“Пізнати власну історію!” – так ультимативно я назвав передмову до книги “Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії” (Київ: Правда Ярославовичів).
Писав я книгу в 1998 році. Вийшла вона наступного року. Прологом до неї стали збірка “Кость Блакитний, отаман Степової дивізії” (1997) та опублікований у Дніпропетровську 1994 р. “Отчет Екатеринославской губернской ЧК с 1.01.1920. по 1.11.1921.”. До мене цей “Отчет...” дійшов не одразу, очевидно в 1998 році. Було там про боротьбу ЧК проти багатьох отаманів, зокрема й Михайла Малашка (Мелашка).
“...Мелашко, по профессии, как он пишет в своей анкете, «фершал», стал популярным атаманом партизанского отряда... – стверджували чекісти. – Этой популярности способствовала его личная храбрость и, бесспорно, административные способности... Он стал рассылать циркуляры вол- и сельисполкомам о том, чтобы на всей Украине существовала «украинська мова», и вводил в школах обучение на Украинском языке”.
“О! Так це мій герой!” – подумав я. Бо ж до книжки про 33 отаманів вирішив брати лише борців за національну Україну.
Найбільше мене вразив драматично-оптимістичний епізод, коли росіяни під конвоєм відправили Михайла Малашка до штабу 4-ї армії. “Здесь проявляются способности Мелашко, о которых сказано выше, – читаємо у тому ж документі, – он сумел 4-х конвоиров из семи его сопровождавших привлечь на свою сторону, а те убили трех остальных и вместе с Мелашко бежали”. Неймовірно! Так це ж герой з героїв! Про нього можна пригодницькі фільми знімати!
Чекісти стверджували, що Михайло Мелашко “собственноручно убивал и мучил людей”. І це мені було до серця. Я вже знав від Юрія Горліса-Горського, що “гуманізм до ворога породжує нові українські жертви”.
Історичний клуб “Холодний Яр” почав шукати нові документи-свідчення про діяльність легендарного отамана, члена Центральної Ради. Олександр Маслак, член нашого клубу, на моє прохання наприкінці 1990-х пішов у ЦДАВО України. Серед іншого він знайшов невідомий документ про Михайла Малашка, у якому стверджувалося, що отаман воював під національним прапором з написом: “За землю і волю – борітеся – поборете”. А політику провадив у “широко Українському ма[с]штабі, уникаючи яких би то не було партійних суперечок, об’єднуючи всіх, хто йде проти білих” (ЦДАВО України. – Ф. 1824. – Оп. 1. – Спр. 21).
Вразило мене й визнання більшовиків, що саме виступ отамана Малашка проти “совєтської влади” (насправді влади чужинців) “послужил сигналом открытого выступления партизанских отрядов” у 1920 році. “Несмотря на то, что мелкие и даже крупные партизанские отряды подвергались рассеянию и истреблению со стороны Красной армии в период месяцев май, июнь, июль и август 20 года, повстанчество ширится и растет, принимая эпидемический характер, – засвідчували чекісти. – Выплывают все новые и новые атаманы...” Тобто саме Малашко запалив вогонь грандіозного повстання на Півдні України в 1920-му!
2004 року у ЦДАВО я знайшов спогад його молодшого брата Миколи (і його фотографії). Микола – козак Катеринославського повстанського коша та Армії УНР, учасник боїв, в одному з яких дістав поранення у груди.
Його спомин “Анархісти” (ЦДАВО України. – Ф. 3795. – Оп. 5. – Спр. 78. – Арк. 102 – 103 зв.) став джерелом до моїх нарисів “Повстанець Микола Малашко” та “Любов і ненависть Трифона Гладченка”. Ось уривок з останнього: “Взяти до рук зброю Трифона Гладченка змусив біль за страждання українського народу, – стверджував Микола Малашко. – Гладченко розумів, що тільки любов’ю не визволити свого народу з російської неволі. Тому й синові своєму заповідав не лише любити українців, а й ненавидіти їхніх ворогів. І син змалечку знав, що росіяни – вороги і що їм треба мститися” (Коваль Р. Багряні жнива Української революції. – Київ: Український письменник, 2005. – С. 231 – 232).
Сила!
Свідчення Миколи Малашка гарно свідчать про його старшого брата, який напевно був для молодшого прикладом. Мабуть, і сформував ці думки.
Нарис “Повстанець Микола Малашко” можна прочитати у книзі “Багряні жнива Української революції (с. 279 – 281).
Коли у 2019 – 2020 рр. ми разом з Юрієм Юзичем готували книгу “Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи”, я ще раз переконався, що перше враження про Михайла Малашка було правильне. У виданні про Болбочана ми опублікували спогади Бориса Монкевича “Оборона Катеринослава” – про оборону цього міста наприкінці січня 1919 р. силами Богданівського полку та бронепотяга отамана Михайла Малашка.
“На залізниці курсував бронепотяг із залогою, здається, від Куріня донецького кряжу, – писав сотник Монкевич. – Курінем цим командував військовий фершал (фельдшер. – Ред.) [Михайло] Мелашко – легендарно хоробра людина. Разом з ним курінь виявляв велику бойову силу, [але] без свого отамана курінь був зером (нулем. – Ред.). (...) Отаман [Михайло] Мелашко з броневиком і його ослоною виявляв чудеса хоробрості. Він був тим магнетом, що електризував своїх людей до чину. Але треба було отаманові Мелашкові піти на перев’язку (він був ранений у боях) до перев’язочного пункту, аби перебандажувати свою ногу, як броневик з цілою залогою панічно залишав позиції і тікав. Стрілою вилітав отаман, не докінчивши перев’язки, назустріч своїм козакам.
– Дітки, хлопчики мої, не тікайте, я тут, з вами, – кричав їм назустріч отаман, шкандибаючи на раненій нозі.
І тільки зобачивши свого отамана, «дітки» затримувалися і знову йшли з ним уперед.
– О Господи Боже, навіть перев’язки не дадуть зробити, – говорив отаман, зітхаючи”.
Радію, що 25 років тому я повернув цього легендарного вояка у свідомість нашого народу. Нехай він і зараз, у час лютої війни, піднімає на боротьбу наших “діток”, нехай “електризує” їх “до чину”, а вони нехай завершать справу свого хороброго батька-отамана!
Козакам Січеславщини слава!

Роман КОВАЛЬ
На світлині – Микола Малашко, молодший брат Михайла Малашка.

Довідка. МАЛАШКО Микола Васильович (5.12.1898, м. Мар’їнка Маріупольського пов. Катеринославської губ., тепер м. Мар’їнка Покровського р-ну Донецької обл. – ?). Вільний козак, повстанець, інженер-економіст; організатор Вільного козацтва Торецької Січі (1917) та Вільного козацтва Донецького басейну, голова Луганської повітової ради, заступник голови Академічної громади УГА в Подєбрадах, професорський стипендіат УГА (5.06.1927 – 13.12.1930); звання – козак Катеринославського повстанського коша та Армії УНР.

