свої героїчні ідеали; своє усвідомлення окремішності; свій відмінний і єдиний шлях власного розвитку; найглибшу основу, джерело власної культури. Чи можна втратити більше?

Володимир Шаян. Віра Предків Наших. - Гамільтон, Канада, 1987.
Стилістика збережена. Продовження в наступному числі.
 

МОСКВА - ТРЕТІЙ РИМ,
московити - античні греки?

"Історію героїчних оборон вашого міста почали ще античні греки, коли в другому столітті до Різдва Христового розбили скіфів, що взяли в облогу древній Херсонес". Так починає своє звернення до севастопольців відомий політик Віктор Ющенко - попри те, що місто Се-вастополь має таке ж відношення до древнього Херсонесу, як Москва до Риму.
Грецьке місто Херсонес жодним чином не можна вважати початком Севастополя. Севастополь був заснований наприкінці XVIII століття, коли Херсонес вже припинив своє існування. Від початку Севастополь мав назву Ахтіар. І заснований він був Російською імперією, як військово-морська база. Офіційно Севастополю сьогодні 200 років. Це знають всі севастопольські школярі.
Та, власне, не плутанина в головах радників Віктора Ющенка, які писали це звернення, здивувала. Як згода Віктора Ющенка з дивовижною постановкою питання: греки (чужинці) героїчно (?!) захищали (?!) місто від (!) місцевого скіфського населення.
Щось тут не так... Чи не підігрування це нинішнім чужинцям (росіянам), які, окупувавши Севастополь, готуються до його чергової "героїчної оборони", на цей раз, від українців та кримських татар - корінного населення краю?

Наталка РУМЯНЦЕВА
 

Добрі вісті з Полтавщини

Пише вам Костянтин з м. Полтави. Надсилаю записану мною розповідь молодшого брата - 13-річного інтегрального націоналіста з досить радикальними поглядами.
Їхнє покоління, взагалі, цікаве: Радянський Союз для них - казка, в масі своїй вони україномовні, російську розуміють, але володіють нею погано, з прекомічними помилками. Плутають наголоси, відчувається, що ця мова засвоєна ними з книг і ніколи не стане рідною. Мій малий довго називав кацапів "російці" чи "росіянці". Маленькі етнічні "росіянці" там, де в сім'ях не культивується ксенофобія, швидко українізуються. Як вчителеві, довелося послухати веселу оповідь 13-річної росіяночки, як вона, сонечко, їздила в гості до Астрахані і там боронила від нападок рідну Україну: виявляється, в Росії навіть діти повторюють, що "хохли ґаз воруют".
У нас, на Полтавщині, не стільки українці говорять суржиком, скільки росіяни змішують свою мову з українською. Дитина українки і росіянина (або зросійщеного українця з Росії) вважає себе українцем і говорить українською. В це мало хто з урядовців повірить, але майже всі юнаки мого віку (навіть російськомовні) перебувають в якихось націоналістичних організаціях. Але досить, давайте послухаємо мого розповідь брата.
 

Як Леонід Кучма уроки зірвав

23 вересня у Полтаві - День міста. В цей день у місті відбуваються бучні святкування. Минулого року відзначали 1100-річчя Полтави, і до нас приїздив Президент України. Цього разу міська влада знову запросила його.
Місто довго прикрашали, на шосе встановили плакат: "Вітаємо, Леоніду Даниловичу!". За таку грубу помилку з кличним відмінком у школі ставлять "двійку", але її дорослі, мабуть, не помітили.
Вчителька наказала нам клеїти жовто-блакитні прапорці, що я й зробив, витративши аж три аркуші цупкого кольорового паперу. День міста випав на неділю, тож на неділю перенесли понеділкові уроки. Все було заздалегідь розплановано: старші класи йдуть зустрічати Кучму на стадіон, а решта стоятиме вздовж траси Київ - Харків і, коли з'явиться кортеж, махатиме прапорцями. Вчителька суворо попередила, щоб ми не вискакували на дорогу, нічим не кидалися і, взагалі, не поводилися підозріло (?!), бо інакше в нас почне стріляти охорона. Якщо ж ми не з'явимося, пояснила вона, це означатиме, що ми виступили проти уряду і Президента. І тоді спочатку постраждає вчителька, далі - ми і наші батьки. Поприходили всі.
Ми довго чекали на шосе, біля мотелю. Учням молодших класів кортіло поглянути на Президента, а старші кепкували: "Чого ти там не бачив? Мале, руде, лисе, а на лисині - ріжки". Вчителі все вибігали дивитися, "чи не йде та Кучма"? Скоро стало ясно, що Кучма не прийде (вже потім нам пояснили, що він затримався у Сумах). Але всі учні були задоволені: адже сам Президент України зірвав уроки в нашій та інших полтавських школах.
 