17 жовтня – черговий день зйомок документального фільму про геніального скульптора Михайла Горлового, який навесні 2024 р. навіки покинув улюблену Україну.
Ми знімали Михайлові роботи у Трипіллі, Зікрачах та Обухові. Оператор Юрій Дереневський здійснив зйомки експозицій трипільської культури у Трипільському етно-історичному комплексі, Київському обласному археологічному музеї та робіт Горлового в Обухівському краєзнавчому музеї ім. Юрія Домотенка (щира подяка її працівникам за сприяння!).
Взяли інтерв’ю в молодого художника Ярослава Ткаченка з Трипілля про свого вчителя. Зняли сцену, як дитячі руки ліплять глину, і самого хлопчика – цю ідею нам підказав режисер Олександр Муратов. А реалізував її Артем Пигида, учень 4-го класу трипільської школи, на перервах у якій усі розмовляють українською – і школярі, і вчителі!
У Трипіллі зафільмували пам’ятники Михайла Горлового “Тисячоліттю Трипілля” (співавтор Олександр Фурман) та відкривачеві трипільської археологічної культури Вікентію Хвойці. А в с. Зікрачах, біля пам’ятника жертвам геноциду українського народу, який подарували селу Михайло Горловий та ініціатор побудови Антін Коломієць, я розповів про урочисте відкриття цього пам’ятника влітку 2009 року – за участі “Хореї козацької” Тараса Компаніченка, кобзаря Тараса Силенка, поетеси Тетяни Лемешко та багатьох інших діячів української культури. Цю подію для каналу “Культура“ зафільмував Олександр Домбровський (назва передачі “Свічами хилять воскові дні”).
В Обухівському краєзнавчому музеї ім. Юрія Домотенка оператор зафіксував роботи Михайла Горлового та його дочки Лесі “Діва Трипілля”, а також погруддя письменника Григорія Косинки, якого хижа Москва розстріляла в 1934 році. Косинка – двоюрідний дід Михайла Горлового, його духовний орієнтир.
Робота наша триває. А поки фільм вийде у світ, читайте книгу Михайла Горлового “Краса правічна”, яка напередодні його смерті вийшла у Видавництві Марка Мельника.

Роман КОВАЛЬ

8 жовтня в родині козака “Вовків Да Вінчі” та Історичного клубу “Холодний Яр” Михайла Купчина народився Ромчик.
Перед тим його дружина Вікторія (!) обдарувала свого коханого і наш народ трьома дівчатками – Надією, Ганнуською (обидві в “Бойових мурахах”) і Марійкою (4 роки).
5 жовтня Надійка була в Холодному Яру – разом з нами та своїм дядьком Андрієм Купчином, ведучим Літературно-музичної сцени на нашому святі.
Радіємо разом!
Вікторії щира подяка!
Просимо брати з неї приклад. І з Михайла також!
Козакам і козачкам Купчинам бажаємо щасливої долі в Самостійній Україні!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр“
Роман КОВАЛЬ

Так вважає Марк Рютте, генсек НАТО. “Мій пріоритет, – сказав він, – посилити нашу підтримку України і ще більше наблизити її до НАТО. Тому що не може бути тривалої безпеки в Європі без сильної незалежної України. Ми маємо забезпечити цю підтримку і в майбутньому”.

1 жовтня у привітанні з Днем захисників і захисниць України президент Володимир Зеленський жодного разу не згадав Покрову... Але ми не забули! І святкуємо її! Та ще й у Холодному Яру!
Святкували 5 жовтня, бо ж свята субота!
Уранці 5 жовтня біля брами Мотриного монастиря урочистий настрій створив кобзар Василь Лютий піснею “У Холоднім Яру”.
У почесній варті стояли черкаські пластуни та юні козаки і козачки військово-патріотичного клубу “Бойові мурахи” із селища Чорнобай (керівник Михайло Купчин).
Історичний клуб “Холодний Яр” урочисто відкрив нову меморіальну дошку. На старій, демонтованій, було зазначено, що “Мотронєнський” монастир відвідували “генералісімус О. Суворов, поєт О. Пушкін, композитор П. Чайковський...”. А на новій дошці починається зі слів: “Тут молилися гетьмани України”. Серед іншого важливого на дошці зазначено: “У 1919 – 1920 рр. тут формувався полк гайдамаків Холодного Яру під проводом Василя Чучупака та Юрія Горліса-Горського, який оспівав боротьбу холодноярців”.
Ініціював подію Роман Коваль, а встановив разом з холодноярськими козаками Богдан Легоняк. Наша дошка – це провісник, що монастир стане українським. “Але звертаю увагу, – сказав Роман Коваль, який він урочистий мітинг, – що черниці сховали стару дошку, мабуть, щоб ніхто її не пошкодив. Тепер, очевидно, зберігатимуть в очікуванні повернення совєтської влади – щоб монастир перетворився в «русскую обітєль»”. Ведучий попросив Лесю Островську і Богдана Легоняка зняти покривало, відкривши світлим козацьким очам дошку.
Протоієрей ПЦУ Василь Циріль освятив її.
Роман Коваль подякував панотцю та висловив надію, що нинішня подія наближає той час, коли о. Василь Циріль освятить і весь монастир та стане настоятелем чоловічого, військового, козацького Мотриного монастиря... “І тут доживатимуть віку святі наші козаки, які в боротьбі з ворогом лютим дістали поранення, стали інвалідами...”
Після цього Роман Коваль, Леся Островська і Богдан Легоняк урочисто вручили о. Василеві Цирілю посвідчення та знак Історичного клубу “Холодний Яр”.
Ведучий із вдячністю згадав імена меценатів цієї дошки.  Серед них – козаки і козачки Історичного клубу “Холодний Яр” – Тетяна Купріянець, Леонід Ключніков, Максим Лободзінський, Мілана Бельмега, Олег Голуб, Віра Мазурок, Богдан Легоняк, Микола Гребінник, Роман Коваль, Максим Селюзкін, Сергій Коваль, Євген Чубук та наші приятелі – Володимир Гребіник, Валентина Коваленко, Анатолій Балюк, Віктор Кривуля, Іван Кравцов, Олег Ситюк, Геннадій Антіпов, Володимир Гонський, Юлія Мирвода, Ірина Оксинь, Леся Козенко, доктор історичних наук Василь Яблонський, військовослужбовці Вахтанг Кіпіані та Ігор Бабіченко –  двоюрідний правнук останнього отамана Київщини Косаря (Пилипа Драника).
Про важливість події говорили у своїх промовах Богдан Легоняк, Євген Чубук та Людмила Григорчук (начальниця відділу освіти, культури, охорони здоров’я та спорту Черкаської районної адміністрації), а народна артистка України Світлана Мирвода пречудово виконала пісню “Як рушали козаченьки” (сл. Бориса Списаренка за участі Світлани Мирводи, муз. Б. Списаренка, обр. Віктора Лісовола і Тараса Силенка).
Потім козацтво вшанувало могилу сотника полку гайдамаків Холодного Яру Івана Компанійця, похованого на території Мотриного монастиря. “Розмовляючи з ним, – писав Юрій Горліс-Горський, – я не міг відірвати очей від його облич­чя. Було воно класично гарне: чисті риси, густі, як намальо­вані, брови, палкі чорні очі – ласкаві та смілі..”. Довершила образ Івана Компанійця сестра Федора: “Був одягнутий, аж страшно дивитись: шапка – сива, шлик – червоний, чемерка – чорна, обкладена сивим, пояс – червоний, штани – червоні, як козацькі, широкі, чоботи – лаковані”. А пояс зав’язаний «по-козацьки»”.
“Це чітко видно на фотографії, – сказав Роман Коваль. – Іван Компанієць мав великий успіх у жіноцтва. Як із гумором казав Юрій Горліс-Горський, жінки «бігали до монастиря молитися до його чорних брів». Суворий Андрій Чорнота вважав його великим воїном. «Думаєш, – говорив він Залізнякові (Юрію Горлісу-Горському), – багато Україна таких Компанійців має?»”.
Панотець Василь Циріль відслужив літію по героєві.
Сотника Компанійця вшанували піснями Світлана Мирвода (“За байраком байрак” на сл. Тараса Шевченка), Володимир Гонський (“До Пресвятої Богородиці”) і Василь Лютий (“Як прощався стрілець”). А поет зі Сміли Анатолій Терещенко прочитав уривок зі своєї поеми “Довгий шлях, або Короткий курс історії”.