Команда однодумців

Осередок Спілки української молоді на Харківщині у місті Великий Бурлук - це команда однодумців, яких об'єднало щире бажання служити Україні та її народові. Ми прагнемо, щоб нас оцінювали не за словами, а за конкретними справами. На нашому рахунку їх вже чимало - звідси і увага, і повага земляків до того, що ми робимо.
Зокрема, наш актив є засновником Великобурлуцького районного об'єднання Всеукраїнського товариства "Просвіта", місцевих парафій УАПЦ і УГКЦ, благодійного фонду "Милосердя", який надає допомогу малозабезпеченим взуттям, одягом, ліками і продуктами харчування.
У нас склалися добрі ділові взаємини з відомими на Харківщині юристами. Вони, на наше прохання, допомагають вирішувати землякам їхні проблеми.
Не забуваємо ми і про те, що СУМ, передусім, націоналістична організація, яка твердо стоїть на антикомуністичних позиціях. Тому, щоб жителі району не забували, хто їм приніс найбільше горя, хто продовжує дурити їх солодкими байками про "кому-ністичний рай", ми встановили пам'ятний знак великобурлучанам - жертвам більшовизму, провели вечір пам'яті нашого славного земляка, бандуриста Петра Скидана, закатованого у 1920 р. москалями.
Не мало часу приділяємо пропаганді серед населення української ідеї. Роз'яснюємо політичну ситуацію, зокрема, розвінчуємо небезпечний союз комуністів з олігархами. Бо бандит без грошей - просто бандит, знешкодити якого не так вже і важко. А от бандит з банківським рахунком у Швейцарії - це вже політичний діяч, часто захищений депутатським імунітетом. Здолати його може тільки потужна хвиля громадського протесту. А хто здійме цю хвилю, як не ми, націоналісти?

В'ячеслав ВИНОГРАДОВ, СУМ
м. Великий Бурлук

О. Люнатикові

Правда, синку, я не геній...
Ех, який я геній був!
З тих істерій, неврастеній
я б вас чаром слів добув;
Я б, мов вихор, вас з собою
рвав до ясних, світлих мет,
і до жертви, і до бою
вів би ваш я смілий лет!
Я б вам душі переродив,
я б вам випрямив хребти,
я б мужів з вас повиводив, -
навіть з мавп таких, як ти!
Іван ФРАНКО
 

АБЕТКА УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІСТА

Центр Національного Відродження ім. Степана Бандери, Молодіжний Націоналістичний Конгрес та Українська видавнича спілка здійснили перевидання визначної праці Максима Орлика (Дмитра Мирона) "Ідея і Чин України. Нарис ідеологічно-   політичних основ українського націоналізму" (Київ - 2001).
Справедливою є думка, що таке покоління, яким були українські націоналісти 20-50-х років ХХ століття, народжується раз на триста або й на п'ятсот років. До нього належав і автор книжки, який загинув 1942 року в Києві від пострілу гестапівця біля Оперного театру. На думку безпосереднього організатора видання Голови МНК Віктора Рога, цю працю "можна вважати найбільш ґрунтовним і докладним популярним викладом ідеології, теорії, тактики і мети українського націоналізму 30-х років... Твір є безцінним історичним документом епохи..." Далі у своїй передмові Віктор Рог зазначає, що книжка також може бути корисною не лише історикам, але також політикам і політологам.
Широкий розмах українського збройного опору, а також ті надзавдання, які ставив перед собою Провід ОУН, вимагали серйозного ідеологічного обґрунтування. Українці повинні знати й виразно усвідомлювати: за що вони воюють? Це свого роду підручник, про що свідчить зміст книжки: "Основи світогляду", "Генеза українського націоналізму", "Філософічні основи українського націоналізму", "Психологічні основи українського націоналізму", "Соціологічні основи українського націоналізму", "Етика націоналізму", "Естетичний зміст українського націоналізму", "Націоналізм як нова система виховання", "Культура і цивілізація", "Ідея української соціальності", "Економіка націоналізму", "Нація і господарство"... У додатку вміщено статтю "Наші завдання" та "44 правила життя українського націоналіста".
Книжка у концентрованому вигляді вміщує реальний переможний досвід українського політикуму в межових умовах ХХ століття, який ми не можемо не знати або ігнорувати.