Кожного дня
Помирає Вкраїна!
З кожним героєм,
З кожною долею.
Та кожного дня
Воскресаємо: волею,
Вірою, пам’яттю,
Самопожертвами...
Де на характері,
Десь просто впертими.
Ясними зорями,
Чистими росами.
Не гречкосіями,
Не малоросами.

Військовослужбовець 13-ї бригади НГУ “Хартія” Вахтанг Кіпіані сказав: “Мотрин монастир – дивне місце, тут досі панують московська церква і «русскій дух», а стоїть величний хрест тому, хто різав червоних зайд з їхнім «русскім міром»... Ми не уявляли, що самі візьмемо участь у цій боротьбі, але, знаючи, що стоїмо на плечах таких титанів, легше воювати, легше мотивувати інших іти до війська, до волонтерської діяльності, до культурної праці... Панові Ковалю, звичайно, доземний уклін за ті десятки і десятки книг, які фактично пробудили оцей вогонь Холодного Яру...”
Далі дорога пролягла на Меморіал козакам-добровольцям. “Сумно і боляче бачити пам’ятники тим, кого знав особисто, – зазначив Вахтанг Кіпіані. – Завдяки зусиллям і перу Романа Коваля в Україні існує культ холодноярських героїв. І забуті через десятиліття історії ожили спочатку в книгах, а потім і в назвах підрозділів ЗСУ, вулицях і, головне, свідомості”.
Квіти лягли до могили Героя України Георгія Тарасенка та до пам’ятника полеглим воякам 93-ї ОМбр “Холодний Яр”. У почесній варті стояли юні козаки і козачки військово-патріотичного клубу “Бойові мурахи”.
Тут, на Пантеоні героїв, Роман Коваль оголосив лауреата Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського за 2024 р. – Юрія Юзича, дослідника Визвольного руху ХХ ст., голову Крайової пластової ради, – за книги, створені у співпраці з Історичним клубом “Холодний Яр”, за  вагомий особистий внесок у відродження історичної пам’яті та духовності українського народу, фундаментальне дослідження Визвольного руху українського народу в 1917 – 1920-х роках, утвердження національних цінностей у житті українського народу.
Оскільки пан Юрій мав пластові зобов’язання в іншій області, диплом прийняли пластуни Микола Калько та Володимир Рідний.
На честь полеглих борців співали Василь Лютий (“Мчать козаки”, у музичному супроводі цимбалістки Оксани Бут) та Світлана Мирвода (“Стрілецький романс”, сл. Степана Галябарди, муз. Павла Зіброва).
Андрій Купчин прочитав геніальний вірш Юрія Руфа.

Ти твердо йшов дорогою життя,
Обрав свій шлях і до кінця не схибив.
За Україну кликав ритм серцебиття –
Ти чув цей поклик та зробив свій вибір.
По собі залишивши добрий слід,
Віддав гаряче серце Батьківщині.
Твоя душа біля святих воріт
Вітала сотню звичним: “Слава Україні!”