Д-р Сергій КВІТ

Від редакції
Хто бажає придбати книгу Мирона Орлика, може сміливо звертатися на адресу: Київ-01034, вул. Ярославів вал, 9, кв. 4, т. 224-70-20.
 

Гeроїзм і містика Холодного Яру

1 листопада на українському телебаченні відбулася прем'єра фільму "Незгасимий огонь Холодного Яру"
Цього разу не хочеться мені виступати у ролі кінокритика-професіонала, слова просить моя розтривожена душа, моє сумління громадянки України - тієї держави, яку героїчно захищали і за яку гинули герої щойно створеного фільму...

Хрестоматійні рядки Великого Поета Тараса Шевченка

... і повіє огонь новий
з Холодного Яру

- завжди сприймалися як метафора, як вираз романтичної мрії Поета про поборення Кривди й відновлення Правди. Хто, скажіть, у нашій країні знав про те, що ці слова виявилися пророцтвом? Та й що ми донедавна (більша частина нашого люду - й досі) знали про справжні події "громадянської" війни?..
З 1937 р. існує історичний роман Юрія Горліса-Горського (літературний псевдонім холодноярця Юрія Городянина-Лісовського). "Холодний Яр" - ясна річ, "там", за кордоном. Як і автобіографічна книга Івана Лютого-Лютенка (що помер у США в 1989 р.) "Вогонь з Холодного Яру", спогади Михайла Дорошенка "Стежками холодноярськими"...
У новій, незалежній Україні панувала мовчанка. Точніше кажучи, інформація не виходила за межі наукових кіл. Задубілі ж стереотипи комуністичної пропаганди неможливо зруйнувати самими публікаціями у наукових виданнях. Правду знати замало, треба ще донести її до народу. Цю тяжку працю взяв на свої плечі київський історик і письменник Роман Коваль, автор кількох видань - і головне - циклів радіопередач про повстанський рух в Україні. Паралельно розпочали роботу ентузіасти в Кіровограді - телережисер обласної телерадіокомпанії Володимир Мощинський і журналіст Микола Хомандюк. Колективними зусиллями створено публіцистичну стрічку "Незгасимий огонь Холодного Яру": утрьох вони є авторами сценарію, режисером і водночас оператором виступив професіонал Володимир Мощинський.
Цей, ніби й простий, півгодинний фільм необхідно переглядати кілька разів. Передусім через суто інформаційну насиченість. Для глядача, котрий уперше зустрінеться з цим матеріалом, то буде шок: виявляється, поки наші мислителі, котрі долею волі опинилися на чолі УНР, покладали надії на федеративні рівноправні зв'язки з імперією (котра, як виявилося згодом, лише міняла вивіски), селяни Центральної України захищали її збройно від більшовицької навали...
Фільм перекидає "містки" від діяльності засновника запорозької фортеці Дмитра Вишневецького, козацьких гетьманів, Коліївщину XVIII століття, "шляхетних розбійників", точніше лицарів справедливості - Устима Кармелюка та його побратимів, повстання 1873 року, що увійшло в історію як "Чигиринська змова", до Холодноярської республіки XX століття - щоби наголосити на незбагненній, просто-таки містичній силі цієї землі, яка віками наповнює своїх синів Духом Святої Волі. Містично прекрасним постає Мотронинський монастир (знятий уночі, він справді виглядає як оселя Бога) - духове серце цього краю. Багато тут казково прекрасних пейзажів, емоційно насиченої музики. Динаміку давніх битв за Волю винахідливо розкрито швидким монтажем статичних (динамічно внутрішньо) фрагментів олійних полотен і скульптур - прийом, який, здається, від часів унікальних стрічок Івана Кавалерідзе "Злива" й "Коліївщина" не застосовувався... Та головним відкриттям фільму стали образи отаманів-холодноярців: брати Чучупаки - Петро, Василь, Олекса; Матвій Григор'єв, Федір Уваров, Іван Коломієць, Юрій Тютюнник, Семен Гризло, Пилип Хмара, Яків Мамай-Щириця, Яків Водяний, Охтанась Келеберда, вже згадувані автори спогадів... Які обличчя!!! (Шкода лише, що так швидко змінюють одне одне, а хотілося б у них вдивитися). Не кажучи вже про чоловічу вроду кожного... Яке внутрішнє сяйво! Які просвітлені душі! Серед них, виявляється, чимало сільської інтелігенції -вчителі, митці... Поза всяким сумнівом, фільм цей мусить бути розгорнутий у серіал: глядачеві конче необхідна розповідь про кожного з них.
Стрічка "Незгасимий огонь Холодного Яру" розбиває й інші стереотипи, як-от: щодо пасивності й оспалості українців і особливо - щодо того, що Незалежність нам, ніби, подаровано, вона "впала з неба". Тобто, в містичному плані отой останній вираз є досить точний: Богом даровано безкровність самого моменту оголошення й оформлення держави на ймення Україна. Одначе заслужили цю Ласку Божу саме ті тисячі героїв і мільйони душ невинно вигублених сатаністами - ті, про кого ми не маємо права забувати. Мусимо прагнути знати про них якнайбільше, гідно вшановувати й передавати нащадкам ту інформацію і вдячну пам'ять.

Коли Дон Кіхот звільнив закутих невільників, вони побили його. То була створена геніальним Сервантесом метафора внутрішнього рабського стану людей, які не знають, що їм робити з несподіваною волею. Адже відтепер вони звільнені не тільки від кайданів і наглядачевого батога, а й від елементарного харчу й загалом будь-якої визначеності їхнього подальшого життя. Доведеться дбати самим за себе, а вони не вміють, не звикли... Хіба мало таких поміж нас - сказати б, невільників за інерцією?
Герої Холодного Яру були людьми вільними. Вони знали, як і навіщо людям жити на землі - так, як жили предки. Вони воювали - справді самовіддано - за вільну Українську Державу, яка дала б їм (чи хоч не забирала б) і всьому народові можливість жити і ростити дітей за людськими і Господнім законами.
Нині маємо омріяну ними, як і багатьма поколіннями попередників, та й нащадків у 1930 - 1980-ті роки Незалежну Державу.
Настав час гідно вшанувати їхній подвиг.

Лариса МОРОЗ,
доктор філології й кандидат мистецтвознавства, провідний науковий співробітник  Інституту літератури ім. Тараса Шевченка Національної академії наук
 

Отаман-характерник Матвій Цимбалюк

Кожна епоха народжує героїв, життя та діяльність яких із часом стає легендою. Чимало таких героїв зродила щедра подільська земля, край прадавніх мудрих аріїв, легендарних уличів та тиверців, свободолюбивих берладників, козаків Данила Нечая та Максима Кривоноса, гайдамаків Івана Ґонти й Максима Залізняка, безстрашних бойових побратимів Устима Кармалюка... У цьому ж ряду і ім'я Матвія Охрімовича Цимбалюка, - талановитого та відважного повстанського командира доби Визвольних змагань 1920-х років, українського козака- характерника.
Народився Матвій Цимбалюк 21 серпня 1891 року (за новим стилем) в багатодітній селянській родині Охріма Івановича та Єпістимії Євдокимівни Цимбалюків в селі Іцка Брацлавського повіту Подільської губернії, яке згодом стало носити промовисту назву Столипіне (нині - с. Тарасівка Тульчинського району Вінницької області). Окрім Матвія, в сім'ї було ще шестеро дітей: сини Григорій (найстарший), Семен, Андрій, Юхим, Танас та дочка Мотря. З розповіді племінниці Матвія Цимбалюка, Надії Юхимівни, яка, мов справжня берегиня, з любов'ю оберігає та примножує усе, що пов'язане з ім'ям її дядька, стає відомо, що дід уславленого подільського отамана служив управителем лісів у графа Потоцького, був освіченою людиною, знав 7 іноземних мов. За чесну службу граф наділив його багатьма землями. Прабабуся отамана була знана як чаклунка. Її дар перейшов у спадок до нащадків, насамперед, до правнука Матвія. До наших днів дійшли перекази про те, як у брацлавській в'язниці з його рук та ніг самі собою спали кайдани. Також Матвій Цимбалюк володів даром гіпнозу та передбачення, що не раз рятувало йому та його козакам життя. Розповідають, що досить часто Матвій, розкинувши карти, говорив своїм бойовим побратимам: "Чекайте гостей". І дійсно, через деякий час в село налітали червоні карателі. Підтвердженням сказаного може служити і більшовицький документ від 15 грудня 1920 року: "Банда Цимбалюка в кількості 30 чоловік, з ручним кулеметом, щоденно входить в Столипіне, робились неодноразові облави, захопити поки не вдалося" (ДАВО, ф. Р - 2625, оп. 2, спр. 110, арк. 158).
Матвій Цимбалюк вирізнявся справедливістю та шляхетністю. Так, мешканці Тарасівки та інших сіл пам'ятають і досі, що отаман Цимбалюк не лише не дозволяв своїм козакам кривдити місцеве населення, а й змушував різних любителів дармового повертати награбоване у селян майно. Тому-то Матвій Цимбалюк, який добре знав ціну заробленого важкою працею селянського хліба, за самою своєю природою не міг миритися з будь-якою несправедливістю. Так, ще у царській армії, коли він служив у 50-му Кубанському полку, Матвій заступився перед держимордою-офіцером за катованого ним солдата, через що, аби уникнути розстрілу, мусив утікати з війська.