До козацтва з теплим словом звернувся начальник управління агрономічного розвитку Черкаської районної адміністрації Петро Данилишин, який у червні допомагав у спорудженні пам’ятників на Меморіалі козакам-добровольцям.
Після літії на могилі Георгія Тарасенка сердечно промовляли Леся Островська, в. о. голови Черкаської “Центурії” друг “Гот” та вояк “Карпатської Січі” Сергій Щербина-“Свобода”.
А далі всі рушили на хутір Буда, де поклали квіти до пам’ятників кобзареві Тарасові Силенку і комбатові “Карпатської Січі” Олегові Куцину. А “Бойові мурахи” та старші козаки перед храмом Калнишевського освятили зброю. Чин посвяти здійснив козацький капелан Василь Циріль.
У святковому концерті взяли участь участь народна артистка України Світлана Мирвода, кобзар Василь Лютий, Оксана Бут, соліст Черкаського камерного оркестру Олександр Шнайдер, заслужений діяч мистецтва Володимир Гонський, бандуристка Лариса Веселова, Юрій Марштупа, Роман Чуприна (онук сл. п. бандуриста Олексія Чуприни) та юні співаки Олександр Кривицький і Михайло Крохмаль.
Роман Коваль подарував книги про Визвольну боротьбу “бойовим мурахам” – Олексію Муравйову-“Вітру”, Іванові Нестеровському, Ігореві Горбаню, Вероніці Кириченко, Назарові Чернишу.
Анатолій Терещенко розповів про повернення з небуття отамана Черкащини Василя Яблуньки (“Яблучко”), який воював проти російських окупантів у Матусівській волості та Лебединському лісі.
Наш партнер – Центр допомоги армії – підготував локації, на яких збирали кошти на купівлю засобу радіоелектронної боротьби (РЕБ) для 58-ї ОМБр. Працювала виставка артефактів війни, привезених із фронту. Діти мали змогу навчитися зібрати і розібрати автомат з допомогою військовослужбовця Олега та щиро випустити кулі по портрету путіна. На аукціоні продали за 2000 грн тубус від снаряда 155-го калібру, який розписала донька військовослужбовця Ліля Майборода. Загалом вдалося зібрати 58063 грн на наше рідне військо.
Організатор свята козацької Покрови в Холодному Яру – Історичний клуб “Холодний Яр”. Партнери заходу: Музейно-етнографічний комплекс “Дикий хутір”, Національний природний парк “Холодний Яр”, ГО “Туристичний рух Чигиринщини”, Черкаський осередок Пласту, військово-патріотичний клуб “Бойові мурахи”, газета “Незборима нація” та ГО “Центр допомоги армії”.
Друзі, щиро дякую за пожертви на нову (українську!) меморіальну дошку на Мотриному монастирі, її урочисте відкриття та вшанування полеглих героїв на Покрову в Холодному Яру 5 жовтня 2024 року. Ось імена жертводавців: В. Павлов – 20 грн; Ю. Прокопенко – 99,50 грн; О. Комарова, Г. Красільчук, Ю. Плахотнюк, Тетяна Купріянець, С. Блажчук, Л. Гузніна – по 100 грн; Артем Крохмаль – 199 грн; Л. Клюковська, Леонід Ключніков, Максим Лободзінський, М. Бельмега, Леонід Щибря, Володимир Гребіник, О. Переслов – по 200 грн; М. Педченко – 250 грн; О. Гирман, В. Лук’янов – по 300 грн; Вікторія Крамар, А. Коваленко – по 400 грн; Орест Данилевич, Анатолій Балюк, Вахтанг Кіпіані, Юлія Крапива – по 497,50 грн, Віктор Кривуля, В. Коваленко, Олег Голуб, Віра Мазурок, І. Вівчарук, Яків Прогнімак, Тетяна Купріянець – по 500 грн, Іван Кравцов – 975,10 грн, Василь Яблонський, Ігор Бабіченко, Богдан Легоняк, І. Лужецький, Роман Коваль, Леонід Ключніков, Микола Гребінник, Геннадій Антіпов, Олег Ситюк, Володимир Гонський, Вікторія Тарасенко, Сергій Щербина – по 1000 грн, Леся Козенко – 1500 грн, Сергій Коваль, Максим Селюзкін, Ірина Оксинь, Юлія Мирвода – по 2000 грн, Євген Чубук – 5000 грн, невідомі жертводавці – 199 грн і 495,51 грн. Всього надійшло 37628,11 грн.
Ще одну добру справу зроблено!
Українізація Мотриного монастиря почалася!
Другий день свята Покрови провели вже у вужчому колі. Ми вклонилися нашим полеглим друзям на Пантеоні, обійнялися біля меморіальної дошки на славу нашим героям, що розташована на стіні Мотриного монастиря, поклали квіти до дорогих нам пам’ятників героям у центрі Мельників, вшанували могили Василя Чучупака і його козаків, а тоді помандрували на дитячі стежки Максима Залізняка – у с. Івківці, на гору Семидубову, де всі відчули радість українського буття. Настрій був піднесений, світлий, сповнений щастя. Першою роззулася Світлана Мирвода, щоб відчути ці стежки, ту енергетику, яка колись напоювала юного Максима... Дівчата стрибали як безтурботні діти, співали, сміялися...
А потім було відвідування головківської “Духмяної хати” та раювання на гостині в Олександра Шнайдера в Головківці – на веранді з розлого-величним видом на Івківці. Олександр казав, що в сонячну погоду краєвид тут видно на 30 км. За цим столом не раз був щасливий над друг Олег Куцин...
Усі поверталися з Холодного Яру на Київ у піднесеному настрої, заряджені на продовження боротьби.

Історичний клуб “Холодний Яр”

Уривок з майбутньої книги “Діти у Визвольній війні”...
Кінець 1918 року. Дев’ята сотня УСС держить позиції в Ляшках Мурованих. (...) Ворожий скоростріл уміщений коло костела, який ще вчора перед полуднем досить дошкулював всім, розбив двома чудесними сальвами з батерії сот. [Ярослав] Воєвідка.
Тепер на залізничнім шляху стоїть наш скоростріл, такий гарний, новенький “Шварцльозе”. Дивиться своїм одним оком між хати Малехова і час від часу злісно затуркоче, як десь покажеться ворожий вояк.
Панцирний щит крив скорострільчика, який чваниться скорострілом як не знати чим. Аж рука свербить, так хочеться спробувати пустити кілька стрілів. Прошу скорострільчика:
– Товаришу “старший”, дайте спробувати, як б’є ваша машинка!
Та де там! Ані за три папіроси не хоче.
Як ні, то ні. Овва, обійдусь, може, як прийде другий на зміну, тоді, може, вдасться...
У Малехові ніхто не рухається. Скорострільчик мусить, як сам каже, “на мінутку” відскочити. Сідаю за скорострілом і прошу Бога, щоби тепер там появилася яка ворожа маківка. І дійсно, придивляюсь: стоїть коло стодоли з крісом у руці й дивиться на наш бік. Обертаю легко скоростріл трошки направо, мірник добрий. Так! Серце б’ється, малий натиск – і скоростріл дрожить у руках: та-та-та – та-та-та-та – і сипнулись кулі коло ніг ворожого вояка. Бачу добре, як земля зі снігом підскакує коло ніг. Антек (так в УГА називали поляків. – Ред.) аж підскочив, кріс випустив з рук і зник. Чи цілий – не знаю. А тут вже летить засапаний скорострільчик, штани в руках, ремінь на шиї і кричить немов сказився. Толкую, що показалося 10 ворожих вояків і я “мусів”.
Втихомирюю гнів скорострільчика папіросом, надходить зміна, і ми зі скорострільчиком йдемо пообідати, кожний до своєї части.
– Б’є, – кажу, – добре твій скоростріл, – і прикидаюся, якби я на тім розумівся.
Скорострільчик надувається гордощами, а я, щоби позлостити його, тягну дальше:
– А бив би ще краще, якби мав кращу обслугу, – і даю ногам знати...

Василь ГОРБАЙ
Дж.: Горбай В. Два спомини // Літопис Червоної Калини. – 1930. – Ч. 7 – 8. – Липень – серпень. – С. 7; Свобода (Джерзі Сіті). – 1930. – Ч. 256. – 3 листопада. – С. 2.

На світлині – Василь Горбай.

Мав колись намір підготувати книгу з отаких яскравих епізодів, та руки поки що не дійшли...
1-ша дивізія Добровольчої армії, захопивши монастир Покровська община, що був неподалік кубанської станиці Дінської, взяла в полон близько двох десятків китайців. Їх, як і латишів, завжди нищили на місці.
Так сталося і цього разу.
Китайці стали в ряд і по черзі підходили до колоди, клали на неї свої голови, а черкеси їх рубали. Василь Іванис був вражений тим спокоєм, з яким китайці віддавали своє життя: ні сліз, ні прохань, жодного звуку.
Ті, що мали коси, самі підносили їх, щоб не заважали рубанню.
З цією історією я колись ознайомив Василя Шкляра. І він використав її в романі “Чорний Ворон”. У джерельній базі ми забули ім’я Василя Іваниса, останнього українського кубанського прем’єра. Аж тепер виправляємо помилку.

Роман КОВАЛЬ
Дж.: Іванис В. Стежками життя. – Новий Ульм, 1959. – Кн. II. – С. 150.

1 листопада 1995 р. народився Дмитро Коцюбайло (“Да Вінчі”). До вашої уваги передмова Романа Коваля до книги “Кодекс Да Вінчі”, яка вийшла у Видавництві Марка Мельника.