Не міг Матвій Цимбалюк, як справжній волелюбний нащадок козацького роду, миритися і зі знущаннями більшовицької влади. Ось лише кілька скупих офіційних повідомлень, які все ж дають часткове уявлення про характер поведінки російських зайд. Так, у с. Кобилівка Брацлавського повіту (нині - село Зарічне Тульчинського району) п'яні червоноармійці 8-ї дивізії неодноразово били та грабували місцевих селян. В с. Гриненки (нинішнього Немирівського району) червоноармієць 133-ї піхотної бригади 45-ї дивізії Григорій Черемисов розстріляв із кулемета молоду жительку цього села Марину Буняк лише за те, що вона його не нагодувала. За відмову від сплати продовольчої контрибуції червоноармійцями були спалені села Копіївка та Шура. Така ж доля чекала і Журавлівку, жителі якої, доведені до відчаю знущаннями та непомірними поборами з боку червоноармійців, повстали. Одним з організаторів цього повстання був Матвій Цимбапюк.
На осінь 1920 р. загін Цимбалюка, який у той час співдіяв з отаманами Андрієм Костюком із с. Шури та Іваном Пушкарем із с. Жабокрича, нараховував 500 чоловік. 24 жовтня 1920 р. відділ Цимбалюка напав на продзагін, який у с. Журавлівці (нинішнього Тульчинського району) грабував місцеве населення. Близько 20 яничарів того дня наклали головою. Наступного дня червоні обстріляли з гармат Журавлівку, Шуру та Копіївку (внаслідок обстрілу останні два села повністю згоріли). Зазначені події послужили прологом до Журавлівського повстання, в ході якого Матвій Цимбалюк відіграв діяльну роль у мобілізації місцевого населення на боротьбу з більшовиками і організації опору.
І надалі повстанці неодноразово чинили напади на червоних окупантів та їхніх місцевих прислужників. Так, за офіційними данними, 27 листопада 1920 р. Цимбалюк захопив у полон 2-х червоноармійців, одного з яких було одразу знищено.
В лютому 1921 р. Матвій Цимбалюк увійшов до складу 144-ї Надбужанської повстанської дивізії Іполита Годзиківського... Відомо, що 25 березня 1921 року 60 козаків Цимбалюка вчинили наліт на частини 213 полку, що перебував у районі містечка Печери. У березні - квітні загін Цимбалюка поповнився втікачами з Красної армії, яких насильно мобілізували більшовики. Тоді ж загін Цимбалюка у с. Юрківці роззброїв залізничну охорону.
Квітень 1921 року, однак, виявився нещасливим для Матвія Цимбалюка та для повстанців Тульчинщини в цілому. 14 квітня в губернській газеті "Вісти" з'явилося коротеньке повідомлення про загибель отамана...
Мені вдалося знайти документ, в якому стверджувалося, що винуватцем смерті Матвія Цимбалюка був повстанець отамана Пушкаря Порфирій Залізняк, який ціною життя ватажка тульчинських повстанців сподівався заслужити ласку та милість із боку більшовиків. Однак, чи правдиві були свідчення Залізняка, добуті до того ж після його арешту в 1931 році?
Втім, існує й інша версія, з якою поділилася Надія Юхимівна Цимбалюк. Вірогідно, що отаман Цимбалюк не загинув, а інсценував власну смерть.  Зрештою, ніхто не бачив отамана вбитим. До того ж, після війни селом циркулювали чутки про візит якогось незнайомця (відчувалося, що прибув здалеку), який цікавився родиною Цимбалюків... На жаль, ця версія так і не дістала свого логічного продовження.
Справу Матвія Цимбалюка у квітні 1921 року продовжив його молодший брат Андрій (народився 16 липня 1897 року), який до червня того ж року продовжував боротьбу з ворогом та 27 червня 1921 року разом зі своїми товаришами - Пантелеймоном Сеньком, Костянтином Гайдушнюком, семінаристом Федором Яськом із с. Столипіного та Григорієм Трималюком, братами Гаврилом і Андрієм Макодзьобами з с. Кобилівка був змушений піддатись на "амністію", яка, проте, не врятувала від більшовицьких переслідувань.
Нині, як зазначалося вище, духовним спадкоємцем козацької слави братів Цимбалюків є їхня племінниця Надія Юхимівна. З нагоди 10-ї річниці незалежності України, за яку чималі жертви понесла і її родина, відновлення доброго імені та пам'яті про отамана Цимбалюка було б гарним подарунком для неї та її сім'ї.
 