Дмитро Савченко назвав “Да Вінчі” “палаючим пасіонарієм”, “стовпом сучасного націоналізму”. Я б уточнив – войовничого націоналізму, агресивно-радісного, усміхненого і веселого, який рішуче розчищає будівельний майданчик Української держави від російського сміття.
Український націоналізм із книжного, словесного, декларативного знову перетворився на націоналізм войовничий, животворчий. І насамперед завдяки таким, як Дмитро Коцюбайло, Тарас Бобанич-“Хаммер”, Олег Куцин та Андрій Жованик, які невдовзі по смерті зійшлися всі в Холодному Яру – на Пантеоні героїв.
Колись ці хлопці брали участь у вшануванні холодноярських героїв, тепер інші збираються в Холодному Яру, щоб ушанувати їх.
Правнук вояка УПА Дмитро Коцюбайло прийшов у світ 1 листопада 1995 року. За кілька днів перед його народженням, 28 жовтня, ми провели перше вшанування героїв Холодного Яру – поставили меморіальний знак на місці останнього бою Василя Чучупака. Останній бій Дмитра буде через 27 років… А перше козацьке хрещення Дмитро пройшов під час Революції гідності – у вуличних боях грудня 2013 р. в Києві в лавах “Правого сектору”.
Коли російські війська почали анексувати Крим, Дмитро пішов до війська. Було йому 18 років. Уже у 2014-му юнак став командиром відділення з десяти осіб. У с. Пісках під Донецьким аеропортом дістав важке поранення. Повернувшись після лікування, став командиром взводу, а в січні 2015 р., маючи 19 літ, прийняв роту 5-го батальйону ДУК “Правий сектор”.
Майже 9 років Дмитро воював на Сході України. Брав участь у звільненні Карлівки, Пісків, Авдіївки, в лютих боях під Степанівкою, Савур-могилою, Старогнатівкою, у кривавих сутичках у районі Білої Кам’янки, на Світлодарській дузі, у другій битві за Авдіївку…
2022 року, під час широкомасштабного вторгнення кацапської орди, підрозділ “Да Вінчі” боронив Київ, Харків, Сумщину, Чернігівщину, знову Донеччину. А тоді ще й Запорізьку область – “вовки” взяли участь у важких боях за м. Пологи, на підступах до Гуляйполя та Оріхова. Тоді горіло скрізь… І “пожежну команду” “Да Вінчі” перекинули на Київщину та Чернігівщину, де “вовки” взяли участь у звільненні Нового Бикова й Басані. Не обійшлося без них і в боях за Нововоронцівку та Осокорівку, що на Херсонщині. Відчули силу підрозділу “Да Вінчі” й на Слобожанщині…
Воював Дмитро Коцюбайло також в околицях Лисичанська, Сіверська, Святогірська, Богородичного, Тетянівки, Клинового, Серебрянки, Берестового, Покровського, Бахмута, Білогорівки, Балаклії… Бив кацапню в Куп’янському, Борівському та Ізюмському районах Харківщини.
Уславився він і на чолі 1-го механізованого батальйону 67-ї Окремої механізованої бригади, створеної на базі підрозділів ДУК ПС. Незабутні звитяги “Да Вінчі” в районі Серебрянського лісу неподалік Кремінної на Луганщині. Кінець зими 2023 р. “вовча зграя” на чолі зі своїм отаманом билася на Лиманщині. А на початку березня командування перекинуло підрозділ на оборону “дороги життя” Часів Яр – Бахмут…
Дмитро планував воювати, поки Україна не поверне всі окуповані території. “Мені болить за Україну, – казав він. – Я хочу для неї перемоги”.
У 2017 р. “Да Вінчі” нагородили орденом “Народний Герой України”, а 30 листопада 2021 р. Президент України урочисто, у стінах Верховної Ради вручив Дмитрові Коцюбайлу “Золоту Зірку” Героя України.
Прийнявши найвищу державну нагороду, Дмитро сказав: “Для мене ця нагорода насамперед – моїх побратимів. Бійців, які всі 8 років вірили в мене, у нашу перемогу. Хлопців, які загинули, були поранені”.
Дмитро з дитинства мріяв стати художником – навчався в художньому ліцеї. А став Героєм України. Зауважте – не бувши кадровим військовим. Перше військове звання (молодший лейтенант) дістав у 2022 році, коли вже був легендою.
Ми познайомилися 27 квітня 2018 р. в Медведівці. “Правий сектор” приїхав на вшанування раніше на день, у п’ятницю. Тоді біля пам’ятника Максимові Залізняку я подарував Дмитрові свою книгу “Сто історій Визвольної війни”. Він мовчки чекав, поки я виймав книгу з багажника, поки підписував її. Емоцій особливих не виказував. Тоді більше говорив я.
На ранок 28 квітня, у суботу, у Медведівці відбулося урочисте відкриття 23-х Всеукраїнських вшанувань героїв Холодного Яру, присвячених 100-літтю Української революції та 250-літтю Коліївщини. Після покладання квітів до пам’ятника Максимові Залізняку, в якому взяв участь і Дмитро, я відкрив урочистості. Невдовзі надав йому слово. Він виступав від “Правого сектора” – співорганізатора вшанування.
Говорив “Да Вінчі” якось невиразно, не зовсім у мікрофон. Хотілось підійти і дати пораду: якщо можна, друже, трошки голосніше, люди ж не чують… Водночас я розумів: оце і є правда життя. Реальний герой – це не блискучий трибун, який захоплює слухачів і словом, і мімікою, і жестикуляцією. Ось такий “Да Вінчі” в цивільному житті: скромний і трохи невпевнений. Це ж не в бою, де все ясно і без слів. Його стихією був фронт, війна. Тут він почувався як риба у воді. Саме тут він був “упевнений і переконливий” (вислів Сергія Жадана).
Ще Сергій Жадан зауважив, що Дмитро “з нами – музикантами, письменниками, волонтерами – був доволі стриманий (…) Перед чужими він закривався й поводився трішки як підліток – недовірливо й надміру скромно. Ну й дякував завжди. Це було особливо незручно – дякувати хотілося саме йому, за все, що він робить, за його крутість і затятість”.
Про його затятість і любов до війни свідчить те, що на початок 2017 р. він уже здійснив близько тисячі пострілів з ПТРК (з інтерв’ю Михайлові Ухману), і не на навчальному полігоні, а по москалях. Цікаво, скільки він їх знищив…
Дивовижно, але “Да Вінчі” не мав військової освіти. Навчався лише на двотижневих курсах у Національному університеті оборони України ім. Івана Черняховського влітку 2022 року.
– Звідки в тебе такі знання, розуміння, як має стріляти танк, під яким кутом? – запитав у “Да Вінчі” у 2017 р. журналіст Михайло Ухман.
– Я не вчився цього, воно все якось само виходило, інтуїтивно, і жодного разу в мене не було промаху, – відповів Дмитро. – Тільки раз мені заборонили виїжджати стріляти – коли я хотів вискочити на саму розв’язку і впритул знищити з танка позиції москалів. У всіх інших виїздах я сидів на башті танка, керував діями хлопців. Такі дії мотивували екіпаж танка, вони бачили, що в будь-який час я можу загинути, але все одно їду з ними. На позиціях навіть почали ходити чутки, що я п’яним виїжджаю стріляти або під дією наркотиків, – інакше ніхто не міг пояснити мою мотивацію.
Оця безмежна хоробрість і створила “Да Вінчі” репутацію. Його всі поважали, всі говорили про нього з повагою.
Дмитро Коцюбайло був воїном від Бога.
То який же кодекс “Да Вінчі”?
Це 10 заповідей, 12 прикмет і 44 правила життя українського націоналіста.
І Молитва українського націоналіста:

Україно, Свята Мати Героїв, зійди до серця мого,
прилинь бурею вітру кавказького, шумом карпатських ручаїв,
боїв славного Завойовника Батька Хмеля,
тріумфом і гуком гармат Революції,
радісним гомоном Софійських дзвонів.
Нехай в Тобі відроджуся, славою Твоєю опромінюся,
бо Ти все життя моє, бо Ти все щастя моє. (…)
У чинах тих хай знайду я смерть солодку, смерть у муках за Тебе.
І розплинуся в Тобі я, і вічно житиму в Тобі.

І “Україна, Свята Мати Героїв” зійшла до його хороброго серця.
За п’ять років Дмитро повернувся до Холодного Яру: у червні 2023 р. на стежках Максима Залізняка, Тараса Шевченка, братів Чучупаків, Андрія Чорноти, Горліса-Горського – у Холодному Яру, на найвищій його точці, зависочів пам’ятник видатному українському воїнові. Поруч зібралися його побратими – “Хаммер”, Куцин і Жованик. 30 вересня до них приєдналися Юрій “Руф”, Олег Собченко, Юліан Матвійчук і Денис Антіпов. А 22 червня 2024 р. коло шляхетних стало ширшим: Історичний клуб “Холодний Яр” відкрив горельєфи Павлові Наконечному-“Історику”, Олександрові Пастуху-“Доброму”, Олексієві Рубцову-“Солдату” та Вікторові Шарому-“Паланковому”.
Меморіал козакам-добровольцям, який творить Історичний клуб “Холодний Яр”, стає головним святилищем у Холодному Яру. Як і прорікав Дмитро Савченко (у передмові до моєї книги “Побратима мого зачепила куля вражая”), Пантеон у Холодному Яру став “місцем сили всіх правих та священним Олтарем”.
А книга “Кодекс Да Вінчі” посприяє, щоб всенародна любов до Дмитра Коцюбайла переросла в його культ.
І на футболках та в серцях наша молодь носитиме святий лик рідного “Да Вінчі”, а в руках – зброю, з якою не розстанеться, навіть коли ми переможемо історичного ворога.
Ми ніколи не забудемо, що шлях до нашої вікопомної перемоги торували “Да Вінчі” і його дружна “вовча зграя” борців за Українську державу.

Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”
Примітка. Горельєфи в Холодному Яру створив земляк “Да Вінчі” з Прикарпаття – Ігор Семак.

1 вересня біля Малої Токмачки Запорізької області загинув Георгій Шовкошитний. Лейтенант, командир протитанкового взводу. Хлопець із світлим обличчям. Доброволець. Син свого батька, Володимира Шовкошитного, письменника, державця й політика, ліквідатора-чорнобильця. Саме Шовкошитний-старший був організатором і одним з учасників перепоховання з пермських мерзлот до Києва останків Стуса, Литвина й Тихого. Син не міг бути іншим. Воює й ще один син, Родіон, – від початку АТО. Що тут додати? Хіба таке: аби більшість українських родів жили так, як козацький рід Шовкошитних, аби так докладалися до загальної справи, було б усе трохи по-іншому... Слава, честь і вічна пам’ять героєві Георгію. Співчуття, шана й поклін батьку-матері, всій родині.
Сини Анатолія Лупиноса й Валерія Іллі теж стали в той шерег. Микола й Тарас. Жодними словами хлопців не оживиш. Але є щось більше, ніж поверхня реальності, адже нація – сукупність “і мертвих, і живих і ненарожденних”, як давно було сказано. Забрати їх із вічної української спільноти нікому не дано. Честь.

Павло ВОЛЬВАЧ

18 жовтня на Покровському напрямку загинув молодший сержант Віктор Стельмах-“Саба” – один з найкращих операторів БПЛА 68-ї Єгерської бригади ім. Олекси Довбуша.
“Саба” – з Рівненщини, 1995 року народження. На фронті особисто знищив понад 500 росіян. Це твердження його командира Андрія Оністрата.
Віктор стояв біля витоків створення підрозділу “Шершні Довбуша”. Вважав, що мусить боротися з несправедливістю та жорстокістю, яку Росія принесла на нашу землю.
“Він навчив величезну кількість пілотів, – розповів Андрій Оністрат. – Він був найкращим пілотом. Ми вдвох ходили на десятки успішних робіт. У нього була справжня спрага до війни. Це був хоробрий патріот. По-справжньому хоробрий! Він особисто знищив понад 500 рашистів. Завжди, коли я представляв його комусь, казав: якби всі воювали як «Саба», ми б війну вже давно виграли”.
Вічна слава!

Василь Особа захищав Україну у 4-му батальйоні “Сила Свободи” бригади швидкого реагування НГУ “Рубіж”. Мінометник, старший солдат, боєць Легіону Свободи, створеного Олегом Куцином.
Закінчив Національний університет “Львівська політехніка”.
Від 2009-го – член ВО “Свобода”.
Учасник Революції гідності.
Зять Ірини Фаріон.
Загинув у бою на Сіверському напрямку.
Похований 12 жовтня на Полі почесних поховань (№ 86А) Личаківського цвинтаря.
Залишив у скорботі дружину Софію Семчишин та двоє дітей – Еву і Дмитрика.
Нагороди: почесна відзнака “Хрест 54-ї ОМБр”.
Вічна слава!

Переглядаючи зібрані разом з Юрієм Юзичем матеріали для книги “Діти у Визвольній війні”, побачив вірш підполковника Семена Григоряка “Сотникові Волод. Стефанишинові”.
Ніби про нинішній день, про нинішню війну...

Ось кінцівка цього вірша:
(...) Бо дух цей ніколи не дасть нам спокою –
Він буде так довго нас рвати до бою,
Аж поки не дійдем до тої мети,
За котру він гордо віддав своє тіло,
А нам полишив тут незломную віру
У святість – ідейність його боротьби...
А зараз, коли то так ворог лютує,
Коли він країну всю нашу руйнує
І топить у крові та в морі із сліз, –
Цей дух завзиває всі громи – всі тучі,
Природні всі сили і душі могучі:
“До помсти над катом усюди і скрізь!”

Роман КОВАЛЬ
На світлині – Володимир Стефанишин (загинув 5 листопада 1921 р. під час Другого зимового походу УПА).