Костянтин ЗАВАЛЬНЮК

Останній шанс

Німії, підлії раби,
Що раді буть слугою в пана,
Священний прапор боротьби
Ви проміняли на кайдани.

Готові чоботи лизать
Московського нового хана,
Раби, раби, як вас назвать?
Царя вам треба, не гетьмана...

Останній шанс, він є у нас
Державотворчої ідеї,
Вставай, народе, пробив час
Зробить патріціїв з плебеїв.

Володимир МОЛОДЕЦЬ
 

Думки нещасного

Да! В Украине было много гетманов и атаманов: Канашевич-Сагайдачный, Вишневецкий, Подкова, Хмельницкие, Дорошенки, Мазепы, Скоропадские, Махно, Петлюры, Бандеры, Мельники, Зеленые, Желтые, Коричневые, Блакитные, Черные, Розовые, Красные и т. д. все они в свое время болтались в хвостах войск Польши, Германии, Австро-Венгрии, Турецких, Русских, Татарских и других, в т. ч. Шведских. А чего они достигли, что завоевали? А почему так бесплодны их действия?
Да потому, что одновременно они кому-то служили и занимались подлостью и предательством.
За это поляки сажали их на кол, русские отправляли на север, немцы сажали в тюрьму, турки и татары просто убивали их.
По-настоящему Великие Гетманы Украины это:
1. Ленин - изгнал из Украины Поляков, Немцев, Австро-Венгров, Францов, Румын и объявил принцип самоопределения Украины.
2. Сталин - присоединил Западную, Закарпатскую, Буковинскую Украину и сделал ее единой и великой.
3. Хрущев - украл у России Крым и присоединил к Украине.
Вот это действительно Великие Гетманы, им Украина должна ставить памятники и молится им. То, что Вы пропагандируете, это мыльные пузыри и не более.
Перестраивайте свой репертуар и расскажите людям правду, а не вымысел про мыльные пузыри.

(стилістика збережена)
Иван ПОЛИЩУК
г. Харьков





Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) і Світлані МИРОНЧАК (Вовковинці)



03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