1920 року в таборі для інтернованих вояків Армії УНР виступав знаменитий співак, киянин Олександр Вертинський, кумир російської публіки. Під час виступу він несподівано кинув кпини на адресу УНР і Симона Петлюри. Тоді на сцену вийшов молодий поручник. “Це тобі за образу Петлюри!” І дав ляпаса.
Поручника Сергія Нагнибіду затримали. Поляки протримали його за ґратами дві доби... Хто він? Ось коротка біографічна довідка...
НАГНИБІДА Сергій Лукич (16.09.1898, с. Солониця, тепер Кременчуцького р-ну Полтавської обл. – 21.01.1987, с. Дарбі, Великобританія). Військовий та громадський діяч, диригент; комендант штабу 13-ї бригади Армії УНР (1920), відповідальний за матеріально-технічне забезпечення авіаційної бази № 3 Військово-повітряних сил Війська Польського (1927 – 1939), член управи Союзу українців у Великій Британії (СУБ, 1946 – 1948), диригент хору Лондонської парафії УАПЦ (1951 – 1972); звання – поручник Армії УНР (полковник на еміграції), майор Війська Польського (1945). Лицар Хреста Симона Петлюри і Воєнного хреста. Похований на Українському православному цвинтарі Св. Андрія в Бавнд-Бруці (США).
29 квітня 2022 р. Історичний клуб “Холодний Яр” листовно запропонував міському голові Кременчука Віталію Малецькому увічнити в назвах вулиць і площ міста борців за УНР. Великий і змістовний був лист! Але вшановано було лише чотирьох осіб з великого списку, серед них і Сергієвого брата – підполковника Армії УНР Івана Нагнибіду. Вулиця лейтенанта Шмідта тепер названа іменем Івана Нагнибіди. А Сергія Нагнибіду проігноровано, – мабуть, тому, що в нього звання нижче...
А Вертинський напередодні смерті висловив думку, що жалкує, що був російським артистом, а не українським...

Роман КОВАЛЬ

22 жовтня 2024 р. з Олексієм Мушаком ми вирушили з Києва на Хмельниччину, на станцію Балин, де в червні 1919-го обірвалося життя полковника Армії УНР Петра Болбочана, – щоб почати підготовку для належного вшанування його пам’яті.
З Калуша до Балина приїхав наш товариш – скульптор Ігор Семак, автор Меморіалу козакам-добровольцям у Холодному Яру. Участь у нараді однодумців узяли депутат Кам’янець-Подільської районної ради Володимир Баранівський, Ігор Ялоха (голова Смотрицької громади), Михайло Бережанський (староста Балинського старостинського округу), Славко Полятинчук (голова “Просвіти” м. Кам’янця-Подільського) та інші добродії.
Зустрілися всі біля пам’ятного знака Петрові Болбочану, поставленого 2005 року. На жаль, мармурову плиту споруджено нижче перону, у низині, а напис на ній невиразний – щоб розібрати, треба підходити впритул.
Ми вирішили свій проєкт не поєднувати з цим меморіальним знаком: досить уже ставити нашим героям пам’ятники в кущах!
Тож я запропонував спорудити пам’ятник просто перед історичним станційним будинком – щоб Болбочан став духовним осердям цієї території, де він спочиває.
Усі з цим погодилися. Але тут до нас несподівано долучився начальник станції. Звичайно, я мусив запитати його думку.
Чоловік нашій ідеї не зрадів.
– А може, він тут буде комусь мішати? Краще поставити ось там, біля тої плити, там він нікому не мішатиме.
Ось смішно-гірка правда життя!
Пам’ятник українському воєначальнику “буде комусь мішати”! Цікаво, чи “мішав” би начальникові станції пам’ятник якомусь совєтському “герою”?..
Після цього я – вже не надто прихильним тоном – коротко поставив останнє запитання:
– А якщо начальство накаже, то виконаєте?
– Так, – з готовністю відповів начальник станції.
Ну й добре. Листа до керівництва Укрзалізниці Історичний клуб “Холодний Яр” та Благодійний фонд “GloryUA” вже підготували... І, звичайно, ми розраховуємо на позитивне – державницьке! – рішення.
А поки що я подарував для хліборобів Смотрицької громади та Балинського старостинського округу два примірники нашої з Юрієм Юзичем книги “Петро Болбочан. Спогади, свідчення, документи”. Нехай працюють! Нехай освітлюють променями слави запорожців Болбочана козаків і козачок землі, яка навіки прихистила нашого друга!
Дякую за сприяння в організації поїздки Вікторові Притуляку, Русланові Йолтуховському, активістам ВО “Свобода”, зокрема Володимирові Баранівському, а насамперед Олексієві Мушаку, який і був ініціатором ідеї вшанування дорогої нам людини та організатором першої поїздки на станцію Балин, до полковника Болбочана.
Нагадую, що 5 листопада 1918 р. Гетьман України Павло Скоропадський за переможні бої 2-го пішого Запорозького полку Петра Болбочана над росіянами (в обороні українського кордону) підвищив його до звання полковника Армії Української держави з формулюванням “ЗА БЛИСКУЧЕ СЛУЖІННЯ УКРАЇНІ”. Це була оцінка професійного військового, генерала-лейтенанта Павла Скоропадського. До слова, маємо намір вшанувати і його – Гетьмана Української Держави.
А тим часом скульптор Ігор Семак уже почав працю над ескізом майбутнього пам’ятника полковникові Болбочану – творцеві українського війська, яке і тепер продовжує свою важку битву з історичним ворогом.

Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”

11 жовтня 2016 р. письменниця Тетяна Лемешко записала розмову зі скульптором Михайлом Горловим, учасником Революції гідності. Пропонуємо вашій увазі уривок з цього неопублікованого інтерв’ю. Розповідає Михайло Горловий...
2013 року в Україні царювала п’ята колона. При владі – антиукраїнське шобло: Янукович, Азаров, Єфремов, Вілкул, Ахметов, Бойко, Добкін, Кернес, Олійник, Богатирьова, Арбузов, Шуфрич, Медведчук, Царьов, Табачник та інші ненависники України, які мали б сидіти за ґратами, а не при владі.
Знищувались українська мова, історія, традиції. Засоби масової інформації – преса, радіо, телебачення, інтернет – все було підпорядковане проросійським бандитам, олігархам, які грабували український народ матеріально і духовно. Багатство України осідало за кордоном в офшорах.
Мовчати було неможливо...
У той день, коли вбили вірменина Сергія Нігояна і білоруса Михайла Жизневського, я був на вулиці Грушевського...  Зустрів там художника Василя Корчинського, він, засмальцьований, увесь у сажі, носив шини на вулицю Грушевського. Ми з Василем неодноразово брали участь у різних акціях: то визволяли майданівців із судів, то на Поштовій площі допомагали прорватися хлопцям, які везли дрова на Майдан, де мерзли люди, а міліція не пускала.
У беркутівців жалю до людей не було. Вони готові були будь-якої миті схопити людину і покалічити або вбити.
Після перших убивств мирний протест переріс у революцію... З усіх куточків України з’їжджалися патріоти і допомагали хто чим міг. Люди не хотіли янучарської України, їм потрібна була Українська Україна.
Ти ж пам’ятаєш, як з головної сцени Євромайдану, незмінними ведучими якого були Євген Нищук і Володимир Гонський, я читав свої вірші про Україну, про Сергія Нігояна і Михайла Жизневського, про нашого славного земляка полководця-отамана Данила Терпила (Зеленого) – побратима мого діда Петра Стрільця, сотника-зеленівця. Виступав і біля вільного мікрофона на Хрещатику.
У приміщенні Київської міської ради часто проводились лекції з історії України, читання поезії. У Літературному марафоні брали участь і наші колеги – радосинці Тетяна Винник, Ірина Кравчук, Наталка Позняк, бандуристи Тарас Силенко і Ярослав Чорногуз та інші.
Зустрічався і з Романом Ковалем, Сергієм Лакизою, Наталею Любиченко, Оленою Артюшенко, Людмилою Кубрак, Олексієм Новохатьком, який 18 лютого, у переддень розстрілу Небесної сотні, був поранений. Бачив там і своїх односельців-щербанівців Ніну Ігнатенко та Володимира Ігнатенка, який згодом працював над проєктом пам’ятника Небесній сотні. На жаль, не дожив...
18 лютого біля Верховної Ради був мітинг протесту. Я приїхав на мітинг о пів на десяту. Від вулиці Інститутської до Верховної Ради всі провулки були перекриті міліцейськими КРАЗами, за ними стояли беркутівці. Люди підпалили ці машини. Почався штурм провулків, летіло все, що було під руками. У відповідь міліція і беркутівці закидали нас гранатами і почали стріляти. Поруч мене осколок із гранати розсік лоба жінці, кров залила їй обличчя – лікарі швидко надали допомогу. А мене чорна пластикова куля ударила в груди з лівого боку. Влучивши в пряжку від ранця, відскочила на асфальт. Хлопець, що стояв поряд, схопив ту кулю і не віддав. Я йому сказав:
– Це моя куля!
– А я забираю її для колекції! – втікаючи, вигукнув він.
Я пішов до іншого провулка, там теж палали машини. Зустрів художників: Олександра Мельника зі своєю картиною, Олександра Івахненка і Володимира Гарбуза...  На Інститутській побачив лавину людей у диму, які бігли і кричали, що “Беркут” пішов у наступ – б’ють усіх підряд і закидають гранатами. Я повернувся й побіг разом з людьми назад. Коли порівнялися з парком, на перехресті подумав: “Куди ж бігти?” Вирішив бігти в бік метро “Арсенальна”. Всі інші кинулись в апендицит провулка... Там їх по-звірячому били і калічили беркутівці, міліціонери з даху будинку кидали гранати просто в людей.
А потім була страшна ніч штурму Майдану беркутівцями. І якби на світанку із Західної України не прибула підмога, то не знаю, що було б сьогодні з Україною.
Плани Москви провалилися. Янукович утік у Росію. Московія – найлютіший ворог України, це вбивці нашого народу. Крах російської імперії неминучий. Не забудемо і не пробачимо!
Слава Україні!

На світлині – Михайло Горловий і Роман Коваль. Майдан Незалежності, Київ, 19 січня 2014 р.

1. Навіть істинних мудреців істина часто захоплює зненацька.
2. Міру ціную, перед непомірним схиляюсь.
3. Не все так погано, як здається. Не все погано – вже гарно.
4. Висловлена істина не зникає, якщо навіть і забувається, а починає жити самостійним життям.
5. І знову мудрості вино я п’ю із келиха розчарування.
6. Читаючи між рядків, я багато що зрозумів. Тепер я вчуся читати між книжок.
7. Свобода не скасовує потребу, а здіймає над нею.
8. Знання живить розум, прагнення – волю.
9. Скромність – річ чудова, коли є чим вихвалятися.
10. Історія повна кривавих справ. Підступність історії безмежна.
11. Катастрофи – межі епох.
12. Страждання поглиблює процес самопізнання і сприяє самовдосконаленню.
13. Друзі твого успіху – ненадійні друзі. Їхня дружба минає разом із твоїм успіхом.
14. Головна таємниця людини – таємниця її долі.
15. Вершини кличуть, глибини ваблять.
16. Прекрасні монстри особливо небезпечні.
17. Приборкуючи утробу, звільнюємо дух.
18. Турбота про своє здоров’я – важлива форма роботи над собою.
19. Обов’язок не тягар, турбота про ближніх – не клопіт.
20. Любов до України не обов’язок, а джерело натхнення.
21. Думки, породжені страхом, несуть загрозу розуму.
22. Ревна віра в себе – джерело сили волі.
23. Історики – пророки минулого, співавтори історії.
24. Спасіння у вірі і боротьбі.
25. Мудрість посередині, мужність попереду.

Андрій КОВАЛЬ, історик

1998 рік. “Обеззброєння триває. За рішенням Ради національної безпеки і оборони, сорок стратегічних бомбардувальників ТУ-160 і ТУ-95 МС будуть ліквідовані. (…) Україна лишає собі лише два літаки – як музейні експонати.
Чи не було достойнішого виходу, пане Горбулін?”

Дж: Незборима нація (Київ). – 1998. – Ч. 9 – 10 (140 – 141). – Травень. – С. 4.

“Таємниця отамана Зеленого” Романа Коваля – 250 грн.
“Це було давно” – 140 грн.
“Шляхетні серця” Романа Коваля – 300 грн.
Микола Міхновський, “Самостійна Україна” – 300 грн.
Роман Коваль, “Філософія сили” – 115 грн.
“Український націоналізм” (упорядник Олег Однороженко) – 385 грн.
“Тарас Силенко, співець непримиримої України” – 350 грн.
Роман Коваль, Коростишів у боротьбі за УНР. 1917 – 1921 рр. – 175 грн.
Роман Коваль, Юрій Юзич. Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи. – 550 грн.
Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи. – 300 грн.
Роман Коваль. “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” – 350 грн.
Роман Коваль. “Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 300 грн.
Роман Коваль. “Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 400 грн.
Роман Коваль. “Здолати Росію” – 350 грн.
Микола Аркас. “Історія України-Русі” – 200 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” / Упорядник Р. Коваль.  – 175 грн.
Роман Коваль. Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 100 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 2) – 150 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрію Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 3) – 350 грн.
Роман Коваль. “Тиха війна Рената Польового”–  300 грн.

Редактор
Роман КОВАЛЬ

Верстка
Анна ВОЛОВНІК

Коректор
Надійка ОВЧАРУК

Інформаційне забезпечення
Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ, Владислав КАРПЕНКО

Технічний директор Максим СЕЛЮЗКІН

Адреса для листування
та поштових переказів:
вул. генерала Г. Воробйова, буд. 20, пом. 14. Київ-03049.
Тел./факс: 242-47-38. kovalroman1@gmail.com
roman.koval.1959@facebook.com
Roman Koval

Редакція застерігає за собою право редагувати та
скорочувати тексти.